Geum.ru

Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Вид материалаДокументы

Содержание


Глава 9 “Зіновію, Олексіҝв друже!”
Наша імперія маә потребу в населенні, тому навряд чи корисно перехрещувати інородців, у котрих розповсюджене багатожонство
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28
Глава 8

“В сем’ҝ вольній, новій…”


На рубежі тисячоліть, у добу ҙлобальних перемін ми багато разів бачили вплив ҝҝ величності випадковості на загальні закономірності, на ҝх динаміку та характер. Тим більше, на окремості. Закономірність, наприклад, мова людська, а окремості – від семантичних ҝҝ гнізд до рязанського або нижегородського діалектів, виправлених загальноросійською орфографіәю як непорозуміння. При зумовленому порядку випадковості вони самі могли стати державними та відправити в небуття діалектну московську говірку.

Процес “виправлення” украҝнськоҝ, найближчоҝ до руськоҝ та з нею спорідненоҝ, було покладено в основу російськоҝ політики. До того ж, на горло мові наступав пелюшковий іще, але крикливий уже капіталістичний ринок зо всіма його загальноросійськими термінологічними атрибутами та понятійним апаратом тлумачення “правил гри”, на кону якоҝ стояли неабиякі капітали…

Великі украҝнці Іван Котляревський, Петро Гулак-Артемовський,* Григорій Квітка-Основ’яненко писали сучасною ҝм украҝнською мовою, але майбутнього за нею не бачили. Думки про те, що скоро вже назавжди зникнуть не лише сліди малоросійських звичаҝв та старовини, але й сама мова зілләться з могутньою панівною російською, не залишивши після себе ніяких слідів свого існування, як журився Гулак-Артемовський, породжувала відчай.

Әвген Гребінка, автор романсу “Очі чорні…”, писав то російською, то вкраҝнською. А Григорій Сковорода – обома зразу в одному вірші… Мабуть, щоб усякому було зрозуміло...

Микола Гоголь уважав, що украҝнська мова більш придатна для водевілів його батька Василя Яновського, ніж для “Мертвих душ”. Приблизно так висловлювався й згадуваний вище Котляревський: мова комічноҝ, а не “поважноҝ” літератури.**  Віссаріон Бәлінський, росіянин, але співчуваючий нам, теж так гадав.

А в цей час на ниву украҝнськоҝ словесності виходить Шевченко, в якого взагалі немаә ніяких комплексів, сумнівів та вагань стосовно ҝҝ майбуття. Та ще й не лірником входить, а бунтарем… Із залізним оралом та лантухом добірного зерна.

Мова шевченківськоҝ поезіҝ стаә загальнолітературною і, що важливо, загальноукраҝнською, до цього пістрявою за діалектами, досить помітними не тільки від Заходу до Сходу, але й з Півночі до Півдня.

Ліквідував Шевченко подібні розбіжності й по вертикалі: між мовою “вченою”, та навіть церковною, з побутовою. Висока його поезія приәднала до літературних норм те, що вважалося простонародним, мужицьким. Подібні процеси характерні, скажімо, й для російськоҝ літературноҝ мови, але там дуже широке співавторство. Кобзар вніс усе це в украҝнську сам, одноосібно, своҝм першим же збірником поезій.

Прямолінійність деяких віршів Шевченка та перевага там такого роду лексики мало в кого з читачів та критиків викликала картання. Зрозуміло, що “основне питання філософіҝ” – визволення украҝнського народу – “людям у сіряках” треба було тлумачити якомога доступніше. А не як “необхідність приведення виробничих відносин у відповідність до виробничних сил”…

Чи була б украҝнська мова в ҝҝ нинішньому стані без Шевченка – питання зайве. Це завдяки йому вона заявила себе на Землі своәчасно. З нею украҝнський народ ідентифікувався саме на момент історичноҝ можливості самовизначення. З надр російськоҝ імперіҝ до складу Радянського Союзу ввійшла вже сформована в загальних рисах краҝна, у тім числі з найпершою атрибуціәю державності – әдиною мовою.

Протиріччя, які існували в період перебування Украҝни “в сем’ҝ вольній, новій” народів СРСР, мали своә коріння. Вона лише на якусь мить яскраво промайнула на небосхилі та знову зникла за обріәм і розчинилася в імлі. Не встигла як слід утвердитися на космічній орбіті самостійних небесних тіл… Засвічена ҝҝ зірка скотилася у сузір’я, а сама вона – до вимушеноҝ тоді інтеҙраціҝ: не сформувався ще кістяк державності, не визрів, не зміцнів життәвий стрижень, який визначаә рівень самосвідомості та свого місця в історіҝ…

Вельми недовга, можливо, взагалі не помічена росіянами короткочасна відсутність незалежноҝ Украҝни в двадцяті роки двадцятого століття на теренах колишньоҝ імперіҝ ніяк не змінила побутового та державного сприйняття малоросійськоҝ мови як діалектноҝ та хуторськоҝ. Ця мовна “некомфортність” для украҝнців, як і для інших народів у складі СРСР, була, на нашу думку, одним із головних, недостатньо ще усвідомлених психологічних мотивів мовчазноҝ підтримки знизу процесу “цивілізованого розлучення”.

Це ә урок того суспільно-політичного утворення, який залишився в історіҝ. Його не повторюә об’әднана Әвропа. Можливо, що саме такі союзи держав і стануть “сем’әю вольною, новою” для Украҝни в недалекому майбутньому.

В цьому, до речі, й відповідь на поставлене спочатку повісті питання про актуальність помислів Кобзаря: вони ще й сьогодні спрямовані в завтрашнә…


Глава 9

“Зіновію, Олексіҝв друже!”


“Олексіҝв друже!” – це звернення Тараса Шевченка до Богдана Хмельницького, Зіновіәм похрещеного, з натяком на його прихильність до московського царя Олексія Михайловича Романова. Другого, пригадаәмо, самодержця династіҝ, яка відтворювала для поета вселенське лихо.

Таке відношення Кобзаря до постаті гетьмана дещо принижувало монументальність живописного полотна Михайла Хмелька “Переяславська Рада”, на величному тлі котрого в 1954 році святкувалося трьохсотріччя возз’әднання Украҝни з Росіәю. Тому в ті часи та впродовж усіәҝ радянськоҝ доби ненав’язливо пояснювалося, що в оцінці Богдана поет припускаәться “деяких протиріч”.

Там, де йдеться про долю Украҝни, в Шевченка немаә пастельних кольорів. “Деякі протиріччя” – це досить жорстока оцінка промосковськоҝ політики Хмельницького, засудження недостатньоҝ його рішучості добити ляхів на нашій землі, та тим самим назавжди покінчити з віковічним польським питанням.

Але саме він, Богдан, забезпечив умови для появи таких пропозицій. До його гетьманства шляхта панувала в усій Украҝні, окрім хіба що Запорізькоҝ Січі, але й на неҝ вже давно покрикувала та гетьманів за власною номенклатурою затверджувала... Тепер же з гетьманом, вибраним без узгодження, бажали вестися, як із рівнею, і король польський, і султан турецький, і цар московський...

Оці протиріччя й зафіксовано в творах Шевченка. Від засвідчення всенародного визнання Хмельницького – його портрети в селянських світлицях рушниками вбрані – до докору:


“Занапастив әси вбогу

Сироту Украйну!”


…Треба таки оцінити всю відвагу того професора з його саморобною брошурою та наҝвним накресленням у ній історіҝ націҝ. А ми мучимося, намагаәмося роздивитися, обмацати в діброві віків своә древо, зрозуміти, звідкіля ті надломи та викривлення на украҝнській гілці, яка, попри все, не відчахнулася, дотяглася до світла та плодоносить.

Чого тільки не було на тій частині землі, де нині розкинулася Вкраҝна, від часів занепаду Киҝвськоҝ Русі до Переяславськоҝ Ради. Від прочитання лише писемноҝ історіҝ голова ходором ходить. І легше було б нам, як тому професору, провести лінію з темряви століть до осяяноҝ сучасності. Та коли вже і вдаватися до такоҝ лінійноҝ зрозумілості, то краще за все методом нанизування незчисленних імен, подій та дат на пряму дротину закономірностей. Щоб побачити в хаотичному невпорядкованому “броунівському русі” фактів – атомів історичноҝ матеріҝ – саму матерію.

Та матерія міцно зіткана з права сильного. Тисячоліття феодалізму у кочовиків були владою сили над людьми, а в осілих әвропейських народів – над територіәю.

Феодальній устрій, феодальна експлуатація… Вивчені під мікроскопом, ці історичні поняття сформульовані наукою так, що жоден феодал за ҝх формулою ніколи б не зрозумів, що повинен робити. Свою функцію він знав як “Отче наш” без тих концептуальних узагальнень, над котрими цілий семестр сопуть студенти, а потім, опісля екзамену, нічого не пам’ятають.

Студентів краще за все навчати на наявних прикладах, та й самим непогано було б користуватися методом пізнання світу за рудиментами минулих епох.

Кримінальна зграя, яка контролюә міський ринок, вище – злочинне угрупування, якому підвладний увесь район, а найвище – злочинці в законі, господарі всього міста – це й ә живе відтворення тіәҝ феодальноҝ іәрархіҝ, форм експлуатаціҝ та методів правління, яке дожило до наших днів.

Банди “братків” – киҝвських дружинників, західних лицарів, російських москалів (це призвісько спочатку було ближче до “інспектора”) та інших митарів-головорізів – збирають данину в обмін на “дах” над головою. Територія гласно та чинно (әдина відміна від сучасності, яка маә протидію у вигляді спецназів, прокуратур та судів) керуәться писаним прейскурантом поборів на кшталт киҝвськоҝ “Руськоҝ правди”.

Логіка історичного проҙресу закладена в еволюційний процес поступовоҝ трансформаціҝ феодальних банд на державу-бандита. В подальшому просто державу, тому що насильницькі ҝҝ функціҝ за вичерпанням внутрішніх ресурсів переходять у площину зовнішньоҝ політики. А це вже, вибачайте, цивілізація, зі взаәмним шанобливим розшаркуванням дворів та прикидкою сил напередодні черговоҝ кривавоҝ сутички за перерозподіл сфери впливу. Та навіть з колінопреклонінням перед мудрістю освічених монархів, котре продемонстрували Катерині Другій енциклопедисти, які випередили свій час, вольтер’янці та сам Вольтер особисто.

* * *

Рівновага протиборчих сторін, досягнута зусиллями украҝнців Богдана Хмельницького в цьому азіатському, за висловом Гоголя, кутку Әвропи, повинна була – і закінчувалася пошуками миру між залученими до війни та виснаженими нею державами. Січ розглядала накреслення майбутніх союзів або випробуваних уже за ті часи уній (польсько-литовськоҝ, русько-литовськоҝ), але, насамперед, за угодою 1649 року, йшлося про украҝнсько-польський варіант. При такому об’әднанні сторони мали б за ҙарант стабільності етнічно спільну та побутово змішану серцевину свого утворення, звідки тягнувся й родовід полонізованих украҝнців Хмелів.

Схожа картина вимальовувалась і при блокуванні з Росіәю. Тут убачався ще й тривкий для зведення всяких соціальних пірамід заміс православноҝ віри. Націҝ на ті часи ще не визріли, народ беріг у пам’яті не тільки прямоточну кровну лінію, але й родинну спільність хрещених колись у Дніпрі пращурів.

Був і третій, досить таки ҙрунтовний варіант. Турецькі султани деякими своҝми вірнопідданими народами майже в тридцятьох підвладних державах, зокрема, в сусідньому з Украҝною кримському ханстві, керували символічно, забезпечували ҝм покровительство, а собі блискучий фасад всемогутності Оттоманськоҝ Порти. Украҝнсько-турецька угода про подібні попередні наміри від 1650 року історіҝ відома.

Визначатися з вибором треба було терміново, в умовах несподівано роздмуханоҝ, але цілком закономірноҝ війни, яка почалася після сімейноҝ трагедіҝ в садибі Хмельницьких у Суботові. Запоріжжя, котре зо всіх ресурсів найвище цінувало “людський фактор”, утрачало десятки тисяч найкращих своҝх синів, когорту славних козаків та отаманів. За архівами та переказами, багатьох із них, в одному й тому ж із Тарасом Бульбою заупокійному реәстрі, поминаә Гоголь. Повішений Бородавка, з живого Колопера зідрали шкіру, Підсишкова голова засолена трофеәм у діжці… Немаә вже кошових та курінних, або просто дужих козаків: Кокубенка з Бульбенком, Шила, Бовдюга, Степана й Охріма Гуски, вознеслися на небо душі отаманів Балабана та Невеличка. Склали голови Вовтузенко, Задорожний, Метелиця, а Писаренкова голова, кліпаючи очами, травою покотилася. Сходять кров’ю Голокопитенко, Дігтяренко, два інших Писаренки, Вертихвіст, Черевиченко, Закрутигуба, Сидоренко, Густий…

В книзі про Кобзаря утрату людських ресурсів можна було б пойменно ілюструвати героями творів і самого Шевченка. Але до Гоголя ми звертаәмося для того, щоб процитувати мудрість Тараса Бульби, оголошену ним наприкінці життя. Коли в полон до запоріжців потрапив сам коронний гетьман розбитого війська польського Микола Потоцький, то, “приведений у крайність”, він запропонував королівський мир на умовах “жити воәдино з задоволенням прав та переваг кожного”.

“Видер тоді, за Гоголем, сивий Бульба жмут волосся зі своәҝ голови й крикнув:

– Гей, гетьмане і полковники! Не зробіть такоҝ бабськоҝ справи! Не вірте ляхам! Продадуть псяюхи!

I не такі були козаки, щоб піддатися на те: знали вони вже, що таке польська клятва”.


…Хоч вибачайся після цього за Гоголя та за себе перед сучасними поляками, але йдеться тут про подіҝ не усноҝ, і не писаноҝ вже навіть, а друкованоҝ історіҝ періоду феодального бандитизму, який, спасибі, не зробив мертвими наші народи та мови.

“Добивання” ляхів у плани Хмеля не входило ніколи, хоч він і погрожував. По-әвропейськи освічена людина, зі знанням сімох мов і з великим почуттям гумору, він увійшов в історію не тільки полководцем, але й політиком та дипломатом.

Гетьман гадав, що унія з Польщею, як утворення плідне, неможлива через систему державних коштовностей сусідів. Гадав вірно, бо зі своәю “системою коштовностей” Посполита враз та на століття щезне з карти світу.

Ми не випадково для кінця епохи середньовіччя використали термін “феодальний бандитизм”, який у новій історіҝ переходить у більш цивілізовані економічні та політичні відносини. В Польщі ж цей державний феодальний бандитизм ні в які інші категоріҝ не трансформувався, чого й не передбачалося викарбуваними ҝҝ законодавчими скрижалями. Ніякий мир із Польщею не ҙарантував внутрішнього супокою: будь-який пан плював і на державні домовленості, й на самого короля.

Якби Богдан погодився на таку унію, то мав би всередині ҝҝ маҙната, скажімо, пана Ляща зі своҝм військом, феодальним замком, картинами голландських майстрів та украҝнсько-польським бидлом. За порушення порядку, жорстокість, войовничість та карні злочини він 236 разів засуджувався до заслання. Так цей Лящ з суддівських перҙаментів пошив собі шкуратяне манто на фасон королівського, в котрому й з’являвся на запрошення двору його величності, скаржачись присутнім, що вбирання короткувате, доточувати треба…

Орест Субтельний стосовно цього, характерного для своәҝ “Iсторіҝ Украҝни” прикладу, вибачаәться за можливу ҙротескність… Та в тім-то й справа, що немаә тут ніякого перебільшення. Популярний російський белетрист Олександр Бушков, у жилах якого тече польська кров, уважаә, що пан Ляш (у Субтельного він Лящ) – ангел небесний проти пана Потоцького, який жив пізніше. Той, при грі в схованки з дівчатами з “бидла”, відшукував ҝх у кущах за зойками, викликаними при допомозі дробовика. Суддів, які винесли йому вирок за чергове безчинство, Потоцький велів своҝм гайдукам покласти без штанів під Фемідою з зав’язаними очами на папери з вироком та відшмагати різками…

До всього цього треба додати, що всякий поважний шляхтич міг самостійно вести своҝ закордонні справи поза королем.

Запоріжжя усвідомило всю безнадійність тодішнього украҝнсько-польського шляху. Про це, власне, Хмельницькому сказав і сам король, у якого колись по наҝвності Богдан хотів знайти захисту від свавілля одного з таких “поважних шляхтичів”. – Беріть шаблі в руки, – порадив Володислав, – а я добродіәм буду.

Не протоптали украҝнці стежок і до турецького стану. На Січі вірно відчували хиткість усіәҝ будови Блискучоҝ Порти, хирлявість тамтешньоҝ влади та непримиримі ідейні протиріччя, про все це прямо, як то кажуть, по-товариському йдеться у тім самім листі запоріжців до турецького султана за підписом кошового отамана Івана Сірка. (Копія репінського полотна, на якому увічнено в живопису цей історичний епістолярний акт, прикрашала бенкетну залу підмосковноҝ дачі Сталіна)… Документальний чи фольклорний козацький лист, – нам байдуже, тому що відповідь на питання: чому украҝнсько-турецька угода так і залишилася попередньою розмовою – в цьому “фірмані” достовірна.

Дай вам булаву та владу, чи погодилися б ви на федерацію, або, нехай, на конфедерацію з такими суб’әктами? Навряд… Та справа в тому, що такоҝ одноосібноҝ влади ніхто б вам разом із булавою не дав, інститут гетьманства передбачав не абсолютизм, а виборність, що ә найефективнішою формою утримання верхів від сумнівних, тим паче, безглуздих рішень...


Відомо також про тодішні перемовини зі Швеціәю, Волощиною, Угорщиною та „іншою Әвропою”. Одним словом, проблема стратегічних партнерів вивчалася глибоко та всебічно. І розумні украҝнські голови біля гетьмана були завжди. Сучасних, дужчих мислями опонентів, які тепер намагаються звернути нашу увагу на обмежені здібності гетьмана та на відсутність у нього національноҝ ідеҝ, тоді ще не було. Бо для національноҝ ідеҝ потрібен ще й ҝҝ носій – әдиний, свідомий та цілеспрямований народ, зрілий на іспит державністю, і далеко не кожен етнос його витримав. Фіҙури, які очолили рух народів до стану націй зі статусами держав, вилиті в бронзі. Нам Бог дав Богдана.

Багаторічні зусилля Хмельницького у збереженні народу та землі украҝнськоҝ закінчилися Переяславською Радою.

Так що вибачай, Тарасе Григоровичу, Зіновію грішному, він знав, що робив. Інакше за кого ми своҝх гетьманів уважаәмо? Та ти й пробачив, засудив лише повну його довіру до Романових, за входження “під” цілком і повністю. Але це вже більш пізня, без Богдана, ретроспектива. А поки що Зіновій з “другом Олексіәм” жили за Переяславськими, вельми вичерпними домовленостями та пильно стежили за лояльністю один до одного через численну аҙентуру.


Глава 10

“А вторая – доконала вдову-сиротину”


“Книга буття украҝнського народу” – це політична програма Кирило-Мефодіҝвського братства. Як і біблійна книга Буття, вона епічна та благозвучна. Лише пункт дев’яносто шостий ҝҝ, який стосуәться сумісного буття украҝнців із Катериною Другою, цитувати трохи ніяково. Через вельми соковитий епітет на адресу імператриці як жінки. І в житті, і в політиці.

Суть же звинувачення була в тім, що цариця “доконала” козацтво та поставила одних панами над іншими.

Шевченко формулюә діяння Катерини історично точніше: доконала, та й усе. Без класового розшарування. Воно, як об’әктивна закономірність будь-якого суспільства, склалося до неҝ, початок цього процесу сягаә ще доросійськоҝ доби. А до XVII століття вся козацька старшина була з людей “заможних та маәтних”.

“Розшарованим”, а точніше кажучи, відшарованими від пересічного козацтва “новими украҝнцями”, як уже родовитою спадковою знаттю, кишів әкатерининський двір, а потім і той, миколаҝвський, змальований у поемі “Сон”. І дуже нам, авторам, хотілося на цьому епізоді загострити читацьку увагу. На землячках цих “мерзенних” біля престолу, котрих Шевченко називаә зрадниками свого народу та кровопивцями, незалежно від чинів, звання та минулих заслуг.

За що така відраза до своҝх же?.. Ну зробили наші хлопці кар’әру, вибилися в люди. Врешті-решт, сам Кобзар теж лише завдяки можливостям північноҝ столиці зміг реалізуватися в повній мірі…


Катерину, німкеню за народженням та імператрицю за випадком, при реальній уже владі російська дійсність, особливо ситуація з “розшаруванням”, яке робило одних повелителями, а інших рабами, приголомшила.

На трон, незважаючи на морҙанатичні закони двору, ҝҝ посадовили брати Орлови, одразу ж нагороджені за це орденами, багатством і титулами за дійсні та видумані подвиги у кримській “вікторіҝ”.

Отже, 1762 рік. Імператриця надіваә корону, усвідомлюә свою історичну роль і визначаә власну місію в новій для себе краҝні: здійснити порив молодості та ощасливити людей. Не по-християнськи в цій варварській державі поводяться з людьми, з кріпаками: на Заході церква ініціювала звільнення селян. Ә така можливість при великій кількості “наповнених упертістю та передсудами землевласників” і в Росіҝ – визволити селян від власника при зміні маәтності. А “якщо кріпака неможливо персоною визнати, отже, він і не людина; так худобою дозвольте його визнавати, за що чимало слави від усього світу нам приписано буде”.

Ніяких великодержавних замахів щодо русифікаціҝ, національноҝ чи расовоҝ дискримінаціҝ: “ Наша імперія маә потребу в населенні, тому навряд чи корисно перехрещувати інородців, у котрих розповсюджене багатожонство”. (Вислови Катерини Другоҝ наведені за “Руською історіәю” В. Ключевського).

Імператриця листуәться з найосвіченішими головами Әвропи: Д’Аламбером, Монтеск’ә, Вольтером, Дідро, вивчаә російську мову та вирушаә в поҝздку володіннями: Ростов, Ярославль, Прибалтика, Ладога, потім Волгою – від Твері через Казань до Симбірська. Накопичуә загальне враження, а між цим упорядковуә та редаҙуә всеросійський склад законів, на що витратить чотири наступні роки.

Ҙрандіозна комісія з “узаконення” проекту нового законодавства з 20 глав та 655 статей намічена на 1767 рік. Депутати висуваються від влади, усіх верств населення: земле- та домовласників, селян, солдатів, інородців від кожного народу, хрещених та нехрещених… А від козаків різних – визначені представники.

…Спроба оріәнтаціҝ на Захід закінчилася для Катерини вельми красномовною подіәю. Якщо әвропейська церква, в лоні котроҝ вона виросла, надихнула ҝҝ на богоугодну справу – усунути з законів імперіҝ кріпацьке “право”, як азійське безправ’я, то делеҙати від російського духовенства пішли й проти бога, й проти імператриці і провели голосуванням “заступництво про дозвіл священнослужителям нарівні з купцями та різночинцями на придбання селян і дворових людей”.


А ще вразили Катерину своҝми речами на комісіҝ визначені депутати від козацтва запорізького, які чомусь зовсім не хвилювали генерал-губернатора Лівобережжя, досвідченого дипломата Петра Румянцева, хоча він наперед знав, про що будуть говорити прибулі з ним украҝнці – сам бо ж вибори та визначення проводив… Хитро всміхалася над промовами земляків і впливова малоросійська придворна команда…

Депутати від Січі – це люди, котрим вона належить. З відомих випещених родин. Яких іще виняткових вільностей можна було домагатися від імператриці? Знала вона від Румянцева, що Петро Перший у таких випадках завжди та всім відповідав: украҝнці й так мають більше вільностей, ніж будь-який народ на світі.

І краще б вони, як той коваль Вакула, випросили у великодушноҝ цариці що-небудь своҝм жінкам…

Одним словом, украҝнська депутація зі своҝм полум’яним оратором Григоріәм Полетикою постала так, що підписала собі вирок. Катерина та спритні придворні хлопці швидко вирішать участь “особливого району” імперіҝ. Фортифікаціҝ будуть пущені, як тепер кажуть, “під бульдозер”, а народ у шароварах – на Кубань, там тепер були кордони держави, ця відвічна царина вільноҝ козацькоҝ толоки, яка ә буфером від зовнішнього ворога та через це терпима верховною владою. Всередині ж будь-якоҝ краҝни всяких зазіхань на самостійність, та ще й озброәного до зубів народу, ніхто ніколи не дозволить.

…Залишки звільнених січових земель, котрі ще не були приватизовані верхівкою, нарізувалися на наділи, як пишеться у всіх підручниках історіҝ марксистського напряму, тисячами десятин для паразитуючих әкатерининських вельмож. Але статистика перерозподілу пістрявіә переважно малоросійськими прізвищами із тіәҝ, придворних чинів, команди.

Әдино не титулований серед них – пересічний реәстровий козак Грицько Нечоса, якому чомусь дісталося набагато більше, ніж, мабуть, усім іншим укупі. Скільки це було в десятинах, обрахувати не вдалося через технічні та паперові складнощі. Багато!.. Забрав цей козак також усе майно січовоҝ церкви та скарб запорізький. А там було дещо цікаве. Скажімо, експропрійована козаками поклажа каравану турецького султана з подарунками для әвропейських монархів…

Цей почесний козак Нечоса (ми вже сказали, що то був сам Григорій Потьомкін) провів усю справу приватизаціҝ запорізькоҝ спадщини так само, як розпорядилися недавно колективною радянською спадщиною сучасні нам реҙіональні посадовці… Дуже, мабуть, велику образу мав на нього тоді гетьман Петро Кальниш (Кальнишевський), котрий власноручно підписав колись заяву Грицька щодо вступу його до лав Кущівського куреня. Тому що сам невдовзі загуркотів до Соловків. А перед вічним туди засланням у цього гетьмана, останнього на Січі, реквізували маәтність. Лише великоҝ рогатоҝ худоби у Кальниша було чотирнадцять тисяч голів.

Скільки ж це треба паші для такоҝ череди на землях Украҝни? Оспівані степи ҝҝ хоча й безкрайні, але перемежовані яругами, кручами, байраками та всякими іншими непридатними для господарчого обігу невгіддями. В ідеально рівнинному Північному Казахстані, трохи, щоправда, біднішого травостоәм, таке поголів’я можна було ще недавно зібрати по цілинних радгоспах загальною площею десь у п’ятдесят тисяч гектарів. Разом із ҝх зерновим клином, звичайно. Але ж пшеничні лани були й на січових землях – украҝнці, як не кажи, все ж таки не кочівники, а хлібороби…

Проте, це вже факти не щодо підлості та невдячності Потьомкіна, а стосовно розшарування, котре до әкатерининськоҝ доби в загальних рисах відбулося.*  Елітний список “Значкового військового товариства” на 1760 рік складали 2100 знатних украҝнських родин.

Через два роки, за свідченнями перепису, з котрими була ознайомлена тільки-но коронована імператриця, на малоросійських землях налічувалося всього лише дві тисячі вільних селянських дворів. Рівно через двадцять років усі вони за одним рипом будуть закріпачені. Успіхові блискавичного прийому-передачі селян опісля ревізіҝ 1783 року сприяло те, що ҝх власниками робилися новоявлені пани з тіәҝ ж козацькоҝ старшини. Все на Вкраҝні “нормалізувалося”: своҝ кріпаки, своҝ поміщики. Недозрілі ще супроти родовитих російських дворян, але доконче вже імениті в себе вдома.

Чому ж трансформація така з імператрицею скоҝлася? Вона ж бо з гуманними помислами і щирими намірами на трон усідалася та самого енциклопедиста Вольтера в своҝх апартаментах приймала… Не через те, бува, що після цього великого әвропейського філософа ввесь подальший час біля неҝ перебував свій, вітчизняний прагматик, канцлер Російськоҝ імперіҝ, ясновельможний князь, малоросіянин Безбородько. За винятком декількох, зафіксованих протокольно випадків, коли його не було біля цариці на важливих міжнародних зустрічах з причин глибокого похмілля. Але, якщо вже говорити серйозно, ця незамінна для імператриці людина важила для неҝ набагато більше Вольтера. Карбовані міркування Олександра Андрійовича з питань кріпацтва утримувалися на залізній впевненості в тім, що “нам без нього поки ще не можна”…

Задріботіли за його протекціәю й ходаки-краяни. Дискриміновані, вони воліли національноҝ та соціальноҝ справедливості, власних селян-кріпаків, та, як пушкінська стара, стовпового дворянства.

Вони отримають усе сповна. Опора все ж таки трону та державності. Заговорять російською, замість “із матнею до п’ят шароварів” одягнуть строгі партикулярні, анҙлійського фасону, костюми. Якщо й страйкувало Запоріжжя з приводу ліквідаціҝ Січі, то в особі чиновництва, обійденого при розподілі ҝҝ спадщини.* 

 А сотнею тисяч холопів у імперіҝ більше чи такою ж кількістю менше – від цього ніщо на ҝҝ безмежних теренах суттәво не мінялося. Окрім долі Тараса та йому подібних.

Свою роздратованість від неспроможності щось зробити в Росіҝ для впровадження християнськоҝ добродійності та хоча б пом’якшення кріпацького свавілля верховна ҝҝ владичиця періодично виміщала на таких одіозних живолупах, як Салтичиха. Цю поміщицю-садистку вона запроторила довічно, як хижу тварину, за ҙрати глухоҝ нори в підземеллі петербурзького каземату…


* * *

Недавно в вічі кинулися якісь пожовклі сторінки життя імператорського двору часів Олександра Першого. Блискучоҝ доби перемоги над Наполеоном.

Блискучі інтер’әри, блискучі діячі, родини, династіҝ. Й серед них прізвище Полетики. Того самого Григорія? Того лубенського шляхтича, який палкістю своҝх промов щодо свобід Запоріжжя не вписався в політичну тональність усеросійських законодавчих зборів перед бабусею теперішнього імператора-переможця? Чи син, або й онук свого лубенського діда? Ким, до речі, доводиться він Ідаліҝ Полетиці, “злому генію” Олександра Пушкіна, котру “викрила” в одному зі своҝх гарних віршів Ліна Костенко?..

Вгледів таки когось із них Шевченко при відвідинах уві сні блискучого, миколаҝвського при ньому вже тоді двору. А чи не ховався за полум’яними виступами того “наҝвного” депутата-діда Полетика намір, як би це чемно висловитися, провокаційний?.. А якщо й Катерина з удаваним гнівом грюкнула скіпетром об долівку… А потім купкою при дворі: сидить голуб на черешні, а голубка на вишні…

Без такоҝ підозри рядків Кобзаря не зрозуміти. Чужоземні краяни вбачалися йому не просто тамтешніми службовцями, а зрадниками.

Побажання Шевченка ҝм в одному зі своҝх послань:


“Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!”


витримано зовсім не в дусі міщанських заздрощів до слави успішних малоросіян. Так тільки карних злочинців таврують…