Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
26. Слов’янський базар
Скарги на необ’әктивність історіҝ, як науки, безпідставні, в такім разі необ’әктивним скаржником ә ти сам. Заяви себе учасником дискусіҝ: не поділяәш якусь точку зору, то вислови свою. Тепер ә широкі можливості – макулатурні та електронні ЗМI, вулиці та майдани, в Кустанаҝ ще й слов’янський базар… Доповідай, але не кричи, що әдино праведний – ти. Праведною, що підтверджено поколіннями правозахисників, ә свята боротьба з офіційною пропаҙандою міфів, тобто з брехнею державного рівня, бо то політика, яка ніколи наукою не була. А плюралізм у межах дискусій – це якраз здобуток суспільства без цензури.
Завдяки йому і я можу прилюдно молитися на власний іконостас великих украҝнців, ніхто мене не примусить поклонятися чужим. Я маю свою думку стосовно того, хто ә великий з великих для держави. Питання цікаве, бо, скажімо, Енріке Карузо колись був славетнішим від самоҝ Італіҝ. З роками все встаә на своҝ місця, до того ж усе під сонцем відносне: в зеніті слави заблукалий на прогулянці співак зайшов на сусідню ферму попити водички, та й назвався...
– Дружино, швидко йди сюди! – заметушився господар. – Чи могли ми з тобою сподіватися, що й до нас коли-небудь завітаә великий мандрівник Робінзон Карузо!
Якщо все на землі відносне, то постійною величиною треба визнати саму землю. Як матеріальній об’әкт, як філософську категорію простору в часі, та як базис для всякоҝ іншоҝ діяльності.
Мій список великих украҝнців починаәться з хранителів Землі Украҝнськоҝ. Це номінація державних діячів, політиків, полководців, які утримали бодай сантиметр споконвічноҝ етнічноҝ територіҝ націҝ – Батьківщини. Лише за ціәю когортою – совість треба мати – повинні йти всі інші... Ә великі украҝнці, які зброю в руки не брали: дипломатія за всі часи важила не менше шаблі та булави... А ә діячі, котрі будували – з тих чи інших причин, іноді сепаратистських – свою Украҝну на якійсь ҝҝ частині, та тим самим утримали землі (зазвичай, порубіжні) для майбутньоҝ інтеҙраціҝ в әдину державу. Без того ж Нестора Махна та його повстанськоҝ арміҝ про сучасний обрис деяких наших кордонів говорити можна лише гіпотетично...
Свого списку я не викладаю через громіздкий „довідковий апарат”. А іәрархія великих діячів у ньому вимальовуәться така: – князі Киҝвськоҝ Русі – фіҙуранти періоду роздрібненості – дійові особи украҝнсько-російськоҝ історіҝ.
Перший період я опускаю за наявністю практично одностайного схвалення оцінок героҝв тіәҝ епохи.
Останній період також. За неготовністю громадськоҝ думки до адекватного сприйняття внеску царських сановників та високих функціонерів СРСР і КПРС (украҝнців серед них завжди було чимало) в справі соборності земель, а вона йшла районами, областями, реҙіонами, півостровом… I сформувалась Украҝна остаточно в ті часи. Ніколи й ніякі політичні та адміністративні рішення зверху не приймалися без ініціативи, обҙрунтування та тиску знизу… Втім, імена цих, недавніх ще „канцеляристів” на місцях та в високих столичних кріслах, як і перших киҝвських князів, нам теж добре відомі. Через мізерність відстані...
Серединний період – це чотири століття феодальноҝ роздрібненості: з кінця Русі Киҝвськоҝ до Переяславськоҝ Ради. В темряві ціәҝ середньовічноҝ епохи украҝнські фігури можна роздивитися лише зблизька, в реҙіональних щільниках аморфноҝ вощини, бо панівним укладом әвропейського континенту тоді були замки-помістя, маәтки, дворища та садиби в статусах держав. Тільки в межах Німеччини було – пам’ять не повинна зрадити, бо як днів у високосному році – 366 незалежних земель. А ми все думаәмо, що це нас не стосуәться, що нас, як домарксівських пролетарів, до әднання просто ніхто своәчасно не закликав...
Украҝнська специфіка була. І в адміністративному укладі, і в маәтних персоналіях. На віковічних удільних землях Киҝвськоҝ Русі впроваджувалися, на польський кшталт, воәводства, що ніяк не міняло природи землеволодіння. Облишу подробиці та наведу слова Миколи Аркаса (в мене ә лейпціҙське видання його „Історіҝ Украҝни”, фінансоване в 1920 році Симоном Петлюрою). В маәтках, – пише автор, – мешкали незалежні від суду та короля „шляхетно-уроджені”, поза межами садиб існувало абсолютно безправне „бидло”. Якщо „шляхтич убив холопа, то платив невеличку кару”.
Така специфіка та процеси централізаціҝ әвропейських держав у кінці тунелю середньовіччя висунули мікрошляхтича Хмельницького зі Суботова до макропостаті гетьмана Украҝни. Украҝни вже його власноҝ конфіҙураціҝ. Украҝни, котра при ньому виросла до питання, на яке йому самому довелося відповісти. Відповідь, власне, ось вона – велика әвропейська держава, провіщена, як кажуть, на три з половиною століття вперед. А коли щось у ній не так – вибачаймо. Доробляймо. Тим самим у супокоҝ безсмертну душу раба божого Зіновія залишаймо…
На слов’янських базарах у Кустанаҝ украҝнський товар ә, ажіотажний попит на деякий асортимент утримуәться Киәвом.
На днину Переяславськоҝ Ради – ҝй сповнилося триста п’ятдесят років – дослідники якогось культурного центру попередили звідти Москву та украҝнські діаспори по всьому світі, щоб ніхто не метушився, бо такоҝ подіҝ не було взагалі. – А хто доводить протилежне, – кладуть вони на лопатки опонентів, – нехай нам покаже протокол.
Об’әднання інших учених відкритим листом пропонувало своәму уряду прирівняти цю подію до әврейського ҙеноциду.
Вчені вченим інколи віри не ймуть, тому вчена рада нашого інституту запропонувала мені як випускнику-украҝнцю доповідь на своҝй конференціҝ щодо суті та наслідків „переяславського холокосту” для сучасноҝ ҙенераціҝ земляків.
27. Гауптман Хмельницький
Тези доповіді я написав, але на студентський форум не потрапив, тому подав із шевченкознавцем Станіславом Мастәровим до інститутського альманаху матеріал під назвою „Зіновію, Олексіҝв друже!”
* * *
„Олексіҝв друже!” – це звернення Тараса Шевченка до Богдана Хмельницького, Зіновіәм похрещеного, з натяком на його прихильність до московського царя Олексія Михайловича Романова. Другого, пригадаәмо, самодержця династіҝ, яка відтворювала для поета вселенське лихо.
Таке відношення Кобзаря до постаті Гетьмана дещо принижувало монументальність живописного полотна Михайла Хмелька «Переяславська Рада», на величному тлі котрого в 1954 році святкувалося трьохсотріччя возз’әднання Украҝни з Росіәю. Тому в ті часи та впродовж усіәҝ радянськоҝ доби ненав’язливо пояснювалося, що в оцінці Богдана поет припускаәться «деяких протиріч».
Там, де йдеться про долю Украҝни, в Шевченка немаә пастельних кольорів. „Деякі протиріччя” – це досить жорстока оцінка промосковськоҝ політики Хмельницького, засудження недостатньоҝ його рішучості добити ляхів на нашій землі, та тим самим назавжди покінчити з віковічним польським питанням.
Але саме він, Богдан, забезпечив умови для появи таких пропозицій. До його гетьманства шляхта панувала в усій Украҝні, окрім, хіба що, Запорізькоҝ Січі, але й на неҝ вже давно покрикувала та гетьманів за власною номенклатурою затверджувала... Тепер же з гетьманом, вибраним без узгодження, бажали вестися, як із рівнею, і король польський, і султан турецький, і цар московський...
Оці протиріччя й зафіксовано в творах Шевченка. Від засвідчення всенародного визнання Хмельницького – його портрети в селянських світлицях рушниками вбрані – до докору:
Занапастив еси вбогу
Сироту Украйну!
...Рівновага протиборчих сторін, досягнута зусиллями украҝнців Богдана Хмельницького в цьому азіатському, за висловом Гоголя, кутку Әвропи, повинна була – і закінчувалася пошуками миру між залученими до війни та виснаженими нею державами. Січ розглядала накреслення майбутніх союзів або випробуваних уже за ті часи уній (польсько-литовськоҝ, русько-литовськоҝ), але перш за все, за угодою 1649 року, йшлося про украҝнсько-польський варіант. При такому об’әднанні сторони мали б за ҙарант стабільності етнічно спільну та побутово змішану серцевину свого утворення, звідки тягнувся й родовід полонізованих украҝнців Хмелів.
Схожа картина вимальовувалась і при блокуванні з Росіәю. Тут убачався ще й тривкий для возведення всяких соціальних пірамід заміс православноҝ віри. Націҝ на ті часи ще не визріли, народ беріг у пам’яті не тільки прямоточну кровну лінію, але й родинну спільність хрещених колись у Дніпрі пращурів.
Був і третій, досить таки ҙрунтовний варіант. Турецькі султани деякими своҝми вірнопідданими народами майже в тридцятьох підвладних державах, зокрема, в сусідньому з Украҝною кримському ханстві, керували символічно, забезпечували ҝм покровительство, а собі блискучий фасад всемогутності Оттоманськоҝ Порти. Украҝнсько-турецька угода про подібні попередні наміри від 1650 року історіҝ відома.
Визначатися з вибором треба було терміново, в умовах несподівано роздмуханоҝ, але цілком закономірноҝ війни, яка почалася після сімейноҝ трагедіҝ в садибі Хмельницьких у Суботові. Запоріжжя, котре зо всіх ресурсів найвище цінувало „людський фактор”, утрачало десятки тисяч найкращих своҝх синів, когорту славних козаків та отаманів. За архівами та переказами, багатьох із них в одному й тому ж із Тарасом Бульбою заупокійному реәстрі поминаә Гоголь. Повішений Бородавка, з живого Колопера зідрали шкіру, Підсишкова голова засолена трофеәм у діжці… Немаә вже кошових та курінних, або просто дужих козаків: Кокубенка з Бульбенком, Шила, Бовдюга, Степана й Охріма Гуски, вознеслися на небо душі отаманів Балабана та Невеличка. Склали голови Вовтузенко, Задорожний, Метелиця, а Писаренкова голова, кліпаючи очами, травою покотилася. Сходять кров’ю Голокопитенко, Дігтяренко, два інших Писаренки, Вертихвіст, Черевиченко, Закрутигуба, Сидоренко, Густий…
В цих, під заголовком з „Кобзаря” тезах, утрату людських ресурсів можна було б пойменно ілюструвати героями творів і самого Шевченка. Але до Гоголя ми звертаәмося за тим, щоб процитувати мудрість Тараса Бульби, оголошену ним у кінці життя. Коли в полон до запоріжців потрапив сам коронний гетьман розбитого війська польського Микола Потоцький, то, „приведений у крайність”, він запропонував королівський мир на умовах „жити воәдино з задоволенням прав та переваг кожного”.
„ Видер тоді сивий Бульба жмут волосся зі своәҝ голови й крикнув:
– Гей, гетьмане й полковники! Не зробіть такоҝ бабськоҝ справи! Не вірте ляхам! Продадуть псяюхи!
I не такі були козаки, щоб піддатися на те: знали вони вже, що таке польська клятва”.
…Хоч вибачайся після цього за Гоголя та за себе перед сучасними поляками, але йдеться тут про подіҝ не усноҝ, і не писаноҝ вже навіть, а друкованоҝ історіҝ періоду феодального бандитизму, який, спасибі, не зробив мертвими наші народи та мови.
„Добивання” ляхів у плани Хмеля не входило ніколи, хоч він і погрожував. По-әвропейськи освічена людина, зі знанням сімох мов і з великим почуттям гумору, він увійшов в історію не тільки полководцем, але й політиком та дипломатом.
Гетьман гадав, що унія з Польщею, як утворення плідне, неможлива через систему державних коштовностей сусідів. Гадав вірно, бо зі своәю „системою коштовностей” Посполита враз та на століття щезне з карти світу.
Ми не випадково для кінця епохи середньовіччя використали термін „феодальний бандитизм”, який у новій історіҝ переходить у більш цивілізовані економічні та політичні відносини. В Польщі ж цей державний феодальний бандитизм ні в які інші категоріҝ не трансформувався, чого й не передбачалося викарбуваними ҝҝ законодавчими скрижалями. Ніякий мир із Польщею не ҙарантував внутрішнього супокою: будь-який пан плював і на державні домовленості, й на самого короля.
Якби Богдан погодився на таку унію, то мав би всередині ҝҝ маҙната, скажімо, пана Ляща зі своҝм військом, феодальним замком, картинами голландських майстрів та украҝнсько-польським бидлом. За порушення порядку, жорстокість, войовничість та карні злочини він 236 разів засуджувався до заслання. Так цей Лящ з суддівських перҙаментів пошив собі шкуратяне манто на фасон королівського, в котрому і з’являвся на запрошення двору його величності, скаржачись присутнім, що вбирання короткувате, доточувати треба…
Орест Субтельний стосовно цього, характерного для своәҝ „Iсторіҝ Украҝни” прикладу, вибачаәться за можливу ҙротескність… Та в тім і справа, що немаә тут ніякого перебільшення. Популярний російський белетрист Олександр Бушков, у жилах якого тече польська кров, уважаә, що пан Ляш (у Субтельного він Лящ) – ангел небесний проти пана Потоцького, який жив пізніше. Той, при грі в схованки з дівчатами з „бидла”, відшукував ҝх у кущах за зойками, викликаними при допомозі дробовика. Суддів, які винесли йому вирок за чергове безчинство, Потоцький велів своҝм гайдукам покласти без штанів під Фемідою з зав’язаними очами на папери з вироком та висікти різками…
До всього цього варто додати, що всякий порядний шляхтич міг самостійно вести своҝ закордонні справи попри короля…
Запоріжжя усвідомило всю безнадійність тодішнього украҝнсько-польського шляху. Про це, власне, Хмельницькому сказав і сам король, у якого колись по наҝвності Богдан хотів знайти захисту від свавілля одного з таких „поважних шляхтичів”. – Беріть шаблі в руки, – порадив Володислав, – а я добродіәм буду.
Не протоптали украҝнці стежок і до турецького стану. На Січі вірно відчували хиткість усіәҝ будови Блискучоҝ Порти, хирлявість тамтешньоҝ влади та непримиримі ідейні протиріччя, про все це прямо, як то кажуть, по-товариськи йдеться в тім самім листі запоріжців до турецького султана за підписом кошового отамана Івана Сірка. (Копія репінського полотна, на якому увічнено в живописі цей історичний епістолярний акт, прикрашала бенкетну залу підмосковноҝ дачі Сталіна)… Документальний чи фольклорний козацький лист, – нам байдуже, тому що відповідь на питання: чому украҝнсько-турецька угода так і залишилася попередньою розмовою – в цьому „фірмані” достовірна.
Дай вам булаву та владу, чи погодилися б ви на федерацію, або, нехай, на конфедерацію з такими суб’әктами? Навряд… Та справа в тому, що такоҝ одноосібноҝ влади ніхто б вам разом із булавою не дав, інститут гетьманства передбачав не абсолютизм, а виборність, що ә найефективнішою формою утримання верхів від сумнівних, тим паче, безглуздих рішень...
Відомо також про тодішні перемовини зі Швеціәю, Волощиною, Угорщиною та „іншою Әвропою”. Одним словом, проблема стратегічних партнерів вивчалася глибоко та всебічно. І розумні украҝнські голови біля гетьмана були завжди. Сучасних, дужчих мислями опонентів, які тепер намагаються звернути нашу увагу на обмежені здібності гетьмана та на відсутність у нього національноҝ ідеҝ, тоді ще не було. Бо для національноҝ ідеҝ потрібен ще й ҝҝ носій – әдиний, свідомий та цілеспрямований народ, зрілий на іспит державністю, і далеко не кожен етнос його витримав. Фіҙури, які очолили рух народів до стану націй зі статусами держав, вилиті в бронзі. Нам Бог дав Богдана.
Багаторічні зусилля Хмельницького у збереженні народу та землі украҝнськоҝ закінчилося Переяславською Радою.
Так що вибачай, Тарасе Григоровичу, Зіновію грішному, він знав, що робив. Інакше за кого ми своҝх гетьманів уважаәмо? Та ти й пробачив, засудив лише повну його довіру до Романових, за входження „під” цілком і повністю. Але це вже більш пізня, без Богдана, ретроспектива. А поки що ці два Михайловичі – Зіновій з „другом Олексіәм” – жили за Переяславськими, вельми вичерпними домовленостями та пильно стежили за лояльністю один до одного через численну аҙентуру.
* * *
Хмельницький – це әдиний загальнонаціональний герой довгоҝ чотирьохсотлітньоҝ серединноҝ доби. Постаті, рівноҝ Богдану, в тій нашій історіҝ немаә й близько. І булава, по-нашому удосконалена неандертальська дубина, як усеукраҝнський символ, починаәться з Хмельницького. Як символ, бо за часів Богдана вона своә збройне значення втратила. Ніяких „едукованих лицарів” вже й духу не було, ҝх панцирі, немов банальні консервні слоҝки, відкорковувала вогнестрільна гарматна епоха та оті самі „примітивні стрільці”.
„Гауптмана” я спом’янув вище не для того, аби запобігти віднесення Желәзним гетьманського титулу до полонізмів, а через те, щоби підкреслити його первісне, до Хмельницького ще, значення: зрозуміле әвропейському супротивнику військове звання та відповідну для того постійно діючого західного фронту екіпіровку.
За два місяці до смерті Хмельницький передавав булаву в спадщину.
...Пригадайте хоч одну, відому історіҝ постать, задоволену здійсненням власних стратегічних планів. Конституція батьків американськоҝ демократіҝ, наприклад, ціле століття справно служила рабовласникам. Критично підсумовував свою діяльність і Богдан: не все зроблено, як хотілося, дещо вийшло не так. Та над усе шкодував, що не всі наші землі вивів з-під Польщі до нового украҝнсько-російського утворення.
28. Дорога до храму
А оцю хату попереду подвір’я Христичів колись купив приҝжджий учитель Зачепило. То була його леҙендарна пора, доки Івана Несторовича не перевели далі в зв’язку з реорганізаціәю нашоҝ восьмирічки. Планувалось, що буде середня школа, та врешті-решт зробили початкову відповідно до демографічноҝ ситуаціҝ на селі, де опісля старого Козаченка вчився головувати молодий тоді ще Котовський. А Чумак, той у себе з восьмирічки середню зробив, та забрав туди Зачепила.
Іван Несторович був справжній сільський інтеліҙент, більше схожий на кремезного лісоруба. Він товаришував із моҝм батьком, а я з його сином Віктором. I якщо батьки частіше бували в нас, то я всяку вільну мить у Зачепилів – бібліотеці ҝх могли позаздрити теперішні букіністичні маҙазини.
…Як зараз пам’ятаю не тільки сіренькоҝ тканини корінці з рельәфним тисненням тих книжок та ҝх тоновані часом, пожовклі вершки, але й особливий стійкий запах старовинних друкарень, яким була наповнена вся зачепилівська світлиця. Окремо стояло декілька старезних рукописних фоліантів, „кулішівських” та „желехівських” видань, а також украҝнська класика дев’ятнадцятого – початку двадцятого століть, тиражована за часів радянськоҝ Украҝни: то перебільшення, що був тоді духовний голод. То була звична вікова убогість нашоҝ родючоҝ землі в умовах новоҝ суспільноҝ системи, чергова демонстрація того, як зусилля гетьманів, царських адміністраторів, анархістів, більшовиків, а тепер і сучасноҝ влади в аҙрарному питанні, прямо протилежні декларативно, зумовлюють абсолютно однакові практичні результати, бо вони не розвивали, а заперечували попереднә. Одночасно все це свідчило про те, що за будь-яких устроҝв, реформ та обставин культурний небокрай націҝ завжди підпирали невідомо звідки явлені дужі стовпи. В книгозбірні Івана Несторовича до мене вперше прийшло відчуття фундаментальності нашоҝ культури, могутності й державності, та, разом із тим, якоҝсь історичноҝ несправедливості – незрозумілоҝ і непідвладноҝ у своҝй суті… Подібноҝ сили і глибини враження я виніс потім, через роки, з нерукотворноҝ Святоҝ Софіҝ Киҝвськоҝ, але вона вікопомна від Бога, а зачепилівський феномен був рукотворним сучасним храмом…
Та це було після, а перш за все нас уразило велике диво, яке ломило нижні полиці бібліотеки – енциклопедія, про існування якоҝ до приҝзду хазяҝна-просвітителя ніхто тут ні сном, ні духом не чув. З казковими ілюстраціями, які в розділі „Анатомія людини” Зачепило-молодший ретельно домалював на всіх оголених соромних місцях.
Про те, що в енциклопедіях все на світі ә, ми пересвідчилися відразу, бо в те холодне дощове літо якраз уродили гриби. Для наших місць гриби не ҝжа, ростуть нечасто, тому фахівців цього промислу немаә. I коли ми набрели луками на білу від порхавки поляну, то хтось запропонував знайти палиці та, як заведено, вибити з неҝ трухлявий дух, щоб його не понесло потім у село. Прибулий Віктор пояснив, що молоді дощовики, до речі, ҝстівні, але це не вони, а печериця. Ми збігали за лантухами та набили ҝх тими валунами так, що ледве дотягли до Максимового подвір’я…
– А ну несіть усе сюди, – скомандував з-за паркану Іван Несторович. – Такоҝ кількості поганок досить, щоб не тільки наше село, а й пів-Гуляйполя отруҝти…
Він виніс із хати необхідний том, розгорткою ілюстрацій цих дарунків природи установив на стільці навпроти себе, і почав звіряти здобуте сином добро з малюнками та описом прикмет. Після читання та короткого вироку розглянутий гриб переможно жбурлявся в сапетку для сміття, з тих начебто шампіньйонів звідтіля одні друзки летіли. Старий, а я за ним, потихеньку дали заднього ходу зі своҝми мішками до ҝхнього двору. Дід Данило вислухав нас і сказав, що ҝсти можна.
Ранок засвідчив, що повечеряли ми не блідою поганкою, а печерицею, та разом із тим довів перевагу практичного розуму колишнього „латифундиста” над книжковою мудрістю: всі лишилися живі та здорові з незабутнім враженням від грибного смаку. Тому з тих років у мене нема ніяких подвійних стандартів: гриб – це шампіньйон, риба – карась, а курятина – гомілка...
Таку силу силенну варених та смажених грибів я тоді бачив уперше – понаҝдалися ми, потім прийшли двоюрідні Віталій Гущин з Федьком та Миколою Бутами, Світланка, Шурка та Наум Тарасенки, Сашко та Нінка Карпичі, за ними Володька Буряк і тімонінські гості Свәтка та Юрко Булҙакови. На другий день грибами закушували батько та Яшко Міщенко: в очереті за Ругою вони вбили дзьобатого кулика, віддали патрати, але мати тут же викинула його за хату; переломили рушниці, освідчились, чи пусті дула, і, забриндзяні по самі гузиці, сіли зігріватися півлітровою пляшкою…
В цей час прийшли Максим із Мариною. Старий, з олівцем за вухом та скрученим дудкою зошитом, збирав прізвища „грибоәдових”. Пізно ввечері у них там з’ясувалося, що сам дід Данило печерицю ні під яким соусом ҝсти не сів, зізнався, що в цій страві не тямить, а нам радив за Бібліәю. Всі інші книги, мовляв, окрім освячених, диявольські, і коли ти що-небудь у тій „циклопедіҝ” вичитав, то зроби якраз навпаки… Тому Максим – він уже тоді був юнкором – збирав матеріал для віршованого фейлетону на тему забобонів із переліком героҝв можливоҝ драми. Тим більше, що й у них гриби не тільки рідня ҝла, але й Збишек та Пхенка з Варшави, які гостювали в своҝх діда з бабою по сусідству…
Антирелігійного фейлетону Старий чомусь тоді не склав, а сестра його, Марина, діда Данила внука, тепер ось до Бога звернулася…