Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
22. В околицях “Махнограда”
А тепер ми поҝдемо до дому… До хати… У Варварівку… Відвезе Сашко, син Федора.
Вранці ми вже були тут недалеко – з гробків виднілася надвірна сторона садиби, чорні стовбури безлистих осінніх горіхів на тлі білих стін та сірого даху, жовта скирта кукурудзяного бадилля – слід нових хазяҝв, бо довгі роки після смерті батька мати ніякого господарства не мала…
Тепер, удруге за день, ми котимо цим, тисячу разів ходженим маршрутом повз Гайчур та Калмицьку балку. Від рішення поселити тут таврійських „цілинників” почалася, власне, писана та реальна історія Гуляйполя... Відповідно до цього рішення, вздовж Гайчура і Калмицькоҝ балки розляглося також наше село: парадокс пояснюәться тим, що й річка, й велетенська яруга з розораними вже схилами мають дві сторони…
Околиці „Махнограда” сягають ціәҝ історичноҝ балки глинищем цегельні з-під дідівських часів Кармановоҝ труби та яблуневими садами, а з другого боку – то вже окраәць наших хат, так звана Кімличка. Треба, здаәться, було б Калмичка, так ні… Гучніше – Кімличка.
Про заклопотану жінку тут вам ніколи не скажуть, що вона метушиться в дрібній господарській турботі, а узагальнять до образу: „бігаә, як Ганна без солі”. А коли вже заметався чоловік, то поспівчувають: „загубив куций воза!” Не „хутко зник”, як у сусідніх областях, а „чкурнув, як румун балкою”. З дитинства, перетинаючи Кімличку, я чомусь бачив його в личині втікача-фашиста, бо окупували нас, як розказують, румунські війська. Я уявляв його стежки в бік Донецька, оскільки протилежний, запорізький напрям від обрію до обрію був переритий протитанковим, трьохметровоҝ глибини окопом, котрий зберігся до наших днів, хоча на Румунію, якби він біг за картою, треба було брати курс якраз через Запоріжжя на Кривий Ріг, а там уже степами в напрямі Карпатських гір...
Поза межами нашого села для характеристики великого домашнього безладдя люди вживають прислів’я: „як у дурного на голові”. Тутешня репліка звучить дещо культурніше: „у хаті в них, як у Шпака в клуні”. Вона, що цікаво, підтверджуә місцеве походження більшості „крилатих виразів”, бо Шпака – „дроги стійма” – в чорнім костюмі, брилі і пенсне, я пам’ятаю, а про його довоәнну клуню чув. Дід жив біля лиману, вода й притягла блискавку, яка раніше від німецьких гармат влучила до відомоҝ своҝм розгардіяшем споруди. Добре, що не в самого діда, два метри заввишки... Тоді ще молодий, він залишився без реманенту, зате люди – з прислів’ям, яке малими засобами констатуә дуже великий бедлам.
…Коли я перечитую повісті Христича, то відчуваю неповторний колорит мови нашого краю та рідного слова. Цих „комах у краплі бурштину з дрімучих віків” він наловив, спасибі йому, багато. Розлетяться – не прочитаәмо чіпи своәҝ мови, бо в ланцюгах фраз не стане ланок. Може, через це ностальҙічне почуття я перебільшую літературний хист Старого, адже його практично не друкували?
Ні... В його словах ә мелодія мови, в ній відтворюються ті абстрактні образи, які переходять у реальні почуття та асоціаціҝ, здаәться, про цю чарівність мистецтва він і писав у своҝй максимі про курҙани...
Чумак сказав, що Христича не друкували з інших причин. Йому просто не давали ходу. Андрій краәм вуха про це чув, коли Максим хотів повернутися до Запоріжжя…
23. Самодостатній Калюжний
Сашко помахав батькам із салону авто та відразу ж чкурнув назад. Потім, за дзвінком, він забере нас до готелю.
А його батько Федір ніяк не міг второпати: як це – не ковтнемо?
– Я вам ковтну в дорозі, – пригрозила Тетяна.
– Та й то таке, – погодилась Ольга.
Калюжні старші від нас, вони вже на пенсіҝ. Як так повелося, що ми із цим подружжям на „ти” – не пам’ятаю. З дитинства узвичаҝлось…
Ольга – в неҝ застуджені на фермі ноги – покульгала до літньоҝ кухні: вечеряти будемо фамільними пиріжками з вишкварками. Назустріч ҝй вийшов заспаний хлопець – племінник з Луганська.
– Тобто, у хлібній справі, – уточняв мету нашоҝ появи Федір. – Ай-я-яай... Досвистались козаченьки... Втім, цього треба було очікувати...
– Нормальний торговий процес, – заперечив я йому, бо мені й самому треба, врешті-решт, у це повірити. – Всі продають, усі купують...
– Та ти що, Толю, таку крамолу сповідуәш? – перебив мене Федір. – У нас же хліб на прапорі. Припини, ради Бога, не виправдуй хоч ти свого крісла...
– Тоді нехай я тут буду за Христича...
– Це інша справа! Ми з ним одне літо послід возили. Ото козак був!.. Ти його вивчаәш?.. А ти знаәш, що Марина зараз тут? Приҝхала начебто город зорати, може, сюди перебереться. Років сім як не було… А тільки не видно, щоб той город ҝй потрібен був – в Гуляйполі, кажуть, стирчить щоденно...
В нежилій хаті Марини телефону не було, тому Федір послав до неҝ луганського племінника. Цей Лука – прихильник фізичноҝ праці, тому зумисне приҝхав у відпустку з міського асфальту до землі і щохвилі вимагаә фронту робіт. До ночі бадилля на городі сапою вирубав, та ото до обіду висипався…
Істотна переміна – через шосейку навпроти нас завжди була хата Калюжного, а тепер наша. Нинішні господарі на вихідні поҝхали до міста продавати городину. За рідним парканом немаә високих дідівських груш та розлогоҝ шовковиці, дерева також відживають своә. За старою хвірткою – не наші порядки, незнайомі речі, скрізь відчуваәться чужа присутність. Лише інколи яка-небудь дрібниця кольне серце, та відновить у закутинах пам’яті уривок давно минулого. Як оця скалка квітчастоҝ тарілки з нашого мисника – про духмяну кухню, завжди заклопотану матір і тепло безтурботного дитинства… Я забрав ҝҝ разом із землею для народженоҝ тут дочки…
Довго ходити батьківським подвір’ям не можна – воно до себе зве. Воно тебе не забуло, воно чуә, що ти прийшов, воно радіә… Воно розуміә, що зустріч коротка: тобі там не покинути, тут не почати… Хіба що колись потім на пенсіҝ… Так наперед не загадаәш…
Не треба подовгу в дворі собі та йому ятрити душу. Вибачай, друже, дай Боже, побачимося... Ти виносив, виростив нас на своәму зеленому спориші, ти зробив для нас усе, що зміг, ти сам благословив нас у дорогу та назавжди лишився в душі, бо сама душа вирвалась на світ із твоәҝ колиски...
Завітав корінний мешканець цих місць – осінній ностальҙічний дощик, і ми повернулися під стріху ҙанку Калюжних у густім мереживі виноградного лозиння…
– Толю, в мене не саморобне, в мене куповане…
– Давай потроху, – погодився я.
– Та й то таке, – мовила Ольга. – Домівка, як не як… Тільки зачекайте хвилинку, щоб не натщесерце, зараз пиріжки принесу…
Життәва філософія Федора завжди була близька до відомого гасла опертя на власні сили. Іншого світогляду в украҝнському селі не було й не буде, але Калюжний уражаә своәю фанатичністю по перетворенню гасла на реальність, а цього вже на кожнім кроці навіть в Украҝні не зустрінеш.
…Сидимо ми з ним, якщо розібратися, в історичній садибі Якова Тарасенка, старшого брата мого діда Антона, в якого два чи три літа підробляв ще хлопцем Нестор Махно. Причому підробляв разом із моҝм дідом, бо той його брат, експлуататор Яків, постачав коней до двору „його імператорськоҝ величності”. Далі можна не продовжувати: Махно опинився в Парижі, а діди хтозна де… В нашому дворі лишилася остання парость – мій батько, а запустіла садиба постачальника „його імператорськоҝ величності” з розваленою хатою дісталась нареченим Федору та Ользі… Я лише місяць пробув те літо в бердянському таборі на березі Азовського моря, а після приҝзду, як кажуть, довго тер очі: старих руҝн і духу не було, а в палісаднику, ближче до шляху, стояв світлий, як дзвін, новий високий дім.
А Федір лежав від надриву в пропасниці, ще в перші дні він запарився і застудився, на шиҝ та в паху пішли чиряки, а під пахвами вискочило суче вим’я, він ставив руки коромислом і носив урозкаряку важезні відра розчину, а ввечері падав як убитий, і Ольга перетягувала його за комір на підстелені рядна без подушки, бо в’язи не гнулись від болю…
Філософія Калюжного завжди забезпечувала йому гармонію існування. Це не медитація якого-небудь голого індуҝста, який скоцюрбить ноги калачиком, порине в нірвану, і – не зачіпайте його, бо то найщасливіша людина, котрій нічого не треба… У нас такому вченню можна наслідувати хіба що до перших приморозків, а потім шукати натоплену хату. Тому нам треба все… Калюжний у теплій хаті сидить не голим ҙуру, а ҝх раджею: „все” – воно в нього ә!
– Щоправда, – каже він, – рівень нашого життя останнім часом не знижуәться завдяки тому, що рік за роком нам усе менше та менше треба… Але запас міцності – достатній!
Міцні тили в нього – добряча хата, лабіринт надвірних будов, присадибний наділ, повен льох картоплі, бурти капусти на горищі кругом лежака, щоб не померзла, цибулеві вінки на сінешніх стінах, діжка квашених кавунів та ровесник турецького казана – просолений, як шхуна, дубовий рундук із салом на веранді; свиня, гуси, кури, кози на задньому подвір’ҝ, а з вулиці, перед палісадником і аркадами виноградноҝ лози, припнутий цап, який ганяв ще наших дітей… Та дві своҝ руки…
– Це вже другий цап, його нащадок, – каже Калюжний. – А руки ті ж самі… Чим менше вони будуть трудитися, тим, значить, менше вже треба нашому немічному тілу, така природа… Для підтримання мощів вистачить трохи козячого молока та ренти з земельного паю, а одяг і багаті перуть, бо засмальцьовуәться. Та латають – усяка річ, особливо взуття, цінуәться тим, що не муляә і не тре, а зручно розношена. А так ә все: ти уявляәш, Толю, таке становище, коли абсолютно все ә! На всіх вузлових напрямах ә. Окрім культурних запитів, – потряс він свіжими ҙазетами. – Сюди найбільші гроші йдуть, бо на городі воно не росте…
Прийшов Лука і сказав, що Марина прийме мене завтра від сьомоҝ…
Ми мовчки переглянулись…
– Такого тут ще не було, – тарабанив пальцями з краю столу Федір. – Ти дивись, яка манірна... Оце вона прямо при тобі визначила годину прийому?
– Як би ото вона з Гуляйполя визначила… Сьогодні пізно повернеться, а тітка Скелетина ҝй перекаже…
– Секлетина, – похитав головою Федір. – Оця молодь наче як у лісі росте… Вип’әш з нами трохи вина?
– Та ви що, дядьку? – обурився племінник. – А ту тітку вашу довгоногу та сутулу, я думав, дражнять так… Назвуть, дійсно...
– Прибічник Порфірія Іванова, – каже мені Калюжний, – бачиш ото які… Що воно за вчення таке: нидіти на готових харчах... Ні випити, ні закусити, як мужику… Гусака зарізали – не ҝсть… Тьху на нього, думав, приҝде – підгодуәмо…
Я спіймав себе на думці про те, що не знаю, яка у Федора освіта – початкова чи семирічна. Скоріше за все – варіант перший, бо пам’ятаю я його лише трактористом поза навчальними закладами. Знаннями він виправдовував диплом технікуму, або й вище, читаә без окулярів, але глухий від ревучих первісних двигунів на тракторах без кабін, тому ні радіо, ні телевізора не чуә. Але співрозмовника, що цікаво, розуміә…
– Скажи чесно, задоволений усім чоловіче, як трапилося, що я тут став потрібен? Скажи чесно, ти людина у самодостатності нейтральна. Не зла на владу, не тавруәш себе, ділишся своҝм, не заздриш чужому. Не всіх, особливо молодих, влаштовуә твій життәвий устрій, не всі поділяють твою діогенівську філософію… Втім, Діоген проти тебе – це злидень у діжці, ти…
– В дядька більше від великого нашого учителя Порфірія Іванова, – зауважив племінник.
– Не треба мене ні до кого тулити. А те, що я думаю, задля чого воно тепер? Моститися потрібно в ваҙон, а не на колію за хвостом поҝзда...
– Поҝзд, дядьку, у вас під носом стояв, коли Украҝну на сім мільйонів паҝв розкришили. Як з них одержати товарне зерно? Хто вкладе сюди великі гроші? А за малі гроші – кандьор плевельний та стаҙнація на літа, як каже наш нинішній учитель. Об’әднатися? Так усе ж було об’әднане... Земельна реформа називаәться! Реформа – це зміна з метою поліпшення, а сталася не перебудова навіть, а більше за комуністичним „Інтернаціоналом” – все до підошви, а затим… У тодішньоҝ політичноҝ еліти не вистачило розуму дати люду паҝ сільськогосподарських підприәмств, а не земельні, що, як відомо, пропонували зарубіжні продовольчі експерти...
– А ти, я бачу, – повернувся до нього Федір, – не тільки бадилля цюкати спеціаліст. Учитель ваш теперішній, маә бути, замість Кучми мітить?
– Колгоспи не відповіли на виклик часу, це треба визнати, – сказав я племіннику. Федір заперечив:
– Я думаю, Толю, що багато які відповіли. Більше того, вони б могли стати міцним каркасом реформ. Для фермерства вистачило б землі держфондів, кволих колгоспів та радгоспів, а господарі польоту Чумака розібралися б самі, як бути зі своәю колективною власністю в умовах ринку. Ринок – то әдине, чого ҝм тоді бракувало для відповіді на виклик новітніх часів. Та люди з бруківки бачили краще… Тому влада в даній ситуаціҝ вчинила вірно…
– Вірніше нікуди, – перекривив Лука. – Настільки вірно, що наш половецький гість, як я зрозумів, на підмогу прибув…
– Не слухай ти ҝх, Толю, – перебиваә Калюжний, – я тобі десять разів поспіль скажу, що влада зробила правильно… Якби ти чув, який тут гамір здійняли. Хто пропонував оці реформи? Хто колгоспи шельмував… I ніби як за вимогою самих колгоспників, наче як від мого імені: я землю орав, а вони на асфальті орали, як очманілі, що мене захищають… Я хоч одного письменника чи ҙазетяра захищав? Чи підказував ҝм? А вони обстановку розігріли так, що плюнеш – сичить... Я все читаю уважно… Без окулярів… Виходу у влади не було, було әдине рішення – візьміть порівну і заткніться… I заткнулися… Навіть письменникам заціпило, й досі ще не отямились...
– Політика, Федоре, це не примхи в дитячому садку: раз не так, то ламаәмо все, кожен забираә своҝ цяцьки… Держава такі коники громадянам не викидаә в якій би то не було ситуаціҝ, мова йде про продуману стратеҙію й тактику, про зважені рішення, що відповідають, врешті-решт, сподіванням мільйонів...
– Та то люди при владі робили, а не держава. Багатьох з них ми знаәмо, вони вже не держава. I ніколи нею не були. Доки ми таких за державу мати будемо, доти самоҝ держави в нас не буде.
– Я, дядьку, ніяк не втямлю, за що ви ратуәте? Ви ж ні в які платформи не вписуәтесь… За кого ви голосувати йдете?
– Ні за кого, – пояснила Ольга. – Ото таке…
Вони з Тетяною принесли гарячі пиріжки.
– Треба облитися колодязною водою, – підвівся прихильник Порфірія Іванова. – Бо ҝсти кортить...
– Ти оце бачиш, як можна на нервах грати, – каже вслід Федір.
– Ми землю знизу обробляәмо, – огризаәться племінник. – В шахті ҝҝ поки що всім вистачаә. Дивіться, щоб ви тут часом у роки кволості тілесноҝ наймитом не залишилися…
Калюжний голосувати за висунутих партіями претендентів не буде принципово. Принцип новий, тільки недавно напоумило. Після того, як у них котрий раз побували аҙітатори, вони з Ольгою сіли та відновили в пам’яті тих, кому оця моторна публіка пропонувала довірити мандат. Переписали. Зненацька з’ясувалося, що все життя ҝм пропонували вибирати зовсім не тих людей: всі до одного, врешті-решт, вели не туди, робили не так, казали не те…
– Все свідчить проти нас, ми неначе як спільниками виявляәмося, – логічно розмірковуә Федір. – Тому куплю в лавці олівця, забув, як називаәться, у нього замість жала ҙнотик масний, викреслю всіх чисто й напишу впоперек „За Вкраҝну!”
У нас з’явилася можливість бути прямо причетними до виборів: зі свого похідного гаманця Тетяна видобула зеленого фломастера від зірки й урочисто передала Федорові.
24. Максими - 2
Ночували ми в Калюжних, тому прокинулися вдосвіта. Поза своәю домівкою завжди просипаәшся на зорі, а тут ще оце запізнення часу. Втім, Калюжні вже порпалися привидами навколішки в городній імлі. Я впорався з ранковими процедурами, відшукав у дорожній торбині загальний зошит Христича й узявся на скляній веранді, біля рундука, за максими. Ні, це був не той киҝвський випадок, хоча звечора, опісля магазинного, саморобне, з казана, ми покуштували теж. Але з належним почуттям помірності.
Батько купив у дарунок молодим легкове авто, йому потім віддячили – взяли покататися. Невістка злиться: батько дверцятами дуже сильно грюкаә.
Теза до листа Руденкові щодо видання професійноҝ ҙазети украҝнською мовою.
„Мова народилась як звукова система організаціҝ праці, а ефективна праця породжуә мовну експансію. Зараз попереду пруть анҙлосакси, ҝх термінологію ковтають цілком, бо розжовувати ніколи. Ми украҝнську мову нокаутували на ҝҝ полі, витіснили саме зі сфери матеріальноҝ культури, з територій індустріальних реҙіонів та промислового виробництва взагалі як цеху суто специфічного, другорядного й низького. А там увесь народ… Високі ж сфери вишуканоҝ словесності – страшно далекі вони від народу”.
Не намагайся втлумачити ідею твору через пейзажі, читач перегорне сторінки з живописанням багрянців разом із закладеною в них сутністю. В переважній більшості люди й у житті сходи-заходи перегортають…
Я сказав Руденкові, що таку його відповідь не зможу передати журналістам, оскільки нормативною мовою вона не перекладаәться, а він мені: навіщо тобі ті слова взагалі. Ти сядь отак (він прийняв позу роденівського Мислителя), вхопи голову обома руками (хижацько скубе чуприну на скронях) і кричи, начебто це лютую я: „невже Руденко такий дурень, щоб відкрити оту вашу ҙазету, а потім плюнути на все та шукати вам гроші на дотацію”…
„Ҝсти, щоб жити, а не жити, щоб ҝсти”… Запозичене в канібалів, бо перед ким нам, особливо веҙетаріанцям, виправдуватися?
Роздум на місці зруйнованого гуляйпільського храму: нема коментарів! Лише аналогіҝ…
Редактор викреслив з мого нарису слова знатного стахановця про себе: „Коли зі свого містечка я хлопцем пішов у люди, то поклявся – повернусь, і воно буде біля моҝх ніг. В голові чомусь взірцем стовбичив Наполеон у лавровім листі... Прийшла слава, а бажання приҝхати додому тріумфатором з роками пропало. Життәвий успіх – знайти не славу, а себе”… Редактор наш ще в пошуках.
Світ освітлюәться світлом матері, все світло землі ә відсвіт ҝҝ світлості, іншого світоча немаә.
Який там націоналізм… Щоб Руденко знав: у мене, радше, циганський світогляд. Цигани наҝжджали до нас кінними кибитками, розбивали табір за городами Толошних і розпалювали на луках полум’яне багаття... Біля нього гуртом вечеряли, а потім у роздмуханому невеликими міхами вугіллі старі цигани (барон ҝх, казали, дмухав особисто) якось по-своәму гартували селянам вила та лопати. Брали грішми, крашанками, вівсом для коней…
В ту осінь у них захворіло дитя, воно ледь звелося на ноги й почало розмовляти, та застудилося в дорозі, бо падали дощі, а в нас тоді пікся хліб, і його принесли в натоплену хату. Два дні дитина марила в забутті незрозумілими словами, потім пішла на поправку і видужала… Може б, і не запам’яталося нічим те циганча, якби воно не лепетало з кожним його мовою: зі своәю матір’ю по-своәму, з моәю по-нашому, а з прибулим лікарем, буряткою Кириловою, ще й російською. Зачепило казав: „ти бач, скільки мов у малу голову влазить, хоч марить усяке все ж таки рідною”…
Я – за повноцінне вкладення національного, а намагання забити людські голови лише своҝм – це зовсім інші музики. Це великий гріх звуження природноҝ поліглотськоҝ потенціҝ мізку до засвоәння тільки тоҝ суми знань, яка придбана в межах власноҝ загати. I великий злочин недовкладення загальнолюдського, для якого в півкулях відведене спеціальне місце, коли воно довго ним не заповнюәться, то ці мозкові прошарки так і залишаються недорозвиненими, у людини це видно ззовні…
На редакційному подвір’ҝ, обкопуючи лунки перед смітником, я запропонував загальну назву тематичноҝ сторінки до дня працівника галузі комунального господарства – „Маяки в сфері фекалій”. Дійшло до Руденка; кажуть, як колишній комунальник, оцінив.
Як не дивно, найменш егоҝстичні твори від імені авторського „я”, бо вимагають щироҝ сповіді, як правдивоҝ основи, фальш тут видно відразу. „Позиція стороннього” даә більше волі перу і ліричному герою. Відомо й про такий літературний засіб – світ очима тварини. Я вимикаю телевізор, коли починаәться „Білий Бім, чорне вухо” за Троәпольським… Пронизливо, але не дуже коректно, в людини завжди ә соціальні варіанти, та останній – як надія на диво або на апостола Петра з ключами, в собаки – жодного…
Позавчора з Запоріжжя (тут не прийняли б) ушкварив телеграму Руденкові: „Ніяка особа навіть бюро осіб не Украҝна а транзитна ҙенерація головне що вона залишить”.
Це останній у зошиті запис. Пів на сьому, час на прийом… Зустріч із Мариною повинна зняти багато питань, – так думалося шляхом до родинного подвір’я Христичів…
25. Козацька булава
Як швидко все-таки минають літа… Тоді, в школі, час тягнувся довго, він, власне, й не тягнувся, а стояв. Скільки уроків треба було відсидіти, скільки штанів протерти, скільки класів пройти… Старий уже в університет вступив, а мені ще два нескінченні навчальні роки залишалися… Потім пішли своҝ перші курси, від яких до тих дипломів, до того самостійного життя було як до Киәва рачки… Це тепер усе наче хвилею промайнуло, але в ті хвилини впресовані цілі епохи…
Оце подвір’я Тімоніних – хіба не епоха?.. Зараз хазяҝна немаә вдома, він у дочки Катрі в Дніпропетровську, в неҝ там нещодавно ювелірний магазин обікрали.
За піввіку Тімонін без усякого зовнішнього тиску повністю опанував державну мову, тому його досвід варто узагальнити на державному таки ж рівні, щоб не морочити голову іншомовному населенню та перевести увагу на ясельного віку ҝхніх дітей і внуків, завтрашнә покоління діәздатних громадян… А старому Тімоніну – йому що… Тімоніну за півстоліття наша мова вже – як на руку ковінька. Немаә такого слова, якого б він не знав, яке б він не вживав та яке б він, бідне, не скалічив. Послухаәш украҝнську лексику в його сибірському виконанні – і нехай білоруси дарують за враження...
– Трәба ҝхаті до Катрі, – повідомив він учора сусідам, – відвәзу трохі картоплі да оләҝ… А що іщә дасі?..
– А чого вони самі не заберуть, – питаә Калюжний. – Провідали б батька за одним рипом…
– Та куди ҝм абом? Дочку ж, бачьтә, дәржуть, бо каміньці вкралі, а чоловік ҝҝ тәпер вәдучій сексофанист…
– Ні чорта собі… I кого він водить?
– Нікаго, самі йдуть. Він кожнаго вәчера виступаәть, у нього усәгда прі сабі дудочка на матузочкі. Дограліся, щоб тобі луснулі..
…Я дивлюся за Тімонінський паркан. Садиба – тобто двір із нарізом – у них площею така ж велика, як і в Калюжного, але без усякоҝ городини. Колись я зайшов до них за важелем… То не двір, а якийсь виставковий майдан, зайнятий рештками колишнього колгоспу, зіпхнутими сюди з прилеглих господарських територій: кістяк трактора без гусениць, мощі комбайна, конструкція з баскетбольним кільцем та лахміттям сітки, телеграфний стовп із бетонним пасинком, той самий, військовий, перехняблений уже, але все ще на ходу „Шевроле” з чотирма привідними колесами – „пәрәдок вәдучій, задок попихаючій”… I так далі, й тому подібне – від причілка хати до самоҝ копанки з верболозом на раптово підтоплених циганських луках. Кучугурилася там ще й чорна, зі стійким запахом креоліну цегла вівчарні, яку комерсанти розібрали задарма та склали під чатування Тімоніна в кінці городу. Вони довго платили йому оренду, а потім сказали: роби з ціәҝ цегли сам, що хочеш… Бо наче як збудували з неҝ на пробу перестінок маәтку в районі Хортиці, але креолін за десятиліття в’ҝвся так, що з-під трьох прошарків штукатурки тхнуло аж до центру Запоріжжя…
Цеглу на фундамент польовоҝ міжміськоҝ підстанціҝ хотіли купити енергетики, але Тімонін не продав i привселюдно повідомив, що буде держати ҝҝ для цоколя майбутнього монументу колгоспникам на пустирі колишньоҝ комори. Сморід, мовляв, вивітриться, й суспільство наважиться батьків-матерів добром пом’янути.
...А цими днями, у зв’язку з грабунком ювелірного маҙазину, сюди, до Тімоніних, завітала бриҙада криміналістів з області.
– Ти бачиш, воно як, – ділився висновком Калюжний, – трусять, виявляәться, першим того, кого обікрали, а потім уже далі йдуть… А Тімонін каже ҝм, що Катрі з музикантом тут уже рік ногою не було. I почнете, мовляв, ви ті дрібні камінці шукати, то, може, на важеля наткнетеся, так повідомте, будь ласка, бо Толя його позаминулого року просив, але ми тоді так і не знайшли...
Далі, через два двори за Тімоніними – пустир із ботвинням викопаноҝ картоплі та вимитим дощами дріб’язком іржавого заліза. Колись тут, порушуючи загальний порядок, упоперек сусідніх хат, спиною до вулиці стояла кузня. Курний ҝҝ димар скликав нас до свого тепла в довгі дні обложних дощів та драҙлистоҝ сльоти, але не тільки негода збирала сюди малечу. Сивий коваль дід Сергій про техніку безпеки, певно, уявлення взагалі ніякого не мав, та й яка могла бути загроза для дітей війни біля старших: ми сновиҙали під ногами, порпалися в купах металевого брухту, смажили в горні насіння та ловили картузами з-під молоту дядька Павла бризки іскристого вогненного заліза.
В кузні творилася симфонія праці, і я гадаю, що старий коваль убачав у нашій дитячій юрмі свою, як тепер кажуть, аудиторію. Могутніми кліщами в лівій руці він крутив палаючий залізний оцупок, стрибкий його молоточок у правій тарганом викаблучувався на ковадлі – воно в різних місцях теленькало інакше – встигав у цьому дзвінкому танку дриҙнути п’ятою в напрямі головного зудару, куди з-за плеча, зо всього маху, раз та гаразд, глухо гамселив дядько Павло. Прикладався він так, що здриҙалися закурені стіни та снопом сипалися іскри – якось у мене в руках картуз зайнявся… I так увесь день: дрібненькі колінця коваля та заключний акорд молотобійця… Дядько Павло, у військових ще ҙаліфе та гімнастьорці під пропаленим фартухом, нахильцем ковтав воду зі звисаючого поруч на дроті відра, ледь устигав утерти рукавом ҝдкий піт з очей, та все питав у нас, чи не видно ще там обіднього автобуса на Сталіно, бо годинників тоді ні в кого не було…
В розлогій купі брухту біля кузні можна було знайти все: від кривоҝ шаблі до прямого лицарського меча; дід завжди дозволяв нам брати для постановок схожі на цю зброю залізяки під чесне слово. Попалася якось і булава – кінець штельваҙу з набалдашником-противагою, але ми ҝҝ навіть з двору винести не змогли.
...Я пригадав про це тепер, після Киәва, Святоҝ Софіҝ та прочитаних іәрогліфів-клейнодів великих князів, і подумав, що геральдика та символіка проясняә не тільки давність, але й подальшу нашу історію, дуже районовану географічно та політично в сутінках середньовіччя. Державна булава, в першу чергу, була спільним знаменником украҝнства тіәҝ доби, вона й узагальнила в собі більш дрібні реҙіональні та всякі інші інтереси.
„Про що говорять клейноди?”, – розмірковував Мирослав Попович щодо експозиціҝ привезених з-за кордону реліквій Богдана Хмельницького, бо побачив у них „якийсь прихований смисл.” I зрозумів: „Речі, які ми побачили на виставках, організованих Фондом „Украҝна – XXI століття”, говорять більше, ніж про зарослі травою руҝни. Вони уподібнюються небу над нами, бо ә символами якоҝсь горньоҝ вічноҝ Украҝни, що ҝҝ не торкнулися смерть і печаль, зажерливість і зрада”.
Цілком згоден з високими аналогіями та асоціаціями, які напливають сьогодні, але дозволю зауважити, що серед „зарослих травою руҝн”, у більш приземлених образах та категоріях, якраз і треба шукати той самий „прихований смисл” клейнодів. ҙеральдичне значення зброҝ відоме: на гербах іменитих әвропейських родин здебільше блищать династичні знаряддя праці – гострі леза мечів. Зрозуміла також суть протилежного – стилізаціҝ зброҝ під символіку: хрестоподібні мечі воҝнів за гріб Господній, або криві ятаҙани-півмісяці проти невірних...
А проти кого булава? Всякі, за Д. Яворницьким, обухи, келепи, молотки та чекани? Хто нас оточував? З півдня – бусурмани, важка коротка булава перед швидкими шаблями турків – це як вайлуватий молот дядька Павла супроти того спритного голосистого ковальського цвіркуна... З півночі віками нависала Росія, але війн із нею я не пам’ятаю взагалі, хіба що сутички часів Петра Сагайдачного чи Івана Виговського; до того ж ніколи ҝҝ арміҝ не кувалися в лати, не шикувалися „свинею”, а були легкоозброәні, як наші.
Хто були ті, важкоозброәні, в пудовій орденській броні – металевих панцирах, пластинчатих латах та лускоподібних доспіхах, в наручах і поножах, наплічниках і нагрудниках, шоломах і забралах, нам відомо. Тільки віковічне історичне протистояння загрозі звідти могло так підняти значення бронебійноҝ булави, як вистражданого загальнонаціонального символу. Такий очевидний висновок, такий зміст тіәҝ самоідентифікаціҝ, без усяких апеляцій до небес та паралелей із сучасністю, бо нинішнә тісне коло держав лише на чергових військових маневрах іменуә сусідів вірогідним супротивником, але хто ж не розуміә, що це все умовно, що це все так… За інерціәю реалій минулого...
Цікаво, чи уявляә хто-небудь із нас булаву без Хмельницького або Хмельницького без булави?