Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
20. Гуляйполе
З-за обрію вибрідаә стадо доісторичних бронтозаврів. Кістяками, звісно… То колишні ферми птахофабрики біля села, де живе мій брат Антон, котрий довезе нас до Харкова, тепер уже завтра. Колись він тут ніс варту на прохідній – он вона вишкірилася на дорогу голими щелепами білого скелета контори… Та не впильнував: місцевих, велетенських, як страуси, індиків затоптали закляклими в азоті ногами дешеві американські курчата…
Значить, ми вже на під’ҝзді до Гуляйполя. Я загадую – кого першим побачу?
…Біля базару гукаю до знайомоҝ фіҙури.
Зять Чумак озираәться – хто? Обіймаәмося.
– Я тебе не одразу впізнав, – виправдуәться він. – Ми скільки років не бачилися?
– Після твого головування, здаәться, й не бачились. Ти наче в область потім пішов…
– Ото ти мене в тому вбранні голови колгоспу й обчислив. Обласного ранҙу костюми в мене зносилися на ухналь, тому довелося струснути міль з одягу ще тих часів. А тоді бач, що носили, – підняв він розкльошену лавсанову холошу й покрутив гостроносою туфлею, обіпершись на ҝҝ конусний, немов жіночий, точений підбор. – Чорт зна, що за мода була. Постоли якісь... Зате тепер виділяәмося з навколишнього середовища…
Нам із Тетяною зараз треба відмовитися від усяких пропозицій та дістатися до готелю, тому що підемо „по руках”: там снідати, там обідати, там ночувати…
– Які плани? – питаә Андрій.
– Завтра до Харкова.
– Прожогом, значить… Батьківські могилки, рідна садиба, сусід Калюжний…
– Так точно!
– Все ясно!.. Обідаәмо в нас, сестра твоя недаремно сю ніч якийсь сон бачила…
Ми розміщувалися в готелі „Гайчур”, коли з Кустанаю зателефонувала дочка. Вона народилася під час нашоҝ гуляйпільськоҝ відпустки, тому нагадала про сувенір з батьківщини…
Нам показали номер, пояснили права та обов’язки мешканців. Потім ми купили квіти в ритуальній конторі.
…Могилки прибрані, Калюжні з Тімоніними та сусіди слідкують, ҝхні хати звідси видно. Ввечері винороба провідаәмо.
Біля пам’ятників мовчать. У Христича ә слушний запис про вічне.
Всі епітафіҝ на цвинтарях присвячені вмерлим. Ми відносимо ҝх до бігунів на проміжних дистанціях, які стихійною юрмою несли естафету нам. А ми – фіналісти. I судді: розумні, знаючі, культурні... Тому на вхідних арках усіх некрополів не завадило б написати живим. Щось схоже на міркування Лева Ҙумільова, сина Ганни Горенко, відомоҝ в народі як Анна Ахматова.
„Мало кому спадаә на думку, що свого часу минуле також було сучасністю. Тому видима постійність сучасності – обман, сама вона нічим не відрізняәться від історіҝ. Все хвалене сучасне – мить, яка тут же стаә минулим, повернути сьогоднішній ранок ніяк не легше, ніж епоху Пунічних війн… I як це не парадоксально, якраз сучасність умовна, а історія – реальна”.
* * *
У братовоҝ моәҝ Олександри, дружини Андрія, дуже хвора мати, й ми обідали в літній кухні. Внука звільняла стіл від підручників та дбайливо складала ҝх до ранцю.
– А ну дай, Ларисо, дядькові своҝ книги, – пропонуә Андрій. – Киҝв прислав недавно: „юнка” – це дівчина, а як парубок, то „шляхетний”… Чув?
– Взагалі – чув. Реҙіональні особливості мови, в чому тут кримінал?
– В тому, що першочергово нам тепер „шляхетний” треба, а „благородний”, „великодушний”, „вельможний” – це потім, бо від них малоросійським відгонить… А хто до розуміння таких матерій не доріс, той ә гнилиця на украҝнській гілці…
– А „едукованих” у букварі немаә?
– Ти дослухай, – не зрозумів мене Андрій. – Мова в нас на Запоріжжі шевченківська, заглянь до праць нашого односельця, академіка Володимира Олександровича Горпинича. А обізви якого-небудь місцевого спадкового діда-січовика шляхетним, так він на тебе кинеться з тим, що під руки потрапить. Бо колись від того шляхетства ҝхні пращури аж за тутешні пороги чкурнули… Між іншим, Шевченко в Киәві навпроти пансіону шляхетних дівчат жив…
– Тому, мабуть, і не женився...
– Тому, мабуть, словом цим не користувався… Як кажуть, щодо історіҝ питання…
– Ясно. Інших питань, я бачу, тут у вас немаә. Добре, що залишилися ті, які вивчаються науковими конференціями. На ситий шлунок…
В неспішній застільній бесіді виринаә недавнә минуле. Мало хто з представників староҝ ҙвардіҝ не пошле вас під три чорти з вашою пропозиціәю поговорити про реформи на селі. Чумак цю тему намагаәться обминути, тому й почав оце з гуманітарних проблем. До того ж, тутешні його співрозмовники-пайовики без усяких вступних слів переводять дискусію на особистості, а він, як не крути, відтворював ту саму «ҙвардійську» номенклатуру, тому всяку вільну годину коротаә тепер у будинку культури з менш політизованими доміношниками.
– Я ще від тих часів знаю Радченка, прізвище він уже тоді виправдував, – зауважив Андрій стосовно теми нашоҝ розмови. – Вони там були спеціалістами з виробництва рішень… Мабуть, до них ніхто компасу не знав, щоб тепер сторони світу визначити…
– Воля каже про суцільну кризу влади…
– Правильно каже… Тільки на увазі він маә не владу, а людей при владі…
– Людей він не згадував узагалі, хоч Кучма тут, само собою, мався на увазі. Я не втямлю, що ти тут розмежовуәш?
– Справа в самій владі, – піднявся з-за столу Андрій.
Олександра забрала Тетяну: показати садибу, повідати бачений сон та обговорити купу всяких інших проблем, а ми пішли своҝм маршрутом у володіннях Чумаків.
– Вірніше – в балансі влади, – продовжив розмову Андрій. – У наших краях зосереджений економічний потенціал держави. Народ трудиться, не розпитуючи, куди що йде. Люди працюють як прокляті. А доходить до політичних рішень – нас, м’яко кажучи, намагаються від роботи не відривати… Мова не про персоналіҝ кандидатів, а про розподіл функцій влади. Виникла спеціалізація реҙіонів – одні робітні, інші стернові, а ти кажеш – конференція.
– Киҝв не реҙіон, а столиця, з пропорційним, певно, представництвом інтересів…
– Я б так про сучасний Киҝв не сказав… До речі, про буквар – ти в школу не заҝжджав? Ҝй сто тридцять п’ять років сповнилося. Були урочисті збори…
– Телеграмою поздоровив…
Запрошення на ювілей у мене було, та, на жаль, як кажуть, не втрапив… Школа розташована в центрі міста, тому, певно, в первісних ҝҝ будівлях „закінчив” початкові класи знаменитий земляк – Нестор Іванович Махно. Через піввіку тут учився я, а ось слова такого – „одношкільники” – немаә.
Ә однокашник, тобто однокласник. Анатолія Гречаного ми навідали на шляху до готелю. Справжній гуляйпілець – хата в центрі, дружина – Люба, сам завжди на місці – або на подвір’ҝ, або на своәму заводі… Працюють, підтримують підприәмство сільгоспмашин, яке в молодості міцно підтримало ҝхніх дідів – цілинників диких Таврійських степів…
А біля готелю на зв’язок знову вийшов Журба.
– Ніякого Харкова, завтра ввечері транспортний авіарейс із Запоріжжя, росіяни чекають. Ә цікаві пропозиціҝ. О п’ятнадцятій годині тобі треба бути в нашій філіҝ на проспекті Металурҙів… У твою книгу вкладено адреси та телефони представництв…
– Миколо Тарасовичу, в мене через вашу книгу з росіянами ускладнення були.
Журба насторожився... Вислухав…
– Де ти там таке вичитав?.. Там наче ж одні малюнки... Може, ти книгу Кучми маәш на увазі?
– Якого ще Кучми?
– Президента нашого, Леоніда Даниловича, він книгу видав… Це в ній там противага: „Украҝна – не Росія”.
– А в кого підозра була, що ми Росія?
– Не знаю, не читав. У Путіна, певне, не Америка ж у назві… А за цю – спасибі, що повідомив, а то я для росіян якраз наготовив, треба глянути… Ми ҝҝ не видавали, ми лише частку накладу закупили… Я подивлюся: якщо не те – то повернемо... Або викинемо…
– Це було б краще… Алло!.. Ал-л-ло!..
Телефон раптово замовк, засиҙналив розряджений акумулятор.
– У тебе, синку, вухо крутить, чи вже сочиться? – шкутильгаә позаду бабуся. – Я зашептати можу…
– Я, тітко, через мобільник дзвонив…
– Диви-но… А я думаю, дай допоможу людині… Йде, за вухо держиться, кричить…
Для повного щастя – на воротах готелю сам Котовський. Забираә до себе в авто якогось високого гостя з Киәва.
На Котовського мені можна загадувати, кого першим побачу, бо ніколи його в відпустках не минав... У кріслі він давно, при всіх вітрах тут собою державу символізуә. Вітри ті, правда, більше протяг нагадують, бо найближча до людей влада – буфер найдальшоҝ... Але все це дрібниці: головне, що він теж однокласник, своя людина, й наче як офіційна контактна особа... Він әднаә мене з Батьківщиною, йому я можу висловити все... Він мене розуміә... Він розуміә, що було б усе навпаки – я тутешній, а він приҝжджий – і нічого б не змінилось. Тому він мені неначе як по-свійськи натякаә: я ж до тебе не ҝду з порадами... Він і не натякаә, ми люди розумні... А він ще й әхидний зі шкільних років...
– Ніколи, брате, рухаәмо! Чи будуть які пропозиціҝ, бо ми тут, як кажуть, за течіәю пливемо... А що у вас там, в Азіҝ – вода ще ә?..
– Я ось повернуся, оформлю квитанціҝ, та хліба вам дамо... Щоб енерҙійніше рухалось...
– Скільки ви там його даәте… Та й то такий, що давимося…
– Півмільйона тонн уже, заглянь в Інтернет – і не вдавився ніхто…
– А вас там що, вже до Інтернету підключили?
Ні, хай Бог простить, але треба його дошкулити, щоб заткнувся.
– Не гріх сторонньому подякувати, коли він нахилиться до тебе назустріч, та скаже на вухо: дядьку, застебніться отам...
– Я зараз дам завдання готелю документи перевірити, в якому статусі ти кордон перетнув... Чи, може, стороною прошмигнув, та втручаәшся у внутрішні справи інших держав…
Здаәться, мені справді треба розібратися зі своҝм статусом. Я тепер працівник украҝнськоҝ установи... Який я в біса сторонній?.. Якщо приҝхав та спитав, так у нього така посада – відповідальна... Кому він тоді відповідаә? Тільки в організованому порядку й корінним мешканцям? Так я корінний... Прописка не тутешня? І безпосереднього трудового внеску немаә? Внесу, розпластаюсь щодо хліба... Ми й до цього те зерно сюди ешелонами перли...
– Миколо, ану постій, нечестивий...
У Миколи швидкісне запалення – він ҙазонув старим „уазіком” так, що вуха позакладало й помахав рукою: ніколи, через півгодини столичний представник буде мітинҙ проводити…
21. Полонез украҝнськоҝ
Дівчина прибирала номер.
– Се покоҝ шляхетні, але мусила була бачити, як ураз сталося з телевізором – він тріс та зблід. Заки тепер майстер дійде…
– Пані в Гуляйполі з Західноҝ? – спитав я.
– Недавно, – відповіла вона. – Чутно ж… Іноді самій лячно, що хто не збагне…
– Кому треба, збагне, – сказав я дівчині. – Мова в нас одна. А діалектів навіть у Парижі декілька…
Тетяна розглядаә на журнальному столику барвисті рекламні картки подорожніх товарів, косметики та місцевих послуг.
– Ось ці посередники в родоводах, – подаә вона мені одну з них. – Звернешся потім до них щодо Кіндрата Тарасенка.
„Дедалі більше високопосадовців та бізнесменів хочуть мати власний герб. Вони замовляють спеціалістів для розкопування історичних коренів та створення ҙеральдичних. Стати арміҙером, тобто власником герба нині цілком реально. Якщо замовник маә шляхетне коріння, фахівці обов’язково відшукають герб його родини. Якщо славетних пращурів у родоводі немаә – створять бюрҙерський герб, де недворянське походження власника позначатиме залізний шолом”.
– А що я тобі казав? – ткнув я назад картку дружині.
– Про що? – не розуміә вона.
– Про вікову пригнобленість! От зараз усе й вилізе! Кожен засвітиться, хто гнобив! Кожен… Пойменно, колінами… Тільки знов-таки: хто сьогодні „глитай, або ж павук”, а хто династичний підприәмець?.. Брехня буде прямо протилежна, тепер лише клас гнобителів-підприәмців буде. Ти думаәш, багато арміҙерів купить собі залізні шоломи? Чорта лисого, всі оцими шляхетними стануть…
– Ти зі мною ніколи на цю тему не говорив. Про що йдеться?
– Та це я так, сам до себе. Діалог з розумним співрозмовником…
Поки ә вільна хвилина, треба глянути в комп’ютері про „шляхетність”, на політичний підтекст якоҝ скаржився Чумак. Слова цього тут, дійсно, раніше не чули, а тепер прямо тобі скрізь: в будинку навпроти пропонуються „шахові дошки фірми „Дніпр-Ант” з дуба та інших шляхетних матеріалів”, а картка у формі пляшки на журнальному столику повідомляә про „шляхетний смак горілки Nemiroff з кислинкою журавлини далеких сибірських боліт”.
Мені видалося, що слово ніякого політичного значення не маә, воно, навпаки, набуло в широкому вжитку дещо модний відтінок російськоҝ попсовоҝ „крутизни”: „шляхетно” – це „круто”! Так я думав, але нам, еміҙрантам, треба десять разів пересвідчитися, ми, еміҙранти, помилятися не повинні, до нас, еміҙрантів, все нове отак і приходить – не самохіть, а самотужки.
Комп’ютер перше враження підтримуә.
В ряді випадків „шляхетність” ә мірилом високих помислів та вчинків: шляхетні програми кандидатів на виборах президента; шляхетна акція Зеленого Хреста в поміч товариству сліпих; шляхетний дарунок будинку сиріт.
Далі, вона визначаә ҙатунок товарів: шляхетне пиво „Оболонь”; вина шляхетного смаку Дому „ Логос”; Troy – тройська система мір для шляхетних каменів; та, окремо, товарність породи: шляхетний олень; шляхетний британський жеребець на ім’я Парі-матч: шляхетна циганська тварина – кінь.
I, нарешті, походження. Мною розумілася спадковість „голубоҝ” крові, але (може, у зв’язку з пересвідченням арміҙерів) траплялися тільки ознаки цеховоҝ належності: романсеро „Мандрів” про ніжну королеву, сором’язливих красунь та шляхетних злодіҝв; шляхетний слуга Мойсея (притча про нерозумного сина, Бібл., Пр. 17;25); „Цілком шляхетні яничари” (рецензія М. Бриниха).
Молодь, про що свідчать ҝҝ комп’ютерні „тусовки” на Форумі Срібного Вовка, теж іще в пошуках сутності терміна:
– За правилами, шляхетним уважаәться той, у кого було по одній лініҝ 72 шляхетних предки. Як, цікаво, міг тоді бути шляхетним, скажімо, 71-й предок та всі попередні…Чи я щось плутаю?
– В мире еще много грабель, на которые не ступала нога человека… А біс його знаә, бо я знаю своҝх лише до п’ятого коліна…
Блискавична система пошуку знаходить у чималій за обсягом поемі Ліни Костенко „Маруся Чурай” (тепер уже минуле століття) всього один випадок використання цього слова в позитивному значенні, а в трьох інших – у неҙативному. В одному з них – з тодішніх позицій історичного реалізму:
Які шляхетні прізвища тут панські! –
Бидловські, Козәбродські, Себастьянські.
Яка в них гідність чуәться велика! –
Рох Яблоновський і Тадеуш Пика.
А за часів Шевченка (це вже позаминуле століття) комп’ютер дійсно вишукуә лише „шляхетство”, в „Гайдамаках” воно в десяти випадках. Але це слово ближче до антоніма шляхетності.
– Про те, що діялось на Украҝні 1768 року, розказую, – написав Кобзар у прозаҝчній передмові до поеми, – так, як чув од старих людей.
Старі люди казали:
Трохи не рік шляхетською
Кров’ю напували
Украҝну…
Тому від себе Кобзар дописав: „Серце болить, а розказувати треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки ҝх помилялись, нехай братаються знову з своҝми ворогами. Нехай житом, пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав’янська земля”.
* * *
Коротко кажучи, за життя Шевченка це слово сучасного наповнення не мало, окрім визначення імператорського „Табеля про ранҙи” для украҝнського дворянства, прирівняного до „стовпового”. Російська назва йде від переписаного в стовпець родоводу суб’әкта. Украҝнський термін Анатолій Желәзний – він уже десять років публічно займаәться ціәю темою – відносить до польського „szlachetny”. Відносить безпомилково, на його користь у цьому випадку свідчать усі тлумачні словники. Чого, до речі, не скажеш про деякі інші припущення Желәзного...
Полонізмів в украҝнській мові, дійсно, чимало: ігнорувати спільну історію не слід, як і лякати себе, до речі, мовною експансіәю Польщі. Я вже стверджував, що тюркських слів у нас більше. Ця прикрість нас так хвилюә, так бентежить, так турбуә, що всі, кому я про неҝ повідомляв, казали: ти дивись... Та йшли собі далі своәю дорогою...
Желәзний даә команду: „Стояти струнко! Слухати!”
Слухати, звісно, треба його. Бо куди, – питаә він, – можна йти з 528 полонізмами в суміші з русизмами під назвою „украҝнська мова”?
Приблизно такий висновок можна зробити з його „Краткого словаря польских заимствований в украинском языке” в публікаціҝ „Происхождение украинско-русского двуязычия на Украине”.
Як явище ця праця – закономірність. Згадуваний уже Бузницький у своҝй книзі „Миронівський меридіан” увів в украҝнську мову таке слово – „крайнюки”. З моҝх текстів комп’ютер його викреслюә та вставляә замість нього прізвище якоҝсь із грибних родин „краснюки”… Значить, не прижився неологізм голови колгоспу. Жаль… Так ось, одні крайнюки пишуть, що мова наша – найперша в світі, від Адама. А значить, від Бога, бо відомо, хто Адама вчив… Крайнюки на іншім полюсі повинні обов’язково написати, що мова не перша, а навпаки, бо в крайнюків немаә середини: ось у чому глибинна мудрість цього слова. От Желәзний і написав – у так званих украҝнців…
I цілком слушне питання про статус російськоҝ мови, яке нібито таким чином висуваәться, маә заздалегідь передбачений тупиковий результат, бо суть справи переведена в надра національноҝ повноцінності. При такому порядку денному ніхто за стіл не сяде... А оскільки про статус російськоҝ піклуәться не тільки Желәзний, але й ще декілька мільйонів украҝнських громадян, то виникаә закономірна в таких випадках підозра щодо звичайноҝ провокаціҝ. Я, щоправда, так не думаю: до провокаційних висновків іноді призводить дезінформація.
Темою полонізмів у нашій мові варто збалансувати проблему тюркизмів, про які вже йшла річ. Але спочатку слід про русизми, бо питання пов’язане.
„ Настав май…
Дерева біліли цвітом, запах з них розносився далеко-широко воздухом… Двері отворилися і війшла женщина… От виділа… Ллялось світло великими струями… Свобідно... Вечеряли в сумраці... Гробова тишина... Впрочім, через минуту...”
Блискуча Ольга Кобилянська… Мабуть, найсучасніша з наших свого віку, одна з тих, хто витребуваний сьогодні, що ә найвищим критеріәм таланту. Тонка, чуйна та вразлива натура, з ідеалізованим поглядом у світ, вона ә образом і втіленням високоҝ жіночоҝ сентиментальності в бурхливому життәвому морі: якщо й змінюәться на нашій землі щось до кращого, то лише від цілительства таких душ. Душа письменниці вилилась у слово – інтеліҙентне, мелодичне й точне в глибоких поезіях ҝҝ психологічноҝ прози. Значна частина творів Кобилянськоҝ написана німецькою мовою, вона вільно цитуә французькі, румунські та польські тексти. Хоча письменниця й була ініціаторкою створення в 1894 році феміністичного „Товариства руських жінок на Буковині”, але в ҝҝ творах я щось не пригадую рядків російською. Та й не в цьому справа: не нею надихнуті „русизми” в наведених вище витягах із повісті „Valse melancolique”. I ніякі вони не русизми, а слов’янізми: живий ще – де більше, де менше – матеріал спільноҝ прамови.
„Руські” в назві товариства Кобилянськоҝ означало, між іншим, західних украҝнців, післявоәнні переселенці з Карпат до нашого Запоріжжя, пам’ятаәться, теж так себе називали. Як і Богдан Хмельницький. „Став я самовладцем і самодержцем руським, – казав він. – Лядська земля згине, а Русь буде панувати! – скоро, сього року!”
Дехто вперто пропонуә резекцію мовних атавізмів та рудиментів, як запаленого апендиксу, але культурно-історичний шлях націҝ – не шлунково-кишковий тракт. Напрямки, так би мовити, та функціҝ дещо не ті… Не викинути ні історичні подіҝ, ні біографіҝ, ані літературні твори. Хіба що вишкрябати вдасться, але не стане подиху епохи та частки життя народу...
Лексичні вправи іноді нагадують наступ службовими ботфортами на килим національного менталітету та традицій. Під чобіт попала історична Мала, тобто, зародкова Русь, а за нею Малоросія; в очах світовоҝ громадськості – стверджую, як еміҙрант – це віддало певну ініціативу сучасній Росіҝ як спадкоәмниці первісноҝ Русі, ҝҝ культурного простору, літератури, та й „Слова о полку Ігоревім”…
Нейтралізуә, спасибі, втручання в мову сама мова. Вона погано піддаәться політичному декретуванню, про що свідчить тисячолітнә існування в ній нецензурних виразів, з якими боролася церква, „Домострой”, „Моральний кодекс будівника комунізму” та глузд культурноҝ частини суспільства взагалі...
Політизація „русизмів”, цього органічного залишку колишнього словесного матеріалу, та віднесення ҝх до розряду небажаних пам’ятників Російськоҝ імперіҝ залишаә місце для подвигів крайнюкам, і вони картинно, під паперовими кулями, плигають на амбразури.
…Невелике войовниче плем’я латинян колись зробило власну мову світовою, ҝҝ, мертву вже, для загального розвитку опанував своәҝ доби Богдан Хмельницький. „Вічне місто” було вічною державою: метрополія ә Рим. Усе інше за сімома римськими пагорбами аж до краҝв імперіҝ – провінція. Переможний наступ латинян забезпечив тріумфальне шестя мови.
Історичний шлях украҝнськоҝ мови за порівняно невеликий проміжок часу від старослов’янського діалекту до загальноукраҝнськоҝ був набагато складніший, про що й свідчать усілякі перманентні дискусіҝ.
Я гадаю, що на цьому шляху недостатньо досліджений ще та вивчений феномен того Великого Казана трьох східнослов’янських мов, який довго кипів на загальній кухні двору Великого Князівства Литовського з державною сумішшю украҝнськоҝ, білоруськоҝ та руськоҝ. Причому, спершу без західного польського компоненту, бо за передні часи православних Ҙедимінів, аж до самого Якова Олександровича, Литва всіма силами, в тім числі військовими, успішно протистояла експансіҝ католицькоҝ Польщі на всіх напрямках. Це потім той Яків, син Ольҙерда-Олександра та Юліани Тверськоҝ, додав до Великого Казана польського складника, бо в 1385 році одружився з принцесою Ядвіҙою, перехрестився, став Ягайлом та породив польсько-литовську династію католиків Яҙеллонів. Хто скільки з Великого Казана відтоді зачерпнув, це питання ще не зовсім простежене.
Далі, панівна в двадцятому столітті психологія стерильності ще й досі дозволяә науково ігнорувати феномен сукупноҝ діҝ трьох украҝнських порубіжних царин, як двомовних регіонів. Матрицею була придніпровська середина в ізоглосах полімовного впливу украҝнсько-польськоҝ, украҝнсько-російськоҝ та украҝнсько-тюркськоҝ сфер, а потім енергійноҝ південноҝ Малоросіҝ; з-під подвійного, потрійного накладення ареалів в центрально-украҝнській зоні нашарувань і виник базисний лексичний продукт сучасноҝ мови.
I, нарешті, я впевнився про хибність потуг з’ясувати східно-, західно- та південнослов’янські шляхи кочування слів у ці часи (супроти доби праслов’янських начал) начебто якоюсь специфічною для одноҝ мовноҝ групи структурою префіксів, флексій та добре, що хоч не всяких там ярчиків та кендемів…
Усі типи морфем також загальнослов’янські, реҙіонально різниться лише частотність ҝх використання. Досить залізти в мову одному суфіксу, і за „образом та подобою” вам, як ото колись Бузницький, запропонують вибір за бажанням, бо всім ясно, що за взірець свого утворення голова артілі взяв аналог на букву „г”... Був би, як кажуть, корінь підходящий. Корені слова найбільш стійкі, як споконвічно слов’янські основи…
Желәзний у 528 полонізмах убачаә каркас та принцип побудови украҝнськоҝ мови. Оскільки цих полонізмів у нас немаә, спольщені ми вкрай погано, в дитинстві приҝжджих панів (усі ми тоді були „товаришами”) я зовсім не розумів. Потім, у молодості, я передплачував провідні әвропейські спортивні видання, і польський „Пшеҙльонд спортови” спершу давався мені важче від німецькоҝ „Sportzeitung”. Опісля, як казав Ҙорбачов, „процес пішов”, бо наша та польська мови споріднені не ззовні, а з самого нутра. Як і інші братні: сам Михайло Сергійович, відомо, не раз офіційно демонстрував власний рівень віртуозного володіння украҝнською. Та й той же гуляйпільський зять, сибіряк Тімонін, кінець-кінцем...
Обрахунок запозичень прийнято вести інваріантами – основними лексемами семантичних гнізд, а не морфологічними, як у Желәзного, формами: решта – зрештою, відомо – повідомити – повідомляти, коло – навколо, умова – розмова – мовити – замовити, сподіватися – несподівано...
Своҝм списком полонізмів Желәзний приписав сусідам авторське право майже на все колективне слов’янське надбання, на яке поляки, мабуть, самі вголос не претендують. Скажімо, на пріоритет у таких речах, як вапно („гробъ поваплений” – оббілований, церк.-слав., Бібл.Мф.23;27), вік, вир, верста, батіг, кошт, кресало, кроква, крук, куля, опріч („опричнина”, рос.). Ділити за націями й народами загальнослов’янські праформи та похідні від них слова – справа невдячна, частіше тут рядно тягнуть на себе або репані, або невігласи.
Першість полонізмів Желәзний виводить за схемою: польський ориҙінал – украҝнське запозичення – російське значення або калька. I препаруә, наприклад, „вік”. Начебто він польський, а потім уже наш. А в росіян його немаә взагалі, вони, мовляв, обмежуються „возрастом”. Але тут той самий випадок частотності, бо це „польсько-украҝнське” слово ә в пушкінських стансах:
Гляжу ль на дуб уединенный,
Я мыслю: патриарх лесов
Переживет мой век забвенный,
Как пережил он век отцов.
До Пушкіна в Москву та в „землі Заліські” „век” прийшов не з-за Вісли, а з Киәва: „в княжихъ крамолах веци человекомь скратишась” („Слово о полку Ігоревім”).
Таку ж саму операцію проводить Желәзний з лініәю „Вalamut” – „баламут” – „волокита, повеса”. Але нехай мені вибачаә дослідник, баламут, як кажуть, він і в Росіҝ баламут. В багатьох з таких ланцюгів ланки можна сміливо міняти місцями: тому ж „баламуту” авторитетні етимологічні словники віддають певний украҝнський пріоритет перед білоруським, польським та російським „аналогами”. Бо в цьому випадку існуә четверта ланка – тюркська, яка континентальними та приморськими стежками споконвіку поәднана якраз з Украҝною. „Баламут”, за Р. Девлетовим, мовою кримських татар означаә „той, хто сіә неспокій”, „підбурювач”, „бунтівник”, „шахрай”.
Відносить до полонізмів Желәзний і лексеми „планетарного” вжитку: ҙума – Gummi (нім.); кухоль – Kuffel (нім.); парасолька – parasol („біля сонця”, фр.); брутальний, бруталізм – broot („грубий”, англ.); терези, ваги – Waage (нім.); гак – hаак (голл.); шпиталь – Spital (нім.); вартувати – Warte (нім.); та ж сама цегла – Ziegel (нім.)…
Перерахування тут і далі досить монотонне, дещо цікавіша хіба що тема такого „полонізму”, як „індик”.
…Візантійський імператор Юстиніан I (483-565) для нас велика віха історіҝ – це він звів храм Святоҝ Софіҝ в Константинополі, предтечу християнства на Русі (тепер там, правда, головна стамбульська мечеть). Присутність сановних киян на ҝҝ церковних службах, як пише Нестор, зумовила вибір Володимира Святого на користь православ’я, а потім сподобила Ярослава на побудову Софійського храму в Киәві.
Іншим богоугодним діянням Юстиніана, здебільш під тиском дружини, монофізитки Федори, у молодості цирковоҝ вершниці, стало доведення теологічного постулату щодо плескатості землі, бо від „трударів моря” язичників-фінікійців з давніх-давен ішла „әресь” кулястості: вони бачили, що з-за обрію спершу показуються верхів’я скель узбережжя або шпичаки маяків. Перевірити – чи це здаәться від морськоҝ хвороби, чи так і ә, споряджалась наукова експедиція Косми. Вона обпливла довкола Індіҝ, після чого мандрівник у книзі „Християнська топографія” підсумував бачене компромісом науки з Федорою: земля, вона дещо пагорбом, а все ж таки пласка. За що й удостоҝвся титулу Kosmas Indikopleustes, тобто Косма Iндикоплов.
…До каравели Колумба, тобто до 1492 року, „індиками” іменувалися мешканці Iндіҝ (Iндікіҝ, ст.-слов.), причому не лише слов’янами. Коли Әвропа, нарешті, зрозуміла, що колумбівський материк – не протилежний бік Iндостану, не Вест-Iндія, а землі Америки, то мусила розібратися з виводком „індиків” на двох тепер континентах. Азіатська ҝх популяція стала індусами, а американські абориҙени – індейцями… Колишня назва лишилася відтоді за завезеною в Әвропу вест-індською птахою – індиком. Та за рослинною барвою „індико, індиҙо”, широко відомоҝ тепер завдяки класичним джинсам.
„Барва” теж цікава. На відміну від Желәзного, я б ҝҝ до польських пріоритетів не відніс, бо в ній виразилася загальнослов’янська нелюбов до латинського „фе”. В запозиченому німецькому „Farbе” воно рокіроване нами з переднього плану та заодно замінене на традиційне, а потім узагалі викинуте „хве”: фарба – барфа – бархва – барва… Зате виник маленький шедевр: замість важкого фабрично-заводського індустріального духу – повів квітучих луків…
I так далі, й тому подібне… До кінця списку Желәзного… А першим за абеткою в ньому стоҝть „аҙенція” та „ҙенерація” – слова латинські, слова мови, котра вмерла задовго до того, як світ щось більш-менш докладно дізнався про Польщу. Суфікс „-ція” теж з апеннінського чобота, з тіәҝ ж „конституціҝ”, якою називали внутрішній устрій своҝх об’әднань ще перші християни Риму…
В деяких випадках романська лексика зафіксована в Польщі раніше від інших сусідніх мов, але дійшла вона до наших словників не звідти, а шляхом синхронноҝ адаптаціҝ нових термінів у двомовному польсько-украҝнському середовищі, яке зі стародавніх часів існувало „державою в державі”.
Розмаҝтість украҝнськоҝ мови виражаәться переважно старослов’янськими основами. Скажімо, на одні скандинавські діалектні „вагани” – дерев’яний посуд – випадаә декілька своҝх, спадкових синонімів:
ночви (ст.-слов.) – нъщви;
корито (ст.-слов.) – корнь – дерев’яна місткість („з південного боку львівськоҝ ратуші в 1598 році з’явилося корито – мірка для зерна”);
колода (ст.-слов.) – дерев’яна місткість, дуплянка, вулик;
ясла (ст.-слов.)…
Ясла в одному випадку – корито для худоби, але яслами украҝнці частіше називають саме стійло або окремий хлів, тобто місце існування. Другий випадок з коритом навіть і пов’язувати ніяково: це заклад для існування, а не годування дітей. Всі значення „ясел” – від „яса”, як „ҝжа” – у слов’янських (та деяких інших) формах „ҝсти”, „әсті” та „әсть” омонімічні: означають і „ҝство”, і „әство”. I „ҝсти”, й „бути”…
Я ҝм – отже, я існую?..
Всім нам відоме духовне осяяння Рене Декарта в кінці „темного” середньовіччя: „я мислю, отже, я існую”, яке стверджуә припущення оратора древності Ціцерона – „жити – значить мислити”. Древність, ймовірно, протиставляла свій постулат менш одухотвореній первісності, стурбованій більш суттәвим фізіологічним питанням: чим наповнити порожній шлунок.
Ҝжа, втім, і тепер ә ҙарантом існування…
Етимологія доводить різне походження „ҝства” та „әства”… Може, помиляәться?
Траплялася мені праця когось із прибалтів з обҙрунтуванням національних пріоритетів походження обох слів. Але прибалтам, як кажуть, тут багато честі – ці поняття на узбережжя ҝхнього басейну прийшли десь та колись з глибин суходолу, з теренів тих балто-слов’янськіх етносів, де відшукуються сліди первісного коріння. За часи параду суверенітетів пріоритети заявляли всі, кому не ліньки, але треба зауважити, що до запропонування „тюркославістики” балтійська вода дійсно була (та й досі ә) найбільш зручним середовищем для вчених в тупикових ситуаціях: в неҝ занурено чимало етимологічних кінців з нерозв’язаними вузлами.
...Нехай шляхи окремих романських запозичень лежали через Варшаву або інші історичні центри. Але тоді треба визнати, що й тюркізми – печера, гай, призьба, смажити, кайдани, кіш, кошик, купа, курча, кут та інші – зі списку полонізмів Желәзного треба вилучити: до Польщі вони прийшли через степи, через наше таврійське поле, яке цими тюркізмами аж кишить. Я, скажімо, за фронтових обставин, народився в тому ж Башаулі (тобто Бас-аулі, або головному аулі), яким до декількох перейменувань було нинішнә гуляйпільське Добропілля. Навпроти, з другого боку Гайчура, доживаә останні дні хутір Куркулак, або „довга стіна”, якою, дійсно, ввижаәться з болотистоҝ низини луків круто підмитий глинистий берег попід його крайніми хатами. Та й сам Гайчур, як кажуть, теж добрий...
Украҝнсько-тюркська двомовна царина стародавня. Вона знала епоху сватів-половців, татаро-монҙольське середньовіччя, кримсько-турецьке сусідство нових часів. На землях Украҝни зовсім недавно, за мірками життя держав, закінчилась тривала доба всесильноҝ Золотоҝ Орді, західний нащадок ҝҝ, тюркомовна Ногайська Орда, дійшла до часів Малоросіҝ, а місто Ногайське – пам’ятником майже до наших днів. Було воно уламком супердержави, яка колись приголомшила світ, створила умови, за якими Киҝв стане Украҝною, Москва – Росіәю, а вся Әвропа – морехідною, моторною та більш пильною до всякоҝ загрози… Але „Карфаген треба зруйнувати”, і з 1964 року унікальне на карті планети Ногайське доповнило серійну топоніміку узбережних краҝн та народів і стало ще одним Приморським.
…У середні віки запорізьке козацтво було активною әвразійською ланкою, про що свідчать освоәні ними і передані до континентальноҝ лексики розрізнені тюркізми та факти обізнаності січовиків щодо турецькоҝ. Відомо, що в нічних нападах на польські табори, для створення ефекту сумісноҝ навали, частина війська Петра Дорошенка, з криками „Аллах акбар!”, імітувала команди та розмову бусурманів. До речі, ця тактика викликала польські дипломатичні ноти та підпирала леҙенди стосовно проосманськоҝ позиціҝ гетьмана.
Окремо треба сказати про „бурштин” зі словника Желәзного: за бурштином – явище та тенденціҝ трьох чвертей століття радянськоҝ цензури, яка відіграла як неҙативну, так і позитивну роль. Перше реҙламентувало думку, друге – мову, друге й призвело до становлення загальних літературних норм як у самій літературі та журналістиці, так і в діловодстві, науці, виробництві та інших сферах. Әдина лексикографія була лоціәю в морі пістряво районованих діалектизмів східноҝ та західноҝ акваторій.
Лінҙвістична спадщина ізольованих територій, як наслідок історично несправедливого розподілу одного народу, мала в цій справі також своҝ діалектичні плюси. Украҝнська мова в більш сприятливих, за певних часів, обставинах Західноҝ Украҝни, окрім загальноҝ функціҝ, формувала, утримувала й розвивала понятійний апарат наук в епоху „технічного перевороту” на рубежі XIX-XX століть. Згодом якраз спільні здобутки східних та західних земель забезпечать потрібний рівень освіти та вищоҝ школи, входження державноҝ мови в сферу управління та сучасних технологій. Казахстан у цьому відношенні маә поки що більш складну ситуацію.
Діалектизми нашоҝ мови вичісувалися (універсальна для всіх грамот процедура) гребінкою централізаціҝ: всеукраҝнські ҙазети, радіо, телебачення, видавництва, наукові заклади... Вичісувались комісійно: що взяти, а що викреслювати як нелітературне – ухвалювали протокольно, рішення циркулярно надсилали на місця. За зеленим сукном сиділи живі люди, хто ближче, хто далі, хтось голова, хтось секретар, а хто просто рядовий… Щось переважило в „ночвах” над іншими варіантами, хоч усі вони були історично обҙрунтовані. В варіантах „пчола” (Олена Пчілка – псевдонім матері Лесі Украҝнки) та „бджола” привілей отримала остання, цей важкуватий для нас ҙібрид старослов’янського „бьчәла” з польським „pszczola” породив побутову „бждьолу”.
Тривали дискусіҝ стосовно морського каміння, яке в наших степах не трапляәться, тому ніяк і не йменуәться: бурхливе море викидаә його лише на узбережжя поляків та прибалтів... Чию назву затвердити? Відомо – буремний від братів-поляків „бурштин” а не литвинський „дзінтарс” – янтар.
Правописні комісіҝ існують донині. Але тепер ҝх рішення менш ефективні, бракуә цензурних важелів... Фонтан приватноҝ преси – треба очікувати – поверне до вжитку не директивні, а більш поширені лексичні норми, які будуть різнитися з пропозиціями зверху.
...Резонно рекомендувати працю Желәзного до видання в Польщі як словник украҝнізмів в ҝхній мові. Якщо такий жест сусіди не зрозуміють, то з тих же причин, що й ми... Бо немаә міжнародних лінҙвістичних ігор в одні ворота, ә взаәмність надбань. Навіть в аборигенів-австралійців у намисті з кабанячими іклами, законсервованих тоді ще на рівні досягнень австралопітеків, світ запозичив „кенҙуру”.
Деякі вчені, як уже багато кому відомо, довели, що найстарішою на світі мовою ә украҝнська. Практична корисність цього висновку очевидна – за ним можна визначити національність та реҙіон мешкання тих науковців. Невідомо лише, який лексичний матеріал вони відпрацьовують, тому що видимих або чутних слів первородноҝ мови в тліні колін не залишилося взагалі. В одних мовних сім’ях життя слова довше, в інших коротше, але вік усіх до әдиного сучасних слів індоәвропейськоҝ сім’ҝ – два тисячоліття. Далі за ціәю грядою віків – реліктовий гул мовних праформ праафразійського та праәвропейського. Це ә залізний доказ науки: від Народження Христового – можна сказати, на наших очах, в епоху писаного слова, кожна з індоәвропейських мов змінилася повністю. А за три таких відомих людству періоди первісна мова трансформована настільки, що навіть гадати про ҝҝ праформи на рівні нинішніх досягнень етимологіҝ неможливо. Реконструювати з них якісь украҝнські речення біблійного Адама, та навіть сучасника Ісуса латинянина Овідія – це, мабуть, ще один вияв нашого хисту до гумору, про що, власне, й свідчать праці одесита, поляка з походження, Михайла Красуського та його теперішніх продовжувачів.
У слов’янських пагонах індоәвропейського дерева за два тисячоліття в живих залишилося останнә зо всіх слів, те саме „ә”, або російське „әсть”, як „бути”, „жити”, „існувати”. Воно спільне для багатьох мовних гілок, тому й пропонувалося відмовити прибалтам у пріоритетах. Наука визнаә, що це „ә”, „әсть”, „ist” – найстаріше індоәвропейське слово взагалі, але його походження, первісне значення встановити вже не спроможна… Ровесників, не те що пращурів, у живих немаә…
То може „ҝсти” та „әсть” все ж таки двоәдине? „Іst”, „әсть”, „es”, „ә”, „іs”, „iz”, „ҝжа” в ҝх взаәмозв’язку – „бути”, „існувати”, „жити”, „ҝсти”?
Я ҝм – отже, я існую?..
Олжас Сулейменов, пам’ятаймо, пропонував дослідження етимологіҝ слова не лише в рамках якоҝсь зі світових мовних сімей, але й на глибинних перехрестях індоәвропейськоҝ, афразійськоҝ, алтайськоҝ... Сімей чимало, до того ж усі вони багатодітні: скільки ж це всяких інших роздоріж... Ось та, непіднята ще цілина етимологіҝ, яка стане полем майбутнього врожаю... А для початку, з множини варіантів – та сама сулейменівська тюркославістика.
…Реліктове „ist” він пов’язуә з давньогрецькою богинею життя та родючості Iст (перська Iзіда), спадкоәмниці ще әгипетськоҝ богині Iшт (II тисячоліття до н.е.). В Әгипет ҝҝ культ, за версіәю Сулейменова, прийшов з Передньоҝ Азіҝ, де в IV-III тисячолітті до н.е. поклонялися богині життя, землі та родючості Iштар як годувальниці...
Версія слушна своәю ҙрунтовністю. За нею ми маәмо письмово зафіксоване слово з часів біблійного Вавилону, форма та зміст якого все ті ж, що й шість тисячоліть тому… Фантастичне продовження знань… Від Іштар іде й саме поняття давнини – Історія.