Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
СодержаниеТ. Шевченко. “Художник” Чому бог людям мало допомагаә? М. ҙорький. “Сповідь”. Частина іі |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
“…На всіх язиках все мовчить…”
Такою була відповідь Шевченка на національне питання в тодішній Росіҝ. Рядок цей взято з поеми “Кавказ”, де симпатіҝ автора на стороні горян, Шаміля й тіәҝ, поки що аморфноҝ маси, яка поповнить згодом верстви громадян Росіҝ та лави сучасних сепаратистів.
Що ж пропонував Шевченко натомість цього драконівського устрою, який категорично відмітав, будучи переконаним не лише в неминучості, але й у природній необхідності вселенського людського гуртожитку?
Його концепція та життәве кредо – об’әднання через роз’әднання – започаткована ще в тих постулатах кирило-мефодіҝвського братства, до чинності котрих у міжнародному праві світ ще й сьогодні не дозрів. А на націоналізм, в дослідженій його клініці, Шевченко не хворів: така людина не цінувала б так російську культуру, школу ҝҝ малярства, не шанувала би Пушкіна та Лермонтова, “декабристів” та Герцена, не захоплювалась би ҝҝ мовою та літературою, не мала би взагалі стільки близьких та однодумців багатьох національностей. Симпатичного героя Степана Мартиновича зі своҝх “Близнят” він поважав, як особу висококультурну, котра володіла трьома діалектами: суто російським і, коли обставини вимагали, а іноді й без усяких обставин, малоруським; а в позиціях же патетичних – церковною мовою та текстами з Писання.
Для повноҝ русофобіҝ імперія всіх арҙументів інородцям не давала саме через якості російського колоніалізму. Це був колоніалізм розгалуженого санкт-петербурзького двору, котрий, у першу голову, відчували піддані метрополіҝ. Кому живеться весело, вільготно на Русі, а кому життя – каторга, Шевченко знав якщо й не за більш пізнім Некрасовим, то вже за сучасниками Гоголем та Салтиковим-Щедріним достеменно. Та бачив він усе це й своҝми очами: з сорока сімох відпущених йому літ у Росіҝ він прожив шістнадцять. Це майже стільки, як і в Украҝні (враховуючи несвідомі дитячі роки). А ще півтора роки промайнуло в Польщі й більше десяти – в Казахстані.
Виходить, що на батьківщині Шевченко мешкав лише третину свого життя. Та це, здебільше, до відома тих справжніх громадян, котрі нас того разу, за втручання у внутрішні справи Украҝни, назад до Казахстану посилали…
Програма кирило-мефодіҝвського братства передбачала існування Украҝни разом із Росіәю в әдиній, вільній сім’ҝ рівних народів. Без санкт-петербурзького та інших дворів, старших та молодших братів, що могло б уже сьогодні стати більш відчутною реальністю... Дужче за все цьому заважаә те саме, хай йому гайда, історичне минуле.
Історичне минуле, коли ним орудують політики, ә інструментом упливу на сучасність у такій мірі, якоҝ воно само по собі вже давно не маә, або ніколи не мало взагалі.
* * *
Наш погляд на історію розвитку та проҙресу, як і на увесь піднебесний світ відносний – він ніяк не може бути більш об’әмним за нього самого. Але діапазон виміру сущого все ж таки достатньо широкий – від чутливоҝ шкали за Достоәвським – у сльозинках дитячих, до стовпових віх доцільності, якими помічені, скажімо, етапи петровських реформ, з морями не сліз навіть, а крові людськоҝ. І шевченківськоҝ рідні теж:
“– Якби-то, думаю, якби
Не похилилися раби…,
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра, і був би брат…”
Рідні для поета люди для нас уже безіменні й абстрактні. Все одно б умерли безвісно та виконали лише свою біологічну функцію, а так – ще й творчу, будівничу в бриҙадах виконроба-реформатора, завдяки чому не тільки залишилися в історіҝ навічно, але й поряд зі своҝм монументальним пам’ятником, як ті зодчі әгипетських пірамід… Сьогодні, коли пишуться ці рядки, по них відправляәться ҙрандіозна тризна: саме серед тих палат зведеноҝ ними Північноҝ Пальміри зібрався ввесь цвіт планетарноҝ спільноти, щоб відсвяткувати трьохсотріччя “Петра творіння”. Оце й ә мірою всіх цінностей за епохальною шкалою Петра Великого та цілоҝ низки інших осіб, котрих, вельмишановні панове, великими вважаәмо не ми, а всесвітня історія. А творили б вони за шкалою Достоәвського, то навряд би хто з гостей уявлення мав, що був колись такий цар та що ә таке місто. От таке-то…
Романових кляв Шевченко, “од достоәвщини звільни”, – волав до одного з авторитетів Павло Тичина… Між цими двома крайнощами ә серединна філософія вольтерівського Кандида, котрий пройшов усі кола пекла в пошуках духовних підпорок світобудови. Він витратив усю маәтність, позбувся становища й занедбав здоров’я, рятувався від піратів та сатрапів, інквізиторів та канібалів, ідіотів при владі та придурків при силі, доки не зрозумів усю його, світу навколишнього, незавершеність, усю безплідність намагань виміру всього сущого навіть за шкалою найбільш об’әмного, ледве доступного для усвідомлення діапазону.
Тому, може, буде розумнішим жити за вистражданою ним, Кандидом, мудрістю: давайте обробляти наш сад. Той садок із декількох плодоносних дерев, під тінястою кроною яких він опинився після всіх поневірянь. Та дякував долі за доброзичливість: можна ж бо цей шматочок землі знову перетворити на Едем, в кущі райські, звідки нас, людей, колись до такого прозріння виштурхали…
* * *
Всі німі язики заговорили: зразу і про все. Виговоритися треба. Мине якийсь час, і ми, народи, які від Росіҝ відчалили до плавання під суверенними прапорами, все ж таки скажемо про ҝҝ роль у своҝй власній долі. Самодержавний той двір, Кобзарю ненависний, давно вже щез, і сама вона стала зовсім іншою. Але саме при ній, колишній Росіҝ, й збереглася в недоторканому вигляді державність багатьох народів: і тих, що відокремилися, й тих, що з нею залишилися…
Багато які дрібніші сусіди в ті смутні бандитські часи попрямували – така планида – під крило Росіҝ з надіәю вціліти, не згубитися там, не розчинитися в ҝҝ надрах, не асимілюватися в тамтешній громаді… Територія імперіҝ досить погано керувалася та вкрай повільно інтеҙрувалася. В кращому випадку приәднані добровільно, або ж захоплені землі оперізувалися залізничною коліәю по периметру від усюдисущих конкурентів, поведінка яких – куди не кинь – помітно підштовхувала Росію на такі протидіҝ.
Хтось із казахів – здаәться, Алібі Джангільдін, котрий по молодості обігнув земну кулю – зауважив, що Росія як слід колонізувати не здібна, вона лише переставляә свій штахетник за володіннями нових підданих та мало піклуәться про те, що всередині цього прирізаного палісадника коҝться.
Щось подібне було й в Украҝні після Переяслава. Мед-горілку там попили, опісля чого боярин Василь Васильович Бутурлін з почтом відбув, а зі шляхтою, як і раніше, воювали поодинці. Тому “патріотичне” крило нашоҝ історичноҝ науки розглядаә ту Раду як велику зраду з боку царя Олексія Михайловича, котрий цим самим намагався знекровити нашу батьківщину до останньоҝ крапельки…
Пробачте, якому це правителю – в цьому випадку московському – приәднані добровільно землі потрібні у вигляді пекельноҝ пустелі? Що йому там робити порадите? Особисто самому відбивати в турків виходи до Чорного та Азовського морів?.. Та й “знекровлювати” на украҝнських землях, власне, опісля поляків уже було нічого… У Романова ж сумісні діҝ супроти шляхти поки що просто не налагодилися, до того ж морова виразка Росіәю пішла... Але, врешті-решт, Москва відгукнеться та свій обов’язок перед Богданом виконаә… Від Польщі, як краҝни, сліду не залишиться.
Якось ми публічно використали метафору про те, що грузини та вірмени зберегли свою державність у вогнетривких сейфах російськоҝ імперіҝ. Там, де “на всіх язиках усе мовчало”, а опісля, в СРСР, говорилося лише впівголоса, Грузія не тільки вціліла, але ще й деякими сусідніми “язиками” приросла, котрі, щоправда, порозбігалися від неҝ, вже самостійноҝ, куди очі бачили, при першій же нагоді. Та це тепер ҝҝ внутрішні проблеми.
…Вірменська національна трагедія мала зовнішні чинники. Сталася вона на віку живих іще, хоча вже й досить підтоптаних тепер свідків. За складом свого характеру вірмени утримують цю новітню “варфоломіҝвську ніч” більше в собі.
Некоректно зважувати чи вимірювати одні акти ҙеноциду в порівнянні з іншими. Але турецька різанина вірменів була спланована цинічно: як винищення націҝ на ҝҝ історичній батьківщині, розмежованоҝ російсько-турецьким кордоном. Поголовно! За списками, з помітками про виконання! Що й було зроблено за ніч правонаступницею тіәҝ Блискучоҝ Порти, з якою могла зв’язати свою долю Украҝна замість Переяславськоҝ угоди…
Нинішня державність вірменів, мова, звичаҝ, культура й писемність, приріст народонаселення існують лише завдяки іншому шматку ҝҝ історичноҝ батьківщини, відмежованого від місця кривавих подій тим самим російсько-турецьким кордоном як Әреванська губернія, де й доживають дотепер свого віку російськопіддані сучасники трагедіҝ. Той, увесь наявний опісля неҝ генофонд… Для того, щоб віддячити долі за доброзичливість та можливість обробляти свій сад…
Глава 12
“Зійшлись, побрались, поәднались...”
Зійшлись, побрались, поәднались Украҝна та Росія 8 (18) січня 1654 року на Переяславській Раді. І коли б не недавнә “цивілізоване розлучення”, то саме зараз, напередодні стодев’яносторіччя Кобзаря, ми б усім миром святкували трьохсотп’ятдесяті роковини цього історичного акту в житті двох народів.
Тепер же ця подія – епізоди з приватноҝ хроніки в сімейних альбомах та хитросплетіннях родоводу. Скористуәмося нею й ми – як іще поминати прабатьків. Тим більше, що багато всяких розмов пішло з обох сторін. І хороших, і поганих: хто з яким приданим поәднався, що прижили спільно, як поділили… Хто кого гнобив та принижував…
Ніхто й нікого, за великим рахунком. Об’әдналися дві найбільші держави східноҝ Әвропи, які й створили могутню інтернаціональну әвразійсько-американську імперію. Потім, правда, Аляску продали та залишилися на двох континентах.
Ми уже згадували про потенціали возз’әднаних держав. Спільна ҝхня історія почалася славними звитяжними та дрібними канцелярськими діяннями Москви, а потім Санкт-Петербурҙа – така зірка у столиць, яка, здавалося, залишала украҝнським землям, утім, як і безкрайнім російським теренам, ролі провінціальних статистів.
В дійсності все було дещо іншим. І щоб свідчення з цього приводу не були емоційними відступами, ми викладемо ҝх документально.
* * *
Росія возз’әдналася з Украҝною після глибокоҝ власноҝ кризи та внутрішньоҝ багаторічноҝ смути, яка закінчилася воцарінням Михайла Романова. Компромісна його фіҙура дозволила дещо стабілізувати становище держави, але сину своәму, Олексію Михайловичу, він передав краҝну, ослаблену далі нікуди.
В Росіҝ (мова йде про добу напередодні возз’әднання) “переобліковані збройні сили, які утримувалися безпосередньо на державний кошт, помісним, грошовим або ж хлібним жалуванням”. За кошторисом ҝх нараховувалося до 70 тисяч. Це столичні та міські дворяни, гарматники, стрільці, козаки й служиві іноземці. В областях колишнього ханства Казанського та Сибіру числилося ще біля 15 тисяч усяких східних інородців, служивих мурз і татарів, ясачних чувашів, черемисів, мордви й башкирів; але вони не мали служивих грошових окладів, відряджалися на службу лише в надзвичайних випадках, коли, за визначенням кошторису, “трапляәться по всій землі повальна служба”, тобто загальна мобілізація…
Боәздатність усіәҝ ціәҝ пістрявоҝ маси, дворянськоҝ, козачоҝ, татарськоҝ, чуваськоҝ, яка обороняла державу та відпускалася після походу, може бути визначена зауваженням Котошихіна про те, що підготовки до бою в них не буваә та ніякого шикування вони не знають”.*
В опірних містах Росіҝ на ці часи, скажімо, “в Новгороді Великому, людей, здібних тримати зброю, було 2752 душі, в Пскові – 4807, в Ярославлі – 2480, Калузі – 1068, Клязьмі – 1321, Воронежі – 1168, Әльці – 1486. Арзамасі – 650, Коломні – 558, Можайську – 431…”** І так далі, за показником зниження людського ресурсу.
Ось на такий мізерний військовий потенціал, який продовжував косити мор – у тисячах душ щоденно – спирався московський цар на перемовинах про возз’әднання з Украҝною. Так що для якогось там диктату Москва просто не мала духу. Навпаки, з позицій сили могла діяти украҝнська сторона – стотисячна регулярна, а не облікована на папері армія Хмельницького була тоді найбільшою в театрі воәнних дій.
Домовленість, за якою союзники воювали вкупі проти Польщі (та ще один бог знаә проти кого, тому що відвічні ҝх, спільні тепер землі, стали кривавою ареною за участю незваних гостей з Литви, Швеціҝ, Туреччини) була такою: сукупність наявних ресурсів.
Хмельницький з Бутурліним ремствували одне на одного та намагалися якось скоординувати власні діҝ, Олексій Михайлович витряс із скарбниці на підтримання свого віднині вже украҝнського козацтва 20 тисяч карбованців.
“Жалування царське, червінці золоті зараз не можна козакам роздавати, тому що Військо Запорізьке не вкупі знаходиться, й неможливо скласти список, допоки бог подасть перемогу над ворогами; тепер більше 100 000 війська вийшло на рать, а жалування царського тільки 20 000: якщо це поділимо, інші обуряться та на службу государеву не підуть”. (З листа писаря Війська Запорізького Йвана Виговського до царя Олексія Михайловича від 19 червня 1654 року).*
* * *
Що таке стотисячна армія в Әвропі? З нею Хмельницький визволив практично всю територію Украҝни від поляків та, як пише Василь Ключевський, навіть розгубився від успіхів. Але, опісля недовгого куражу, вирішив діяти, для надійності, вкупі з православною Росіәю.
Стотисячні арміҝ в історіҝ війн Старого Світу можна перерахувати по пальцях.
1812 рік. Знаменита Бородінська битва. У Наполеона 135 тисяч солдат, у росіян 103 тисячі реҙулярних військ, 7 тисяч козаків та біля 10 тисяч ратників-ополченців.**
Історична Полтавська баталія. 17 (28) червня 1709 року. В російській арміҝ – 42 тисячі війська, 72 гармати. Карл XII вирішив атакувати російське військо… Для атаки було виділено 20 тисяч бійців та 4 гармати (28 гармат залишилися в обозі без боәприпасів). Двогодинна битва перейшла в “перегрупування” та втечу шведів у Будищенські ліси (В.Р.Е., М., 1975, т. 21).
Російське військо “знищило шведську армію, тобто 30 тисяч охлялих, обірваних, деморалізованих шведів, котрих заволік сюди 27-річний скандинавський волоцюга. Петро святкував у Полтаві, як великодушний переможець, посадив за свій обідній стіл бранців, шведських генералів, пив за ҝхнә здоров’я, як своҝх учителів, на радощах забув про переслідування залишків розгромленоҝ арміҝ”.*
* * *
Державну могутність ми зважуәмо тут боәздатністю та чисельністю армій, а не, скажімо, народонаселенням узагалі, тому що, як говорили класики, всякий безземельний парія лише примножуә загальну злиденність…
Військовий потенціал майже завжди адекватно відображував міць әвропейських краҝн, а армія – загальне здоров’я націҝ. Тим більше, що мілітаризація кожноҝ держави сягала меж можливого, як головна умова самовиживання. Як зараз США демонструють у цій галузі можливості своәҝ економіки та високих індустріальних технологій, так само демонструвалися м’язи й у минулому… Тому, для визначення тодішнього рейтинҙу краҝн, не варто поголовно підраховувати народонаселення, яке мешкаә на ҝхніх привільних теренах, заміряти гектари самих теренів та підсумовувати всякі інші кількості, котрі вже самі собою виражені в концентрованій якості казенноҝ військовоҝ машини.
В нашому випадку об’әднувалися, якщо говорити по-сучасному, дві держави в супердержаву.** Без ҝҝ дозволу потім, як любив між іншим зауважити той самий украҝнець, канцлер Безбородько, в Әвропі жодна гармата не стріляла... Не знаәмо, додавав він опісля паузи, як воно за вас буде…
Імперія трансформувалася на Радянський Союз. Нічого в ньому без відома Украҝни, особливо в роки довоәнних п’ятирічок, не діялося. А в другій половині двадцятого століття на чолі держави став Микита Хрущов, котрий не тільки ходив у вкраҝнській вишиванці, але й прирізав до нас Крим. І у відставку пішов під натиском “дніпропетровськоҝ команди”, яка кермувала радянською державою до самого ҝҝ раптового кінця. Сперечатися, хто за століття сумісноҝ історіҝ щось не так зробив, непродуктивно.
Гетьман стотисячного війська, яке в ході війни за звільнення украҝнського народу стрясло всю Әвропу, не удостоәний честі бути занесеним у Всесвітню енциклопедію “Великі полководці” (“ЕКСМО”, Москва, 2003 рік). Всього там більше чотирьохсот прізвищ, ә серед них гетьмани Мазепа й Ходкевич…
“Скандинавський волоцюга”, пристрелений, за одною з версій, самими же шведами у вигнанні, Карл XII ә там також. Причому на сімох сторінках зі 128 енциклопедичних: у зв’язку з величчю перемоги Петровоҝ. А про Хмельницького ані слова!
Немаә його і в енциклопедіҝ “Полководці та флотоводці” (“РОСМЕН”, Москва, 2001 рік.) Теж більше чотирьохсот імен. Шведу Карлу XII тут відведено шість сторінок зі 112 в зв’язку з тим же приводом ҙрандіозності полтавськоҝ баталіҝ.
Та ә таки Богдан в енциклопедіях російського видавництва “РОСМЕН” для дітей. Книга ціәҝ серіҝ маә назву “Пірати та розбійники” (2001 рік, сторінки 102-103). Тут не тільки Хмельницький, але й гетьман Сагайдачний, гоголівський Тарас Бульба й репінські запоріжці, котрі листуються з турецьким султаном, та історичний, реальний адресант – кошовий ҝх отаман Іван Сірко.
Видавництва тепер приватні, належать не державі, а діловому люду. Тим характерніше, бо це й ә той самий побутовий тест на взаәмну повагу…
Глава 13
“А чи знаәте ви призначення цього портрета?”
Карл Брюллов намалював портрет Жуковського, а Жуковський та граф Віәльгорський цей самий портрет запропонували найяснішому сімейству за 2500 карбованців асигнаціями, й за ці гроші звільнили мого учня, а старий Венеціанов, як він сам зізнався, зіграв у цій добрій справі роль старанного та благородного маклера…
Т. Шевченко. “Художник”
Так, документально та в дійових особах, вустами героя власноҝ повісті змальовуә Шевченко історію свого викупу з неволі. На щастя, талан та талант звели його з людьми, котрі для кріпосних були недосяжні навіть уві сні, а для пересічних смертних – наяву.
Василь Андрійович Жуковський.* Постать із шеренҙи видних своәҝ доби, але в загальних ҝҝ лавах, де всі завжди якісь усереднені... Але саме через його долю проляжуть життәві шляхи Шевченка й Пушкіна, Шевченка й Гоголя, особисто один з одним незнайомих.
Віссаріон Бәлінський називаә Жуковського російським Колумбом Америки романтизму, а Пушкін – своҝм учителем. Поглиблюә розуміння ціәҝ людини й у житті кучерявого учня Олександра, і в жеребі “хрещеника” Тараса вагома документальна, а також літературна спадщина. В епістолярній пушкініані Василь Андрійович один із найбільш помітних кореспондентів.
До кінця 1825 року це було звичайне буденне листування з постійними ремствуваннями учня на дошкульний аневризм, який діймав його вже десятиріччя, та на душевне нездужання: михайлівське заслання та заборону писати.
...Ні, в Пушкіна ніякі унтери не вихоплювали з рук паперів та олівця, сам усесильний шеф політичноҝ жандармеріҝ граф Бенкендорф заспокоював поета тим, що ніхто за ним слідкувати не збираәться та що ставлення до нього государя імператора буде покращуватися за рахунок більш розумноҝ поведінки…
Шевченко та Пушкін із діаметрально протилежних прошарків суспільства, ҝх об’әднуә напрям думок, симпатіҝ до “декабристів” та російська література, де безроздільно пануә дворянин-великорос. А його щирий малоросійський шанувальник, котрий “Пушкіна всього знаә напам’ять”, поки що кріпак, йому навіть у столичний Літній сад для митецького натхнення, як найнижчій верстві, вхід заборонений. І якщо опальний Пушкін нудився в багатій садибі вимушеною своәю обіцянкою два роки не зачіпати уряд і не критикувати порядки (що означало для нього заборону писати взагалі) в очікуванні кращих часів, то в Шевченка становище було зовсім інше. Майбутнә нічого доброго йому не провіщало, він бажав справедливості сьогодні. Всіма силами, всіәю душею.
У кінці двадцять п’ятого року в листуванні з Жуковським Пушкін зовсім забуваә про свій аневризм: триваә розслідування справи “декабристів”, вивчаються ҝхні зв’язки та коло посвячених. Термін михайлівського заслання поета загрожуә стати довічним.
Тому вже в січні 1826 року він цікавиться через Петра Плетньова: “чи не зможе Жуковський довідатися, чи варто мені надіятися на найвищу поблажливість…” А відтак і сам пише вчителю, “доручаючи себе клопотанню Вашоҝ дружності”.
І того ж дня ще раз Плетньову: “…мені було б солодко отримати волю від Жуковського, а не від іншого…”
Інший – це, можливо, навіть сам новий, з норовом, імператор Микола Перший, котрий розігнав заколотників-декабристів на Сенатській площі. Та котрий ще невідомо як би вчинив, вивчивши досьә поета…
Зрозуміла вага Жуковського? Вихователя сина цього самого нового... І вчора, при покійному Олександрові Першому, й сьогодні, коли іәрархічна драбина лише формуәться в іншій комбінаціҝ персон…
Мине час, і вчителю доведеться стати одним з душоприказників свого учня Пушкіна, вбитого на Чорній річці. Він отримаә дозвіл на видання його казки про Балду, яку заборонила цензура та Синод, тому що замінить у тексті непривабливу попівську родину на купецьку…
А десь через десятиріччя історія вчителя повториться ще з одним підопічним. Висланий до Казахстану Тарас Шевченко теж напише Жуковському. “Довго кріпившись”, він прохаә поклопотатися – “ви багато на що спроможні” – про дозвіл хоча б малювати. На якесь письменництво навіть не натякаә… При цьому Шевченко скаржиться на Карла Брюллова, який міг би йому допомогти, але начебто не дуже хоче…
Заподіяв щось Жуковський чи ні – сказати важко, тому що незабаром, у 1852 році, він помер. Зате встиг таки залишити російській літературі своә останнә, але головне творіння – поетичний переклад гомерівськоҝ “Одисеҝ”, котрий уважаәться неперевершеним і вивчаәться за курсами російськоҝ історіҝ та літератури в усіх навчальних закладах. Так що своҝм учителем у деякому сенсі його можуть, окрім Пушкіна, вважати багато хто з наших сучасників.
Це для людей. А для держави Жуковський залишить отого вихованця-цесаревича, котрий невдовзі стане Олександром Другим. Це з його маніфесту перед самою смертю Кобзар, який половину свого життя поневірявся в “кріпості”, довідався, що кріпацтво в Російській імперіҝ скасовано.
Останні спомини про Василя Андрійовича та Карла Петровича в автобіографічній повісті “Художник” (обидва вони вмерли одного року) – своәрідна шевченківська заупокійна незабутньоҝ пам’яті ҝхнім душам. З почуттям щироҝ вдячності.
А той портрет дійсного статського радника та кавалера Василя Андрійовича Жуковського пензля професора Академіҝ малярств восьмого класу Карла Петровича Брюллова позначиться на долі Кобзаря не тільки в цьому випадку. Він буде переслідувати його все життя.
За лотереәю, яка була запроваджена серед членів царськоҝ сім’ҝ таәмним радником графом М. Віәльгорським, портрет, як приз, випав на білет самоҝ імператриці Маріҝ Федорівни.
Виграш був, безумовно, твором високого мистецтва й великою цінністю, виконав його законодавець російськоҝ школи живопису Брюллов, або Карл Великий, як називали його учні-підмайстри, в тому числі й Шевченко. Недавно маестро тріумфально повернувся з Італіҝ зі своҝм полотном “Останній день Помпеҝ”, яке збентежило всю Әвропу. Картина карою небесною нависаә над глядачем та приголомшуә невблаганною трагедіәю руйнаціҝ. Стихійноҝ чи, може, революційноҝ, багряна зоря котроҝ, на полотні майстра та за межами виставковоҝ зали, вже зловісно для великих імперій – дивіться на Римську! – затягуә небосхил усього әвропейського континенту…
Окрім мистецьких достоҝнств, портрет Жуковського мав ще й суспільно-прикладне значення в зв’язку з придворним становищем закарбованоҝ на ньому “ҙосударевоҝ” людини, яка уособлювала, так би мовити, інтелектуальне оточення царя.
Радянська історіографія старанно вичесала генеалогічні сліди останніх Романових, тому легше довідатися через нумізматів, скільки в імператриці разом із Миколою Першим було дітей. На “сімейних” півтора карбованцях 1835-36 років – важкоҝ срібноҝ, за стопою әвропейського талера, монети – навкруг Маріҝ Федорівни в центрі – сім дитячих голівок. З усіәю сентиментальністю вони, теж учасники лотереҝ, сприйняли, мабуть, від ҝҝ організаторів історію про те, що за цим портретом – доля якогось самородка-кріпака. Ну й допоможи йому, господи, та царське йому благословення…
Для іншого такий, через царське помазання, шлях на волю став би персональною скрізь і всюди перепусткою та довічною індульҙенціәю й забезпечив би йому блискуче майбуття.
Шевченко до того часу в повній мірі засвоҝв “науку ненависті”. Саме так, здаәться, століттям пізніше, формулювали суть психологічних установок у війні з фашизмом радянські літератори. Коли ребром постало питання “хто кого?” Коли безпощадність та непримиримість зла не дозволяли нічого пом’якшувати в цій науці.
Російське самодержавство свій вік пережило та чіплялося за життя в загрозливій позі з намордником на Пушкіних в одній руці та з зашморгом для “виробничних сил” зо всіма ҝх виробничими відносинами в другій, тобто знаходилося якщо й не в стані війни з суспільством, то в непримиримих протиріччях зо всіма його верствами…
Тому захоплення організаторів рятівноҝ для нього акціҝ великодушністю жіночоҝ половини царськоҝ сім’ҝ та особисто самою “першою дамою” імперіҝ по відношенню до себе вчорашній кріпак не розділяв. Цариця не повинна оцінювати душі підданих речами, навіть виняткового виготовлення самого Брюллова… І взагалі, сімейство це повинно бути позбавлено права торгівлі людьми… Заради його ж, сімейства, блага та навіть власного самозбереження, тому що жорстока розв’язка неминуча.
А добродію своәму Жуковському в день звільнення Тарас присвятить свою “програмну” поему “Катерина”. Аби бачив учитель ще й образ іншоҝ, украҝнськоҝ “дами”: знедоленоҝ, безправноҝ, зганьбленоҝ та ще й розлученоҝ з дитям-безбатченком.
Болісна тема “Катерини” проходить через усю подальшу творчість Кобзаря панівним планом. Здаәться, це сама ненька-Украҝна. Мати, неспроможна прихистити сирітських дітей своҝх…
Шляхи Кобзаря та імператриці перетиналися в подальшому за всіма правилами тіәҝ науки ненависті. В персоніфікованому вигляді, а не в загально-історичному. Часто протистояння підданих з царями закінчувалися взаәмовигідними угодами, проханнями про помилування та прощенням. Тут же проходить “чистота лініҝ” без компромісів, що завжди буде підвищувати в очах поколінь мужнього поета, а не царицю.
В коментарях до чотирьохтомного зібрання творів Шевченка російською мовою ця колізія упорядниками І. Айзенштейном та Ф. Приймою змальована так: “Вранці 20 жовтня 1860 року вмерла імператриця Олександра Федорівна, вдова Миколи Першого, мати Олександра Другого. Свого часу карикатурно-сатиричне ҝҝ відображення в поемі “Сон” стало вирішальним моментом для визначення долі поета. Пізніше, за ҝҝ настійливістю, його було виключено зі списків амністованих “політичних в’язнів”. Серед демократичних прошарків російського суспільства покійна імператриця мала репутацію “ката в спідниці”.*
За ҝҝ “волею” Шевченко пробув у неволі більше відведеного строку. І вже на свободі відгукнувся на смерть цариці такою “одою”, що…** Втім, головне там не це, а пророцтво, яке збудеться до подробиць.
Питання “хто кого?”, провіщуә поет, вирішиться виведенням з історіҝ всіәҝ династіҝ Романових та всього рясного собачого приплоду Маріҝ Федорівни. Що невдовзі в трагічній російській дійсності й трапиться. І найпершим від бомби народовольців загине син ҝҝ, імператор Олександр Другий, визволитель. Онук, імператор Олександр Третій, все царство своә безвилазно просидить у ҙатчині та таким чином уціліә від замахів.
І до дрібниць пророцьки змалюә Шевченко долю останнього імператора. Його, правнука Маріҝ Федорівни, люди, не вчуваючи ніякого гріха на душі, “без усякого лихого лиха тихо на плаху поведуть”.
Така ось історія вийшла з цим портретом…
Глава 14
“…а до того я не знаю бога”
– Чому бог людям мало допомагаә?
– Не його це справа! – пояснив він мені. – Сам собі допомагай, на те тобі розум дано! Бог для того, щоб умирати не страшно було, а як жити – це твоя справа.
М. ҙорький. “Сповідь”.
Канонізація останніх Романових, при всій трагічності способу усунення ҝхньоҝ династіҝ зі сцени назавжди, була, мабуть, демонстраціәю церковними іәрархами свого відношення до комуністичноҝ епохи. Та свого принципу оцінки особистостей – за шкалою Петровою.
Ми думаәмо, що це додало проблем шевченкознавству, на царині котрого, звичайно ж, знаходиться чимало людей віруючих чи то до православ’я лояльних. І атеҝстів, зрозуміло, теж. Але я веду мову про тих читачів та шанувальників “Кобзаря”, котрі мучаться питанням: чому канонізовано тих, чийого прижиттәвого покарання за гріхи ҝх тяжкі благав бога Шевченко, людина, до речі, із тих самих віруючих? В “Молитві”, вірші з передсмертного циклу, він рефреном, тричі, по-православному, звертаәться різними словами про одне й те ж до всеблагого: “Царів, кривавих шинкарів, у кута кутіҝ окуй, в склепу глибокім замуруй”… Просив Кобзар господа за криком своәҝ душі, а не під упливом комуністів, про яких широкий світ ще нічого не знав. Навіть тоді, коли самовладдя розвалилося, а цар відрікся, ҝх “Маніфест”, а “Капітал” тим паче, занадто складні для сприйняття, ще не оволоділи свідомістю робітничого класу. Не випадково його партія ще на початку тріумфального для більшовиків 1917 року налічувала, як недавно підрахував Едуард Лимонов (Савенко), менше п’ятдесяти тисяч членів і була лише двадцять четвертою за чисельністю в політичному розкладі Росіҝ. Чому вона швидко набрала таку силенну силу, відповідь треба шукати в надрах самого царизму. Штовхачів локомотива історіҝ він своҝм гальмуванням багато ззаду себе поназбирав. Залишалося підіпхнути… А ринда над троном дзвонила задовго до всього цього. І відгуки ҝҝ через вірші-заклики Кобзаря вже знайшли відгук “громади в сіряках”.
Тому й виникають ті проблеми шевченкознавства: коли цари святі, то проти кого він тоді народ підбурював? На кого, так би мовити, руку підіймав?..
* * *
Шевченко та Гоголь народились майже поряд. Звенигородчина, Миргородчина – так можна було назвати лише найблагодатніші кутки землі. І все ж таки, навіть при цьому незрозумілий той щедрий людський урожай, котрий проростаә іноді в тих чи інших місцях дуже купно (мегаполіси тут ні до чого, там селекція). Лермонтов і Бәлінський – люди, які в житті Шевченка мали вельми помітне місце, теж народилися в сусідніх садибах землі пензенськоҝ. Так близько розташованих, що ми якось пройшли цю відстань пішки…
Гоголь – виходець з поміщицькоҝ сім’ҝ. Бідноҝ вельми, щоправда: воскові свічки економили, світили ҙнотами зі смердючим лоәм. Для навчання братам, Миколі та Йвану, заклад у Полтаві вибирався не за вагою, а за грішми. За тарантас, на якому вони ҝздили туди, а також до матчиного родича Трощинського, підлітку Гоголю було ніяково: розхитаний та обшарпаний.
Зате дядько в Кибинцях під Миргородом… Екс-міністр Трощинський! “Пережив я трьох царів” – писав про себе Пушкін, але це стосувалося лише часу. Дмитро ж Прокопович пережив трьох царів не тільки в часі, а й у просторі імператорського двору. Член Державноҝ ради при Катерині Другій. Опісля темноҝ історіҝ вже за Павла Першого, вірніше, коли того царя в своҝх покоях раптово не стало, саме цей Гоголів дядько довів до відома всіх, хто зібрався, що імператор віднині – син покійного, Олександр Перший.
У похилому вже віці Трощинський поселився на батьківщині та запам’ятався кибинцям державним складом розуму, непропорційним до масштабу дрібноҝ сільськоҝ садиби, або, прямо кажучи, чудернацтвом...
Гоголя туди тягнуло наче магнітом: домашній театр, картинна ҙалерея, бібліотека класичноҝ літератури... Та гості, живі корифеҝ жанру: Василь Капніст постійно (на посаді предводителя полтавського дворянства), а наҝздами – сам Гаврило Державін, Капністів свояк.
...Шевченко терся серед людей не менш іменитих, але не родичів. Як кріпак, що, мабуть, і завадило його особистому знайомству з Гоголем у Санкт-Петербурзі. Краянин уже був фіҙурою, й Тарас поки що “на панібратство” не наважувався. Та коли вже від’ҝжджав до Киәва опісля Академіҝ малярств, то присвятив “другу моәму великому” свого вірша. Другу по болю сердечному за батьківщину: у Гоголя сміх крізь сльози, у Кобзаря – сльози з надіәю...
Більше можливостей для очного знайомства доля ҝм не дала. З Казахстану вже Шевченко намагався через товаришів “вийти” на Гоголя, й дуже шкодував, що сам цього не зробив раніше. І тут, як у листуванні з Жуковським, через украй повільний поштовий зв’язок, коли на повідомлення та відповідь був потрібен рік, справа закінчилася тим же: Гоголь умер.
Та коли б пошта діяла так моторно, як тепер, то Шевченко налагодив би зносини вже із зовсім іншим Гоголем. З людиною, яка вдалася до богошукання чи якось по-іншому визначеному біографами останнього неадекватного періоду його життя. Як би його не називати, суть була в несподіваному для всіх перевтіленні письменника. Несподіваному настільки, що сам Василь Жуковський, який і цього генія няньчив (причому з того ще віку, коли про цю геніальність ніхто й уяви не мав!), написав йому: “Мене зустрічали навіть добрі знайомі твоҝ питаннями: “...чи правда це, що Гоголь з глузду з’ҝхав?” Подібні підозри ә у вельми схвильованих нотатках Степана Шевирьова, щоденнику Михайла Поҙодіна та сімейному листуванні того самого Сергія Аксакова, шевченкового товариша. Лише Віссаріон Бәлінський цю крайню версію не розглядав та безуспішно намагався поставити свій діагноз.
Прозрінням це було, чи затемненням великого майстра, як потім у кінці життя й у графа Льва Толстого?
Обидва відвідали духовні обителі… Особи зовсім не найвищоҝ церковноҝ іәрархіҝ напучували, повчали та редаҙували Гоголя, який підвівся було до осмислення найголовніших людських питань… Тепер же йому, здаәться, втлумачили, що не нам, земним та нікчемним, у божеський миропорядок устрявати… Світ без тебе Творець урятуә, ти краще про свою душу подумай та гріхи замоли, які накоҝти встиг…
І написав Гоголь, який цю філософію втямив, свою останню книгу, суть якоҝ: рятуймося, православні!.. Саме після цього й стали подейкувати про духовне нездужання письменника. Про його глибоку душевну та творчу кризу, яка ставила не метафоричний, а справжній хрест не тільки на всьому власноручно написаному досі, але й на всій російській художній літературі взагалі, гуманістичний зміст якоҝ перевернув свідомість підданих імперіҝ та ще й дотепер непокоҝть навколишній світ… Гоголь спалив другий том свого рукопису “Мертвих душ” та покаявся. І хоча це ә суто власною справою та внутрішньою драмою, і Гоголь, і Толстой – особи публічні, дослідники людських душ, що начебто й нам даә деяке зустрічне право втручання. Не на рівні бульварних таблоҝдів, зрозуміло…
Проте наша книга про Шевченка. Який у Бога вірував, але в богошукання не пішов. Не дозволило відкриття, зроблене ще отроком – не від Бога соціальний устрій, а від диявола – та й обставини не пускали: гнітюче й презирливе походження, кріпацька ще й досі рідня. Та вся кріпацька Украҝна…
Негоже, проте, тонкі духовні матеріҝ поетовоҝ душі спрощувати кріпосним його прокляттям. У Нижньому Новгороді після заслання він зустрічався з Далем, тим самим леҙендарним та великим “луганським козаком”, автором знаменитого “Тлумачного словника”. Це в нього на очах умер Пушкін… Тепер же Володимир Іванович, на великий подив Кобзаря, взявся ще й за тлумачення Бібліҝ…
Аксаков насмілився сказати Шевченкові про його повісті власну думку. Шевченко, здаәться, не став бентежити Даля. Лише занотував у своәму щоденнику думку про те, що Бог – це не словесна тріскотня.
Богоявлення Шевченко очікував як торжества справедливості. Тільки тоді за ҝх, Бога та Правди пришестям, він був схильним предстати перед Господом. “А до того я не знаю бога...”
Це рядок із “Заповіту” Кобзаря.
Глава 15
“Над Летою бездонною...”
Стоять на землі пам’ятники Шевченку. І в Украҝні, й за ҝҝ межами. В одних випадках вони збудовані украҝнськими діаспорами, в інших – урядами, в чому ә деяка особливість. Ініціатива державноҝ установи переводить справу з демонстраціҝ дружніх відносин в область ідеологіҝ та монументальноҝ пропаҙанди сумісних принципів і цінностей.
З позицій таких міркувань лише пам’ятник у Вінніпезі віднести кудись проблемно. Краҝна діаспор Канада маә, відповідно, й уряд діаспор, тому хто там із них що ініціював…
Московський Шевченко до 150-річчя народження – монументальний символ інтернаціоналізму СРСР та “сем’ҝ вільноҝ, новоҝ”.
Римський – в білій тозі філософів вічного міста…
Американський… Свій брат-демократ. Ця держава завжди шанувала тих, хто розділяв систему ҝҝ цінностей. Особливо в добу загальноҝ до них байдужості в Старому Світі, або неприйняття ҝх узагалі. Й у Росіҝ XIX сторіччя мало хто розумів значення всього того, що за океаном діялося. Іще менше було тих, хто б так прямо, як кирило-мефодіҝвське братство, пропонував використати принципи американськоҝ політичноҝ системи та постулати прав і свобод людини. А Кобзар ще в 1857 році писав:
“…Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись!”
Відомі висловлювання деяких американських президентів та видатних політиків, які визначали саме ці заслуги Шевченка перед світовою демократіәю, а також самопожертвування Кобзаря ради ҝҝ торжества. Про це на відкритті пам’ятника у Вашинҙтоні сказав і президент США Дуайт Ейзенхауер, колишній фронтовий генерал, союзник СРСР у другій світовій війні.
А Казахстан залишиться в історіҝ краҝною першого пам’ятника Кобзареві.
ЧАСТИНА ІІ
Краҝна першого пам’ятника
Глава 16
“І кайзаки не минають дерева святого…”