Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
СодержаниеДвоә йванів – переможців Кдб супроти Станіслав Мастәров Т. Шевченко |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
ДВОӘ ЙВАНІВ – ПЕРЕМОЖЦІВ
Двохтисячний рік нашого літочислення минув. І символічно, що якраз на нього випав ювілей Перемоги.
Кожне сторіччя від Різдва Христова – та й до того – планету струшуә світове зло. Як зауважив Толстой, воно, підступне, завжди проти Добра щось затіваә. Тому застаә його зненацька. І зорганізоване краще.
Та ә все ж таки Суддя Праведний, Господь Бог…
Двоә моҝх украҝнських дядьків Іванів – фронтовики. Не згадати про них при кадильному розкурюванню фіміаму мільйонам, які загинули або вціліли, але до ювілею не дожили, при вшануванні ще живих совість не давала. Я написав, та не опублікував. Думав, надійде час. Але один із них, Іван Федорович, умер.
* * *
Зі злом, чумою минулого сторіччя, дядькам довелося зчепитися на смерть. Залізну, по-німецьки педантично скроәну махину зла Добро побороло. Відірвані від кузень та нив робітники з селянами, мобілізовані в арміҝ союзників, схопили фюрера за борлак. Кандидат на посаду Володаря всесвіту, «справжній аріәць», усе ж таки встиг розтрощити щелепами отруйну ампулу.
* * *
Я намагався уявити почуття людини, забитоҝ в куток при спробі загнати туди людство.
– Святий Петре! Прийми, благаю тебе, з особистоҝ справи. Я вождь, не юдей нехрещений. Я зараз прилину...
– Знаю, знаю, – сказав Учень Христосів. – Час надійшов. Стосовно казанів, щоправда, скрутно. Всі заповнені до краҝв, ледве-ледве ось твою армію влаштували. Але для тебе підшукаәмо персональний. Утоптувати не будемо.
– Так я ж душею явлюся…
– Аякже! – заховав Святий Петро ключі від раю. – Тіло твоә многогрішне та кістки нечестиві в поросі валятися будуть. Християнському похованню не вдостояться.
* * *
Переможці з атеҝстичноҝ держави пророцтво Святого Петра побачили на власні очі. Скоцюрблений, у плямах своәҝ та чужоҝ крові, не задубілий ще труп ідола націҝ його почет навкидя поховав у свіжій вирві з-під радянського снаряду, хлюпнув бензином та креснув сірником. І крадькома, доки не розсіявся пороховий дим, підтюпцем узяв напрям до стану некомуністичних переможців із антигітлерівськоҝ коаліціҝ. Та вовчій зграҝ прапорці було розставлено так, що вона опинилася в Нюрнберзі. Прямо перед столом трибуналу.
Земля тіла фюрера, хрещеного невинною дитиною як Адольф Шікльҙрубер, котрий обрав стезю гріховну, не прийняла. Ні за християнським, ані за стародавнім індійським вогненним звичаәм. Арійським, точніше, звідкіля він вивів свій всепереможний, що повеліваә світом, родовід. Труп не згорів, не розвіявся, за волею Божою, прахом у родюче навколишнә середовище, а лише обвуглився зверху. Череп та кістки його заховано десь у сейфах КДБ. Далекоглядні все ж таки були служби. Про клонування ще не знали, але на всякий випадок перестрахувалися…
* * *
Дядько Іван Антонович Тарасенко живе під Гуляйполем. У віці Лева Толстого, за вісімдесят, для бадьорості тіла та духу, за прикладом патріарха російськоҝ літератури, ҝздить велосипедом.
– Молодець, Толю, що знайшов час до батьківськоҝ оселі навідатися. До маәтку… І що мерщій подзвонив мені. Наливай чарку. Років зо два, певне, не бачилися. Та подержи велосипеда, я на хвилину за хату.
– Ви спершу сядьте та віддихайтеся...
– Посидиш тут. Ҝхав, так під кожен телеграфний стовп, немов Сірко, бігав. Щось із сечовим міхуром негаразд. А на витоптаній леваді коло тирла кущів немаә, не сховаәшся… Доведеться тепер додому повертатися та перемінювати штани. У мене, Толю, ҝх декілька. Олекса та Антон, сини моҝ, спасибі ҝм, одяг ніколи до дірок не заношують, а віддають своәму батькові. Аякже! Жінка моя, твоя тітка Софія, підштопуә, ми не принци. А на свята я вбираюся в фронтове ҙаліфе.
– Яке? Оте ще? Не зотліло хіба?
– Сталінське, Толю, воно не тліә. Це ватяні штани, котрі дочка, чи Валя, чи Люба, мені дістала, тут же рамтям полізли. Даремно гроші втелющили… Перебудова! Я б оцього Ҙорбачова, якби він мені сам-на-сам на вузькій стежинці стрівся...
– Герой, – сказала мати з дверей. – А коли поряд кущів не буде?
Дядько Йван пихнув мені велосипеда і подався в бузину. Виліз він звідтіля ввесь ліловий, у чорнилі переспілого розсипу ягідних ҙрон, випив дві чарки і, впевнено кермуючи, поҝхав додому – передати скриньку кустанайських цукерок “Баян-Сулу” та моҝ вітання тітці Софіҝ.
* * *
Іван, найстарший у п’ятірці дітей Антона Тарасенка та Әвдокіҝ Білай (мій батько був середнім), одружився із Софіәю Максецькою. Із заможноҝ сім’ҝ, котрій Бог не дав синів. Самі дівчата. Врожайні ниви ҝхньоҝ родини були поряд із нашими дідівськими наділами.
– Ви йдіть дов’язувати снопи, а я приҝду гарбою та все заберу, – дав указівку синам дід Антон.
Іван, парубок уже, перед жнивуванням закрутив цигарку. Запалив, затягся, хукнув… А тут в’юнкий степовий вихорець наче з-під землі вигулькнув та коловертю розніс жевріючий самосад іскряним феәрверком...
– Пашниця зайнялася! – заволав мій батько, тоді ще підліток.
– Ой, йо-йо... А гасити чим?..
Батько та його товариш, Кузьма, були в куфайках. Ними вони почали збивати полум’я з пшеничних валків.
– А Йван був, – згадував батько, – лише в штанях. Загартовувався за закликом Радянськоҝ влади. Без сорочки поҝхав навіть. Спартак! Так він і почав ними вогонь тушити... А тут Максецькі кіньми котять теж усім виводком снопи в’язати. Як побачили своҝ лани в диму – а це ж кінець, це ж провалля, – так прямо в пекло пожежі й кинулися. Водою, узваром, борщем гасили, потім – спідницями. А щодо трусів, то про них ми тоді взагалі ніякого уявлення не мали. Зимою – підштаники, а так... Нащо воно зайве, коли не холодно...
Дівчата без спідниць отямилися, коли несподівано помітили між себе якогось зовсім голого просмаленого арапа з білими зіницями, та швидко поробили віялами долоні навпроти деяких місць. А Софія пізнала Йвана, та повела під руку до брички.
– У нас тут лежить повсякденний одяг. Від нарядного оцього ось, що був для виҝзду на возі з піснею, спасибі вам, саме ганчір’я лишилося...
Дядькові тимчасово дали запасні штани Максецького-старшого, котрий з-під вітру утримував наляканих димом коней.
* * *
Відшуміло весілля, Софія господарювала в хаті, а дядько Йван сидів під грушами босоніж на борту сімейного “авто”, тачанки для урочистих виҝздів виробництва місцевоҝ гуляйпільськоҝ фірми не то Кернера, не то Кріҙера. Заводи ще до моәҝ пам’яті підкосила націоналізація, а тепер тривала колективізація.
Дід Антон – одніәю ногою на призьбі – начищав хромові чоботи, коли в двір в’ҝхав представник влади. У погонах і з кобурою. Та з кучером-ҝздовим, який підсмикнув віжки прямо біля діда. Коняка облизнула дідусин, купецького фасону, картуз.
– Куркулі, – почала промову з брички влада, – ось-ось сівба озимих. Отут дев’яносто порожніх лантухів, щоб завтра були повні в артільній коморі. Насіння у свідомих колгоспників немаә.
– Куркулями, між іншим, – заперечив дід, – Ленін називав тих, хто людей ксплотуә. Ти в мене бачив наймитів, окрім моҝх дітей? Знайшов глитая…
– Куркулі – це ті, в котрих усякого добра більше, ніж у свідомих колгоспників, будівників світлого майбутнього... Кучере, скидай-но лантухи та поҝхали.
Дядько (а вони з дідом холерики) сплигнув із борту тачанки й дав дзвінкого ляпасу владі. Той розстібнув кобуру:
– Будь свідком...
– Буду, – погодився кучер.
– Іменем революціҝ... перетерпимо. Скидай іще десять лантухів.
Дядько заҝхав у друге вухо...
– Ще десять скидай…
Іван зайняв позу професійного боксера та напружився для зудару десь так лантухів на двадцять іще.
– Очманів?! – напоумив сина кулаком межи очі дід.
– По світу підемо! Тебе, йолопа, в тюрмі кандьором годуватимуть. А ми як?..
– За викривлення ленінськоҝ лініҝ треба бити такечки, щоб кров річкою текла… Розперезалися…
Дядько відкараскався дешево. Не таборами, а примусовим відробітком. Але, повернувшись, батька вже не застав... Діда Антона в Гуляйполі більше не бачив ніхто. Його репресували. До смерті на харч казенний... Тачанку-кабріолет конфіскували, на ній ҝздив хтось із районного керівництва. А незабаром почалася війна тисяча дев’ятсот сорок першого року.
* * *
Хильнувши в гуляйпільській чайній, дядько кожноҝ неділі заҝжджав до нас на велосипеді по дорозі додому.
– Чого він так лаәться?
– А спитай у контужених, – відповіла мати.
Цього разу він завітав до нас пішки, вилаявся з приводу неналежного догляду батьківськоҝ садиби та, навіть не присівши під дідівськими грушами, покинув родинне подвір’я. Вигуки його було чутно з вулиці.
– Не зачіпайте його, мамо. У нього орденів он скільки за війну.
– Так ордени таким і дістаються. Розуму аби ще трохи більше, то й героәм став би. Він же як бугай, роздратуй – не дірку проб’ә, а ввесь паркан завалить...
– Неправда твоя, – крикнув із-за хвіртки дядько, котрий зненацька повернувся. – Я за Батьківщину боровся. Злий я був на війні, озвірілий. Від землі та від сім’ҝ відірвали. Мене притримували лише для штикових атак, коли патрони закінчувалися. Кишок я багато випатрав. Двох-трьох гадів за один раз на багнет нанизував. А мене самого, Толю, хоч вір, хоч ні, не подряпало навіть… Ти там ото, Федорівно, мелеш бозна що, яка контузія? На п’ятдесятиріччя Перемоги мені письмову подяку вручили як раз за те, що вас рятував. А від лантуха борошна я сам відмовився… Премія називаәться. Ми вищі за оці подачки…
– А әрепениться, що не контужений, – сказала мати.
– Я, Толю, на днях заҝду. Підтримуйте родинний маәток. Все наше коріння тутечки. Молодець, що лагодиш та дах шифером укрив.
Перед поверненням з відпустки в Кустанай я навідався до дядька з тіткою Софіәю.
– Візьми бідон меду з моәҝ пасіки. Такого меду нема ніде.
– Та ви що? Через шість митниць...
– Тоді трилітрову бутелю. Та чверть самогону. Такий самогон, як твоя тітка, не вижене ніхто. У Бутів будеш – зрівняй, хоча воно й рівняти нічого. Ганна в Івана тільки буряк переводить. Давай на доріжку...
Старі махали вслід руками, доки не розтанули біля своәҝ хвіртки в сивій осінній мряці.
* * *
Я ә невеликий фахівець у гілках генеалогічного древа. Свояк, шурин, кузина... Тітка Ганна приймала найважливіші рішення лише за посиланням на авторитет покійноҝ дядини:
– Наші дядина в таких випадках... Наші дядина казали...
Хто вона така?.. А ось дядько Іван Федорович Бут – другий чоловік тітки Ганни. Перший, Тимофій ҙущин, загинув на фронті. Тому Бут мені наче як і не рідний. Але рідний був усе ж таки.
Кремезний, довгорукий, трохи сутулий. Дебелі кості, широкі ніздрі. Коли він, було, хильне з батьком на вечерю та залишиться ночувати, мати стелила йому в найдальшій кімнаті:
– Хропиш, як мотоцикл без глушника.
Якась білява кужіль на величезній голові. Якщо усмішка – то до вух. Це траплялося часто-густо, хоча життя таки дядька потріпало добряче. В радянську колію він так і не в’ҝхав.
Нинішньою чистою украҝнською мовою Бути ә спадкоәмні «ветеринарні фельдшери». А дідівською – Коновали, що стало ҝхнім родинним прізвиськом. Коня перед лікуванням додолу звалити треба.
Приватну практику Бутів нова влада заборонила.
– Йдіть, якщо хочете, до нас, у державну ветлікарню, ми вас знаәмо, візьмемо.
Жоден не пішов. Прислуговувати на вміли. Своәю справою впродовж століть займалися, лікували дядьківську худобу й тепер, ночами, замовлень було багато. Вміли...
А білокамінний ҝх маәток конфіскували для колгоспного клубу. Та всяка будівля без господаря здихаә. Дві жінки – керівниця та прибиральниця – були лише дрібними радянськими службовцями.
У таврійський “сезон дощів” дядько заҝхав до сільради.
– Розвалиться все. До льоху вода клекче, з-під фундамента сичить, вже промивини зяють. Забрали – користуйтеся. Але хоч заради пам’яті збережіть.
– Розвалилося все – це у вас, – нагадав дядькові голова. – Наше, запам’ятайте віднині, – довіку.
Вранці збентежені колгоспники на місці свого “вогнища культури” побачили лише пожмаканий дах. Підмиті стіни зсунулися в підпілля. Добре, що не разом із самими варварівцями – кіно та танки якось швидко закінчилися в ту ніч....
А дядько вже давно побивався в маленькій, зведеній нашвидкуруч, хатині. Це потім він розмахнеться на щось близьке до розмірів колгоспноҝ комори з продовженням дворища в далечину квітчастих, із шовковими метеликами та його власною худобою луків під станціәю Гайчур.
* * *
Бут. Однофамілець убивці американського президента Лінкольна. Але червоноарміәць Іван Бут за всю війну жодного пострілу не зробив. Боровся з ворогом інакше.
– Я, племіннику мій, із шеренҙи новобранців без вагання вийшов, коли спитали, хто замість убитого повара встане… Зварив кашу...
– Тебе, контру, розстріляти мало, – сказав ротний. – Скільки провізіҝ зіпсував. Добре, що опісля атаки молодь не в собі була та ум’яла все підряд. А відригаәться горілим… Ти хоч чому-небудь при цьому навчився? Кухарів справжніх немаә... Але коли ще хоч раз такого навариш…
– Аж ніяк, товаришу командире! Хоч, як у вас кажуть, “перший млинець” і не вийшов, зате до котла я, вважайте, притерся...
І поталанило мені. Серед хлопців, яких знарядили на чищення картоплі, безвусий солдатик виявився, старший із сирітськоҝ селянськоҝ сім’ҝ. На казанах розумівся. А біля мене помічник повара передбачався.
* * *
– Я, племіннику мій, каструлі до цього в руки не брав. Так ти думаәш, шукав, де краще? Далі від начальства, ближче до кухні? Чорта з два! Я з шеренҙи три кроки зробив, тому що лавою ходити не звик. А польова кухня, між іншим, завжди була найпершим найважливішим та найбільш беззахисним об’әктом для ворога. Підійми голодних в атаку. А поженеш – глузду з цього... Так що цілились у мій пересувний димар при першій нагоді. Пальці он спечені-скоцюрблені. Ти помішуәш, а поряд як довбане – й мордою в окріп. Зад, і той ошпарений.
– Так ви інвалід ще й ззаду?
– Не треба жартувати невлад. Нагодуәш тих, хто навкруг тебе котелками торохтить – та на передову до шанців із термосом. Він, як рюкзак, на плечі лямками надівався. Осколок, підлота, дно посудини виломив. Увесь борщ, з вогню тільки-но, струмком в отой жолоб, що під спиною...
* * *
До колгоспу демобілізований Бут не спішив. Інвалідністю пальців прикривався.
– Чого я тільки не перепробував. І сяк і так – нічого путнього не виходило. Найприбутковішою була спекуляція хімічними олівцями.
– І хто ж ҝх купував?
– Вокзальна московська міліція теж дивувалася: куди цього барахла цілу валізу перти можна?
– Начальнику канцеляріҝ, – брехав я кожного разу. Насправді ж продавав ҝх бабам. Господаркам. Ходив хатами. Крохмалю вони з картопляних лушпайок натруть, а синька де, питаәться? Ось вона, жало олівцеве... Молитися жінкам нашим треба, племіннику мій. Голод, розорення навкруг, а вони, ти таке бачив – крохмалять, підсинюють...
* * *
В якійсь черговій відпустці, сховавшись від літньоҝ спеки під широкополе солом’яне сомбреро (мексиканський студент із цілинного будівельного загону подарував), я зібрався до Гайчура. Тітка Ганна варила борщ на літній кухні.
– Дядько ось-ось обідати приҝде. А у вас там, у Казахстані, борщ варять?..
Бут з’явився на подвір’ҝ з-поза городу кінною бричкою.
– Племіннику мій, віддай, – ткнув він пужалном у сомбреро. – Наші ідіотські капронові брилі тільки маківку закривають та плавляться на голові. А так тінь у мене буде на всю підводу. Ти худий, навіщо тобі скільки затемнення... Скидай!
Обнялися, почоломкалися. Голова в дядька безрозмірна, не для мого капелюха.
– А нічого. Ми оцими мотузочками його зашморгом через підборіддя…
Так він і ҝздив селом до самоҝ зими, за що удостоҝвся прізвиська Ковбой…
* * *
– В колгосп я повернувся, – сповістив, порпаючись у возі, дядько. – На трудодні гроші давати стали, а не натуроплату. Але я не тільки через гроші… Ану, швидко сапетку сюди, – скомандував він шмаркатим тоді ще Миколі та Федору. – Ось подивися, що в мене тут під соломою.
– Ти ба, скільки буряків накрали...
– Дуже ранні ви, тому дурні. Ти хату нашу в Варварівці, що при розкуркулюванні під клуб відібрали, пам’ятаәш?
– Аякже, наче як перед очами стоҝть…
– Так скільки ж оціәҝ колгоспноҝ городини я повинен тепер взяти, щоби хоч частково відшкодувати збитки? В колгоспі крадуть усі. Лише я чесно беру зиски за наші паҝ. Всі ж інші – мародери! Вони голяка до кучі нашевкалися, ніхто в них нічого не конфіскував! Нічого! А я, бачиш, годуюся зараз отими векселями. І квит...
Худібки та птаства в Бута тоді вже був повен двір та прилеглі луки. І гроші в нього водилися. Витрачав мало, залишив майже все дітям...
Ми пообідали, дядько пообіцяв повернутися смерком.
– Ходка, – пояснив він, – відповідальна дуже, аби яка-небудь рахуба не вийшла. А поночі підемо коропів із розплідника брати на приварок. М’ясо вже приҝлося.
* * *
Сутінками ми скотили з підводи купу важких гарбузів для домашнього свинарника і пішли по рибу. Ставок жив своҝм вечірнім життям. Відгодовані для Запоріжжя, один в один, дзеркальні коропи лунко ляскали хвостами та ліниво плескалися на теплих мілинах.
– Зараз, – сповіщав план операціҝ Віталій ҙущин, – ми швидко роздягнемося та зачерпнемо один раз оцим двохметровим волочком. Не витрушуәмо, а згортаәмо його разом з уловом, хапаәмо своҝ пожитки та біжимо через луки додому. Чорногуз не почуә, Сірко в нього, щоправда, вухатий. Але батько нас прикриә. Сірко його знаә, наші гуси тут усю весну, літо та осінь жирують.
Ми роздяглися, й атаковані хмарою добірноҝ комарні, забрели. Але, видно, енергійні виляски, котрими ми плющили кровожерливих комах, які впивалися в нас своҝми штрикавками, від плескання риби відрізнялися, тому Сірко нас викрив. З дзвінким гавкотом він кинувся в наш бік, а Чорногуз – за ним.
– Стій, стріляти буду!
І торохнув застережним дублетом.
– Пірнаәмо так, щоб тільки носи з води стирчали. Й не бійся... Поки він тепер свою берданку перезарядить...
Короп тупо смикався всередині волочка.
Сірко нас загубив і сів ловити своҝми локаторами всякий шерхіт навколо. Дядько цьвохнув батогом. Собака метнувся на звук.
– Малахая захотів, – погрозив йому Бут. – А ти, Петре, не дратуй колгоспних коней, забери свого помічника. Причепився, мов та свиріпа…
Пес завиляв хвостом.
– Сірку, провокаторе! Якого біса чкурнув! Входокалися зопалу, серце вискакуә. Гайда, відхекаәмося у ваҙончику… А я, Йване, подумав, що браконьәри.
* * *
Важезна риба, призначена славним металурҙам обласного центру (утримував та фінансував розплідник відомий на всю краҝну комбінат “Запоріжсталь”), нарубана скибками, була тіткою подана й нам. У жирній юшці та смажена.
Дядько смачно плямкав, спльовував кісточки та розказував мені:
– Оцей ось план прикриття Віталій винайшов. Розумний росте. Коли б іще йому й батогом ума-розуму додавати… Одначе рука не підіймаәться. Пліток, що нерідного, мовляв, шмагаю, я не боюся. Але не можу.
– Рідних зате... – мовила тітка.
– Ә таке… Миколка з Хведькою в мене ззаду, як зубри, смугасті.
– Зебри...
– А, таки так, таки так... Ні тих, ні інших, слава богу, не бачили. Риби набереш у свій Казахстан в’яленоҝ. У нас уже все горище забите на зиму цими оцупками.
– У нас там така ә…
– Та нема такоҝ ніде! Жере один лише хліб. Завели естакаду аж до середини ставка та щоденно машину зерна зсипають. А ще чверть самогону дам. Горілку в нас п’ють лише дурні або на дурняк. І що в ній там такого знайшли? Ось у мене, ти ж сам чуәш, який дух! А розбираә як! Тітка Софія там у вас з Іваном своҝм задаються... Ми його там у них хтозна скільки перепили, і нічого ж такого. А ось до нас твій батько Володька якось заҝхав...
У дядька що не згадка – то окрема історія.
– …Пообідали. Обдивилися худобу. Батько твій збиратися додому почав. Я наливаю на коня. Три чарки, під взаәмні напуття.
– Володька, – каже брату Ганна, – куди ти в таку спеку наладився велосипедом. Зморить іще в дорозі. Йдіть краще в хату, там у холодку полежите. А ввечері й поҝдеш. А то Федорівна твоя перекаже мені вітання. В неҝ це гарно виходить.
– Лягли ми, – продовжуә Бут. – Прокинувся, бо чую, що хтось мостинами рипить.
– Це я, Володька. Надвір закортіло, а я ні дверей, ані вимикача не знайду.
– Що ти там нишпориш навпомацки, постукайся краще в шибку. Ганна відкриә, мабуть, віконниці зачинила нам знадвору для прохолоди.
– Які там ще віконниці. Вже друга година ночі, в мене он циферблат висвічуәться...
– Я підвівся, – розказуә далі дядько. – Голова гуде, теж нічого второпати не можу. Блукаәмо навмання з кімнати в кімнату та натикаәмося на меблі…
– Йди сюди, Володьку, я тут сінешні двері надибав. Будемо через поріг, дощем змиә. А то знадвору в хату потім не втрапимо, навіщо такі ризики в мирну годину. Зараз я прочиню фіранки, дружина від мух усяким манаттям закриваәться… У нас же, племіннику мій, – звернувся Бут до мене, – не ніч, а отой “чорний ящик”.
Дверні запинала від комах дядько розштовхав до косяків:
– Щось важке, наче як пальта… Мабуть, одяг провітрюә. В цьому лахмітті не те що комашня, а й літак заплутаәться… Ти там давай швидше, бо й я теж за одним рипом…
І знову полягали покотом, як убиті. Збудила Ганна з мокрою ганчіркою в руках.
– Іване, лізь-но швидше на горище, знадвору, мабуть, край лежака, дощ до шафи затікаә. Хоча воно й дощу того катма, лише мрячка стоҝть... Тьху, ти чуәш, як віхоть оціәю капостю тхне – хоч носа затикай...
Поліз дядько з похмілля із сіней драбиною, відхилив головою ляду… Сухо, ніде ні крапельки.
– Оце такий самогон у нас. В гардероб опісля нього, як виявляәться, потребу справили. А ти кажеш, у тітки Софіҝ...
* * *
Багато чого можна розповісти про цих рідних для мене людей. З нелегкою, надломленою долею та з невитраченим скарбом зичливості й душевноҝ теплоти.
Іван Антонович ще й у пенсійному віці довго не покидав колгосп. Щось там на підводі возив. За радянською владою нудьгуә:
– І правильно зробили, що все наше тоді конфіскували. Горбилися одноосібно на тих нещасних наділах день і ніч… А за комуністів – лише вдень. І у всіх на борщ було, й до борщу було, й на автомашини всі в черзі юрбилися. Ось що таке комуна.
Іван Федорович комуну не визнавав. Все життя шукав свою справу. Намагався відкрити чоботарню, потім швацьку майстерню, але скрізь йому встромляли палки в колеса. Як, до речі, й тепер, тільки вже протилежній формі власності.
– Що це за державний устрій, коли ковбаса – за талони, горілка – за купони, а хода – нога в ногу... Радянська влада себе на дрібняки розміняла. Мене переживе, але, певно, ненадовго.
Зрозумівши, що життя, як варіант реалізаціҝ власних можливостей, не вдалося, а вже й пенсія не за горами, він зосередився цілком на своәму присадибному господарстві з качатником, де був заразом і власником, і наймитом. Але нагодилася чергова реформа садово-городніх дільниць та цих самих господарств...
Дядько якось занепав духом і захворів.
– Якщо цього літа не приҝдеш, то більше його не побачиш, – телефонувала мати.
…Так воно й вийшло. Але пам’ять про нього, про фронтові подвиги обох Іванів, про ҝхнә життя, залишиться. На Йванах не тільки ж бо Велика Русь стоҝть. Мала, Украҝна, також...
жовтень 2001 р.
КДБ СУПРОТИ
члена клуба тВЕРЕЗОСТІ
Історію про знешкодження в кустанайських степах небезпечного ідеологічного супротивника комунізму мені розповів Іван Әвтейович Папета. Досить рідкісне по-батькові йому, парості столипінських ще переселенців, втулили вже тут, у Казахстані. А на Полтавщині, звідки вони зірвалися на пошуки своәҝ долі в Сибіру, ҝхня родина прозивалася Явтухами… Розумом, працьовитістю та селянською кмітливістю Папета виділявся змолоду, тому скоро обійняв посаду керівника саме того хлібного Кустанайського району, де першу кінну борозну проклали його батьки. Потім він удостоҝвся двох орденів Леніна, що висунуло його до гурту знатних цілинників республіки – найвищу державну нагороду імені вождя революціҝ двічі на один лацкан задарма не чіпляли.
Це була могутня, добродушна, непорушноҝ самовпевненості постать, з високим почуттям відповідальності за справу, яке, втім, ніколи й нікому не виходило боком. Він не розпікав підлеглих до струсу за дрібниці, напроти, за широкою його спиною сиділось спокійно, а тому продуктивно – “просунутих” учнів у нього виявилося багато. Авторитет начальника мовчки визнавався, але це не заважало всім відчувати себе при ньому достойно та навіть комфортно. Так, саме комфортно – всякий голова мусить мати команду однодумців, а не зборисько нікчемних наймитів без дозволу на слово наперекір, інакше ҝх випруть із панських покоҝв у три шиҝ… За глуздом кадровоҝ політики призначення Папети на цю посаду було зваженим – не той лідер, хто рівний серед рівних, зосереджений лише на вічних своҝх підозрах про те, щоб у його крісло ненароком не всівся дехто ще рівніший з оточення, а той лідер, хто вищий, як оцей Іван Әвтейович. Саме ця вищість дозволяла йому бути відвертим і терпимим, постійно виплескувати якийсь той безтурботний гумор, на дріжджах котрого переброджувало та випадало в залишок як чистоплюйство субординаціҝ, так і вагота найскладніших питань, а натомість виникала та витала довкруж хмільна аура неабиякоҝ його особистості.
В роки ҙорбачовськоҝ перебудови ветеран уже дочікувався заслуженоҝ пенсіҝ… Нам, кому до неҝ тоді було ще далеко, він інколи розповідав дещо напутнә. Скажімо, оцю його історію ми сприйняли, було, за надзвичайно дотепний випадок із багатющого досвіду тіәҝ «староҝ ҙвардіҝ».
– Ні, це всього лише сприйнятлива для пам’яті притча про те, що в гості треба ходити з чистими намірами, без каменюки за пазухою…
* * *
– Я тебе ще раз вітаю з черговим орденом, але ә більш термінова справа, – зателефонував Папеті начальник управління Комітету державноҝ безпеки (головний «кадебешник» Кустанайськоҝ області) Іван Іванович Петрович. – До нас із дружнім візитом прибуваә голова партіҝ польських аҙраріҝв пан Чеслик.
Папета: – Мета?
Петрович: – Види на врожай.
Папета: – Везіть сюди, у нас тут хліб стіною стоҝть. Гадаю, йому сподобаәться, він хоч і пан, але все ж таки товариш...
Петрович: – Не скажи, Йване. Ҝхня партія раә за фермера та проти колгоспів і радгоспів, вона пройшла в Сейм лише тому, що налякала польське суспільство викривленнями фактів щодо становища селян в болгарських сільськогосподарських артілях. Перед наступними виборами оцей ҝҝ ватажок намагаәться повторити свій маневр через шельмування наших цілинних господарств. А, між іншим, у Радянському Союзі вчився, шкіра продажна...
Папета: – Редиска, значить. Червоний лише зверху…
* * *
Двоә Йванів обміркували ситуацію й запропонували панові Чеслику свій розклад його перебування в Кустанайському районі, в тім числі й культурну програму.
...Без обіду іноземного гостя катали безкрайніми полями та новими цілинними селами. Пан Войцех націлювався своҝм фотоапаратом то на спілі дорідні ниви, то, начебто ненароком, на залишки землянок переселенців ще за царату, або на невпорядковані надвірні нужники польових станів...
– Ось ви переводите плівку, пане Чеслику, бог його знаә на що, – зауважив Папета. – Для чого вам оцей терикон пустих пляшок за собачою будкою? Господар – знатний механізатор, ви тільки-но бачили його в полі. Він що, повинен покинути роботу та бігти посуд здавати? Це в вас там добре виходить: випив – та пошпурив склотару в сміттәпровід…
– Я нічого не жбурляю, тому що не п’ю взагалі, – стукнув себе в груди пан.
– Звісно, Петрович на це нашу увагу звертав... – Тут Папета поперхнувся та зайшовся кашлем, щоб за ці хвилини втямити, в який бік тепер вивернути те, про що він так необачно ляпнув. – ...Ми оце десь вичитали, що ви ә членом товариства тверезості...
Чеслик підозріло спитав:
– Ви що тут, наші клубні ҙазети передплачуәте?..
* * *
В оселі Батирбека, долі, кругом квітчастоҝ скатертини-дастархана, розстеленоҝ поверх килима, на пістрявих клаптевих ковдрах-корпе, з підібганими під пахви подушками поважно напівсидять, чи, скоріше, напівлежать високі гості. Вони голодні, але Папета на дозволяә пану Войцеху наҝстися, тому що густий каймак, курт та баурсаки, які горбиками оточили порожню середину дастархана, – ә лише легка закуска перед головною стравою… І ось ҝҝ урочисто принесли в мідному, надраәному до золотого блиску величезному блюді та поставили туди, всередину, й духмяний запах бешбармака, який увесь час пробивався з кухні та лоскотав ніздрі здалеку, тепер запахкотів зблизька зрозумілим беззвучним закликом: готуйся!
Гості негайно – хто склав ноги калачиком, а хто підігнув узбіч попід собою – вмостилися на долівці вертикально. Іноземному панові, як призвіднику званого обіду, Батирбек урочисто, з ближньоҝ руки простягнув невелике додаткове блюдо, де в нетривкій рівновазі хилиталася смалена бараняча голова та тремтіла прозорою гіркою поверх вінця огранена склянка горілки. Поляк здивовано подивився на господаря, а потім на Папету з іншого від себе боку…
– Звичай національний, – пояснив той на вухо. – Ритуал: найшановнішому гостю – від щирого серця. Надріжте, пане, оцим ножичком собі трошечки м’ясця, з’ҝжте та передайте голову мені. А самі скажіть тост-заздоровицю за приязних господарів. Це назавжди залишиться в ҝхніх сімейних переказах.
Пан Чеслик ще раз оглянув смалену голову та монументальний радянський ҙранчак әмністю з півпляшки горілки...
– Не випити – кровно образити щирих людей, – застеріг Папета.
– Наш клуб тверезості за порушення уставу…
– Та що це ви, в нас вип’әте та прямо на своҝ збори підете?
– Мені казали, що Казахстан – це Схід, цивілізація без спиртного...
– Тут воно яка оказія? – почав розтлумачувати Батирбек. – Якщо ми візьмемо, наприклад, ось оцю горілку, то побачимо, що зверху пляшки написано “Водка”. Але, коли ми придивимося нижче, то виявимо, що там, з урахуванням національних особливостей, дрібненькими буквочками додано “Арак”, котрий казахи гонять із давніх-давен, бо ми не зовсім Схід, а щось ближче до осереддя. На стику, так би мовити, континентів, епох, цивілізацій, релігій і культур. Звичаҝ в нас стародавні, але, образно кажучи, багатошарові, узгоджені з векторами загальносвітового розвитку... Пробачайте, коли висловлююся наче як науково: у нас на фронті політрука вбило, так я його обов’язки до приходу нового виконував. А коли говорити без філософіҝ, то скажу одне: без чарки ми оце стільки не з’ҝмо.
– А це знов-таки, – шепнув пану Папета, – неначе як неповага до господарів. Наварили, мовляв, а вони, бачте, не ҝдять, вередують...
– Так ви натякнули, що можна чарку? – з надіәю спитав пан у Батирбека.
– Це вже, як звелите. Бажання гостя для нас закон! Посуд нехай буде хоч який, але спорожнювати треба до дна, щоб не залишалося, як кажуть, сліз... Марзія, – гукнув господар дружину. – Чарчину для пана.
Марзія швиденько принесла, і Батирбек налив з горою. Чарочка тих літ – рідна дочка того ҙранчака – повністю повторювала батька в пропорціҝ один до двох: на чверть пляшки.
Пан, дещо скислий, зрізав шматочок м’яса поміж вухами баранячоҝ голови, почухався… “Әдину! Була не була! І баста!” – мабуть, із такими думками він, нарешті, під загальний полегшений видих, рішуче перехилив… Усі бадьоро крякнули та кинулися на апетитну духмяну страву.
Батирбек у цю мить намагався непомітно хлюпнути гостям, але пан Чеслик усякого разу спритно, прямо перед жерлом пляшки з араком, запечатував свою чарку долонею...
* * *
За «сценаріәм візиту» чинник тверезості польського аҙрарія вважався серйозним ускладненням. Але коли відомі звички та принципи людини, то це вже чимало... Контррозвідка та партійні комітети психологію знали відмінно.
...Марзія, до цього одягнена домогосподаркою в капцях, випливла до гостей на закаблуках в ошатнім костюмі з “Медаллю материнства” на закоті.
– Я запрошую проголосити заздоровницю за найбільше щастя в житті – дітей та внуків. Нехай ҝм випаде та воздасться більше, ніж нам. У шановного гостя, сподіваәмося, діти ә...
– І внук тепер уже, – піддакнув Чеслик.
Коли пані пропонуә, пан відмовлятися не повинен. Почуття такту в панів таке. Чеслик підвівся з долівки навколішки та з готовністю простяг чарку. Марзія перейняла ҝҝ незайнятою рукою та виплеснула геть собі за спину через плече, а натомість подала панові оту, першу, наповнену до баранячоҝ голови, склянку. За лікоть вона підійняла гостя до пози стійма й запропонувала: “На брудершафт!”
Опісля Марзія втерлася, нахилилася, та тричі, як заведено, поцілувала вожака польських аграріҝв, і під ту ж руку плавно опустила його на місце.
...Непід’әмна, здавалося, скирта бешбармака, яку Марзія щедро поливала зверху гарячою шурпою, поступово осідала.
– Так як там ваша Варшава тепер поживаә? – поцікавився Батирбек. – Старе място. Крулевський замок. Маршалківська... Там же геть усе чисто розгромили.
– Та Бог з вами... Хто? Коли? Звідки ви про те знаәте?
…Батирбек вийшов і швидко повернувся з блискучою медаллю на піввіковоҝ давнини покрою жакеті, від котрого тхнуло такою дозою нафталіну, що його й через століття ніяка міль не поб’ә.
– Ось коли. Будь ласка: “За визволення Варшави. 1945 рік”.
За святе діло перемоги над коричневою чумою та особисто за Батирбека-визволителя всі учасники круглого дастархану ковтнули без взаәмних умовлянь. По повній великій склянці. Пан Чеслик збадьорився: він дійшов до тіәҝ межі, коли здаәться, що світом таки править любов, і всіх навколо треба перечоломкати. Але пан був політиком, тому гордість за рідну Варшаву, за воскреслу Маршалківську штовхнула його на більш значимий громадянський акт. Зо співом національного девізу “Әще наша Польска не згінела...” він власноручно поналивав у склянки по вінця та примусив усіх випити навстоячки до дна. Свій патріотичний обов’язок пан виконав останнім і, як підкошений, поліг за батьківщину. Обличчям у клаптеве корпе.
...Папета з Батирбеком зачепили Чеслика під лікті та, наче ляльководи з неслухняною маріонеткою, рушили в бік автомашини. “Товариші знову стали панів на руках носити”, – пророче пожартував Папета. Марзія йшла слідом із панськими черевиками.
Хтозна звідки понабиралися люди, які освічували процесію фотоспалахами.
* * *
У полудень до номера польського аҙрарія постукалися офіційні особи.
– Пробачте, пане Чеслику, але вчора ви поводилися в готелі неналежно. Хтось із мешканців нашого міста вас у такому вигляді навіть зняти на плівку вмудрився... Але ми не бажаәмо ускладнень між двома нашими дружніми державами, тому згідні віддати вам ці світлини в обмін на ваші фотоплівки… І наша порада вам: не пишіть та публічно не згадуйте про те, як ви в наших краях вояжували. А то хто-небудь із мешканців нашого міста почуә та розкаже свою версію, чим ви насправді тут займалися…
Пан Чеслик першим же авіарейсом покинув хлібосольний Кустанай. Ніяких його матеріалів з приводу аҙрарного питання на цілині в закордонній пресі не було.
* * *
– Наче й людина непогана, – вболівала Марзія.
– Супротивник ідеологічний, – заспокоҝв колишній виконуючий обов’язки замполіта. – Зі справжнім гостем ніякий казах би так не повівся…
січень 2001 р.
Анатолій Тарасенко
Станіслав Мастәров
Не щез у полиновому степу
повість
Степ увесь з краю до краю обійшов, море Аральське вздовж та впоперек обплив…
Т. Шевченко
На рубежі тисячоліть цивілізований світ відчув черговий поштовх. Від самовільного викиду надлишків енерҙіҝ. Було вже таке: розігналися – не зупинитися… Ніяких зовнішніх сил, але покотилася землями лавина ҙлобалізаціҝ. Державами Старого та Нового світу, постіндустріальними, постсоціалістичними, пострадянськими. Все на цій частині землі спрямувалося начебто в те повноводне русло, яке лише й можливе для буремноҝ річки на невеликій планеті.
Хто тільки в історіҝ не намагався направляти цей потік. Хто тільки не провіщав, якими гаслами не розмахував, але в кращих випадках удавалося прокласти відрізок. Та очікувати нового поштовху.
Рушійна сила нинішніх процесів – та сама колективна готовність, планетарні інтереси, загальнолюдські цінності.
Торуә шляхи найбільш дійова частина земноҝ спільноти, але чимало ще супротивників ҙлобалізаціҝ, які шикуються на своҝх плавзасобах упоперек панівноҝ течіҝ. Під ҝхніми гаслами гуртуються борці зі “стиранням граней”, з загрозою самобутності народів та перетворення ҝх на әдину безлику інтернаціональну әдність людей.
Команді цього крила треба покинути нуртину та обсохнути: встигнеться… Того, чого вона не хоче, того поки що не буде. Це доведено експериментально: з узгодженоҝ спроби зближення та розквіту націй СРСР довговічного утворення не вийшло…
Але все збудеться обов’язково. Неспішно, коли критична маса в надрах процесу ҙлобалізаціҝ визріә для чергового поштовху.
Вона вже накопичуәться. І не за відкинутою поки що формулою “зближення та розквіту”, а скоріше, за буденним побутовим тестом на відвертість: “Ти мене поважаәш?”
Наша книга про Шевченка, котру ми присвятили його сто дев’яностій річниці. Про людину, яка відома світові передбаченням на землі новоҝ сім’ҝ вільних народів. Приблизно за вище визначеними правилами гуртожитку: зі взаәмною повагою.
Частина I
Не щез у полиновому степу