Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
XXI
Христина – викапана тітка Ліза. Побачили б ми ҝҝ в натовпі прибулих першими, то й зі світлиною звіряти не треба було б. Але на тітчиному обличчі була невидима печатка, яка затверджувала наше вітчизняне ҝҝ походження.
Від Христини вже віяло Заходом. Але безпосередній контакт між нами в одну мить з’әднав розімкнений ланцюг для струму вродженого почуття әдинокровності і за якусь чверть години ми були вже давніми та щирими друзями.
Кузина моя, як і ҝҝ мати, а можливо, як і всі вони там, розмовляла панівними әвропейськими мовами, побіжно – італійською, а перед поҝздкою в невідомий Кустанай відвідувала піврічні курси тутешньоҝ. І, треба зауважити, не даремно: ҝҝ словникового запасу та трохи німецькоҝ з нашого боку стачило для перемовин стосовно всяких істотних проблем, та навіть – у подальшому – для деяких бесід із філософічним ухилом.
На шляху до автомашин, де на нас чекали дочки Яна та Галя, Христина виявила невластиву жінкам обізнаність щодо марок легкового транспорту, котрий заповнював привокзальний майдан. І властиве жінкам побутове лідерство: Мішель, хрест-навхрест обвішаний лямками всяких дорожніх причандалів – від бінокля до фотоапарата, – з валізами на коліщатках у руках увесь час тримався позаду.
Кращого маршруту для знайомства з містом, ніж неквапливе, обмежене безліччю дорожніх знаків пересування від аеропорту до автовокзалу, а потім проспектом Абая до Сіті-центру, в нашому Кустанаҝ поки що немаә.
Вихідний день тільки починався. Сонце важко підіймалося над сонним малолюдним містом та виблискувало променями спіднизу, з калюжок мокрого асфальту опісля нічного дощу. Через прочинені вікна машини гості відкривали загадковий для них Кустанай.
Я помітив, що әвропейці мандрують світом не зовсім так, як ми. В них це здебільше нагадуә працю: з плануванням робочого дня, підйомом-відбоәм, спостереженнями, розпитуваннями, нотуванням. Не випадково за сталінських часів до нас ҝх не пускали взагалі – хто знаә, що вони там винюхати намагаються.
Як мені здавалося, розбудована та обжита Стара Әвропа, котра сповідуә своҝ, вистраждані та переважно універсальні для людства цінності, завжди пильно, та ще й з підозрою, ставилася до навколишнього світу. Подробиці нашестя гунів вона, мабуть, уже забула, але сімдесятирічне протистояння з нами в неҝ з пам’яті ще не стерлося. Коли ми з закликом “Пролетарі всіх краҝн, әднайтеся!” спробували переділити нажиту там у великій кількості власність на користь знедолених верств населення континенту.
А әвропейці тим часом будували загальний дім. Та заселилися вже. Й немаә серед його мешканців суперечки, чий родовід найшляхетніший, чия культура найстаріша… Й кому повинні належати Ельзас із Лотаринҙіәю, котрі споконвіку переходили з рук у руки…
А нікому! Тим, хто тепер там мешкаә. Знаходиться в тій, так би мовити, кімнаті.
Багато питань для себе вирішив Старий Світ і, мабуть, бажаә знати, хто такі ә сусіди за тином? За яким статутом живуть? Чи можливо з тими, хто сьогодні в економічних, релігійних та священних війнах, хоча б на завтра планувати природний для цивілізаціҝ проект “Земля – наш загальний дім”.
Такі думки були й у головах наших гостей. Як потім розказувала Христина, в нас у Кустанаҝ вони побачили те, що хотіли: яким чином Әвропа далі стаә Азіәю.
Якщо робити висновки за першою реакціәю, перехід визначався плавний. За винятком легкого непорозуміння.
В західній частині міста ми обгинали зліва мальовничий житловий масив епохи соціалізму, але гості чомусь напружено вдивлялися вправо, в глибину велетенського зеленого вигону, який у синьому мареві до самого обрію продовжували безкрайні пшеничні поля.
– Was suchen Sie? * – спитав я.
…Виявилося, що ҝхній клерк, котрий штемпелював виҝзні документи, переплутав Казахстан із Таджикистаном та від імені уряду Королівства Бельҙіҝ попередив, що за життя своҝх підданих там ніхто не ручаәться… Це був стресовий для Христини момент. І лише завдяки рішучості Мішеля, який зробив заяву про те, що за межами Сіціліҝ острів’яни не бояться нікого, окрім податкових служб, вояж до Кустаная здійснився.
За обстановкою на місцевості ніяких слідів бойових дій не помічалося, тому гості скоро заспокоҝлися. На проспекті Абая вони оцінили достатню ширину наших вулиць, розумне планування та чистоту міста. Відзначили й переваги – свій міжнародний аеропорт, що для Старого континенту нехарактерно: на всю невелику краҝну там він, як правило, один. Та манери в одязі – подружжю вони показалися не те, щоб вишуканішими супроти әвропейських, але більш різноманітними та індивідуальними.
XXII
В дзеркало я бачив, як іззаду в нашу кавалькаду вклинюәться машина голови німецького інвестиційного проекту. Він також рукою через вікно показував своҝм гостям місто. А вже з-за ҝхнього авто, в темних окулярах тонованого скла, наче таәмничий незнайомець із-за новорічноҝ ялинки, з нижньою щелепою вперед кібцем вилетів чорний джип. Він вліпив по нашому та німецькому кузовах градом шрапнелі зі скаламученоҝ калюжі на узбіччі та зі свистом понісся геть.
– Вони хороші не ә! – втерлася біля відкритого бокового віконця Христина та показала на подорожній знак. – Це ә порушити швидкість! Це ә некультурна людина…
– Це машина силових структур…
– Що ә силовий структур?..
– Це сила, яка забезпечуә закон…
– А-а-а… Кузина Мішеля поҝхала до Алжир заміж. До Африка… Там ә сила порушити закон. Әвропа такоҝ сила не маә…
Потім, на шалених обертах двигуна, з недбалоҝ, напівлежачоҝ на спинці сидіння позитури, гучним та протяжним поліфонічним сигналом нас устиг привітати сенатор.
– Багато силовий структур, – зробила висновок кузина.
– Багато, але це вже наш сенатор гарюә…
– Котрий закон приймаә?
Мовчки я дав знати, що цілковито зосереджений на кермі. Не буду ж я розповідати тут незрозумілі для них, або відомі ҝм лише від алжирськоҝ кузини порядки, коли закони писані не для всіх. Я, чесно кажучи, гадав, що більше за все нам буде ніяково за вбогих, які ще просять у нас милостиню в людних місцях…
На демонстративне подорожнә нахабство не звертав уваги тільки Мішель. Виходець із середовища не дуже законослухняних острів’ян, він ззаду, з-за моәҝ спини, мовчки придивлявся до міста. На німецьку мову не реаҙував.
– Він і нашою погано вміә, – зауважила Христина. – Через це я ще й італійську вчила.
Так, не всі підряд там поліглоти…
– Ще один сенатор! – кивнула Христина в бік черговоҝ машини, яка вихором просвистіла повз нас.
– Дурень, – уточнила дружина.
– Як? – зморщила лоба кузина.
Щодо цього визначення інтелектуального показника певного прошарку наших громадян моя сестра мала лише загальне уявлення, тому тепер напружено намагалася зрозуміти, яким чином відхилення в психічному розвитку тутешньоҝ людини звільняә ҝҝ від відповідальності за безпеку інших.
– Тому що дурням також закони не писані, – відповіла Тетяна. – Вп’әться в кермо, вирячить очі – та попер, як навіжений…
Христина полізла до сумочки за словником.
XXIII
Мішель розговорився вже в нас удома. Діловито пройшовся кімнатами, обстукав зігнутим пальцем керамічні кахлі у ванній, чи щільно вони прилягають до стіни, та пальцем же й жестикулював: “Апартаменти!”
– Він теж обробник, як Альберт, – пояснила Христина. – Вкупі працювали.
– Анатоль – капіталіст! – почувся голос Мішеля з відведеноҝ для них спальні.
– З якоҝ це речі? – спитав я.
– У кожній кімнаті телевізор, – відповіла сестра.
Час побіг, неначе той дурень за кермом. Ми не встигали за розробленою програмою, з’являлися непередбачені збоҝ. Якутський брат Віталій дорогою з челябінського аеропорту застряг десь на російсько-казахстанському кордоні, щось там кардинально оновилося в процедурі його перетину мешканцями сусідніх держав. Москвич Сергій зміг купити залізничні квитки лише до близького нам зауральського Кургану та десь загубився. Потім брати знайшли одне одного за допомогою супутникового зв’язку та через добу, веселі й балакучі, разом приҝхали на таксі з Әкатеринбурҙа.
…Традиційна лазня з пивом та добірними, як океанські омари, тобольськими раками, шашлик на дачі, сосновий бір з грибами та ягодами…
XXIV
Якщо ми не боялися десь схибити, а може, ще й, навпаки, підвищити своә загальне реноме, – так це на кухні. Відомо, що в Нідерландах шлунок ніколи увагою не обділяли. Ҝх мешканці, котрі не знали кріпацького безправ’я, яке увійшло в уклад російськоҝ держави під гордим іменем “право”, розбудовували кожен клаптик відвойованоҝ в моря землі та ще в середньовіччі блискуче вирішили продовольчу проблему. Чим підтвердили самодостатність зусиль усякого нормального суспільства для пристойного існування. Поки його життя хто-небудь не візьметься поліпшувати.
Рідне місто Христини п’ятсот років тому вже славилося ҙентською ковбасою в п’ять ліктів довжиною та півліктя товщиною, а також своҝм добрим пивом. Помолившись господу за те, щоб він не дав ҝм докотитися до черевоугодництва, тут часто билися об заклад, хто більше з’ҝсть засмаженоҝ баранячоҝ ноги, пулярок та начиненого чаплею пирога, шквареноҝ телятини і свинини прямо з коловоротного вертлюга вартістю в п’ятнадцять паризьких ліврів. Потім курча в мадері й мальвазія з діжки за сімнадцять флоринів, окіст, шинка та баранячі лопатки, індичатина, гусятина й курятина, риба копчена й варена, лососина та фарширована щука чотирнадцяти фунтів вагою, молодий сир і смажені дрозди, тушкований заәць з бобами та яәчня з салом. Все це рясно здобрювалося бокалами антверпенського і брюзького, а також лувенського, на кшталт бурҙундського, вина.
Хто перший у змаганні відставав, той, як власними очима бачив сам Уленшпіҙель зі своҝм друзякою Ламме Гудзаком – символом нагуляного ҝхньою націәю черевка, – пригощав іншого стравою рубленоҝ яловичини та трьома сортами нагрітого вина, чотирма приправами і сімома ҙарнірами з зелені. Все це мирно поҝдалося, за винятком тих випадків, коли доводилося сперечатися щодо тридцяти дев’яти засобів, за допомогою яких вариться смачний пивний суп.
І навіть чорний міський вугільник Клаас, батько Тіля, скликав людей не за порожній стіл:
– Запрошую вас до себе. Ми проковтнемо апетитні тельбухи, печеню та шинку… Ось хліб, а он масло та м’ясо. Тут сальце, мозкові кістки, дрозди, каплуни, паштети з чаплі, а там діжка пива та пів-діжки вина…
Оце така в моәҝ кузини за батьківською лініәю спадковість. За півтисячі минулих років гастрономічна розмаҝтість әвропейців збагатилася хіба що бульйонними кубиками, концентрованими супами з імітаціәю м’ясного присмаку та курчачих гомілок із суроҙатною кіптявою. Та ще американським гамбурҙером – вершиною кулінарного мистецтва для любителів перехопити на скоку.
XXV
Два бешбармаки – за повним розкладом – в сім’ях Абеке Жоламанова та Тулегена Шуланова ознайомили гостей з особливостями місцевоҝ кухні, й Христина розпрощалася з намірами схуднути в Казахстані. Той клерк, який лякав ҝҝ війною, виявляәться, наговорив ще й про те, що в нас тут ҝсти нічого…
Потім було весілля. Жандільда Маканов з дружиною Ніною женили свого сина Олжаса на Гульдарі. Перша частина обряду пройшла за суто національними звичаями. Якщо бельҙійці не побачать у нас більше нічого самобутнього, – подумалось мені, – то й цього вже буде цілком достатньо.
Після другоҝ частини – застілля – ми поверталися пішки. Христина та Мішель добре вивчили центр міста. Прогулянки ним вони робили щоденно, при поверненні щось бурхливо обмірковували, прораховували на калькуляторі та вели в зошиті свою бухгалтерію. Винюхували, одним словом, теж… І тут дорогою додому Мішель несподівано повідомив нам, що Казахстан за рівнем розвитку знаходиться попереду Італіҝ.
Схильність до жарту за ним уже помічалася, але Христина запевнила нас, що чоловік ҝҝ говорить серйозно, причому від імені ҝх обох. Ми все ж таки вважали це добросовісною оманою або компліментом іноземних гостей, які напилися-наҝлися за весільним столом, на адресу тутешнього уряду. Я мав намір виявити недосконалість методики аналізу, але Мішель заперечив: ловити нас на арифметиці – справа даремна. Христина перекладала.
Виходило так, що ми дуже високоҝ думки про Італію, але вона не ә, скажімо, Бельҙіәю. Це небагата, за әвропейськими мірками, земля. Гумор ҝҝ кінострічок у тім, що хтось першим з’ҝдаә бутерброд із сиром, а іншим повечеряти нічим. Сіцілія – порожній закапелок краҝни, тут частіше за все навіть першому ҝдокові поживитися нічим. Чому за ними закріпилося тавро мафіозі? Тому що інших ремесел на острові обмаль. В сім’ҝ, окрім Мішеля, ще семеро дітей, і всі вони розбрелися по світу. Стереже батьківську оселю старший брат, а там, мало не в городі, ввесь час куриться Етна. Розпечене каміння постійно летить на грядки. З багатства надр – одна лише вулканічна лава. Якийсь проҙрес позначився тільки в рамках әдиноҝ вже Әвропи.
– Так, нехай Әвропа віддаә вам історичні борги, – став вимагати Віталій. – Коли твоҝ прабатьки-римляни в леҙіонах Цезаря ҝҝ об’әднували, мечем, так би мовити, до цивілізаціҝ підштовхували, то всякі ҙерманці, франки-бритти разом із пращурами Христини там ще стадами в звіриних шкурах бігали…
– В Әвропі не перші, а вже останні історичні борги анульовані. Так ось, у вас у Казахстані, – продовжував Мішель, – все йде нормально.
У нас тут, на його погляд, ділова атмосфера, солідний людський та божеський природний ресурс, й ми, начебто, широко інтеҙровані в світ.
Так… Удома ми самі не бачимо нічого. Спасибі Мішелю Семінаріо, громадянину Італіҝ, котрий мешкаә в Бельҙіҝ. Ось він під руку з Віталіәм йде попереду нас Кустанаәм та навіть підозри не маә про всю важливість своәҝ тут місіҝ.
А взагалі, поводиться він, за нашими поняттями, дивно. Син великоҝ давньоҝ цивілізаціҝ, котра дала світу… дала стільки, що всього відразу й не перелічиш, він за два тижні відпустки про це навіть на заҝкнувся.
– Пропустіть автомашину, – зупинила ҝх Христина. – Дурень ҝде!
Водій нас пропустив.
– Ви, італійці, решті Әвропі не піддавайтеся! – повчав Віталій Мішеля. – У вас повинна бути своя національна ідея. Яка у вас національна ідея?
– Нема ніякоҝ, – відповів Мішель. – Жити, як люди…
– Хе! Космополіти безрідні… Ось у нас, в Якутіҝ, національна ідея чітка: алмази – наші! Наш уряд говорить так! Втямив? А всі інші пішли в гузно…
– Віталій, тут тобі не тундра, – обірвала Тетяна, – притримай своҝ брутальності!
– Ти, Віталію, ввесь час кричиш: алмази, діаманти… А де вони? – спитала Христина. – Де на них можна подивитися?
– Та хоч там у себе вдома. У вашій уже там огранці. Якутія-Саха поки що сама цього робити не в змозі, а ваш Де Бірс уже встиг до обробки примазатися. Ми, бачте, виколупуәмо камінці з вічноҝ мерзлоти, а ви ҝх там у теплі на діаманти шліфуәте. А вони – наші, цього добра в нас багацько. Я один прямо перед від’ҝздом у пробах знайшов. Розміром, мабуть, із фундук. Закинув назад у річку Марху, нехай наш уряд сам там шукаә своә. Драгою потім вимиють. А то поки той камінець опишеш, заактуәш як одиничну знахідку, так дідька лисого у відпустку виберешся…
– Ти, коли тобі щось вартісне ще раз попадеться, – запропонував Сергій, – то перешли краще його мені до Москви. Я перекуплю уряд Лужкова.
Але Віталій завершував з Мішелем італійську тему.
– Вам свою увагу треба переключати на Якутію. За ваше, наприклад, вино “Чінзано” ми можемо діамантами розрахуватися. А ви його в Әвропу прете… І нам не даәте, і самі пити не вміәте. Ви, – Віталій вибирав слова так, щоб не тільки Мішель, але й Христина не зрозуміла, – ви лише нажертися мастаки…
– Сам ти мастак, – парирувала Христина. – На горілку мастак. Та язиком молоти мастак… Антиҙлобаліст!
– Ти дивись, як вони швидко на нашу мову налаштувалися...
XXVI
Антиҙлобаліст, який було влігся спати зразу з вечора опісля весілля, серед ночі піднявся. Й потихеньку, щоб не будити Сергія, ввімкнув у своҝй кімнаті телевізор. За поясним якутським часом у нього наближався сніданок. А Мішель і досі не стелився – за годинником нульового ҙрінвіцького меридіану йому ще треба було повечеряти, тому він поки що палив на лоджіҝ своҝ термоядерні, як сам же висловлювався, італійські цигарки без фільтру для робітничого класу.
– Глянь-но, що в мене ә, – показав я йому срібний динар. – Голова Роми – покровительки вашого вічного міста.
Мішель покрутив у руках монету. Велична римлянка в шоломі з оптимізмом дивилася вдалину з глибини століть. Близнюки Діоскури з другого боку, на реверсі, гнали вперед коней.
– Сто сорок сьомий рік до нашоҝ ери, – пояснив я. – Ще Ісус Христос не народився.
Мішель лише кивав. За відсутністю Христини він пояснювався жестами.
– Я купив цю монету в одному з міст колишньоҝ римськоҝ провінціҝ Паннонія, тепер це Угорщина. Хочеш, візьми на пам’ять…
– Толю, бери швидше Мішеля та біжіть сюди, – гукнув нас Віталій. – Той вулкан, що біля його хати, вивергаәться…
Південь Італіҝ трусило ҙрунтовно. Етна, найбільший вулкан континенту – тут Сіцілія попереду всіәҝ Әвропи – зригувала з телеекрану полум’ям та стікала вогненною лавою. Мішель розбудив Христину, що викликало загальну метушню. Потім він даремно намагався зателефонувати своәму братові, але зв’язався з ним лише перед обідом. Брат готувався до евакуаціҝ та обіцяв повідомити кустанайцям про всі подальші подробиці. Мішель звідси повинен був пересилати ҝх своҝй алжирській сестрі, а та, ланцюжком, усім іншим Семінаріо…
XXVII
Наше густонаселене кустанайське помешкання, на щастя, немаленьке, стало маленьким центром сприяння декільком громадянам Італіҝ в часи негоди. Через наш телефон підтримувався зв’язок між трьома континентами, ввечері долучився четвертий, австралійський, а на ніч – краҝна другоҝ півкулі, останнього з обжитих континентів – Сполучені Штати Америки, які в новітню історію стали ще одним надійним причалом для пасажирів сіцілійського корабля. Після свого, материкового, на самому кінці гостроносого апеннінского чобота.
Не виявилося в нас родичів-італійців, як у таких випадках кажуть, лише в малолюдній холодній Антарктиді. Але вперемішку та не в тему лунали дзвінки з інших обітованих місць. Галина Федорівна з Украҝни цікавилася враженнями Христини та Мішеля від Казахстану. Сергія розшукували з Москви щодо якихось виробничих питань. Віталіәва дружина Надія повідомляла, що наступного тижня вона з дочкою Оленою вилітаә до нас із пересадкою в Челябінську.
Будь-який штаб із тих, котрі здійснювали оперативне управління військами в бойових діях років десь отак зо двадцять тому, вмер би від заздрощів, дивлячись на можливості наших теперішніх комунікацій.
А ми тут наче як і ні до чого. Ми неначебто пересічні користувачі әдиноҝ інформаційноҝ мережі, яка обвила планету супутниковим зв’язком, електронною поштою, всюдисущим телебаченням. Та все ж таки кожен з нас тут до чогось: колективний розум і зусилля наші без виконробів возвели ще одне незриме шатро в ноосфері над нашою әдиною домівкою під назвою Земля. І стала вона під ним ще затишніше, вмістилася в межі прямого бачення та чутності. З загальним установленням на психологічну сумісність.
Чи був усе ж таки виконроб? Творець невидимий... Кожна ж бо істота земна норовить таки лише для себе. Найвищий поріг проявів ҝҝ безкорисливості – сім’я, коли ще вона ә взагалі. За всіх нас, за загальне благо піклуються лише уряди, та в них ніколи нічого путнього не виходить. А так – кожен сам за себе, але вимальовуәться ота спільна домівка з әдиним небосхилом. Світ через чиәсь повеління стандартизуәться для співіснування. Універсальне розуміння добра, а зло – воно й в Африці зло… Альтруҝзм – егоҝзм… Правда й кривда…
Всесвітній моральний кодекс складено із загальних правил…
Інформація в Інтернеті дещо заспокоҝла Мішеля: киплячу вулканічну масу та хмари магматичного попелу понесло до протилежного від родинного гнізда боку острова. На лижний курорт Ліноҙолоза, назва котрого в перекладі Мішеля означало “три язики лави”. За оперативними свідченнями, більше тисячі мешканців там залишилися без житла, люди молилися за спасіння у відкритій цілодобово місцевій церкві.
– Давайте й ми поставимо свічки, – запропонував хтось із нас.
XXVIII
До Аллаха, за свідченнями з Алжиру, тамтешня мусульманська гілка Семінаріо вже звернулася. Декілька церков пастви Христовоҝ в нашому місті ә, а тому при виборі місця для прохання “во здравіә” виникли деякі розходження. Наші католицького лона гості, як виявилось, усю православну віру та кустанайську Костянтино-Әләнінську церкву називають ортодоксальною.
Ми не зрозуміли, добре це чи погано. Адже ортодокси – вони наче якісь закостенілі консерватори. Тому заперечили:
– Це якраз католицька віра ә ортодоксальна. Тіль як реформатор проти кого боровся? Проти ҝҝ служителів, які запалили панікадило інквізиціҝ на користь скарбниці іспанського короля. Й за свободу совісті, між іншим, ратував.
Нагадали ми й про долю нещасного ҝх краянина Клааса, чий попіл помсти ніяк не загоҝть серце Тіля. Батько Уленшпіҙеля, котрий щедро витрачав чималу спадщину брата-лютеранина, віддав, як відомо, цілий золотий флорин за відпущення власних гріхів. Причому всіх: як уже прийнятих, так і можливих у майбутньому – на десять тисяч років уперед. Але не допомогло, його спалили як әретика. Тому що заповітних червінців, окрім марно прогаяного на спокутування та декількох пропитих у місцевій таверні за упокій душі брата, сімсот ще залишалося при ньому. Не навтішався досхочу бідолаха й пивом та вином зі своҝх припасів, покуштувати котрі запрошував усіх. І хмільну його діжку, й пів-діжки теж, конфіскували на користь іспанського монарха.
– Православна церква ні краплі крові не пролила! – наступали ми.
– Християнська інквізиція, як і ісламський екстремізм, самими ж церквами засуджені! – оборонялися католики. – І правильно робив Тіль, що боровся проти. Лжепророків нам Господь надсилаә для випробування стійкості нашоҝ, ось вони й збивають людей з пантелику та шляху істинного.
Не посилав би ти ҝх, Господи, не дозволяв би називати лжепророками. Щоб і близько до пророків не доторкалися. Тільки диявол жадаә, аби церква сама ж пожирала дітей божих. Достатньо пророків істинних – явлених на тисячоліття.