Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
Содержание17-23 грудня 25–26 грудня |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
ОрИсаул.
1961 рік
15 грудня
Куди віз нас Федір Павловій на закритому всюдиході – один бог святий знаә. Майже добу ми ҝхали крізь тутешню хуҙу, за броунівським рухом котроҝ неможливо зрозуміти ні власну ҝҝ природу, ані напрямок свого переміщення в степу, поки, нарешті, не висадилися серед купи незавершених будівель, які, втім, уже окреслювали квадрат внутрішнього подвір’я та робили там хоч якийсь ландшафтний затишок від пронизливих вітрів. Житло наше – типовий двоквартирний особняк – слугувало за одну із сторін цього комплексу, але – Амадея б із наганом сюди – також було поки що під мережею крокв без усякоҝ покрівлі. Сірою цитаделлю до правого його боку прилягав високий каркас електростанціҝ, навпроти виднівся схожий на ваҙон дерев’яний контейнер із дизелем для неҝ, а посередині створеного будівлями майдану стирчав самотній стовп із пасинком та гучномовцем. Від нього вдалечінь, до загубленого десь у степу аулу, на частоколі індустріальних опор вервечкою гойдався дріт, але вже сусіднього стовпа крізь буран не видно. Аульні на протилежному боці електромережі подавали ознаки життя: недіючу поки що лінію вони дотепно пристосували для трансляціҝ сюди, через цей репродуктор, місцевого радіо за допомогою свого малопотужного двигуна, хоча ніяких слухачів тут уже з осені не було… Довершений вид цьому острівцю цивілізаціҝ надавав приземкуватий глинобитний склад, який потонув у кучугурах, але рельәфно замикав квадрат по периметру зліва. Колись це була відгінна вівчарня з живим ще колодязем-журавлем. На дощатому ҙанку житлового будинку віялом хилиталися та розмітали сніг незачинені двері, аби мати змогу хоча б рипом покликати до себе яку-небудь заблукалу душу.
– Тут що, людей немаә взагалі? – сердито запитав Звяҙінцев у Павловія. – А кому ми тоді допомагати зібралися?..
Він, мешканець густонаселеноҝ Украҝни, сприймав усякі розмови на цю тему за метафоричні перебільшення: люди тут ә, тільки в обмеженій кількості… Але щоб насправді отак – ані душі…
Павловій уже метушився з клунками, тому питання не зрозумів і заспокоҝв:
– Ні-ні, тут кругом немаә нікого, тут нічого не закриваәться, тут не треба від когось що-небудь ховати…
– Що ховати? – не зрозумів у свою чергу відповіді Віталій…
Увесь залишок дня зайняло наше історичне азійське влаштування.
Будинок за проектом мав дві квартири, з’әднані для гуртожитку внутрішніми дверима. В спальній частині стояли двоярусні ліжка. До цього я уявлення не мав (так пізнаәться світ!), що всі вони, навіть звичні для нас побутові, для таких варіантів розумно пристосовані. Досить лише здійняти блискучі нікельовані бильця спинок, і наставляй ҝх одне на одного хоч у три поверхи. Водій всюдиходу Вітько Луньов упав на найдальше з них, нижнә, прямо в кожусі.
А ми розвантажили інструмент, постелі, припаси на перший випадок та повну діжку оселедців – ҝҝ нам закотили в кузов як товар неділимий. Гасові лампи. Ящик закупорених сургучем пляшок із чорнильними штампами на клаптиках паперу замість етикеток “Спирт питний споживчий, 96%, вартість 6-00 карбованців”. Новий рік незабаром, а всяке добро тут ціниться за компактність та концентрацію. Все інше, в тому числі й картопля, якою нас погрожував загодувати Осадчий, планувалося завезти слідом…
Я розчищав траншею до ҙанку на глибину свого зросту. Позаду ҝҝ замітало зі швидкістю мого просування вперед, праця була марною, але трудомісткою – така ось коловерть у замкненому просторі…
– Оце тобі Тургайські ворота і ә, про них вам у школі на уроках географіҝ, певно, розповідали. Якщо в одно вухо влетіло, а в друге вилетіло, то тепер буде більш ҙрунтовне засвоәння пройденого матеріалу – пояснив Павловій, який продирався через кучугури в обхід... – Прогин тектонічний, вітер здіймаә сніг та гонить або туди, або назад, тиші тут я щось не пам’ятаю… А коли ще пороша зверху піде… Риәшся, як зінське щеня, поки в хату залізеш…
– Наші шкільні вчителі у цьому “прогині” робили наголос на останньому складі…
– Тут тобі буде трохи інша школа, – балансував наді мною зверху виконроб. – Більш високого ступеню… Запам’ятай, справжній будівельник говорить: про-о-огин!
Будинок швидко й скоро нагріли соляркою з әмності під електростанціәю. Луньов скинув кожуха, постелив його під себе та знову захропів. Клопотався біля печі Моріс Вишняков. Змайстрованим тут же ополоником – порожньою консервною бляшанкою на скіпці, – він наливав паливо через конфорку в ҝҝ нутрощі, де сичала та гуготіла пломенем добіла розжарена сковорода. Піч узагалі під вугілля призначена, велика купа його була насипана в коридорі, але бракувало дров – ані цурки. Наші попередники восени навіть стружку спалили.
– Гармидер, – сказав кочегару виконроб. – Ще вчадіәмо... А ти вже неначе як афроамериканець... Проб’әмося до станціҝ, там ә дрова для підігріву цементного розчину…
На вечерю були оселедці. Чудові атлантичні оселедці, жирні та малосольні. До них – опісля голосування – додали дві пляшки спирту. Та застільну “п’ятихвилинку”: завтра треба буде відкопати склад та саму станцію, а воно вже видно, як тут копаәться.
Виконроб наш чи то опісля спирту, чи то взагалі вже забув, що й де йому тут зводити доручено, заплутався біля каганця в кресленнях. Утім, за плечами в нього лише будівельний технікум, а в нашій трійці більше, ніж пів-інституту на кожного, що помітно переважувало баҙаж його знань. Технічну освіту, між іншим, мають усі мелітопольці. Але перед усіма нами у Федора Павловича козир ә – його величність досвід. Разом із усіма отими самими “прогинами”…
Потім тягли жереб – хто завтра буде на кухні, а хто на господарстві та хто на якому об’әкті… Розморило всіх ҙрунтовно, Вишняков натопив на совість… Він іще грушу причепити встиг. Блискавично обсипав ҝҝ каскадом гучних стусанів з вилясками, неначе як із-під кулеметноҝ черги кізяка на толоці, та теж улігся спати.
А зранку кожен напинав на себе все, що міг, тепло втекло через нещільні вікна-двері. Вітер тутешній поніс його широким степом та всю ніч, злодіюка, завивав недалеко…
16 грудня
При легенькій заметілі з верховим сніжком холод, як не дивно, відступаә. Так що почали ми на новому місці в сприятливому режимі. Кінець світу тут у великі морози, до яких приәднуәться ще одна місцева дивина. Хурделиця, природу якоҝ дорогою сюди ми не зрозуміли, пояснюәться звичайним протягом, та не крізь прочинені хатні фіранки, а через глобальну природну ущелину, в якій, немов у аеродинамічній трубі, постійно гуде та вихорить сніг, але, на відміну від неҝ, ще й змінюә напрям на протилежний. Вітри, що гуляють навколо цих тургайських воріт, зачіпляються за якусь одну з постійно роззявлених ҝх стулок та зі свистом вриваються в низину то з одного боку, то з іншого… При тридцяти ҙрадусах нижче нуля вони пронизують наскрізь, обпалюють обличчя, впиваються в шкіру голками ожеледі, зірваноҝ та зігнаноҝ до цього прогину з навстіж розхристаного степу…
Наша зопріла четвірка просувалася до сіроҝ коробки станціҝ. Ҝҝ хоч видно було, а ось склад, той разом із дахом занесло. Поряд зо мною орудував лопатою невеликий на зріст, в’юнкий Вишняков. Учорашній неҙр тепер був червоний, як рак, сніг танув на його обличчі…
– Морісе, я тебе оце тільки зараз, рожевого, й пригадав. Улітку я на змаганнях з боксу був, ви там усі на ринзі такими ось начищеними фізіономіями сяяли…
– Я тебе теж десь бачив, але не серед боксерів. Там я знаю всіх…
– Так ти, брате, чемпіон серед “мухачів”!.. А чому сюди приперся?
– Я народився в Кустанаҝ, матір евакуювали до нього разом із фабрикою. Тепер на батьківщину подивитися приҝхав…
– О, тут ә на що подивитися… Особливо після Мелітополя, після Криму, – наблизився до нас та встряв у розмову Павловій.
Непомітно, з балачками, ми, як виявилося, вже дісталися до величезних, майже на всю стіну станціҝ, залізних воріт. В них були ще й невеличкі службові дверцята, через котрі ми увійшли за виконробом. Освоҝлися в темряві. Коробка як коробка, з машинною залою, основою під дизель та з ящиками різних причандалів до нього. А сама машина на вулиці. Чим вони тут думали, це ж таки не шафу внести…
– Закінчувати будемо всередині… Пісок та сіль – ось вони під рукою… Там у кутку піч для нагріву води. На базі армійськоҝ кухні, з колесами. Без ҙуми, ҝҝ в Кустанаҝ на автомобіль зняли… Цемент зараз відкопаәмо… Обробимо, здамо та пошлемо всіх туди, куди в таких випадках посилають: за ҙабарити машини ми не відповідаәмо… Ось вона яка, – ткнув пальцем у фундамент Федір Павлович. Основу тільки й встигли за кресленням замостити. З закладкою анкерів…
Припинив монолог та розмашисті жести виконроба заклопотаний Братко:
– Ти, Федоре Павловичу, складами не помилився?
– Як оце можна помилитися, коли він тут один…
– Так він же порожній… Лише ломи та якийсь крам у закутку.
– А як ви відкрили його?..
– Мовчки… Ти ж сам учора казав, що тут нічого не зачиняәться… Немаә там замка, одна дужка від нього на клямці калатаә…
Павловій зблід, вискочив із дверей станціҝ, швидко здерся на кучугуру, кинувся з неҝ плазом, як плавець на водну доріжку басейну, та батерфляәм замерехтів посеред білоҝ гладі, залишаючи за собою глибоку уривчасту борозну. Тільки замість рук, над снігами, вище голови виконроба, метеляли його ноги…
Ми помітно відстали… Склад був не просто порожнім, а неначе як старанно підметений деркачем. І лише посередині, на чистому місці, нагадуючи кам’яне підніжжя для коня Богдана Хмельницького на киҝвському майдані, стирчала під саму стелю бугриста бетонна скеля, яка виникла при протіканні даху в сезон осінніх дощів…
На вечерю знову були оселедці. Добрі оселедці, жаль тільки, що картоплі, обіцяноҝ замість винограду, немаә. Та нехай, потім, наступним рейсом… Хтось запропонував іще раз проголосувати питання стосовно спирту, але Павловій попрохав припинити пустощі. Йому було не до того, як і всім нам, до речі, теж, тому повечеряли якось мляво…
Потім склали акт ревізіҝ складу з констатаціәю повноҝ відсутності там усякоҝ наявності. Підписалися всі, в тому числі Луньов, який нарешті прокинувся.
– Може, аульні вигребли, – висунув свою версію Макаәв…
– Виключаәться, – заперечив Павловій. – Вони там з цього цементу нічого не роблять… Я завтра вранці до тресту повернуся, поки погода стоҝть та ә дорога… А ви відпочинете… Тут криміналом пахне, з органів понаҝдуть: і крадіжка значна, і зрив об’әкта, і чого тут тільки не буде… А Ковирняга довідаәться – пиши пропало… Невже Тимур, сволота горбата… Амадей попереджував…
– Та хто ж іще? – хмикнув Луньов. – Він з осені в кустанайських шинках терся…
– Нам теж звідсіля вибиратися треба! – якось враз і твердо вирішили ми. – Ә тут злочинці чи немаә, невідомо. А матеріальних цінностей – це вже відомо достовірно – катма... Й не заробимо ми тут нічого…
– Хлопці, слово даю, за тиждень-півтора повернуся. Прохаю вас, зачекайте… Може, не назад голоблі повернемо, а до аркалицьких приәднаәмося, там заробітки почина-а-а-ються, ма-а-ати рідна, – похитав головою в створі плечей Федір Павлович… Новий рік там зустрінемо… А щодо зарплатні – вирішимо. Заактуәмо неробочі дні та простоҝ… Хоча, звичайно, все це копійки, все це не те… Ось якби станцію запустити, так то ж рябоҝ кобили сон. А на цей об’әкт теж гроші неміряні, але отак от крихтами й розійдуться… На перебудову, на перепланування та на актування всякі… Цемент, якщо не знайдуть, хто вкрав, теж сюди в собівартість втелющать… Такі тут заробітки інколи трапляються…
І виҝхав терміново з водіәм Павловій у великій розпуці, – скандал, мабуть, серйозний позначаәться. Якась надія, щоправда, в нього була: можливо, хтось вищий без нього восени тим цементом розпорядився… Відбув Федір Павлович удосвіта, метелицею, стовпами через аул, навіть свій сувертень із кресленнями забув. Чи, може, й справді нашоҝ поради чекав…
17-23 грудня
Тижневе неробство докорінно змінило уклад нашого життя. Ми нарешті цивілізовано натопили домівку вугіллям – на станціҝ, біля закопченоҝ та роззутоҝ польовоҝ кухні знайшовся штабель дров на розпал. Потім розсудливо підтоплювали, аби не видувало, та дудлили з відерного чайника окріп: риба, як відомо, воду любить. А коли ще й солона… Із оселі майже не виходили, місця для будь-яких корисних вчинків надворі не було. Зранку та ввечері порпався з лопатою на стежці до колодязя Звяҙінцев, але, як кажуть, лише заради спортивного інтересу. Перекладати з місця на місце сніг у цих краях – марна праця, він миттю назад повертаәться…
Транзисторний приймач мелітопольців лящав у вухах моторошним скреготом та хаотичним тріском реліктового космічного випромінювання від Великого Всесвітнього Вибуху, відлуння котрого ось уже двадцять мільярдів років не влягаәться, й більше ніяких радіохвиль не ловив. Час від часу з репродуктора на майдані крізь завивання метелиці доносились уривки хрипких мелодій та незрозумілоҝ місцевоҝ мови...
Мертва тиша. Нуль інформаціҝ. Здаәться, що ми зависли в невагомості поза межами часу та простору.
Вперше подібний дискомфорт виник у мене за кордоном: незважаючи на нестямну метушню – внутрішня порожнеча… Спочатку у Франціҝ, потім... Це почуття ходить за нами, схоже, на правах екстериторіальності. Колись парижанин Блез Паскаль, навпаки, із Франціҝ вирвався в світ, та теж скрушно жалівся: “О, скільки держав навіть не підозрюә про моә існування!”
…Десь там залишилася твоя краҝна, яка без тебе вже й не зовсім повноцінна краҝна, тому що вона існуә лише в твоҝх відчуттях та уявленнях, а ти, носій ҝҝ духу та образу, тепер начебто сам не існуәш… Ти – павутинка ҝҝ нервовоҝ системи, молекула ланцюга, клітина структури, але вона навіть не відчула твоәҝ відсутності. Та й ця чужа земля – незрозуміла, нічим узагалі для твого буття немотивована – на тебе нуль уваги… І тільки пізно ввечері, на стадіоні, в світлі прожекторів вона нас запримітила – на зеленому әвропейському ҙазоні ми намилили шию ҝҝ синам… А по приҝзду додому виявилося, що й тут нас не забували…
Потім ті закордонні турне стали звичайною справою, й це паршиве почуття минуло, але тепер ось з’явилося знову. Мабуть, тому, що тут немаә кому нагадати про себе – ні оцій, ані тій своҝй державі, яка по-радянськи йменувалася “союзом братніх республік”. Навіть вісточки ніякоҝ – ні туди, ні звідти…
– Лист від матері! – оголосив із верхнього ярусу Заболотний.
– Декламуй! – волали мелітопольці, які лежали внизу.
– Пише вона мені:
“Коли у змозі ти,
То приҝжджай, мій голубе,
На святки,
Хустку мені купи,
А батькові – штани.
У хаті в нас
Одні лише нестатки”.
– Пиши, що в нас таке ж саме становище, – радить Безпалько. – На допомогу ми не спроможні, хіба що рибою діжковою... Нехай підождуть, не зовсім же голі вони там сидять…
– А він так і відповідаә:
“Забудь про гроші ти,
Забудь про все...”
– А хто це так по-хамськи з матір’ю поводиться? – обурився Купцов. – Теж мені, діяч знайшовся… Амікошонство якесь...
Заболотний підвівся, звісив ноги з ліжка та співчутливо виглянув на нього зверху:
– Краще б Світланка твоя віршам тебе яким-небудь навчила, ніж вивертам французьким...
– Амікошон – це вже, вважай, наше вітчизняне. Товариш плюс свиня означаә, тундро! – розтлумачив йому Іван.
Украҝнський наш менталітет, треба сказати, на вільності всякі стосовно родинноҝ субординаціҝ реаҙував на ті часи гостро, тому що в нас там усе це чинно, поважно та традиційно. Коли моя бабуся згадувала своҝх, то лише на “ВИ” в усіх родах та відмінках: “Наші мати казали... Наші тато нам радили...” Через кришталики таких риторичних дрібниць, між іншим, життәві лініҝ фокусуються, переломлюються, викривляються…
З Івана не глузували. Сталінська зима відходила накрапом із бурульок соціального острішшя в таловини хрущовськоҝ “відлиги”, і Әсеніна ще тільки-тільки починали дрібними порціями друкувати. Звяҙінцев, щоправда, зауважив, що Запоріжжя – воно все-таки за порогом. Ҝх Мелітополя, звичайно ж. А студенту Купцову, дійсно, знати опального поета не завадило б, його вірші завжди ходили в рукописах. Але ні, Іван не з тіәҝ когорти, до інституту він бульдозером землю гріб. Він із тих, хто за справжню літературу визнавав книги суто реалістичні, “Трактор ХТЗ-НАТІ”, наприклад.
Я застав ту “догутенберҙівську” епоху самописних журналів з поемами пушкінськоҝ доби про Луку та ще більш натуралістичні речі, фронтові віршовані “плейбоҝ”, до котрих сучасні еротичні комерційні опуси не дотягують і близько; там була палка, невитрачена окопна жага, а не розпуста надуманих оман у місцях ҝх повноҝ відсутності. Реакція Вождя на цей напрям самвидаву, який стояв поза класовою боротьбою, невідома, хоча кремлівський азіат, на відміну від сучасних йому әвропейців, жодну книгу не спалив. У запасники – таке було, штабелював…
Перечитали ми тоді білявого рязанця не один раз, особливо, оскільки нам ніхто не писав, його листи: до роковоҝ жінки, насамперед, потім до свого діда, поетам Грузіҝ та, нарешті, собаці Качалова… За спілкуванням поза межами свого гурту ми скучили…
І за періодикою теж. Трьох уцілілих ҙазет, які кожен вивчив назубок, для утамування інформаційного голоду було недостатньо, тому на комсомольських зборах ми оголосили догану Першину за звуження інформаційно-культурного поля в сприятливих умовах “відлиги”. Та його ж, поки він був у центрі уваги, за одним рипом, одноголосно вибрали комсомольським організатором нашоҝ групи. Братко всучив йому щоденник комсорга (той своәрідний бортовий журнал екіпажу на період усіәҝ нашоҝ тургайськоҝ “одисеҝ” нам видала в дорогу верхівка трестівського комітету) та побажав йому великих досягнень на цій царині.
– Чудернацький ви народ, – не визнавав звинувачення Віктор. – Наче ҙазети можна заготовити завчасно та засолити, немов оту рибу в діжці. Я тут планував придбати свіжу періодику… Не шкіртеся, скоро на кутні засміәтеся… Нам зараз не про духовний спожиток треба думати, а про матеріальний, незабаром витрішки ҝсти будемо… Самі оселедці атлантичні: харчуйся, скільки влізе… А всі три ҙазети, до речі, прошу здати мені, на закрутки поріжемо. Куриво закінчуәться, але я ящик моршанськоҝ махорки передчасно придбав, неначе відчував. А ви тут справу інкримінуәте…
Нічого, скоро вже виконроб із продовольством з’явиться та, може, вивезе нас із ціәҝ глухомані на Новий рік до Аркалика.
24 грудня
…Вранці Братко вивчав за столом папери Павловія.
– А ти казав, що читати нічого, – з’әхидничав Першин. – Тут тобі на тиждень стачить… Прочитай, як закликали в летючках підпільники, та передай іншому…
Борис сидів за кресленнями довго. Всі звернули увагу: щось зосереджено записуә та підраховуә… Не просто марнуә час…
– Раз не розказуәте, ваше благородіә, що робите, то звільняйте стіл для святковоҝ вечері, поки ми вас із ослону не штурнули, – продовжував чіплятися до нього Першин.
– З нагоди роковин цапа твого прадіда?..
– Який відсталий народ! Різдво завтра… Захід увесь у вогнях, Париж у ялинках та Санта-Клаусах… Святвечір, запахи хвоҝ та всякого ҝстівного розвіваються…
– Так ми ж православними хрещені…
– Нам би краще в церковні суперечки не вступати… Хто там праведний, вони самі тисячу років розібратися не в змозі. А нам треба сісти, як людям, на пошану ціәҝ історичноҝ постаті, яка мораль світу перевернула… Це вам не Наполеон, хоча за нього ми тост оголошували…
– А в нас, у Західній Украҝні, багато хто так і робить, – підтакнув Шевць. – Там в одній сім’ҝ чоловік може бути православним, а дружина його…
– …братів своҝх викличе з лісочків з рушничним салютом о дванадцятій ночі…
– Що це у вас за уявлення такі, – образився Роман.
– Ми тут про Бога, а ви... – повернув усіх до теми Першин.
– А ти що, віруючий?
– Скоро всі ми станемо віруючими. Ви про Христову плащаницю чули? Наші ҝҝ замовчують, тому що сказати нічого – справжня. Та коли-небудь іще раз обстежать, визнають, і підемо потім, як зараз до комсомолу, на покаяння записуватися до батюшки...
– А що після обстеження зміниться? – поцікавився я у Віктора. – У всіх підручниках з історіҝ релігій та основ атеҝзму чорним по білому написано...
– ...релігія – опіум народу...
– А в тебе інші думки?.. Це ә комуністичний діагноз найбільш розповсюдженого засобу відходу від дійсності, але Христа як історичну постать марксизм не заперечуә. В стародавніх хроніках та сучасних підручниках чорним по білому написано, що в епоху імператора Тиберія в римській провінціҝ Юдеҝ за часів прокуратора Понтія Пілата було страчено того самого біблійного Іәшуа з Назарета... І що такого відбудеться, коли поховальний саван теж виявиться справжнім... Звичайно, емоційність такого артефакту...
– Так Бог чи не Бог?
– А Бог його знаә...
– Тоді даваймо приәмне з корисним, – зупинив теологічний диспут Борис. – Святу вечерю з виробничими питаннями… Віталій наш, Звяҙінцев, щоранку на свіжу голову з лопатою двір вивчаә. Так він ось висовуә таку ідею… А де він сам, між іншим?
– А він ще й щовечора з лопатою висовуәться…
– Давайте серйозно. Він пропонуә машину на місце встановити…
– Як! – вражено зойкнули всі.
– Мовчки, – виламувався, як бублик, Братко зі своәю заношеною відповіддю. – Але спочатку нам насправді треба приәднатися до тіәҝ половини світу з приводу історичноҝ особи... Раніше чомусь це в голову не приходило… Хоча тут, на краю землі, ще не те прийде… А ти коли в Парижі був?
– А що мені там робити? – питанням на питання відгукнувся Першин. – Хіба у вас там у Запоріжжі телебачення ще немаә?..
– Базікало!.. Кіномандрівник… Антон у Парижі був, та мовчить, а він тут нам антимоніҝ розводить. Запах цибульного супу в цій діжці з-під оселедців рознюхав...
* * *
Віталій Звяҙінцев – мелітопольський сноб, спершу я сприйняв його за інженера. Високий, підтягнений, старанний. Орлиний ніс, стиснені губи, зціплені зуби. Скупий на слово – чи то завжди чимось незадоволений, чи то з претензіями до всіх. Мовчазливих, ҝх не зрозуміәш… Якщо вже й скаже щось, то әхидно… За әхидністю видно виношене судження, це тобі не той простак, який зі своҝми емоціями зразу… Роман, із його компаніҝ, говорив, що всі вони мелітопольці лише за належністю до конвеәра та заводського гуртожитку, а Віталій – корінний мешканець міста. У них старовинний будинок, а пращури упокоҝлися не де-небудь, а на закритих тепер гробках у Філіберових Садах…
А запропонував цей сноб – такі слюсарюють професійно – дотепну операцію: розібрати передню стіну електростанціҝ разом із воротами до поперечини над ними та закотити дизель у будівлю нарощеною льодовою дорогою. А потім вимурувати все, як було, на замісі, зробленому з того, схожого на гетьманський постамент, моноліту, тому що він, скоріше за все, ә коконом із живим цементом усередині.
…“Голова твоя капустяна, – казав мій батько, ще як ми проходили з ним арифметику. – Звивин багато, але речовина трохи не та”. У мовчазного Віталія, здаәться, все було збалансовано… Стосовно кокону, то така думка виникала в нас ще спочатку, але розвідка не проводилась: “промислова розробка” при такому обсязі видобутку зацікавленості не викликала. Для ціәҝ ж ідеҝ – навпаки…
А ідея, неначе на завороженому місці, швидко оббігала який-небудь бік технічноҝ проблеми та поверталася знову до мимолітноҝ фрази Павловія: гроші там неміряні… Хтось запропонував зміряти ҝх хоча б приблизно.
– Та облиште ви, як діти… Нас же Батьківщина-мати сюди покликала. Це Ботнаря з Лопушняком послала. До комунізму, вам же сказано, йдемо… Курка ще не знеслася, а вони вже зі сковорідкою бігають…
Кого мав на увазі Борис, про сковорідку кажучи – нас чи Комуністичну партію, – я не зрозумів. А народ весело блазнював:
– Хто щойно закликав – давайте приәмне з корисним!
– Борю, не відступайся від принципів!
– До комунізму – з грішми!
– Не відрікайся!
– Не будь Юдою на таәмній вечері! – видав на завершення Макаәв. Добре, що цей новий апостол далеченько від Бориса сидів…
25–26 грудня
До днини обіцяного приҝзду виконроба ми стіну розтрощили. Ну, скажімо, не розтрощили – вона з великих шлакоблоків була зведена, – а ретельно розібрали на складники. Самоуправство було не дуже значним, все можна швидко поставити на місце, цемент у коконі ә… Але дизель без команди зверху розпакувати не наважилися.
Тому взялися за льодовий шлях.
Увіткнутими в замети ломами ми виміряли схил ҙрунтовоҝ підошви майбутньоҝ доріжки та обкреслили ҝҝ мотузяною кодолою, зв’язану вервечкою з залишків будівельного шпагату, який валявся в приміщенні. Зачекали ще на день. Можливо, нам уже Аркалик видніәться, а ми тут пупи марно рвати збираәмося… А воно ще зверху сипле, збоку дме та знизу мете, так що заливати доведеться шматками, притім швиденько, тому що знову снігом усе завалить…
Первинну льодову кірку безпосередньо на ҙрунті та подальші прошарки на ній для створення необхідноҝ товщини та профілю шляху ми планували наростити за методом підготовки ковзанок. Інколи там у нас, на півдні Украҝни, в більш-менш холодні зими ними дітвору розпещували. Спосіб простий: до водовозу причіплявся короб без днища з мокрим снігом усередині, котрий повільно волочили по землі. Сніг треба лопатами додавати, воду зі шланга доливати – такий, у загальних рисах, із безліччю нюансів, “технологічний ланцюжок”, який залишаә опісля себе крижаний слід… Транспорту в нас не було, тягти конструкцію та готувати в ній “морозиво” треба власноручно… Але нічого страшного – нас багато…
Павловій або десь затримався на шляху, або ще з Кустаная не вибрався…
Наступного дня оголосили конкурс на найкращий рецепт страви з оселедців. Переможцем стане той, у кого вона буде найменше віддавати своҝм атлантичним духом. Безпалько запропонував вимочити рибу в відрі, якомога частіше міняти в ньому воду, і вже на обід приготувати з неҝ прісну юшку, а на вечерю – смажене. Сумніви щодо ҝстівності цих спожитків він рішуче відкинув та посилався на кулінарні секрети дружини, на те әдине, що залишилося в нього від ҝхнього недовгого сумісного співіснування, котре, до речі, з новою силою продовжиться опісля тургайськоҝ одіссеҝ.
Я Безпалькові не повірив аніскільки, я його розкусив відразу. Василь – типовий украҝнський вигадник усяких небилиць, тобто брехун… Він і спати першим заліг, щоб інші за чергою воду міняли.
27 грудня
Ще коли та юшка закипала і якоюсь своәрідною концентрованою смердотою переповнила не тільки кухню, але й усі наші приміщення зсередини та просочилася навіть до засмолених нікотином холодних сіней, ми запитали у Василя, чому він від своәҝ жінки втік через Уральський хребет аж до самого азійського Казахстану?
– Ги-ги, через наші з нею розбіжності відносно харчосмакових та гастрономічних уподобань нам розлучитися не дали… А я хотів, навіть до батька поради шукати пішов, мовляв, голодні сидимо, дружина куховарити не вміә – ні спекти, ні зварити. Вона, коли ліпеника змісить, то оце так, – підіймаәться, зіпершись на стіл, Безпалько, та пояснюә вже не своәму батькові, а нам, і починаә люто топтати й викручувати закаблуком по долівці. – А батько, – сідаә на місце та продовжуә Василь, – питаә мене: – Пундиків, значить, синку, захотілося? А де ж це ти встиг пристраститися до них? У матері нашоҝ, з якою я все життя прожив, вас породив та й досі живу, тому що ҝм те, що дають? І, вбий мене, не повірю, як це дружина твоя чавун борщу зварити неспроможна, а коли так, то йдіть до нашоҝ кухні подивитися, а не розлучатися біжіть…
Ми морщилися та хлебтали юшку за рецептом покинутоҝ дружини… Дійсно, зживися ти з нею, коли вона в мирний час до такого прокорму домудрувалася…
– Значить, Василю, куховарство у вас ә прокляття поколінь. Так ти й нам підсолити вирішив…
– У в’язниці нам оселедцевий суп подавали досить таки частенько, – повідомив Борис та почав демонстративно, зі свистом, хлебтати бурду, якоҝ налив собі по самі вінця глибокоҝ миски. – Юшка від подружжя Безпальків, хай ҝхні вузли не розв’яжуться, на порядок вище…
– Гляньте на них… Запропонуйте тоді ви мені що-небудь із ціәҝ сморідноҝ діжки. А в нижчих рядках листа повідомляю, що варити треба було без зябрів… чи жабер… Без зябер отих, одним словом…
– Давайте краще про машину, – запропонував я. – Чому ми повинні сидіти крячкою в очікуванні виконроба? Він від подібноҝ ідеҝ відхреститься вмить, він ще мало каші з’ҝв для таких рішень. Може, щось ще й заробимо, а так нас в яку-небудь дірку знову засунуть… Аркалик – теж незрозуміло, що воно таке. Треба поставити всіх перед фактом! Розрахунки в нас вірні, стіна вивалена, Новий рік на носі. Закотимо дизель, Павловію буде чим рапортувати про достроковий пуск об’әкту, а не самоҝ тільки коробки для подальшого перебудування…
Першин мене відразу ж підтримав та запропонував вибрати комсоргом. Тому що посадовцями на той час були лише Борис та Макаәв, а в нього, Першина, вже три громадських хомути. Інші товариші, за його словами, ні кують, ні мелють…
– Які ж це в тебе, бідолашного, три хомути, – әхидно поцікавився Звяҙінцев. – Упрів…
– Як це які! Скарбником висунули, а постачання зверх того накинули. Плюс комсомол…
Мене, шляхом голосування ложками, вибрали одностайно, і Першин, щоб не було потім ніяких пересудів, попросив усіх підписатися під протоколом у щоденнику комсорга. Але на папері виходило, що голосували не всі. Бракувало одного підпису…
– А-а, Макаәв, ушився, контра, – вирахував таки Першин… Спати заліг, як байбак… Пропоную припаяти догану, нехай носить, та позачерговий наряд… У таких випадках посилають картоплю чистити… Картопельку!… Можна було б і зі скориночкою спекти… О! Нехай він два дні на припічку кочегарить…
– Хлопці, – насторожився Шевць, – він уже давно по воду пішов…
– Він під стовпом на майдані радіо слухаә…
– Що там слухати, коли воно лише ополудні говорить. До того ж тутешньою мовою… А все інше – якісь троҝсті музики…
– А я до другого стовпа ходив, – звітувався Йван, – як ото на вулиці трохи вщухло… Він, виявляәться, зразу ж за станціәю знаходиться, на місці для трансформатора. Правда, ледве назад повернувся. I знаәте що? Це ж бо наші рідні запорізькі опори! Сюди, рідненькі, поперед нас прибули та встали!.. Навіть знайомі сліди опалубки на поверхні! Ми ҝх на практиці центрофужували…
– Центрифуҙували, тундро! – виправив його Заболотний. – До речі, там ҝх, у вас, на Запоріжжі, на ввесь Радянський Союз тоді фуҙували.
– Радіопередачі, – пояснив Звяҙінцев, – російською мовою зранку йдуть… Щоправда, новини тут якісь курйозні. Вже два дні, наприклад, штормові попередження передають, неначебто хтось тут серед цих снігів плаваә. Я забув Тригубу передати, він на Тихому океані три роки служив…
– То чому ж ти, Віталію, мовчав? – відсунув порожню миску Борис. – Це ж ә стандартне попередження про надзвичайну погодну ситуацію.
– Щось не чув я такого виразу для степових районів… I що в нас тут надзвичайне трапилося? Як дуло, так і дме…
– I дмухати буде… Притім, і в Кустанаҝ, і на всьому білому світі теж. Ніякий біс, в тім числі й виконроб наш із харчами, сюди тепер не дістанеться… До самого Нового року...
Цікаво, що виразу щодо “штормового попередження” не чув ніхто з тих, хто народився на півдні Вкраҝни.
– Панове, ви що, забули? – знову нагадав Роман. – Ми ж з ним учора в карти програли, а умова була такою – води на кухню та до вмивальника наносити… І Женько пішов… Уже давно…
– Ти грати не вміәш, а на ньому воду возиш, – зауважив Тригуб.
– Я, як вас там тепер величати, товаришу навіҙаторе, свою ходку вранці зробив. Поки, між іншим, ви в трюмі догори перископом спочивали.
Приміщення, а потім увесь двір ми, що називаәться, прочесали. Він, хоча й усім вітрам відкритий, але, як кинулося у вічі ще при приҝзді, квадратом стоҝть – з нашим житлом на північному боці, складом на сході та станціәю на заході. Найбільш дірчава – південна, протилежна нашій будівлі сторона, де стирчав лише ваҙон із дизелем. Але мотузки, якими біля нього ми напередодні окреслили шлях, були непошкодженими.
Огляд подвір’я нічого не дав, тому ми повернулися додому для підготовки зовнішнього пошуку. Хоч ми й південні, але до деяких, вистражданих життям істин, додумалися. Розділилися на постійні пари, щоб запобігти подальшим випадкам непомітних “зникнень”, щоб один завжди знав усе про другого. Ввели заборону на вихід за межі прямого бачення.
Колодязь між житловим будинком та складом – місце, з якого треба розпочинати пошуки. Там, за двором, снігова коловерть – п’яти метрів досить, щоб збитися з дороги та піти хтозна куди… Хоч на всю горлянку кричи – ніхто не почуә.
Ми прив’язалися линвою мотузяних залишків до колодязю та, як водолази, попливли снігами досліджувати навколишній простір. За жеребом при визначенні “двійок” я опинився в одній зв’язці з Романом Шевцем, він і наштовхнувся на Макаәва. Бідний Женько сидів на цеберці та вже навіть не міг розігнутися.
...До колодязя він пішов лише у тілогрійці на голе тіло, а коли зрозумів, що заблудився, то вирішив зупинитися з надіәю на нас. Це було найрозумнішим варіантом, але руки й обличчя він обморозив… А коли б ступив самовпевнено або в розпачі хоч на декілька метрів далі в степ?.. Він серед нас найтихіший та непомітний.
– А загубився б – кому повідомиш та як поясниш? – риторично бентежився вже в хаті Першин… Молодець усе-таки цей Віктор! Хоча й за найгіршим варіантом, але ҙлобально мислить…
– Як це кому? – здивувався Звяҙінцев. – Його батьки майже поряд із моҝми живуть… Інша справа, що ні з ким зв’язку немаә…
– Так він що, теж корінний мешканець? А казав, що абориҙен бердянський…
– Я ҝхнә гінекологічне древо не вивчав… Мелітопольські вони, Макаәви… Чого регочете?.. Генеалогічне – це одне й те ж…
– А чому він тоді не такий бундючний, як ти, – спитав Першин.
– Де, коли, кому та що я говорив тут про свою шляхетність?
– Натяки, вони й мовчки зрозумілі...
– Ми, міські, нормально собі живемо, – злостиво розтлумачував Віталій. – Але відчуваәмо ваш натиск, ви завжди готові розштовхувати всіх ліктями заради грошей, слави та влади. Тому що в селах ваших немаә простору для подвигів…
– Ти що, скажений, я родом з міста Слов’янська, що біля Донецька… В класичній опері лише великим співакам дозволяәться виконати оте “Бли-и-и-зко го-о-о-рода Славя-я-я-а-анска”… Тільки знаменитим маестро довіряють – Лемешеву, Козловському… Карузо, нехай, щоби вони “півня” в кінці рулади не дали. Так ось, ще до народження цих горлопанів мій прадід був серед тих, хто на голому місці село Слов’янку побудував… Прийде час, і нам, засновникам, пам’ятники зведуть… Дітям своҝм перекажеш, хто тобі колись тут махорку давав, вони проҝздом квіти покладуть…
– А що ти, Віталію, супроти села маәш, – зупинив оратора Борис. – Ось каже Тарапунька Штепселю: “Відгадай, друже мій Штепселю, загадку: два міста – посередині село. Що воно таке ә?” – “Не знаю, друже мій Тарапунько, подібного виникнення”. – “Виникнення таке, – відповідаә Тарапунька, – ә Запоріжжя: старе місто разом з новим містом, а поміж ними село Вознесенівка”… – Так оце я в ньому й виріс… Простору для подвигів там чималенько, більше, ніж у вашому Мелітополі…
– За них тебе від усього чесного народу й ізолювали, – не пропустив нагоди зачепити Віталій.
* * *
При всій повноті влади несподівано опинився я. Влади як такоҝ у нас не було, але вона стала з’являтися ні з чого, причому у вигляді моәҝ персони та незалежно від мене. За попереднім колективним розглядом та настійними пропозиціями інших я прилучав до переліку писаних правил все нові та нові норми, обов’язкові для загального виконання. Навіть всякі своҝ постанови, опісля випадку з Макаәвим, Борис прохав мене складати письмово для страхування. Протоколював я в своәму щоденнику комсорга все, але, за відсутністю інструкцій та канцелярського досвіду, методом розгорнутого опису дійсності.
Потім мені оголосили догану за те, що я не забезпечую виконання узаконених правил… Я прохав визначити для цього спеціальні органи, за принципом гілок влади, інакше ми побудуәмо автократію... Мені стали погрожувати ще одніәю доганою та наказали керувати особисто…
– Отак ось і з’являються деспотіҝ. Потом дивуәмося, звідки в нас диктатори беруться…
– Давайте краще влаштуәмо якийсь орган для Віктора, – знову з’әхидничав Звяҙінцев. – Для активізаціҝ закупівлі та постачання картоплі до оселедців…
– Між іншим, – відмахнувся від нього Першин, – тобі, Антоне, коли деспотом став, треба менше балакати, а більше робити, та винести рішення щодо інвентаризаціҝ продуктів. Хоча нічого, окрім риби, в нас і немаә, але…
– …як файно солонцюәмо…
– Солі в нас, Романе, й без того хоч греблю гати, – підвівся Першин. – П’ять лантухів у кутку станціҝ вже на лизунець злежалися. А стосовно оселедців пропоную Білаю записати таку постанову: до прибуття провізіҝ готуәться лише юшка за рецептом від Безпальків. З одніәю рибиною на двох. Із зябрами…
Вирішили також щоранку виставляти чергових під стовпом на майдані для прослуховування радіоновин і зведень погоди та провести колективізацію. Зібрати до купи все, що в нас ә. Насамперед усуспільнити те, що відноситься до медикаментів або засобів гігіәни, та укомплектувати аптечку – Макаәва, схоже, лікувати доведеться. За списком номер два – все інше побутове майно.
За першим списком зі всього стерильного, котре ще не було в користуванні, виявився запакований брусочок запашного суничного мила та лосьйон “Огірковий”. За другим – збірник віршів Әсеніна (щоправда, він і до цього значився предметом колективноҝ власності мелітопольців), “Атлас світу” та п’ять колод нових гральних карт. Замацаний довідник до останньоҝ моделі трактора ХТЗ, який бережно витяг десь із-під споду свого матраца Купцов, хотіли було взяти на тютюнові самокрутки, але він виматюкав усю приймальну комісію та забрав книгу назад.
– Давай в анаграму на “трактор” зіграәмо, – запропонував я.
Він подумав, та після деяких вагань вирвав зі свого довідника засмальцьований мастилами форзац. На його половинках ми записали комбінаціҝ.
– Тракт, ор, – почав читати власні варіанти Іван.
– Що це таке “ор”? Зяблювання?
– Ти що?.. Це “крик”, коли всі оруть не своҝм гласом. “Оратор” – від латинського “говорун” – архаҝзмом нам дістався. На страшному суді цей ор встаә зі стогону, плачу вселенського та скреготу зубовного. Анекдот ә: бабуся зажурилася, що ҝй на друге пришестя скреготати нічим буде...
– Начитаний… Давай далі…
– Все, – закруглився Іван.
– Конкретний трактор, – зауважив Звяҙінцев.
– А чого ти сам, коли розумний такий, проти Антона не сів?
– Якщо в тебе “ор”, а в базисі у нас “трактор”, то тоді нехай буде “ар”, – почав читати я. – Тобто одиниця зораноҝ площі. А потім буде ще й акр, американська, здаәться, одиниця. Далі: акт, актор, кат, карт, рак, рок, рот, рота, тор, кора, Тот…
– Що воно таке?
– Тот – це бог книжковоҝ мудрості в Давньому Әгипті…
– Власні імена в залік не йдуть, але здаюсь...
– Не бери його в полон, Антоне, на якого біса він тобі здався! – порадив Віталій. – За женевською конвенціәю ворога самими оселедцями годувати не можна, йому збалансований раціон потрібен…
– Торт, корт, – продовжував я добивати супротивника, – кар, ротатор…
– Не годиться, “о” повинно бути одне…
– Пардон… РАО…
– А це що?
– Районне агропромислове об’әднання…
– Так вони ж іще тільки плануються…
– Подавай своҝ заперечення на суд…
Суд у мелітопольців був. Судовиконавець, він же секретар суду, це особа постійна – Макаәв. А вся інша номенклатура вибиралася жеребом.
– Я хворий, – попередив Женько. – Не можу, як Остап Бендер, відразу зібрати присяжних засідателів.
– Зараз ми оцю високу посадову особу лікувати почнемо, аптечка швидкоҝ допомоги в мене ә, – поліз під своә ліжко Першин. – Чи нехай живе?..
– Давай-давай, мені зараз антибіотики бажано…
– Медикаменти на тебе витрачати не варто. Натремо твою пику, за давніми народними рецептами, риб’ячим жиром. Ану, принесіть сюди оселедця...
– Ага, щоб блював, – заәрепенився потерпілий…
Першин витяг цупку сіру парусинову торбину, котра займала добру половину його об’әмного подорожнього наплічника, на якій наслиненим червоним олівцем був намальований виразний хрест – та швидко розпоров ҝҝ зверху.
– Батько в мене ветеринар, передав через сестру в дорогу: розпакувати, мовляв, тільки на випадок хвороби, неважливо якоҝ…
В торбині, обмотана рушником, була лише закоркована сулія, здаәться, на два з половиною літри, яку в нас на Украҝні, якщо не помиляюсь, називають четвертиною. Обгорнута вона була аркушем шкільного зошита з вичерпним батьківським напучуванням.
“Синку, твою поҝздку в Казахстан ми з матір’ю не схвалюәмо, тому що батько наш, твій рідний дід, царство небесне, Прокопій, був туди засланий, де й пропав безвісти. Та й Шевченка в ті краҝ вислали, щоб життя вкоротити. Й ми не хочемо, щоб ти там поневірявся. Ми, Першини, засновники тутешні, що прізвищем засвідчено, ніколи та ніде кращоҝ долі не шукали. Нічого й тобі тим Сибіром нишпорити.
Та якщо вже записався в стахановці, то передаю тобі бальзам від усіх хвороб, як ото внутрішніх, так і зовнішніх, дуже сильноҝ діҝ. Вживати не більше чайноҝ ложечки на день при хворобливості, а для зовнішніх процедур треба намастити хворе місце під компрес, тоді його вашій бриҙаді на увесь термін вербування вистачить.
Іще, Вітьку, розуму в тебе, я вже з ціәҝ поҝздки бачу, не дуже багато, тому попереджую, що хоча ці ліки й на спирту, що ви швидко рознюхаәте, не здумайте, борони боже, його там гуртом замість горілки випити. Тоді хвороби вже ні в кого не буде, амінь… Бальзам настояно на тринадцятьох травах, ә там і блекота, і куряча сліпота, тому перевищення дози – зарубай собі на носі: чайна ложечка на день – ні в якому разі неприпустиме.
Ждемо тебе додому здорового, нічого тобі кружляти перекотиполем чужими краями.
Твоҝ тато й мати”.
– Строгий у тебе батько?..
– У нього день народження другого січня. Як звідси вітати? Подумаә, що всім нам тут уже амінь… Підставляй фізіономію, Әвгене. Мастити будемо...
– Ти обережніше зі своәю курячою сліпотою, – попереджуә Әвген. – Очі не пошкодь…
– Залиш йому одне вухо як ә, а друге наквацюй, потім зіставимо результати…
– Хай маже обидва, на собі будете експериментувати, – вимагав Макаәв.
Обличчя йому прихопило добряче. Й не дивно: воно в нього, носом уперед, якось усе на вітер витягнене. Приблизно так, як у вас, коли ви на себе в дзеркальну ялинкову кульку дивитеся, або в пузатий нікельований чайник. З таким типом лиця всі білоголові, з тонкою, у веснянках, шкірою та трохи банькаті. Діти лісів, продукт підсічно-вогневого землеробства…
Мій напарник у ланці безпеки Роман Шевць автоматично ставав тепер партнером у картярській грі. Була домовленість щодо проведення великого п’ятиденного новорічного турніру з підкидного дурня “на висадку” за такою ось схемою. Починають змагання дві пари за жеребом. Котра програә, та вилітаә та встаә в кінці черги, яка тим же жеребом упорядкована. Чемпіон визначаәться за найбільшою кількістю перемог. Суддя – “непарний” Тригуб. Узагалі, він із тіәҝ трійки безпеки, де, окрім нього, ще й Вишняков зі Звяҙінцевим.
– Ви там, у своҝй Західній Украҝні, мабуть, карт зроду не бачили, – почав я вчити Романа. – Будеш увесь час за моҝми руками слідкувати, а я за твоҝми. Трохи скоцюрблений лівий мізинчик означаә, що в мене ә шістка. А інші пальці – це сімка, вісімка, дев’ятка та десятка… Такий же мізинець на правій ә валет, а далі за нарощенням – дама, король… Вказівний – це вже туз. Одночасно при цьому маячок великим пальцем правоҝ сигналізуә, що туз цей не простий, а козирний. Позначення іншоҝ масті йде через почухування вух, носу та підборіддя…
– Так-так, – утямив Роман. – Інтелектуальна, виходить, гра. А я гадав, що тут, як у Вишнякова зі Звяҙінцевим – хто дужчий…
На самоті ми потренувалися, а після вечері почали свою тріумфальну ходу і одержали до світанку сорок дві перемоги…
Тригуб щось таки запідозрив, він і так і сяк вужем вився – видивлявся… Але ми працювали пальцями, як піаністи. Звяҙінцев із Вишняковим без виграшу покинули турнір, обізвали нас шахраями та пішли лупцювати грушу, а потім одне одного.
Моріс – майстер спорту, його спарінҙ-партнер ранҙом нижче, у нього перший розряд. Зате він на три категоріҝ важчий, на голову вищий та завжди максимально зібраний. Словом, Віталій у порядкові, а порядок, кажуть, б’ә клас…
Нічого подібного – фізіономія у Звяҙінцева після тренінҙів щоразу пломеніла набряклою болгарською перчиною.
28 грудня
А вранці була наша черга чатувати на новини.
У темряві, хоч в око стріль, під завивання вітру ми прослухали гімни Радянського Союзу та Казахстану, останні вісті місцевою мовою, потім почався тривалий, набагато довший, ніж у Шуберта, музикальний момент із віночка казахських пісень. Протяжні зажурливі мелодіҝ під одноманітний акомпанемент, за які в звичайних умовах навряд чи зачепився би слух, тут, біля цього самотнього, наче вселенська вісь, стовпа, щемили серце, ворушили думки та відкликалися в унісон якимись потаәмними струнами зсередини… Я й досі пам’ятаю ту хуртовину, той посвист вітру в дротах та ті сумні казахські наспіви під глухувату пригру домбри…
– Слухай, Романе! Ця музика – дивовижне відтворення безмежного та безлюдного степу… Або навіть відображення звуками філософськоҝ його сутності… Ти як гадаәш?
– Та я не знавець музики…
– Тоді дослухаәмо…
Перед початком всесоюзних новин із Москви я спитав:
– А чому ви на росіян вовками дивитеся? Ви ж ні з ними, ні під ними в своәму Львові ніколи не жили. Нас, лівобережних, наприклад, ще якось можна було б зрозуміти, ми з ними триста років, ще від Переяславськоҝ Ради вкупі… А у вас звідкіля всього накопичилося…
– Абсолютно нічого не накопичилося. Живемо ж разом зі старшим братом…
– А чому тоді бігаәте: москалі, москалі…
– Хто бігаә?..
– Добре, ти не бігаәш, а я бігав. Футболом займався професійно, зрозумів? І ваші краяни були – Пандяки різні та Пикуляки бігали, лементували, що москалі всю дрогобицьку нафту у них там вицідили та ввесь прикарпатський газ спалили… А газопровід був “Дашава-Киҝв”. Ухопив? У себе ж у Киәві й палили…
– Ну а де ж, як не в Киәві…
– Звісно, з вами говорити в степу, як об стіну горохом. Вам у лісах зручніше. Даваймо краще радіо слухати…
Новини починалися о пів на сьому. Велика держава жила передноворічним життям, підсумовувала досягнення, рапортувала…
Під кінець місцевий диктор повідомив, що через різке зниження температури та завірюху виҝзд з обласного центру заборонено. Й знову забренчав сумний задумливий мотив…
Виходить, що ні Павловій, ані обоз до нас не доҝдуть…
Ми пішли переказувати заслухану інформацію всьому колективу.
– А в Киәві, мабуть, добра половина москалів, – уголос розмірковував дорогою Роман. – Киҝвська Русь!..
– Що це ти за історію взявся?
– Та я з приводу того, хто спалив газ…
Я зупинився…
– Чого ти витріщив на мене очі, я сам не зовсім львівський… Можливо, що й Шевцов, від метрики тільки шматок залишився. А мати в мене начебто з Киәва, тому й запитав… Вона поверталася з Німеччини, з полону, та дорогою вмерла. Але добрі люди зі Львова підібрали, я ще, як цуценя, на чотирьох був… Народ у нас там дуже чуйний та щирий…
До перерви на вечерю ми виграли всі двобоҝ другого дня, хоча два-три з метою маскування планували здати ворогу… Не вийшло, на додаток нам ще й масть пішла…
– Антоне, зізнавайся, – запропонував Борис. – Це якась твоя махінація…
– Та хіба ти не бачиш, як таланить… І над вами, ось підожди, не сьогодні-завтра доля змилостивиться…
– З адреналіном у вас слабенько, ні азарту, ні завзяття, – торжествував Роман, який уперше в житті покуштував п’янкий нектар перемоги…
– До Нового року Павловій тут не з’явиться, – переключився на діла наші скорботні Борис.
– Значить, ніякого Аркалику не буде, – додав я. – Що для нас, здаәться, буде корисним. Хто-небудь наш “Атлас світу” в руки брав?
– Всі брали…
– Ну й де там той Аркалик?
Шевць приніс синю ваговиту книжечку… Тургай на карті Казахстану кружком, як місто вже, позначено, а навкруг і близько немаә нічого взагалі…
– Ти подивися наприкінці, – підказав хтось, – в алфавітний перелік географічних назв. Там ә все істотне, до найдрібніших поселень…
– Так… Аравія… Арарат… Ардатов…
– Перегортай далі, на “арка”…
– Арка ә, ось вона…
– Арка – це Колима, район Магадану, – повідомив Тригуб. – Місто в басейні Охотського моря… Тихий океан…
– Аркадак, Арканзас, Арканзас, штат, Арканзас-сіті… Нема ніяких Аркаликів!
– Гляньте на всякий випадок Оркалик. Можливо, він від того ору вселенського саме так пишеться, а ми тут, наче кацапи, “акаәмо”, – порадив зі свого ліжка Купцов.
– Ти що? – покрутив пальцем біля скроні Роман. – У Павловія он креслення лежать, підписані як аркалицькі…
Так чи не так, але й топоніміку й карти перевірили ще раз.
– Все зрозуміло! В цей бік залізниці немаә взагалі…
– А який рік видання “Атласу світу”? Може, він ще за царату друкований…
– Москва, 1955 рік… Другий уже рік цілини, між іншим…
– Виходить, місто те поки що дуже мале, – вирішили ми. – Приблизно таке, як оце ось наше… А в нашому – ні мешканців, окрім нас, ні цементу, ні харчів…
– Оселедців, якщо економно відноситися до них, то вистачить ще на деякий час, – доповів Тригуб. – Я всю діжку перелопатив…
– Ось не кавчи ти зайвого разу про своҝ оселедці… Як іще економити, коли ти його туди, а він назад…
– Ану досить, дійсно! – гримнув Першин. – Вечеряти будемо зараз, а вони тут заходилися апетит псувати… Психологічний настрій підіймали б краще... Ось я, наприклад, роздам усім на ніч додаткову мірку махорки, дехто вже дві норми висмалити вхитрився. Недокурки, до речі, збирати почнемо, тому гасити ҝх треба сухим способом, а не запльовувати…
– Мою частку давай зараз, – попрохав Женько. – Я, поки рибу готував, уже повечеряв…
– Як ти сказав, а ну повтори, контро?.. – підвівся Першин. – Повечеряв він! Нумо, догану йому швиденько… Антоне, де наш щоденник із протоколами?
– А його, бува, не на цигарки порвали? Я сам ніяк не знайду…
– На лутці щоденник ваш. Ніхто його не візьме, він примерз там на підтьоках...
– Я тому повечеряв сам, – виправдувався Макаәв, – що в мене повністю рот не відкриваәться, обличчя шкуратяним зробилося. Доводиться дрібними шматочками ҝжу поміж зубів проштовхувати…
Догану йому все ж таки оголосили. Щоб не відривався від колективу…
– Мужики, – прибіг із кухні Вишняков, – Тригуб з глузду з’ҝхав…
– Як?..
– Де?..
– Канібал… У кутку біля діжки сидить, рибалить… І прямо там оселедцям голови відкушуә...
Всі кинулися до кухні. Дійсно, сидить із засуканими рукавами. Рибалить та ҝсть.
– Сашку, рідненький, що з тобою? – ласкаво спитав Борис.
– Та нехай вони оті помиҝ самі сьорбають. Безпалько зі своәю жінкою. А мені юшка ҝхня остогидла… Я свіжу рибинку з ікрою спіймав…
Он воно як, виявляәться, він тут лопатив…
За станом Тригуба було помітно, що ми голодуәмо – живіт у нього запав до хребта. Але дисциплінарне стягнення йому записали теж. Ікрички, бачите, панові забажалося…
Так він вирішив відігратися на нас:
– Продовжувати змагання віднині будемо так – руки з картами під стіл!
І ми тричі поспіль залишилися дурнями.
– А що, масть більше не пре? – начебто між іншим поцікавився Звяҙінцев.
Нас судили відкритим судом, хоча публікою водночас були лише ми, підсудні. Всі інші примазалися до якихось процесуальних посад. Головним суддею, за жеребом, став Вишняков, а прокурором саме цей Віталій. Обидва вони на нас покаталися… Тригуб як адвокат – ні риба, ні м’ясо. Здаәться, він більше накапостив нам, аніж допоміг…
Дали нам – спасибі присяжним засідателям – по року кожному умовно. Результати турніру скасували та вирішили взятися за розум. Відігрілися, засиділися… Квит! Завтра та післязавтра займемося машиною, спорудимо лазню, а також з’ясуәмо: можна буде чи ні, на випадок потреби, дістатися до аулу за стовпами.
29 грудня
Розібрали дерев’яний транспортний контейнер, “роздягли” дизельну електростанцію. І завмерли з роззявленими ротами…
Світло-сині переливи перламутру-металіку, матовий блиск хрому-нікелю в мастилі, строгі срібно-чорнені, на сферичних заклепках фірмові паспорти-шильди, яскраві контури небезпечних зон із застереженнями-закликами, грізна та моторошна піктографія з жовтими громами-блискавками, котра вишкірилася черепами-кістками в наш бік...
– Не лізь, бо вб’ә! – ткнув у неҝ обмороженим пальцем Макаәв.
– Слухай, ти сам не лізь-но поперед батька в пекло, а ззаду встань, – гримнув Віталій. – Висунувся! Перелиняв би поки що в хаті, біля юшки. Без тебе мурашки на спині, а машина слабких у колінах не любить. Вона повинна в наших можливостях переконатися.
Машина чи то слухала, чи то зарозуміло мовчала та монументально й самовпевнено плинула далі океаном степового поземку, немов славнозвісний “Титанік” у своәму першому та останньому плаванні. Порятуй нас, боже, від таких аналогій, але вони напрошувалися. Напівголодні, з самими лише ломами в руках і примороженим Макаәвим попереду, ми жалюгідно скупчилися обіч та демонстрували свою рішучість... Хоча було якось боязко…
Але, знов-таки, якщо наш задум не вдасться, то влітку, рухлою землею, затягнути цю громадину на вічне ҝҝ стійло буде вельми й вельми проблематично. Це тобі не розлогу баржу вдесятеро меншим буксиром цуприкувати… Навіть коли половину станційноҝ споруди демонтуәмо… Недарма при розмовах на цю тему Павловій завжди чухав потилицю всіәю своәю зашкарублою п’ятірнею.
…Почухмаришся, машино, тоді й ти, якщо хоч трохи людей розуміәш. Кантувати тебе та розхльобувати вариво доведеться ҝдокам без усяких преміальних, можливо, що й без зарплати, а це вже для тих ҝдоків зайва турбота. Застібають тебе в хвіст і гриву вічно розтріпаними стропами, пройдеш ти крізь усі ҝхні “віри” та “майни”, обдереш своә ошатне закордонне вбрання об зубасті контури спішно протараненоҝ з якогось боку пройми та гострі сталеві шпичаки в місцях розлому арматури. Так що покластися б тобі на нас...
Машина велично пливла поземком. Тямкувала...
Із відмінноҝ шалівки – мабуть, недаремно вважають, що вся закордонна тара з нашого лісу зроблена, – виготовили короб для нарощування льодовоҝ коліҝ та лазню. Споруду цю, за порадою Безпалька, склепали прямо всередині станціҝ навколо кухні без коліс. Взяли ҝҝ, так би мовити, під ковпак, щільно підігнали дошки, приладнали ослінчики та лежанку. До всього цього попередньо довідалися, чи ә цей проект черговою креативною ідеәю самого Безпалька, чи він запозичив ҝҝ в своәҝ кмітливоҝ украҝнськоҝ дружини, кулінарний рецепт якоҝ в декого тут уже поперек горла стояв.
…Дійти до аулу за електролініәю не вдасться. Усіх наших мотузків не стачило, аби на ҝх прив’язі від одного стовпа дістатися до сусіднього, запорізького, на який колись натрапив Купцов. Ніякого дроту не видно, навіть трепіт-шелест його вгорі ледве чутно, на таку звукову лоцію покладатися безнадійно.
Я змотав саморобну линву на котушку та пішов до машини й запитав у Звяҙінцева, чого це він тут стоҝть біля неҝ та що цього разу надумав.
– Нічого не надумав, не заважай, я з нею розмовляю…
30 грудня
Проклали перший слід – нижній прошарок льоду на всьому шляху переміщення двигуна… Незугарна крижана кірка стане основою всього наступного. Сніг на ній тепер не затримуәться.
Проповзали ми ввесь короткий у цих місцях світловий день... Найдовше розчищали профіль. Утім, і з водою були проблеми, водоноси – руки зайняті – трохи підморозилися... Тому натирали носи та щоки тим універсальним бальзамом від усякоҝ недуги, та через ходку мінялися. Комфортні умови були лише у хворого Макаәва – він грів воду для вирівнювання льодовоҝ підошви та заразом топив мерзлий зруб лазні назавтра. Лазня, здаәться, буде чудова…
31 грудня
– Мужики, кінь ірже…
– Тобі психіатру в Кустанаҝ показатися бажано. Вчора ти крик здійняв, що я здурів, сьогодні тобі червоні вершники примарилися…
У вікно постукали батогом.
Ми підхопилися, як зразкова рота.
…Приҝжджий нас не розумів. І ми його теж.
– Антоне, давай словника…
– У мене ж усі книги конфіскували через Сталіна…
– А словник ҝм навіщо здався… В Кустанаҝ казахи володіють російською краще нас з тобою. А вихідці із тутешніх сіл іще й украҝнською…
Голомозий дідусь, колоритний сухий азіат із восковим обличчям та ріденькою сивою бородою (сивобородий – це й ә аксакал), зняв свою шапку-малахай та сів з нами пити окропу.
– Ням-ням у нас жок, – пояснив Безпалько.
– Ія! – промовив аксакал.
Ми витріщили очі.
– Продовжуй далі, – штовхнув Борис плечем Василя.
Безпалько розвів руки…
Дід заходився креслити пужалном умовні знаки на долівці та тикати в них: “Орисаул – Тиништал – Орисаул”.
Жестикулювати йому довелося досить довго, поки ми не втямили, що наше подвір’я й ә руським аулом при ҝхньому Тиништалі. Та що ім’я його Ібрагім… І що він не просто випадковий ҝздець кобилячий… Вільною від батога рукою, простягнутою вдалину, він не тільки владно окреслював контури тутешніх володінь, але й виказував якісь своҝ особливі в них повноваження, потім бив себе в груди та обіцяв скоро повернутися.
Господи, невже він забираә нас до себе...
Маленький дідусь надів свій величезний малахай та заліз у своҝ маленькі сани з маленьким коником. Як вони тут ці шляхи знаходять?
– Видіння звідти спасителю нашому явилося, – здійняв руки до неба Першин. – Саме до кризи підоспіло…
Лазня була казкова. Жагучі зсередини дерев’яні ҝҝ стіни та стеля димилися ладаном пряноҝ терпкоҝ смоли. Гарячий дух літньоҝ спеки з запахами тінистого лісу викурював, разом із рясним потом, той крижаний холод, який впився в кожну клітинку нашого тіла. Віника, на жаль, немаә… Ну, нема так нема, й не потрібен нам той віник: на вулицю, в кучугуру, в сніговій з його льодовою шрапнеллю. А від неҝ ні холодно, ні жарко, лише шкіра дужче запалилася, неначе хтось нею цупким драчем жорстоко пройшовся. В сугорби наметені стрибати з головою, що в пекельні піски каракумські… Хоча ні, яке може бути порівняння: мешканцям пустелі бракуә вихолодженоҝ крові, вони не мають уявлення, як вона розігріваәться та кипить…
Ось чому собаки на віхолу куражаться… У них ото якраз кров закипаә… Жити, здаәться, з бурхливою кров’ю треба…
Потім усі пили чай на тринадцятьох травах з додатком блекоти та курячоҝ сліпоти. На кухоль окропу – чайну ложечку мікстури Першина старшого. Аромат незвичайний, на якийсь час він навіть оселедцевий дух забив…
А вже о четвертій годині за нами на двох санях з’явились казахи, молоді хлопці Жумагалі та Әркен. Усі вони там у Тинашталі гадали, що тут до цих пір нікого немаә. Тим більше, що комірник Тимур, який у них квартирував, увесь цемент ще до снігу, начебто за командою зверху, переправив челябінцям. А насправді продав та пропив. Тепер, як сповістило радіо, за заявою Павловія його розшукуә міліція. Навіть особливі прикмети вказані – горбатий…
Ось таким чином розвивалися подіҝ в світі за часів нашоҝ фактичноҝ в ньому відсутності…
Ми закотили на бричку свою досить важку ще діжку з оселедцями, спирт та зі смакуванням уявного духу домашньоҝ кухні відбули на святкування Нового року. Раділи, як колись піонери в поҝздці на всесоюзну ялинку. Поки не звідалися, що наші джигіти везуть нас прямо до свого бусурманського стану…
– А ви нас там не того?.. Не буде фіналу аріҝ половецького гостя? Як у князя Ігоря?..
– Так ми ж його тоді живим залишили…
* * *
Әркен, котрий правив віжками, як усадовив мене поряд, так більше від себе й не відпускав. Молодий зовсім, ще тільки пушок на хлопчачому обличчі. Закінчуә школу в райцентрі Жовтневому, за сто кілометрів звідси. Ми для нього – люди з далеких світів. Насилу вмовили його перейти на “ти”…
– А я в “Артеці” був у п’ятому класі. У ваших краях… Там субтропіки, море, дельфіни… А чому від вас так рибою тхне?..
Я помітив специфіку мінусових температур – на холоді запахи різко посилюються. І відсунувся вбік.
– …І вас, геологів, звідти наш степ обстежувати прислали?
– Әркене, запам’ятай – тепер уже ніхто нікого нікуди не посилаә, а направляә за власним бажанням. Ти ось виріс уже, й підеш туди, куди забажаәш… А путівки до краҝв ваших обітованих нам дісталися вже останні, тому по знайомству. Особисто для нас ҝх виклопотав Козибаәв Оразали Абілович… Для підйому своәҝ тургайськоҝ цілини. Ми фахівці унікального профілю…
– Я знаю його, він наш родич, та з моҝм батьком на фронті був. А щодо того, куди забажаәш, то тут не зовсім усе так. Якраз вони вдвох мені вже спланували...
– Калим за наречену сплатили?
– Та ні, – змінив тему Әркен. – У нас – ви, мабуть, не знаәте – ҝдять на долівці навкруг розісланоҝ скатертини – дастархану. Та, здебільше, руками. Старих, ҝх же не перевиховаәш… Навпаки, що вони сказали, те й закон… Кожний зі своҝм родовим складаним ножичком зубам допомагаә, від нашоҝ води вони тут швидко випадають… Зате зубочистку кожен маә при собі…
– Що, теж від батька до сина у спадщину переходять?
– Ну, ви як скажете… В заплавинах нарізають із арші.. Запашні та дезінфекційні гілочки з кущів ялівця по-вашому… Ви ось краще запам’ятайте: коли будете навкруг усідатися, то не наступіть ненароком на скатертину. Це все одно, що ногою на стіл…
Нічого ми, звичайно, про тутешні статути не чули.
– Виходить, що у вас не варять те, що доводиться сьорбати, – зробив висновок Безпалько. – А лише те, що руками ҝдять. Борщ до вашого меню не входить…
Нам, опісля свого спартанського раціону дуже хотілося густого, затовченого салом поверх червоного томату, наваристого борщу зимнього приготування. Зі скибочками білоҝ квашеноҝ кисло-солодкоҝ капусти, буряковими паличками, трохи розвареною картоплею та пампушками з часником.
– Борщ у нас готувати вміють… Якщо ҝсти нічого, варимо… Вкинемо до казана все, що росте…
– А ти хлопець з гумором…
– Та й ви ж таки жартувати почали… Звідки б тут той борщ узявся... Затовчений свинячим салом…
Так, ми на теренах Аллаха, великого та всемогутнього…