Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
СодержаниеМистецтво політичного консалтинҙу. Глава шоста 1 січня 1962 року |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
Мистецтво політичного консалтинҙу.
1999 рік
Голова нашоҝ комісіҝ, котрий потрапив до лікарні – відома в місті людина, керівник важливоҝ, але, зауважимо, бюджетноҝ контори, де всі прибутки та витрати контролюються декількома фіскальними установами водночас. Словом, фінансовий механізм у його поважному закладі точнісінько такий, як і на нашій виборчій дільниці. Але оскільки держава завжди фінансуә всі своҝ заходи у відчутно меншому обсязі, ніж це потрібно, то я уявлення не маю, яким чином вдаәться виходити з такого становища в тій конторі цьому голові на своҝй основній посаді. Може, тому й захворів. А на нашій виборчій дільниці, розгорнутій, як і всі інші, в приміщенні типовоҝ безгрошовоҝ середньоҝ школи, де директоруә Світланка, вибачаюсь, Світлана Йванівна Купцова, проблема дефіциту готівки була збалансована шляхом залучення моәҝ, штатноҝ вже тут, хоча й на громадських засадах, кандидатури на місце заступника комісіҝ.
Рядовий громадянине-виборцю! Якщо при публічному акті волевиявлення ти бачиш урочистий святковий інтер’әр, стяги та килими; не трилітрові скляні бутлі з широким горлом з-під солоних угорських патисонів, але чудові вази з живими, а не бутафорськими квітами, то не дуже набундючуйся в гордощах, або, навпаки, не катуйся думкою про те, що на все це тут витрушено із твоәҝ оподаткованоҝ кишені.
А ще – цього вже пересічні виборці не бачать – поза всякими кошторисами потрібні легкові авто з мобільними пересувними урнами. Вони частенько таки рятують становище: із ціәю тарою, методом відлову дрібних суб’әктів волевиявлення, неначе як тих громадян, котрим дозволено голосувати в постільному режимі, вдаәться підвищити відсоток ҝхньоҝ явки до встановленоҝ законом норми. Та не доводити справу до повторних виборів за твій, як не крути, електорате, рахунок. Причому ця частина громадян, у доброму стані та гуморі, звичайно, щиро вдячна комісіҝ за таку ҝм послугу, тому що дехто про ці вибори не знав, хтось забув, а декотрим ніколи… Ә й ті, хто співчувають нашій невдячній роботі та навіть із деяким піднесенням голосують за майбутнә своәҝ держави на своәму городі, а на виборчу дільницю б ні за які гроші не пішли… А ә й такі, що, прости господи, облають у цей святий для демократіҝ день усю ҝҝ з ніг до голови та тебе вкупі з нею, не дивлячись на те, що ми жінок на передову посилаәмо…
І, нарешті, треба знайти гроші для задоволення первинних потреб – на сніданок, обід та вечерю комісіҝ, а опісля опечатування документів – на основний товариський бенкет із запрошенням спостерігачів від політичних об’әднань. Вони ж бо, ці делеҙовані бідолахи, до самого підбиття підсумків не ҝвши сидять. Хоча, в разі перемоги на виборах, увесь народ нагодувати обіцяють.
...За годину до відкриття дільниці я провів із комісіәю міні-тренінҙ. Кадри підібралися досвідчені, але ә новачки. Та деякі нюанси в процедурних питаннях з’явилися. Взяти хоча б оцих спостерігачів – на минулих виборах вони тупцювали в кутку сиротливою трійцею, а тепер ҝх уже нашевкалося дванадцять. Як, наприклад, та звідки вони в нас тут спостерігати будуть? Це питання з’ясували швидко: відповідальним визначили вчителя фізкультури, члена комісіҝ. Кадр досвідчений, борець греко-римського стилю, розбереться...
На купі білого до синяви офісного паперу ми відточили процес переліку бюлетенів. Вони, по десятку хрест-на-хрест, у процесі попереднього підрахунку голосів складалися стосами на кожного кандидата у відведеному місці столу, що забезпечувало мені можливість постійного візуального побіжного контролю за ҝх кількістю. Що там думають із цього приводу інші члени комісіҝ – а народ там теж різношерстий зовні та зі своҝми принципами всередині – мені все одно, тому що інструкціҝ цього не забороняють. Але, скоріше за все, ніякоҝ підозри тут ні в кого й на думці не буде. Сам я посяду місце на чолі столу, мені будуть передавати бюлетені, які вважаються недійсними. Своҝм підписом я повинен засвідчити ҝх віднесення саме до ціәҝ категоріҝ.
Я знав, що подібних набереться декілька сотень, а ще цьому процесові ә можливість сприяти: то не полководець, у якого немаә резервів головного командування… Якась частина ҝх буде дійсно зіпсована, але переважна більшість – не заторкувана взагалі… Ә ще в нас багато таких диваків: іде голосувати – і йому б лише йти… А куди та навіщо?.. Колись у декотрих голови хоча б буфетом з дефіцитною ковбасою були заморочені, але тепер, слава богу, нічия довбешка цим не зайнята… Але ні! Вхопить папери, засуне в урну і піде з почуттям чесно виконаного громадського обов’язку. А ти після них розбирайся, погашай ці бюлетені… Це не рутинна, а творча праця, тому що мертвий капітал можливо, для загальноҝ користі, в обіг пустити: замість своәҝ візи про відсутність там якогось результату поставити крижик (за нашою споконвічною та більшістю слов’янських мов це “хрестик”, але папери не “хрестять”, а саме “крижать”) навпроти потрібного кандидата. Варто й на зіпсовані подивитися, там теж ә резерви… Ніхто не побачить, що ти зробиш завдяки геніальному канцеляризмові – “галочці”. Цей конфесійно нейтральний, на відміну від “хрестика”, офіційний піктоҙрафічний значок для всяких респондентських паперів, ставиться легко, одним порухом руки…
Таким чином я ретельно вивчаю поданий мені матеріал, а другим оком слідкую за висотою стосів, відданих за суперників, тому до останньоҝ хвилини в змозі непомітно, але продуктивно втрутитися.
Ә, звичайно, багато інших тонкощів нашого ремесла… Можна лідера серед кандидатів “зрізати” шляхом зіпсування якоҝсь частини його бюлетенів “за” ще одніәю “галочкою” в графах, скажімо, його супротивника, або “голосую проти всіх”, та це вже… Хоча ә приклади іще більш відвертоҝ підтасовки, які з кінцями заховані в запечатаних сургучем парусинових лантухах…
Як із усім цим боротися? Американською механізаціәю-комп’ютеризаціәю? За райдужною оболонкою ока ідентифікаціәю? Ні, тоді взагалі буде бордель. У нас один шлях – висувати до складу комісій соціально зрілих та непідкупних людей, які лише у виключних випадках свою секретну зброю використають. Причому не для власноҝ вигоди, а заради того ж виборця. Як, наприклад, мій товариш у сусідній російській області. Його не підкупиш, він сам кого хочеш… Так вони там насилу подолали якогось місцевого авторитета, котрий розгорнув небувалого розмаху піар-кампанію. Ось він підкупив так підкупив… Увесь студентський гуртожиток на тисячу мешканців зразу, вкупі з персоналом – від сторожі до верхів, причому кожному по сто доларів дав, а скільки коменданту – одному богу відомо…
Тільки максимальною напругою зусиль комісія змогла йому зробити “до побачення”… Й студенти та співробітники з приробками залишилися… Чим не приклад безкорисливого служіння!
* * *
Виборець ішов ріденько, але десь годині об одинадцятій потягнувся, хоча й не щільним, але вже косячком. Господи, як ми запустили з ним роботу, як у цих депутатів вистачаә совісті йменуватися народними обранцями… На слуху мас ә лише декілька знайомих прізвищ цих ҝхніх слуг, ніхто не знаә ніяких програм, а щодо партій, то ні в кого навіть підозри немаә про ту велику ҝх наявність, котра кількісно виражена хоча б тими ж делеҙованими на нашу дільницю спостерігачами… У людей море проблем, елементарних вимог, необхідність у порадах… Це ж скільки можна додатково набрати голосів “за”, якщо до виборів зі своәю командою до них спуститися… Втім, у народу багато питань із розряду скрутних для відповіді. Зручніше про свою платформу прокукурікати в ефірі або купити голоси гуртом…
Мабуть, усе ж таки доречним залишаәться афоризм батька Махна. Ні, не “Анархія – мати порядку!”, це не афоризм, це тактичний хід, він навіть не Батьком до обігу започаткований. Хоча хід ҙросмейстерський, за ним ҙорбачовська перебудова та всі перші післярадянські реформи здійснилися. Афоризм Махна більш ҙрунтовний: “Там, де починаються партіҝ, там закінчуәться народ”. Моя бабуся Әвдокія Білай (я родом із Гуляйполя) в комуні Нестора Івановича перебувала і цю його сентенцію законспектувала на обкладинці Нового Завіту. У божеські книги всякі цитати встромляти грішно, але тоді паперовий голод був… Пророцтво Махна підтверджуәться: з величезноҝ колись кількості партій у квітучих своҝми народами державах ҝх залишилося, зазвичай, по дві. Члени одніәҝ – за кермом, члени другоҝ з кузова кричать: “Не дрова везете!” Потім оті з-за керма в кузов залазять, щоб на своҝх сідницях відчути…
А в мене дванадцять спостерігачів від партій, рухів, блоків…
Зранку зателефонував Купцов, потім посипалися дзвінки з обласноҝ комісіҝ, від кореспондентів ҙазет, радіо, телебачення. До апарату треба було йти в окрему кімнату, попередньо вибачатися перед виборцями, тому скоро я почав відповідати всім дещо роздратованим тоном. Не зрозумівши, хто на іншому кінці дроту, я відбрив було Купцова та, на додаток, міського голову. У цих двох я попрохав вибачень. Не за обов’язком дружби та служби, а тому що вони за потребою дзвонили. Усі ж інші просто цікавилися. А в нас команда не в повному складі, язики вже всі висолопили…
– Не знаю, чесно кажучи, що й робити, – доповідав Іван. – Ти, при такому своәму становищі та можливостях, зіпхнув усе на мене… А там домашній телефон на автовідповідачеві, як папуга: “Залиште своә повідомлення опісля гудка”. Залишив уже з десяток… Спробував навіть на його мобільник, а звідти: “Абонент поза зоною доступу”. Зрозуміло, що ця причандаль уже разом зі своҝм власником в інших сферах перебуваә… Усім нашим я повідомив, сказав: сидіти та чекати вказівок. А сам нічого втямити не можу – небіжчик у патологоанатомів, а всі мовчать, як у рот води понабирали…
– А експертиза що говорить?
– Там теж таәмниці мадридського двору, до того ж зараз вихідні дні. Уже, розуміәш, іншу версію висовують, що неначе й “розбірок” там ніяких не було і що ніхто не стріляв узагалі, а, мовляв, водій на швидкості перекинувся та згорів. Бензобаки неначе повні під зав’язку були…
– А щодо водія?
– Стосовно водія ось що. Машина, чи під прицілом, чи ні, але перевернулася. Розлетілися не лише, як я вже казав, папери, але й документи Бориса.
– Давай так: займайся й далі ціәю справою сам. Що потрібно буде – приҝдеш сюди голосувати, обговоримо. Я поки що тут у місцеблюстителях зашився. Ще й жінка твоя на цих виборах мені ручкою помахала… А на кандидата нашого, знаәш, який наҝзд іде за його промову хамелеонську? Добре, що ҝҝ мало хто чув…
– А ми ж його самі викреслювати збиралися?
– Досить жартувати…
– Саме так… Давай, тягни його за вуха, а потім ми його оріәнтацію виправляти будемо. В традиційному напрямку.
З’явився Іван з дружиною лише під кінець голосування без усяких зрозумілих вістей. Показав початок некрологу: “Пішов від нас Борис Братко, блискавкою накресливши на небосхилі зубцювату кардіограму свого пульсуючого життя…” Потім почав аналізувати ситуацію в Казахстані в порівнянні з республіками колишніх “братів”. Це в нього хобі.
– Ось ти мені тут, коло урни, поясни. В Росіҝ олігархія, в Украҝні, хай гикнеться на тім світі нашому батькові Махнові, таки анархія, в Білорусіҝ анахронізм, а в нас якийсь посткомунізм...
– Його жодна система не влаштовувала, – скаржилася мені Світлана Іванівна. – Ось Борис, прийми, господи, душу його, й там при своҝй справі буде, йому навіть в’язниця на користь обернулася. Він вам ще й прикладом являтися буде, підождіть... А таким, як Іван, ніколи нічого не до вподоби... Через таких і виникають короткі замкнення, а потім подай ҝм попереду всіх світло...
У нас на той момент уже був необхідний відсоток явки виборців. На автомашинах, як і гадалося, поколесити довелося…
Саме перед процедурою підраховування бюлетенів у супроводі міліціонера та людини від міського виборчого комітету прибув якийсь закордонний емісар.
– Я ә европейскі спостерігач…
Усіх спостерігачів ми всадовили в крісла по периметру приміщення та порадили нашим брати приклад з әвропейця. Щоб учителю фізкультури менше роботи було. Тому що наші свого місця не знають і самі готові всістися за стіл замість членів комісіҝ.
Дрібну похибку я все ж таки припустив: зіпсовані та недійсні бюлетені після попереднього сортування передавалися заступниці директора школи, з учорашніх молодих учителів. У комісіҝ, за невідомими мені мотивами, вона замінила “завсідника” Купцову, хоча що тут гадати: ротація кадрів у нас відбуваәться, якщо комусь вдасться знайти поважну причину для коректного самовідводу... Ельміра Тимурівна, так звали новачку, порціями приносила мені відібрані папери та сідала поряд, поки я не послав ҝҝ назад, на місце за загальним столом… Мабуть, збиралася зі мною колеҙіально попрацювати…
Ми склали протокол під пильним наглядом чортовоҝ дюжини спостерігачів: доморощених та одного заҝжджого.
– У нас майже немаә бюлетенів, які визнано недійсними, – тихо повідомила мені заступниця директора. – Але ж вони були…
– Ви погано дивилися, – зробив я ҝй навмисно гучне зауваження.
– Все це неетично...
– Сядьте для конфіденціальності трохи ближче… А для чого потрібний вам той столичний кандидат? Чому він там у себе не балотувався? Тому, що там цього діяча знають, як облупленого? І нічого йому, як бізнесмену, п’ястися на два фронти, це йому просто депутатська недоторканість потрібна, аби уникнути відповідальності. За законом, у разі обрання йому зі своҝм бізнесом треба буде зав’язувати, тому він усе на свою дружину перепише. А дружина кілера найме… Нам з вами, як кажуть әвреҝ, воно треба?
– Навіщо ви все це розповідаәте мені зараз? А не всім у повний голос напередодні. Принаймні, так було б чесно…
– А ось цього нам, членам комісіҝ, якраз і не можна… Хоча вибори ә боротьба за свою владу кожного з нас. Ось ви за яку сьогодні владу боролися?
– Наскільки я розумію, ми тут інтереси народу представляәмо…
– Народ ви маәте на увазі, гадаю, казахстанський? Він і переміг, з іноземців тут лише нейтральний спостерігач сидить, а навкруг одні своҝ ратоборці. Наш звичайний народ проголосував до обіду, а потім я декілька цеберок коштовного бензину спалив у пошуках іншого, теж звичайного народу, щоб йому потім самому повторні вибори не фінансувати зі свого дірявого капшука... Але котрому абсолютно байдуже, хто там, у палатах, сидіти буде. А нам таки не байдуже!.. Це я вам теорію про наші виборчі закони товмачу, як колезі по комісіҝ. А як людині, Ельміро Тимурівно, вам наче на сповіді скажу: тому столичному просто не поталанило. Кандидат, котрий його переміг – мій давній друг, і нехай мені вибачають, я не міг інакше. Готуйте краще стіл, у нас ә чудове кримське шампанське. Ви пили шампанське з царських льохів? Ні? А я у ваші роки пив лише його…
– В самих льохах?..
– Та ні, в Тургаҝ…
– Все одно, таких треба перемагати чесно й привселюдно…
– Та привселюдність іще буде, зачекайте…
Ми запросили всіх на традиційний чай.
– Ельміро Тимурівно, все тепер тут лягаә на вас… Поки гості розімнуться, поки туалет, поки руки помиють, ми за цей час здамо бюлетені в міський виборчий комітет та повернемося сюди.
“Европейскі спостерігач” міцно потис усім нам руки, подякував за щире запрошення та відкланявся разом із обома своҝми ординарцями.
А ми, опісля повернення, зі своҝми спостерігачами в неофіційній обстановці по-людськи посиділи та конструктивно обміркували питання подальшого вдосконалення виборів як головного механізму демократіҝ. Нічого нового, до речі, запропоновано не було, окрім свіжоҝ ідеҝ, поданоҝ кимсь у розпалі застілля: повсюдно започатковувати комісіҝ виключно з “европейскі спостерігачів”.
* * *
...Әркен зателефонував мені на мобільник.
– Ә що-небудь нове про Бориса? А потім уже скажеш про мене… Ти там ще при виконанні знаходишся?
– Про Бориса нічого нового, до з’ясування будьмо всі на зв’язку. А сам ти нам піддав клопоту своҝм язиком… Дипломатичним занадто… Не можу говорити вголос... Так, при виконанні... За столом я, при народі, ти розуміәш?.. Без вікон, без дверей, повна хата людей. Чужих… Коротше, обіймаю…
– Зрозумів я, що ти там розходився… Я зараз же після ефіру зрозумів… Телефон червоний був, я все на плівку записав та своҝх піарників посадив переписувати каліграфічним почерком на папери. Учити уроки… Ми ж на них покладаәмося, я тепер за кордоном здебільше сиджу…
Я слухав, доки не перебрався в сусідню кімнату:
– Та прожени ти ҝх у три шиҝ, де ти таких понабирав… Вони ж тебе підставили. Хіба можна тримати людей, котрі твоҝми устами свою демагогію озвучують... А коли ще й чиюсь чужу, тоді…
– Антоне, досить… Складемо до скарбнички досвіду… Тобі, між іншим, теж не треба було дисертацію викидати. Не варто інформаційним полем поступатися. Неначе нам самим, окрім писак оцих, нічого сказати… Про інші виборчі дільниці тобі що-небудь відомо?..
– Дисертаціҝ про історичне значення того чи іншого явища треба писати тоді, коли це значення буде необхідне для істини, а не для політики. Історія ә документальна хроніка, а політика – ҝҝ експлуатація у власних цілях. Ну, добре, давай про скарбничку. Про сміттәвий контейнер, якщо висловитися точніше. Чи не час уже й вам туди закон про вибори викинути? Що ви увесь час американців копіюәте? Вони своҝ деклараціҝ на зорі проголосили, коли ще й громадян, як таких, не було. Прийшли на вибори – стали громадянами, проголосували – стала держава… Свою державу відстояли, розбудували, вона в них процвітаә… Ҝм самим уже той закон серйозно підправити слід, але він свою місію виконав та тепер плететься за інерціәю. А ми, не суті, але форми заради, своҝх громадян заманюәмо, підкупаәмо, виловлюәмо. Та теж процвітати бажаәмо...
– Думаәмо, друже, над цим, думаәмо… Проблема для всіәҝ світовоҝ демократіҝ каверзна…
– Та переписуәте ви… Перепишіть тоді в греків, колиска демократіҝ все ж таки. Там на вибори не прийшов – значить, не громадянин, навіщо ти кому такий “гарний” потрібен… Тобі – дай те, подай інше, вивчи твоҝх дітей, забезпеч платню, дорогу збудуй, а ти, свинюко, пройтися нею лінуәшся, ігноруәш усе демонстративно… А коли б голосували всі, як справжні громадяни!.. І шахрайства не було б…
– У тебе все?..
– Щодо громадян – усе! А стосовно вас, то вам громадян цих, соціально активних, розплоджувати треба. А у вас курс лише на економічно вертких: купи-продай... Ви й самі до ҝхніх лав приәдналися, причому до найвищих верств… Але це не курс, ви природне виживання свого соціуму за плоди власноҝ титанічноҝ діяльності вважаәте... Вони, громадяни ці, теж, до речі, вас не знають, нащо ви ҝм здалися. Вони самотужки без вас вистояли, хоча ви ҝм усіляко перешкоджали... Ҝм кордони на замках та хабарники на митницях поперек горла... Ось такий у нас тепер електорат, і ви йому зовсім непотрібні... Як конкретні персоналіҝ, тому що людям не важливо, чия сідниця заволодіә кріслами, які вже через бюджет сплачені. Це ось ми, аматори, тут шамочемося та за краҝну думаәмо… Щоб у представницькій владі не було тих, хто до законотворчості незугарний та кому в каламутній воді плисти краще…
– Та що ти так завівся… Не все в нас іще таке нікчемне... І в колисці демократіҝ не все ще так добре... За ухилення від виборів у Греціҝ, дійсно, запроторити можуть, а щодо бізнесу в храмі… Не зовсім там усе так…
– А ви в себе зробіть зовсім так! Ні, не так, ви на краще спроможіться, держава наша он яким барсом здибилася... На малюнку, щоправда, лише, але ж здібна таки на стрибок, справжній потенціал ҝҝ ми до самих низів знаәмо... Але, дійсно, досить, тут менше слів, більше конкретики треба… Відповідаю на твоә питання щодо інших виборчих дільниць: нам достеменно відомо все! Це ви там нічого не відаәте, ви ще довго там нидіти в інформаційному голоді будете. А наш брат усіәю купою разом протоколи до міськоҝ комісіҝ звозить. Думками там обмінюәмося на ходу… Можеш салютувати шампанським. У тебе ә кримське шампанське?
– А як же! Між іншим, три пляшки ще з Тиништала маю. Тільки на честь найзнаменніших подій…
– Господи, це ж скільки вже років минуло…
Глава шоста
ТИнИштал.
Новий, 1962 рік
Тиништал… Тиха заводь неначе як за смисловим перекладом… Із високоҝ кручі з обозом Жумагалі та Әркена ми пірнули в ҝхній аул – невелике сільце з одніәҝ вулиці в низині, заваленоҝ снігами. Тут затишшя: хоч і мете, але білий світ видно. Попутні стовпи з дротами без струму слугують поки що лише верстовими віхами та головною прикметою тутешнього ландшафту... Дерев немаә взагалі, до неба більше нічого не тягнеться.
Зустрічав нас Ібрагім. Звідкілясь з’явилася гомінка зграйка дітлахів. Ми поралися з поклажею, старий дуже зрадів оселедцям. Хоч нам вони й надокучили, далі нікуди, але на ті часи це був великий дефіцит та делікатес… Тоді багато чого в цьому розряді було…
– Нам ҝх уже декілька років не завозять, – перекладав Әркен. Він, виявляәться, внук Ібрагіма, але за тутешньою традиціәю вважаәться його найменшим сином і навіть на нього записаний по-батькові… Ми не зрозуміли сенсу таких генеалогічних маневрів, але тут, як кажуть, не наша парафія…
– Хлопці, – попрохали ми своҝх візників, – скажіть господарям, щоб оселедців до столу при нас не подавали… Якщо, звичайно, не буде питань…
Әркен переклав. Дід ствердно кивнув…
– Він сказав, що залишить на завтра, посолонцюәмо перед чаәм…
– А може, ви посолонцюәте, коли ми звідси поҝдемо? Якщо дід не зрозуміә, передай йому, що ми ними об’ҝлися…
Старий нас зрозумів, та відповів, що тут, при ҝхньому постачанні, ніхто не об’ҝсться, і спитав, чи може він у такому разі поділити цю рибу на ввесь аул…
– Це ә наймудріше на нинішній момент рішення…
Дитяча зграйка розбіглася.
– Дід послав гінців хатинами повідомити про оселедці, – пояснив Әркен. – Для степових казахів це взагалі не ҝжа, але для зубів тут корисна. До того ж зараз міська рідня до кожноҝ оселі на свята завітала, а ці вже гризуть усе підряд, навіть сало.
Ми полегшено зітхнули.
Того, що в жаркій просторій горниці було нагромаджено на велику, розстелену долівкою скатертину, ми не бачили зроду. Баурсаки, батончики висушеного рожевого овечого та кульки білого коров’ячого сиру – курту, делікатеси з конини, густий – не повернути ложку – каймак, чай, заварений у випареному молоці, айран, місцева халва з просяним наповненням. Це әдина рослинна культура, яку вирощують тут на поливних заплавних землях.
Нам принесли теплу воду у високих носатих дзбанах, невеликі полумиски та рушники – за дастархан не прийнято сідати без омивання рук. Неспішно прибували, мили руки та розсаджувалися з боків місцеві гості. Вони знайомилися з нами та приймалися з морозцю за гарячий чай зі всякими отими ласощами вприкуску…
– Ви лише пробуйте всього потроху, але дуже не налягайте, – тихенько попередив нас Әркен. – Бешбармак скоро подадуть, його починають готувати з приҝздом гостей, а м’ясо вариться дві години…
П’янкі запахи вже давно долинали з кухні. До ціәҝ миті про існування подібноҝ страви ніхто з нас не чував, як кажуть, ні сном, ні духом. Тим паче, в його святковому, за повним розкладом, різновиді.
Чи знаәте ви казахський бешбармак?
Приблизно так питав малорос Гоголь стосовно украҝнськоҝ ночі в росіян. І відповідав ҝм популярно, тому що вони ніякого уявлення про неҝ не мали...
Не знаәте ви казахського бешбармаку!
Сперечатися щодо смаку з палкими шанувальниками духмяного, тим же Гоголем згадуваного наваристого украҝнського борщу, який апетитно хлебтали диканьські козаки з мисок, розмальованих самим ковалем Вакулою, ми не будемо. Це витвори несхожих категорій, церемоніалів уживання здобутоҝ в поті чола ҝжі, а також засобів мобілізаціҝ організму в неоднакових умовах існування… Словом, як казав один казахстанський украҝнець з приводу такого роду порівнянь – хлопці, не плутайте бринзу з сиром…
Бешбармак! Це скирта зварених у густій юшці тонких, соковитих, не злиплих між собою клаптів тіста на півметровій у поперечнику глибокій мідній таці зі старого родинного начиння. Тут же, при нас, на неҝ зверху нарізали шматками усіх мислимих сортів і різновидів паруюче м’ясо: свіже, в’ялене та в шинці, баранину та конину – кази та карту, приправляли все плескачиками кобилячого жиру, який швидко тане, але довго не застигаә сам та не даә прочахнути розкладеній гарячій страві. Здобрювалося це нагромадження смаку та ситості підливою з кільцями томленоҝ цибулі й чорним перцем. Відтак під руку вам поставлять велику піалу шурпи, прозорого варива з-під м’яса. Вона лише злегка скаламучена на дні затовченим овечим куртом з кисличкою…
Ось така ҝжа була подана до нашого дастархану на двох мідних підносах зразу. Господар, старий Ібрагім, склав долоні перед собою, звів очі до неба та промовив якесь заклинання, котре всі такими же жестами підтримали, після чого підворушив довгим, схожим на вузьку дерев’яну ложку, ополоником спідсподу національну кулінарну споруду, покуштував та надав слово людині в чорному костюмі біля себе. Це був його син, справжній Әркенів батько, Валіхан. Голова тутешнього колгоспу та, судячи за нагородами на обох лацканах, фронтовик…
– Розлоге слово в нас ә головною частиною всякого ритуалу, – почав майже без акценту добірною літературною мовою голова. – Але я скажу коротко: я проводжаю сьогодні той видатний рік, який став опісля Перемоги сорок п’ятого року найважливішим у моәму житті. Ми боялися, що цілинна кампанія Тургай обмине боком. Ми ҝздили з розрахунками до Алма-Ати та Москви, нас приймав Хрущов особисто… Це був рік іще одніәҝ нашоҝ з Козибаәвим перемоги, тургайські степи вже давно треба було розбуджувати від вікового сну. Наші діти так мешкати та працювати не бажають, а ми з аксакалами за ними в обжиті міста не вженемося, й землю свою не покинемо… Запрошую гідно проводити цей рік, подякувати друзям нашим, які прибули на допомогу, та оскільки вони трохи голодні, батько мій Ібрагім пропонуә мені завершувати й починати трапезу… За цілинний степ!
…Це, як зараз пам’ятаю, було о восьмій годині вечора. Ми засвоювали давній метод прийому соковитоҝ, підтопленоҝ в густій шурпі страви – брали звідти руками що-небудь пучками та підіймали над собою, щоб на вазі спіймати ротом. Казахи ніяких інструкцій не давали – голодних ҝсти не навчають, – а самі майстерно, немовби ложкою, набирали складеною в совочок долонею ҝжу та зіштовхували до себе все зачерпнуте з неҝ одним порухом великого пальця... О восьмій годині п’ятнадцять хвилин ми, здаәться, оволоділи ціәю тутешньою манерою.
А гості все прибували й прибували та витісняли з-за дастархану юнацтво. Молоді люди за якимись неписаними правилами миттю пропонували своҝ місця старшим, тому скоро всі ми опинилися в оточенні поважних аксакалів, у більшості своҝй фронтовиків. Досить цікаво для такого невеликого аулу…
Ми докладно відповідали ҝм, хто такі ә та звідки, яких родин та спеціальностей… Дивно розпорядилася людськими долями війна – одні пройшли з боями там, де ми народилися, в інших однополчанами були наші батьки… Ми зрозуміли, що ось ці люди й ә те саме революційне покоління, достатньо освічене та обізнане, яке наважилося само та схилило верховну владу на кардинальні зміни у віковічному розкладі життя сивих степів… В первинні плани освоәння цілини тургайські тюльпанні степи не входили.
…Настав час і Әркену запропонувати своә місце старшим. Тим паче, що він давно вже кудись намилився.
– Я сходжу на розвідку до клубу, – пошепки повідомив він, – а перегодом прийду за тобою, там уся молодь. Он ті шматки кінського жиру бачиш? Дивися, поки я ходити буду, дід почне роздавати ҝх прямо руками в рот… Такий звичай тут, він називаәться “асату”… Так ти можеш ухилитися. Ребром долоні до горла: мовляв, великий рахмат, дідусю, але вже нікуди… Ми так робимо…
А ми, жертви тривалого рибного дня, насправді наҝлися до ціәҝ, на горлі, межі та наковталися під зав’язку… Усім нам підмостили під боки подушки, за якимось черговим тостом чи новорічною заздоровницею ми, як принци, кволо та ліниво жували…
Звідкілясь з’явився молодий, з тонкими, як у дівчини, рисами лиця джигіт з домброю та почав награвати ті самі мелодіҝ, які ми слухали біля свого стовпа… Причому коли він починав, то навіть старші шанобливо замовкали… Виявляәться, слова кожноҝ пісні хлопець складаә на ходу, вихвалюә експромтом присутніх, жартуә над кимсь відсутнім та навіть переказуә останні степові новини. Ось чому так багато пісень передаә місцеве радіо… Із ритму наспіву та схвальних вигуків слухачів можна було зробити висновок, що меткий на язик музикант був професіоналом та мав при собі, скоріше за все, багацько домашніх заготовок. Один із кюҝв, оцих своҝх майстерних наспівів, виконавець присвятив нам. Перед тим він коротко оголосив, що збираәться оспівати..
– Кюй називаәться пишномовно, майже як в Абая: “Хай навкруг осяәться все!”, – повідомив автор. – Але мова піде про прозу життя – допоки ми будемо сидіти в розпачі при кіптяві цих каганців. Струм – це не тільки кров у жилах потужних машин, це не лише світло, це сяяння іншого світу – світу знань та проҙресу, який манить променями та зве нас до себе… Це ясний шлях до сліпучих вершин майбутнього. І ось серед нас тепер славетні украҝнські батири, які приборкали вдома норовистий Славутич, звели Дніпрогес, тому віднині вся наша надія на них… Тобто на вас… Дозвольте виконати?..
Ми, діватися нікуди, дозволили. Але почухали потилиці… Оце й ә та велика сила мистецтва. Складе він про вас свій кюй, і ми, героҝ пісень, неначе як залишаәмося в боргу перед людством… Та коли подумати, то ми, як ті самі казкові батири, можемо зробити ҝм сюрприз, про який вони поки що й не здогадуються… Дійсно, що в них за життя без електричноҝ енергіҝ. За півмісяця ми відчули всю ҝҝ прозу на собі…
Присвячення нам було виконано віртуозно: автор жонҙлював домброю, як іграшкою, вертів ҝҝ навкруг власноҝ вісі та крутив навкруг себе, вона то зникала в нього за спиною, то з’являлася з-за плеча вже з протилежноҝ сторони, але ще дивніше те, що при всьому цьому ні пісня, ні приграш не переривалися – тонкими пальцями тіәҝ руки, яка на мить приймала легкий нехитрий інструмент, музикант якимсь чином умудрявся на льоту видобувати звуки та акорди з двох наявних там глухуватих кетгутових струн, перебирати лади та до того ж, підморгуючи, співати…
– Я чув, що в таких випадках можна віддячити грішми, – підняв руку з гаманцем після оплесків Вишняков.
Заощадженоҝ при напівголодному способі життя готівки в нас було чимало, тому ми щедро винагородили степового самородка. Звали його Темірханом.
…Ззаду підібрався Әркен:
– Там такі кадрилі – аж пиляка попід стелю… Попереду господарів з-за столу не встають, та навіть і вкупі з ними всіх разом нас звідси не відпустять ні за що… Тому треба дрібненькою зграйкою. Я подам дідові знак, і ми збігаәмо з тобою…
– Асату! – зрозумів знак Ібрагім. Його внук чи то син Әркен показав йому замість мене долоню ребром поперек кадика: – Рахмет!
Аксакал запитливо дивився… Я кивнув головою… Голова Валіхан щось говорив батькові по-своәму, може, відмовляв його від невідомого әвропейцям обряду, але старий Ібрагім тільки рукою махнув. Він здійняв святковий халат та залишився в білий косоворотці, білих шароварах, зовсім сухий та маленький. А це ж бо він у буранні дні нас на своҝй коняці знайшов… Йому подали рушника…
– Ти не жуй, а зразу ковтай, – смикав мене ззаду Әркен.
Ібрагім витер руки і на своҝй вузенькій долоні совочком підніс мені невеличку кульку жиру та великим пальцем підштовхнув ҝҝ в рот. Я проковтнув… І вся історія, лише солодкуватий вощаний присмак на губах зостався.
Нам іще раз принесли теплу воду у високих носатих дзбанах, полумиски та рушники. Дід напучував нас услід…
– Що він сказав?
– Це він мене лаә… Я говорив йому, що культурні люди оте його асату ні за що в рот не візьмуть…
В приземкуватому та довгому глинобитному клубі молоді зібралося чимало. Темірхан уже був тут як тут, грав на домбрі та підспівував “Амурські хвилі” для танцюючих.
– Із міст на свято нашевкалися, – пояснив Әркен. – Потім знову самі аксакали та дітлахи залишаться…
– А як вони в таку негоду дісталися? Наш Павловій зі своҝм обозом в Кустанаҝ на півмісяця застряг…
– В кожному випадку це окремі історія. Я, наприклад, ще до буранів приҝхав… Більшість теж…
1 січня 1962 року
Десь о другій годині ночі нас панькали чаәм. Місцеві гості Ібрагіма пили цей благоговійний напій підкреслено церемоніально. Вони зі свистом сьорбали його із квітчастих піал, котрі заповнювалися лише на третину, кожен із них блаженно видихував: ш-а-а-а-а-й, і йому негайно доливали гарячого.
За національним казахським звичаәм чай я куштував уперше, хоча, треба сказати, що й за своҝми рецептами вдома ми пили його лише хіба що у вигляді якогось сумнівного варива в ҝдальнях мережі тодішнього харчопрому. Й це при тому, що, на відміну від Казахстану, де чайний лист завжди був гостродефіцитним товаром, усі сільські магазини і лавки Украҝни мали великий вибір індійських та цейлонських чаҝв, який накопичувався сам собою за відсутністю всякого попиту. Дома, де полички льохів ломилися різноманітними узварами, “дудлити воду з травою”, яка ще й на серце давить, вважалося не скільки дурною манерою, скільки дотепним засобом напівголодного прошарку міських пролетарів, аби якось перебити собі апетит… Вже будучи казахстанцем, в одну з своҝх відпусток я все ж таки привіз чайник до стін родинноҝ оселі, де ця нікельована істота почала на них сичати парою, шмаркатися своҝм кирпатим носом та свистіти так, що вони як мовчали до цього ціле століття, так і продовжували оторопіло мовчати – в хатах у нас там свистіти непристойно…
Десятиріччя опісля ціәҝ новорічноҝ тиништальськоҝ ночі я написав «Оду чайному листу». Того часу я ненароком підломив собі ногу й лікарський бюлетень прив’язав мене на два місяці до своәҝ квартири – мабуть, Той, Хто Найвище, побачив, що без цього примусу мені дисертацію не закінчити… Я не став гнівити небо – вдягся в товстий светр, в’язаний за фактурою з брендовоҝ світлини Хемінҙуея та зачинився писати в невеликій кімнаті, щоб не вчаділи домашні, тому що не поступався тоді цьому майстрові пера в справі смаління цигарок. Тютюновий дим, у обмін на холод, витягало через незачинені балконні двері на вулицю, де вже мрячили осінні дощі та збивав останнә листя з верхівок дерева навпроти пронизливий холодний вітер. Дружина, вродженка Казахстану, подавала звичну вранішню піалу запашного гарячого чаю, я випивав ҝҝ та, розпалений, стягував із себе светра… Внутрішнә тепло розливалося по тілу та трималося в ньому деякий час, а перегодом я знову вдягався, і тоді з’являлася дружина з черговою піалою... Закономірність мною була виявлена швидко, на готовому матеріалі нам узагальнювати зручніше, ніж тим далеким пращурам, які ҝҝ для себе відкрили. Холоднеча кочового побуту зігрівалася благотворною діәю дрібненьких засушених листочків із якихось кущів за тридесять земель від цих степів, і я наяву побачив, як багато сторіч тому промерзлий за день сухий голомозий казах біжить ожеледицею в затишок своәҝ холодноҝ юрти, відігріваә гарячою піалою задубілі долоні, а потім, невеликими ковтками, все своә вистуджене тіло, швидко розімліваә так, що злипаються очі та вдячно проспівуә своә протяжне: ш-а-а-а-а-й…
Уявляю цю прозаҝчну картину тому, що побачив ҝҝ у дійсності тіәҝ новорічноҝ ночі. Перейняти казахську манеру вжитку цього чарівного напою нам тоді з першого разу не вдалося, ми напилися по-своәму, висловили щиру пошану привітливим та щедрим господарям і пішли до сусідньоҝ оселі на ночівлю. До нас причепилося ще декілька приҝжджих молодих джигітів із шампанським. Спати вклалися вже ранком і навіть не помітили, що й багатоденна метелиця теж сьогодні вляглась. А ближче до обіду, за законами всякого скупчення людей, “жайворонки” перебили сон “совам”, почалася загальна метушня, котра закінчилася загальним підйомом.
…І вперше, без звичноҝ сніговоҝ пелени, могли охопити поглядом місця свого перебування. Під великим та холодним, немов неоновий вуличний світильник, низьким сонцем розстилалася неозора, божественно біла рівнина, яка зливалася десь там, на сході, з синім небом. Ні худобини, ні звіря, ні птиці… Ні лісочка, ні горбовини, ні темноҝ зморшки байраку… Вельми символічно, як передвісник прийдешніх перемін, пожвавлювала арктичну безмовність холодного степу індустріальна низка стовпів, котра здиралася кручею в протилежний бік, на нашу західну сторону. Кручу заплавою підрізала річка, вона звивиною простягалася вдалину смугою суходільного очерету, який тисячами віх вибивався з-під снігів. Сам аул, навпаки, потонув у снігах, його віхами навкруг нас у безвітрі рівно струменілися з осель сизі кізякові дими. З-під кучугур, натоптуючи свіжі стежки, вже повилазили та енергійно засновиҙали азіати. Ніщо тут не змінилося після стихіҝ, ніхто нічого не розчищав, не копирсався та не метушився, як не метушаться әвропейські мешканці “після дощичку в четвер”… Нікого ці тривалі бурани не вибивають із коліҝ, люди зі стихіәю не змагаються, вони тут не стільки мудрі, скільки розумні. Мудрі дивляться вперед, а розумні під ноги, мудрі розуміють, що настане літо, розумні знають, як зиму пересидіти. Залишитися цілими й худобу свою зберегти. Хоч погода, хоч негода, хоч учора, хоч сьогодні – ҝҝ треба годувати-поҝти… Тому й годували, й поҝли… Від вовків обороняли... І особисто свою худобу, й ту, що в колгоспних кошарах.
На легкових санях, в одну кінську силу запряженого сірого жеребця, за якими котився дрібний горох хлопчаків, повернувся голова. На переметі врівень із дахом своәҝ династичноҝ оселі він щось жваво обмірковував із дідом, і Әркен попрямував до них… Десь там внизу з’явилася дружина Ібрагіма з підносом і скинула з нього пригоршнями на трохи вже вичовганий діл цукерки та інші новорічні ласощі дітлахам.
– Давайте ми вам подвір’я заради спортивного інтересу розчистимо, – крикнув Звяҙінцев. – Әркене, неси лопати…
Валіхан Ібрагімович перейшов до нашоҝ кучугури та відкрив пачку дорогих цигарок “Герцеҙовина Флор”.
– Сталін такі палив, пригощайтеся…
Ми пригостилися, і в коробці майже нічого не залишилося.
– Вибачайте, але ми на махорці сидимо. Махорка ә – курця вхоркаә…
– Ми таке становище виправимо, в нас у магазині добрий вибір тютюну. Сталіну його вже не треба, тому нам із вами вистачить…
– У вас багато худоби в господарстві? – став цікавитися спадковий знавець галузі, син ветеринара Першин.
– Давайте ми краще “Інтернаціонал”, гімн комуністів світу, заспіваәмо з нагоди Нового року. Чи ви слів не знаәте?
– Підтанцюәмо, коли що, починайте, – погодився Тригуб. Він у хорі флотиліҝ співав.
– Слова там ә про те, що ми робітники “великоҝ арміҝ труда”. І співаәмо ми, не задумуючись про якість цього труда. Рутинна ручна праця, яка не даә кількості, призведе нашу армію до поразки. Немічні ми поки що тут. Тисяча овець, п’ятсот корів, сто коней. Більше третини всього – на власних подвір’ях. Далі поголів’я прирощувати ми не в змозі… Ні механізаціҝ, ні фуражу, ні навіть силосу-сінажу. Як ти з ним у такі бурани перезимуәш?..
– А я ось честь таку мав, – кахикнув Борис, – деякий час у Саратові мешкати на утриманні… Так там же леҙенди ходять про незчисленні стада в заволзьких степах...
– Щодо незчисленних – не знаю… До речі, те ж саме розповідав нам і Хрущов. Аҙітував тут другий Техас облаштувати. Молодець, сам нас до Москви попрохав, а так би ми до цих пір збиралися. Довели ми йому всю корисність розбудови тут спершу фуражноҝ бази. По правді кажучи, Микита Сергійович спочатку проти цього виступав, але потім погодився з нами стосовно того, що американські преріҝ лежать у більш південних широтах, до того ж і там, на більш продуктивній паші, худобу лише на підніжній відгодівлі не держать...
– Все одно худоби раніше багато було, мені дід казав, що як оце глянеш у степ, а він увесь ворушиться, – зауважив Әркен.
– Якщо до дідівських літ, спасибі Аллаху, доживеш, то теж будеш комусь розповідати всяку всячину. Згодом поступово в це й сам повіриш... Коли я, між іншим, Хрущова аҙітував, то й на твоә щасливе майбутнә, й на дідове нужденне минуле посилався...
– Він вас он із сучасності кличе, – показав рукою Борис голові.
Ібрагім стояв на найвищій кучугурі свого подвір’я та махав руками, немов вітряк, і щось кричав.
– Лаәться, що я курю, та ще й при молоді, – покірно затоптав недопалок син. – Та й лікарі після хвороби не рекомендують… А ще дід говорить, щоб ви сьогодні, як розвидніәться, стовпами до себе додому не рушали. Ми вас завтра відвеземо… І про станцію подумайте. Весною, як тільки сніг зійде, почнемо орати двадцять тисяч гектарів та вперше засівати!.. Треба зводити механізований тік, нафтобазу, пилораму, млин… А без струму, як вам наш акин співав, та як той акин-водовоз з екрану співаә – і ні туди, і ні сюди…
– Ви, коли на діда посилалися, – поцікавився Безпалько, – із Хрущовим сам-на-сам були?
– Ні, ми були втрьох на одного. Втім, із ним ще Шевченко був, аҙрарний радник. Нас підтримував, сам неначе як родом із села… А сказали ми ҝм так – худоба в нас у степу – вся національна маәтність. І поточний, і недоторканий запас, і валютний резерв, і основні та обігові фонди… Якщо за зеленою травичкою з півдня на північ кочувати, а взимку – до затишних заплав, то поголів’я приростити можна. Щоправда, до якоҝ-небудь черговоҝ стихіҝ: посухи, джута чи мора… Але ж ті ковбоҝ американськими преріями не кочують. І в нас уже ніхто не бажаә... Ви в клубі вчора були, бачили, чого вони там хочуть… І це нормально, мій батько відкочувався за них. До речі, низина, де ми тепер стоҝмо, споконвічна наша зимівля в урочищі. Це наш тисячолітній, так би мовити, Кремль, а все навкруг – наша Красна площа… Думаәте, куди аксакал ҝздив, коли на вас натрапив? Урочище вздовж та впоперек обдивлявся, чи не загубилася в негоду чиясь худоба. Вона іноді як піде за вітром… А він у нас професор, усе життя найвищу тут посаду обіймав. Чабанську…
– Так, а сам “У-2”, Микита Сергійович, він що насправді, малограмотний?.. За спинами, при Шевченках сидить?..
Хрущова прізвиськом “У-2” охрестили на честь літака, що в народі називаәться “кукурудзником”. За фанатизм у повсюдному насадженні ціәҝ культури.
Голова подивився в бік свого подвір’я – батька там уже не було – та дістав іще одну цигарку із дрібного там залишку...
– Ви ще молоді, не знаю, як вам і поясняти ці матеріҝ... Пророк наш, особа, як вам відомо, реальна, ні царем, ні богом земним себе не оголошував. Нами же правили посмертно царі та боги. Наймудріші з мудріших... А закопають – виявляәться, що не тому молилися... А скільки жертв на вівтар покладено... Зараз прийшла цілком нормальна людина, можливо, така, як ми з вами. А може, така, як американський президент... Там теж бо всякі були – і Вашинҙтони, й так собі, але своҝ, з громадян! До того ж у них ротація: прийшов – пішов, прийшов – пішов, із чого в залишку випадаә нормальна, усереднена лінія державноҝ політики... З Хрущова, може бути, й у нас започаткуәться те ж саме. А може, й краще. Зміг же Микита Сергійович взятися за засудження культу, а це принципова теза – всякий вождь відповідаә за все не як бог, а як делеҙована народом у владу особа... Шараханнями його реформи я б не називав. Реформи бувають або вдалими, або невдалими, та комусь ҝх треба починати. Ось він і проявляә ініціативу, а ҝҝ в нього – через край... А ви що, бога знову бажаәте?..
– Ні, бога – ну його... Просто деякі люди кажуть, що Хрущов – дилетант.
– Важливо, хто оті “деякі” ә. Якщо про них самих ніхто нічого ніколи не говорить, то що це за авторитети…
На кучугурі знову показався Ібрагім, і голова втягнув цигарку в рукав.
– А за кукурудзу Хрущову пам’ятника поставити треба, – сказав він та зібрався ҝхати додому.
– Ми будівельники, тому в землеробстві не тямимо, – пояснив Першин.
– А що тут тямити – чи травинка тонка серед плевели тягнеться, чи дебела голобля з качанами пре…
І Валіхан Ібрагімович поҝхав, а ми пішли чистити подвір’я. Але батько його все ж таки заборонив нам цю дурну працю. Степ навчив його всім тонкощам ремесла виживання та вмінню берегти сили.
– Сніг опісля Науриза розтане сам, – переклав його передбачення Әркен. – І ви побачите, як усе навколо зацвіте тюльпанами…
– А батько твій ними трактором як задеркотить… А що в нього за освіта? – запитав я.
– Технікум сільськогосподарський до війни, – відповів Әркен.
– Технікум до війни – це дуже круто, це теперішня академія… Мій батько теж довоәнний технікум закінчив, так післявоәнні інститутські вчителі прибігають до нього із задачником, щоб потім шкільнятам-пінҙвінятам пояснювати…
– Так мій, знаәш, скільки ще всяких курсів пройшов? Останні роки – по місяцю в Москві. Може ж, переорють усе-таки ці тюльпани...
Особисто для нас відкрили зачинений на свята магазин. І тут теж, як на Вузькій коліҝ, все для цілини. Тютюн на вибір: сталінські папіроски, сигари “Північ” – щоправда, підіпрілі вже, але елеҙантні, чорні, з білим ведмедем на полюсі, та навіть невідоме ще нам болгарське куриво “Бджілка”. Його ми гуртом і взяли – заворожив нас медвяний дух та приваблива реклама у віньәтці: “В цьому пакеті міститься двадцять круглих, ароматизованих, соусованих та тричі знепилених цигарок”.
– Ти бачив, – здивувався Безпалько, – що вони тут палять?
Окрім вишуканих тютюнів, у боковій комірці әгипетською пірамідою височилося марочне кримське шампанське, й ми взяли про запас три його – по чотири пляшки в кожнім – картонні паки. Для зустрічі православного Різдва та старого Нового року. Купили ящик цукерок дітворі – вона нас супроводжуә скрізь. Он, обліпили ҙанок знадвору, в лавку всі не втиснулися…
– Дітей у вас леліють, – зробив висновок Безпалько. – Видно по ҝх щільності на душу населення… Та по відношенню…
– А як ҝх не леліяти, – якось зажурено мовила з-за прилавка Майра. – До четвертого класу, і всі пестощі… Потім, куріпочками ще, до інтернату… І в дорогу далеку…
Майра змахнула сльозу…
– Щось трапилося?
– Та ні, нічого… До буранів не встигли забрати свого на канікули, залишився в діда в Жовтневому. Тепер уже до літа…
Ласощі роздавали біля ҙанку… Великі важкі цукерки вилискували яскравими знайомими обгортками.
– “Кіт у чоботях” нашоҝ запорізькоҝ кондитерськоҝ фабрики, – повідомив я Майрі та всім своҝм. Дітям було все одно, чий там кіт, головне – цукерки-велетні, з вафельною начинкою в шоколаді! За батьківщину не соромно…
Дітям усе одно, а в мене серце защеміло. Я жив недалеко від фабрики. Вулиці зі столітніми дубами, ҝх лапате осіннә листя під ногами… Вони довго осипаються у м’якій придніпровській імлі… Там у мене залишилося все – дитинство, школа, футбол, друзі, батьки. Тут поки ще нічого немаә… Окрім азійських вражень. Ну й бог з ним. Буде що згадати…
Потім ми відвідали денні танці під домбру та баян у клубі, перезнайомилися з місцевими кадрами. Більшість із них – кустанайські студенти. Обмінялися адресами.
На вечерю був бешбармак, уже не святковий, а представницький, тому мені, як начальству з нашоҝ сторони – комсомол тоді гримів авторитетом – піднесли баранячу голову на таці. Я почав метикувати, з якого боку до неҝ підступитися, але Әркен підказав:
– Відріж трохи собі та передай далі…
– А для чого тоді ҝҝ мені так церемоніально вручили?
– Символічно, як високому гостеві… Покуштуй першим, а потім – усі інші…
Ввечері з’явилися наші товариші по ночівлі, й знову – ми тепер зрозуміли чому – з марочним кримським, котре після горілки пилося криничною водицею… Згодом ми зробили відповідний жест зі свого боку…