Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною
| Вид материала | Документы |
СодержаниеЗЕМЛЯ степОВИХ тюльпанІв. 7 січня – Різдво православне 1962 рік. Весна. |
- Загальновідомо, що історія І література це нерозривні сфери людського буття І мислення, 106.24kb.
- Реферат на тему, 143.88kb.
- Нове життя з «Малою Батьківщиною», 78.98kb.
- Університет ім. Олександра Довженка внутрішній світ дитини в оповіданнях, 674.5kb.
- Роде наш красний, роде наш прекрасний, 81.19kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Святкова прибраний клас. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про, 71.28kb.
- Міністерство освіти І науки України Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного, 201.75kb.
- Мотив сенсу людського буття у драмі валерія шевчука “кінець віку (вода життя)”, 182.55kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (філологічний напрям, профіль українська, 1616.56kb.
ЗЕМЛЯ степОВИХ тюльпанІв.
Над Азіәю – весняні тумани,
Й яскраві до жахливості тюльпани
Укрили килимом усе на сотні миль.
Анна Ахматова
1962 рік
2 січня
Вранці за нами прислали обоз, але ми не могли зіпнутися на ноги. Голова футболив порожні коробки з-під вина та напучував:
– Шампанське з горілкою – це карате…
Ми простяглися тілами на двох санях. Ще на двох знаходилася у великому асортименті провізія: кожна родина чимось віддячила нам за атлантичні оселедці. Та зверх того надавали…
– Першин, організуй легке похмілля, – кректав Борис по поверненні до свого задубілого вогнища – Ти дивися, яка штука підступна це шампанське безневинне… Ледве на воза вповзли… Й голова як макітра…
– Так по цеберці кожен випив… Звідки ці підбурювачі взялися?
– Я вже все обшукав, – розпалював комин Безпалько. – Нічого не організуәмо. Спирт ми увесь відвезли туди, а шампанське звідти не довезли. Нашатир ә, нам аптечку дали. Кому млоҝть – ә усуспільнений флакон огіркового лосьйону…
– Краще б розсолу…
– Треба спорядити зворотний похід стовпами до лавки…
Охочих, а скоріше діәздатних, не знайшлося. Та ще й знову просити Майру за ҝҝ рундук на свята нечемно. Нам і так учора відчинили з поваги…
– А ти як треба шукав? – перепитав Борис у Безпалька.
– А як іще? Пляшка – це ж не голка…
– Я мав на увазі, що, можливо, оті аульні десь непомітно хоча б чвертку разом із аптечкою підсунули…
– Не практикуәться, видно, тут таке. Перешарили скрізь…
Першин гортав свого замацаного щоденника:
– Ну й день, хоч вішайся… Випити нічого. Та, ти бачив таке – ще й ні за що… Жодноҝ червоноҝ дати…
– Так ти ж казав, що день народження у твого батька другого січня, – здивувався Борис. – Ще й на зв’язок з ним якимсь чином вийти збирався... Я через це й запам’ятав, тому що сам стосовно телефону в аулі розпитував. Можна було б із інститутом перемовитися, але з Тиништалу на міжміську стацію виходу немаә. Теоретично ә, але мало не за тиждень уперед замовляти абонента треба…
– Оце допилися, мужики, – отямившись, почухався Першин. – Звичайно ж, день народження батька… В мене ж цей святий день календаря нічим не засмічений навмисно. Гаразд, біс би його взяв, як же це я…
Він побивався навсидячки, охопивши голову руками. Думали – з похмілля… Але ні, виявляәться, позу роденівського мислителя прийняв…
– Сісти всім за стіл! – раптом скомандував він…
…От так Першин! Ось тобі наш Вітько! Приховав таки десь резерви! Йому пробачилося навіть те, що він так довго тут усіх мордував. Ну, забулася людина, дописалася до того, що сама заплуталася…
І всі, хто до цього в’яленими бичками валявся, миттю підвелися… Окрім мене, Вишнякова та Шевця. Нас марудило, ми лежачі.
І Першин урочисто виставив на стіл четвертну сулію батьківського бальзаму…
– Ти що, – відкрив рота опісля довгоҝ паузи Борис, – оціәю хурдою-бурдою нас зціляти зібрався?..
Хвилин через п’ятнадцять ударники застілля Першин, Купцов, Безпалько та Заболотний ожили настільки, що почали чавкати жирним кінським салом. А згодом заторохтіли гарячими конфорками та почали заварювати подарований плитковий чай і бадьоро закликати до своәҝ компаніҝ інших – побажати здоров’я й довгого віку Першину-старшому...
Коли всі ходячі всілися, вони прийнялися за нас:
– А що, блідотики-нудотики, у відриві від колективу вижити намилилися… Досить кублитися, сідайте краще видужувати разом…
* * *
До вечора хто проспався, хто вилікувався бальзамом. Солідний його залишок знову приховав для компресів Макаәв. Він, до речі, був серед тих, хто прийняв зілля шляхом внутрішнього використання. А ми втрьох оздоровилися плитковим чаәм. За чаәм же на ніч і радилися. План вимальовувався такий.
Завтра зранку – сортування та розкладка провізіҝ. Відтак – дослідження територіҝ подвір’я, де, можливо, щось потрібне знайдеться. Потім лазня, обід та розробка плану дій на станціҝ. Термін установки дизеля – дванадцяте січня, до старого Нового року. Можна було й тринадцятого, але тоді, з оцим чортячим числом, достеменно не встигнемо… Павловія з продуктами в разі його приҝзду вирішили завертати назад. За електриками, налагоджувальниками, якщо, звичайно, він сам буде вбачати в цій терміновості потребу. Нам про це невідомо, будівництво, воно, як увесь Схід тутешній, справа, кажуть, потаәмна… Ми знаәмо, що Валіхану Ібрагімовичу станція потрібна до зарізу, та не він ҝҝ зводить. У будівельників сам факт запуску об’әкта завжди мав самодостатню цінність: ә визначений термін, і не треба розводити теревені. У випадку провалу дибки ставала вся виконавча вервечка, впритул до самого Міністерства фінансів та Держбуду… Тому зовсім не виключено, що на папері цей об’әкт у далекому степу ще до Нового року ввели до ладу.
Але, у всякому випадку, очі замилювати можна лише до початку літа. Далі за “ефектом доміно” піде завал усього будівельного циклу: новий цілинний радгосп, комплекс зерноскладів, механічних токів… І тоді всі-всі, увесь цей ланцюг, буде мати справу не з конторськими Держпланом чи Мінфіном, а зі всесильним ЦК. А там швидко знайдуть, хто звив клубок довкола простого питання. Це зараз усі тут наче ні до чого…
Якщо ми дизеля не закотимо, то так воно й буде. Почнеться весняне бездоріжжя, повінь мережі тутешніх річок, потім прийдуть крани, за ними бриҙади… Півроку пропаде, а це й буде той самий вихід до фіналу з Центральним Комітетом.
* * *
Я часто згадую цю історію та думаю: ми що, напівголодні альтруҝсти, в тій глушині когось хотіли від розплати врятувати? Чи виручити голову та зробити подарунок автохтонам? Чи випробувати себе, заробити гроші та вдячність – ось, мовляв, які молодці, до чого здогадалися…
Чи були просто беззавітними патріотами, будівниками комунізму? Ні, беззавітних як таких я навіть і не знаю... Фанатиків знаю, але узагальнювати ҝх досвід для суспільства можу хіба що в неҙативному плані. І коли вони згуртувалися – то побережись!
…Комунізм для нас був абсолютно буденною реаліәю. Якоҝсь особливоҝ беззавітності для його побудови не вимагалося: восьмигодинний робочий день, два вихідних, мінімальна двотижнева відпустка. Ніякоҝ, на відміну від капіталізму, експлуатаціҝ людини людиною, а, як жартували тоді, навпаки. Тому й провалили справу, як черговий об’әкт… Але, як би там не було, перша його ступінь – соціалізм – уже побудована. Ось вона, навколо і скрізь: загальна рівність убогоҝ середненості зі злющою заздрістю до «загниваючого» Заходу. Партія поставила вірну мету – перетворити нашу злосливу заздрість, перемножену подушно й складену докупи, на світлу патріотичну ідею та, натужившись щодуху, обійти всіх. Це й буде комунізм… Ми тіснили Захід у космосі, підняли рівень загальноҝ грамотності, причому Казахстан міцно утвердився на першому місці в світі за рівнем освіти населення. Радянська держава випередила інших землян у справі уніфікаціҝ мислення як найпершоҝ умови комуністичного співіснування. Інакомислячі – з ними спілкуватися проблемно – одержували злітного штурхана для посадки як у місцях не дуже віддалених, так і у віддаленому зарубіжжі… Вірили ми й у другу стадію, тобто в комунізм безпосередньо. Вірили в нього так само, як і в світле майбутнә тепер: ідемо ж ми, хай йому гайда, все-таки кудись та до чогось…
А ще ми були тими, попередніми, з котрих я всю цю розмову почав. Готові виручити, допомогти, відзначитися. В змозі – врятуй, навіть коли не знаәш кого, тому що голови полетять у найменш причетних. У змозі – допоможи людям, це вони зробили для тебе все, що ә, та іще воздадуть. У змозі, не в змозі – намагайся, прояви себе, випереджуй, заробляй… Чи ти до нахлібників, ображених на ввесь світ за те, що подають мало, з молодості приәднатися бажаәш?
А тому нас, можливо, з деякими застереженнями, мали б поставити до лав героҝв нашого часу.
3 січня
Все йшло за планом: чудова лазня, шашлик з баранини, плитковий чай. Поза планом приҝхали Жумагалі з Әркеном. Привезли ще якийсь харч та вітання від Павловія: він зателефонував ҝм туди, що провізію для нас отримав, але прибуде не раніше десятого в зв’язку з кримінальною справою.
– А куди стіна на станціҝ подівалася, – дивувався Жумагалі. – Завалилась, чи що… Я ще того разу запитати хотів, але подумав, що примарилося в темряві…
– Переробляәмо, бо більше зайнятися нічим, – знайшовся Безпалько.
– Ви лише голові нічого не розказуйте, поки ми тут усе на місце не поставимо, – попрохав Борис.
– Добре. Тільки батько завтра сам збираәться…
– Відговоріть його як-небудь… Скажіть – епідемія грипу…
– Тоді він сьогодні приҝде… Та якщо треба – придержимо.
Були в нас забобони: стіна станціҝ розібрана, контейнер дизеля зламаний, проект поки що у вигляді ідеҝ – то чим тут задаватися? Скоріше, в голови очі на лоба полізуть. Ще й крик учинить – довірили таку справу шмаркачам, занапастять усе… А коли збоку непевності напустять – нічого не вийде…
– Ніякого ҙвалту ніхто не вчинить, – заперечив Звяҙінцев. – Він у наші роки вже на фронті був… Може, навпаки, на підмогу його взяти, ніж пнутися самим?
До загальноҝ думки ми так і не дісталися. Вирішили завтра якомога раніше взятися за виконання накресленого плану…
4 січня
Ми снідали, коли з’явився Валіхан Ібрагімович. Поздоровкався…
– А контейнер дизеля ви даремно на дрова пустили. Вкривати все одно доведеться, ә в нас брезентові запинала. Тут знаәте, яка весна… То дощ, то мороз, то знову дощ… Так залишати не треба… А що зі стіною станціҝ трапилося, не второпаю… Я туди коня крізь пролом завів…
Вислухав нас голова мовчки. Відкрив “Герцеҙовину Флор”, від якоҝ знову майже нічого не залишилося. Ми, як школярі, виправдовувалися. Ось що значить зустріч не до речі.
...Всі декілька разів виходили на подвір’я – міряли, рахували, прикидали. Переміряли, перераховували, переприкидали…
– У вас ә що випити? – зітхнув голова. – У мене, чесно кажучи, самопочуття стресове…
– Ә, – підвівся Макаәв.
– Та сиди ти з ним... – обірвав його Борис. – Бережи намащуватися…
– Підемо зі мною, – запропонував мені голова.
Ми зібралися до його саней. Під обурені вигуки Макаәва:
– Як це – “сиди ти з ним”? І посиджу… Зате обличчя стало, наче нова копійка…
– Обліз, як ящірка. Тебе на мороз тепер не виженеш…
– У тім і справа, що виженеш, бальзаму спасибі…
У приміщенні станціҝ голова зняв з коняки попону, досипав ҝй у торбинку вівса та владнав амуніцію. А мені з надр своҝх саней подав пляшку спирту.
– З осені лежить, етикетка вже зітерлася… Але при собі завжди маәмо на всякий випадок.
…Спирт потроху втамовував стрес.
– Як це ви наважилися, а головне, додумалися… На війні за такі ідеҝ нагороджували…
– Так уже й нагороджували… За штикові атаки, коли патронів катма, ордени давали…
– Повторюю, – наголосив голова, – найвищі нагороди вручали за розробку операцій. Полководець шаблю іменну не для рукопашноҝ сутички носить… А для внутрішньоҝ мобілізаціҝ – як перемогти розумом, а не руками… І коли доходить до того, що він із піхов ҝҝ висмикуә, то це фінал… Зразу відітнуть заодно з рукою по плече для трофею…
– На війні, мабуть, найстрашніше – оті харакірі врукопашну… Чи втягуәшся?..
– Найстрашніше на війні – це чотири роки без лежанки… В грязюці, в снігу задрімав, та в рукопашну, – якось гірко пожартував голова. – Досить вам про війну, цей кошмар переказувати не хочеться... Ось вигорить наша затія – навіть не знаю, чим віддячити зможу… А на підкріплення десять кращих джигітів укупі з сином даю.
– Ні, він неповнолітній ще. Привезіть нам краще трохи шампанського на Різдво…
– Я ж не наказом його до вас оформляю. Нехай на канікулах попрацюә з вами, він дебелий…
Поҝхав від нас Валіхан Ібрагімович увечері та обіцяв ранком прибути на чолі свого молодіжного загону.
* * *
Не заради незграбноҝ спроби цим прикладом вирішення дрібного для планетарних проблем питання продемонструвати велике значення братства народів, як символу та подорожнього вказівника әдино вірного, рятівного для людства шляху, я хотів доповісти таке… І не заради непомітного згодом переходу до думки про те, що при всіх реаліях самостійності, вона, самостійність, відносна в системі міжнародного розподілу та об’әднання праці, природних та людських ресурсів у мережі всяких глобальних інституцій та прожектів, де, врешті-решт, і дуба дасть, як явище економічне, я намагаюся сказати…
Я просто хочу сказати, що без аульного загону ми б той дизель не перекантували.
5-6 січня
Хлопців голова привіз насправді дужих та тямущих. Після буранів ударили сильні морози – найбільш підходящий момент нарощувати лід, але ми довго на цьому белебні не витримували. А підкріплення холодів не боялося… Ще одна, дуже істотна деталь: у першому обозі, на санях Жумагалі серед задубілих оббілованих баранячих туш, які стирчали куксами в різні боки, з великим казаном та надраәним мідним підносом сиділа Балкія. З ҝҝ щоденною потім появою дух казахськоҝ кухні забив таки запах атлантичних оселедців, котрий, здавалося, в’ҝвся в стіни нашоҝ будівлі назавжди. А вирятуваний було бальзамом Макаәв знову вдав із себе хворого та попросився на кухню в днювальні.
Ми занесли провіант, добряче поснідали та взялися за машину. Керував проектом Звяҙінцев, автор ідеҝ. З пляшкою привезеного кримського шампанського під пахвою він востаннә обійшов дизель.
– Досить тобі шаманити, – хотів відібрати в нього шампанське Борис. – Холодно. Давай по краплі символічно та вперед… У кого кухлі?
– Які ще кухлі! – обурився Віталій. – Об борт бити будемо і – в путь…
– Об борт б’ють, коли все закінчено, – зауважив тихоокеанець Тригуб. – А ми тільки-но починаәмо. Тут слід випити…
– На щасливе плавання розбивають, – повчав Віталій. – А корком за вдалий фініш стріляють…
І, як завжди, әхидно завершив:
– Втямив, матросе Кішко?..
Опісля того як Звяҙінцев перемовився з машиною та розбив об потужну ҝҝ станину пляшку шампанського, ми постукали кулаками об дерев’яний піддон та тричі сплюнули через ліве плече і з богом рушили в дорогу. Але за якусь п’ядь із рипом зупинилися…
– Брати казахи! – звернувся Віталій. – Ви всі плювали через ліве плече? Чи перепльовувати будемо?..
– Плювали, плювали, – дружно завірили аульні.
– Ну, тоді перероблювати будемо. Зразу видно було, що полозки не в той бік…
Справа в тім, що зарубіжні наші брати не передбачали подібного казахстанського варіанту, тому в транспортному контейнері закріпили свій виріб на піддоні з короткими поперечними ребрами жорсткості знизу. По зашкарублому льоду вони, певна річ, відразу ж почали підламуватися за напрямом руху всередину.
Ми підважували махину з боків товстими, з довгим плечем, важелями та підсовували спідсподу міцні обаполи. Розуміәться, повздовжні… Де ми взяли важелі та обаполи? На даху свого будинку… Декілька крокв зняли, потім теж на місце поставимо, з них не стріляти… А зіпсуәмо, так стопимо, жертва невелика ради великоҝ мети…
7 січня – Різдво православне
Не працюәмо. На вулиці, як повідомили вчора аульні, сорок ҙрадусів морозу, краще день народження Господа Бога вшанувати вечерею в теплі. А він нам допоможе в найвідповідальнішу мить. Релігійний ухил урівноважили звітно-виборними комсомольськими зборами. Високому панству я зачитав свого щоденника комсорга. Народ зразу ж активізувався, надійшла пропозиція викинути з документів словесні портрети, але я відмовився та послався на прецедент з листом гоголівського Хләстакова, котрий навіть не комсомольці, а якась реакційна земська потолоч не наважилася кореҙувати.
Після дискусіҝ мою діяльність у цілому схвалили.
8-10 січня
Температура знадвору нам достеменно невідома, але льодовий шлях почав тріскатися рушничними пострілами. Ми заливали щілини та просувалися вперед. На нашому ҙрадуснику, схожому на коробочку з-під вакси з якоюсь чутливою біметалічною спіраллю всередині – десь за сорок. У голови вдома спиртовий, так він і придержувався зранку свого горілочного стандарту – щось біля сорока. Всі такі ҙрадусники треба купою взяти та дружно викинути. Але коли взамін немаә ртутного, то поспішати не варто, краще визначити коефіціәнт помильності.
Після полудневоҝ казахськоҝ передачі ми зрозуміли, що наш термометр бреше на декілька позначень шкали вниз, а котрий у голови – рівно на стільки ж уверх. Він, спиртом насичений, видно, розжарився. А синоптики через гучномовець з вулиці обіцяли на ніч подальше зниження… Тому носова частина двигуна ще до темряви була вже в створі демонтованоҝ разом із ворітьми стіни.
План на найближче – закотити ввесь дизель у приміщення та відновити стіну. А там, у затишші, буде видніше.
11 січня
Казахстанська сторона приҝхала зранку, немов на фініш автомобільних перегонів “Формули-1”, з ящиком шампанського. І, здаәться, з чимось міцнішим. Та з новими лантухами провіанту. І Балкія була на возі не самітна – в компаніҝ з нею сиділа Батіма з другим казаном та глибоким мідним підносом. Сам голова обіцяв приҝхати пізніше, він проводжав Әркена в Жовтневе…
Сином він займався ревно, готував до московського інституту міжнародних відносин, там у нього кафедрою завідуә однополчанин. А тут Хрущов ледве всю справу не зіпсував – примусив абітуріәнтів попередньо два роки відпрацювати на великих будівлях комунізму. Әркен загорівся бажанням виконати волю лідера держави, але батько був таки ближче та запал його остудив… А дядько Козибаәв із якимсь помічником Микити Сергійовича, поміж інших справ, домовився щодо винятків із цього правила.
…Замість Әркена приҝхав Темірхан.
Ми не бачили його з Нового року. Глузду, правда, з ціәҝ заміни мало: машину кантувати – не на домбрі грати.
Найбільші труднощі виникали через цей собачий холод. А дизель – розрахунок був вірним – опісля з’йому з піддону встав на місце, як у кіно. Кінці крижастих гвинтів, які сталевим зрізом металу біліли в товщі льоду, точно збіглися з кріпильними отворами станини. Залишалося акуратно вирубати лід, спустити дизель на анкери, немов пароплав на воду.
Ми зігрілися крутим чаәм, хтось натякнув на чарчину… Ідею подавили в зародкові через здорові комсомольські переконання. Справа неначе завершена, але не зачищена... Тим більше, що все йшло як по маслу, не вистачало нам ще якоҝ-небудь пригоди на свою голову вкінці…
Домовилися, що відкоркуәмо шампанське та все інше, коли припнемо машину на гайки та ще й законтрогаәмо. Першу пляшку розіб’ә голова – так ми благословимо ҝҝ на плідну та надійну роботу. З цим шампанським нам таланить – хоча новорічне причащання було передозовано, але освячення в льодову путь допомогло. Витівка все ж таки була ризиковою: все могло неоковирно потонути в снігах, дійсно, як той “Титанік”... Корабель цей у сто разів краще обраховували…
І навряд би хто з начальства під нашим планом підписався. Тому що відповідальність за цю самодіяльність падала цілком та повністю на підписувача. Хто б із них ледь за пером підвівся, той би відразу в штани наклав. Кожен!.. Щодо Павловія, котрий канув десь у часі та просторі, навіть і гадати не варто. Та й стосовно всемогутнього Ковирняги, скоріше за все, теж... Хоча хто його, нам невідомого, знаә, цьому-то можна піти ва-банк, у нього ә всі повноваження для того, щоби списати збитки на ризики… Так хто б до нього з цим питанням достукався? Це ж скількох тих, хто обклалися, треба було по дорозі до нього перестрибнути...
Розігріті та розкошлані, ми кинулися в останній бій… Вирубали дюжину пройм по периметру машини, вбили туди дебелі дерев’яні клини та почали крушити під нею лід. Бризки крижаних крихт летіли в обличчя, ми заважали одне одному в тісняві, кругом стояв переможний шум-гам та загальний веселий кураж.
– Тихо, Темірхан співаә, – крикнув хтось.
Всі змовкли. Чутно було лише скрегіт важелів по бетонній основі, тріск льодового наросту, відгук глухих струн та хрипкий, надірваний уже голос Темірхана.
Бідний акин… Він, виявляәться, грав уже давно. Він оспівував переможну ходу людства до світла, щастя та проҙресу, він прославляв кмітливих, повних сил дніпровських батирів, він допомагав нам, як міг, а ми його й не чули…
– Скласти інструмент! – скомандував я всім довбальникам.
Темірхан продовжував… Як на мене, змерз, немов бурулька… Ми, розперезані, теж почали тремтіти.
Я підійшов до нього. Він сидів у порожньому кутку будівлі на дошках поверх купки цегли, в нього були тонкі, білі, вже синяві пальці…
– Ми тобі дуже вдячні, навіть сльоза навернулася… Пробач, що прислухалися не зразу. Треба було встати, попросити уваги, сам же бачиш: всесвітній хаос і ніякоҝ акустики. А на такому холоді голими руками та ще й сидячою роботою займатися не варто. Підемо в оселю…
– Ні, допоки ви, допоки й я… А оголошувати номери для працівників не прийнято, це ә всього-на-всього фонова підтримка…
– Тоді все, на сьогодні квит, – вирішив я. – А то замість обіду будемо вечеряти при каганцях.
…Макаәв розтирав бальзамом акину руки.
– Зашпори зайшли?.. Е, брате, ти, здаәться, догрався… Увесь гориш… Лягай у ліжко та роздягайся, компрес робити буду…
Опісля поради з кухарками обід усе ж таки відклали ще на годину. До приҝзду голови.
…Підрубаний зо всіх сторін льодовий панцир важелями спідсподу виламувався скибами, ми наближалися до завершення епопеҝ. Зморені та голодні – де цього голову носить? – ми почали звільняти клини, і машина поступово та плавно осіла на призначене ҝй історіәю місце. З готовністю давати людям енергію та світло, вона завершила свою далеку складну подорож і отримала на все своә подальше життя цілинну прописку. Для нас вона була живою, розумною та слухняною істотою, і ми безмежно раділи тому, що ҝҝ, немов рідну людину, забезпечили своәю житловою площею, дахом над головою, затишком та умовами для продуктивноҝ праці й відпочинку.
Обід наш перейшов у велелюдний сабантуй. Наявний склад будь-якого колективу, дещо роздрібнений у процесі виробничоҝ діяльності, найбільш зримо постаә саме за столом або в черзі за зарплатою. Батіма з Балкіәю були в центрі уваги й під компліменти трудилися в поті чола. Одну з них хтось намагався ущипнути на ходу ззаду, але заробив по руках – не до того було…
Вже зовсім стемніло, коли з’явився голова. Насамперед він огудив своҝх за акина, який лише недавно лікувався від туберкульозу.
– Ми говорили йому, так він на вас послався…
Голова прислухався, як Темірхан дихаә, поговорив із ним та трохи заспокоҝвся. І ми з ліхтарем повели його, як бувало на фронті, метати в ціль, намальовану на захисних обладунках дизеля, розігріту до піни пляшку шампанського, але Валіхан Ібрагімович наполегливо відмовлявся від заходу на атакуючі позиціҝ, говорив, що давно демобілізований, а ми, трохи вже веселі, підбадьорювали його, вимагали поділитися ратним досвідом перед молоддю власним прикладом… Поки ми фіҙлярили, голова десь там тюкнув горлом пляшки об залізяку, відколов його разом із корком у дротянім корсеті та хотів заткнути пальцем отвір.. Звідти, як із вогнегасника, засичали й звилися траәкторіәю феәрверковоҝ ракети піняві шлейфи шампанського, які мальовничо осіли на скутій морозом залізній машині та на головах ближніх…
– Клас! – похвально обізвався хтось трохи ззаду. – Бойовий досвід…
Валіхан Ібрагімович засміявся:
– Само так вийшло… Хіба ж це можна такою вагою об таку машину?.. Це ж не танк…
– Все одно клас!..
12 – 13 січня
Актовані дні – це термін вимушеного простою через сильні морози чи інші погодні умови, про що складаәться акт і нараховуәться заробітна плата. Ніяких паперів ми не писали – це турбота Павловія, – але й не працювали. Стіну ә сенс класти не нижче двадцяти ҙрадусів, щоб потім ті важезні ворота, котрі висять на ній, у відлигу не впали разом із нею…
Тринадцятого – лазня та зустріч Нового року. Не життя, а суцільні, як сибарити кажуть, свята…
14 січня
Новий рік за старим стилем ознаменувався явленням Павловія в обозі з двох машин. Добра в них вистачило б і на одну – другий автомобіль мав страхове призначення. Коли куца колона заҝхала з парадноҝ сторони, від колодязя, звідки не видно проломленоҝ стіни та дизеля, але добре помітно відсутність головного “містоутворюючого об’әкта” – контейнера станціҝ, який закривав один бік двору, виконроб вистрибнув із кабіни та завмер, як укопаний. Потім повернувся навкруг, звів очі на дах без крокв і з лементом: “Украли, виродки, останнә, проспали!” вломився в будинок, та переполохав усіх нас, як курей спросоння… Разом із ним через поріг, наче архангели з-за хмар, у сизому оповзні холодного повітря, яке в тутешній прозорій морозяній тиші незримо та терпляче дочікуәться нагоди увірватися клубчастим туманом у прочинені двері та знову невидимо осісти тепер уже в хатньому теплі, вкотилося і двоә прибулих водіҝв, котрі теж були перелякані, хоча ще й не знали, чим…
Не повірив нам Павловій, побіг пересвідчитися. Повернувся, почав щось шкрябати на папірці, потім зірвався, як опечений, та став снувати туди-сюди кімнатою, при цьому якось незвично для нас пружно гуцикався в колінах та енергійно кивав головою, мовби підкидав та давав улягатися в ній своҝм розкуйовдженим думкам, неначе змащеним вареникам у макітрі. Відомо, метикував щодо дострокового пуску об’әкту – зійшла до його ніг із небес на початку року така планида…
– У тебе, Федоре Павловичу, сьогодні не про-о-огин на тімені виник. Струс у тебе, ніяк ти нічого не втямиш…
Струс! Це влучніше якогось там запозиченого за кордоном “стресу”…
– Чого сидите, скидайте харчі з машини, – “втямив” нарешті виконроб. – Хоча ні, підождіть, перекуримо з дороги…
– Так це ви з дороги… А ми натщесерце чайку вип’әмо…
– Пийте, пийте на здоров’я. А я вам тютюнцю флотського привіз…
Федір Павлович метушливо – це була його та домашня заготовка, якою він планував уразити нас і таким чином дещо компенсувати свою безпорадність у пропонуванні хоч якоҝ-небудь світлоҝ перспективи – знайшов свою подорожню сумку, витяг звідти декілька люльок із чорними блискучими мундштуками та два великих, як цеглини, пакунки тютюну з прокуреними вусатими боцманами в тільниках на малюнках. Для прикладу повністю розслабився – нога на ногу, – та кілечками задимів. Аромат – куди там отим французьким парфумам – хмарками поплив у кімнаті.
– Такий пахучий тютюн у нас на кораблі лише перпом курив, – повів ніздрями Тригуб.
– До одного місця нам тепер цей пер… Хто? – вточнив Павловій.
– Дід Піхто… Термін флотський – “перший помічник”, він же “старпом”…
– Чхали ми тепер на звання! – зробив затяжку виконроб. – Зараз нам кланятися будуть… Ми тепер неначе в бога за пазухою…
– А я крізь сон, – позіхаә Безпалько, – мені саме батьківський дім снився, подумав, що до нас на Новий рік хтось посівати прийшов. Ні, чую, Федір Павлович рисаком мчить, відбірним матюччям колядуә. Усіх розколошкав...
Ми скинули з кузовів продовольство… Мерзла картопля, ящик сухарів, борошно, консерви, крупи, чай, цукор… Майже у відповідності до женевськоҝ конвенціҝ... Зраділи ми по-справжньому лише торбині житнього бородінського хліба. Свіжого та запашного, не замороженого, – його на місці пасажира везли в кабіні другоҝ машини.
– Ви що, – грізно спитав Безпалько, – на такім оце пайку ввесь свій персонал утримуәте? Чи тільки нас?
Павловій пропускав усе повз вуха, він витав уже десь в інших сферах, за божеською пазухою… Підписав нам наряд на обробку приміщення всередині та пообіцяв уже не дурні, а великі, за акордною системою сплати, гроші. Тим більше, що горбатого Тимура схопили, розпочали карну справу, тому вкрадений цемент на подорожчання кошторису не ляже… Після чого зразу ж – нам і натякувати не довелося – цим же транспортом відбув до Кустаная. Кожуха свого навіть не скидав…
– Забрав би ти, окрім хліба, увесь свій провіант назад, – запропонував Безпалько. – З місяць разом із Ковирнягою на дурняка наминати будете. Ще й постачальнику своәму дасте…
– З’ҝсте самі, ще й спасибі скажете… Слухайте, як же це я забув: там, у торбі з хлібом, листи, котрі на гуртожиток до вас надійшли, – крикнув Павловій уже на ходу…
Я пожалкував, що не послав листа батькам із кустанайською адресою, а мав надію зробити це тут, тому відчував себе невдячним сином у порівнянні зі своҝми друзями… Даремно подумав – вся кореспонденція тіәҝ торбини складалася з листів нашим парубкам за новими адресами від коханих. Тільки ҝм повідомити встигли…
1962 рік. Весна.
Пуск станціҝ призначили на перше травня. Перерізати червону стрічку повинен був Козибаәв, з цього приводу затівався великий той. І хоча в місцевій ҙазеті “Шаруа” про нас написали розлогу статтю “Ще один аул із лампочкою Ілліча”, ми вже відчували себе сторонніми. Якийсь “Спецмонтаж” городив градирню. З почуттям важливості своәҝ місіҝ та виключності власних персон навкруг нашоҝ машини крутилися чужі інженери та налагоджувальники, гримали то на будівельників, то на монтажників, поки рота ҝм не заткнув Звяҙінцев:
– Ми з нічого зробили все. А у вас запустити готове тями нема…
На початку квітня зійшли сніги. Валіхан Ібрагімович зо дня на день очікував техніку та людей з Кустаная, розвернув тимчасову ҝдальню, й ми ходили туди полуднувати та вечеряти. Земля ріденько та невпевнено зеленіла, а в один із сонячних днів нашу стежку яскравим килимом пістрявих маківок застелили тюльпани. Здаәться, цілий тиждень безкрайні степи буяли кольорами мільйонів цих скромних, маленьких квітів…
Жаль буде кремсати цю красу плугом... Але тюльпани до оранки відцвіли.
На святковому тоҝ нас оголосили почесними гостями на всі часи та проводжали всім аулом. Подорожню нам грав та співав Темірхан. В Кустанай ми відбули вранці. З обох боків польовоҝ дороги потужно ревіли трактори, а за ними по борозні, невідомо звідки, вже діловито виходжали та викльовували всяку дрібну живність граки, ці споконвічні супутники землероба.
Назустріч на своҝй гнідій конячці з почтом правнуків нам попався старий Ібрагім: перед першою борозною він читав молитву з Корана за щедрий урожай та дарування вічноҝ благодаті цій рідній для нього землі.
* * *
Гроші нам сплатили купою за акордно-преміальним нарядом. Касовий реәстр тут же прибрали та попросили нас не розповсюджуватися щодо отриманоҝ суми. З півмішка державних скарбничих білетів темно-синього кольору мали номінал виключно в п’ять карбованців, а курс карбованця тоді був вищий за американський долар. Ми з Борисом на око, методом приблизного вирівнювання купюр по висоті у притиснутому до стільниці становищі, розподілили ҝх на дванадцять стіжків та за жеребом роздали. Дванадцята частка пішла на поповнення загального котла.
Ще за якісь грошові нарахування ми лише розписалися, тому що, як натякав Павловій, за цим тут ще й інші люди стоять. Зате ті, інші, долучили нас до переліку серйозних бриҙад. І, оскільки доля елеватора в Челгашах все ще була незрозумілою, нас тимчасово передали Осадчому на “провальний” об’әкт.