Матеріали круглого столу київ, 12 грудня 2007 року київ 2008

Вид материала

Содержание

Сприяння суб’єктогенезу інвалідів в процесі профорієнтації та професійного навчання
Список використаної літератури

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

Сприяння суб’єктогенезу інвалідів в процесі профорієнтації та професійного навчання

Наскільки всеосяжною не була б соціальна політика щодо задоволення потреби інвалідів у професійній діяльності, вона завжди залишатиме простір, де необхідним є виявлення власної активності особистості. Особливо високі вимоги життєдіяльності постають перед особистістю в аспекті професійного самовизначення та професійної самореалізації, оскільки вони передбачають великий рівень відповідальності людини за здійснений вибір, за прийняті рішення, за діяльність з їх втілення у життя. А останнє є можливим тільки за досить високого рівня, по-перше, самоусвідомлення, тобто: усвідомлення своїх потреб, цілей, здібностей, стратегій і своєї ситуації, по-друге, саморегуляції, що включає поряд з іншими елементами здатність до вольових процесів. А якщо взяти загалом — власну активність, необхідність самоусвідомлення, відповідальності та саморегуляції, то виявиться, що вимагається високий рівень суб’єктності особистості і здатність людини до суб’єктного самоуправління. Суб’єктність вивчалася багатьма вченими, такими як К.О. Абульханова-Славська, Б.Г. Ананьєв, О.О. Бодалєв, О.В. Брушлінський, Б.Ф. Ломов, О.Н. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, О.В. Петровський та вітчизняними вченими В.А. Роменець, О.В. Киричук, Т.С. Кириленко, І.М. Маноха, Т.М. Титаренко, В.О. Татенко та ін.

Причина даної проблеми полягає в тому, що у людини не суб’єктна, а суб’єктно-об’єктна природа, і вона може бути як суб’єктом, так і об’єктом впливів, виявляючи суб’єктність як здібність. Суб’єктність — це властивість особистості, що розкриває сутність людського способу буття, яке полягає в усвідомленому і діяльному ставленні до світу і до себе в світі і здатність здійснювати взаємообумовлені зміни у світі і в людині. В основі цієї властивості лежить ставлення людини до себе як до діяча. Як підкреслює Л. В. Алексєєва, для людини бути суб’єктом означає виявляти суб’єктність — вроджену базову функціональну характеристику, що розвивається в процесі її життєдіяльності [1]. Суб’єктогенез — це процес розвитку даної здібності на основі співвідношення вимог життєдіяльності і можливостей людини. Чим неординарніша життєва подія чи ситуація, тим більші вимоги до людини як до суб’єкту, і тим важче виявити суб’єктність. За деяких умов вияв суб’єктності взагалі не є можливим, наприклад, за важкої хвороби, жорсткої зовнішньої регламентації життєдіяльності чи коли вимоги до людини, яка наділена психікою, перевищують її можливості. За подібних умов людина здатна до виявлення тільки своєї об’єктної сутності.

Виявлення об’єктності як здібності людини є властивістю, необхідною для продовження життя, оскільки забезпечує можливість адаптуватися до дійсності, відтворювати відношення, виживати на рівні індивіду чи спільноти. Об’єктна сутність людини як особистості є необхідною умовою життєдіяльності, тобто без неї життєдіяльність унеможливлюється (хоча б тому, що людина має залишатися матеріальним об’єктом у цьому світі), але для соціальної активності, для професійної самореалізації ця умова не є достатньою. Потрібен ще вияв суб’єктності як умова перетворень особистості, протидії особистісним деформаціям та подолання несприятливих ситуацій. У інвалідів вияв суб’єктності особливо ускладнений в силу і зовнішніх, і внутрішніх причин. Але суб’єктність це вроджена здібність і тому, враховуючи її необхідність для ефективного професійного самовизначення і професійної самореалізації, необхідно сприяти її розвитку.

Уточнимо, що надалі під поняттям “суб’єкт” ми розуміємо людину – носія суб’єктивного, Я-глибинного, яка ініціює і цілеспрямовано діє з метою задоволення власних потреб, цінностей та досягає певного рівня продуктивності у виконанні діяльності. Бути суб’єктом – це бути творцем, вершителем свого життєвого шляху, образно кажучи, “ковалем свого щастя”. Суб’єкт — це, в першу чергу, носій активності, джерело перетворень, цілепокладання.

Підкреслимо, що суб’єктність — це здібність, базова характеристика людини, і як здібність вона має певні психологічні та поведінкові вияви. І так само, як критерієм розвитку будь-якої здібності є продуктивність, успішність у певному виді діяльності, критерієм суб’єктогенезу є успішність, продуктивність, тобто наявність результатів у діяльності, у власному житті. Як зазначав Б.Г. Ананьєв, структура суб’єкта — це структура потенціалів людини, починаючи з її життєздатності і працездатності і закінчуючи талантом, тому суб’єктогенез можна розглядати як перехід потенційного в діюче, а для цього потрібне створення необхідних внутрішніх і зовнішніх умов, що має і передувати, і йти паралельно процесу суб’єктогенезу, часом повністю становлячи його зміст, оскільки людина в даному випадку сама виступає творцем себе і свого життя.

Якщо активність людини направлена на реалізацію потреб і власних цінностей, пов’язаних із професійною діяльністю, то ми можемо говорити, що критерієм суб’єктності у цьому аспекті є досягнення професійної самореалізації. Це виявляється не тільки як наявність певного рівня продуктивності професійної діяльності, а в першу чергу, — відчуття задоволення від власної професійної діяльності і професійного розвитку (іноді, як виявляють дослідження, може бути і незадоволення, і навіть дуже сильне, але воно носить локальний характер, і суто пов’язане із вирішенням конкретних задач, виступаючи характеристикою процесу зростання професійної компетенції). Суб’єктність також може виявлятися в позитивній оцінці результатів діяльності людини суспільним середовищем, хоча така оцінка може дуже відставати від ходу її життя. Щоб виявити, яким чином можна сприяти суб’єктогенезу, розглянемо характеристики суб’єктності.

Найголовніші, невід’ємні характеристики суб’єктності особистості – це активність, цілісність, автономність, опосередкованість, креативність, самоцінність та похідні від них — самоактуалізація та самодетермінація [1]. Невід’ємність цих характеристик від поняття “суб’єкт” означає, що якщо людина хоче бути суб’єктом, то вона мусить виявляти ці якості. Ця вимушеність, обов’язковість є не результатом якихось гіпотетичних наукових побудов, а походить із вимог, що ставляться самим життям, власною життєдіяльністю людини перед нею як перед суб’єктом. До цих вимог належать такі життєві задачі: 1) здійснювати суб’єктно-ситуаційну взаємодію, тобто, жити згідно вимог об’єктивної реальності, взаємодіяти з нею, протидіяти власному руйнуванню, 2) здійснювати самоідентифікацію, адаптуватися до дійсності і до себе, справлятися з дійсністю і з собою, 3) відстоювати автентичність свого буття, тобто відстоювати свою самостійнність, свободу самовираження, а не зливатися з дійсністю, 4) здійснювати суб’єкт-суб’єктну взаємодію, тобто взаємодіяти з іншими людьми і брати їх до уваги з урахуванням їхніх інтересів, 5) приймати суперечності дійсності як данність і самостійно розв’язувати ці суперечності, 6) удосконалювати світ, життєві стосунки, цінності, свою життєдіяльність [1].

В протилежному разі, тобто за умов об’єктності, людина виявляє протилежні якості – реактивність та пасивність, низький рівень інтегрованості чи фрагментарність своєї Я-концепції, залежність та конформізм, репродуктивність, тобто відтворення уже існуючого замість творчості розвитку, а також виявляє власну малоцінність, низький рівень саморозуміння, самоприйняття, занижену самооцінку і, знову ж, як похідні властивості, — стагнацію, використання механізмів психологічного захисту (з часом все більше і все менш успішне в тому розумінні, що вони все менше захищатимуть від відчуття душевного болю, страждання) та прийняття детермінації іншими, тобто підкорення волі та цілям інших людей. Дані якості, що виявляють об’єктну сутність людини, є необхідними для адаптації, але їх недостатньо, якщо людина попри всі перешкоди прагне здійснювати суб’єктне самоуправління, образно кажучи, хоче бути “ковалем свого щастя”.

Суб’єктогенез особливо ускладнений для безробітних і інвалідів. Люди, які отримали інвалідність, поряд із порушенням функцій організму отримали і психологічну травму. Ця категорія населення, як часто зазначається в психологічній літературі, є уразливою щодо виникнення і розвитку посттравматичного синдрому. Це пов’язане з обмеженням і різкою зміною звичного способу життя, виникненням почуття невпевненості в собі, переконаності у власній невезучості, соціально-обумовлених страхів (як правило, пов’язаних із появою у суспільстві, із спілкуванням), з переживаннями з приводу незручностей рідних, та втратою життєвих смислів, сумнівами у доцільності подальшого існування. Однак, протягом життєвого шляху змінюється кожна особистість. Ці зміни, як правило, направлені на виживання і є незворотними. Але в якості суб’єкта життя особистість виступає як його організатор і справляється із собою та власними ситуаціями. Суб’єкт життя протидіє стихійному випадковому способу активності, і здійснюючи прогноз розвитку подій, особливостей ситуацій, резервів, ресурсів, вибирає власну стратегію поведінки, яка виявилася б оптимальною, щоб так поєднати і здійснити справи, щоб вони набули бажаного ходу, згрупувалися навколо основного напрямку, щоб діяльність виявилася результативною. Соціальні програми допомоги безробітним та інвалідам надають певні зовнішні умови для професійного самовизначення та самореалізації. Соціальна практика свідчить, що дуже часто, якщо хтось із близьких рідних інваліда бере на себе роль організатора його життя щодо професійної ідентифікації, розвитку, реалізації, тобто виконує його суб’єктну роль, то навіть просто реалізація його здібностей у процесі навчання професії і професійні діяльності приносить значні результати і, відповідно, задоволення. Така “делегована” суб’єктність можлива на певних етапах вирішення життєвих задач за умов безпосереднього контакту, небайдужості, коли унеможливлене виконання людиною певних суб’єктних функцій.

До суб’єктних функцій належать такі психічні і поведінкові операції самоуправління: 1) актуалізація потреби, 2) вибір — цілетворення, 3) побудова суб’єктивної моделі дійсності і конкретної ситуації, 4) побудова суб’єктивної моделі себе – Я-концепції, 5) самопрограмування, створення власної технології виконання — вибір стратегії поведінки, 6) смислотворення, створення критеріїв успішності виконання, 7) інтегрування наявної інформації і прогнозування результату, 8) вчинкова активність, 9) здійснення регуляції, 10) забезпечення зворотного зв’язку — отримання інформації про результати, 11) контроль – співвіднесення з бажаним, 12) оцінка, 13) прогноз, 14) прийняття рішення про корекцію, 15) зміна стратегії. Дані функціональні ланки можуть здійснюватися неусвідомлювано, емоційно, свідомо, рефлексивно, але без їх виконання психічне самоуправління неможливе [1].

Отже, суб’єкт є складною самоорганізуючою системою, яка здійснює: спонукання, цілепокладання, детермінацію, орієнтування в середовищі, самовідображення, програмування активності, смислотворення (відношення), інтегрування інформації, регулювання/комунікацію, фіксування результату/висновок, контроль/співставлення, оцінку, прогноз, корекцію.

Розглянемо детальніше деякі окремі характеристики суб’єктності з метою вивчення можливості створення програми сприяння суб’єктогенезу.

Активність розглядається як ведучий критерій суб’єктності. Однак, звернувши увагу на результативність активності, бачимо, що не менш важливим є вплив та стратегії поведінки. Іноді відсутність активності, тобто стратегія бездіяльності, викликає наслідки у вигляді прийняття саме бажаних, а не яких-небудь рішень і подальшої їх реалізації. Тому термін “активність” щодо суб’єкта розуміється як активна життєва позиція.

Активна життєва позиція включає в себе готовність: 1) подивитися на свою ситуацію по-новому (це часом потребує мужності), 2) побачити актуальні проблеми, 3) діяти разом з іншими суб’єктами життєдіяльності, 4) виконувати вимоги взаємодії, 5) піти на внутрішні обмеження заради досягнення більш важливих цілей, 6) здійснювати соціально значимі вчинки, бажання самостійно здійснювати певні дії, спробу самостійно їх вирішити, усвідомлення своєї відповідальності за них, інтенсивне використання потенційних можливостей, які надаються суспільством [2].

Наведемо психологічні чинники активності суб’єкта: 1) віра у власні можливості (“Дещо можу”), 2) індивідуалізація, усвідомлення своєї відмінності від інших, особливості (“Я”), 3) реальна включеність в життя малої групи (“Свій”), 4) персоналізація — приписування дії собі (“Знаю, що роблю”), 5) протидія ситуації, що склалася (“Сам собі режисер”), 6) орієнтація на особистісне, сімейне, соціальне благополуччя (“Маю силу і бажання”), 7) гнучкість, здатність до компромісу (“Щось та отримаю”) [2].

Психологічні фактори пасивної життєвої позиції протилежні: відчуття безсилля, деіндивідуалізація, відчуття себе ніким, відсутність відчуття приналежності до малої групи, здатність до деперсоналізації – відсутність відчуття відповідальності і голосу совісті, відчуття залежності, заданості, відмова від бажань, максималізм — установка “все, або нічого”.

Згідно суб'єктно-вчинкової парадигми зовнішнім проявом внутрішньої душевно-духовної активності людини є вчинок. Українська школа психології вчинку В.А. Роменця визначає вчинки як неповторні, творчі, відповідальні, моральні акти, здійснюючи які людина реалізує свою сутність [3]. Вчинок — це специфічний засіб активності, що дозволяє людині бути самою собою. Тому така важлива характеристика суб’єктності як цілісність знаходить зовнішній вияв у суб’єктно-вчинковій активності. “Учинок, на відміну від інших проявів активності (дія, діяльність), репрезентує людину цілісно, “монадно” як мікрокосм і тому цілком може бути віднесеним до мети історичних “феноменів вічності” [3]. Цілісність людини означає бути тотожнім собі фізично, душевно, духовно у своїй неповторній одиничності на різних етапах свого життя, тобто мати конгруентну Я-концепцію. Кожен акт психічної активності у нашій свідомості співвідноситься із знанням, переконанням щодо свого Я. Я-концепція щоразу виконує роль певного еталона, і якщо поведінка людини не цілком узгоджується з її концептуальним уявленням про себе, людина відчуває емоційний дискомфорт, що може виражатися у почутті провини, болю, страху. Тоді людина вдається до механізмів психологічного захисту, однак, як стверджують практичні психологи, єдиним механізмом психологічного захисту, який дозволяє людині досягати своєї цілісності, автентичності, є сублімація, що теж може розглядатися як суб’єктно-вчинкова активність людини, оскільки є неповторним творчим актом самовираження людини і сприяє збільшенню її інтегрованості та, відповідно, супроводжується душевно-духовним переживанням задоволення, щастя. Вчинок завжди полімотивована конфліктна дія, тобто виникає тоді, коли людині доводиться робити вибір між різними мотивами, коли доводиться знаходити розв’язок життєвих протиріч і займати певну позицію, це конфліктна дія, тому для людини особливо важливо володіти готовністю до вчинку, тобто мати певний інтериорізований досвід вчинкової активності, тобто володіти культурно-історичними стереотипами, а також, враховуючи, що вчинок — це завжди моральне діяння, мати високий рівень усвідомлення системи власних цінностей, високий рівень усвідомлення власної Я-концепції. А якщо зазначити, що бути автентичним – це потреба людини і вчинкова активність – це теж потреба, хоч і продукт пізнішої соціалізації, то приходимо до висновку, що програма сприяння суб'єктогенезу інвалідів в процесі профорієнтації і профнавчання обов’язково має включати розвиток даних аспектів. Бути автентичним, як стверджує О.В. Татенко, вдається далеко не кожному, але досягнення відчуття, що ти є саме тим, хто ти є насправді і ким покликаний бути, — це справді щастя.

Інша важлива характеристика – відповідальність за наслідки свого способу вирішення життєвих протиріч. Відповідальність – це здатність людини до детермінації подій в момент їх здійснення та по ходу здійснення аж до повної зміни всього життя. Відповідальність надає можливість гармонійно та безконфліктно реалізовувати свої життєві потреби та максимально використовувати свої права та можливості для досягнення своїх цілей із врахуванням прав та інтересів інших людей. Відповідальність передбачає усвідомлення впливу своєї діяльності не тільки на власне життя, але й на життя суспільства, і для такого усвідомлення є підстави. “З т. зору синергетичного підходу суспільство належить до складноорганізованих систем і, відповідно, йому притаманні всі його характеристики. Синергетика дає знання про те, що правильно організовані – резонансні — впливи на складні системи надзвичайно ефективні. Із цього загального уявлення слідує, що зусилля, дії однієї людини не безплідні, вони не завжди нівельовані у загальному русі соціуму. В особливих станах нестійкості соціального середовища дії кожної окремої людини можуть впливати на макросоціальні процеси” [2]. З іншого боку, вибір професійної діяльності в тій чи іншій сфері впливає на економіку всього суспільства [2].

Автономність як характеристика суб’єкта розуміється як здатність особистості до особистісної свободи (“cвободи від” та “свободи для”) для формування власної поведінкової стратегії. Автономність розвивається в результаті розвитку здатності особистості до емоційної та поведінкової саморегуляції, здатності до вибору адекватних та ефективних форм і методів діяльності, здатності не тільки до суб’єкт-об’єктних, але і до суб’єкт-суб’єктних стосунків.

Отже, з позиції сприяння суб’єктогенезу в процесі профорієнтації та професійного навчання головними задачами практичного психолога вважаємо завдання сприянню самовизначення інвалідів і безробітних як суб’єктів життєдіяльності та набування професійної суб’єктності. Коротко вкажемо етапи формування професійної суб’єктності: 1) вибір професійного напрямку і місця навчання, 2) вибір характеру і сфери трудової діяльності (стадія набуття впливу), 3) перехід до активної участі в професійній діяльності (цілеспрямований вплив на виробничі процеси, відношення).

Програма сприяння суб’ктогенезу — це розливальна програма, що передбачає формування та розвиток готовності до саморозвитку та самоосвіти, набування професійної суб’єктності, творчого ставлення до діяльності і має включати такі компоненти: виявлення та усвідомлення наявних особистісних ресурсів, що є основою суб’єктогенезу: Я-концепція, ціннісно-смислова система, комунікативне ядро, потреби (зокрема, потреба отримувати і надавати допомогу); формування навичок емоційної та поведінкової саморегуляції, протидії негативним впливам ззовні, переживанням соціального стресу; розвиток навичок реалізації і усвідомлення активної життєвої позиції; усвідомлення та формування готовності до прийняття рішень, відповідальності, до продуктивної творчої активності; розвиток та навчання використанню на цій основі особистісних ресурсів, які є властивостями суб’єктності; формування навичок та розвиток вміння здійснювати суб’єкт-суб’єктні відносини, вибирати оптимальні форми поведінки.

Ми вважаємо, що проблему сприяння суб’єктогенезу необхідно визначити серед завдань служби зайнятості та навчальних закладів, які здійснюють професійне навчання інвалідів та безробітних, розробляючи два напрямки: розвивальну та психокорекційну роботу. Проблема психологічної підтримки безробітних, а інвалідів особливо, полягає в тому, що сприяння розвитку цих необхідних для професійного самовизначення і професійної самореалізації якостей можливе тільки за суб’єкт-суб’єктних відношень. Це в свою чергу означає, що ті працівники, які здійснюють професійну орієнтацію, чи надають послуги з професійного навчання, чи безпосередньо надають психологічну підтримку чи допомогу безробітним та інвалідам, самі мусять мати високий рівень суб’єктності і діяти так, щоб сприяти виявленню суб’єктності та суб’єктогенезу людини, якій вони надають послуги. Крім того, враховуючи, що високий рівень суб’єктності — це запит сучасного світу, сучасних виробничих відношень, вважається доцільним підвищення рівня суб’єктності працівників служби зайнятості та навчальних закладів, які співпрацюють з безробітними та інвалідами.

Список використаної літератури:

Алексеева Л.В. Субъектно-объектная сущность личности и возможности психического самоуправления // Профилактика психологического насилия, манипулирования сознанием и развитие критического мышления в молодёжной среде. Материалы межнародной научно-практической конференции 27-28 мая 2004. – К., 2004.
Комарова С.Л. Оптимизация отношений субъектов политической деятельности: Дисс. канд. психол. наук. – М.: РАГС, 2002. –211 с.
Татенко В.О. До проблеми автентичності людського буття: вчинкова парадигма // Розвиток педагогічної і психол. наук в Україні 1992–2002. Зб. наук. праць до 10-річчя АПН України / Академія педагогічних наук України. – Ч.1. – Харків: “ОВС”, 2002. – С. 550-563.

Н.М. Беляєва, Л.О. Сторожук, О.Б. Яворовенко, Український державний науково-дослідний інститут реабілітації інвалідів

(м. Вінниця)

Роль та місце МСЕК у виконанні та реалізації Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні».

ІПР інваліда, порядок складання, можливості реалізації відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів

Основою реабілітаційної спрямованості в діяльності закладів медико-соціальної експертизи (МСЕК) є Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» (№ 2961-IV від 6.10.2005 р.), а також ряд підзаконних актів, прийнятих останнім часом: Державна типова програма реабілітації інвалідів (затверджена Постановою Кабміну України № 1686 від 8 грудня 2006 р.), Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда (затверджене Постановою Кабміну України № 757 від 23 травня 2007 р.), Форма ІПР інваліда, що видається медико-соціальними експертними комісіями (затверджена Наказом МОЗ України від 08.10.07 № 623) та інші. Згідно з цими нормативно-правовими актами, професійна реабілітація є однією з важливих складових в медико-соціальній реабілітації інвалідів.

Функціями МСЕК з професійної реабілітації інвалідів є: реабілітаційно-діагностична, реабілітаційно-експертна, реабілітаційно-профорієнтаційна, реабілітаційно-консультативна, реабілітаційно-контрольна та реабілітаційно-управлінська. До них входять:

при наявних у інваліда захворюваннях чи порушеннях; проведення експертизи професійної придатності інваліда на підставі вивчення та клінічної оцінки стану інваліда (діагноз, ступінь вираженості функціональних порушень, компенсаторні можливості, клінічний та трудовий прогноз, медичні протипоказання для різних видів робіт) з урахуванням основної професії та професійного маршруту (визначення професійного статусу інваліда, побудова моделі професійної діяльності, складання професіограми на основну професію інваліда: короткий зміст трудової діяльності, характер і умови праці, показники важкості та напруженості праці, вимоги, що пред'являє професія до організму, дефектні функції, професійно значимі функції);
визначення за допомогою медичних та психологічних методів індивідуальних властивостей особистості інвалідів (оцінка якостей нервової системи та темпераменту, рівень розвитку психомоторики, емоційно-вольових якостей, інтелектуально-мнестичних особливостей), установки інваліда на працю, професійні інтереси, схильності, оцінку трудової мотивації, структуру найбільш розвинених здібностей інваліда з метою підбору виду професійної діяльності, визначення факторів виробничого середовища, що протипоказані
здійснення на підставі результатів клінічних, функціональних та психологічних досліджень диференційованої оцінки реальних і потенційних професійних можливостей інваліда, визначення клініко-трудового прогнозу (реабілітаційно-професійного потенціалу) на підставі оцінки стану здоров'я інваліда, його віку, рівня освіти, професії, наявних навичок і знань, можливостей навчання і працевлаштування;
визначення можливості інваліда працювати за попередньою чи новою рекомендованою професією, виконувати професійну діяльність взагалі чи в межах кваліфікаційних рівнів, в основній чи інших раніше опанованих професіях, показаних за станом здоров'я, умов та характеру праці і надання відповідної трудової рекомендації;
надання інвалідам професійної інформації з питань вибору та можливостей для зміни професії, що містить детальну характеристику професії, проведення професійного консультування інвалідів із метою сприяння у виборі чи зміні професії з урахуванням побажань, схильностей та можливостей інваліда;
розробка заходів щодо реалізації реабілітаційно-професійного потенціалу: складення професійного розділу ІПР інваліда, розробка рекомендацій щодо найбільш раціональних режимів праці, організації робочих місць з метою збереження досягнутого рівня професійної адаптації та здоров'я інваліда, надання рекомендацій з доступних інваліду характеру умов та форм організації праці, показаних та протипоказаних видів та режимів праці, санітарно-гігієнічних умов праці, показаної професії для працевлаштування чи професійного навчання, приклади рекомендованих професій та видів праці;
надання пропозицій з реалізації професійного розділу ІПР установам, що визначені як такі, що відповідають за її реалізацію; розробка рекомендацій з працевлаштування на конкретному робочому місці із зазначенням режиму та умов праці; здійснення динамічного контролю і корекції ІПР; проведення оцінки раціональності працевлаштування з урахуванням медичних, психофізіологічних, санітарно-гігієнічних та професійно-адаптаційних показників;
оцінка стану професійно-реабілітаційної бази у районі проживання інваліда; вивчення умов праці та формування інформаційної бази;
оцінка психофізіологічних та санітарно-гігієнічних факторів умов праці, важкості та напруженості трудового процесу відповідно до "Гігієнічної класифікації праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу" (затвердженої Наказом МОЗ України від 27.12.2001 р. № 528);
вирішення питань працевлаштування інвалідів безпосередньо на виробництві разом з адміністрацією; обстеження робочих місць, на яких працюють інваліди;
атестація робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, разом з представниками підприємств, держнагляду охорони праці та громадськими організаціями інвалідів;
підбір професій для навчання і працевлаштування інвалідів відповідно до наявних показань та потреб місцевого ринку праці;
участь у створенні регіональних програм зайнятості населення по розділу зайнятості осіб з обмеженою працездатністю, які потребують соціального захисту і не можуть на рівних умовах конкурувати на ринку праці;
участь у роботі координаційних рад із питань професійної орієнтації населення;
інформування відділів соціального захисту населення про інвалідів, які бажають працювати в умовах спеціалізованих та навчально-виробничих підприємств УТОГ та УТОС;
інформування центрів зайнятості про інвалідів, які бажають працювати у звичайних умовах виробництва або потребують перенавчання;
інформування регіональних державних адміністрацій, профспілкових та громадських організацій інвалідів про стан професійної реабілітації інвалідів у регіоні з пропозиціями про заходи щодо її покращання.

Формування ІПР по розділу професійної реабілітації для інвалідів, які не мають професійної підготовки, а також у тих випадках, коли необхідна зміна професії, починається з професійної орієнтації та переорієнтації.

Експертиза професійної придатності інвалідів у першу чергу проводиться для професій (спеціальностей), за якими вони працювали відповідно до відомостей, що внесені до трудової книжки або які підтверджені документами про професійну освіту, а також для професій (спеціальностей), здобуття яких можливе в майбутньому. Указується перелік професій і рівень кваліфікації, який збережений в тій чи іншій мірі професійної придатності. Обов’язково вказуються відомості про придатність до відповідної професії: у повному обсязі, з обмеженням обсягу виконуваних робіт та визначенням тривалості робочого дня. Зазначається перелік професій, спеціальностей, що рекомендуються до освоєння при професійному навчанні, перепідготовці.

Обов’язково надаються рекомендації щодо форми організації навчання: у загальноосвітньому навчальному закладі, у спеціально організованих умовах (спеціальна загальноосвітня школа, школа-інтернат, спеціальний клас (група у відповідному навчальному закладі), спеціальна навчальна програма, щадний режим навчання та ін.); щодо рівня професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації (освіта: професійно-технічна, неповна вища (молодший спеціаліст), базова вища (бакалавр), повна вища (спеціаліст, магістр), курсова підготовка), типу та назви навчального закладу. МСЕК, ЛКК рекомендують терміни та місце навчання.

До роботи з формування цього розділу ІПР можуть залучатися спеціалісти з інженерної психології (психології праці) та психології професійного відбору, педагогічні працівники відповідних загальноосвітніх, професійно-технічних навчальних закладів, представники відповідних психолого-медико-педагогічних консультацій, державної служби зайнятості.

Бажано введення до складу МСЕК фахівця з медичної профорієнтації, що було передбачено «Національною програмою професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями» (затвердженої Указом Президента України від 13 липня 2001 року N 519/2001).

Служба медико-соціальної експертизи належить до установ, в яких здійснюють професійну орієнтацію консультативного, рекомендаційного характеру та професійний підбір, корекцію професійних інтересів.

Професійний підбір у МСЕК включає:

медичний аспект (лікарську професійну консультацію);
психофізіологічний аспект (профвідбір);
психологічний аспект.

З метою діагностики професійно важливих якостей інваліда проводиться професійна психодіагностика, завданням якої є: визначення порушень психічної діяльності і оцінка можливостей відновлення порушених професійно важливих якостей. При цьому виявляються патопсихологічні та соціально-психологічні характеристики.

Патопсихологічні показники включають:

Порушення інтелектуально-мнестичних функцій: обсяг короткочасної пам'яті; функції активної уваги (розподіл, перемикання, стійкість); ефективність розумових операцій (узагальнення, абстрагування, аналіз і т.д.); динаміка психічної діяльності (темп, виснаженість – в плані їх відповідності вимогам професійної діяльності).
Порушення емоційно-вольової сфери: наявність вираженого рівня тривоги, що свідчить про ступінь фрустрації значущих потреб (у тому числі професійної самореалізації); емоційна нестійкість, яка може мати як психогенну, так і органічну причину.
Неврозоподібні порушення (іпохондрична, істерична, астенічна, депресивна симптоматика).
Психопатоподібні порушення на рівні особи (загострення рис, акцентуація, психопатії).

Оцінка патопсихологічних показників здійснюється у відповідних ступенях (незначні, помірні, виражені, значно виражені порушення):

Соціально-психологічні показники включають: визначення установки інваліда на працю; визначення професійних інтересів, схильностей, оцінку трудової мотивації; оцінку властивостей нервової системи і темпераменту; рівень розвитку психомоторики, емоційно-вольових, інтелектуально-мнестичних особливостей; визначення індивідуальних властивостей особистості; проведення психічної корекції.

Для цього психолог МСЕК визначає рівень соціально-психологічної адаптивності хворого, його психологічні характеристики, усно або анкетним методом з'ясовує професійні інтереси інваліда – для тих, які не мають професії; установки на продовження трудової діяльності, професійні наміри – для тих, які її мають; комунікабельність, самооцінку хворих свого стану, своїх можливостей, ціннісні орієнтації. Для цього психолог повинен володіти комплексом методик для психологічного вивчення особи.

Професійний розділ ІПР полягає у підбиранні та рекомендації інваліду конкретних професій або видів праці, з урахуванням його захворювання, персональних особливостей, віку, рівня освіти, соціальних та побутових умов. Сам інвалід має брати активну участь у цьому процесі. У інваліда не повинно бути медичних протипоказань до роботи у професії, яку рекомендують. Крім того, характер праці та умови у ній не повинні несприятливо впливати на перебіг основного або супутнього захворювання та обтяжити інвалідність.

Зміст і структура реабілітаційно-експертного висновку визначаються винесеним експертним рішенням про реабілітаційний потенціал і реабілітаційний прогноз.

У реабілітаційно-експертному висновку у стислій формі обґрунтовується експертне рішення: про потреби інваліда в заходах реабілітації; про показання до проведення основних реабілітаційних заходів; про необхідність або відсутність необхідності розробки ІПР.

У МСЕК за результатами професійного підбору інваліду визначаються показані умови праці відповідно до "Гігієнічної класифікації праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу" (затвердженої Наказом МОЗ України від 27.12.2001 р. № 528) та оформляється трудова рекомендація, що заносяться до розділу з професійної реабілітації ІПР інваліда.

Трудова рекомендація повинна відповідати таким вимогам:

Форма і зміст трудової рекомендації повинні відповідати винесеному експертному рішенню про стан працездатності інваліда (ступеня обмежень у трудовій діяльності);
Трудова рекомендація має бути повною і включати докладний опис всіх чинників та елементів майбутньої трудової діяльності інваліда, а саме:

протипоказані інваліду за станом здоров'я чинники професійної діяльності або протипоказання до виконання роботи з колишньої професії загалом;
показані інваліду умови праці (важкість і напруженість, режим праці та відпочинку, форма організації праці, санітарно-гігієнічні чинники); в разі можливого продовження інвалідом роботи за своєю професією із зменшенням обсягу роботи – необхідні обмеження щодо виконання окремих посадових і функціональних обов'язків, планових завдань, норм вироблення;
в необхідних випадках – особливі вимоги до охорони праці і техніки безпеки (до роботи на висоті, біля механізмів, що рухаються, з енергоустаткуванням та ін.);
в показаних випадках – необхідні для виконання роботи за професією робочі пристосування (тифлотехнічні, сурдотехнічні та інші засоби) і спеціальні вимоги з організаційно-технічної та ергономічної адаптації робочого місця щодо особливостей патології інваліда;
перелік рекомендованих професій і видів праці.

Конкретність трудової рекомендації передбачає чітку кількісну і якісну регламентацію протипоказаних та показаних чинників професійної діяльності, зазначених у трудовій рекомендації, відповідно до тарифно-кваліфікаційних вимог щодо професій і спеціальностей, класифікації важкості, напруженості, шкідливості та небезпечності праці, санітарними нормами і правилами та ін.
Зазначені у трудовій рекомендації протипоказання та обмеження в роботі повинні відповідати характеру і тяжкості патологічного процесу, ступеню порушення функцій, а також санітарно-гігієнічній характеристиці професії інваліда або інших прикладів професій, що йому рекомендують.

В залежності від характеру та ступеня обмежень у трудовій діяльності інвалідам III групи можуть бути запропоновані типові схеми трудових рекомендацій. Так, при нездатності інвалідом продовжувати роботу за своєю професією і можливості працювати у повному обсязі в звичайних виробничих умовах в інших професіях трудова рекомендація повинна включати:

Протипоказання до продовження роботи за своєю професією;
Протипоказані і показані інваліду характер, умови, режим і форми організації праці;
Приклади професій і видів праці для працевлаштування.

Дотримання лікарями МСЕК зазначених аспектів складення розділу з професійної реабілітації ІПР інваліда, детальне, продумане, із застосуванням індивідуального підходу, заповнення форми ІПР дозволить надавати оптимальні рекомендації з професійної та трудової реабілітації інвалідів.

О.Ю. Коваль, вчитель вищої категорії

спеціальної загальноосвітньої школи

«Надія» для дітей з вадами фізичного

та розумового розвитку

Співпраця державної служби зайнятості з Роботодавцями щодо професійної самореалізації осіб з особливими потребами з урахуванням їх психологІчних особливостей

Головною перешкодою самореалізації інвалідів на ринку праці, виходячи з нашого п’ятнадцятирічного досвіду роботи, є несприйняття роботодавцями людини з особливими потребами як гідної та спроможної особистості. Найчастіше від першого враження, від особливостей зовнішності та мови людини з особливими потребами у роботодавця зникає усяке бажання надати робоче місце. Це не можна вважати проявом відсутності толерантності, тобто вміння бути терплячим до недосконалості інших. Скоріш за все, це відсутність досвіду спілкування з такими людьми, певні забобони, упередження та побоювання, що захворювання може передатись на інших, а також особисті страхи, невпевненість в собі та своїх працівниках, інколи нерозуміння мови, жестів, особливостей поведінки людей з особливими потребами. Втім, про обдарованість людей з особливими потребами свідчать біографічні дані відомих історичних постатей. Наприклад, епілепсія вважається важким захворюванням, спричиняє багато обмежень, в тому числі щодо навчання і працевлаштування. Однак на цю хворобу страждали великий російський письменник Федір Достоєвський, відомий історичний діяч Юлій Цезар, французька героїня Жанна Д’Арк., папа Пій ІХ та інші. Цікаво, що Ф.М. Достоєвський першим із письменників використав епілептичний досвід в своїй творчості, давши медичний, клінічно достовірний опис нападів хвороби та їх драматичний вплив на життя хворого, його взаємовідносини з оточуючими. Ф.М. Достоєвському присвячена відповідна експозиція в Німецькому музеї епілепсії в м.Корка, де написано, що особисте сприйняття Достоєвським своєї хвороби мало великий вплив на його життя та різні аспекти його роботи, дозволило йому зрозуміти та відчути багато речей набагато глибше, ніж якби він не страждав на епілепсію. Засновники музею вважають, що захворювання Ф.М. Достоєвського на епілепсію сприяло більш своєрідному розкриттю його літературного дару, збагативши літературу ХІХ ст. Таким чином, наявність інвалідизуючого захворювання не є перешкодою професійній самореалізації людини і не повинне ставати на заваді її працевлаштування.

Отримання інвалідності і оформлення пенсії в Україні регламентується цілою низкою нормативних актів, в тому числі Законами України «Про пенсійне забезпечення», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про затвердження Порядку організації проведення медико-соціальної експертизи» від.4.04.1994 р.

Кого можна вважати інвалідом, або особою з особливими потребами? До цієї категорії відносять людей, які мають значні обмеження життєдіяльності, які призводять до соціальної дезадаптації.

Медики – спеціалісти лікарсько-консультаційної комісії відповідного медичного закладу оформляють медико-соціальний висновок на людину – інваліда, яка обіймає статус безробітної, звертаючись до служби зайнятості.

Виходячи з цілей та завдань державної служби зайнятості, можливо зробити висновок, що головна мета служби полягає в тому, щоб з’єднати та допомогти знайти, з одного боку, роботодавця, з іншого боку - особу з особливими потребами, яка прагне працевлаштуватись та приносити користь державі.

Державна служба зайнятості досить добре поінформована щодо проблеми професійної самореалізації осіб з особливими потребами на ринку праці. Всі добре розуміють, що вирішення цих проблем потребує чималих коштів для облаштування робочих місць, для навчання та професійної перепідготовки осіб з особливими потребами. Але проблема полягає не тільки в фінансуванні, а, насамперед, у взаємовідносинах людей з особливими потребами з іншими людьми, з роботодавцями, з колективом.

Таким чином, на Державну службу зайнятості при наданні послуг людям з особливими потребами покладається функція адвокатування, тобто представництво інтересів та потреб цих людей перед роботодавцями. Щоб покращити процес налагодження взаємовідносин з людми з особливими потребами, бажано, щоб всі роботодавці проходили тренінг «Особливості спілкування та сприйняття навколишнього світу людьми з особливими потребами». Це надасть можливість роботодавцям не лише теоретично ознайомитись з особливостями деяких нозологій, а й набути навичок спілкування з людьми, які мають особливі потреби, наприклад, на базі школи «Надія». Це допоможе запобігти стресу та уникнути елементу несподіваності, а також розширить уявлення та урегулює емоційне ставлення до людей з вадами. Емоції, на жаль, дуже шкодять в справі працевлаштування. До речі, самі працівники Державної служби зайнятості часто піддаються почуттям жалю або відрази щодо зовнішнього вигляду людей з особливими потребами. Іноді на заваді працевлаштування інвалідів стають розлади мовлення, коли не дуже виразна та чітка вимова справляє на роботодавця негативне враження. Незграбність та інколи недоречна поведінка людей з особливими потребами спричиняє насторогу, лякає не лише роботодавців, але інколи й самих працівників соціальної сфери.

Тому доречно запровадити відповідну підготовку фахівців служби зайнятості щодо набуття навичок спілкування з інвалідами, особливостей надання їм послуг з працевлаштування на факультеті підвищення кваліфікації Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості. Є пропозиція ввести невеликий практичний курс «Соціально-психологічна підготовка з адвокатування потреб та інтересів людей з особливими потребами». Це дасть змогу глибше зрозуміти соціальні проблеми інвалідів, визначити умови праці, необхідні для тих чи інших нозологій, розширити уявлення про можливості професійної й трудової реабілітації інвалідів, особливості їх спілкування та адаптації в колективі співробітників. Завдяки цьому курсу спеціалісти служби зайнятості отримають інформацію про види професій, якими можуть оволодіти люди з особливими потребами, ознайомляться з досвідом різних країн щодо створення інвалідам умов для самореалізації на ринку праці. Так, у ряді країн Європи (Англії, Франції та ін.), а також у Сполучених Штатах Америки визначено професії, на які працевлаштовуються виключно люди з особливими потребами, щоб надати інвалідам не лише рівні можливості на ринку праці, але й забезпечити пріоритетність в тих чи інших посадах, на різних виробництвах з метою реалізації їх права на гідну працю. Цей курс надасть можливість ознайомити в подальшому й роботодавців з вимогами до вакансій, на які вони можуть працевлаштовувати людей з особливими потребами.

Таким чином, приділення службою зайнятості більшої уваги роботодавцям, заохочення до більш толерантного ставлення щодо людей з особливими потребами збільшує кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів. Отже, Державна служба зайнятості, допомагаючи людям з особливими потребами реалізувати своє право на працю, сприяє роботодавцям у забезпеченні підприємств відповідальними, старанними робітниками.

Адвокатування потреб інвалідів розширить кількість професій та робочих місць, за якими вони зможуть працювати, що зробить їх більш успішними на ринку праці

О.Б. Рухліс, навчальна лабораторія

соціологічних досліджень факультету

соціології Національного технічного

університету України «КПІ»

Типовой портрет человека с ограниченными физическими возможностями

По мнению Конфуция, после государств, народов и даже цивилизаций остаётся только одно: их культурные достижения. Остальное сводится к удовлетворению физиологических потребностей, что свойственно всем биологическим организмам.

Категория «культура» - это сложное многовекторное понятие, которое и в самой науке трактуется неоднозначно (имеется порядка 250 различных интерпретаций этой категории). Однако можно утверждать, что показательными индикаторами уровня культуры государства, народа являются:

состояние могил предков;
отношение к детям и старикам;
положение инвалидов в обществе.

Инвалид (лат. invalidus - бессильный) – человек, утративший трудоспособность вследствие увечья, болезни или старости (Толковый словарь русского языка Ушакова). Именно положение людей с особыми потребностями и является предметом нашего круглого стола. Этот вопрос особенно актуален для Украины ввиду её нестабильного политико-экономического положения на данном историческом этапе развития, так как эта неустойчивость бьёт в первую очередь по самым слабым.

Решение проблемы профессиональной самореализации лиц с ограниченными физическими возможностями, на наш взгляд, имеет два различных концептуальных подхода. Первый - условно назовём его: «Нате вам рыбку и больше не приставайте к нам». Второй - «Мы вам дадим удочку и научим самих ловить рыбу». Первый подход, безусловно, необходим для тех, кто в силу жизненных обстоятельств просто не может самостоятельно «ловить рыбу», и это для них является единственной возможностью к существованию. К счастью, среди инвалидов таких людей сравнительно немного. Распространяя же такой подход на всех инвалидов, мы, прежде всего, распространяем иждивенческий настрой, а, самое главное, унижаем их человеческое достоинство и желание быть полезными своей стране, своему народу, своей семье и лично самим себе. Второй путь – это путь самореализации, самоуважения. Это путь, достойный всяческого поощрения, помощи со стороны социума, который необходим и самому государству с точки зрения морали, экономики и, в конечном итоге, - культуры. Кстати, на это прямо указывает статья 27 (с) Конвенции ООН ” О правах инвалидов”: “… обеспечение того, чтобы инвалиды могли осуществлять свои трудовые и профессиональные права наравне с другими”. Именно в этом направлении и работает Лаборатория социологических исследований НТУУ «Киевский политехнический институт», где одной из основных задач является оказание действенной помощи в трудоустройстве инвалидов (этим непосредственно занимается «Фонд социальной помощи инвалидам с детства»).

В Национальном техническом университете Украины “Киевский политехнический институт” на протяжениии 25 лет существует Учебная лаборатория социологических исследований, содержание работы которой состоит в обучении студентов, в проведении научных социологических исследований, а также решение проблем интеграции в общество лиц с ограниченными физическими возможностями.

Основным принципом, которым мы руководствуемся в нашей деятельности, является принцип инклюзии — объединенное образование и труд людей с ограниченными возможностями. Мы уверены, что улучшение положения инвалида в обществе необходимо начинать с ликвидации барьеров восприятия инвалидов как неполноправных членов общества.

Свою историю наше подразделение ведет с 1982 года. Долгое время его возглавлял преподаватель КПИ кандидат философских наук Владимир Николаевич Пекур, после смерти которого работу отца продолжил сын – Александр Владимирович Пекур. Начиная с 1996г. лаборатория профессионально занимается трудоустройством инвалидов через организованное у нас специализированное агенство по трудоустройству (за это время оказана помощь в устройстве на работу около 3500 инвалидам).

Мы накопили огромный практический материал по обращениям инвалидов с просьбой трудоустройства (их анкеты, пожелания, статистика реальной помощи в трудоустойстве).

На основании имеющихся данных под руководством доктора философии в области социологии Рухлиса А.Б., сотрудников лаборатории Пекура А.В., Байдаленко О.А., Гончаренко В.И. и студентов III курса факультета социологии, проходивших академическую практику, было проведено социологическое исследование методом анализа документов, целью которого было построение «Типового портрета человека с ограниченными физическими возможностями, который просил о содействии в трудоустройстве».

Почему мы выбрали именно эту тему? Ответ на этот вопрос абсолютно ясен: чтобы помощь была действенна и эффективна, необходимо знать того, кому мы хотим эту помощь оказать: его желания, возможности, реальный результат трудоустройства и т.д.

Исследования велись по двум направлениям:

Составление типичного портрета инвалида с детства, обратившегося в организацию в 1995-1999 г.
Составление типичного портрета инвалида, обратившегося в организацию в 1995 – 2006г.

Здесь необходимо отметить, что эти практические исследования носили качественный характер, т.к. о репрезентативности в масштабе Украины по данным одной организации (несмотря на обширный статистический материал за длительный период – 1995-2006гг.) говорить не приходится. Это, скорее, пилотный проэкт, целью которого была отработка методик, обучение и подготовка студентов для работы в этом направлении, и, конечно, реальный результат, при всей его статистической уязвимости, сам по себе интересен.

Метод исследования - анализ накопленного исторического материала.

Объект исследования – личностные особенности разных категорий инвалидов.
Предмет исследования – обобщённый портрет.
Инструменты исследования – статистические характеристики: мода, среднеарифметическое, медиана.
Технические средства – компьютерный класс Лаборатории социологических исследований факультета социологии НТУУ «КПИ».
Программные средства – MS OFICE. Word. Exel. Access.

Исследование велось по следующим вариантам:

группа инвалидности;
гендерное распределение;
возраст;
образование;
стремление (желание) учиться;
опыт трудовой деятельности;
предпочтительная сфера деятельности;
заболевание (общие, туберкулёз, артрит, травма, онкологические, астма, зрение, кардиология, ДЦП).

Результатом наших исследований стало создание двух типов обобщенных портретов инвалидов, обратившихся за помощью в трудоустройстве.

Портрет инвалида с детства, желающего трудиться, – это женщина, 3 группа инвалидности, 34 лет, имеющая среднее образование, без специальности, с огромным желанием учиться, и предпочтительная сфера деятельности – что-нибудь, а место работы – где-нибудь вне дома.
Портрет инвалида, желающего трудиться, – это мужчина 2 группы инвалидности по категории «общее заболевание» (II - травма, III - ДЦП), 48 лет, со средним образованием, имеющий опыт работы по техническим специальностям (II – отсутствие, III – сфера обслуживания), предпочтительная сфера деятельности - несложные работы, а место работы - недалеко от дома.

Blog

Матеріали круглого столу київ, 12 грудня 2007 року київ 2008

Содержание