Матеріали круглого столу київ, 12 грудня 2007 року київ 2008

Вид материала

Документы

Содержание Специфіка надання соціальних послуг центрами зайнятості особам з особливими потребами

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Постанова від 5 листопада 2008 р. N 974 Київ, 584.74kb.
• Україна, 01025, Київ, вул, 3574.24kb.
• Україна, 01025, Київ, вул, 4122.06kb.
• Нестора Махна "Гуляй-Поле", 982.4kb.
• У м. Києві Податковий кредит на навчання актуальні питання для студентів 2008 року, 48.13kb.
• М. Сімферополь м. Ялта Проблеми та перспективи формування гуманітарної політики в Україні, 2269.36kb.
• Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року n 10-рп/2008, від, 622.11kb.
• В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
• Аходів з підготовки Жовтневої районної ланки Миколаївської територіальної підсистеми, 481.95kb.

СПЕЦИФІКА НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ ЦЕНТРАМИ ЗАЙНЯТОСТІ ОСОБАМ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ


Невизначеність, розмитість терміну “послуга” пояснює ту дискусійність, що виявляється у різних трактуваннях і неоднозначності розуміння цього процесу. Наприклад, дуже часто поняття “послуга” і “серівіс”, що є синонімами, одночасно використовуються для визначення однієї й тієї ж дії.

Етимологія слова servus (послуга) – раб, кріпак, слуга – не без підстави відображає змістовну сутність поняття, що видозмінювалась відповідно до реальності. За останні століття у цивілізованому світі відбулись зміни, що визначились у акцентах змісту цього поняття: від суто економічних аспектів (блага, виробництво тощо) до соціологічних (учасники, дія, діяльність тощо), а сьогодні соціально-економічних і соціальних.

За своєю структурою словосполученння “соціальна послуга” складається з двох головних понять: “соціальна” і “послуга”, а за своїм змістом – це дія, в залежності від результатів якої, вона може бути або конструктивною, соціальною, що приносить користь і не порушує етичних норм і цінностей або навпаки – деструктивною, антисоціальною.

Проблематику соціальної дії започаткував більше ніж сто років тому Макс Вебер. При цьому, найважливішою ознакою соціальної дії він визначив суб'єктивний зміст – тобто особистісне осмислення можливих варіантів поведінки та важливу свідому орієнтацію суб'єкта на відповідну реакцію навколишніх та очікування цієї реакції. Соціальною ж, на його думку, дія стає лише у тому випадку, якщо діюча особа передбачає зміст своїх дій (тобто усвідомлює їх) і співвідносить з дією інших людей, орієнтуючись на них [1].

З метою визначення заздалегідь напряму дії можливо змоделювати відповідну поведінку людини або організації – надавача послуг у процесі її діяльності.

Створення теоретичної моделі поняття “соціальна послуга” починається із з'ясування її структури, функцій і динаміки. Компонентами структури виступають суб'єкт і об'єкт дії. Суб'єкт як носій цілеспрямованої активності, той, хто діє, володіючи свідомістю і волею, у нашому випадку – це надавач послуги, наприклад, соціальний працівник. Об'єкт це той, на кого спрямовано дію, послугу, з реалізації якої визначається її соціальність або навпаки, наприклад, безробітний. При цьому соціальна дія необов’язково повинна бути безкоштовною. Надання послуг може приносити прибуток і бути соціальною діяльністю приватної організації, особливо у випадках, коли, наприклад, державна організація надає подібні послуги на неналежному рівні або не має на цю діяльність необхідних ресурсів.

Предмет – це мета дії, як ідеальний образ процесу і результату дії, наприклад, працевлаштування безробітного. У функціональному аспекті виділяються етапи цієї дії: по-перше, пов'язаний з доцільністю, виробленням цілей і, по-друге, з їхньою операційною реалізацією при застосуванні відповідних засобів, у процесі організації цієї діяльності. На цих етапах і встановлюються організаційні зв'язки між суб'єктом і об'єктом дії. У нашому випадку таким зв’язком, що зробить дію соціальною, буде безпосередньо надання послуги та відповідна зворотня поведінка клієнта, що призводить до їхньої взаємодії.

Суб’єкти соціальної поведінки, мотиви та результати їх дій є похідними від тих умов, що виявляються крізь множину інших категорій, що відображають інституціональний, традиційний, соціокультурний, комунікативний, мережевий і нормативно-функціональний контекст соціальних дій.

Виходячи з цього, для дослідження соціальної природи послуги пропонуємо використати два підходи:

• перший – поведінковий, аналітично-формуючий підхід, що акцентує увагу на фундаментальних елементах структури “надання послуги”, як соціальної дії, її функціональної своєрідності, ієрархічної побудови та місцю по відношенню до інших елементів соціальної структури;
  
• другий інституціональний, що на засадах стійких стереотипів людської поведінки формує правила і норми, що породжують структуру соціальної взаємодії у суспільстві.
  

Соціальні послуги надаються державними та недержавними соціальними службами (закладами, організаціями, установами тощо), які утворюють систему соціального обслуговування населення. Вони, з одного боку, є важливим сектором соціальної сфери, який потребує належного нормативно-правового регулювання, а, з іншого боку, виступає технологією соціальної роботи, комплексом заходів для підтримки соціально вразливих груп населення, які здійснюються через спеціально організовані для цього організації та інститути.

Під інститутом розуміється «стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють різні сфери людської діяльності…»[2]. Інститути задовольняють важливі потреби суспільства, його членів, окремих соціальних груп і регламентують найбільш важливі соціальні зв'язки, що утворюють структуру суспільства.

Надання соціальних послуг особам з особливими потребами інституціоналізується у процесі їх соціального захисту, що повинна забезпечити держава, виходячи з бюджетних коштів.

Починаючи з 1990-х років у світі, завдяки формуванню розуміння людського фактору, а в першу чергу, це стосується того, що заходи соціального захисту не є тягарем для економіки, а інвестиціями у розвиток людини, що забезпечують стабільність та конкурентоспроможність економіки, відбулося реформування соціальних програм у бік їх адресності, субсидіарності, підвищення якості соціального обслуговування, зростання обсягів фінансування на соціальні потреби тощо¹. Україна успадкувала патерналістську (від лат. раtег - батько) модель соціальної політики, що сформувалась за радянських часів, характерною ознакою якої були монополізований державою, централізований розподіл соціальних благ та послуг. Така модель характеризується "батьківською" опікою держави над своїми громадянами, схильністю деяких груп населення до утриманства, цілковитим одержавленням соціальної сфери, нерозвиненістю структур громадянського суспільства, зростанням соціальної пасивності, безконтрольним бюрократизмом.

У той же час у розвинутих країнах сформувались політичні моделі, котрі передбачають широку участь громадськості у наданні соціальних послуг, підтримку місцевих ініціатив тощо.

Зараз в Україні довготривалі пошуки власної моделі соціальної політики, яка б відповідала національним традиціям і брала до уваги світовий досвід побудови соціальної держави, поки що призвели, у більшості своєї, до тенденцій “прямого” перекладання на плечі працівника тягара соціального захисту, наприклад, молоді та інвалідів, що є функцією держави.

Дійсно, конвенція МОП № 159 про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (ратифікована Україною 15.05.2003 р.) у ст. 4 декларує, що “спеціальні позитивні заходи, спрямовані на забезпечення справжньої рівності можливостей та ставлення для працюючих інвалідів та інших працівників, не вважаються дискримінаційними що до інших працівників” [3], однак це не знімає відповідальність держави. А головне, що коли держава перекладає свої функції на соціальних партнерів, то ці заходи вже як деструктивні впливають на деінституціоналізацію зайнятості інвалідів у країні.

Однак, процес інституціоналізації ринку праці завдяки надання соціальних послуг Державною службою зайнятості і недержавними організаціями триває і в процесі ствердження демократичних засад в країні намагається набрати сили¹.


Список використаної літератури:

1. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. –К.: Основи, 1998.
   
2. Институт социальный // Современная западная социология. Словарь. М.: Изд-во политической литературы, 1990.
   
3. Конвенція МОП № 159 про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів
   

Н.В. Коляденко, старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії професійного навчання незайнятого населення ІПК ДСЗУ, кандидат медичних наук


Профілактика соціальної дезадаптації осіб з обмеженими можливостями в процесі забезпечення безперервної професійної освіти інвалідів


Інвалідність - це соціальний феномен, уникнути якого неспроможне жодне суспільство. За даними Організації Об’єднаних Націй, у світі нараховується приблизно 450 мільйонів осіб з порушеннями фізичного та психічного розвитку, що становить майже десяту частину загальної кількості населення нашої планети. Всесвітня організація охорони здоров’я нараховує кількість таких людей у межах 13%, причому наявна тенденція до зростання цієї цифри.

Кожна держава відповідно до рівня свого розвитку формує соціальну та економічну політику по відношенню до інвалідів. Одним із основних критеріїв ефективності цієї політики має бути орієнтація на досягнення повної реабілітації - зняття статусу інваліда, або часткової реабілітації - переходу у більш легку групу інвалідності. Актуальним є вирішення питання забезпечення для осіб з обмеженими можливостями здатності на рівних конкурувати на ринку праці завдяки медико-соціальній,
професійній, трудовій реабілітації.

Згідно з Конституцією України, кожному громадянину держави гарантовано право на працю, вільне обрання професії та можливість заробляти собі на життя працею. Інваліди відносяться до уразливих груп населення, потребують соціальної захищеності через те, що їм важко досягти конкурентоспроможності на ринку праці в сучасних економічних умовах.

Реабілітація - це сутність третинної профілактики, процес, за допомогою якого намагаються попередити інвалідність в період лікування хвороби та допомогти інвалідам досягти максимальної фізичної, психічної та соціальної повноцінності, можливої в межах існуючої хвороби. Сучасна ідеологія реабілітації інвалідів базується на концепції їх інтеграції в суспільство, завдяки створенню системи всебічної законодавчої підтримки не тільки в сфері охорони здоров’я та соціальних послуг, але й освіти, професійного навчання і забезпечення трудової діяльності. Державна політика України у сфері реабілітації інвалідів визначає умови для відновлення або здобуття трудових навичок, отримання освіти, професійної підготовки і перепідготовки, працевлаштування з урахуванням функціональних можливостей осіб з інвалідністю, сприяння виробничій діяльності підприємств громадських організацій інвалідів.

Професійна реабілітація інвалідів досягається завдяки створенню умов для набуття ними професій, у яких є потреба на сучасному ринку праці, що забезпечує реальну можливість раціонального працевлаштування.

Загальна декларація прав людини, прийнята резолюцією 217А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р., проголошує, що кожна людина має право на освіту, працю, вільний вибір, справедливі та сприятливі умови праці та на захист від безробіття; технічна та професійна освіта повинні бути загальнодоступними, а вища освіта має бути однаково доступною для всіх відповідно до здібностей кожного.

Декларація про права розумово відсталих осіб, проголошена резолюцією 2856 (ХХVІ) Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1971 р., засвідчує, що розумово відстала особа має право на освіту, навчання, відновлення працездатності і підтримку, які дозволять їй максимально розвивати свої здібності і можливості.

В Декларації про права інвалідів, проголошеній резолюцією 3447 (ХХХ) Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1975 р., зазначено, що інваліди мають право на освіту, ремісничу професійну підготовку та відновлення працездатності, на допомогу, консультації, на послуги з працевлаштування та інші види обслуговування, які дозволять їм максимально проявити свої можливості та здібності і прискорять процес їх соціальної інтеграції або реінтеграції.

В Резолюції 48/96 Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1993 р. говориться про необхідність організовувати професійне навчання інвалідів, визнання державами принципу рівних можливостей в сфері початкової, середньої та вищої освіти для дітей, молоді та дорослих, які мають інвалідність. Наголошується на тому, що освіта інвалідів має бути невід’ємною частиною загальної освіти, до неї необхідно забезпечити адекватний доступ і допоміжні послуги для задоволення потреб осіб з різними формами інвалідності. Особливу увагу треба приділяти такій категорії, як дорослі інваліди, особливо жінки.

Департаментом з міжнародних економічних та соціальних питань Секретаріату Організації Об’єднаних Націй в рамках Десятиріччя інвалідів ООН (1983-1992 рр.) підготовлений Посібник по забезпеченню рівних можливостей для інвалідів, рекомендований для використання консультантами урядів у сфері розробки національних програм з питань інвалідності. В ньому зазначено, що освіта інвалідів повинна по можливості здійснюватися в рамках загальної шкільної системи, а відповідальність за їх навчання має покладатись на органи освіти. Системи освіти дітей та дорослих, які є інвалідами, мають бути індивідуалізовані, доступні для місцевого населення, бути всеохоплюючими і надавати можливість вибору. Треба забезпечити участь інвалідів у програмах навчання для дорослих, приділяючи особливу увагу сільським районам. Інвалідам треба надати можливість для отримання освіти на університетському рівні. Закони і постанови не повинні становити перепони зайнятості інвалідів. Для гарантування відповідного працевлаштування на відкритому ринку праці треба надавати такі послуги, як оцінка професійної придатності, професійна підготовка.

Конвенція 142 Міжнародної організації праці „Про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів”, прийнята в Женеві 4 червня 1975 р. і ратифікована Україною 7 серпня 1979 р., наголошує на тому, що всебічний та скоординований розвиток політики і програми професійної орієнтації та професійної підготовки тісно пов’язані із зайнятістю, зокрема, через державні служби зайнятості, що забезпечує надання змоги всім особам, в тому числі інвалідам, на основі рівності й без дискримінації, розвивати і застосовувати свої здібності до праці у своїх власних інтересах і відповідно до своїх прагнень, враховуючи потреби суспільства.

Закон України “Про освіту” проголошує, що громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від будь-яких обставин, в тому числі стану здоров'я.

Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів” від 21 березня 1991 р. стосується, зокрема, законодавчого забезпечення освіти і професійної підготовки інвалідів. Закон “Про реабілітацію інвалідів в Україні” від 6 листопада 2005 р. визначає умови для відновлення або здобуття трудових навичок, отримання освіти, професійної підготовки і перепідготовки, працевлаштування з урахуванням функціональних можливостей осіб з інвалідністю.

Закон України „Про соціальні послуги” зазначає послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями – комплекс медичних, психологічних, інформаційних заходів, спрямованих на створення сприятливих умов для реалізації права інвалідів на професійну орієнтацію та підготовку, освіту, зайнятість.

Закон України „Про професійно-технічну освіту” проголошує, що держава гарантує інвалідам професійно-технічну освіту на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям, надаючи переважне право на зарахування до професійно-технічних навчальних закладів. 2 березня 2005 року постановою Верховної Ради України був прийнятий за основу
проект Закону України „Про освіту осіб з обмеженими можливостями здоров’я”, спрямований на створення законодавчої бази для задоволення потреб осіб з обмеженими можливостями здоров’я в отриманні освіти та сприятливих умов для їх адаптації та інтеграції в суспільство. Згідно цього Закону, спеціальна освіта забезпечує особам з обмеженими можливостями здоров’я отримання освіти відповідно до їх здібностей і можливостей в адекватному їхньому здоров’ю середовищі навчання з метою адаптації та інтеграції (реінтеграції) цих осіб у суспільство, в тому числі набуття навичок самообслуговування, підготовки їх до трудового та сімейного життя. Особи з обмеженими можливостями здоров’я можуть отримувати спеціальну освіту у навчальних закладах, спеціальних навчальних закладах, спеціальних навчальних підрозділах, навчальних закладах інтегрованої освіти у формах, передбачених Законом України „Про освіту”.

Професійне навчання інваліда - це оволодіння знаннями, навичками та уміннями в області професійної діяльності, що рекомендується інвалідам, основу якого становить підвищення пристосувальних можливостей організму, формування внутрішніх психологічних механізмів, що дозволяє успішно та якісно реалізовувати професійну діяльність.

Процес професійного навчання інвалідів вміщує: психологічну діагностику з оцінкою професійно важливих якостей; індивідуальну роботу з інвалідом щодо відновлення або компенсації професійно важливих якостей відповідно до програми професійного навчання та індивідуальної програми реабілітації; формування психолого-педагогічної та реабілітаційної компетенції фахівців професійного навчального закладу; надання психологічної підтримки сім’ї інваліда. Відповідно до існуючої сьогодні моделі, професійна реабілітація інвалідів починає здійснюватись службою медико-соціальної експертизи, обов’язки якої встановлені Законом “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”. Направлення інваліда до центру зайнятості для вирішення питань його профорієнтації, професійного навчання чи працевлаштування має здійснюватись лише медико-соціальними експертними комісіями, з обов’язковим зазначенням наявних показань та протипоказань до окремих видів праці, вимог до умов і режиму праці та навчання.

Ключовим елементом у визначенні Європейським Союзом стратегій щодо завдань формування конкурентоспроможного і динамічного суспільства, заснованого на знаннях, є навчання впродовж життя. Навчання впродовж життя визнане необхідним для всіх і тому має бути доступним для всіх. Нами розроблено модель безперервного професійного навчання осіб з обмеженими можливостями, відповідно до якої, на відміну від існуючих реабілітаційних підходів, процес медико-соціальної, професійної, трудової реабілітації відбувається не після проходження лікування, а на всіх його етапах, вміщує медико-психологічний супровід, спрямований на здійснення професійної орієнтації, забезпечення рівних можливостей набуття професійних навичок в процесі безперервного професійного навчання, на основі концепції освіти впродовж життя, що є запорукою підвищення конкурентоспроможності на ринку праці. Перший етап професійної реабілітації інваліда (діагностика + профорієнтація) має починатись від самого початку набуття вад з визначення прогнозу щодо професійної і трудової спроможності на основі діагностики, оцінки здоров’я відповідно до параметрів функціонального діагнозу. Другий етап (лікування + професійна реабілітація + професійне навчання) - лікування осіб з обмеженими можливостями, яке від самого початку відбувається в комплексі з відповідними медико-соціальними, професійними і трудовими реабілітаційними заходами, що забезпечує цільову спрямованість навчання інвалідів, надання можливості максимальної реалізації інтелектуального, трудового і особистісного потенціалу, створення рівних можливостей щодо конкурентоспроможності на ринку праці. Третій етап (працевлаштування + трудова реабілітація) – працевлаштування інваліда, на основі набутих професійних навичок, коли робота розглядається в контексті безперервного реабілітаційного процесу, а навчання впродовж життя є невід’ємною складовою цього процесу. На всіх етапах безперервне професійне навчання інвалідів має бути забезпечене медико-психологічним супроводом, коли набуття професії базується не лише на визначенні параметрів здоров’я, але й на основі врахування та формування особистісних особливостей, здібностей, мотивації до професійної діяльності, психологічної готовності до активної інтеграції в соціум.

Таким чином, забезпечення ефективного результату щодо вирішення проблеми працевлаштування інвалідів вимагає комплексного підходу до забезпечення медико-соціальної, професійної, трудової реабілітації на основі постійного медико-психологічного супроводу процесу безперервного професійного навчання осіб з обмеженими можливостями.


Н.В. Здоровенко, психолог спеціальної

загальноосвітньої школи „Надія” для

дітей з вадами фізичного та розумо-

вого розвитку


Психологічні аспекти соціально-трудової адаптації інвалідів


Люди з обмеженими фізичними можливостями завжди займали особливе місце в суспільстві, на них важко не звернути увагу. В свою чергу, вони не можуть не помітити ні цієї уваги, ні особливого до них відношення. Але, незважаючи на це, вони мають ті ж самі потреби, що й люди без вад здоров’я – як елементарні базові потреби (в харчуванні, в одязі, даху над головою тощо), так і потреби духовного характеру (уваги, творчості, самореалізації, визнання). Людина – суспільне творіння – не може існувати без суспільства. Тому кожний окремий індивід дуже болісно переживає відчуження і відсторонення з боку суспільства. Люди, що не приймаються іншими людьми, як правило, схильні до негативізму, і їхні вчинки важко передбачити. Хтось впадає в затяжну депресію, замкнувшись в собі, а хтось може почати мститися всім і кожному без розбору в міру своїх розумінь та можливостей, виплескуючи внутрішній негатив, породжений неприйняттям суспільства.

В обох цих випадках спостерігається процес трансформації внутрішньої психічної енергії людини: вона або „згоряє”, завдаючи додаткової шкоди фізичному і духовному здоров’ю, або з творчої переходить в деструктивну, що теж не приносить жодних позитивних моментів ні самій особистості, ні оточуючим її людям. Але, якщо людина здатна до трансформації внутрішньої енергії в бік негативізму, то вона так само може спрямувати цей потік енергії і в творче русло.

Як показав багаторічний досвід існування людського суспільства, люди з обмеженими чи то фізичними, чи то розумовими можливостями здатні бути повноцінними членами суспільства, незважаючи на свої вади. Обмеження руху не заважає використовувати свої інтелектуальні здібності і працювати саме в цій сфері. Хворі з розладами психіки, розумовими обмеженнями здатні до фізичної праці. Головне – знайти своє місце. Навіть для здорової людини інколи вирішення цього питання викликає неабиякі труднощі, тим більше – для інваліда. Тому завданням як державних установ, так і окремих осіб, є допомога цим людям у професійній самореалізації.

Спеціальна загальноосвітня школа „Надія” створена для навчання і виховання дітей, що мають вади як фізичного так і психічного характеру. Багаторічний досвід роботи педагогічного колективу довів оптимальність індивідуального підходу в навчанні цих особливих дітей. Але їхня подальша доля після закінчення школи складається не настільки оптимістично, як того хотіли б їхні педагоги. Виною тому чинники як зовнішнього характеру, які не залежать від родин, де є такі діти, так і внутрішні психологічні причини.

Не останню роль в процесі становлення дитини-інваліда відіграє середовище, в якому вона зростає. Велике значення мають батьки, які спрямовують і коректують кроки дитини, в тому числі і щодо професійної спрямованості. На жаль, нерідко батьки не усвідомлюють реальну ситуацію, в якій знаходяться як вони самі, так і їхня дитина, а неправильне ставлення викликає відповідну поведінку.

Одна з причин, що заважає дітям з особливими потребами влаштувати своє доросле життя і влитись в соціальне середовище, – це надмірна опіка з боку батьків. Батьки настільки впевнені, що без них дитина пропаде, що керують кожним її кроком, вирішують за неї всі проблеми, якої б складності вони не були. Тобто, батьки повністю перебирають на себе обов’язки дитини, що робить її вкрай несамостійною, а відтак і неспроможною прийняти рішення стосовно свого професійного влаштування.

Неадекватна самооцінка – ще один аспект психологічної проблеми в сім’ях, де ростуть діти-інваліди. Причому можна спостерігати неадекватність сприймання дитини як з боку батьків, так і з боку самих дітей. Особливо негативною є перша ситуація, адже свою думку батьки мимоволі нав’язують і дітям, позбавляючи їх можливості реально оцінювати своє становище. Неадекватність може проявлятись в недооцінюванні можливостей. Якщо дитина не здатна до одного типу діяльності, то батьки переносять ці риси і на інші типи діяльності, хоча насправді дитина могла б і впоратись з іншою роботою, приклавши певних зусиль та набуваючи досвіду. І таким чином самі батьки позбавляють дитину шансів на працевлаштування. Інша крайність, в яку схильні впадати дорослі, – переоцінка можливостей. Вони роблять вигляд, нібито з дитиною все гаразд, вимагаючи від неї те, на що вона не здатна, спричиняючи неусвідомлений протест з її боку, що може проявлятись в неадекватності поведінки, бурних емоційних реакціях тощо.

Не менш сумна ситуація складається у випадку адекватної самооцінки, коли в дитини-інваліда зберігається здорова критика. Є діти, які усвідомлюють неповноцінність свого фізичного тіла і неможливість виконувати роботу, яка доступна іншим, і ця ситуація змушує їх страждати. Але ж є і така робота, яку вони можуть освоїти і виконувати на пристойному рівні, головне розуміти це та цілеспрямовано рухатись в правильному напрямку. Велика роль на даному етапі відводиться процесу профорієнтації. Дуже важливо вчасно підтримати людину і допомогти їй знайти своє місце в житті.

Нарешті, чи не найголовніший фактор в процесі соціально-професійної адаптації інвалідів – наявність потрібної інформації. Як показав досвід спілкування з батьками дітей, що навчаються в нашій школі, далеко не всі з них знають про пільги, що надаються інвалідам при вступі до навчальних закладів, а також при влаштуванні на роботу. І саме цей фактор – недостатня поінформованість – гальмує рух в бік професійного становлення інвалідів, а відтак і їхньої адаптації в соціальному середовищі.

З іншого боку, система навчання та працевлаштування інвалідів потребує вдосконалення на державному рівні, оптимізації функціонування та координації дій її складових для отримання позитивного результату.

В сукупності, всі перераховані негативні фактори зовнішнього та внутрішнього характеру призводять до невпевненості людей з особливими потребами, викликають почуття незахищеності та страху. Це страх перед зовнішніми обставинами: люди бояться того, що втратять більше ніж отримають, вони не мають впевненості, що буде краще ніж було, врешті-решт, бояться втратити ті позиції, що мають. Присутній в цій ситуації і страх внутрішнього характеру: страх розчарування та відсутність впевненості впоратись з новою ситуацією.

Таким чином, інваліди можуть і хочуть працювати, вони мають здібності, які хотіли б застосувати на практиці, і здатні бути повноцінними членами суспільства. Але необхідно вдосконалити механізми адаптації людей з обмеженими можливостями, починаючи вже з дитинства (якщо мова йде про дітей-інвалідів), підготовки їх до дорослого, можливо, самостійного життя та інтеграції їх в соціальні структури.

Значне місце має посідати рання профорієнтація та розширення інформаційних структур. Це допоможе людям правильно зорієнтуватись, обрати підходящу професію та влитись в середовище працівників. Зі свого боку, державні структури мають враховувати потреби інвалідів, координувати свої дії та зменшити кількість бюрократичних інстанцій, які повинні обійти інваліди, перш ніж домогтися певних позитивних результатів.

Ці нескладні кроки допоможуть інвалідам, які здатні працювати, знайти своє, суспільно корисне, місце в житті.


В.В. Дмитрієв-Заруденко, науковий спів-

робітник проблемної науково-дослідної

лабораторії ІПК ДСЗУ з організаційно-

методичного забезпечення діяльності

державної служби зайнятості