Нестора Махна "Гуляй-Поле"
| Вид материала | Документы |
- Махно Нестор Иванович крестьянин, родившийся 27 октября 1889г и выросший в селе Гуляй, 69.88kb.
- Электромагнитное поле и его влияние на здоровье человека, 460.04kb.
- Электромагнитное поле и его влияние на здоровье человека, 399.9kb.
- Пятая тема. Предпосылки возникновения теории относительности. Законы электродинамики, 513.06kb.
- Сказав: «Дівчино, прощай! Ти, конику вороненький, Неси да гуляй», 7.24kb.
- Вопросы к зачету по темам: «Магнитное поле», «Электромагнитная индукция», 22.6kb.
- Урок по физике на тему: "Магнитное поле". 8-й класс, 123.92kb.
- «Поле есть единственная реальность, нет никакой физической материи, а только сгущающееся, 456.72kb.
- Го движения являются движение точки, в однородном силовом поле, в центральном силовом, 88.77kb.
- Лекция № (последняя), 235.91kb.
Всеукраїнська громадська організація
“Товариство Нестора Махна “Гуляй-Поле”
Запорізький інститут імені гетьмана Петра Сагайдачного МАУП
Від минулого до сьогодення:
історичний і політичний портрет Н.І. Махна
Матеріали Круглого Столу, присвяченого
119-річчю з дня народження Н.І. Махна
(м. Гуляйполе, 11.11.2006 року)
м. Запоріжжя,
2007
ББК 63.3 (4Укр.)
3.33
Від минулого до сьогодення: історичний і політичний портрет Н.І. Махна. Матеріали Круглого Столу, присвяченого 119-річчю з дня народження Н.І. Махна (м. Гуляйполе, 11.11.2006 року).
В збірнику представлені матеріали Круглого Столу, присвяченого 119-річчю з дня народження Н.І. Махна, який пройшов у м. Гуляйполі 11.11.2006 року. Додано також коротку біографію Н.І. Махна та щоденник його дружини Галини Кузьменко за період лютий – березень 1920 року
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ
академік УМАОІ та ПРА, проф. Ю.О. Шилов, к.ф.-м.н. О.О. Васильєва, к.і.н. В.В. Задунайський., к.т.н. Г.І. Калайда (відповідальний редактор), В.А. Коломієць, В.П. Кошлатий, О.В. Корнієнко, М.П. Олексієнко, О.Л. Притула, К.А. Рижов, к.і.н. А.Л. Сокульський.
ISBN 966-7108-
© Автори.
зміст
| Нестор Іванович Махно. | Коротка біографія | 4 |
| Геньба-Мартиненко Л.Г., м. Гуляйполе | вступне слово | 6 |
| Шилов Ю.О., м. Київ | ...голод бо тяжкий був... | 8 |
| Артюх Г., м. Гуляйполе | а у гуляйполі, а у гуляйполі журяться вишні. 25 липня – роковини пам’яті Н.Махна (1888–1934). | 18 |
| Сокульський А.л., м. Запоріжжя | Н. Махно – отаман українського селянства: сучасне бачення. | 20 |
| Калайда Г.І., м. Запоріжжя | “Андріївський конфуз” командарма Фрунзе. Бойові операції РПАУ(махновців) після більшовицької зради в лютому 1920 року. | 25 |
| Кошлатий В.П., м. Запоріжжя | Нестор махно – унікальна особистість в історії України | 32 |
| Олексієнко М.П., м. Запоріжжя | нестор махно і земля | 37 |
| Власенко О.П., м. Гуляйполе | голос махновця | 40 |
| Велика Т., м. гуляйполе | Шаміль степів | 43 |
| Доннік А.С., м. Запоріжжя. | Н.І. махно – захисник трудового люду | 46 |
| Кушніренко І., м. Гуляйполе | від минулого до сьогодення: історичний і політичний портрет Н.І.Махна | 48 |
| Додаток | Днeвник Г.А. Кузьменко. 19 февраля 1920 – 28 марта 1920 | 50 |
Нестор Іванович Махно
(коротка біографія)
Народився у селі Гуляй-Полі Катеринославської губернії (тепер м. Гуляйполе, Запорізької обл.) 26 (14) жовтня ссылка скрыта р. – 25 червня (за іншими даними, 6 червня) 1934 р. Деякий час навчався у Гуляйпільській початковій школі.
Початок політичної діяльності (до 1917 р.)
1906 року став членом анархістської організації “Спілка бідних хліборобів”, що діяла на Катеринославщині. 1906–1908 – Махно за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією. В березні 1910 р. Одеський військово-окружний суд засудив Махна до смертної кари, яка незабаром замінили довічною каторгою. 1911–1917 – був ув’язнений у Бутирській тюрмі в Москві.
Політична, військова і державотворча діяльність у 1917–1921 рр.
Після Лютневої революції 1917 у Росії Махно повернувся у березні 1917 р. на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним із ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена Махно місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам.
В кінці 1917 р. – початку 1918 р. Махно сформував “селянські вільні батальйони”, які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського фронтів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ генерала О.Каледіна.
Наступ в березні 1918 р. німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру 1918 р.) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві. Влітку 1918 р. Махно повернувся в Україну, де організував невеликий повстанський загін і розпочав боротьбу проти влади гетьмана П.Скоропадського.
В середині грудня ссылка скрыта р. Махно уклав угоду з керівництвом Директорії УНР, але вже того ж місяця загони Махна перейшли на бік більшовиків і захопили разом з ними Катеринослав (вже 31 грудня 1918 р. частини Армії УНР під командуванням Самокиша визволили місто).
З початку січня 1919 р. Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії та Антанти. Очолював бригаду у червоній Першій Задніпровській дивізії (командувач П.Дибенко), до складу якої входила частина отамана М.Григор’єва.
Ідейне обґрунтування махновського руху в 1918–1920 рр. здійснювала українська анархістська організація “Набат” (створена 1918 року), що висунула лозунг проведення “третьої соціальної революції”. Махно, перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої влади (ідея “вільних рад” та “безвладної держави”), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя.
Махно в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати “третьою силою” поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити “політику воєнного комунізму”, проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах.
У червні 1919 р. Махно, об'єднавшись з армією М.Григор`єва, відкрито виступив проти радянської влади. На початку вересня 1919 р. Махно завершив переформування своїх загонів, які було перейменовано в “Революційну повстанську армію України” (махновців). Вона тоді нараховувала біля 80 тис. бійців). З літа ссылка скрыта р. Махно вів переговори з ссылка скрыта про спільну боротьбу проти більшовицької влади та денікінців в Україні, що завершились укладенням 20 вересня 1919 р. у Жмеринці договору між командуванням Армії УНР і махновцями.
Протягом вересня–жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти армії А.Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляйполе, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було змушене кинути найкращі сили на чолі з генералом Я.Слащовим і отаманом А.Шкуро.
В кінці 1919 р. – на початку 1920 р. проти повстанців стягнули великі сили радянських військ під командуванням Й.Якіра. Частини РСЧА не тільки вели бойові дії проти загонів Махна, а й провадили каральні операції проти місцевого населення, яке співчувало махновцям. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади.
Під час наступу військ П.Врангеля у вересні–жовтні 1920 р. Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 2 жовтня 1920 р. уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням їхнього Південного фронту (командувач М.Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало ліквідацію частин свого недавнього союзника. З кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі на Дон і у Поволжжя. 28 серпня 1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією.
В еміграції (1921–1934)
Деякий час Махно жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У кінці 1923 р. Махно сім’єю спочатку оселився в Торуні, згодом – у Данцігу (тепер Гданськ, Польща). В квітні 1925 р. переїхав до Парижа, де жив і помер у 1934 р. Урну з прахом Махно було замуровано в стіні комунарів на кладовищі Пер-Ляшез.
За матеріалами з “Вікіпедія. Вільна енциклопедія”
dia.org/wiki/Махно_Нестор
Геньба-Мартиненко Л.Г.
(м. Гуляйполе)
ВСТУПНЕ СЛОВО
Вельмишановні гості! Дорогі земляки!
Ми зібралися сьогодні, щоб ще раз поговорити, осмислити, осягнути історію нашого міста, яке на всі віки буде зв’язане з легендарним ім’ям борця вольного духу, степовика, а отже і козака – Нестора Івановича Махна.
Чим для нього був анархізм? Це – як стрибок у невідоме, романтична мрія про утвердження загальної рівності, свободи і справедливості. Як схожа ця мрія з пошуками Царства Божого на землі, з проповідями перших християн, перших буддистів чи мусульман.
Російський князь Петро Кропоткін, нащадок Рюриковичів і творець анархістського вчення, писав: “Будь сильним, як тільки ти побачив неправду і як тільки ти зрозумієш її, почни боротьбу. Адже боротьба – це життя. Анархія не є символом безпорядку та хаосу, це ідеальний суспільний лад, заснований на взаємодопомозі, солідарності, кооперації”.
Анархізм на початку XX століття притягував палких, мрійливих юнаків, які вірили одночасно в стихію бунту, у вирішальну роль особистості, що здатна повернути хід історії.
Для багатьох молодих революціонерів-екстремістів, яким був і Нестор Махно, анархістська бурхлива енергія, безкомпромісність, готовність до жертовності були визначальними у симпатіях до анархізму.
Два з половиною роки партизанської боротьби, нескінченні бої та походи створили унікальну тактику махновців і перетворили Махна, який не мав військової освіти, в талановитого полководця, здатного виводити своє військо з безнадійних ситуацій, отримувати неймовірні перемоги.
Махно мав хоробрість і талант завдавати відчутних ударів величезній машині тоталітарної держави, яка мала тримільйонну армію, необмежені ресурси та величезну промисловість.
Це був бунт духу проти матерії та реальності.
Війна проти всіх урядів створила чудову кавалерію Повстанської армії. А славнозвісна тачанка - новий вид озброєння “батька” - буде через роки і десятиліття нести “батькову” славу по світу.
Ще один раз після смерті, через 33 роки Махно з’явиться у Парижі! Повсталі студенти Сорбонни у травні 1968 року взяли його ім’я, як символ необмеженості свободи. “Нові махновці” будували барикади у Латинському кварталі Парижа, а їхні лідери закликали “перетворити Париж у Гуляйполе”.
У нас же “табу” на ім’я Н.Махна було зняте лише у 1989 році. Тоді ж французький режисер Елен Шателен знімає для французького телебачення документальний фільм про Махна в Гуляйполі. У Запоріжжі пройшла конференція, присвячена 100-річчю “батька”, а далі – потік статей та книг, фільмів і спогадів про “степового вовка” Махна.
Кілька режисерів у 90-х роках планували зняти багатосерійний фільм про полум’яне життя Н.Махна, але бракувало грошей. А смерть В.Висоцького поховала мрію всенародного барда зіграти в кіно славного “батька”.
Але в цьому році світ таки побачив фільм про Н.І. Махна “9 життів Нестора Махна”, знятий московською кіностудією. Уривки з цього фільму були показані в Гуляйполі. І хоч фестиваль “Нестор Махно і незалежність”, проведений 24–25 серпня цього року має різні оцінки, та, як бачимо, і в поганому є місце для хороших задумів.
Та все ж хочу зазначити, що і в цих фестивальних починаннях гуляйпільці були першими. Так як “батько” роздав у Гуляйполі землю селянам ще до Жовтневої революції, так і пісні про “батька” зазвучали ще до його визнання. У 1992–93 роках була написана ціла низка пісень “Махновська вольниця” на слова нашого земляка Григорія Лютого у співавторстві з композитором і виконавцем Анатолієм Сердюком.
Гуляйпільці звикли завжди бути першими і перемагати. А отже, славний “батьку”, твоя слава, твоя воля не вмре, не загине. Бо живуть твої нащадки, сини України.
Шилов Ю.О.
(м. Київ)
...ГОЛОД БО ТЯЖКИЙ БУВ...
Купуй нас і землю нашу за хліб,
і будемо самі й земля наша рабами...
(Мойсей І, 47: 13,19)
(Біблія. – Переклад П. Куліша,
І. Левицького, І. Пулюя)
Радянська (постсталінських, тим паче горбачовських часів) і самостійна українська історіографія уникає розкривати глибинні першопричини голодоморного геноциду, спрямованого більшовицькою владою проти титульної нації України.
Передумови штучних голодоморів в Україні, організованих ленінським Раднаркомом у 1921–1923 та 1932–1933 рр., спрямовано на придушення цією владою альтернативного варіанта формування “щасливого майбуття” – комунізму – “общинності”. Два згаданих варіанта на рубежі XX–XIX ст. були максимально зосереджені в українському селянстві та єврейському революціонерстві. Перше берегло й розвивало природні засади общини–суспільства, а друге відповідало штучності власної цивілізації (закладеної Мойсеєм в епоху рабовласництва) – далекої від позитивних реалій життя і вже тому нищівної. Між тим становлення комуністичної формації – процес об'єктивний, пов’язаний з “розгортанням спіралі історії” й періодичними повтореннями–зростаннями “весен цивілізації” – періодів панування до-, а згодом (після капіталістичної) безкласової формації. Щоправда тепер, після дискредитації марксизмом-ленінізмом новітньої общинності, розповсюджується споріднений термін – самоврядування; від того сутність процесу не змінюється. І він таки втілюється в дійсність країн (Північно-Західної Європи, Китаю, Японії), які спромоглися поєднати сучасні досягнення людства із власними традиціями минулої, первинної общинності часів зародження цивілізації – “державності” (яка в XX ст., з розщепленням людьми атома та іншими досягненнями науково-технічної революції, вийшла на початок другого витка свого спірального розвитку).
Тож розглянемо зіткнення в 1918–1921 рр. природного (селянського, українського) та штучного (революційного, єврейського) варіантів формування “щасливого майбуття” де головною причиною перемоги другого варіанта стала організація голодомору для нищення землеробів, основи всіх народів усіх формацій.
Від потрясінь Російської імперії 1905–1917 рр., істотно стимульованих професійними революціонерами марксистсько-ленінського напряму, і до кінця 1920 р. (краху червоноармійського походу через Польщу на Західну Європу) ці професіонали розпалювали громадянську війну. Вони були налаштовані на “світову революцію, в пожежі якої мають згоріти слов’янські народи” (Ф.Енгельс). Марксисти-ленінці відвели їм роль запалу масонської бомби під європейську й світову цивілізацію, яка почалася, мовляв, із рабовласництва і тому повинна бути знищеною; а на згарищі “мы новый мир построим”, в якому “кто был никем, тот станет всем”. Робітники, яких проголосили рушіями пролетарської революції, відразу ж опинилися в найбільшій скруті й зосередилися на власному виживанні в умовах промислової розрухи; реальними активістами стали декласовані покидьки суспільства, бандитсько налаштоване люмпенство та відірвані від позитивної праці солдати. Така ось опора, за Леніним, “всесильного, тому що правильного вчення”. Його божевільна нищівність мала справді таки рабовласницьке коріння – в біблійному юдаїзмі, антилюдяний шовінізм якого породив наприкінці XIX ст. сіонізм, що одразу просякнув революційний Інтернаціонал, створений євреями Марксом і, згодом, Леніним.
Громадянська війна 1918–1921 рр. на руїні Російської імперії розгорталася за інтернаціоналістським сценарієм. Оточене, цією пожежею, українське селянство висунуло на свій захист кількох значних отаманів – найпотужнішим серед яких виявився нащадок козаків-запорожців Нестор Махно.
За спогадами Н. Махна [4, 125–135], у червні 1918 він приїхав до столиці з Гуляйполя від “Комітету захисту революції”, щоб зустрітися з Леніним, який керував Раднаркомом, а також очолював робітничу партію більшовиків-комуністів марксистського напряму. Махно був (як назвався Я.Свердлову, що організував цю зустріч і був присутній на ній) селянським анархо-комуністом бакунінсько-кропоткінського толку. Надалі теоретичні, моральні та інші розбіжності цих лідерів комуністичного руху вирішувалися переважно військовими методами.
Розмова відбулася за умов, коли Україна, згідно з висунутою Леніним Брестською угодою, була окупована німцями, й діяв наказ голови Раднаркому про підрозстрільну відповідальність за військовий супротив окупантам (проти яких діяв загін Гуляйполя); за два місяці, до зустрічі анархіста Махна з керівництвом більшовиків, воно знищило анархістські організації у Москві та інших містах Росії. Незважаючи на такі обставини, Ленін зі Свердловим вельми люб’язно поспілкувалися з Махно бо, напевно, побачили в ньому людину відкриту і начебто недалеку (Махно, між іншим, відрекомендувався “по-луграмотным крестьянином”), активністю й авторитетом якого можна буде скористатися. Десь на середині розмови Ленін сказав: “Вас, товарищ, я считаю человеком реальности и кипучей злобы дня. Если бы таких анархистов-коммунистов была хотя бы одна треть в России, то мы, коммунисты, готовы были бы идти с ними на известные условия и совместно работать на пользу свободной организации производителей”.
А що мовилося до і після нещирих цих слів? Які теорії зіткнулися тут – і в яку практику вилилися вони в громадянську війну та наступні роки? Ленін зустрів Махна дещо зверхньо: “по-батьківськи”. Розпитав про місцеві обставини, головне – про ставлення селян до радянської влади, німецької окупації й закликів більшовиків. Особливо цікавило його, як українські хлібороби сприймали гасло “Вся влада Радам на місцях! ” Махно розказав, що трудящі обирають ради самі й вимагають від них обслуговування власних інтересів, розглядаючи ради “як одиниці революційного угруповання й господарського самоврядування на шляху життя й боротьби трудящих з буржуазією та її прихвостнями”. Здавалось би, у комуніста не може бути на це заперечень, але Ленін затаврував: “заражено анархизмом”. На запитання Махна: “А хіба це погано?”, – керівник більшовиків обмовився, що все добре, крім одного: анархісти своєю пропагандою серед трудящих гору беруть, але організувати їх проти контрреволюції не зможуть; а от червоногвардійці з більшовиками – ці зможуть. Тобто, Леніна надусім хвилювало питання зверхності його партії. Махно ж пояснював йому, що більшовицьких організацій в українській глибинці нема, на станціях і в містах вони слабенькі, а дії червоногвардійців безпорадні й не мають підтримки в народі. Зі сказаного Махно, Ленін і Свердлов ще раз переконалися в необхідності створення регулярної Червоної армії, а Нестору Івановичу подарували вищезгаданий комплімент про “человека реальности”.
Продовжуючи розмову, Ленін зазначив, що переважна більшість анархістів не реалісти: “думают и пишут о будущем, не понимая настоящего; зто и разделяет нас, коммунистов, с ними”. Тут Махно піймав його на брехні: не більшовики нині, а саме анархісти керують на місцях діями українських селян; “почти все сельскохозяйственные коммуны и артели на Украине были созданы по инициативе анархистов-коммунистов. А вооруженная борьба трудового населення Украины с контрреволюцией вообще, и с контрреволюцией в лице экспедиционных немецко-австро-венгерских армий была начата исключительно под идейным и организационным руководством анархистов-коммунистов”. Ленін змушений був визнати розбіжність своїх висновків з фактами, посилаючись на погану поінформованість і “з витонченою майстерністю переводячи розмову на іншу тему”, від чого Махно “відчув, що в мені щось обірвалося, мені стало тяжко”. Це є підтвердженням підступності Леніна задля задоволення власних амбіцій. Тим паче, що на зауваження Махна щодо більшовицького “Юга России”, який насправді є Україною, Ленін відповів невизначено: “Считать – одно, товариш;, а в жизни видеть – другое”. Ці слова стали провідними в розгортанні його подальшого, заочного вже, діалогу з Махном.
Після поразки Німеччини у світовій війні й скасування Брестського миру, більшовики під проводом Леніна наприкінці 1918 р. створили в Москві Тимчасовий робітничо-селянський уряд і Військову Раду України на чолі з Г. П’ятаковим (згодом з X. Раковським), К. Ворошиловим, В. Антоновим-Овсієнком та ін. У Курську відбулося формування Українського фронту, який складався з двох дивізій у 4000 бійців і мав “звільняти” країну від німецьких окупантів, які й без того виводили свої війська на батьківщину. На той час “Перший повстанський полк імені Батька Махна” з Гуляйполя налічував 6200 осіб й утримував фронт на 150 верст [1].
Голова Реввоєнради РСФСР Л. Троцький волів, щоб Україну звільняли війська російської армії, але В. Антонов-Овсієнко першим скомандував українським дивізіям рушати на Київ і Харків, де було створено уряд Радянської України. Н.Махно погодився підпорядкувати свою бригаду Українському фронту за умови її постачання; зустрічною умовою більшовиків стало надсилання комісарів. Оскільки угода про постачання командуванням здебільшого не виконувалася, махновці змушені були самозабезпечуватись (аж до намагання створити власний збройний завод); виникла відповідна напруженість між бригадою і фронтом. Причиною напруженості стала й неузгодженість між командуваннями Українського та Південного (російського) фронтів, що ніяк не могли поділити найбільш дієздатну “Бригаду імені Батьки Махна”, надсилаючи їй суперечливі накази. Третя причина полягала в тому, що більшовицькі комісари й командири призвичаїлись списувати свої гріхи на махновців. Четвертою, якщо не найпершою причиною була їх самостійність – максимально можлива за таких умов. Махно дозволяв собі заарештовувати комісарів, якщо вони починали заважати йому командувати бойовими діями; або посилав у окопи чекістів, яких більшовицьке командування надсилало для “охорони штабу та тилу” бригади. Останній прецедент, що трапився в Бердянську на початку травня 1919 p. в умовах надзвичайно відповідальних боїв з білогвардійцями за порти та промисловий Донбас, був розцінений Троцьким і Леніним, а під їхнім тиском і урядом та Радою Оборони України, як найтяжчий злочин Махна. РОУ прийняла постанову: “Ліквідувати махновщину в найкоротший термін”. Отже, нехтуючи навіть власними воєнними й економічними інтересами, але відстоюючи інтереси політичної зверхності в Україні, – більшовицьке командування затисло бригаду (ні, тоді вже “Першу Українську повстанську дивізію імені Батька Махна”) між денікінським фронтом, який махновці продовжували утримувати на найнебезпечнішому 250-кілометровому відрізку, та заградзагонами ЧК і регулярними частинами, яким приписувалось за можливості не чинити супротив білогвардійцям і приєднуватися до карателів.
Можна навести й інші приклади “ленінської мудрості, принциповості, людяності” більшовиків, які тепер слід називати своїми іменами: хитрість, дворушність, жорстокість. За зазначений проміжок часу Ленін видав стосовно Махна такі розпорядження: “С анархистскими организациями соглашения недопустимы” (на І з’їзді більшовиків України, що проходив у Москві в червні 1918); “убрать Махно, авторитет которого пошатнулся, и тем начать оздоровление этого участка Южного франта” (телеграми урядові України та Троцькому з приводу проведення махновцями III з’їзду повстанців-фронтовиків, робітничих і селянських Рад на початку квітня 1919); “с войсками Махно временно, пока не взят Ростов, надо быть дипломатичними” (телеграма командуванню Південного фронту після здачі ним Луганська наприкінці квітня); нарешті, згода з Троцьким про усунення Махна та його прибічників – і це в умовах, коли махновська дивізія була єдино боєздатною на всьому фронті, замінити її чи хоча б поміняти керівництво не було ким (спробували, правда, якимось тов. Трифоновим та інтриганом К.Ворошиловим), і потрібно було “каждую минуту промедления военной помощи Южфронту со стороны Украины считать преступлением”. Отже, Ленін сам злочин творив – і на жертви свої перекладав. Справді “страшный был человек”, — як згодом у приватній розмові схарактеризував вождя не хтось, а сам Сталін.
Надалі було примусово-добровільне залишення Махном свого війська, аби врятувати його від розформування; була реорганізація дивізії в самостійну Повстанську армію; нищення її більшовицьким командуванням фальшивими оперативними зведеннями та ін.; друга, остаточна самовідставка Махна – аби не виконувати наказу Троцького про відступ фронту з України. Ті, хто також відмовився, але не зумів партизанити – Щорс, Думенко, Миронов – були розстріляні чекістами. Нестор Іванович з червня 1919 р. почав формувати нову армію на кинутій червоноармійцями Україні; до осені Революційна Повстанська армія України імені Батьки Махна налічувала 60000 бійців, здебільше кіннотників; 1000 кулеметних тачанок, 20 гармат. Денікінські генерали відзначали “умение Махно действовать не только партизанскими, но и регулярними способами и быстро формировать свои части в хорошие, упорно дерущиеся войска”, – досвід яких згодом вивчатиметься у провідних військових академіях світу, в тому числі й у радянських.
У чому найбільше і відразу розійшовся Махно з Леніним, то це в політиці щодо хліборобів. Марксизм-ленінізм розглядав селян як таких, що охороняли традиції “первіснообщинного комунізму”, заражених куркульством капіталістичної формації. Спираючись на статистику Російського Нечорнозем’я, вождь більшовиків висунув “наукові нормативи”, за якими мільйони українських середняків (близько 60 % селянства) прирівнювались до російських куркулів, і підлягали разом з ними пролетарському винищенню. Ленінський заклик “Смерть им! Ненависть и презрение к партиям, защищающим кулаков!” сумнівів щодо вироку не залишав. Тим більше, що директива ЦК РКП(б) від 29.01.19 за підписом Свердлова і Троцького закликала “признать единственно правильним самую беспощадную борьбу со всеми верхами казачества, путем поголовного их истребления”. Годівниками народу, після винищення найтямущіших господарів, планувалося призначити “сільгоспробітників з класово свідомих пролетарів”, які працюватимуть у радгоспах, створених у колишніх маєтках. Виконуючи цю директиву “кремлівського мрійника”, Наркомзем України видав декрет про повернення до держфонду поміщицьких земель, які вже поділили й обробляли селяни. На їх захист і піднявся Нестор Іванович: “Не дам забирати землю у хліборобів, не дам сварити між собою селян; не дозволю їх нищити!”
Такий ось “злочин” махновців проти убивчого порядку більшовицької влади, такий анархізм. Цей термін був спаплюжений більшовиками не менше, ніж згодом вони спаплюжать своїми діями й власний. Між тим анархізм “безвладдя” означав скасування лише застарілої, непотрібної народові надбудови держапарату. Те саме декларували, але робили навпаки більшовики під проводом Леніна. І поки той роздмухував “світову пожежу”, анархісти Махна зосереджувалися – навіть в умовах війни! – “на разрушении очагов государственного аппарата и на замене их органами рабоче-крестьянского общественно-хозяйственного самоуправления” [6, 525]. При цьому махновці воювали не тільки з німецькими окупантами, біло- та червоногвардійцями, а й з усіма ворогами Радянської влади трудящих, що заважали останнім будувати мирне життя. Своїм головним завданням повстанці вважали визволення Гуляйполя та всієї Єка-теринославської і сусідніх з нею губерній – для створення на визволеній території Вільних Рад. Там вони розпочали вже впроваджувати ті суспільно-господарчі відносини, які згодом будуть приписані “ленінському непу” (новій економічній політиці), а в наш час набудуть визнання як “самоврядування”(і цей термін замінить спаплюжений більшовиками “комунізм”).
Більшовики обзивали анархо-комунізм бандитизмом, приховуючи від народу другу частину терміну. Самі ж вони справді бандитськими методами нищили козаків і селян. Коли внаслідок організованого отаманами супротиву не вдалося пряме фізичне винищення приречених червоноармійськими військами, тоді Троцький і Ленін (чи навпаки) впровадили “катання фронтів” по головам і нивам селян. До того ж голодні міста підгодовували хлібом, який безкоштовно забирали у селян нацьковані на них продзагони вояків і робітників. З одного із таких загонів, що поводився дуже жорстоко і був засуджений штабом РПАУ до розстрілу, Н.Махно особисто врятував молодого М.Шолохова, майбутнього автора “Тихого Дону”. Він пробував рятувати Петроград і Кронштадт, але зібрані махновцями ешелони з хлібом більшовики туди не пускали. Що найбільше дратувало їхнє керівництво, так це намагання мирної розбудови й регулярні з’їзди махновців. 28 жовтня 1919 р. в Олександрівську (Запоріжжі) розпочався IV з’їзд, який засудив Жовтневу революцію більшовиків і взяв курс на Комуністичну революцію.
Із середини листопада 1919 р. вдача почала залишати РПАУ. На Революційно-повстанську Армію України навалилися біди – заколот більшовиків (бо Махно не нищив, а дискутував з ними далі), віроломство ленінсько-троцькістського керівництва Червоної армії, червоний терор, епідемія тифу. Тримаючи курс на “світову революцію”, більшовики-ленінці звинуватили РПАУ у відмові “виступити на захист Радянської Республіки проти поляків” в ім’я “ідеалів Інтернаціоналу”. Махно висунув контрвимогу: повернення до складу Південного фронту за умови надання урядом незалежності Єкатеринославщині й Таврії для розбудови там Вільного радянського ладу. Проігнорувавши цей жест, Всеукраїнський Ревком в особі Петровського, Мануїльського та інших обнародував заздалегідь підготовлену постанову про оголошення “Махна з його групою поза законом, як дизертирів і зрадників”. Водночас у 1920 р. було видано брехливі накази про амністії тим, хто вийде з лав РПАУ, – і вона почала танути. Бо народ втомився від війн (з 1914 р.!), та ще й дав себе оплутати більшовицьким органам та їхніми обіцянками впорядкованого мирного життя, яке насправді розбудовувалось за таємною директивою Троцького “10 заповедей политработникам Красной армии”, в якій зазначалося, що “для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши”. Був серед інших подібних і такий засіб: приймати колишніх махновців до лав Червоної армії з тим, щоб списувати на них гріхи червоноармійців і розстрілювати. А за вказівкою Леніна, тактика “катання фронтів” була реорганізована в “двох- трехразовые посещения красноармейскими частями каждого населенного пункта” непокірних губерній з метою їх грабування та гноблення.
За цими смертоносними інтригами більшовицька влада, зосереджена на нищенні конкурентів, проґавила момент саморозпуску Добровольчої армії Денікіна й перегрупування її в Кримську армію Врангеля. Лише в березні Ленін звернув увагу на “явно допущенную ошибку с Крымом”, яка зривала червоноармійський похід на Польщу і Європу. За цих умов Махно вже втретє зібрав свою армію. А Ленін, добре розуміючи її силу, вже вкотре змінив свої вказівки. Через Політбюро ЦК КП(б)У козакам Гуляйполя була обіцяна жадана автономія в обмін на їхню участь у взятті Криму. Махно, хворий після більшовицького поранення й тифу, доручив своєму штабові виконати всі необхідні формальності й надати в розпорядження главкома Фрунзе три полки під командуванням Каретникова.
Остання угода повсталих махновців з більшовицьким урядом почалася з того, що перші не домовилися з основного питання – фінансування і забезпечення армії, а розв’язання проблеми автономії відклали на потім, бо дуже поспішали допомогти червоноармійцям, які задурно гинули під Перекопом. І не тільки допомогли, а й практично самі взяли Крим, оскільки Врангель капітулював після того, як 3000 вершників і 450 тачанок РПАУ перейшли Сиваш і 13 листопада зайняли Сімферополь. Більшовики вже момент не проґавили! “По словам т. Троцкого вопрос о Махно обсуждался весьма серьезно в военных кругах и вияснилось, что ничего, кроме выигрыша, здесь ожидать нельзя”, — обмовився Ленін на активі московської організації РКП(б) напередодні штурму Криму. Наслідки того обговорення стали проступати 15 листопада, того самого дня, коли махновці зайняли Євпаторію і розквартирувалися там. Під вечір Фрунзе видав наказ: “В связи с ликвидацией Врангеля, необходимо в кратчайший срок очистить территорию Украины от бандитских шаек”, – після чого почалося розповсюдження листівок, заздалегідь привезених із Москви: “Смерть махновцам!” Інтриганом Фрунзе виявився, щоправда, поганим: 23 листопада надіслав Леніну телеграму про намір виконати його директиву про “ліквідацію залишків партизанщини“ в ніч з 25 на 26 листопада, а 24 листопада віддав наказ про це військам фронту... в тому числі (штабісти наплутали) й самому Махнові.
Рятуючи армію, Махно перетворив її залишки на партизан, яких продовжували забезпечувати та поповнювати селяни, нерідко й червоноармійці. Однак популярність махновців у народі почала падати, а моральний дух танути, бо воювали тепер не з німецькими окупантами та класовими ворогами, а з “Червоною армією робітників і селян”. Так запевняли більшовики, так воно зверху й було – бо про оті “10 заповідей” біблійно-сіоністського штибу народ дізнався лише через роки.
З кінця 1920 до осені 1921 р. партизани Батька Махна зробили два тисячокілометрових рейди по дев’яти губерніях України й Росії. Не здійснилось, але був намір возз’єднатися з повсталим Кронштадтом: “Прибли-жается час соединения свободных казаков с кронштадскими героями в борьбе против ненавистного правительства тиранов”, – йшлося в телеграмі махновців. Може саме це мав на увазі Ленін, визнаючи на X з’їзді РКП(б) анархізм більш небезпечним, “чем Деникин, Юденич и Колчак вместе взятые”.
Ні Троцький, ні Дзержинський, ніякі видатні командарми Червоної армії не змогли справитися з Батьком Махно; не допомогли й розпорядження Леніна “ежедневно в хвост и в гриву гнать (и бить, и драть) Главкома и Фрунзе, чтобы добили и поймали”. І тоді вождь більшовиків вигадав – у розвиток “розкозачення й розкуркулення”, “катання фронтів” та “кількаразових постоїв” – нечуваний в історії цивілізації засіб роз’єднання народу з його захисниками: голодомор 1921–1922 рр. Червона армія була наполовину реорганізована в Трудармію, яка збирала посіяний селянами хліб, не залишаючи їм ні зернини; інша половина придушувала тих, хто намагався хоча б утекти з голодної зони. Документальних слідів свого злочину більшовицький уряд (із професійних революціонерів) намагався не залишати. Проте дещо все-таки є. Так, у доповідній записці (січень 1922 р.) Голови Раднаркому УСРР X.Раковського до ЦК РКП(б) і Леніна про хід хлібозаготівлі в Україні є посилання про ухвалення постанови (осінь 1921 р.) щодо обстеження неврожайних губерній країни. Постанову було відхилено “із суто політичних міркувань”. Наявні документи свідчать про те, що “перспективи на врожай і хлібозаготівельні плани в Україні визначалися волюнтаристичними методами, всупереч реаліям, за принципом максимального вилучення хліба із селянських господарств. Голод в Україні приховувався від загальноросійської і світової громадськості. Тільки в травні 1922 р. Голова ВУЦВК Г.І. Петровський звернувся до Всеросійського ЦВК із проханням припинити вивіз продовольства з УСРР. Улітку цю вимогу задовольнили” [3, 5–19]. Такі-то “ум, честь і совість” заклали більшовики в нашу епоху, страшну мутацію якої в напрямі більшовизму-фашизму намагався зупинити останній запорозький отаман Батько Махно.
Ленін, Троцький та інші ленінці домоглися свого: народ відійшов від махновщини. “И не страшно, что большевики ловчат и лгут; страшно, что им хотят верить. Устали сопротивляться люди, а этот голод закрепит безраздельную вдасть большевиков. И будет такой разгул насилия, какого свет не видел. Опомнится народ, да будет поздно”, – з гіркотою відзначив Батько Махно [1, 567]. У зв’язку з умовами, що склалися для загону і командира, і через неможливість подальшого постачання селянами партизан, вирішено було йти за кордон. Наприкінці серпня 1921 р. 20 останніх махновців обеззброїли червоноармійців-прикордонників на березі Дністра й переправилися в Румунію.
Чи відчув Ленін себе переможцем? Навряд. Інакше б не став (за свідченням Крупської) читати перед смертю спогади генерала Денікіна, підкреслюючи в них рядки тільки про Махна і махновців...
В останній промові 17 липня 1921 р. перед залишками РПАУ анархіст Н. Махно підсумував свою трирічну “дискусію” з більшовиком В. Леніним: “Коммунизм, к которому мы стремились, предполагает: свободу личности, равенство, самоуправление, инициативу, творчество, изобилие... Мы имели возможность и пытались строить общество на ненасильственных анархических принципах, но большевики не дали нам это сделать. Они борьбу идей превратили в борьбу людей. Ненавистный народу государственный аппарат с его представителями, тюрьмами и т. д. не ликвидирован, а лишь реорганизован. [...] Зто замкнутая секта “солдат Маркса” со слепой дисциплиной и притязаниями на безошибочность и безапелляционность, поставившая перед собой цель создания тоталитарного государства без свобод и прав граждан, которая проповедует своеобразный идеологический расизм. ...Сами будут властвовать, но тюрьмами и издевательствами заставят трудящихся работать за кружку кислого молока... Не верьте большевикам! ...Да здравствует третья социальная революция!” [2, 570].
Тільки в еміграції Н.Махно поступово почав розуміти природу любого і йому “пролетарського інтернаціоналізму”. Звинувачений у бандитському антисемітизмі та інших смертних гріхах, Батько Махно марно намагається “обратить внимание еврейской общественности различных стран на гнустность таких еврейских обществ большевистской фабрикации, обвиняющих меня и революционное движение украинских тружеников” [6, 525–527]. Навіщо виправдовуватися, коли керівництво єврейського “Інтернаціоналу” і так знає справжню ціну українців. Як ось той самий Лейба Бронштейн (Лев Троцький) у вищезгаданих “10-ти заповедях”: “Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни [?] лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны – каждый раз губил(и) все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою “самостийность”... Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен. ...знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши”, – аж до організації голодомору включно.
Не знав, напевно, останній запорозький отаман те “iнтернаціоналістське“ підґрунтя, про яке наголошував колись Барух Леві у листі до свого одноплемінника Карла Маркса: “Жидівський [так у публікації перекладу на українську мову; єврей-розбійник підходить тут краще. – Ю.Ш.] народ осягне панування у світі шляхом знищення націй, знищення держав, знищення монархій і заснування світової республіки, в якій жиди будуть всюди на провідних місцях та провідних посадах”. І не узнав, бо помер (1934) від ран і сухот, рядків з ухвали одного із з’їздів (1936) юдейсько-сіонських рабинів: “Недавно жидівський народ дав світові нового пророка, що має два обличчя і два імені. Одне – Ротшильд, провідник капіталістів, а друге – Карл Маркс, провідник сіроми, яка нам прибирає всі багатства світу, а з часом і завоює для нас цілий світ” [5, 140]. От тобі, Батьку Мaхно, справжнє обличчя “секти “солдат Маркса”, що проповідує, своєрідний расизм”. От тобі й достеменна основа більшовизму та весь (див. вище) смертоносець: юдаїзм – сіонізм – більшовизм – фашизм; нищачи народи “гоїв”, голова цієї змії почала (з 1933–1939 рр.) жерти і власний хвіст. Бо те, що стоїть на принципах смерті (біблійного “кінця світу” чи марксистської “світової пожежі” – принципової різниці немає) і смертю (єретиків чи контрреволюціонерів) гарантується, нічого крім смерті (своєї також), зрештою, створити не може.
Щоправда, в ухвалі з'їзду рабинів від 24 вересня 1936 р. йдеться і про найголовнішу умову перемоги народів над смертоносцями: “Жидівство не може вижити в країнах з високорозвиненою національною культурою”. На превеликий жаль, це не про етнічних українців ні 1921–1923, ні 1932–1933, ані 1991–2005 рр. Це про індійців, японців, китайців, шведів, норвежців, датчан та інших сповна розуму етноси, що десь самостійно, а десь і слідом за Пилипом Орликом і Батьком Махно, вивільнилися-таки із налаштованого “богообранцями” кінця світу й плинуть-таки шляхом справжніх демократизації і самоврядування у світле майбуття “гойської” цивілізації... А Україна, від Росії начебто вже незалежна, стелеться тепер під Ізраїль, плинучи також за законами історичного розвитку, слідом за Скіфією тощо на добриво для зростання інших народів. І це не тільки вбивчими (для тих, вже факт, мільйонів вимерлих із 1991 р. українців) стараннями минулих урядів Кравчука й Кучми [2, 30–54]. Бо не ці діячі кинули запорозьку Хортицю на поживу окресленої вище змії; ні, цю всесвітню Святиню кидає нинішній уряд, затверджений українцями у черговій (Помаранчевій) революції.
Уроки революцій, громадянської війни, голодоморів тощо, як видно, належним чином Україною поки ще не засвоєно. Тому історія Махновського руху й досі залишається надзвичайно актуальною.
Література
1. Белаш А. В., Белаш В. Ф. Дороги Нестора Махно. – К.: РВЦ “Проза”, 1993. – 592 с.
2. Гаращенко М. Жидівська окупація України. – Черкаси, 2002. – 60 с
3. Голод 1921-1923 років в Україні: 36. док. і матеріалів // Відп. ред. С.В. Кульчицький. – К.: Наук, думка, 1993. – 239 с.
4. Нестор Махно. Воспоминания: Кн. 2. – Париж: Изд. Ком. Н. Махно, 1936; Харьков: Скорпион, 1998. – 164 с.
5. Тереля Й. 2000. – Буенос-Айрес, 1990. – 141с.
6. Яланський В., Верьовка Л. Нестор і Галина. – К.; Гуляй-Поле: Ярмарок, 1999. – 544 с. Цитуються рядки зі статей Н. І. Махна “Несколько слов о национальном вопросе на Украине” та “К евреям всех стран” (Париж, 1927, 1928).
Артюх Г.
(м. Гуляйполе)
А у Гуляй-Полі, а у Гуляй-Полі журяться вишні
25 липня – роковини пам’яті Н.Махна (1888 – 1934)
Гуляйполе. Так колись називалося наше містечко. Як порив вітру й душі. Мабуть, вже в імені закладено й суть, і долю. Справді, місцина могла б придбати інше ім’я, як навколишні села, наречені на честь свята чи церкви. Але скажіть, як поєдналося б у майбутньому з тією назвою ім’я: Нестор Махно? Чи могло бути: Золотоноша й Махно? Святодухівка й Махно? Ні, тільки: Гуляйполе й Махно. Гуляйполе зачате бунтарською вольницею, сповиване козацькими традиціями, колисане не приспаним духом волі, що таки вирвався на світ Махновщиною.
Про історію махновського руху є і ще буде написано не одну книжку, не одне дослідження. Зараз же хочеться розповісти про селянського ватажка, вождя руху, чиє ім’я дало назву цьому явищу, Нестора Махна. те, що почуто від різних людей, від тих, хто знав його, любив чи ненавидів.
Про паризьке життя Нестора Івановича залишила спомин молода романтична анархістка родом з Прибалтики, Іда Метт. З її споминів бачимо, що Нестор Іванович мав таки ліричну струнку в душі: Було це восени 1927 року. Ми гуляли у Венсенському лісі. Можливо, краса природи налаштувала його на поетичний лад і він створив це “оповідання-мрію”: “Молодий Махно повертається до рідного села Гуляйполя, стає до праці, у нього спокійне, правильне життя, одружується з молодою селянкою. У нього гарний кінь та гарна збруя. Увечері разом з дружиною він повертається до села після вдалого базарювання з виторгом... В місті вони накупили подарунків”...
Махно так захопився оповіданням, що геть забув, що зараз він у Парижі, що в нього немає ні землі, ні хати... Бо лишилась “батькова” душа там, з хлопцями в степах роздольних, вольних, що легендою вже гуляє...
Восени 1918 року загоном Махна з боєм було визволено с. Великомихайлівку від австрійських військ. Тут відбувся великий мітинг, а потім до Махна підійшли літні чоловік і жінка і, бідкаючись, розповіли, що, поки тривав бій, їхні сусіди покрали в них курей, одяг, продукти... Махно попросив перевірити сказане і, якщо це правда, привести злодіїв до гурту разом з речовими доказами. Факти підтвердилися. Розгніваний Батько розпорядився обвішати крадія салом і ковбасами, а його дружину різним поцупленим барахлом. Оскільки Нестор Іванович займався ще й віршуванням, то тут же склав частівку:
Це злодійка – а я злодій,
Два чоботи – пара.
Люди добрі, при нагоді
Придумайте кару!
Під глузливі жарти та дошкульний сміх злодіїв повели вулицями, примушуючи співати частівку. В такий спосіб Нестор Іванович дав перший урок дібрівчанам: зароблене власним трудом – не чіпай! Цю історію з покоління в покоління передають у Великомихайлівці до сих пір. І якщо когось впіймають “на гарячому” за злодійство, неодмінно скажуть: “Немає на тебе Батька”.
Залишив Батько по собі велику науку про тактику боїв, що й досі бентежить дослідників його життя. Вчить, бо сам усе життя вчився.Петро Аршинов, перший історіограф махновського руху, згадує. Бунтарство з Нестора вихлюпувалося, а розплачувався зате здоров’ям, зовсім не богатирським: у холодних, мокрих карцерах відсидів більше, ніж співкамерники разом узяті. І тільки коли взявся серйозно за свою освіту – поступився. Бо усвідомив, що кожен день у карцері, без книжки – то втрата свого “я”, яке він будував у тюрмі. З тією завзятістю, що воював з тюремниками, тепер проходив “університет”: читав – пожадливо, навчався – з азартом. Любив похизуватися, дивуючи “вчителів” своєю феноменальною пам’яттю і вмінням логічно і гостро мислити. Хоч яким тяжким та безнадійним було життя на каторзі, Махно, одначе, доклав сил, щоб використати своє перебування на ній з метою самоосвіти і виявив щодо цього надзвичайну наполегливість. Він вивчив російську граматику, математику, російську літературу, історію, культуру та політичну економію. Поринувши в книжкові премудрості, Нестор і сам став вдаватися до літературних вправ. Аршинов каже, що вірші у нього виходили кращі, ніж проза. Мабуть, то одвічний потяг народжених на українській землі: переливати свою тугу, свій біль в поетичне слово, пісню.
Гей ти, батьку мій, степ широкий,
Поговоримо ще з тобою ...
Молоді мої буйні роки
Та пішли за водою…
Як же сьогодні ставляться до Нестора Івановича його земляки? Навіть без опитування відповідь прийде сама.Коли знімався документальний фільм про Н.Махна, вирувала базарна площа людом і було, що сказати і Зінченку, і Семенюті, і Марченку, і Вовку, і тітці Килині, і Явдосі з Пісків, і ... Це їхні родичі тоді в далекому 18-му йшли за “батьком”, йшли за волю, за землю. А нині їх онуки, правнуки, можливо десь на просто людському, підсвідомому чутті, але пам’ятають. Ви спитайте гуляйпільця будь-де за межами нашої області, звідки він? І відповідь буде – “Я з Махнограду”, або “Махновець я”.
А коли приїздять до нашого міста іноземні гості, особливо з Франції, ви тільки скажіть, що ви француз, вас проведуть і до готелю, і до музею, і познайомлять з містом, прості і водночас горді за свою історію гуляйпільці.
Мабуть таки живе отой нетлінний дух “батькової” сили, що єднає нас через роки і десятиліття. Бо кожен народ в усі часи хоче мати свій клаптик землі, щоб будувати на ній майбутнє. Як не згадати тут слова Г.Лютого:
Ми з тих ясних зір,
Ми з тих чистих вод.
Ми одна душа,
Ми один народ...
Сокульський А.л.
(м. Запоріжжя)
Н. Махно - отаман українського селянства:
сучасне бачення.
Не раз рідною кров’ю – шаблі промивали