Нестора Махна "Гуляй-Поле"

Вид материала

Документы

Содержание Козацька дума 2, 230], енциклопедія українознавства говорить, що Махно вчився на учителя [3 В чужім Парижі, там його могила… Андріївський конфуз” командарма фрунзе. 5, 106]. Цей шлях повторно пройшли повстанці батька Махна, а провів їх через Сиваш гуляйпільський селянин Марченко, командир мах Нестор махно і земля Голос махновця

Подобный материал:

• Махно Нестор Иванович крестьянин, родившийся 27 октября 1889г и выросший в селе Гуляй, 69.88kb.
• Электромагнитное поле и его влияние на здоровье человека, 460.04kb.
• Электромагнитное поле и его влияние на здоровье человека, 399.9kb.
• Пятая тема. Предпосылки возникновения теории относительности. Законы электродинамики, 513.06kb.
• Сказав: «Дівчино, прощай! Ти, конику вороненький, Неси да гуляй», 7.24kb.
• Вопросы к зачету по темам: «Магнитное поле», «Электромагнитная индукция», 22.6kb.
• Урок по физике на тему: "Магнитное поле". 8-й класс, 123.92kb.
• «Поле есть единственная реальность, нет никакой физической материи, а только сгущающееся, 456.72kb.
• Го движения являются движение точки, в однородном силовом поле, в центральном силовом, 88.77kb.
• Лекция № (последняя), 235.91kb.

Козацька дума

Нестор Махно (Міхненко) – видатний провідник самобутнього селянського комуно-анархістського руху 1917–1921 рр. відомого переважно як “махновщина”.

Махно родом з м. Гуляйполе на Катеринославщині (Січеславщині). Точної дати його народження біографи не встановили. Ця плутанина в молодості врятує йому життя, про що скажемо нижче. У нас досі не має академічної монографії про життя і боротьбу селянського отамана. У всі часи радянської доби Махна називали “бандитом”, а його армію “бандитським збродом”. Так, маловимоглива радянська історіографія, десятиліттями плюндрувала ім’я національного героя, натомість всіляко прославляла державних злочинців, як: Ульянова-Бланка (Ленін), Бронштейна (Троцький), Анфельбаума (Зінов’єв), Розенфельфа (Каменєв), Лур’є (Ларін), Собельсона (Радек), Радомишльського (Урицький), Кочан Гульдштейна (Володарський), Стеклов-Нахамкеса (Смідович), Розенберга (Кржижановський) та ін. У багатьох з них Махно викликав панічний страх і ненависть. З ватажком Першої Української повстанської армії рахувалися всі учасники трьохрічної “вистави”, що випала на долю України. Його боялися В.Ульянов-Бланк, С.Джугашвілі, А.Бронштейн, С. Петлюра, А.Денікін, П.Врангель ін.

Деякі автори вказують, що Махна мав початкову освіту [ 2, 230], енциклопедія українознавства говорить, що Махно вчився на учителя [3, 1493], інші вказують, що в нього за спиною було 2 класи початкової школи [4, 365]. Сучасні підручники історії рік народження вказують 1884, 1888, 1889 рр. Насправді, біографи Махна визнають плутанину в його даті народження. Коли одеський військовий суд в 1910 році засудив Н. Махна за вбивство до смертної кари, то при перегляді справи “неповнолітньому” Махну замінили вирок на довічну каторгу. Отже плутанина з роками народження врятувала йому життя нарозвидні його революційної боротьби.

Каторгу Махно перебував в московській Бутирській тюрмі. З 1905 року Махно був знайомий з ідеями анархістів. Емігрантські джерела вказують, що Махно був засланий на довічну каторгу за пограбування повітової скарбниці для партійних цілей. У всякому разі на волю він вийшов після Лютневої революції 1917 року і став одним з лідерів анархістського руху на Україні, очоливши волосний земельний комітет в Гуляйполі. Це був час, коли для утримання влади на Україні В. Ульянов-Бланк (Ленін) розробив і впроваджував проект-резолюцію “Про радянську владу в Україні”, яка була прийнята лише на VІІІ Всеросійській конференції РКП(б) 3 грудня 1919. невідомо, як ці проекти більшовиків сприймав Н. Махно, скоріше не на віру. Поступовість більшовиків означала прагнення розшири соціальну базу радянської влади в Україні. Насправді це були дії спрямовані на утвердження централізму через формування системи ревкомів. В 1919 році в Москві був утворений Всеукраїнський комітет на чолі з більшовиком Г. Петровським, який згодом був переформований в комітет незаможних селян. Махно, треба думати, вірно оцінив реальність біди для українського селянства, тому ще влітку 1918 року вперше створив так звані “вільні батальйони революції”, що являли собою партизанські загони складені з селян Катеринославщини, та розпочав збройну боротьбу проти німецьких військ і гетьманської адміністрації. Боротьба носила характер місцево-селянської самооборони проти поміщиків і німецьких каральних загонів, що збирали контрибуцію. Насправді Махно об’єднує інші подібні повстанські загони лісостепової і степової зони України в Полтавській, Харківській губерніях. Одночасно Махно налагоджує контакт з Московськими й курськими анархістами, а такі активісти анархізму як Б.Волін, П.Аршинов, Барон та інші стали під його знамена в якості ідеологів і політкомісарів махновського руху. Строкатий за соціальним і національним складом махновський рух в основі своїй складався з українського селянства, а от політичними керівниками були жиди і російські інтелігенти. Український селянський отаман як і його “батальйони” в доктринах анархізму глибоко не визнавалися і гасло “вільних анархо-комун” в житті вони уявляли як свободу індивідуального селянського господарства, демократичне (вічеве) самоврядування місцевих громад (рад) при їх максимальній незалежності від будь-якої центральної влади. Здається, в цьому виявлявся самобутній козакуючий характер махновського анархізму. Під впливом більшовицької агітації махновські ідеологи пробують перейти на позиції радянської влади, продовжуючи обстоювати вільно вибрані ради з багатьох партій, але без комуно-більшовистської диктатури. Проте на теренах махновщини ні більшовицька влада, ні денікінська диктатура не задовольняли широких мас, наслідком цього став широкомасштабний рух – найпотужнішою течією якого була махновщина.

Н.Махно воював проти всіх, хто появлявся в контрольованій ним території. На його тачанках нерідко з’являлися заклики: “бий червоних доки не побіліють”, “бий білих допоки не почервоніють”. Тактикою Махна була методика заключати угоди переважно з слабшими партнерами, а згодом воювати проти них, враховуючи, що на даний момент обіцяли стати сильнішими. Так після занепаду Гетьманату Павла Скоропадського Махно виступив проти Директорії і разом з місцевими більшовиками захопив в грудні 1918 р. Катеринослав та незабаром залишив його, увійшовши в конфлікт з тими ж більшовиками.

Весною 1919 року, коли розпочався наступ Денікіна на Україну Махно увійшов в злуку з більшовиками ведучи з червня бойові операції проти денікінців самостійно. В перебіг цих подій Махно заключив в Умані угоду з УПА (серпень 1919), з отаманом М.Григор’євим та іншими загонами боротьбистів.

На злеті бойової фортуни Махна сталося мало зрозуміла для дослідників подія, коли він посварившись з боротьбистами, підступно розстріляв отамана Григор’єва, який керував загонами боротьбистів і увійшов знову в союз з більшовиками. Можливо в Григор’єві і очолюваним ним боротьбістським рухом Махно побачив загрозу для себе…

Восени 1919 р. на станції Жмеринка між махновцями і петлюрівцями була укладена компромісна угода про боротьбу з Денікіним. Одержавши від Петлюри зброю та боєприпаси пробив білий фронт і за короткий час взяв під контроль фактично всю Південно-Східну Україну включно з Олександрівськом, Маріуполем, Бердянськом, Катеринославом, Синельниковим. Утримуючи під контролем величезну територію від Перекопу до Азова і від Каховки до Синельникового Махно фактично заблокував ставку Денікіна, яка на той час знаходилась в 100 км в Таганрога. Махно на тривалий час дезорганізував весь денікінський тил, чим врятував Москву і Радянську владу. Друкований орган “Звезла” Катеринославського губкому КП(б)У інформувала: … лише зовсім короткозорі люди можуть не бачити, що махновське просування у глиб областей, захоплених денікінською клікою – це дещо більше, ніж проста військова операція. Це водночас широкий народний рух, який захопив і повів за собою в своєму стихійному і незборимому розвитку неосяжні верстви трудових мас”. Денікін використовував проти Махна самі кращі свої формування – армійський корпус Я.Слащова та кінний корпус генерала А.Шкуро. У цьому протистоянні найвиразніше виявився військовий талант Махна – стратега і тактика з двокласною освітою. Коли ж більшовики остаточно вигнали денікінців і Махно опинився в них в тилу, він став воювати й проти них, увійшовши на початку 1920 року у союз з повстанцями отамана Н. Петренка й іншими, що визнавали уряд УНР. Під час польсько-українського наступу на Україну Махно знову перейшов до більшовиків і разом з ними розпочав воєнні дії проти Врангеля в Криму. Наближалася фатальна розв’язка воєнної одісеї Махна. Ціною величезних зусиль Махно Форсував Сиваш чим дозволив армії Фрунзе захопити Перекоп і розвинути наступ в Криму. Взявши Крим і, виконуючи директиву Москви червоноармійські частини вдарили на відході махновцям в спину і розгромили основні сили махновської повстанської армії. Після цього Махно боровся з більшовиками вже до кінця громадянської війни, а 4.08.21 р. з невеликим загоном перейшов кордон з Румунією і очутився в еміграції. Це після його еміграції махновщина виродилася, почали зростати випадки звичайного бандитизму, грабіжництва, жидівських погромів, що потім радянська пропаганда списувала на адресу Махна. Якщо радянська влада, як могла паплюжила ім’я національного героя, то у свої радянські роки в народі зберігався образ Махна, як народного героя. Всі ці роки залишалася популярною пісня “розпрягайте хлопці, коні…”. Мало хто знає, що цю пісню написав один із соратників нашого героя [2, 365]. Після Румунії Махно жив в Бухаресті, згодом у Варшаві, а з квітня й до останніх днів в Парижі, без засобів існування, тяжко хворий – давалися в знаки поранення (яких біографи нараховували до сімнадцяти). Дружина Махна Ганна змушена була тяжко працювати технічкою і посудомийкою, заробляючи мізерні франки для придбання необхідних ліків для хворого Махна.

Залізна його воля дозволила йому час від часу читати лекції на запрошення Генерального штабу французької армії присвячених практиці сучасної партизанської війни.

До 1934 року Махно друкувався в “Анархічному” віснику, «Діло праці”, написав Спогади в 3-х частинах та “La Revolution russe en Ukraine” (1927). У цих творах Махно зосереджувався на характеристиці своєї партизанської тактики й організації крупних військових операцій за участю 15-20000 бійців, переважно кіннотників та кулеметників на тачанках, окремих піхотних операціях, тощо. Рейди Махно, блискавичні, безпощадні до ворогів увійшли у світову воєнну історії як феномен партизанської тактики початку ХХ століття. Махновці воювали під чорними прапорами, що викликало і викликає досі, у представників совкізму упереджену неприйнятність постаті Махна – як керманича українського селянства. Радянська влада зробила все, аби у пам’яті народів сформувалося негативне ставлення до Махна, на відміну від злочинних рецидивістів чекістського толку зарахованих до героїв братовбивчої війни, що чомусь називалась громадянською. Та війна забрала мільйони українських життів, внаслідок воєнних дій, голоду, епідемій, розстрілів, погромів, виселень тощо.

Пам’ятаю випадок, коли в 1976 року для зустріч зі мною на Хортицю добралось остання дружина Махна, що вперше відвідала Україну з часу еміграції. Мені, тодішньому директору Державного історико-культурного заповідника запорізького козацтва на о. Хортиця, “відомі служби” помішали доїхати до музею і зустрітись з старенькою українкою такої легендарної долі. Автобус “Кубань” зупинили ще на під’їзді до Хортиці, і кілька годин вели зі мною “розмову”. Нарешті повернувшись, від науковців взнав, що не дочекались мене, з ким хотіла говорити, пішла на міський тролейбус, котрий до речі, тоді ходив через Хортицю.

Нестора Махна не стало, помер в 1934 році в Парижі. Урну з його прахом замуровано в стіні комунарів на цвинтарі Пер-Лашез.

Взявши в руки помпезний в золотому тисненні меморіальний альманах “Золоті імена України” видавництва “Євроімідж” [5] ви там не знайдете сторінки присвяченої нашому герою, який більше інших певною мірою причетний до нашої Незалежності та Державності.

Чому боротьба українців 1917-1920 рр. завершилося невдачею, Центральна Рада, Гетьманщина, Директорія – відчайдушні змагання за суверенну Україну.

“Бракувало, як вважає відомий історик, політичних сил, здатних втілювати ідеологією консенсусу [2, 326], а політичні табори, зайнявши протилежні позиції діяли на самознищення, бракувало єдності, наступальності в інтересах народу, чого, на жаль не було ні в Центральній Раді, ні в Директорії” [2, 326].

В решті-решт українці не раз мали можливість переконатись, що історія не лише велика вчителька, а й строга Феміда. Вона не тільки навчає, а й карає, нерідко жорстоко.

Допоки не має достойного пам’ятника отаману українського селянства, ні на його батьківщині, ні в херсонських степах, де як іронія українській долі зведена посеред пшеничного поля бронзова тачанка сумнівної героїки. Адаптувавши сказане до долі отамана – справжньої козацької вдачі пам’ятаймо:

… В чужім Парижі, там його могила…

Схилилося суцвіття над Пер-Лашез.

Лише рідний прапор, як Дніпровська хвиля,

Проміниться і грозяно цвіте.


Примітки

1. Про Махна існує значна література, в основному еміграційна:

Махно і махнівці. Вид. УСС. – Кам’янець. 1919;

Лебедь Д. Итоги и уроки трех лет анархомахновщины. – Харків. 1921;

Аршинов П. История махновського движения. – Берлін. 1923;

Makhno N. Revolution russ en Ukraine. – Paris, 1927.

Кубанин М. Махновщина – Л., 1927;

Руднєв В. махновщина. – Харків, 1928;

Ерде Д. Політична програма анархомахновщини, Літопис Революції. 44.1–2. – Харків, 1930;

Ірчан М. Махно і махнівці. Календар Червоної Камени. – Львів, 1936;

Махно Н. Воспоминания. І–ІІІ. – Париж, 1936–1937;

Дубровський В. Батько Нестор Махно – український національний герой. Український Чорноморський інститут. Збірник. 4.6. – Герсфельд. 1945;

Footman D. Nestor Makhno. St. Autony’s Papers No. 6, Soviet Affairs No. 2. – London, 1959.

2. Остафійчук В.Ф. Історія України. – К., 2006.

3. ЕУ, т. ІV. – Львів. 1994.

4. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2001.

5. Видатні діячі України минулих століть. Меморіальний альманах. К., 2001. – 611 с.


Калайда Г.І.

(м. Запоріжжя)


“ АНДРІЇВСЬКИЙ КОНФУЗ” КОМАНДАРМА ФРУНЗЕ.

БОЙОВІ ОПЕРАЦІЇ РПАУ(махновців) після більшовицької

зради в лИСТОПАДІ 1920 РОКУ


феномен Південної Трудової Конфедерації, революційної повстанської армії України (махновців) та їх творця Нестора Івановича Махна і до сьогодні залишаються для українства на рівні міфів і легенд, переважно лише частково дотичних до правди, особливо ж, коли ці міфи і легенди творилися недоброзичливцями або й свідомими дезінформаторами та фальсифікаторами.

Широкий загал має лише приблизні уявлення, наприклад, про систему самоврядування, земельну реформу, систему народної самооборони, створені махновцями. але ще менше знає про організацію махновських збройних сил і бойові операції, які проводилися ними впродовж усього часу громадянської війни, починаючи з появи Н.І. Махна в Гуляйполі в 1918 р. і кінчаючи його відходом за кордон у 1921 р. за короткий період – менше, ніж за чотири роки – високою мірою проявився талант Н.І. Махна і як видатного полководця, творця і командира повстанської армії, і як адміністратора, творця автономної території, офіційна назва якої – Південна Трудова Конфедерація [1–5; 7; 9].

Стратегія і тактика революційної повстанської армії України (махновців) вивчалася і вивчається в багатьох військових академіях світу. Н.І. Махно був основоположником маневрової війни. Махновська тактика маневрової війни широко застосовувалася під час другої світової війни, зокрема, танковими арміями Гудеріана, Роммеля, прихильно до цієї тактики ставився і де Голль, хоч практично нею скористатися і не зміг [9].

Винаходом, на якому трималася махновська армія і яким вона прославилася, була кулеметна тачанка. Ця бойова колісниця часів громадянської війни давала повстанцям нечувані на той час переваги над численними ворогами, бо забезпечувала пересування значних мас війська на великі відстані навіть в умовах бездоріжжя і нанесення ударів там, де ворог цього найменше очікував.

Стосовно організації махновської армії. Вже в квітні і листопаді 1919 р. на території підконтрольній махновцям було проведено мобілізацію і вона була аж ніяк не добровільна. Від призову до війська звільнялися лише чоловіки, вік яких був меншим або більшим за встановлений призивним. Дезертирів суворо карали, бувало що й розстрілювали. Призвані до війська проходили вишкіл і отримували відповідний солдатський документ, як і в будь-якій іншій регулярній армії.

Армія мала чітку структуру. В її складі були корпуси, бригади, полки, батальйони, роти. На чолі кожної з цих військових одиниць стояли командири відповідного рівня. Підпорядкованість була по вертикалі. Верховним командиром був Н.І. Махно, який користувався незаперечним авторитетом у своїх воїнів та населення. Нестор Іванович був настільки харизматичною особистістю, що отримав титул Батько (і це звання не слід писати в лапках та іронізувати з цього приводу). Чи багато народних вождів удостоїлися такої пошани? Щось важко пригадати. До речі, сам Нестор Іванович у своїх “Воспоминаниях” з великою теплотою згадує про цю подію‚ яка сталася в Дібрівському лісі під віковим дубом‚ який стоїть іще й зараз. Він так і називається “Дуб Батька Махна”. (До речі, цікаво те, що “Дуб Батька Махна” був колись і в Дубовому Гаю в м. Запоріжжі аж поки сам Дубовий Гай не пропав через підняття ґрунтових вод після спорудження Каховського водосховища). “Мне лично казалось и странным‚ и неудобным слышать обращение ко мне крестьян и повстанцев‚ вместо “товарищ Махно”‚ батько Махно‚ а иногда – “товарищ Батько Махно”. Но эпитет “Батько”‚ помимо моей воли‚ прилип к моей фамилии‚ начиная с дня событий в селе Больше-Михайловка (Дибривка)… я часто спрашивал себя: честно ли допускать до того, чтобы меня так возвышали, чтобы, передо мною же, мои братья-труженики мною так благодарственно восторгались, подчеркивая этим, что они видят во мне человека, неизменно преданного им, и этим сами искренно во всем доверяют мне?” [8].

Розробку бойових операцій і оперативне керівництво армією здійснював штаб. Інформація про пересування ворожих військ на контрольованій території надходила від розгалуженої розвідувальної мережі через кур’єрів і зв’язківців. Чітко діяла контррозвідка‚ яка неодноразово знешкоджувала московських більшовицьких та інших шпигунів‚ зокрема‚ було кілька разів викрито і знешкоджено терористів засланих з метою ліквідації н.і. махна. Махновці змогли створити військові опорні пункти – склади зброї та продовольства‚ запаси свіжих коней‚ ремонтні майстерні.

Територія‚ контрольована РПАУ(махновців) – це землі‚ головним чином, Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. Хоч значну частину населення складали переселенці з центральної і північної України, проте тут мешкали і прямі нащадки запорозьких козаків. Так с. новоспасівка ще недавно було центром Азовського козацького війська. про махновське військо говорили, що воно міцно просочене духом і звичаями відчайдушного вільного Запорожжя. отже, людей, що вміли постояти за себе, було достатньо.

Вільні люди кінцевою метою своєї боротьби вважали повну незалежність району контрольованого РПАУ (махновців) від більшовицького центру. Ось як ще в 1919 році про це сказав один з махновських командирів: “Нехай більшовики не заважають нам, нехай відмовляться від цього району, нехай не нав’язують йому своїх комісарів, нехай знають, що ми незалежний народ, тоді вони наші друзі. Ми будемо с ними у федеративних стосунках, будемо допомагати, нехай лише не заважають!”. ця позиція – надання незалежності району контрольованому РПАУ (махновців) – була центральною при укладанні 27 вересня 1920 року в м. Старобільську угоди з радянською владою про спільні бойові дії проти білої армії під командуванням врангеля.

Ленін і його більшовицькі спільники, хоч і підписали угоду з махновцями‚ але самі вважали її тимчасовою, дійсною лише на період, поки буде подолана армія Врангеля. Тактика розриву угоди була розроблена під керівництвом Леніна і він несе пряму відповідальність за ті злочини, які скоїла більшовицька армія і каральні органи зокрема і під час придушення махновського руху. Була розроблена і здійснена провокація, спрямована на виправдання військових дій по знищенню РПАУ (махновців) негайно, як тільки буде закінчено розгром Врангеля. Ця провокація полягала в тім, щоб знайти зачіпку і звинуватити махновців у розриві угоди, а потім нібито на законних підставах накинутися на своїх союзників.

Марсель Олів’е, один із засновників III Інтернаціоналу, під ту пору разом з кількома іншими членами французької компартії побував в Україні‚ аби побачити наочно бойові дії проти військ врангеля.

В Мелітополі в штабі на вечірці він побачив групу офіцерів‚ які жваво дискутували. Серед них особливо виділявся молодий офіцер-махновець. Коли Олів’е висловив своє захоплення‚ його чічероне відказав: “Коли ми покінчимо з Врангелем, ми його розстріляємо”. Француз був шокований цією заявою, але не думав‚ що це серйозно. “Розстріляти того, хто воював поруч з вами і з ким ви щойно підписали угоду, лише за те, що у нього переконання інші, ніж у вас‚ це було б підлістю, на яку тоді я вважав більшовиків нездатними. Я помилявся, як стало зрозуміло пізніше”.

Викликає подив: чому Н.І. Махно зі своїми однодумцями і соратниками пішов на такий нерозважливий крок? Адже ще недавно московські більшовики кидали на знищення махновщини потужні сили. Особливо лютував тоді на Україні Лейба Троцький. Сам Нестор Іванович змушений був постійно рейдувати, майже не маючи перепочинку. Лише короткий проміжок цього часу описаний у щоденнику його дружини Галини Кузьменко [6]. Ось маршрут їх пересування у лютому–березні 1920 року:

19 лютого. с. Гусарка – с. Кінські Роздори – с. Федорівка.

20–21 лютого. с. Федорівка – с. Шагарове – Гуляй-Поле – с. Санжарівка – с. Вилогівка.

22 лютого. с. Вилогівка – с. Успенівка – с. Дібрівка.

23 лютого. с. Дібрівка – с. Гаврилівка.

24 лютого. с. Гаврилівка – с. Андріївка – с. Комар.

25 лютого. с. Комар – с. Великий Янісель – с. Майорське.

26 лютого. с. Майорське – с. Кременчик – с. Святодухівка.

27 лютого. с. Святодухівка – с. Туркенівка – с. Шагарове – Гуляй-Поле – с. Варварівка – с. Башаул.

29 лютого. с. Башаул – с. Воздвиженка.

1 березня. с. Воздвиженка – с. Варварівка – Гуляй-Поле – с. Новоселка.

2 березня. Відпочинок у с. Новоселці.

3 березня. с. Новоселка – с. Федорівка – с. Кінські Роздори.

4 березня. с. Кінські Роздори – с. Федорівка.

5 березня. Відпочинок у с. Федорівці.

6 березня. с. Федорівка – с. Новоселка.

7 березня. с. Шагарове – Гуляй-Поле.

8–12 березня. стояли в Гуляй-Полі.

12 березня. Гуляй-Поле – с. Успенівка.

13 березня. Стояли у с. Успенівці.

14–15 березня. с. Успенівка – с. Велика Михайлівка – с. Гаврилівка – с. Андріївка.

16 березня. с. Андріївка – с. Марієнталь – с. Комар.

17 березня. с. Комар – с. Богатирь – с. Андріївка Бахмутської волості – с. Богатир.

18 березня. с. Богатир – с. Великий Янісель.

19 березня. с. Великий Янісель – с. Времівка.

20–24 березня Г.А. зупинилася в с. Времівці.

24 березня. с. Времівка – с. Успенівка – хутір Широкий.

25–28 березня. Г.А. зупинилася в хуторі Широкому.

тобто, щоденні переходи були по 25–30 км і це по бездоріжжю, по весняному розквашеному чорноземі, коли одну тачанку ледве тягло шестеро коней, з усього п’ятьма короткими зупинками на відпочинок.

Сталося, як і мало статися, бо люди не повинні довіряти нелюдам. Провокація проти махновців, які фактично вирішили долю всієї військової операції в Криму, полягала в тім, щоб дати їм наказ негайно виступити на Кавказ для участі у війні проти повсталих козаків. В разі відмови оголосити їх зрадниками і фізично знищити. Заздалегідь були підтягнуті чекістські підрозділи, які посеред ночі атакували загін і майже тисячу оточених махновців було розстріляно з кулеметів. частина загону – майже 4000 чоловік – вирвалася з оточення перед самою атакою. вони вийшли з Криму, проходячи за добу по 60–65 км і ведучи ар’єргардні бої. Додому дійшло трохи більше 300 повстанців.

Проти невеликої армії махновців більшовики кинули колосальну кількість своїх військ. Мабуть таки дуже були нажахані, знаючи, як махновці воюють. Проте і командири і червоноармійці не рвалися воювати з тими, з ким щойно воювали проти спільного ворога. Треба віддати належне – червоноармійці часто заздалегідь попереджували махновців про зраду, яка проти них готується командуючим м.Фрунзе. за цю зраду доля згодом помстилася йому. цього зрадника незабаром “дістав” ще більший зрадник, але від того не легше тим, хто загинув через нього: ні махновським бійцям, ні мирним жителям, розстріляних або замордованих карателями.

Нові умови‚ які склалися на той час‚ диктували і нові способи боротьби. І тут повною мірою проявився військовий геній Нестора Махна. На зміну тактиці дій регулярної армії прийшла тактика партизанської війни. Махновські командири жаліли своїх бійців‚ чого‚ до речі‚ не можна сказати про червоних командирів. уникаючи невиправданих втрат живої сили‚ махновці дотримувалися принципу – не атакувати, якщо ворог може стріляти. Також не вели боїв на повне знищення ворога. Достатньо було придушити його здатність чинити опір. Головними стають рейди по території‚ захопленій противником. Пересування війська здійснювалося з величезною на той час швидкістю – інколи до 100 км за добу. Для забезпечення успіху використовувалась налагоджена система постачання всім необхідним: зброєю‚ набоями‚ харчами‚ свіжими кіньми‚ включно з даними розвідки. Залізничні колії, мости‚ телеграфні лінії, різні склади, як і представники більшовицько-московської окупаційної адміністрації, а також чекісти та продзагони постійно знищувалися.

Військо складалося з багатьох невеликих загонів по кілька сотень повстанців. Загони мали певну автономію‚ хоча їх дії і координувалися штабом повстанської армії. При проведенні великих операції загони діяли спільно‚ як‚ наприклад‚ при штурмі м. Харкова в травні 1921 року. Н.І. Махно постійно проводив вишкіл своїх командирів‚ навчаючи їх новій тактиці війни. Однією із знахідок махновського війська було те‚ що повстанці були одягнуті як червоноармійці, а це збивало з пантелику супротивника.

7 грудня 1920 року біля с. Новоспасівки відбулося об’єднання розпорошених махновських сил. Об’єднаний загін складався з 3500 шабель, 5000 багнетів, 16 гармат і 500 кулеметів. Кіннотою командував А.Марченко, а піхотою П.Петренко. Проте махновці опинилися в дуже невигідному для себе становищі оскільки створилися умови для їх оточення і знищення.

За наказом Фрунзе його війська розташувалися у шахматному порядку і в кілька ліній. 11 грудня вони почали “концентричний наступ”. Але 12 грудня п’ятитисячний загін під командуванням Н.І. Махна наніс удар по м. Бердянську. У відповідь командування 4-ї армії кинуло туди своє військо, але махновці відійшли в напрямку с. Новоспасівки і увечері зосередилися в с. Андріївці силами трьох полків піхоти, трьох полків кавалерії та кулеметного полку. Тут повстанці опинилися в оточенні. Проти них було зосереджено дивізію курсантів, 2-у Донську дивізію, 42-у стрілецьку дивізію, три кавалерійських дивізії 3-го Окремого кінного корпусу, Інтернаціональну і запасну кавалерійську бригаду при підтримці бронемашин та артилерії. 14 грудня червоні перейшли в наступ.

Махновські загони прикриття билися з червоними частинами в усіх напрямках, виконуючи роль свого роду загородження. Саме вони і ввели командування Червоної Армії в оману. Махно уважно стежив за ходом бойових дій. 1-а і 2-а курсантські бригади, які особливо успішно діяли проти повстанців, затиснули махновців у с. Андріївці, зайнявши західну й південну околиці. Махно вирішив рушити на північ. Зібравши сили в один кулак, він відкрито, прямо на очах командування 42-ї дивізії передислокував війська на південний схід і навіть покинув село. Вважаючи, що саме у цьому напрямку буде здійснено спробу прориву, командир дивізії вирішив вночі замінити вимотану в боях 126-у бригаду свіжою 124-ю бригадою. Розвідка одразу ж повідомила про це Н.І. Махну. увечері 14 грудня, коли в темряві 124-а бригада почала займати позиції, махновці всіма своїми силами їх атакували. Червоні були зім’яті. Створився коридор, через який махновці стрімголов вирвалися з оточення, наздогнали і розгромили 126-у бригаду і далі рушили в північно-східному напрямку, захопили с. Попівку, розігнали там бригаду 9-ї кавалерійської дивізії та штаб дивізії і продовжили рух на Кінські Роздори. Їх переслідували підрозділи 9-ї та 5-ї кавалерійських дивізій. 17 грудня махновці прийняли бій біля ст. Волновахи. Не дивлячись на втрати, вони вирвалися на оперативний простір у напрямку Оленівка–Богатир–Всесвятське і далі на північ. 22 грудня махновці перейшли Дніпро біля с. Тернівки і два тижні рейдували по катеринославській, Миколаївській і Київській губерніях.

Тактика червоних по оточенню махновців зазнала краху. В радянську військову історію бойова операція Червоної Армії під керівництвом Фрунзе проти махновців 14–18 грудня 1920 року ввійшла під назвою “Андріївський конфуз” [7].

Почалася широкомасштабна маневрова війна. В січні 1921 року махновці рухалися по Полтавській, Чернігівській, Курській, Воронезькій та Харківській губерніях, Донській області. Само за себе говорить те, що за 3 тижні було пройдено 1200 км, проведено 11 боїв. У лютому цей рейд закінчився на Гуляйпільщині. Всього було пройдено понад 2000 км. Червоне командування не могло організувати ефективну боротьбу з махновцями, бо неможливо було передбачити маршрут їх пересування. Він не вкладався ні в яку військову логіку і тодішню військову науку. Це вже була війна нового типу.

В кінці лютого 1921 року Н.І. махно розділив військо на три частини і дав можливість людям відпочити, а сам змушений був лікуватися від чергового поранення. На початку квітня він знову розпочав бойові дії.

З 19 липня Н.І. махно здійснив рейд по етнічних українських землях аж до Волги і, обігнувши увесь Дон, повернувся в Україну. Цей рейд показав, що повстанська армія стає не в змозі надалі опиратися такій величезній кількості червоних військ. Бійці вкрай стомлені безперервними боями, ранами, хворобами, а місцеве населення зтероризоване більшовиками і боїться відкрито надавати допомогу повстанцям, як це було раніше. Тому було прийняте рішення відходити за кордон. 28 серпня Н.І. Махно непереможеним з невеликим загоном форсував Дністер на румунську територію. Цим закінчилася новітня козацька сторінка на запорозьких землях.

Окремі махновські повстанські загони діяли на Сіверському Дінці ще в 1922 році, а на північному Кавказі махновці створили Кавказьку повстанську армію, яка воювала принаймні до 1923 року.


ЛІТЕРАТУРА

1. Аршинов П.А. История махновского движения (1918–1921). – Запорожье: дикое Поле, 1995. – 248 с.
   
2. Верстюк В.ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918 – 1921). – К: Наукова думка, 1992. – 368 с.
   
3. Горак Володимир. Махновська держава та “анархіст” Махно. Газета “День”, N 130, 05.08.2006.
   
4. Деникин а.и. Вооруженные силы Юга России // белое дело. Дон и добровольческая армия. – Москва: Голос, 1992. – С. 329–393.
   
5. Добровольський Олександр. Козацький чорний ангел. – Опубліковано 01.08.2006. – www.aratta.com.ua.
   
6. Кузьменко Г.А. Дневник (19 февраля 1920–28 марта 1920). – .ru/lit/Kuzmenko/lit4.php. також: щоденник Галини Кузьменко // яланський Віктор, Верьовка Лариса. Нестор і Галина. Розповідають фотокартки. – Київ – Гуляйполе: Вид. журналу “Ярмарок”, 1999. С. 369–392.
   
7. Лихаревский Е. “Андреевский конфуз” // Армия и революция. – 1921. – № 4/5. – С. 114–120
   
8. Нестор Махно. Воспоминания. Репринтное воспроизведение изданий 1936, 1937 гг. – кн. 1, кн. 2–3. – К.: изд. “Україна”, 1991.
   
9. Черний Гелій. Нестор Махно – основоположник маневрової війни // Газета “День”.
   

Кошлатий В.П.

(м. Запоріжжя)


НЕСТОР Махно – унікальна особистість В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Ім’я Нестора Махна відоме не тільки на широких просторах України, але й далеко за її межами. Це ім’я громадянська війна в колишній Російській імперії навіки викарбувала на своїх скрижалях. На жаль, в радянські часи впродовж 75 років комуністичної диктатури було докладено багато зусиль, щоб знеславити Нестора Махна і повстанських рух, названий махновським. Навіть вже у незалежній Україні важко відмити весь той бруд, який комуністичні пропагандисти вилили на нього. І все ж народна пам’ять зберігає пам’ять про Махна як про народного вождя, полководця.

Образ Нестора Махна в історіографії, не дивлячись на те, що про нього писалося дуже багато, і сьогодні повною мірою не розкритий і не пізнаний, проте обріс народними спогадами, легендами, переказами, оспіваний в десятках народних і авторських пісень.

Життєвий шлях батька Махна чітко розділяється на чотири періоди і він наче по сходинках підіймався все вище і вище у своєму духовному і політичному розвитку.

Перший період – юнацькі роки з природним бунтарським характером і тюремні університети.

Другий – з 1 березня 1917 року і літо 1918 року. Це період революційної діяльності в Гуляйпільському районі, його політична зрілість, отримання навиків управління великими масами людей. В цей період Нестор Махно на два місяці [1, 57] випередив ленінський “Декрет про землю” і розпорядився передати землі в Гуляйпільській окрузі селянам. Ленінський декрет дійсно закріпив землю за селянами, але за 75 років радянської влади селяни землі так і не отримали.

Третій – відкрита революційна боротьба проти австрійсько-німецьких окупантів, гетьманщини, денікінців, а згодом з більшовиками, які тричі за три роки громадянської війни його зраджували.

І нарешті, четвертий, який став для нього фінальним в далекій чужині, далеко від рідного краю, але не зламав його духовні і політичні погляди. Він залишився вірним своїм ідеалам до останніх, самотніх днів його життя.

Нестор Махно як революціонер-анархіст (до речі, основна керуюча верхівка більшовиків на чолі з В.І.Леніним по своїй суті була анархістською [2, 77–92] на зламі двох буремних століть явився дійсним вождем народних мас. Якщо б історія не довірила йому цю місію, на його місці була б інша особистість. Такий був хід історичного процесу.

Чомусь ми не звертаємо уваги, що Гуляйпільщина – це споконвічні землі запорозького козацтва і на тонкому генетичному рівні народився цей селянський рух. Головним його ідеалом були: воля, земля, рівність та вільний господар цієї землі без утисків будь-яких політичних надбудов. Не випадково головним гаслом махновців було: “Ми за селянсько-робітничі Ради, але без більшовиків”.

Гуляйпільщина, керована Нестором Махном, в роки громадянської війни нагадувала відроджену Запорозьку Січ, а махновські командири майже всіх рівнів були вихідцями з козацьких родів: начальник штабу В.Білаш, командир адміноргвідділу Ради революційних повстанців В.Куриленко, Вдовиченко – командир махновської армії Азовського регіону, командир Новоспасівського полку Чуприна і багато інших. Вищезгадані особи – вихідці з с. Новоспасівки (сьогодні с. Осипенко, Бердянського району) [3, 212–217]. Село було засноване переселенцями козацького краю з Полтавщини в 1805 році, а з 1828 по 1866 рр. було станицею Азовського козацького війська. Пізніше туди добавилися переселені козаки із Задунайської Січі [4, 74]. До 1917 року станиця Новоспасівка територіально ділилася на сотні, а всі її мешканці вважалися козаками.

Гуляйпільщина – територія колишньої Кальміуської паланки – була розбавлена переселенцями з Єлисаветградщини після знищення останньої Підпільненської Січі [4, 31]. В армії Махна був присутній також елемент повстанців єврейського походження і це не випадково. Ще в 1843 році на Гуляйпільщині і Пологівщині було засновано декілька єврейських колоній. За станом на 1864 рік в селах цих місцевостей налічувалося до двох тисяч єврейських сімей [4, 12], а тому Нестор Махно за складом характеру, за козацьким звичаєм був інтернаціоналістом.

Весною 1919 року він був визнаним вождем широких народних мас. Останні три роки революційної боротьби проти всіх, в тім числі і проти більшовицької навали, наповнені унікальними бойовими операціями, які майже не мають прямих аналогів в історії України, але точно переплітаються з формами і тактикою козацьких часів.

Його армія була мобільною, мала чітке формування бойових одиниць, тісний зв’язок з населенням степових районів України. Він перший з військових стратегів відмовився від тактики триматися вузлових залізниць і тільки степи давали йому можливість розвитку оперативного простору, тактику раптових ударів по ворогу і появлятися там, де його ворог не чекав. Цим він був схожий на легендарного Петра Сагайдачного, який теж появився як особистість на зламі двох століть: кінець XVI–початок XVII століть.

Нестор Махно перший створив рухомі бойові одиниці – кулеметні тачанки і це перекликається з новизною часів Богдана Хмельницького, який перший на козацьких землях створив рухому, на своїх колесах, польову артилерію.

Після 1920 року на повстанську армію і самого Махна більшовицькою пропагандою було вилито багато бруду. Мовляв, Махно – “обыкновенный бандит”‚ “погромщик”‚ “авантюрист”‚ “союзник Деникина”‚ “братался с Петлюрой”… Стосовно історичних осіб, причетних до махновського руху, нагромаджувалися різні фантастичні небилиці, але більшовицька пропаганда замовчувала, як замовчує і сьогоднішня російська, що саме більшовики поклали початок братовбивчій громадянській війні ні теренах колишньої Російської імперії і саме вони винуватці в тому, що в боротьбі за владу пролили моря людської крові. В порівнянні з ними Нестор Махно був ангелом і відрізнявся від більшовицьких ватажків-горлорізів своєю доброзичливістю, порядністю (він вірив у радянську владу, але не визнавав її диктатуру). Про доброту і порядність Нестора Івановича народ зберігає легенди, а багато фактів задокументовано. Про декілька з них повідаю.

В серпні 1918 року махновці в районі м. Гуляйполе захопили в полон 83 австрійських вояків. Всіх їх обеззброїли. Відомо, що роблять з полоненими, коментарі, як кажуть, зайві. Та батько Махно поступив інакше. Провів з ними агітаційну роботу, прочитав лекцію, кожному вручив по 50 карбованців (які то були гроші – відомо), вручив по пляшці самогону і відпустив живими і здоровими, щоб на своїй батьківщині вели агітаційну роботу проти своїх гнобителів [1, 201]. В жовтні 1919 року армія Махна звільнила від денікінців м. Катеринослав, а згодом і м. Олександрівськ. В Катеринославі всі лікарні і лазарети були переповнені пораненими денікінцями, серед яких були і офіцери. Усіх поранених і хворих денікінців Нестор Іванович наказав залишити живими [3, 231] і навіть наказав надати медичну допомогу. І це в той час, коли в боях під м. Уманню і тим же м. Катеринославом, він був безпощадний до ворога. Хто з більшовицьких командирів проявляв, та й чи міг проявити таку гуманність?

Своїми численними поступками Нестор Іванович схожий на славетного кошового отамана Івана Сірка, що теж діяв на зламі історичних періодів у житті запорозького козацтва (кінець XVII ст.). Кошовий був неперевершеним полководцем, але, на жаль, дуже недалекоглядним політиком. Такі ж вади були притаманні і Нестору Махну. Він був неперевершеним полководцем і отаманом, але йому не вистачало широкого політичного кругозору. Тому допустив ряд помилок стратегічного змісту. Та це тема іншої розмови.

Наведу ще один цікавий вчинок батька Махна., який характеризує його як людину з великої літери. Після жовтневого перевороту в 1917 році по ініціативі Леніна в Москві був сформований полк “Красных орлов” і відправлений на Україну для боротьби з контрреволюцією. Командиром одного із ескадронів того полку був наш земляк із с. Іллінка Херсонської обл. Не буду називати його прізвища, адже його діти і внуки сьогодні проживають у м. Запоріжжі, користуються повагою серед мешканців міста. Ім’я командира ескадрону – Федір. Фактично Федір і Нестор Іванович теж земляки. Доля розвела їх по різні сторони барикад. Нестор Іванович помилував червоного командира і сказав: “Це твій вибір. Попадешся мені вдруге – пощади не чекай!” І відпустив його. Федір подякував Бога за своє спасіння, але залишився вірним більшовикам і продовжував воювати на їх боці. Невдовзі доля знову звела його на полі бою з махновцями. Це сталося пізньої осені 1919 року в районі сел Іванівка і Благовіщенка Запорізької області. Полк “Красных орлов” був ущент розгромлений, а недобитки ескадрону з Федором потрапили в полон.

Ляскаючи себе нагайкою по високих чоботях, похмуро дивлячись, Махно звернувся до Федора: “Я ж тебе просив, щоб ти мені більше не попадався. Що мені з тобою робити? Всі “красні орли” не варті й ламаної копійки, але “ орли” твого ескадрону мені сподобалися. Вони з відвагою прийняли шабельну атаку моїх орлів, рубалися завзято, заслуговують поваги. Давай, Федоре, пограємося в щасливу долю, – запропонував Махно, – як вона розпорядиться, так тому і бути”. “Ти бачиш Дніпро? ” І показав на широке плесо замерзлої ріки. “Лід тонкуватий і кінь на нього не піде, а якщо піде, то може провалитися. Об кригу поріже груди і до протилежного берега не допливе. Даю тобі єдиний шанс на спасіння. Можливо доля і на цей раз тобі усміхнеться. Для підготовки до переправи даю 20 хвилин. Стріляти по твоїх “орлах” ніхто не буде. Доберетесь до того берега – твоє щастя. Через 20 хвилин, якщо не розпочнете переправу, буде відкрито кулеметний вогонь”. І подав команду тут же встановити пару кулеметів.

На схилі літ не раз згадував Федір цей унікальний випадок в своєму житті. Над берегом Дніпра зібралося декілька сотень махновських вершників і з посмішками чекали, чим же закінчиться переправа залишків більшовицьких “Красных орлов”. Із своїми товаришами, близько 40 чоловік, Федір підійшов до берега. Подав команду розтягнутися в ланцюжок з проміжком не менше 10 м і першим ступив на лід. Лід гучно потріскував під ногами, а кінь навіть передніми ногами не хотів ставати на нього, форкав, упирався і намагався вирватися з рук господаря. Те ж саме було і з його червоноармійцями. “Час летів швидко, – згадував Федір, – а ми не могли звести коней на лід. Махновці з задоволення реготали, дивлячись на наші потуги. А коли сміх стихав, Махно нагадував, скільки у нас залишилося часу”. В останні хвилини Федора осінила ідея. Він зійшов на берег, розвернув свого “Мальчика” (так звали коня) задом до річки і почав штовхати його на лід. Задкуючи “Мальчик” зійшов на лід і метрів за п’ятнадцять від берега Федір розвернув його головою до протилежного берега. Взявши під вуздечку, тихенько повів по тріскучому льоду. Дивлячись на Федора, червоноармійці повторили дії свого командира і задкуючи благополучно досягли протилежного берега.

Ворога не прийнято прощати, але Нестор Махно знайшов вихід із цієї неординарної ситуації і для себе і для Федора. На такі вчинки здатен лише благородний народний полководець, плоть від плоті і кров від крові син українського народу.

Федір скінчив своє життя в глибокій старості в 1986 році, будучи інвалідом I групи. Все життя він проходив на милицях після знаменитих боїв за Перекоп. У тих же боях на боці червоних брала участь і армія Нестора Івановича Махна. А чим би закінчилися бої за Крим і південь України без махновців, неважко уявити. Знаменитий маневр махновської кавалерії через Сиваш фактично вирішив долю всієї військової операції. Після цього більшовики по звірячому розправилися зі своїми союзниками-махновцями по-зрадницьки напавши на них. Ось і питання – так хто ж бандити?

Цікава аналогія. Вперше в історії воєн Сиваш форсували козаки Івана Сірка в 1675 році [ 5, 106]. Цей шлях повторно пройшли повстанці батька Махна, а провів їх через Сиваш гуляйпільський селянин Марченко, командир махновської кінноти [1, 157]. В 1920–1921 рр. він керував кінною армією, був членом Ради революційних повстанців. Загинув у бою з більшовиками на Полтавщині у січні 1921 році.

Після розгрому врангелівської армії Н.Махно вже був непотрібний московським більшовикам і він втретє був оголошений “ворогом народу”, а знищення повстанської армії махновців більшовики готували заздалегідь, ще до того, як ця армія в якості союзників було залучена до бойових дій [1, 258–260].

Ті жорстокі часи давно минули, але ганебне більшовицьке тавро поставлене на Нестора Махна і його армію ще й сьогодні офіційно не змите в нашій незалежній Україні. Проте в народній пам’яті його ім’я буде жити вічно.


ЛІТЕРАТУРА

1. Семаков С.Н. Махно. – М.: 2001.
   
2. Скирда А. Вольная Русь. – Париж: Громада. – 2003.
   
3. Аршинов А. История махновского движения. – Запорожье: Дике Поле. – 1995.
   
4. Фоменко В. Звідки ця назва. – Дніпропетровськ: Промінь. – 1969.
   
5. Яворницький Д.І. Іван Сірко. – Дніпропетровськ: Промінь. – 1990.
   

Олексієнко М.П.

(м. Запоріжжя)


НЕСТОР МАХНО І ЗЕМЛЯ


11 листопада цього року мені пощастило бути запрошеним в Гуляй-Поле на науковий круглий стіл “Нестор Махно від минулого до сьогодення”, організований товариством ім. Нестора Махна яке очолює Олександр Притула. Для участі у круглому столі до Гуляйполя приїхали наукові працівники-краєз-навці із Запоріжжя.

Автобус мчав швидко. Аж ось під’їжджаємо до районного центру Оріхова, що за 60 км від Запоріжжя і за 30 км від Гуляйполя.

Місто Оріхів і його навколишні села Жеребець, Юрківка, Преображенка, Новоандріївка, Омельник, Мала Токмачка та ін. – це ті старовинні степові українські хліборобські села, селяни яких активно підтримували махновський рух.

Це тут очолював махновський гарнізон легендарний безногий Правда.

Повертаємо вліво через Преображенку на Омельник. Не так давно, років десять тому, в Преображенці діяв свиновідгодівельний комплекс з більш як десятком технічно оснащених цеглових капітальних корпусів, розрахованих на щорічну відгодівлю 10 000 свиней. Сьогодні від комплексу не залишило­ся жодної цеглинки, а на його місці поросла двометрова амброзія. Кажуть старі люди: “Німці у війну так не робили!”. В Омельнику звертаємо праворуч і тримаємо курс на Гуляйполе. За вікном неорана і незасіяна земля. На полях стирчать соняшники пострижені скоробагатьками, яким нема діла до щезання гумусу землі, їм швидше б розбагатіти на соняшниковій олії, а завтра – і трава не рости. Це так працюють із землею нинішні орендатори земельних полів. Бур’ян і двометрова амброзія заполонили чорноземні поля.

Автобус проїздить через село Новоселівка, яке вишикувалося старими хатами в один ряд. Село бідне, сіре, майже повністю полишене людьми.

Через одну-дві – порожні хати з похилими покрівлями, вибитими вікнами і дверями. І знову за вікном автобуса безкраї неорані поля, покриті бур’яном, а завтра ж зима...

Вимирають українські села.

Ось уже село Комсомольське, що зберегло назву тоталітарного режиму, який знищив селянський махновський рух, а за ним залізнична станція Гуляйполе, що за кілька кілометрів від м. Гуляйполе.

Нарешті і саме місто Гуляйполе. Щемно на серці. Це тут ще не так давно господарювали селяни, прихильні до Нестора Махна, шуміли ярмарки, цокотіли підковами махновські коні, гуркотіли колесами кулеметні тачанки, а на майдані не вщухали мітинги на підтримку народної влади. Нині ж у центрі Гуляйполя бовваніє пам’ятник вождю світового пролетаріату. Це пам’ятник людині, з яким Нестор Махно у 1918 році, коли був на прийомі, не знайшов спільної мови у питанні землі для українського селянина. Нестор так і пішов від Леніна, не отримавши від нього ні моральної, ні практичної допомоги. А замість цього невдовзі отримав продрозверстку: вивозити весь хліб до Москви.

Та ось ми в музеї Нестора Івановича Махна. Стародавній двоповерховий будинок. Нас зустрічає привітна господиня, симпатична україночка, яка володіє вишуканою українською мовою – Любов Григорівна. Вона залюблена у своє Гуляйполе, в його історію. І свято вірить, що Гуляйполе лежить на енергетичному розломі, тому тут живуть такі талановиті й енергійні люди, і що відродження України обов’язково почнеться з Гуляйполя.

На нас дивиться з портрета і сам Нестор Іванович. Поруч, на “всякий випадок”, – тачанка з кулеметом... Ось тільки коней би і...

У залах музею виставлено господарські і побутові речі, дитяча колиска, рушники, ярма для волів – усе те, що характеризує українське національне середовище, яке породило і виховало Нестора Махна, яке було свідком його життя.

Під склом – світлини Нестора Махна різних років життя. Тут і знімки гнобителів та зрадників махновського селянського руху на кшталт Льва Троцького-Бронштейна, який усе зробив, щоб знищити український селянський рух, і ті, що розповідають про голодомори 1921, 1923, 1947 рр. та їхніх організаторів, катів-комуністів – Лейбу Троцького, Леніна, Сталіна, Кагановича... Перед нами знімки голодних дітей з розпухлими животиками, мертві тіла на вулицях, під парканами, які спецкоманди з комуністів вилами закидають до возів – як результат власної роботи.

Цього не хотів допускати Нестор Махно, але на той час чорні сили, очолювані Лейбою Троцьким, підступними діями, брехнею і збройними силами, які переважали в кілька, а то і в десятки разів, знищили армію українських селян, а самого Нестора Махна облили брудом, обмовили, зробили бандитом та знищили про нього добру народну пам’ять.

Довгі роки побутувала думка в людей, обтяжених троцькістською пропагандою, що Махно – бандит, що в нього не було програми, крім анархії.

Банда могла б налічувати 8 осіб, нехай – 80, а то й 800. Але ж селянська армія Махна становила 80 000. Це уже не банда, а люди, об’єднані ідеєю. То ж за що проливали кров і тисячами помирали в боях Махно та його побратими – селяни?

За волю і землю!!!

Ось однозначна відповідь на це запитання. Але за волю з обов’язками перед своїм народом. Воля – це не вседозволеність, щоб гудити й обливати брудом все і вся, як це нині робиться. Воля – це право мати свою особисту думку і дії, направлені на користь і покращення життя народу, передусім на справедливий розподіл землі.

Нестор Махно виступив за експропріацію землі у комуністів, поміщиків-німців, євреїв та і своїх, за справедливий безплатний розподіл її поміж селянами, які хотіли господарювати.

Селянин мав право отримати земельний наділ залежно від кількісного складу сім’ї. Десять осіб в родині – отримуй 10 гектарів, п’ять осіб – отримуй 5 гектарів... Якщо в сім’ї вибули – здай надлишок землі. Якщо сім’я збільшується – отримуй землю на тих, хто прибув. Землю давали людям, які були пов’язані з нею корінням пращурів, і давали безплатно під 50% на сто років, з тим розрахунком, щоб діти, онуки залишилися на ній господарювати. Це був стимул збереження землі для нащадків від забруднення і переобтяження виснажливими культурами, для збагачення її органічними добривами. Це був стимул для позитивного вирішення і демографічної ситуації в Україні.

Якщо селянин не виконував умов, використовував землю не за призначенням – громада у нього землю відбирала і передавала добросовісним господарям. Нестор Махно категорично не сприймав ідею продажу землі – перетворення землі в товар, як нині в Україні хоче зробити нинішня влада.

Скажіть, хто з українських селян викупить сьогодні землю по 10 тисяч доларів за гектар (таку ціну встановив хтось із чужинців)? Ніхто! Українські селяни навіть уві сні не мають таких грошей, бо не крадуть.

То хто її викупить? Зайди, чужинці, окупанти, які приватизували підприємства, а тепер взялися за нашу українську землю, Богом нам дану, яка не має ціни, бо за неї пролито море крові синів її і доньок. Той же Нестор Махно, український селянин, був засуджений до страти, яку замінили на довічне ув’язнення, сидів у московській Бутирці, прикутий ланцюгами, втратив там легеню, від кульових поранень у нього на тілі не було живого місця, єврейські бойовики вигнали його матір і спалили хату, троцькісти-більшовики розстріляли його братів, репресували доньку... І ці його страждання – за нашу українську землю. Нестор Махно так і помер у Парижі від ран, у злиднях і похований в чужій землі. Сподіваємося, з часом, коли в Україні постане справді українська влада, прах Нестора Махна буде перевезено й поховано з почестями в Українській землі, за яку він віддав життя.

Воля і українська земля – українцям! Нестор Махно цього прагнув, у цьому його феномен! Ось чому, ще коли був молодим, його народ назвав Батьком! Хто з нинішніх можновладців може таким похвалитися?! Ніхто! Бо влада в незалежній Україні розпаювала землю селянам з популістською метою. Маючи потужні машинобудівні заводи, паралельно з розпаюванням землі не дала селянинові техніку, a тільки лопату та сапу, та й то за недоступними цінами, а тепер лукаво поглядає, як селяни, живучи впроголодь і будучи не в змозі обробити землю, відмовляються від неї на користь товстосумів. Ось у такий спосіб чужинці завоюють нашу землю.

Сьогодні в Україні є лише одна політична сила – Українська Консервативна Партія, яка категорично виступає проти продажу землі, яка за негайне забезпечення селян малою і великою технікою за доступними цінами та за справедливий розподіл землі. А селянин завтра відповість на це Україні дешевим ринком сільгосппродукції.

Власенко О.П.

(м. Гуляйполе)


ГОЛОС МАХНОВЦЯ


До 90-річчя махновського руху.

Анатолію Єрмаку присвячується.


Була колись така газета у Нестора Івановича, “голос махновця”, можливо, не всі знають. А стаття написана мною напередодні Дня незалежності, та все не траплялося нагоди опублікувати. А ось скоро сумна дата – день загибелі народного депутата України Анатолія Єрмака, 11 лютого. Тому, вшановуючи світлу пам’ять його, справжнього українського патріота, подаю цю статтю до друку.

Отже, 15-річчя Незалежності України в Гуляйполі було особливим. Хлопці Сороса під керівництвом Олеся Донія організували в нашому місті “День незалежності разом з Нестором Махном” та нарекли це дійство загадковою назвою “андеграунд-фестиваль”. Три дні і три ночі гужували аж поки ми, автохтони, зрозуміли, що воно таке отой “андеґраунд” та й то завдяки Олесю Подерев’янському та його трьохметровим матюкам зі сцени.

Я з діда-прадіда гуляйполець. за фахом історик – 35 років роботи в школі. останні майже півтора роки працював головою Гуляйпільської райдержадміністрації, але не зійшлися характером з одним із “любих друзів” – заступником голови Всеукраїнського єврейського конгресу Євгеном Червоненком, який вважається головою Запорізької облдержадміністрації. Та не це головне.

Хочу поговорити про рідне, наболіле. А болить душа за рідну Гуляйпільщину, де босими ногами ходив колись у дитинстві і зараз проживаю на цій священній українській землі. Сьогодні мій край у великій небезпеці. Хочу, щоб всі українці знали і розуміли це.

Вже є в Гуляйполі потужна група людей, яких не задовольняє поняття махновщини, коли летять по вулиці тачанки, а на них імпровізований п’яний “батько”. пиво та горілка ллються рікою, багато бутафорії. по вулицях бродять чмаленні “анархісти” – замурзані, патлаті, добряче на підпитку, ночують в міліції, а вранці з очима по сім копійок, як полохані зайці, запитують, чи не натворили чого. Було і у нас таке ще під час святкування 110-ї річниці з дня народження Нестора Івановича. Одним словом – те, що наші соціологи називають шароварщиною, росіяни – бидлом рядженим, а Лев Гумільов – “меморіальною фазою розвитку етносу”. Так плюндрувати образ Н.І.Махна і махновського повстанського руху ми просто не дозволимо навіть високоповажним гостям із Києва. Адже після відвідин таких “анархістів” та “андеґраундів” у Гуляйполі навіть вулиці імені Махна не буде, а про пам’ятник і говорити нічого.

Ми повинні відмити від бруду цю постать. Адже більшовики і навіть друзі – Аршинов і Волін – аж дуже ретельно ганьбили нашого славетного земляка.

Вся Україна має зрозуміти, що махновщина на Гуляйпіллі почалася не випадково. В житті взагалі випадкових речей немає. Почитайте в газеті “Персонал плюс” статтю Сергія Васильченка “Расово-тектонічний розлом України” і ви дізнаєтеся, що через Гуляйполе проходить Оріхово-Павлоградський тектонічний розлом. Тут на моїй рідній Гуляйпільщині іде із-під землі потужний вихлюп біоенергетики, який веде до складних мутацій в психології моїх земляків та формування пасіонарного духу. Тут півтораметрові українські чорноземи сформували дві третини куркулів і середняків. Було що боронити махновцям. Нагадую нашій молоді, що армія Махна в кращі часи налічувала 80 – 100 тис чоловік, в основному, юнаків у віці 20 – 25 років.

Не забувайте, що в Гуляйполі граніти виходять на поверхню землі до 50 м. Це вам не так, як у Дніпрово-Донецькій западині, де вони залягають занадто глибоко – на глибині 15 – 20 км – і тому мабуть не випадково там зосереджені всі реакційні сили України.

Люблю я своїх земляків. Бачили б ви їх влітку 2005 року, коли половина Гуляйполя вийшла на вулиці, сказати зайдам, варягам і кучмóїдам своє слово. І ви знаєте – сказали так, що і в Києві почули і ще скажуть. Глибоко в цьому переконаний.

Академік Микола Чмихов, хай йому легенько гикнеться на тому світі, розробив теорію циклів. Хто читав, знає. Не за горами 2015 рік, рік порятунку України. Переконаний всім серцем: трикутник “Хортиця – Кам’яна Могила –Гуляйполе” ще не все сказав у історії України. Нехай почує ці слова В.А. Ющенко.

Тепер знову про небезпеку, яка нависла над Гуляйполем. Пронюхали “братки”, що Гуляйполе багате на поклади уранової руди. Закружляло вороння навколо нас. “Дайош кар’єр!”. Що тільки не брехали. Звісно ж – обіцянка цяцянка, а дурневі радість. Добрехалися до десяти тисяч робочих місць. Але ми, гуляйпільці, маємо розум і стоїмо на своєму: не дозволимо відкривати рудники! Адже хочуть це робити відкритим способом, як у Жовтих Водах. Не спіть, українці, допомагайте нам відстояти свою землю, бо інакше матимете ще один Чорнобиль! Нам не зрозуміло, чому мовчать найбільш, крім нас, загрожені мешканці міст Оріхова та Запоріжжя.

Дві думки після свята Дня Незалежності. В 1921 році повстанський рух на Україні доспівував лебедину пісню. Двохсоттисячна армія більшовиків нічого не могла вдіяти. Нехай там хто і що з істориків не пише, але повстанський рух тримався за всенародної підтримки. Та ось тепер про дуже важливе. Були розроблені маршрути, по яких рухалися повстанці. На цих маршрутах чекали надійні люди з інформацією, фураж, свіжі коні, зброя. Звичайно, карту цих напрямків руху знало обмежене коло людей. Пора вже в 2007 році, в рік 90-ї річниці повстанського руху запитати: “Хто зрадив? Хто передав цю карту ворогам українського народу – Фрунзе і Антонову-Овсеєнко?” Все в історії таємне стає явним. Може ті, хто закладав камені у Гуляйполі в фундамент майбутнього пам’ятника? Пора вже шановним історикам побачити шило в мішку книжкового потоку. Не видно того шила в останніх дослідженнях В.А. Савченка “Махно”, ні в дослідженнях московських істориків “Крестьянское движение на Украине”. А от о.Скирда ворушить це запитання. Можна тільки здогадуватися, чому оперуповноваженим в Одеській області став Лев Зіньковський (Льова Задов). Син його закінчив військове училище, зробив блискучу військову кар’єру. Сьогодні він полковник у відставці. Чудеса сталінських часів, у які я особисто не вірю!

З приводу дванадцятисерійного фільму “Дев’ять життів Нестора Махна”. Ми, гуляйпільці, вдячні П.Дерев’янку, який зіграв головну роль у цьому фільмі. Звичайно, він зробив усе, що можна було тут зробити в умовах політичного замовлення тих, хто платив гроші. А платили, взагалі, ті, хто любить кабалістику “12, 9, 6”. Зроблено ще один крок у відтворенні багатогранного образу цієї непересічної особистості, що поза сумнівом може вважатися національним героєм. І це попри те, що до націоналізму, на превеликий жаль, Н.І. Махно ставився досить прохолодно. Його нерозуміння української національної проблеми стало, на мою думку, однією з важливих причин поразки махновщини. Проте, не ясно, для чого було в фільмі так гіпертрофувати роль євреїв у житті Нестора Махна і махновському русі: мовляв, це вони в Бутирці “засіяли” йому голову думками. точнісінько, як у Ю.Канигіна народ фувал запліднюється мешехом і без нього аж ніяк не може жити. Або як у Л.Залізняка – наша стародавня трипільська культура, мовляв, має семітське походження. Особливо смішна дев’ята серія, коли єврейська рота “викосила” половину офіцерської армії А.Г. Шкуро. Горе та й годі з такими “вояками”, які на війну ідуть останніми, а повертаються першими. А взагалі, якщо бути об’єктивними, всі історики добре знають про зраду єврейської роти, яка воювала в армії Н.І. Махна. Ну і надзвичайно “зворушлива” сцена в кінці фільму, коли Льова Задов під час переходу румунського кордону на руках виносить пораненого батька Махна з оточення. Чи не за цей подвиг він згодом стає оперуповноваженим ЧК в Одеській області? Хоч і здійснював ганебну справу по заманюванню на Україну махновців, які були в еміграції, та їх ліквідацію, проте і він не уникнув розстрілу. Ми про це знаємо. Тому тих, хто захоче щось з цього приводу заперечити, прошу не турбуватися.

Мені надзвичайно імпонує точка зору академіка Юрія Шилова, який називає Нестора Махна останнім арійським Гандхарвою і ставить його в ряд Спасителів. Це надзвичайно глибока філософська оцінка великого сина українського народу.

Для повернення нашому народу його видатного сина надзвичайно багато зробив “степовий батько” Анатолій Єрмак. З вдячністю і пошаною низько схиляємо голови перед його світлою пам’яттю. Нам продовжувати справу ним започатковану. Тому – вперед українці! Визволення в наших руках. Буде і в нашій українській хаті наша воля і наша правда!

Велика Т.

(м. гуляйполе)