Матеріали круглого столу київ, 12 грудня 2007 року київ 2008

Вид материала

Документы

Содержание Типологізація моделей інвалідності Медична модель інвалідності Соціальна модель Політико-правова модель Модель інвалідності з позицій культурного плюралізму Зайнятість і працевлаштування людей з інвалідністю: проблеми та шляхи їх вирішення Етичні засади, завдання та напрямки Важливим напрямком соціальної роботи з людьми, що мають особливі потреби, щодо їх професійної самореалізації на ринку праці є ро Бондарчук Л.В. Бондарчук Л.В.

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Постанова від 5 листопада 2008 р. N 974 Київ, 584.74kb.
• Україна, 01025, Київ, вул, 3574.24kb.
• Україна, 01025, Київ, вул, 4122.06kb.
• Нестора Махна "Гуляй-Поле", 982.4kb.
• У м. Києві Податковий кредит на навчання актуальні питання для студентів 2008 року, 48.13kb.
• М. Сімферополь м. Ялта Проблеми та перспективи формування гуманітарної політики в Україні, 2269.36kb.
• Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року n 10-рп/2008, від, 622.11kb.
• В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
• Аходів з підготовки Жовтневої районної ланки Миколаївської територіальної підсистеми, 481.95kb.

ТИПОЛОГІЗАЦІЯ МОДЕЛЕЙ ІНВАЛІДНОСТІ

ТА ЇХ ВРАХУВАННЯ ПРИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННІ


Працевлаштування людей із обмеженими можливостями є складовою соціальної реабілітації і, власне, соціальної роботи. З огляду на це, обговорюючи підходи до працевлаштування інвалідів варто розглянути насамперед моделі інвалідності, тобто варіанти концептуально-практичних підходів до розуміння інвалідності, взаємовідносин інваліда і суспільства, меж і можливостей соціальної реабілітації та інтеграції інвалідів.

Розрізняють такі моделі, як медична, соціальна,політико-правова модель, модель з позицій культурного плюралізму, в межах яких працевлаштування набуває різного сенсу й призначення.

Медична модель інвалідності розглядає інвалідність як захворювання, постійний або тимчасовий фізіологічний, психологічний, анатомічний дефект і визначає групу інвалідності, виходячи зі ступеня втрати працездатності. Основним методом розв’язання проблем інвалідності з погляду цього підходу є медична реабілітація і трудотерапія.

Соціальна модель розглядає інвалідність як обмежене соціальне функціонування та життєдіяльність в рамках збереження інвалідом здатності соціально функціонувати. Розв’язання проблем інвалідності сконцентровано на створенні системи соціальних послуг, спрямованих на забезпечення соціальної адаптації. Згідно з цією моделлю, розробка якої почалася ще у 1970-ті роки, визначальна роль в обмеженні повноправного функціонування людини в суспільстві належала її оточенню. Під інвалідністю розуміють тепер стан, спричинений не фізичним, психічним або розумовим порушенням людини, а взаємодією із середовищем, непристосованим до її можливостей. А відновлення працездатності нова концепція інвалідності пов’язала зі створенням альтернативних соціальних об’єктів, пристосованих до її потреб, засобів, що надавали б їй можливість вести максимально повноцінне суспільне життя. Це означало якісно новий підхід до розв’язання проблем функціонування в суспільстві людини з функціональною обмеженістю.

Політико-правова модель трактує інвалідність як обмеження в можливостях і розглядає людей з інвалідністю як меншість, яка має право на рівність і свободу. Рівність участі у всіх аспектах життя суспільства і свобода вибору для цієї групи людей повинна реалізовуватися через законодавчо закріплені права, стандартизацію положень і правил, доступність архітектурного середовища, розвиток відповідної інфраструктури, зміну суспільної свідомості.

Модель інвалідності з позицій культурного плюралізму який розглядає людину з т.з. її унікальності як особистості, яка має позитивне значення для розвитку суспільства. Інвалідність трактують як культурну відмінність нарівні із неоднаковістю за кольором шкіри, віросповіданням, традиціями. В суспільстві для кожного члена, включаючи й людей з функціональними обмеженнями, повинні бути створені рівні умови для розвитку і реалізації потенційних здібностей і талантів.

Зараз в Україні відбувається перехід від суто медичного підходу щодо розуміння інвалідності до соціальної моделі, в межах якої реабілітація людини з обмеженими можливостями розглядається як відновлення не лише працездатності, а й усіх соціальних функцій людини.

Прийнято говорити про такі принципи соціальної роботи з людьми, які мають функціональні обмеження:

• якомога ранній початок здійснення реабілітаційних заходів;
  
• безперервність і поетапність їх проведення;
  
• комплексний характер реабілітаційних програм, з урахуванням їхніх медичних, педагогічних, психологічних, професійних, соціально-побутових, технічних аспектів;
  
• індивідуальний підхід до визначення характеру і направленості реабілітаційних заходів, що ґрунтується на координації роботи спеціалістів різного профілю (лікарів, педагогів, психологів, соціальних працівників, логопедів, терапевтів, реабілітологів, техніків із протезування, спеціалістів із профорієнтації тощо).
  

Соціальна робота з особами із функціональними обмеженнями, зокрема й працевлаштування, повинна бути орієнтованою на цінності, проголошені країнами Європи провідними у ставленні до людей з неповносправністю, у зв’язку з проведенням у 2003 році Року людей з інвалідністю:

• всі рішення щодо людей з інвалідністю - лише за їх участі;
  
• громадяни з інвалідністю мають такі самі права, як і інші громадяни;
  
• люди з інвалідністю прагнуть рівних можливостей, а не благодійності;
  
• створення суспільства для всіх;
  
• повноваження та емансипація – контроль над власним життям, власні рішення і власний вибір;
  
• повна рівність та участь в усіх сферах життя;
  
• люди з інвалідністю - активні громадяни;
  
• середовище має бути доступним;
  
• незалежне/автономне проживання;
  
• повага до різноманітності.
  

Соціальну роботу з людьми, які мають обмеження, здійснюють з позицій забезпечення “рівних можливостей”, нормалізації та інтеграції. Ці професійні концепції відіграють важливу роль при визначенні підходів до працевлаштування людей із обмеженими можливостями. Терміном “рівні можливості” позначають процес, унаслідок якого різні соціальні інститути є доступними для кожного у задоволенні своїх потреб у звичайній системі освіти, охорони здоров’я, зайнятості та в соціальних послугах. Термін “нормалізація” стосується всіх сфер унормованого життя суспільства, можливості залучення до емоційних, соціальних та інших стосунків з іншими членами суспільства, можливості для особистого зростання та оплачуваної роботи, брати участь у прийнятті рішень, що стосуються власного життя. Нормалізація (соціальна валоризація) - принцип організації соціальної роботи, який ґрунтується на переконанні, що перебування в установах закритого типу небажане для людей із будь-яким типом патології, що майже всі особи, навіть зі стійкими вадами, можуть і повинні мати якомога нормальніше і повноцінніше життя у спільноті, отримуючи необхідну їм для цього індивідуальну підтримку, зокрема, так зване працевлаштування із супроводом соціального працівника (“захищене робоче місце”), що особливо актуально для людей із проблемами психічного здоров’я. Термін “інтеграція” означає ступінь, до якого людина відчуває належність до соціальної групи або громади через прийняття їхніх норм, цінностей, вірувань. Інтеграцію у суспільство у сучасній соціальній роботі пов’язують зі створенням альтернативних соціальних об’єктів, пристосованих до її потреб, засобів, що надавали б їй можливість вести максимально повноцінне суспільне життя. Це означало якісно новий підхід до розв’язання проблем функціонування в суспільстві людини з функціональною обмеженістю. У визначенні реабілітаційних заходів важливим є перехід від застосування методів медичних до абілітаційних, навчальних, адаптаційних, які справді сприяють інтеграції.Сфера професійної реабілітації та працевлаштування людей з обмеженою мобільністю поки що недостатньо розвинута в нашій країні. Держава пропонує людям з обмеженими можливостями переважно робітничі професії, які не потребують глибоких знань (хоча ситуацію вже дещо виправляє Університет «Україна», який надає можливість людям з обмеженими можливостя здобути вищу освіту), передбачають монотонну й низькооплачувану працю. Звичайно, громадські організації в змозі запропонувати нові підходи до процесу професійної реабілітації людей з обмеженою мобільністю та скласти серйозну конкуренцію державній системі надання послуг у цій сфері. Однак вони поки що не надто переймаються саме цим напрямом роботи. З точки зору створення оптимальних умов для реабілітації та інтеграції інвалідів до соціуму важливим є надання їм можливості відчувати свою незалежність, значимість і корисність для оточуючих та суспільства. В останні роки в Україні сформувалась розгалужена мережа громадських організацій людей з обмеженими можливостями, які представляють інтереси своїх членів в органах влади (переважна більшість з них входять до складу Всеукраїнського громадського соціально-політичного об’єднання «Національна асамблея інвалідів України», яке має реальний вплив на соціальну політику щодо інвалідів в Україні), організовують профільні конференції, семінари, здійснюють навчання людей з обмеженими можливостями різним професіям, забезпечують роботою та ін. В таких організаціях здебільшого використовують стратегію «рівний - рівному». На базі громадських організацій зазвичай діють реабілітаційні центри, в яких поруч з медичною здійснюється соціальна та психологічна реабілітація інвалідів. Досвід цих центрів доцільно взяти до уваги при вдослкналенні державних підходів до працевлаштування інвалідів.


Список використаної літератури:

1. Авраменко М. Професійна реабілітація як механізм соціальної інтеграції інвалідів // Соціальний захист. – 2005.– № 3. – С. 31-32.
   
2. Петрусевич Е.В. Реабилитация XXI века // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: тези доповідей. – К.: Ун-тет «Україна», 2003. – С. 263-264.
   
3. Полозюк О.М. Соціально-правовий захист і підтримка інвалідів-спинальників // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: тези доповідей. – К.: Університет «Україна», 2003. – С. 263-264.
   
4. Професійна реабілітація інвалідів // Соціальний захист. – 2004.– № 4. – С. 17-19.
   
5. Семигіна Т.В. Словник із соціальної політики. – К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2004.
   
6. Соціальні послуги на рівні громади: український досвід і перспективи / За ред. Семигіної Т.В. – К.: Гурт, 2005.
   
7. Стандартные правила обеспечения равных возможностей для инвалидов // Права інвалідів в Україні. Збірник правових документів. - К.: Сфера, 1998. – С. 54-84
   
8. Суслова М.Ю. О социализации молодых инвалидов //Социс. – 2000.– № 6. – С.137 – 139.
   
9. Тюптя Л.Т., Тюптя О.В. Психокорекційні методи роботи з людьми з особливими потребами //Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: тези доповідей. – К.: Ун-т «Україна», 2003. – С.107-108.
   
10. 2003 – European year for people with disabilities // European Diability Forum. – www.edf-feph.org/en/events/year.
    

Н.О. Зезека, старший викладач кафедри

державного управління та політики зай-

нятості ІПК ДСЗУ


ЗАЙНЯТІСТЬ І ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ


Правовий статус і соціальний захист інвалідів в Україні визначені спеціальним Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р. (зі змінами). Цей Закон гарантує інвалідам рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі у різних сферах життя суспільства, створення необхідних умов, щоб додержувати повноцінного способу життя. Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні умов для задоволення їхніх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій і громадській діяльності.

Соціальний захист інвалідів полягає у наданні грошової допомоги, житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні до потреб інвалідів забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку. Види й обсяги соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації та адаптації. Ця програма є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами, установами й організаціями. Фінансування роботи щодо соціальної захищеності інвалідів здійснюється українським фондом соціального захисту інвалідів. З метою здійснення заходів щодо соціального захисту створюються громадські організації інвалідів. Підприємства та громадські організації інвалідів мають право на пільги зі сплати податків і зборів. Задля реалізації здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право на роботу на підприємствах зі звичайними умовами праці. Працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади. Під час навчання, професійної підготовки або перепідготовки інвалідів допускається застосування альтернативних форм навчання. Інваліди мають переважне право на зарахування до вищих навчальних закладів та професійно-технічних навчальних закладів. Під час навчання стипендія та призначена пенсія виплачуються у повному розмірі. По закінченні навчального закладу інвалідам надається право вибору місця роботи. Органи державної влади зобов'язані створювати умови для безперешкодного доступу інвалідів до жилих, громадських і виробничих будинків, споруд, громадського транспорту, для вільного пересування в населених пунктах, які мають бути обладнані спеціальними засобами і пристосуваннями.

Працевлаштування людей з особливими потребами є складним процесом в усіх країнах світу. Крім фізичних бар'єрів, що перешкоджають пошуку роботи особам з інвалідністю, різноманітні положення, а також ставлення суспільства створюють певні проблеми для професійної інтеграції людей з обмеженими фізичними можливостями.

Україна приєдналася до Соціальної хартії, якою визначено право громадян з інвалідністю на незалежність, соціальну інтеграцію та участь у суспільному житті. При цьому соціальний захист — це не лише система соціальних виплат, послуг у доборі роботи, виплати допомоги по безробіттю, а насамперед система гідних умов праці та заробітної плати, легальної зайнятості.

Важливою передумовою забезпечення зайнятості інвалідів є їхня професійна реабілітація, до якої входять психологічна підтримка, професійна орієнтація (переорієнтація) інвалідів та їхнє професійне навчання. Психологічна підтримка сприяє оптимізації психоемоційного стану людини. Професійна орієнтація — це комплексна науково обґрунтована система форм, методів і засобів впливу на інвалідів з метою сприяння їхньому професійному самовизначенню, яка розроблена на основі стану здоров'я, обдаровань, здібностей, професійного освітньо-кваліфікаційного рівня, психофізіологічних особливостей, бажань, можливостей — з одного боку, та потреб ринку праці — з іншого.

Економічним підґрунтям, що може забезпечити підвищення рівня працевлаштування, а в результаті — зайнятості інвалідів, є реальне зростання обсягів виробництва продукції в усіх сферах та галузях економіки. Лише за таких умов є можливим істотне збільшення як загальної кількості робочих місць, так і кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів на підприємствах.

Ураховуючи досвід інших країн щодо створення ефективного механізму фінансово-економічної зацікавленості роботодавців у найманні інвалідів, стимулювання об'єктів господарювання до працевлаштування та забезпечення зайнятості інвалідів, для України є два основні напрями: 1) надання кредитів, субсидій роботодавцям з метою компенсації заробітної праці для інвалідів; 2) пільгове оподаткування підприємств, установ, організацій усіх форм власності та відомчого підпорядкування, де працюють інваліди.

Взаємовідносини працівника-інваліда з роботодавцем перебувають у сфері особливої уваги як з боку держави, в особі органів, що виконують її функції, так і суспільства загалом. Сумлінні роботодавці прагнуть виконати покладені державою обов'язки щодо працевлаштування інвалідів, але перешкодою досить часто стають неврегульовані законодавством питання у цій сфері відносин.

Фінансування актуальної проблеми працевлаштування інвалідів повною мірою покладено на підприємства, установи й організації. Саме вони під загрозою застосування до них штрафних санкцій вимушені безпосередньо працевлаштовувати інвалідів. Так, розширенню зайнятості інвалідів шляхом залучення їх до підприємництва, різних форм самозайнятості, у тому числі індивідуально-трудової діяльності, сприятиме прийняття на державному рівні нормативно-правових актів щодо допомоги в організації підприємницької діяльності, самозайнятості інвалідів та надання їм фінансової допомоги.

Починаючи з березня 2006 р., громадянам з особливими потребами, які зареєстровані у Державній службі зайнятості як шукачі роботи, надається статус безробітного. А з січня 2007 р. вони матимуть право на отримання матеріальної допомоги по безробіттю.

Наразі Міністерством праці та соціальної політики України розроблено проект Державної програми розвитку в Україні системи реабілітації і трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями та психічними захворюваннями на 2007-2011 рр. Очікується, що результатом її впровадження стане повернення через п'ять років до професійної та суспільної діяльності понад 170 тис. інвалідів.

Станом на кінець 2006 р. в Україні налічувалося близько 2,5 млн. осіб з інвалідністю. Проте в складі усього зайнятого населення України інваліди становили лише 1,5-1,6%, а від загальної чисельності інвалідів працювало близько 15%. Такий стан речей зумовлює потребу у всебічному дослідженні проблеми зайнятості осіб з особливими потребами та виробленні конкретних рекомендацій щодо розв'язання цієї проблеми.

Люди з обмеженими фізичними можливостями часто стикаються з проблемами на ринку праці, тому завданням держави є реалізація політики зайнятості інвалідів з метою залучення даної категорії громадян до сфери соціально-трудових відносин.

Правові аспекти зайнятості інвалідів визначаються низкою чинних нормативно-правових актів [1-5]. Ці нормативно-правові акти становлять підґрунтя соціальної політики щодо інвалідів у сфері праці, закріплюючи їхнє право на працю як умову повноцінної інтеграції у суспільство. Проте формування сприятливих умов для життєдіяльності інвалідів у суспільстві, зокрема їх працевлаштування, потребує великих матеріальних витрат. У результаті інваліди, маючи законодавчо визначені права, не мають реальних можливостей для їх реалізації.

В Україні державна політика працевлаштування інвалідів здійснюється через квотування, тобто резервування певного мінімуму робочих місць на підприємствах (в установах, організаціях) усіх форм власності та господарювання. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», для підприємств, установ, організацій встановлено 4%-й норматив для забезпечення робочими місця­ми інвалідів, а якщо на підприємстві працює від 8 до 25 осіб, то резервується одне робоче місце. Невиконання означеного нормативу тягне за собою сплату штрафних санкцій суб'єктами господарювання до Фонду соціального захисту інвалідів.

При цьому вітчизняним законодавством для роботодавців, окрім безвідсоткових позик на створення робочих місць для інвалідів терміном на три роки, не передбачено інших стимулюючих механізмів до найму чи збереження зайнятості цієї категорії громадян. Тим часом у зарубіжних країнах, окрім квотування, широко застосовують фінансово-економічні та соціально-психологічні механізми стимулювання роботодавців. Фінансово-економічними важелями заохочення роботодавців до працевлаштування інвалідів виступають різного роду пільги, дотації, субсидії. Соціально-психологічний механізм заохочення полягає у всебічному сприянні зайнятості інвалідів шляхом впровадження мотиваційних заходів, відзначення роботодавців, які створюють спеціально обладнані робочі місця для працевлаштування осіб з обмеженими можливостями понад встановлений законодавством норматив.

Ураховуючи зарубіжний досвід, у перспективі підвищенню рівня зайнятості інвалідів в Україні сприятиме розроблення й упровадження механізмів стимулювання вітчизняних роботодавців. Ними, зокрема, можуть бути:

1. 
   матеріальне стимулювання (дотації) роботодавців, які створюють робочі місця для інвалідів понад встановлений законодавством норматив;
   
2. дотації роботодавцям з метою компенсації заробітної плати працівників з інвалідністю в разі, якщо продуктивність праці таких працівників нижча порівняно з продуктивністю праці інших працівників;
   
3. надання дотацій та субсидій роботодавцям на облаштування та технічне обслуговування робочих місць для працівників з інвалідністю;
   
4. надання податкових пільг три сплаті внесків на соціальне страхування підприємствам (установам, організаціям) усіх форм власності та господарюванню, де працюють інваліди;
   
5. відзначення роботодавців, які перевиконують нормативи з працевлаштування інвалідів і створюють належні їм умови для роботи;
   
6. інформування громадськості про творчі здібності та трудові можливості інвалідів з метою подолання негативних стереотипів щодо них.
   

Л.В. Бондарчук, старший викладач кафедри соціології та соціальної роботи ІПК ДСЗУ


ЕТИЧНІ ЗАСАДИ, ЗАВДАННЯ ТА НАПРЯМКИ

СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ЛЮДЬМИ, ЩО МАЮТЬ ОСОБЛИВІ ПОТРЕБИ, ЩОДО ЇХ ПРОФЕСІЙНОЇ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ

НА РИНКУ ПРАЦІ


Соціальна робота як така, етична у своїй сутності і у своїх вихідних моментах, і є проявом гуманізму і суспільної моральності; у ній не існує таких норм і розпоряджень, таких обмежень і правил, які б ігнорували моральні принципи і духовні цінності, схвалювані суспільством.

Оскільки основний зміст соціальної роботи має яскраво виражений морально-етичний та ціннісно-гуманістичний характер, який визначає сутність і мету соціальної роботи, то соціальний працівник виступає носієм, творцем і розповсюджувачем гуманістичних і моральних цінностей. Він робить свій внесок у розвиток культури суспільства. При цьому поняття культури можна тлумачити дуже широко. На побутовому рівні - це зразок, на який мають орієнтуватись люди; культура ототожнюється з освіченістю, інтелігентністю, як певною якістю людини.

Складовою професійної культури є етична культура, в якій проявляються моральні вимоги до особистості спеціаліста. Професійно-етична культура соціального працівника відображає єдність процесу створення професійно-етичних цінностей і процесу засвоєння цих цінностей. Професійно-етична культура працівника представляє систему професійно-етичних якостей, які є регулятором соціальних відносин. Як і в загальній культурі, в професійно-етичній існують найпростіші уявлення про те, як слід чинити, - норми. Ці професійні норми зафіксовані у професійно-етичних кодексах і мають виконуватись незаперечно. Серед нагальних завдань сучасного етапу розвитку соціальної роботи в Україні, коли актуалізована потреба у розробці та прийнятті "Етичного кодексу" зреалізувалась, є дотримання на практиці стандартів, принципів і правил діяльності соціальних працівників, які зафіксовані у цьому документі. Виконання цього завдання сприятиме переходу соціальної роботи на новий якісний рівень, який відповідає міжнародним стандартам і вимогам до даного роду професійної діяльності як у європейських країнах, так і у світі в цілому.

Цінності у соціальній роботі - це не просто ідеали, це набір критеріїв для прийняття рішень. Отже, цінності - життєво важливий компонент практики соціальної роботи. Цінності й етичні принципи соціальної роботи виявляються на різних її рівнях і утворюють своєрідну систему, світоглядний концепт професійної субкультури, де реалізуються переконання і відносини, ідеали і прагнення, норми практичної взаємодії клієнта і професіонала. Цінності на рівні професійних норм і вимог визначають мету і задачі загального характеру, вони пов'язані з корпоративними принципами і нормами взаємодії, відносинами і системою колективної відповідальності - це положення є як європейським, так і загальносвітовим стандартом. Цінності даного рівня обгрунтовують конкретні дії соціального працівника в межах професійної компетенції, визначають його відповідальність перед клієнтами, колегами, роботодавцями, професією.

Як свідчить міжнародний досвід, у багатьох європейських країнах без участі соціальних працівників не обходиться ні розробка програм соціального розвитку, ні формування соціальної політики держави. Фахівці цієї сфери широко використовуються як експерти при підготовці законодавчих актів, прийнятті рішень місцевими органами влади та у громадських організаціях.

Проведення досліджень - один з найважливіших видів діяльності соціальної роботи. Результати досліджень необхідні соціальним працівникам не тільки для того, щоб судити про ефективність виконаної роботи, але і для того, щоб визначати потребу в соціальних послугах різних шарів і груп населення, робити висновки про маргіналізацію певних груп населення, прогнозувати на підставі одержаних даних розвиток соціальних служб та послуг і тим самим більше задовольняти раціональні потреби клієнтів і суспільства. Проведення таких досліджень є широкою міжнародною практикою, яка покликана наблизити рівень життя кожного громадянина до прийнятих європейських стандартів через наснаження і допомогу тим, хто потребує допомоги з боку держави, та шляхом забезпечення рівних можливостей для людей з порушеннями і без них проявляти свій потенціал, рівних можливостей бути корисними і цінними для суспільства, держави, сім'ї. Особливо гострою і актуальною видається ця проблема тоді, коли йдеться про соціальну роботу з людьми, що мають особливі потреби. Адже кожній людині повинно бути гарантоване гідне життя та рівні права і можливості, навіть якщо не всі в однаковій мірі можуть їх застосовувати.

Рішення почати дослідження повинно базуватися на переконаності соціального працівника в користі, яку дане дослідження може принести його клієнтам і суспільству в цілому. Проте при проведенні досліджень необхідно керуватись не тільки принципами обґрунтованості і доцільності, справедливими для всіх видів наукових досліджень, але і певними етичними принципами. І справа, безумовно, не у тому, що соціальний працівник може бути запідозрений в антигуманності або ненауковості своїх дій. Необхідність дотримання етичних принципів в проведенні досліджень продиктоване тією обставиною, що дослідження у соціальній роботі, у якій би формі вони не проводились, - це завжди дослідження людини, її особистих обставин життя й індивідуальних якостей, її душевного стану і особистих переживань, що є виключно надбанням особистості і іноді - її таємницею, яка ретельно оберігається від оточуючих. Тому, коли йдеться про дослідження, в яких беруть участь люди з особливими потребами, то ця умова повинна виконуватись ще більш ретельніше, і вимагає від соціальних працівників прояву неабиякого терпіння, людяності і такту під час проведення дослідження, зважаючи на психологічні особливості і вразливість даної категорії клієнтів соціальної роботи. Тому рішення про участь у дослідженнях, де необхідно надавати інформацію про самого себе, може ухвалити тільки сам клієнт соціальної роботи або особа, що має на це законне право. Цей постулат також є проявом етичних засад соціальної роботи, які лежать в основі будь-якого виду її фахової діяльності.

Важливим напрямком соціальної роботи з людьми, що мають особливі потреби, щодо їх професійної самореалізації на ринку праці є робота з громадською думкою. Оскільки ставлення до людей, що мають особливі потреби, не є однозначним у суспільстві. Це можна пояснити різним рівнем поінформованості людей щодо проблем інвалідності, різним рівнем їх залучення до цієї проблеми (ті, хто залучений до надання фахової допомоги, і пересічні громадяни без відповідних фахових знань), різним рівнем емоційного включення в цю проблему і відмінним особистим досвідом (ті, хто особисто стикнувся з проблемою інвалідності через взаємодію з родичами, друзями, знайомими, сусідами, і ті, хто знає про це, так би мовити, здалеку, теоретично).

Під час роботи по запровадженню пілотного проекту щодо розробки моделі соціальної реабілітації осіб з функціональною обмеженістю у Хмельницькій області нами було виявлено такі типові позиції ставлення до цільової групи у місцевій громаді:

• прихильність, розуміння проблем, співчуття;
  
• бажання допомогти, але незнання яким чином, наявність психологічних бар'єрів у спілкуванні з людьми, що мають особливі потреби;
  
• надання допомоги (матеріальної, грошової, психологічної, допомоги по господарству та по догляду);
  
• бажання допомогти і, водночас, констатація відсутності необхідних ресурсів і знань;
  
• бажання співпрацювати на рівні громади задля створення мережі допомоги;
  
• активне просування ідей побудови мережі допомоги і практична діяльність у цьому напрямку;
  
• байдужість;
  
• роздратування, агресія по відношенню до людей з інвалідністю і їхніх пільг;
  
• відсторонення, упереджене ставлення, відсутність власного погляду на проблему, керування у своїх діях стереотипами, які існують у суспільстві по відношенню до людей з особливими потребами, частіше негативних;
  
• побоювання, уникання людей з інвалідністю;
  
• зверхнє ставлення, як до неспроможних і ні на що не здатних.
  

Загалом, ставлення до людей з особливими потребами не є негативним, і в більшості своїй громада позитивно і з розумінням відноситься до людей з інвалідністю, хоча зустрічаються і інші думки і ставлення, але вони є поодинокі або складають меншість, але все ж таки є представленими у суспільній свідомості. Тому нагальним завданням соціальної роботи з людьми, що мають особливі потреби, щодо їх професійної самореалізації на ринку праці є також підвищення рівня розуміння проблем інвалідності та бажання надавати всіляку можливу підтримку і допомогу цій категорії громадян з боку широкої громадськості, формування сприятливої громадської думки. Для цього, на наш погляд, необхідно:

1. шукати дієві форми впливу на громадську думку через ЗМІ, соціальну рекламу, виступи відомих людей, відеосюжети (враховуючи специфіку такої роботи на загальнодержавному і на регіональному рівнях);
   

1. інформувати широку громадськість та місцеві громади про нові передові підходи до вирішення проблем людей з особливими потребами, інноваційні соціальні послуги для цієї категорії клієнтів соціальної роботи;
   

1. підвищувати обізнаність громадськості стосовно того, яким чином можна допомогти людям з особливими потребами;
   

1. популяризувати і піднімати суспільний статус інституту благодійництва в Україні в цілому і на регіональному рівні зокрема;
   

1. заохочувати підприємців до меценатства на користь людей з особливими потребами для покращення якості їх життя, висвітлення такого досвіду у ЗМІ, вшанування меценатів на спеціальних заходах;
   

1. пропагувати творчі здібності, успіхи і здобутки людей з особливими потребами, як засіб протидії їх стигматизації і соціальному виключенню у громаді та з метою формування позитивної громадської думки шляхом організації виставок та ярмарок їх робіт, організації концертів та фестивалів творчості людей з особливими потребами, а також змагань з інваспорту.
   

Не менш важливим завданням соціальної роботи з людьми, що мають особливі потреби щодо їх професійної самореалізації на ринку праці, є зміна суспільної свідомості, тих стереотипів і догм, які ще існують по відношенню до проблем інвалідності у суспільстві. І в першу чергу, усвідомлення людей з особливими потребами як рівноправних членів суспільства, що мають рівні права і можливості з іншими членами суспільства, повинно бути у високопосадовців та керівників, в компетенції яких знаходиться прийняття важливих рішень, що стосуються працевлаштування людей з особливими потребами. Тому у сучасних умовах підготовка робочого місця для інваліда передбачає і обов’язково повинна включати в програму підготовчих заходів проведення великої і клопіткої інформаційно-роз’яснювальної роботи по формуванню світоглядних концептів усіх учасників процесу (як самих людей з інвалідністю, так і тих керівників і працівників закладів і організацій, де можуть бути працевлаштовані люди з особливими потребами), щодо сприйняття ними і активного запровадження у життя ідей інтеграції людей з особливими потребами у суспільство і активного включення їх у всі сфери суспільного життя, на противагу принципам відчуження, ізоляції і виключення, які донедавна панували у якості парадигми у підходах до соціальної роботи з людьми, що мають особливі потреби. Сама філософія соціальної роботи з людьми, що мають особливі потреби, щодо їх професійної самореалізації на ринку праці зазнає певних змін і на сьогодні має розглядати людину з особливими потребами не як об’єкт соціальної роботи, а як її активний суб’єкт, який здатен брати активну участь у суспільному житті, приймати виважені рішення і нести за них відповідальність.

Нормативно-правова база, що слугує забезпеченню реалізації прав, потреб та інтересів інвалідів, налічує близько 50 законів України, постанов Верховної Ради України, указів та розпоряджень Президента України, понад 40 постанов Кабінету Міністрів України та низку відомчих нормативних актів. Серед найбільш значимих слід зазначити такі:

• Закон України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" від 06.10.2005 № 2961-ІV
  
• Закон України "Про соціальні послуги" від 19 червня 2003 р. № 966-ІV
  
• Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. № 875-ХІІ
  
• Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" від 16 листопада 2000 р. № 2109-ІІІ
  
• Закон України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам" від 18 травня 2004 р. № 1727-ІV
  
• Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 р. № 1434
  
• Положення про виплату інвалідам компенсації на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 1998 р. № 296.
  
• Порядок забезпечення інвалідів автомобілями, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. № 999.
  

Щодо доопрацювання нормативно-законодавчої бази, то назріла необхідність розробки стандартів якості соціальних послуг, що були б закріплені у відповідних офіційних документах. Зокрема, державних мінімальних стандартів для послуг, які надаються людям з особливими потребами у реабілітаційних установах та закладах з метою зменшення або подолання їх фізичних, психічних розладів та/або інтелектуальних вад. Розробка стандартів якості соціальних послуг, у яких були б реалізовані норми Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів", Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні", та які б працювали на виконання Закону України "Про соціальні послуги" та Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", сприяла б забезпеченню якості соціальних послуг та більш чіткому регулюванню надання соціальних послуг відповідно до групи клієнтів, мети надання послуги і типу закладу, що їх надає.

Підводячи підсумок вищезазначеного, слід зауважити, що соціальна робота з людьми, що мають особливі потреби, щодо їх професійної самореалізації на ринку праці, повинна проводитись комплексно, на всіх рівнях (як на державному, так і на регіональному), включати різні форми і напрямки роботи (обов’язково включати інформаційний, психологічний і правовий напрямки) і проводитись з усіма учасниками, задіяними у цьому процесі: як з самими людьми, що мають особливі потреби, так із тими керівниками і працівниками закладів і організацій, де можуть бути працевлаштовані люди з особливими потребами, а також із громадськістю в цілому.

Таким чином, можна констатувати, що розбудова і розвиток інституту соціальної роботи в Україні, створення умов для професійної самореалізації кожної людини в суспільстві, поглиблення етичних засад практичної соціальної роботи з різними категоріями клієнтів і, зокрема, з людьми, що мають особливі потреби, сприятимуть розбудові громадянського суспільства і правової держави, подальшому розвитку і поглибленню процесів демократизації в Україні, наближаючи її тим самим до найкращих європейських і світових стандартів.


Список використаної літератури

1. Бондарчук Л.В. Модель соціальної реабілітації осіб з функціональними обмеженнями // Інноваційні моделі соціальних послуг. Проекти Українського фонду соціальних інвестицій. Том 3 [Авт. кол.: Бондарчук Л.В., Дума Л.П., Кабаченко Н.В. та ін.: За ред. Шкуратової Н.М.]- К: ТОВ «ЛДЛ», 2007.-320 с.
   
2. Бондарчук Л.В. Проблеми соціалізації молоді: пошук концептуальних підходів соціальної роботи по забезпеченню соціалізації молоді з особливими потребами // Матеріали VІІІ Міжнародної науково-практичної конференції „Молодь в умовах нової соціальної перспективи”. – Житомир, 2006. – С. 100-101.
   
3. Бондарчук Л.В. Етичні засади соціальної роботи у контексті європейських стандартів // Матеріали ІV Міжнародного симпозіуму з біоетики „Розвиток ідей біоетики у європейському контексті”. – К.: Сфера. – 2006. – С.24-25.
   
4. Вступ до соціальної роботи: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Т.В.Семигіної, І.І.Миговича. – К.: Академ. видав., 2005. – 304 с.
   
5. Лукашевич М.П., Бондарчук Л.В. Інноваційні соціальні технології професійного самовизначення особистості: Навч.посібник. – К.: ІПК ДСЗУ, 2005. - 144 с.
   
6. Медведева Г.П. Этика социальной работы: Учебн. пособие для студ. высш. учебн. заведений. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2002. – 208 с.
   

В.П. Логвиненко, старший науковий

співробітник науково-дослідної лабораторії з професійної орієнтації незайнятого населення ІПК ДСЗУ