Бобир С. Л., Боровик А. Г., Гетта В. Г., Гринь Т. В., Жила С. О., Завацька Л. М., Зайченко І. В., Іванишина В. П., Носко М. О., Сидоренко В. К., Кузьомко Л. М., Ляшенко О

Вид материала

Документы

Содержание Використані джерела Experimental verification of rural pupils’ readiness to farmer activity До організації і управління Постановка проблеми. Аналіз останніх досліджень і публікацій Метою даного дослідження Рис.1. Технологія організації самостійних занять фізичними вправами учнів загальноосвітньої школи Рис. 2. Впровадження самостійної роботи учнів загальноосвітньої школи в різноманітні форми організації занять фізичними вправами Перспективи подальших досліджень у даному напрямку. Сутність та взаємозв’язок технічної творчості Виклад основного матеріалу. Дитяча технічна творчість

Подобный материал:

• Бобир С. Л., Боровик А. Г., Гетта В. Г., Гринь Т. В., Жила С. О., Завацька Л. М., Зайченко, 7100.22kb.
• Основы безопасности жизнедеятельности (обж) М. С. Сидоренко,, 1983.12kb.
• Я україни буковинська державна медична академія в. А. Троянський, М. М. Сидоренко, 2652.9kb.
• Г. Г. Файзуллин // Экономика с Х. и перераб предприятий. 2011. № С. 65-67, 248.06kb.
• Т. А. Боровик Инновационные технологии развития музыкальности детей на урок, 22.38kb.
• Сидоренко Александр Михайлович Сидоренко вологодский писатель и поэт. Он оставил знатокам, 48.46kb.
• 19. 00 Малый зал Филармонии галина сидоренко, 80.16kb.
• Положення, 84.19kb.
• Театрально-концертне життя, 82.63kb.
• 1. Зайченко А. Крестьянскому подворью- государственную поддержку // апк: экономика,, 20.47kb.

Використані джерела

1. Грабарь М.И. Применение математической статистики в педагогических исследованиях. Непарамет­рические методы / М.И. Грабарь, К.А. Краснянская . – М: Педагогика, 1977. – 136 с.
   
2. Губенко О.В. Формування у старшокласників готовності до вибору професій у сфері творчої технічної діяльності (психологічний аспект): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук: спец. 19.00.07 / О.В. Губенко. − Ін-т педагогіки і психології професійної освіти АПН України. – К., 1998. – 24 с.
   
3. Диагностика учебной деятельности и интеллектуального развития детей / [под ред. Д.Б. Эльконина, А.А. Венгера]. – М.: Педагогика, 1981. – 115 с.
   
4. Кожухова Т.В. Основи психолого-педагогічного дослідження /Т.В. Кожухова. – Харків: Вид-во НФаУ: Золоті сторінки, 2002. – 240 с.
   
5. Кучерявий А.О. Характеристика ставлення сільських школярів до фермерської праці / А.О. Кучерявий // Розвиток творчого потенціалу педагогів і школярів Донеччини: Зб. матеріалів Всеукр. наук.-практ. конф., Донецьк, 3-4 листопада 1999 р. – Донецьк: КІТІС, 1999. – С. 220-222.
   
6. Лучечко Р.І. Формування готовності старшокласників сільської школи до трудової діяльності в умовах ринкових відносин: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: 13.00.01 / Р.І. Лучечко. − Інститут педагогіки АПН України. – К., 1994. – 24 с.
   

Koliada А.

EXPERIMENTAL VERIFICATION OF RURAL PUPILS’ READINESS TO FARMER ACTIVITY

The experimental verification of rural school pupils’ readiness to farmer activity is reflected in the article. The attitude of farmers and senior pupils’ parents to the mentioned problem is analysed. The proper conclusions in relation to the improvement of rural school work efficiency in this direction are made.

Key words: readiness to farmer activity, rural school, constater experiment.


Надійшла до редакції 17.08.2010

УДК 796.01

Лисенко Л.Л., Багінська О.В, Заровна А.М.,
Почтар О.М., Огієнко М.М., Воєділов С.А.

ДО ОРГАНІЗАЦІЇ І УПРАВЛІННЯ
САМОСТІЙНИМИ ЗАНЯТТЯМИ ФІЗИЧНИМИ ВПРАВАМИ УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ

В статті розглядається проблема пошуку шляхів організації та управління самостійними заняттями фізичними вправами учнів загальноосвітньої школи.

Ключові слова: самостійна робота, фізичні вправи, управління, організація, учні загальноосвітньої школи.

Постановка проблеми. Особливості сучасних умов життя, стрімкий розвиток технічного прогресу, модернізація навчальних процесів, різке зростання інформації – все це негативно впливає на організм учнів загальноосвітньої школи. Загальновідомо, що фізичні вправи як засіб фізичної реабілітації є основою для відновлення порушених фізіологічних функцій організму людини. Цілеспрямовані рухи – запорука нормального фізичного розвитку, а оптимальна рухова активність – необхідна умова гармонійного розвитку учнів. Проте в останнє десятиріччя в більшості дітей шкільного віку спостерігається дефіцит рухів у режимі дня, що призводить до послаблення функцій внутрішніх органів і систем організму. Малорухомий спосіб життя негативно впливає на хворих та ослаблених різними захворюваннями дітей, оскільки посилює функціональні зміни в організмі (Е.С. Вільчковський, Н.Ф. Денисенко 2005; Е.Г. Буліч, І.В. Муравов, 2003; Б.М. Шиян, 2001 та ін.).

В сучасних умовах важливим завданням сім’ї та школи в роботі по формуванню основ, зміцненню та збереженню здоров’я дітей є створення у школярів стійкого інтересу до занять фізичними вправами в школі та дома. На нашу думку, однією із актуальних проблем є актуалізація самостійної роботи учнів та пошук шляхів підвищення ефективності системи організації та управління самостійними заняттями фізичними вправами учнів загальноосвітніх шкіл.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема розвитку самостійності учнів у дидактиці є традиційною. У працях прогресивних мислителів і педагогів Я.А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, І.Г. Песталоцці, Ф.А. Дістервега не раз підкреслювалося значення самостійності учнів в оволодінні знаннями, уміннями і навичками.

За даними Г.Б. Мейсона, Е.Б. Шауліна, 1986; О.Д. Дубогай, 1998; Б.М. Шияна, 2001; В.А. Віндюка, 2002 організація самостійних занять школярів фізичними вправами сприяє підвищенню їхньої рухової активності, раціональному проведенню дозвілля та, як наслідок, удосконаленню й закріпленню навчального матеріалу з фізичної культури; вихованню потреби в систематичних заняттях фізичною культурою, позитивно впливає на здоров'я, фізичний розвиток, рухову підготовленість дітей.

Не зважаючи на актуальність питання та тривалий термін його дослідження, на сьогодні проблема організації системи самостійних занять не вирішена повністю. Актуальною залишається проблема пошуку засобів та методів збільшення рухової активності учнів.

Особливо гостро це питання постає у фізичному вихованні, оскільки самостійна робота учнів пов’язана не тільки з оволодінням теоретичними знаннями, але і безпосередньо пов’язана з руховою активністю, яка може мати не тільки позитивний, а і негативний вплив на організм учнів. Це зумовлює необхідність управління адаптивним функціонуванням організму школяра (В.В. Петровський, 1978; Т.Ю. Круцевич, 2003; В.М. Платонов, 1997) під час самостійних занять фізичними вправами та створення науково обґрунтованої системи організації та управління самостійними заняттями фізичними вправами.

Метою даного дослідження є розробка теоретично обґрунтованої системи організації і управління самостійними заняттями фізичними вправами учнів загальноосвітньої школи.

Р
© Лисенко Л.Л., Багінська О.В, Заровна А.М.,
Почтар О.М., Огієнко М.М., Воєділов С.А., 2010
езультати дослідження. Обов'язкові уроки з фізичної культури учнів загальноосвітньої школи не завжди спроможні поповнити дефіцит рухової активності школярів, забезпечити відновлення їх розумової фізичної та психічної працездатності, запобігти захворюванням. Вирішенню цих завдань сприяють самостійні заняття школярів фізичними вправами [1, 2], які допомагають ліквідувати недоліки їх рухової діяльності, сприяють більш активному засвоєнню навчальної програми та здачі контрольних нормативів. Ці заняття надають можливість оволодіти цілим рядом нових рухових умінь та навичок, які непередбачені програмою з фізичного виховання, підвищити рухову активність.

З 2009/2010 навчального року була впроваджена нова навчальна програма з фізичної культури для учнів 5–9 класів загальноосвітніх навчальних закладів (авт. Т.Ю. Круцевич та інші), яка спрямована на реалізацію принципу варіативності в навчальному процесі. Уперше, враховуючи досвід провідних Європейських країн у галузі фізичного виховання, не декларативно, а реально передбачається планування змісту навчального матеріалу відповідно до віково-статевих особливостей учнів та їх інтересів.

Згідно нової програми, технологія організації самостійних занять фізичними вправами учнів загальноосвітньої школи має реалізовуватись наступним чином (рис.1).




Рис.1. Технологія організації самостійних занять фізичними вправами учнів загальноосвітньої школи


Організація самостійної роботи учня за певним варіативним модулем потребує розробки програми самостійних занять до цього модулю, відповідно до року навчання, віку, статі, підготовленості. Конкретні версії методики самостійних занять розробляються у відповідності до умов дидактичної задачі. Нажаль сучасна технологія самостійної роботи не передбачає здійснення особистісно орієнтованого підходу до учнів та ефективної системи педагогічного та медико-біологічного контролю.

На основі аналізу наукових праць провідних педагогів Ю. К. Бабанського, М. О. Данилова, В. Онищука можемо виділити такі форми організації фізичного виховання які передбачають самостійну роботу учнів (рис.2) – виконання індивідуальних завдань на уроці з фізичної культури, секційному занятті та виконання домашніх завдань; різноманітні форми самостійних занять під час навчання та на канікулах (ранкова гімнастика, активний відпочинок, протягом дня, загартовувальні процедури, тощо).





Рис. 2. Впровадження самостійної роботи учнів загальноосвітньої школи в різноманітні форми організації занять фізичними вправами

Для успішної реалізації самостійної роботи учнів загальноосвітньої школи в даній схемі передбаченні форми, що створюють найсприятливіші умови для виховання звички до систематичних занять, і як наслідок сприяють запровадженню фізичної культури в побут.

Однією зі складових системи організації і управління самостійними заняттями фізичними вправами учнів загальноосвітньої школи, на нашу думку є формування мотиваційної готовності школярів до самостійних занять. Для вирішення даної задачі необхідно послідовно і цілеспрямовано озброювати учнів системою спеціальних знань, умінь та навичок, включати в уроки фізичної культури різноманітні навчальні завдання, створювати спеціальні педагогічні ситуації, які б готували учнів до самостійних занять фізичними вправами в умовах навчального і подовженого дня школи, в сім’ї і за місцем проживання.

Наступною складовою системи організації і управління самостійними заняттями фізичними вправами учнів загальноосвітньої школи є оволодіння учнями знаннями методики самостійних занять фізичними вправами в руховому режимі дня; формування навичок самоконтролю та саморегуляції. Придбання учнями знань методики самостійних занять фізичними вправами можливе при наявності тісного взаємозв’язку навчальної, позакласної і позаурочної роботи з фізичного виховання школярів.

Контроль і самоконтроль самостійної роботи є джерелом інформації про ефективність діяльності учнів і дозволяє при необхідності вносити відповідні корективи у програму дій; порівнювати і оцінювати досягнення учнів. Проте контроль є не лише джерелом отримання інформації, а і потужним стимулом самостійної діяльності, активізації школярів на уроках фізичної культури та в позаурочний час. Основними методами самоконтролю учнів, якими вони повинні оволодіти є самооцінка фізичного стану, контроль за адекватністю і інтенсивністю навантажень та ефективності занять [4, 5].

Управління самостійними заняттями фізичними вправами учнів загальноосвітньої школи неможливе без впровадження системи медико-біологічного та педагогічного контролю. За даними Т.Ю. Круцевич, 2003 систематичний контроль діяльності, поведінки і стану здоров’я учнів стає найбільш ефективним при поєднанні його зі самоконтролем. Заходи медико-біологічного та педагогічного контролю визначають стан організму учня на даний момент, враховують попередній стан та прогнозують можливі стани в майбутньому, що дозволяє адекватно відібрати засоби фізичного виховання і видів спорту. Педагогічний контроль з боку вчителя дозволить виявити ефективність педагогічних впливів і при виникненні їх невідповідності із запланованими результатами, прийняти рішення щодо їх корекції.

Основною складовою системи організації і управління самостійними заняттями фізичними вправами учнів загальноосвітньої школи є врахування основ адаптації до фізичних навантажень, адже адекватні зовнішньому впливу зміни відбуваються лише тільки в тих випадках, коли сила обурювальних впливів не перевищує межи фізіологічних можливостей систем організму. Врахування і використання знань про закономірності адаптаційних механізмів функціонування організму учня під час м’язової діяльності є основою управління функціональним станом людини в процесі фізичного виховання [3, 4].

Таким чином, науково обґрунтована система організації і управління самостійними заняттями передбачає комплексний підхід який включає:

• формування мотиваційної готовності школярів до самостійних занять фізичними вправами;
  
• засвоєння учнями необхідної системи знань;
  
• формування в учнів навичок самоконтролю та саморегуляції;
  
• впровадження системи медико-біологічного та педагогічного контролю;
  
• врахування основ теорії адаптації до фізичних навантажень в процесі самостійної роботи учнів з фізичної культури.
  

Висновки

1. Сучасна система фізичного виховання школярів вимагає створення функціональної системи організації і управління самостійними заняттями.
   
2. Організація і управління самостійними заняттями фізичними вправами учнів загальноосвітньої школи повинна включати формування мотиваційної готовності школярів до самостійних занять; засвоєння ними необхідної системи знань; навичок самоконтролю та саморегуляції; впровадження системи медико-біологічного та педагогічного контролю; врахування основ теорії адаптації до фізичних навантажень.
   

Перспективи подальших досліджень у даному напрямку. В результаті нашого дослідження виявлено доцільність подальшої розробки даного питання у напрямку створення програм самостійних занять для різних вікових категорій учнів у відповідності з напрямками підготовки.


Використані джерела

1. Віндюк Андрій Валерійович. Основи технології самостійних занять фізичними вправами учнів молодших класів : Дис. канд. наук з фіз. виховання та спорту: 24.00.02 / Гуманітарний ун-т "Запорізький ін-т держ. та муніципального управління". — Запоріжжя, 2002.
   
2. Мейксон Г.Б. Самостоятельные занятия учащихся по физической культуре / Мейксон Г.Б., Шаулин В.Н., Шаулина Е.Б. – М. : Просвещение, 1986. – 112 с. – (Б-ка учителя физ. культуры).
   
3. Петровский В.В. Организация спортивной тренировки / В.В. Петровский. – К.: Здоровье. – 1978. – 96 с.
   
4. Теория и методика физического воспитания : учебник для вузов в 2 т / под ред. Т. Ю. Круцевич. – К. : Олимпийская литература, 2003. – 816 с.
   
5. Шиян Б. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1.–Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2001. – 272 с.
   

Lysenko L.L., Baginska O.V., Zarovna A.M.,
Pochtar O.M., Ogienko M.M., Voyedilov S.A.

Organization and management of independent exercise periods
the secondary school pupils

The article discusses the problem of finding ways to improve the system of organization and management as independent of exercise students the secondary school.

Key words: independent work, exercise, management, organization, students of secondary school.

Надійшла до редакції 02.09.2010

УДК 371.622

Матвісів Я.Я.

СУТНІСТЬ ТА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ТЕХНІЧНОЇ ТВОРЧОСТІ
Й ЕКОНОМІЧНОГО ВИХОВАННЯ ШКОЛЯРІВ

У статті розкриті сутнісні ознаки й особливості методики організації навчально-пізнавальної діяльності та економічного виховання школярів у галузі технічної творчості.

Ключові слова: творча діяльність, дитяча технічна творчість, економічна ефективність творчого процесу.

Постановка проблеми. У філософському словнику зазначено, що „… творчість передбачає усвідомлену дію, реалізацію мети, задуму і є могутнім джерелом новаторства в усіх галузях матеріального і духовного життя суспільства” [12, с. 684]. З цим важко не погодитись, адже у повсякденному житті, людина, наштовхуючись на перепони докладає чимало зусиль, щоби навчитись переборювати їх, шукаючи нових способів розв’язання проблем.

Історія становлення та розвитку людської спільноти, її виживання та самоствердження у протистоянні зі силами природи, тісно переплетена з історією винаходів, історією створення нових й удосконалення існуючих технік та технологій. І хоча, як стверджує В.Скотний, технічний прогрес не був ні метою, ні навіть домінантою розвитку більшості цивілізацій, які змінювали одна одну до Нового часу [8, с. 6], для нас важливим є усвідомлення того, що, починаючи з створення найпростіших знарядь праці з каменю та деревини та завершуючи сучасними технологіями у галузях медицини чи генної інженерії – усе це результати важкого й величного процесу, який називається творчістю.

В
© Матвісів Я.Я., 2010
агомий внесок у різнобічне дослідження теорії творчості зробили Г. Батищев, М. Каган, Б. Кедров, А. Коршунов, В.Моляко, Я. Пономарьов, А. Шептулін, В. Шинкарук, А. Шумілін та ін. Творчість зазвичай розглядається дослідниками у двох аспектах: 1) як духовна або предметно-перетворювальна діяльність, зумовлена високим рівнем активності особистості, спрямованої на подолання суперечності і отримання кінцевого результату; 2) як сукупність якостей особистості, що забезпечують її самореалізацію та самоствердження.

Виклад основного матеріалу. У найбільш загальній формі творчість – „це продуктивна діяльність, що здатна породжувати якісно нові матеріальні та духовні цінності суспільного значення” [12, с. 684]. Новизна є однією з головних ознак та відмінностей результатів творчої діяльності від результатів діяльності виконавчої, ремісничої.

Аналіз й узагальнення літературних джерел дозволяють трактувати творчість як складне комплексне явище, детерміноване соціально-психологічними передумовами, що виступає у вигляді розвивальної взаємодії суб’єкта й об’єкта та спрямоване на вирішення діалектичної суперечності відповідно до поставленої мети. Для творчості необхідно створити об’єктивні соціальні і матеріальні умови, виявити та стимулювати суб’єктивні якості і властивості особистості (можливості, потенціал, мислення, творчі здібності, уміння тощо). Творчості характерна об’єктивна й суб’єктивна новизна.

Проблема носія творчості, тобто особистості, яка творить, є найголовнішою при вивченні творчості. Щодо цього відомий російський психолог Л.С. Виготський писав: „Звичайно, найвищий вияв творчості і досі доступний лише небагатьом обраним геніям людства, однак у буденному житті творчість є необхідною умовою існування, і все, що виходить за межі рутини і в чому міститься хоча б йота нового, зобов’язане своїм походженням творчому процесу людини” [2, с. 124]. З цього випливає один з головних висновків психолого-педагогічної науки про те, що задатки творчих здібностей притаманні кожній людині, кожній нормально розвиненій дитині. Відмінності можуть проявлятися лише у масштабах реалізації творчих потенцій та рівні їх суспільної значимості.

Не менш важливим за попередній, є висновок про те, що творчі здібності слід розвивати. Притому цей процес повинен бути неперервним і розпочинати його необхідно з якомога раннього віку. За інших обставин, дитина може зазнати збитків, які з часом, буде трудно компенсувати. Творчості потрібно та можна вчити. Першочергову роль у формуванні і розвитку творчих здібностей учнів було відведено школі та позашкільним навчально-виховним закладам.

Відомо, що процес створення предмету, проекту, формулювання ідеї тощо можна називати творчим лише у випадку, коли йому будуть притаманні такі основні ознаки: новизна, корисність, економічність й естетичність. Прийнято розрізняти наукову, науково-технічну та технічну творчість. Вектор наукової творчості спрямований на пізнання навколишнього світу. Це, здебільшого, творчість у царині фундаментальних наук, результатом яких є відкриття.

Змістом науково-технічної творчості є дослідження закономірностей відомих (відкритих, попередньо виявлених) явищ з метою їх адаптації до суспільної практики. Результатом даного виду творчої діяльності, в основному, є винаходи підвищеного рівня складності: новий пристрій, спосіб, речовина, а також поєднання відомих раніше елементів, внаслідок чого можна отримати новий позитивний ефект.

Технічна творчість реалізується завдяки економічно обґрунтованій інженерній діяльності, яка спрямована на розробку нових технічних рішень, підґрунтям яких є відомі, попередньо встановлені закономірності. Означення цього виду діяльності трактується через її кінцевий результат, яким є доцільне рішення у проекті або у формі матеріального втілення певної технічної задачі з елементами новизни. Тобто результатом процесу технічної творчості є відносно прості винаходи, раціоналіза­торські пропозиції, конструкторські розробки, що мають економічний ефект. Технічна творчість здійснюється у процесі раціоналізаторської та винахідницької діяльності. Вона спрямована на вдосконалення техніки та технології виробництва, тому має суспільно корисну значимість та економічну ефективність.

З раннього дитинства людина заявляє про свою потребу у праці і, що особливо важливо, намагається внести у цю працю свій, притаманний лише їй особисто зміст та характер. Таким чином, від того як буде організоване трудове навчання та економічне виховання у школі, як скоро учні будуть залучені до творчої (проблемно-пошукової) діяльності, зокрема й технічної, залежатиме ефективність розвитку та утвердження їхніх особистісних якостей.

Чисельні педагогічні спостереження засвідчили, що у формуванні і розвитку здібностей вирішальну роль відіграють зовнішні чинники, чільне місце з-поміж належить умовам (організація навчального середовища, форми, методи та засоби процесу учіння). Не применшуючи ролі та значення цього природного, Божого дару дитини (йдеться про вроджені здібності) у реалізації її майбутніх життєвих перспектив, ми хочемо дещо змінити акцент, стверджуючи, що у порівнянні з знаннями, уміннями та навичками, яких здобула людина, здібності, у цілісній структурі особистості виступають лише як певна можливість. Подібно тому, як кинуте у землю зерно є лише вірогідною перспективою дозрілого колоса, що мав би вирости з цього зерна, так і здібності людини є лише можливістю для осягнення життєвого успіху. Таким чином здібності виступають і як передумова якісного засвоєння знань та умінь, і як домінанта його результату. Вони розвиваються лише за умови практичної діяльності людини. Поза такою, розвиток здібностей є неможливим.

Звертаючись до витоків народної мудрості, можна віднайти, що геній – це один процент таланту і дев’яносто дев’ять процентів поту. Отже, об’єктивна закономірність та причинна зумовленість отримання позитивного результату у процесі творчої діяльності спонукає нас до визнання того, що відкриття чи винаходи є результатом наполегливого пошуку, який ґрунтується на основі набутих людиною теоретичних знань та досвіду їх практичного використання.

Дитяча технічна творчість – масова форма залучення школярів до творчої діяльності у галузі техніки та технологій. Цей вид діяльності педагоги розцінюють не лише як форму організації процесу пізнання світу техніки, а й один з ефективних способів трудового й економічного виховання.

З психологічної точки зору, дитяча технічна творчість є унікальною формою організації навчального процесу практичного спрямування, завдяки якому уже у ранньому дитячому віці вдається виявити коло здібностей учнів, а головне, контролювати рівень та послідовність їх розвитку. Зважаючи на педагогічну та психологічну складові, можна стверджувати, що дитяча технічна творчість – це ефективний засіб виховання (трудового, економічного, естетичного тощо), цілеспрямований процес розвитку творчих здібностей, в ході якого учні вирішують нові завдання щодо створення матеріальних об’єктів з ознаками естетичності, корисності та новизни, а також їх економічного обґрунтування. Отже, як і для будь-якого виду творчості (наукової, науково-технічної чи технічної), ознака новизни й економічної ефективності має бути одним з головних атрибутів дитячої діяльності.

Аналіз результатів творчої діяльності школярів засвідчує, що створені учнями продукти здебільшого не є новими для суспільства; а лише для самих дітей, тобто новизна створених предметів має суб’єктивний характер. Проте, з погляду психологічної науки, праця учнів не позбавлена творчого характеру, оскільки у процесі праці школярі відкривають для себе елементи нового, раніше невідомого. Це принциповий момент, оскільки для розвитку й утвердження здібностей особистості школяра характер новизни (об’єктивний чи суб’єктивний) створеного ним продукту не має особливого значення. Навчальний характер творчої технічної діяльності дітей висуває на перший план не результат, а лише підготовку школярів до цього виду діяльності в майбутньому. За такого підходу, видається можливим визнати роботу учнів у галузі техніки творчою, адже результатам їхньої діяльності притаманні ознаки оригінальності та самостійності.

У практиці педагогічної діяльності з організації роботи творчих технічних об’єднань школярів трапляються випадки, коли учні працюють за готовою „рецептурою”, зразком, еталоном. Такі заняття, хоч і вважаються репродуктивними, проте мають позитивний бік: учні знайомляться з об’єктами техніки, набувають відповідних умінь практичного характеру, змістовно організовують дозвілля. Цей вид діяльності прийнято вважати технічним аматорством. Отже, у навчальних заняттях юних техніків слід розрізняти технічне аматорство як деяку шаблонну форму змістового наповнення їхньої діяльності і технічну творчість як вищу ступінь технічного аматорства.

Принагідно зауважимо, що технічне аматорство не слід розглядати як щось недосконале, другорядне, а швидше навпаки „…вимога точного виконання заданого, „чистоти роботи” повинна бути необхідною умовою кожного навчального заняття. Передчасне перетворення навчальної діяльності у творчість, призводить не до виховання творців, а до виховання дилетантів, що задовольняються розпливчатістю контурів, наближеністю виконання завдання, яка закриває усі вірогідні шляхи до дійсної творчості” [3, с. 125].

Навчання технічної творчості та економічне виховання школярів є складною, багатоаспектною та різновекторною проблемою. Працюючи над проблемою вихо­вання творчих потенцій особистості, відомий український педагог В. Сухомлинський намагався досягти, щоб думка не лише збуджувала уяву дитини, а й, образно кажучи, була на кінчиках її пальців. Багаторічна робота з дітьми навела вченого на думку про те, що думка удосконалює трудовий процес, а рука розвиває розум, сигналізуючи йому про тонкощі виконуваної дії. Однак таку функцію виконує не будь-яка праця, а, насамперед, складна, творча праця, у процесі якої проявляється здатність до вдумливого аналізу фактів, явищ, причинно-наслідкових зв’язків та закономірностей [10].

Досліджуючи процес технічної творчості, вчені умовно поділяють його на окремі етапи. Так, французький психолог Ж. Рібо виділив у процесі творчості три фази: визрівання ідеї, відкриття або винахід і перевірку (в тому числі й економічну). Інженер П. Енгельмейєр у технічній творчості вбачав такі стадії: 1) інтуїтивний „проблиск” ідеї та її усвідомлення; 2) створення плану (схеми) винаходу та його економічне обґрунтування; 3) реміснича реалізація творчого задуму [9].

Достатньо розгорнуту схему етапів винаходу, як результату творчої діяльності, запропонував американський психолог Росмен. Він відзначає сім етапів процесу винаходу: 1) розуміння потреби винаходу; 2) аналіз цієї потреби; 3) ознайомлення із наявною інформацією; 4) формулювання максимальної кількості існуючих об’єктивних розв’язків; 5) їх критичний аналіз; 6) зародження ідеї нового винаходу; 7) експериментальна перевірка [4].

Відомий винахідник та автор теорії розв’язання винахідницьких задач (ТРВЗ) Г. Альтшулер сформулював три основні стадії творчої діяльності винахідника: аналітичну, оперативну та синтетичну. Аналітичну стадію автор умовно поділяє на такі етапи: 1) формулювання завдання; 2) уявлення ідеального кінцевого результату; 3) прогнозування реально можливих перешкод у процесі конструювання (форму­лювання суперечностей); 4) уточнення причини їх виникнення; 5) моделювання умов, за яких можливо буде їх подолати. Сутність оперативної стадії зводиться до подолання суперечностей (адміністративних, технічних, фізичних, економічних) шляхом внесення у об’єкт певних змін. Остання, завершальна стадія творчого процесу – синтетична, коли винахідник прагне до узагальнень та пошуку нових об’єктів, де можна було б застосувати творчі розробки з економічною ефективністю.

Технічну творчість учнів слід розглядати як своєрідну з’єднувальну ланку між фундаментальними, науково-природничими та спеціальними (технологічними, виробничими, економічними тощо) знаннями.

Ефективність процесу становлення і розвитку творчих якостей особистості учня в галузі техніки та технологій, з поміж іншого, визначається і якістю фахової підготовки педагога, його умінням організувати технічну діяльність, підтримувати, розвивати та стимулювати послідовність пізнавального інтересу школярів до даного виду творчості. Це зумовлює необхідність особистісного моделювання педагогом власної траєкторії педагогічної діяльності.

Однією з головних психолого-педагогічних вимог до організації навчально-пізнавальної діяльності учнів у галузі техніки є необхідність врахування їхніх вікових особливостей. За твердженням психологів та педагогів в організації творчої діяльності школярів важлива роль належить відбору об’єктів конструювання. Процес творчої діяльності школярів також має бути неперервним. Епізодичність може викликати зацікавленість, активізувати пізнавальну діяльність на момент виконання певного виду діяльності, сприяти виникненню проблемної ситуації тощо. Проте будь-яка епізодичність чи експромт здатні лише мінімально викликати інтерес учнів до пізнання. Важливе значення належить результативності творчої праці, адже економічний ефект від результатів творчих потуг є потужним стимулом до творчої діяльності. Принагідно зазначимо, що результативність у творчості школярів слід розглядати не лише стосовно кінцевого продукту творчості, а й щодо досягнень, які отримали учні, на окремих, відносно самостійних етапах цілісного процесу виконання поставленого завдання.

Поділ процесу творчої діяльності на низку етапів є умовним, бо викликаний лише методичними міркуваннями, оскільки полегшує моделювання змісту роботи учнів, проектування елементів педагогічного впливу (форми організації та проведення, методи, засоби тощо) на розвиток творчих потенцій суб’єкта навчання.

Аналіз існуючих наукових підходів, що стосуються з’ясування ознак поділу процесу творчої діяльності на окремі етапи, дав можливість виділити три основні, відносно самостійні, складові цілісного процесу технічної творчості школярів: 1) усвідомлення й обґрунтування ідеї; 2) конструкторська та технологічна діяльність; 3) апробація та оцінювання економічної ефективності результатів творчого пошуку. Кожній з зазначених складових притаманна певна мета, зміст, вимоги, результат, а також особливості діяльнісної поведінки учасників творчого процесу.

Так, зокрема результатом першого етапу творчої технічної діяльності школярів має бути осмислена та сприйнята на особистісному рівні ідея створення об’єкту конструювання, уточнені основні характеристики майбутнього виробу, виконані ескізи його загального вигляду, проведено віртуальне моделювання процесу конструювання в цілому.

Характерною особливістю другого етапу творчої технічної діяльності учнів є конструкторсько-технологічна деталізація ідеї та її практична реалізація. Ці процеси, зазвичай, супроводжуються активною пошуковою діяльністю, яка проявляється у зборі інформації, зверненні до власного досвіду, аналізі, порівнянні, пошуку аналогів, висуненні припущень тощо.

Третій етап творчої технічної діяльності школярів пов’язаний з апробацією готового виробу, виявленням його „слабких місць”, пошуком шляхів їх усунення, доопрацюванням технічної документації, розрахунком економічної ефективності тиражування тощо.

Провідну роль в організації творчої технічної діяльності учнів у загальноосвітніх школах відведено вчителю трудового навчання. Від рівня його психолого-педагогічної, методичної та спеціальної підготовки, у визначальній мірі залежить якість процесу навчання школярів творчості, і, відповідно, рівень та розвиток їхньої творчої активності. Тому є усі підстави стверджувати, що для ефективного керівництва дитячою технічною творчістю вчителю трудового навчання, з-поміж іншого, необхідно знати методи та прийоми розвитку пізнавальної активності, технічної пам’яті, кмітливості та спостережливості школярів, уміти дібрати форми та методи організації творчої діяльності учнівської молоді стосовно конкретних умов педагогічної практики, вміти викликати пізнавальний інтерес, сформувати розуміння необхідності творчого пошуку як основної домінанти на шляху становлення успішної особистості.