Інститут економіки та промисловості нан м

Вид материала

Содержание

Удк 378.014:001.895:330.133.2 тенденції інноваційного розвитку університетської освіти за умов
OF MARKET ECONOMY Козлова О.Г.
Болонський процес: історія і перспективи розвитку
Польсько-українська співпраця

Подобный материал:

1 ... 12 13 14 15 16 17 18 19 20

УДК 378.014:001.895:330.133.2

ТЕНДЕНЦІЇ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ ЗА УМОВ

РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

INNOVATIVE PROGRESS OF UNIVERSITY

EDUCATION TRENDS ARE AT THE TERMS

OF MARKET ECONOMY

Козлова О.Г.,

декан факультету післядипломної

та додаткової освіти Сумського

державного педагогічного університету

ім. А.С. Макаренка

Приділено увагу виокремленню факторів та протиріч розвитку ринкових стосунків в галузі вищої освіти. Відстоюється думка про те, що нині становлення університетської освіти та ринку освітніх послуг відбувається в системі відкритого простору та якісно інших економічних стосунків в системі вищої освіти.

Attention is spared to the selection of factors and contradictions of development of market relations in industry of higher education. An opinion is defended that presently becoming of university education and market of educational services takes a place in the system of opening of space and high-quality other economic relations in the system of higher education.

Незаперечним є те, що нині освіта як соціальний інститут виконує завдання підготовки та забезпечення входження особистості до різних сфер життя суспільства. Вища освіта є найважливішою диференційованою ознакою та фактором соціальної мобільності особистості й суспільства в цілому. Головною метою державної інноваційної, науково-технічної та наукової політики в системі вищої освіти є забезпечення підготовки фахівців, наукових та науково-педагогічних кадрів на рівні світових кваліфікаційних вимог, активізація наукових досліджень та інноваційної діяльності, ефективне використання її освітнього та інноваційного потенціалу для розвитку економіки та соціальних завдань країни.

Вища освіта покликана мати провідне значення у вирішенні нагальних завдань виходу нашого суспільства з глибокої кризи та сформованості в особистості цілісного уявлення про місце наукового знання в культурно-історичному прогресі людства та його цінностей для самореалізації особистості. Слід зазначити, що нові правові та соціально-економічні умови привели до переоцінювання ролі університетів. Нині університети мають як державне (законодавче), так і ринкове (попит на освітні послуги) регулювання [2, с. 70]. Однак нині визначаються тенденції, які засвідчують недостатню спроможність державних університетів ефективно реагувати на мінливі соціально-економічні ситуації в країні, зокрема йдеться про нестачу державних коштів та бюджетного фінансування для реалізації основних, властивих саме державним університетам, функцій. Хоча зрозуміло, що вища освіта та університети зокрема, формуючи соціально-ринкове суспільство, самі повинні відповідати його критеріям, нормам, динаміці і, тим більше, не бути від нього ізольованими. Отже, йдеться про необхідність пошуку якісно інших ресурсних джерел в системі вищої освіти, які можуть забезпечити ії високу ефективність.

Зазначимо, що університет як основний структурний елемент системи вищої освіти можна віднести до складних утворень, що характеризується певною самостійністю її структурних складових елементів. В умовах перехідної економіки університет перетворюється на ділове підприємство, стає бізнес-системою, яка забезпечує продаж освітніх послуг та максимально залучає споживачів, які задовольняють власні потреби у здобутті освіти. Такі кардинальні зміни в університеті можливі лише за умови реорганізації органів його управління, підсилення економічної системи, що визначає стратегію розвитку та планування, бізнес і фінанси, маркетинг та інновації. Необхідним є введення нових для вузу організаційних та функціональних структур. Передбачається розвиток технологічної та педагогічної підсистем, що виписують освітню стратегію вузу та необхідний зміст освітнього процесу [2, с. 71].

Як показує практика, основними причинами розривів між очікуваною та реальною якістю освітніх послуг в університеті є неправильна оцінка менеджментом очікувань споживачів, невірне уявлення про якість освітніх послуг та низька якість навчання [1, с. 213].

Звідси витікає необхідність здійснення ретельного дослідження і реорганізації діяльності вищого навчального закладу, який функціонує у відкритій системі в умовах ринку. Виходячи з того, що останнім часом є широковживаний термін “індустрія освіти” дозволяє пояснити проектування освітніх процесів у відповідності з інженерними підходами та принципами, спробуємо звернутися до реінжирингу. На думку Є. Ойхмана, Е. Попова та ін., реінжиринг бізнесу – це новий спосіб мислення, погляд на побудову організації як на інженерну діяльність. Обєктами реінжирингу у сучасних умовах є структура університету, організація освітнього процесу, методи, технології, термін та строки навчання, технічні засоби навчання, роль викладача та позиція студента у процесі навчання, навчальний курс та методичні матеріали з курсу та т. ін. У процесі реінжирингу виокремлюються процесні та ресурсні підрозділи університету. До процес них підрозділів відносяться структурні підрозділи, зорієнтовані на організацію освітнього процесу у межах конкретного рівня та напрямку навчання. До ресурсних підрозділів – ті, які функціонують з метою забезпечення необхідними ресурсами діяльності процес них підрозділів, зокрема, це – кафедри, науково-навчальні комп’ютерні центри, типографія, різноманітні управління, що забезпечують підготовку засобів освітнього процесу, освітніх та управлінських технологій.

Вважаємо основними засобами входження в освітній простір та скорочення розривів між очікуваною і прийнятною якістю вищої освіти можуть бути:

формування обґрунтованих очікувань якості освіти;
вивчення потреб споживачів у навчанні та отриманні освітніх послуг;
розширення пропозицій освітніх послуг;
правильне пози цінування освітньо-професійних програм та ін.;
створення та підтримка позитивного іміджу закладу та випускника;
структуризація комунікативного простору університету;
взаємозв’язок з партнерами;
взаємодія з конкурентами;
фандрайзинг;
управління персоналом;
пабліситі.

Література:

Матвіїв М.Я. Методологія та організація маркетингового менеджменту в сфері вищої освіти: Монографія. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 560 с.
Чмыхов А.И. Пути решения проблем управления вузами // Инновации в образовании. – 2002. – №3. – С. 69–79.

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС: ІСТОРІЯ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Поровчук Сергій Олегович,

(м. Перемишиль, республіка Польща)

Державна Східно-Європейська школа в м. Перемишль

Європейський Союз - це складова реальність сьогоднішнього історичного розвитку, що свідчить про переваги демократичного розвитку країн для кожного окремого європейця. І Болонська система реформування вищої освіти стала однією зі складових євроінтеграції. Враховуючи єдність кордонів України з Євросоюзом, історичну, культурно-цивілізаційну, територіальну ідентифікацію України, а також входження у єдиний європейський загальноосвітній простір та стратегічний курс держави на інтеграцію в Євросоюз, доцільною і своєчасною постає потреба вивчення процесів європейської інтеграції, а також перспектив їх розвитку для України.

Маючи широкі уявлення про об'єднання Європи, оскільки цей процес відбувається на протязі другої половини ХХ - початку ХХІ століття, об'єктивно необхідно виділити процес перебудови системи європейської вищої освіти. Україна зробила важливий крок, приєднавшись у 2005 році до Болонської декларації, й отримала офіційне визнання європейською спільнотою зовнішньополітичного курсу нашої держави, спрямованого на євроінтеграцію. Таким чином, нам відводиться обов'язок сприяти створенню європейського науково-освітянського простору, а також взяти активну участь у розбудові Великої Європи - "Європи знань".

Головною метою даної розвідки є простеження розвитку основних етапів Болонського процесу і оцінка його історичної перспективи.

Поштовхом до радикального реформування європейської системи вищої освіти стали студентські страйки 1968 року, насамперед Паризького університету - Сорбонни, які призвели до корінних змін у законодавстві європейських країн. Стурбованість європейської громадськості обумовлювалась якістю навчання, конкурентоспроможністю випускників вищих навчальних закладів, які поступалися на ринку праці своїм північноамериканським колегам.

Процес перебудови вищої освіти, який триває вже понад 37 років, прийнято називати Болонським, хоча є всі підстави вважати його Сорбоннсько-Болонським. Він мав поступовий характер і розвивався від низу до верху: студенти - університети - уряди європейських країн. Так, 18 вересня 1988 року, під час святкування 900-ї річниці найстарішого університету Європи у м. Болонья, було підписано Велику Хартію університетів (Magna Charta Universitatum). Уся науково-освітня еліта Європи підтримала фундаментальні принципи подальшого розвитку вищої освіти та науки. Чотири українських університети підписали цю Хартію: Харківський державний університет ім. В.Н. Каразіна, Дніпропетровський державний університет, Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут".

Через десять років, 25 травня 1998 року, на святкуванні 800-ї річниці Паризького університету - Сорбонни, міністрами освіти Німеччини, Франції, Італії та Сполученого Королівства Великобританії було підписано "Сорбоннську декларацію", спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти. А наступного року, а саме 19 червня 1999 року, в Болоньї з'явилася підписана від імені урядів міністрами освіти 29 країн "Болонська декларація ", яка сформувала вимоги та критерії до національних систем вищої освіти у світлі утворення єдиного європейського освітньо-наукового простору до 2010 року.

Відтепер кожні два роки відбуваються зустрічі міністрів вищої освіти країн Європи, на яких підбивають підсумки Болонського процесу та уточнюються завдання на майбутнє. У Празі 19 травня 2001 року було підписано Празьке комюніке. Чисельність країн-учасниць Болонського процесу збільшилася до 33. У Берліні 19 вересня 2003 року кількість країн, які приєдналися до Болонського процесу, досягла 40. Слід відзначити активну участь у реформуванні систем вищої освіти країн Центральної та Східної Європи [3].

Україна приєдналася до Болонського процесу на самміті міністерств в м. Бергені (Норвегія) 19-20 травня 2005 року. Хоча зауважимо, що наукові та освітні контакти українців з європейськими вищими навчальними закладами мають давню традицію, що сягає середніх віків [4].

Таким чином, розбудова європейського освітньо-наукового простору - це міжурядова ініціатива, що започаткована у Сорбонні у 1998 році, продовжена у Болоньї в 1999 році, у Берліні в 2003 році, у Бергені у 2005 році. Віднині ця система об'єднує 45 країн "Великої Європи".

Ця політика має дві основні мети:

перетворити європейський континент на безмежний простір, в якому студенти, викладачі та дослідники могли б вільно переїжджати з однієї місцевості в іншу;

зробити цей простір прозорим та привабливим для усього світу.

Основні вектори спільних дій можна стисло викласти таким чином:

прийняття трирівневої структури вищої освіти, що має три основні рівні, досягти яких можна протягом аналогічного терміну навчання: ліценціат (укр.: бакалаврат), майстер (укр.: магістратура), докторат (укр.: аспірантура);

розробка модульного принципу освіти згідно з європейською системою кредитів - ESTS;

забезпечення взаємного визнання дипломів на європейському рівні;

інтеграція потреб у професійній освіті на різних рівнях та забезпечення освітніх потреб протягом усього життя;

сприяння мобільності студентів і викладачів та надання освітянським освітнім закладам європейського виміру;

розробка методологічних засад для оцінювання якості освіти;

опора на учасників освітнього процесу, насамперед на університети (Європейська асоціація університетів) та на студентів (Національні спілки студентів Європи) [2].

Які перспективи відкриває Болонський процес для України? Передусім це нові можливості, пов'язані з перспективою входження до загальноєвропейського освітнього простору, а саме:

визнання українських дипломів на міжнародному рівні;

більша мобільність в європросторі для студентів та викладачів;

спільні освітні та пошукові проекти з європейськими університетами;

конкурентоспроможність на європейському і світовому ринку праці [5].

Інтеграційні процеси необхідно пов'язати із важливими концептуальними змінами щодо змісту і форм навчання. У цій галузі перед українськими освітянами теж відкриваються нові та цікаві перспективи.

Перш за все треба зауважити, що інтеграційні процеси, як це неодноразово підкреслюється в установчих документах Болонського процесу, поєднано із збереженням та розвитком неповторного національного досвіду, культурної спадщини кожної країни. Отже, "євростандарт" в освіті в жодному разі не означає уніформізації, нівелювання специфіки освітніх систем європейських країн, а спрямовано на їх взаємне узгодження та гармонізацію з потребами сучасного світу.

Не випадково саме "гармонізація" виступає одним із ключових понять багатьох документів. Смислове навантаження цього поняття є надзвичайно ємним, адже головною метою виховання та освіти є навчити молоду людину жити в гармонії з навколишнім світом і самою собою шляхом пізнання цього світу, визначення свого місця в ньому, освоєння певного роду діяльності. У сучасних умовах уміння адаптуватися до швидких змін у всіх сферах людської життєдіяльності, готовність відповідати на виклики сьогодення стає нагальною необхідністю.

З метою пристосування освітньої діяльності до динаміки сучасного життя європейська реформа впроваджує гнучку систему навчальних кредитів, надає можливість зарахування та накопичення в загальному освітньому здобутку людини не лише її попередніх навчальних надбань, але й практичного досвіду в певній галузі, а система безперервної освіти доповнюється можливістю навчатися протягом усього життя, у власному темпі, відповідно до індивідуальних потреб і можливостей людини. Навчання стає багатодисциплінарним, враховує необхідність оволодіння щонайменше однією іноземною мовою, новітніми інформаційними технологіями.

Багатий український досвід слугуватиме надійним "стартовим майданчиком" для подальшого вдосконалення національної системи освіти та її узгодження з європейською, а також розвиток освітніх впливів.

Загальновизнаним фактом є те, що вітчизняна освіта завжди вирізнялася фундаментальною глибиною знань, які вона надавала і зараз надає учнівській та студентській молоді, на відміну від більш вузькоспеціалізованого профілювання освіти на Заході. Ці традиції вітчизняної освіти багато в чому відповідають новій для європейських університетів тенденції до багатодисциплінарного навчання, визначеній в рамках Болонського процесу реформування. Водночас запропоновані цією реформою нові напрямки освітньої діяльності представляють для української освіти значний інтерес.

По-перше, це нові принципи органічного поєднання навчання і науково-дослідної роботи в університетських закладах. Очікуване посилення пошукової, творчої діяльності викладачів і студентів сприятиме постійному оновленню освіти, яка адаптуватиметься до останніх досягнень науки, а також активному включенню студентів до самостійної професійно орієнтованої діяльності в рамках розробки індивідуального проекту під керівництвом викладача-дослідника. Запроваджену реформою систему навчальних кредитів також пристосовано до постійного оновлення змістового наповнення та форм навчання. Крім того, європейською реформою передбачено встановлення більш тісної взаємодії між навчальним закладом та роботодавцем на різних етапах підготовки майбутнього фахівця.

По-друге, необхідність більш гнучкої освітньої системи, яка б могла, з одного боку, швидко реагувати на нові потреби суспільства, а з іншого - надавати людині не лише потрібні в сучасному світі знання та навички, необхідні для успішної професійної діяльності, але й навчити її швидко адаптуватися до нових умов у майбутньому.

Тобто необхідно впроваджувати гнучку взаємодію теоретичних, прикладних та практичних аспектів навчання, а це стосується не тільки університетської, але й шкільної освіти. Особливо важливим видається показати дитині з перших років її навчання, а потім і молодій людині, яка прагне здобути вищу освіту, тісний зв'язок навчання з життям і в практичних, конкретних, і в загальних аспектах.

Активізація такого навчання сприяла б розвитку вміння застосовувати загальні знання до конкретної життєвої ситуації, встановлюючи для цього необхідні міждисциплінарні зв'язки. Таким чином, у майбутнього фахівця формується відповідальність за навколишнє середовище, культурну спадщину, виховання активної життєвої позиції.

Висновки

Болонський процес - закономірний прояв процесів глобалізації в освітній сфері.

Українська і європейська культурна і освітня традиція de facto показує тяглість окремих інтегративних елементів процесу освіти у вищій школі ще з часів Середньовіччя.

Виконаний аналіз показує закономірність і природність приєднання України до започаткованого в Болоньї 1968 р. процесу реформування вищої освіти.

ЛІТЕРАТУРА:

Ґудзь М.В., Ґудзь П.В. Загальний курс європеїстики - Донецьк: Юго-Восток, 2006. - С. 37-38.

Сікорський П.І. Кредитно-модульна технологія навчання. - К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2006.

Козаченко О.І. Болонський процес в дії // Україна - суб'єкт європейського освітнього простору. - К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2005. - С. 29-32.

Білецький В.С. Наука і освіта в Україні-Русі // Донецький вісник Наукового Товариства ім. Шевченка. Т. 13. - Донецьк: Український культурологічний центр, 2006. - С. 156-169

Тимошенко З.І. Соціально-політичні аспекти та перспективи участі України в Болонському процесі // Україна - суб'єкт європейського освітнього простору. - К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2005. - С. 5-19.

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА СПІВПРАЦЯ

В РАМКАХ ЄВРОРЕГІОНУ "БУГ"

Поровчук Сергій Олегович,

(м. Перемишиль, Республіка Польща)

Державна Східно-Європейська школа в м. Перемишль

Кордони є шрамами історії. В епоху національних держав і збройних конфліктів у страху перед інтервенцією іноземних військ визначено більш-менш широкі прикордонні зони, які були слабше розвинені у багатьох галузях, бо чим більше вони були віддалені від центральних осередків держави, тим слабші були в економіці, комунікації, культурі, тим рідше заселені.

Історія Західної Європи після першої світової війни - це історія інтеграції задля розв'язування проблем, які виникли в процесі історичного розвитку і не мали культурного підґрунтя. На терені Європи від кінця 80-х рр. відбувалися такі процеси, як знесення кордонів на просторі держав ЄС, прагнення до налагодження інтелектуальних, політичних, культурних й економічних контактів з державами поза зовнішніми кордонами ЄС, процеси демократизації в країнах Центрально-Східної Європи.

Усі ці процеси безпосередньо пов'язані з прикордонними регіонами європейського континенту. Кордони втратили своє давнє значення розділення національних держав. Над кордонна порожнеча спричинена функціонуванням кордонів, як таких, існує далі на багатьох прикордонних і транскордонних територіях, часами призводячи до того, що ці терени гальмують процеси єднання Європи.

Готовність громадян та прикордонних органів місцевого самоврядування до спільного розв'язування транскордонних проблем не означає наміру позбавити національні держави їх суверенітету. Йдеться тут лише про подолання "шрамів" історії та реалізації ідеї "Європи громадян".

Цей витяг з Європейської Хартії Кордонних і Транскордонних Регіонів ілюструє причини і чинники появи ідеї становлення транскордонних спільнот, яка є складовою частиною політичної інтеграції в ЄС, де прикордонним регіонам відведено роль мостів.

Початки транскордонної співпраці в Європі сягають перелому 60-70-х рр., тоді наступив розквіт транскордонних зв'язків, так званих єврорегіонів - угод регіонального характеру, покликаних розв'язувати конкретні проблеми найменших самоврядних одиниць по обидва боки кордону. Єврорегіони не утворюють нових адміністративних структур і не творять системи права на терені держав-учасниць. Першими єврорегіонами були Euroregio на кордоні Німеччини і Нідерландів та Regio на кордоні Швейцарії, Франції та Німеччини. Найдинамічніше транскордонна співпраця проходить на німецько-датському і німецько-нідерландському прикордоннях. Згідно з переліком Ради Європи насьогодні існує понад 70 транскордонних регіонів, утворених між 235 регіонами. До такої співпраці залучилося 32 держави. Транскордонною співпрацею вважається кожна спільно розпочата діяльність, яка має на меті зміцнення і дальший розвиток сусідських контактів між спільнотами і територіальними владами двох або більше сторін договору. До спільнот і територіальних влад відносяться організації, установи й органи, які реалізують локальні та регіональні завдання

На сьогодні Республіка Польща залучена до транскордонної співпраці в 13 єврорегіонах. Перший з них "Ниса" був утворений у 1991 р. разом з Чехією і Німеччиною. Україна залучилася до співпраці в рамках єврорегіонів у 1993 р.

Юридичні підстави транскордоної співпраці були закладені в документах , ухвалених Родою Европии від 60-х рр. Серед них:

Резолюція 15 Європейської конференції місцевих влад в справі інтеграції прикордонних регіонів (1969).

Європейська Рамкова Конвенція про транскордонну співпрацю між спільнотами і територіальними владами (1980), яка окреслила принципи транскордонної співпраці при збереженні повного суверенітету кожної з держав.

Європейська Хартія Прикордонних Регіонів (1981). Польща ухвалила її в 1995 р. при створенні транскордонного регіону з Німеччиною.

Додатковий протокол до Європейської Рамкової Конвенції про транскордонну співпрацю між спільнотами і територіальними владами (1995), який окреслив умови створення організації транскордонної співпраці.

Мапа Польщі висвітлює різниці між єврорегіонами на заході і сході республіки. Вздовж західного і південного кордонів співпраця налагоджувалася на самоврядувальному рівні. Її ініціаторами були найменші самоврядувальні одиниці - гміни, єврорегіони є результатом локальних інтересів

Східний і північний кордон Польщі об'єднує великі території від трьох до п'яти держав без жадних "дір", які мають місце на заході. Транскордонна співпраця зав'язувалася не "від низу", бо в колишніх радянських республіках не існувало настільки самостійних органів місцевого самоврядування, які б могли виступити як партнери у такій співпраці.

Офіціальне утворення єврорегіону "Буг" відбулося 29 вересня 1995 р. в Луцьку. Воєводи чотирьох польських дореформених воєводств та голова Волинської обласної ради (він же тоді Голова Державної обласної адміністрації) підписали угоду про створення Транскордонної Спілки єврорегіон "Буг". У 1998 р. до "Бугу" приступила білоруська сторона і білоподляське воєводство Польщі. У 2000 р. На пропозицію районів Львівської області Жовква і Сокаль до єврорегіону було прийнято нових членів. Зараз площа єврорегіону становить 78 тис. км2 і нараховує 4,8 млн. мешканців.

Згідно зі статутом єврорегіон "Буг" був створений з метою розвитку співпраці прикордонних територій в галузі: економіки; комунікації, транспорту, зв'язку; освіти, охорони здоров'я, культури, спорту, туризму; охорони і поліпшення стану довкілля; ліквідації загрози і наслідків стихійних лих; розвиток контактів між мешканцями прикордонних територій та інституційна співпраця.

Головні цілі об'єднання: покращання умов життя його мешканців, підтримка суспільно-економічного розвитку, охорона довкілля і культурної спадщини.

Органи єврорегіону:

Рада,

Президія Ради,

Секретаріат,

Ревізійна комісія.

Рада є найвищим органом. До неї входить 30 осіб (по 10 від країни). Президія ради складається з трьох осіб і виконує репрезентаційні та координаційні функції від імені Ради та між її скликаннями. Секретаріат є виконавчим і адміністративним органом. Відділи секретаріатів функціонують в кожній з країн (у Холмі - Польща, у Луцьку - Україна, у Бресті - Білорусь). До ревізійної комісії входить 6 осіб (2 від країни), до її компетенцій належить контроль документації та використання фінансових засобів. Також Рада може утворювати робочі групи для реалізації проблемних завдань.

На терені єврорегіону знаходиться екологічно чистий регіон Розточе, унікальний у світовому масштабі осередок флори і фауни. Озера на території Польщі та Розтоцький Національний Парк є привабливими місцями для туристів. На українській частині єврорегіону є природні ресурси (камінний вугіль, торф, глина, будівельні матеріали). Білоруський Брест є великим залізничним вузлом.

З 1997 р. прикордонні служби Польщі й України почали користуватися інформаційною базою партнера і співпрацюють на операційному рівні. Це має полегшити складні умови перевірки на кордонних переходах, а також запобігати зростаючій хвилі нелегальної міграції.

Для реалізації цілей єврорегіону працюють міжурядові комісії. Зокрема комісія працювала над такими питаннями: - домовленості щодо розбудови і відкриття кордонних переходів на терені єврорегіону; -введення візового режиму на східному кордоні Польщі у зв'язку з членством Польщі в Европейському Союзі .

У 1996-97 рр. було реалізовано науковий проект з коштів Комітету наукових досліджень на тему можливостей транскордонної співпраці і запропонування конкретних форм цієї співпраці. У проекті взяло участь близько 130 фахівців з університетів м.Любліна і наукових інститутів Варшави. У 1998 р. транскордонне об'єднання єврорегіон "Буг" отримала кошти від фонду PHARE на реалізацію організаційно-технічного обслуговування програми PHARE-CREDO. Для перетворення єврорегіону на юридичну особу.

У 1998-99 рр. єврорегіон отримав широкі владні повноваження Програми Прикордонної співпраці в рамках імплементації Фонду Малих Проектів PHARE. У 1999 -2000 рр. було реалізовано 14 проектів на суму 120 тис. euro. Більшість проектів -- це спільні заходи і конференції в галузі культури, спорту і вдосконалення організаційних структур транскордонної співпраці. На рік 2002-2003 рр. єврорегіон отримав суму коштів від Фонду Малих Проектів PHARE вдвічі більшу, ніж в попередньому році, що становить 500 тис. euro.

Крім того в 2001 р. польська й українська сторони приготували проект для фонду TACIS "Промоція довготривалого розвитку в контексті транскордонної співпраці", завданнями якого були розвиток співпраці у сфері охорони довкілля й пристосування польських законів до законодавства ЄС.

У той же час ідея такої співпраці в рамках єврорегіонів залишається актуальною, особливо з погляду на членство Польщі в ЄС і прагнення України брати якнайактивнішу участь у процесах європейської інтеграції. Крім того залучення до інтеграційних процесів на терені ЄС, єврорегіони є засобом вирівнювання економічних потенціалів держав, подолання стереотипів, культурного збагачення. Співпраця в рамках єврорегіонів зможе сприяти подоланню повстання нової залізної завіси на східному кордон Україна – ЄС.

Серйозним недоліком української регіональної політики є також брак інформаційної політики у цій галузі.

ЛІТЕРАТУРА:

ссылка скрыта » ссылка скрыта » Польсько-українська співпраця в рамках єврорегіонів "Буг" .

Лендьєл М. Досвід Карпатського Єврорегіону: поштовх до переосмислення моделі транскордонного співробітництва // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів. – К.: Логос, 2000. – 224 с. – С.49-70.

Клімчук Б.П., Луцишин П.В., Луцишин Н.П., Федонюк С.В. Єврорегіон "Буг": зовнішньоекономічна діяльність Волинського суспільно-територіального комплексу. – Луцьк.: Волинський державний університет ім. Лесі Українки, 1998. – 198 с.

Сторонянська І.З. Міжнародне міжрегіональне співробітництво: На прикладі Західного регіону України. – Львів: ІРД НАН України, 2002. – 210 с.

Федан Р. Регіональні фактори активізації транскордонної співпраці Польщі та України. Монографія. – Львів: ІРД НАН України, 2003. – 336 с.

Blog