Інститут економіки та промисловості нан м

Вид материала

Диплом

Содержание Взаємовплив та конкуренція Постановка проблеми Аналіз досліджень і публікацій Список використаних джерел Актуальність і значення освіти дорослих на сучасному етапі розвитку суспільства Педагогічна творчість педагога При плануванні. При організації навчально-виховного процесу При координуванні та коригуванні У процесі внутрішкільного контролю Текстова комунікація між політичними елітами на міжнародному рівні як об’єкт контент-аналізу Ключові компетентності як Модель порушника безпеки інформації Шукач пригод Хакер – професіонал Ненадійний (неблагополучний) співробітник

Подобный материал:

• Інститут економіки та промисловості нан, 9724.62kb.
• Інститут економіки та промисловості нан, 3422kb.
• Кірізлєєва Аліса Салаватівна удк 336. 717. 061 (477) розвиток механізму іпотечного, 349.57kb.
• Наукові досягнення та розробки установ нан україни за 2011 рік, 233.7kb.
• Державна Установа «Інститут економіки та прогнозування нан україни», 38.48kb.
• Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім., 14508.65kb.
• Інститут географії нан україни, м. Київ, 42.61kb.
• “матеріали електронної техніки, 168.29kb.
• Національна академія наук україни державна установа "Інститут економіки природокористування, 207.82kb.
• Заюкова Марина Сергіївна. Фінансова стійкість та її забезпечення на підприємствах м'ясної, 184.13kb.

ВЗАЄМОВПЛИВ ТА КОНКУРЕНЦІЯ


Бухтатий Олександр Євгенійович,

головний спеціаліст Департаменту

комунікацій влади та громадськості

Секретаріату Кабінету Міністрів України,

здобувач кафедри політології та філософії

Харківського регіонального інституту державного

управління Національної Академії державного

управління при Президентові України,

тел.: 8-044-256-62-19, 8-066 744-60-67


Анотація

Інформаційне суспільство, засоби масової інформації, суспільне телерадіомовлення.


Постановка проблеми. Вже сьогодні очевидним є те, що теоретики інформаційного суспільства помилялися у своїх прогнозах. На етапі переходу суспільних відносин до моделі, так званого, інформаційного суспільства фраза „хто володіє інформацією – той володіє світом” втрачає глузд, оскільки сьогодні вже не кількість інформації, а саме можливість її поширювати серед індивідуумів стає домінуючим фактором у формуванні нової суспільної ієрархії, оскільки на противагу уявленням, що домінували в епоху індустріального суспільства, у якому еліта характеризувалася досягненням певної межі капіталу, у наш час еліта майбутнього – буде продуктом мас-медійного виробництва.

Аналіз досліджень і публікацій кінця минулого сторіччя дає всі підстави сумніватися у відповідності тих припущень реаліям сьогодення.

До останнього часу успішність розвитку держави пов’язувалася з її демократизацією, що, в свою чергу, на думку багатьох вчених залежить від міри набуття державою певного мінімального критерію демократичного урядування – формування урядової влади на основі вільних, конкурентних виборів. Але у щорічній доповіді американської неурядової організації „Фрідом Хаус” вказується на те, що другий рік поспіль демократія переживає кризу – п’ята частина країн світу зробила крок назад у сфері політичних прав і громадських свобод. []

Очевидно, що у суспільстві, де громадяни та еліти опинилися у спільному та відкритому інформаційному просторі, застарілі механізми державного управління виявляються нездатними виконувати свої основні функції. В умовах кардинальних змін засобів виробництва, світогляду людей, міждержавних, культурних та суспільних відносин визначальним чинником стає саме рівень розвитку інформаційного простору, який стає зв’язуючим між економікою, політикою, культурою, національною безпекою тощо.

Найбільш характерною ознакою сучасного суспільства є загальна медіалазація. До прориву інтерактивних методів комунікації на початку 1990-х років засоби масової інформації практично в тій чи іншій мірі були залежними від держави. В роботі С.Джанкова, К.Макліш та ін. „Форми власності на ЗМІ і економічне процвітання” зібрані відомості про форми власності медійних фірм (газет і телекомпаній) у 97 країнах. Головний висновок полягає у наступному: двома домінуючими формами власності на медійні засоби в світі є державна власність (близько 30%) і власність, концентрована групою осіб [].

Громадськість практично відтіснена від впливу на телебачення і радіо. Водночас необхідність передплачувати та купувати пресу виступає тим регулюючим фактором, який вказує на її затребуваність та рівень довіри до неї у населення. Телерадіопрограми споживач отримує безкоштовно. Лише у деяких високо розвинутих суспільствах (див. Таб.1) є дієвою практика участі громадськості у фінансуванні (абонентна плата) національних систем Суспільного мовлення.

Таблиця 1. Фінансуання систем суспільного мовлення у деяких країнах Західної Європи

Країна / вид доходів	Абонентська плата	Держсубсидії	Реклама і спонсорство	Інше
ФРН	82%	-	9%	9%
Великобританія	97%	-	0%	3%
Данія	91%	-	1%	8%
Італія	59%	-	37%	4%
Швеція	98%	-	1%	1%
Польща	32%	-	37%	31%
Франція	50%	50%	0%	0%

Але з плюралізацією засобів масової інформації, яку спричинили ряд факторів, зокрема стрімкий розвиток рекламного ринку, Інтернету, впровадження системи цифрового наземного мовлення тощо, мас-медіа швидко звільняються від необхідності грати за правилами етатизму. Держава стрімко втрачає важелі контролю, тоді як суспільство цих важелів практично ніколи й не мало. Більше того відтепер саме засоби масової інформації диктують свої умови, інтерпретуючи порядок денний у політиці, культурі тощо.

З історичної точки зору є щось контрінтуїтивне в ідеї регулювання журналістики і преси, існуючих в умовах ринку. Адже саме ринок був тією силою, яка створила необхідне середовище для емансипації ЗМІ від державного примусу. Але ринок може виконувати цю функцію лише до тих пір доки економічні принципи не втручаються у контент – в культурний та політичний зміст. Це твердження лежить в основі позиції Адорно – радикальній критиці культурної індустрії. М. Прайс наголошує на тому, що демократичні процеси, в тому числі функціонування демократичного суспільства і суспільна сфера, не є природними явищами і не можуть функціонувати без урядового втручання і підтримки. Телебачення у своєму розвиткові на „вільному ринку” не обов’язково сприяє, а часто навпаки – перешкоджає суспільному форуму, в якому громадяни мають справедливий доступ, де слабшає значення багатства і влади для участі у форумі і де можуть контролюватися думки, які слугують контролюючим фактором і впливають на діяльність держави. []

Досвід минулого сторіччя довів, що ринок не в змозі забезпечити суспільні потреби на інформацію. Інтереси ряду соціальних груп, які не відповідають ринковим вимогам, ігноруються. Фетишизація медійного ринку поставила під загрозу принципи свободи слова та вираження. Нині засоби масової інформації живуть власним життям, водночас формуючу нову владну структуру і набуваючи обрисів нової парадигми, яку О. Бард та Я. Зодерквіст назвали – нетократією. [] Її основою, на думку академіка В. Пріснякова „є маніпулювання свідомістю громадян у потрібному напрямі через володіння й керування інформацією. Сучасні мережні конфлікти розгортаються насамперед у культурній галузі людської структури, а не тільки економічній і політичній”. Держава, а тим більше ринок, виявляються нездатними до протидії цим руйнівним процесам. Лише суспільство, за умови досягнення певного рівня розвитку може створити необхідний громадський контроль за забезпеченням права доступу кожного до інформації, зокрема через створення системи суспільного мовлення.

На жаль, отримані висновки не дають підстав стверджувати, що в Україні найближчим часом можна очікувати на формування суспільного контролю в цій сфері. І причина криється не тільки у відсутності політичної волі владної еліти, саме неготовність суспільства до контролю над сферою мовлення – є найбільшою перешкодою. Разом з тим, враховуючи ситуацію з радіочастним ресурсом, до повного переходу на цифрове наземне мовлення (кількість каналів мовлення збільшиться у 4-8 разів), неможливо вирішити питання радіочастотного дефіциту (5,3 години ефіру Національної телекомпанії віддано у користування приватного мовника). Тому реальними строками формування національної системи Суспільного мовлення буде період з 2012 по 2015 р.р.

Водночас вже сьогодні необхідно піддати цю проблему ретельному та неупередженому аналізу, тому що жодна демократія не може собі дозволити призвести до краху ринку в цьому секторі.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бард А., Зодерквист Ян. Netократия. Новая правящая элита и жизнь после капитализма. Издательство: Стокгольмская школа экономики в Санкт-Петербурге. – 2004. – 252 с.
   
2. Європейські стандарти у громадського мовлення. Під редакцією Шевченка Т. С., Олексію Т. М. – К.: Інтерньюз-нетворк, 2005. – 210 с.
   
3. Право на свободу слова. Роль СМИ в экономическом развитии / Сокр. пер. с англ.,: Всемирный банк. – М.:Издательство «Весь мир», 2005. – 350 с.
   
4. Прайс М. Телевидение, телекоммуникации и переходный период: право, общество и национальная идентичность / М. Прайс. – М.:2000.
   
5. Час відступу демократії та острівці свободи // Дзеркало тижня. – 2008. – 19-25 січня № 2 лютого. – № 3. – С. 5
   

УДК: 374.7(100)“19”

АКТУАЛЬНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ ОСВІТИ ДОРОСЛИХ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

URGENCY AND IMPORTANCE OF ADULT EDUCATION AT THE CONTEMPORARY LEVEL OF SOCIETAL DEVELOPMENT


Горук Наталія Михайлівна,

асистент кафедри загальної і

соціальної педагогіки

Львівського національного

університету імені Івана Франка


Освіта дорослих в багатьох країнах є альтернативним видом освіти, який забезпечує професійну перепідготовку, підвищення кваліфікації, освоєння нових видів діяльності. Основні положення освіти дорослих полягають у її соціальних функціях: адаптація до змін у суспільстві, підтримка демократичного соціального устрою, вдосконалення економіки та забезпечення особистісного розвитку

Adult education in many countries is an alternative kind of education which provides professional competence, improve employees’ performance, and help to enhance new skills. It serves vital social functions which are to facilitate change in a dynamic society, to support a democratic social order, to promote productivity and to enhance personal growth


Особливості розвитку сучасного суспільства ставлять усе нові вимоги до професійних умінь дорослої людини, її мобільності та здатності до самовдосконалення. Традиційна базова освіта, яку людина одержує на початку свого життя, не встигає за змінами, що відбуваються у світі і принципово не може забезпечити її на усе життя знаннями, уміннями і навиками. Це стало причиною виникнення таких явищ як криза фахової компетентності та функціональна неграмотність, сутність яких полягає у неспроможності дорослих особистостей повноцінно виконувати свої обов’язки на робочому місці у зв’язку зі швидким розвитком технологій та старінням знань [1, c.90].

Професійна перепідготовка, підвищення кваліфікації, відновлення знань, освоєння нових видів діяльностей і розширення технологій – ось неповний перелік завдань додаткової освіти дорослих у багатьох передових країнах світу, зокрема у Північній Америці.

Як зазначає Г. Бідер, філософія освіти дорослих витікає з її мети, тому що уся галузь освіти дорослих залежить від тих соціальних функцій, які вона виконує, а не від системи ідей, з якою її можна асоціювати [2, p. 38]. Проаналізувавши особливості впровадження освіти дорослих у США, можна виокремити функції і цілі, які вона виконує у суспільстві. Це, насамперед, сприяння динамічним змінам у суспільстві, підтримка та налагодження демократичного соціального устрою, вдосконалення економіки та забезпечення особистісного розвитку.

Зміни суспільства відбуваються на матеріальному і соціальному рівнях. До соціальних змін слід віднести цінності, переконання, сподівання щодо виконання соціальних ролей. У США забезпеченням навчання щодо успішного виконання соціальних ролей в суспільстві займаються освітні ініціативи, які виникли на базі соціальних рухів та громадських організацій, це школи батьківства, курси продовженої освіти.

Матеріальні зміни відображені у швидкому розвитку інформації та наукових знань, які вимагають постійного вдосконалення знань дорослих. Розвиток технічних знань і навиків є основною складовою цього процесу, який, однак, вимагає вдосконалення навиків ефективного спілкування та управління виробництвом.

Забезпечення демократичного соціального устрою є однією з головних цілей освіти дорослих. Можливість здійснення свідомого вибору, поінформованість, участь у громадських ініціативах – визначальні показники демократичного громадянського суспільства. Однак, демократичні зміни вимагають активної свідомої участі громадян у цьому процесі, тому метою освіти дорослих у США є забезпечення допомоги громадам у визначенні та вирішенні своїх проблем.

Економічний ріст суспільства неможливий без розвитку людських ресурсів, а вдосконалення професійних вмінь та навиків працівників зумовлюють ефективність роботи підприємства в цілому. Освіта дорослих у США на організаційному рівні охоплює тренінги, які організовують для кращого виконання службових обов’язків, навчальні курси, метою яких є підготовка до виконання нових обов’язків та кар’єрний ріст працівників і навчання, яке спрямоване на загальний розвиток працівників чи організації в цілому [4]. На суспільному рівні освіта дорослих для розвитку людських ресурсів – це курси з навчання грамоти, служби кооперативних продовжень, професійно-технічні навчальні курси для безробітних.

Одним із керівних положень освіти дорослих у США від самого її зародження є сприяння особистісному росту громадян. Воно пов’язане з поняттям цілісної особистості, яка здатна раціонально і критично мислити, володіє естетичними смаками і високими моральними характеристиками, дбає про своє фізичне здоров’я. Часто метою особистісного росту є зрілість особистості, термін, який означає ріст і розвиток особистості у напрямку досягнення духовної, професійної, фізичної, політичної і культурної зрілості…для повного усвідомлення себе як особистості і відповідального члена суспільства [2, p.43]. Сучасні дослідники розвинули цю теорію і запропонували термін «перспективна трансформація», зазначаючи, що освіта зумовлює значні зміни в свідомості особистості, а нове продуктивніше самосприйняття і розуміння суспільства є результатом цих змін [3, p.18]. Орієнтована на особистісний розвиток освіта - це курси для покращення взаємовідносин в суспільстві (н. навчання лідерству), тренінги для самоактуалізації (н. курси для жінок з заниженою самооцінкою) та навчальні курси і тренінги для загального розвитку – це навчання за інтересами у вільний час.

Вивчення освіти дорослих у США дозволяє зробити наступні висновки: вдосконалення суспільства неможливе без вдосконалення його громадян, а отже без забезпечення неперервної освіти для дорослого населення; розвиток освіти дорослих як окремої галузі забезпечуватиме громадянам ефективніше функціонування в суспільстві, сприятиме самореалізації кожної особистості.

Література

1. 
   Сігаєва Л. Професійна перепідготовка безробітних: соціально-педагогічний аспект // Неперервна професійна освіта: теорія і практика. 2004, вип. 1, с. 90_97
   
2. Beder, H. (1989). Purposes and philosophies of adult education. In Merriam and Cunningham (Eds). Handbook on Adult and Continuing Education. San Francisco: Jossey-Bass. pp. 37-49
   
3. Mezirow, J. (1985). A critical theory on self-directed learning. In S. Brookfield (Ed.), Self-directed learning: From theory to practice (New directions for adult and continuing education, Number 25, pp. 17-30). San Francisco: Jossey-Bass.
   
4. Nadler, L. Designing training programs. Reading, Mass.: Addison-Wesley, 1982.
   

ПЕДАГОГІЧНА ТВОРЧІСТЬ ПЕДАГОГА

ЯК ІННОВАЦІЙНА ПРОБЛЕМА

PEDAGOGICAL CREATION OF A TEACHER

AS THE INNOVATIVE PROBLEM


Захарова Ірина Олександрівна,

СОІППО,

завідуюча кафедрою, к.п.н.,

доцент


Стаття присвячена проблемам ефективного розвитку педагогічної творчості вчителя, створенню сприятливих умов для її становлення та самореалізації особистості вчителя.

The article is devoted to the problems of effective development of creative teacher’s activity and conditions for selfrealization.

Демократизація та гуманізація освіти, розвиток мережі шкіл нового типу, розробка альтернативних систем навчання вимагають сьогодні від педагога вміння працювати нестандартно, постійно вдосконалювати свою професійну діяльність, розробляти власну творчу концепцію педагогічної праці. Саме тому головною метою педагогічної освіти повинна бути підготовка вчителя, який володіє необхідними творчими та професійними якостями, здатного до створення умов для творчого розвитку особистості учня.

Реформування системи освіти передбачає створення у школі сприятливих умов для розвитку педагогічної творчості вчителів і підвищення на цій основі результативності навчально-виховного процесу. Все це ставить принципово нові вимоги перед керівниками навчальних закладів щодо розвитку творчого потенціалу педагогічних колективів і окремих учителів.

Ефективний розвиток педагогічної творчості, самореалізація вчителя можливі тоді, коли діяльність школи будується з урахуванням потреб особистостей учня та вчителя, їх ініціативи та здібностей, колегіальності праці вчителів, їх відповідальності за наслідки навчально-виховної роботи з учнями.

Ми вважаємо підготовку вчителів до педагогічної творчості реальною, ефективною і такою, яка сприяє вільному саморозвитку вчителя коли вона здійснюється за такими напрямами: поглиблення теоретичного та практичного психолого-педагогічного базису вчителя з проблем психології та педагогіки творчості; оволодіння вчителем методами психолого-педагогічного оцінювання рівня сформованості творчих можливостей учнів і урахування рівня творчого розвитку дітей при організації їх творчої навчальної діяльності; формування творчого педагогічного мислення та відповідного стилю спілкування вчителів з учнями, колегами та батьками творчих процесів; формування вмінь сприймати педагогічну задачу в її цілісності, діалектичності, здійснення системно-комплексного підходу до її реалізації; пізнання вчителем творчих можливостей своєї особистості, виділення позитивних і негативних професійно значущих якостей; формування умінь планувати та реалізувати свою діяльність по самовихованню та самовдосконаленню; оволодіння методами вивчення та впровадження в практику роботи передового педагогічного досвіду з урахуванням своєї творчої індивідуальності; формування діалектичного підходу до процесу управління творчою навчальною діяльністю учнів; підготовка до дослідницької діяльності.

Використовуючи такі основні операційні функції управління загальноосвітньою школою, як планування, організація, координування та коригування, контроль, діагностування, розглянемо проблему щодо діяльності керівника школи по розвитку педагогічної творчості вчителів на кожному етапі управлінського циклу.

При плануванні. При складанні перспективного, а на його основі річного плану роботи школи необхідно запланувати розвиток педагогічної творчості вчителів як один із напрямків роботи з педагогічними кадрами, при цьому в річному плані можна передбачити: вивчення досягнень психолого-педагогічної науки, передового досвіду; різні форми роботи з учителями для розвитку їхньої творчої індивідуальності; виявлення творчого досвіду вчителів при проведенні атестації; надання вчителям допомоги щодо складання особистого творчого плану; виступи вчителів на методичних об'єднаннях, педагогічних радах, конференціях, педагогічних читаннях тощо; відкриті уроки для обміну досвідом; колективні заходи підвищення культурного рівня вчителів; матеріальне та моральне заохочення вчителів.

Для стимулювання творчого пошуку вчителів, розвитку творчих можливостей учнів ще під час планування відкритих уроків необхідно передбачити проведення нестандартних форм навчання, які містять творчі ситуації та позбавлені у своїй структурі звичних шаблонів.

При організації навчально-виховного процесу з метою розвитку педагогічної творчості вчителів керівникам шкіл необхідно: поступово створювати сприятливі умови для педагогічної творчості вчителів; диференційовано підходити до організації методичної роботи; виконувати особисті програми надання індивідуальної допомоги вчителю в його самоосвіті, самовдосконаленні, саморозвитку; організувати проведення відкритих уроків як засобів самовираження вчителів; організувати колективну творчу діяльність учителів, передбачену планом; організувати методичну допомогу вчителю по створенню творчої лабораторії.

При координуванні та коригуванні діяльності педагогічного колективу з розвитку педагогічної творчості особливе значення має стимулювання творчої діяльності вчителів і регулювання стосунків між вчителями та керівниками школи, педагогами й учнями.

Для стимулювання творчої діяльності вчителів керівникам шкіл необхідно: створити систему заохочення вчителів до творчої діяльності (моральне та матеріальне заохочення); систематично пропагувати кращий досвід педагогічної діяльності вчителів; при цьому може використовуватися внутрішкільна форма пропаганди (виступи на методичних об'єднаннях, семінарах, педагогічних конференціях тощо) та позашкільна (виступи вчителів у районі, місті, підготовка статей, методичних рекомендацій, дисертацій тощо); проведення змагань, конкурсів творчих робіт, методичних виставок; проведення тижнів педагогічної творчості; анкетування вчителів з метою заохочення їх до освіти, творчої діяльності; стимулювання вчителів у процесі їх атестації.

У процесі внутрішкільного контролю для розвитку педагогічної творчості вчителів при відвідуванні уроків і позаурочних заходів керівники шкіл повинні звернути увагу на: нестандартні форми й методи навчання та виховання, їх органічне поєднання й результативність; конструювання навчального матеріалу; нестандартні прийоми планування навчально-виховного процесу; здатність учителя модифікувати й комбінувати в нестандартних напрямках; вміння виділити основну ідею уроку, виховного заходу; виявлення творчого педагогічного досвіду.

Діагностична функція проявляється на кожному етапі управлінського циклу, забезпечує ефективну життєдіяльність "шкільного організму" та внесення відповідних коректив у навчально-виховний процес.

За умов реформування освіти перед керівниками шкіл постає нагальна проблема щодо створення сприятливих умов для розвитку педагогічної творчості вчителів і підвищення на цій основі ефективності творчого розвитку учнів у навчально-виховному процесі. Одним із вагомих видів самоосвітньої діяльності вчителів є робота над методичною проблемою. В процесі роботи над нею вчителі набувають навичок аналізу своєї педагогічної діяльності, оволодівають прийомами науково-дослідницьких пошуків проведення експерименту, що безумовно, сприяє підвищенню ефективності їхньої творчої діяльності.

Ефективною формою організації методичної роботи у школі, яка подобається вчителям, є творчі динамічні групи, котрі створюються за різними напрямками діяльності вчителів і в котрих вирішуються найактуальніші професійні проблеми.

Отже, планомірна та цілеспрямована діяльність по розвитку педагогічної творчості вчителів підвищує їх професійну компетентність з питань творчого розвитку учнів у навчально-виховному процесі, застосування методик психолого-педагогічної оцінки творчих можливостей учнів і своїх власних професійно значущих творчих якостей. Така робота має своїми наслідками підвищення рівня творчої діяльності вчителів і ефективності навчально-виховного процесу щодо розвитку творчих можливостей учнів.


УДК :316.77+327]:303.4

ТЕКСТОВА КОМУНІКАЦІЯ МІЖ ПОЛІТИЧНИМИ ЕЛІТАМИ НА МІЖНАРОДНОМУ РІВНІ ЯК ОБ’ЄКТ КОНТЕНТ-АНАЛІЗУ

TEXTUAL COMMUNICATION BETWEEN POLITICAL ELITES AT THE INTERNATIONAL LEVEL AS AN OBJECT OF CONTENT-ANALYSIS


Іванов Олег Валерійович,

студент маґістеріуму

за напрямком „Соціологія”

Національного університету

„Києво-Могилянська академія”


Автор розглядає можливості, теоретичні передумови і принципи застосування методу контент-аналізу до комунікації політичних еліт на міжнародному рівні та попередній досвід таких досліджень. Особлива увага звертається на обмеження контент-аналізу в царині міжнародної комунікації та способи подолання цих обмежень. Пропонується концептуальна схема комунікації еліт на міжнародному рівні, застосовна в межах контент-аналітичної методології.

The author reviews possibilities, theoretical grounds, principles and field experience of application of content-analysis to the communication of political elites at the international level. Special attention to constraints of the method in the field of international communication and to negotiation of them is drawn. Author proposes the conceptual framework of the communication between political elites at the international level, which is applicable within the limits of content-analysis methodology.


У сфері міжнародних відносин широке коло тем вже було докладно досліджене соціологами й політологами.

Стало звичним говорити, що для більшості цих проблем інформація відіграє вирішальну роль, і тому міжнародна комунікація заслуговує на увагу сама по собі. Сама природа міжнародних відносин, однак, серйозно змінилась за останні кілька десятиліть. Ці зміни пов’язані з феноменом комунікації між культурами і цивілізаціями й диктують сам спосіб досліджень міжнародної комунікації сьогодні. Втім, варто зазначити, що комунікація між державами все одно відбувається на рівні еліт. Тут слід відрізняти міжнародну як аспект транскультурної взаємодії і міжнародну-міждержавну комунікацію як аспект політичної взаємодії найвищого рангу).

Часто передбачалося, що найцікавіша частина міжнародної комунікації еліт проходить за закритими дверима, на конфіденційних дипломатичних зустрічах або на секретних переговорах з невідомим порядком денним. Хоча й справді було б цікаво досліджувати їх, сказане мною вище передбачає, що більш важливо й більш цікаво систематично вивчати доступні для громадськості форми міжнародної комунікації, оскільки вони все більшою мірою перебувають у центрі того, що відбувається в міжнародних справах. Для більшої ясності уточню, що доступні громадськості форми міжнародної комунікації включають:

- міжнародні новини й коментарі в різних засобах масової інформації (таких як преса, радіо, телебачення й в усе більшій мірі Інтернет);

- деякі із джерел, на яких ґрунтуються новини (такі як прес-релізи й заяви для преси, багато з яких також безпосередньо доступні через Інтернет);

- безпосередні форми міжнародної взаємодії в тій мері, у якій вони відкриті для спостереження (наприклад, дебати, відкриті для преси й громадськості);

- тексти (пропозиції для) міжнародних угод.

Вивчення вказаних джерел методом контент-аналізу дозволяє віднайти з величезного масиву інформації тенденції взаємодії еліт на міжнародному рівні і навіть, можливо, побудувати модель такої взаємодії для даних історичних умов і для конкретних країн-учасниць, представлених відповідними уповноваженими особами.

Два головних підходи (їх можна навіть назвати парадигмами⁵) конкурують нині в сфері досліджень міжнародних відносин і в соціології міжнародних відносин зокрема⁶. Перший з них можна назвати класичним (як це робить, наприклад, Хедлі Булл) або традиційним (за формулюванням Мортона Каплана і Воррена Філіпса).

На думку традиціоналістів, загальні твердження і гіпотези в цій сфері мають бути результатом науково недосконалого процесу спекулятивного сприйняття та інтуїції. Відповідно дані твердження не можуть розглядатися як остаточні і достеменно перевірені, а лише як черговий етап de facto безкінечного процесу наукового дискурсу.

Інший підхід можна назвати сцієнтистським. Еталоном⁷ прихильників даного підходу є логіко-математичне доведення будь-яких тверджень і гіпотез, строгі емпіричні процедури верифікації. Деякі з них цілковито іґнорують класичні теорії міжнародних відносин як ні для чого не потрібні та вважають себе засновниками цілковито нової науки. Інші твердять, що результати досліджень в рамках класичної теорії є краще, ніж нічого, і навіть до певної міри поважають даний підхід, одначе дивляться на нього, як на безнадійно застарілий для нових досліджень. Але в будь-якому разі сцієнтисти переконані, що їх підхід має в усьому перевершити традиціоналістів.

Поза сумнівом, ранні спроби застосування сцієнтистського підходу до міжнародних відносин можна звинуватити у ряді помилок і неточностей. Одначе було б дивним, аби найперші гіпотези і моделі існували не зважаючи на нові емпіричні і методологічні знахідки, які їх спростовують. Самокорегування в межах підходу сприяє подальшому прогресу і виправленню попередніх помилок.

Серед різноманітних методів, в межах підходу, контент-аналіз, видається, найбільш релевантний для дослідження міжнародних відносин⁸. По-перше, він прямим чином концентрується на процесі прийняття рішень представниками владної еліти. По-друге, цей метод дозволяє досліднику зосередитись на окремих напрямках політичної діяльності чи на окремих випадках цієї діяльності (які цікавлять науковця на даний момент), а не на загальних ідеально-типових ситуаціях. Для порівняння, теорія малих груп може пояснити, як люди загалом реагують на стресові ситуації, дослідження громадської думки — показати загальносуспільну тенденцію щодо оцінки певного об’єкту міжнародної політики, але жодна з методик не є настільки корисною для аналізу конкретних політичних актів чи напрямків. По-третє, дані, які використовуються для контент-аналізу, — це комунікація між політичними елітами, які приймають рішення на міжнародному рівні і, в більшості випадків, такі дані вже доступні для аналізу, на відміну від багатьох інших методик, для використання яких необхідно зібрати матеріал. В більшості країн, особливо у демократичних, владна еліта комунікує між собою та з електоратом щодо власних намірів чи вже зроблених кроків у міжнародній політиці. Залежно від мети і навичок дослідника зміст цієї комунікації потенціально корисний для кількісного аналізу.


Література

1. 
   Кун Т. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001.
   
2. Bull, Hedley. International Theory: The Case for a Classical Approach// World Politics – Vol. 18, No. 3 – Apr., 1966.
   
3. Kaplan, Morton A. The New Great Debate: Traditionalism vs. Science in International Relations// World Politics – Vol. 19, No. 1 – Oct., 1966.
   
4. Phillips, Warren R. Where Have all the Theories Gone ? // World Politics – Vol. 26, No. 2 – Jan., 1974.
   
5. Singer, David G. Data-Making in International Relations// Behavioral Science – No. 10 – 1965.
   

КЛЮЧОВІ КОМПЕТЕНТНОСТІ ЯК

ЧИННИК УСПІШНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВЧИТЕЛЯ

MAIN COMPETENCES AS BASIC COMPONENT

OF SUCCESSFUL TEACHER’S ACTIVITY


Кожем’якіна Ірина Володимирівна,

СОІППО,

ст.викладач


Стаття висвітлює різні підходи до тлумачення поняття компетентністність, які пов’язані з проблемою формування ключових компетентностей у вчителів в системі післядипломної освіти.

The article highlights different approaches to explanation the notion of competence that are connected with the formation of main competences in the In-Service teacher Training Institute.


В процесі реалізації концепції неперервної освіти основними напрямками є: підготовка кваліфікованого робітника відповідного рівня та профілю, конкурентноздатного на сучасному ринку праці, компетентного, вільно оперуючого вміннями і навичками в відповідній сфері діяльності, здатного ефективно працювати на рівні світових стандартів, готового до постійного професійного росту, соціальної та професійної мобільності.

Одним з вагомих напрямків в роботі сучасного закладу післядипломної педагогічної освіти є якісне підвищення, а можливо, і формування багатьох компетентностей сучасного вчителя.

Реалії життя загострюють певне протиріччя, яке створюється між не відповідністю рівня професійної підготовки вчителя та його особистісного потенціалу та вимог, які пред’являє до нього суспільство.

А значить є необхідність шукати резервні можливості системи післядипломної педагогічної освіти в процесі підвищення та формування рівня ключових компетентностей вчителя.

Поняття компетентність не зводиться тільки до знань, вмінь та навичок в роботі вчителя. Концепцію неперервної освіти можна розглядати як деяку сферу відносин між знаннями, вміннями, навичками людини, а саме вчителя, та здатністю їх реалізації в процесі життєдіяльності.

Саме цілісний підхід до проблеми компетентності є потребою сьогодення у підготовці вчителя-професіонала в системі післядипломної педагогічної освіти. Отже, його навчання, розвиток, удосконалення, самовдосконалення в процесі професійної діяльності треба розглядати в системі та взаємозв’язку.

Якісна реалізація професійної діяльності вчителя потребує формування та розвитку ключових компетентностей – інтелектуальної, емоційної, інформаційної, комунікативної, соціальної, педагогічної.

Відповідно можна виділити сім (на наш, погляд) базових, тобто ключових компетентностей, які будуть існувати в основі загальної професійної компетентності сучасного вчителя.

Соціально - Гуманістичні відносини

особистісна Зацікавленість особистістю учнів

Відкритість

Загальна культура

Постановка цілей, задач

Професійно-педагогічна Вміння перевести тему в педагогічну задачу

Мотивація учбової діяльності

Педагогічне оцінювання

Володіння методами діагностики

Інформаційна Знання методів і методик

Вміння вести пошук інформації

Рефлексія своєї індивідуально-особистісної діяльності

Вміння встановити суб’єктивно-суб’єктивні відносини

Організаційна Вміння організовувати інформаційну опору для учня

Використовування вдалих засобів в організації навчально-виховного процесу

Емоціональна стійкість

Ефективність володіння класом

Емоційна Позитивна направленість на педагогічну діяльність

Впевненість в собі

Здібність навчатись

Інтелектуальна Знання предмету

Надпредметні та міжпредметні знання

Здатність до взаємодії

Комунікативна Культура спілкування

Співпраця

Вирішення проблеми успішної діяльності сучасного вчителя неможливо без модернізації післядипломної освіти, в здійсненні якої пріоритетне значення надається проблемі формування ключових компетенцій фахівців.

Перспективним завданням формування професійної компетентності вчителів в системі післядипломної освіти є удосконалення фундаментальних базових компонентів їх професійної підготовки, що обумовлено синтезом професійних знань, ціннісних відносин та спеціальних вмінь.

Виходячи з загального завдання сучасної системи освіти в цілому можна виокремити, по-перше, необхідність націлити освітні програми підвищення кваліфікації післядипломної педагогічної освіти вчителів на послідовне підвищення вже існуючого, сформованого раніше професійного рівня; по-друге, необхідність формувати складові професійної компетентності вчителя, як необхідну умову результативності навчально-виховного процесу.


Список використаних джерел

1. 
   Безпалько В.П. Слагаемые педагогической технологии. - М.: 1989. – 180с.
   
2. Болотова В.А., Сериков В.В. Компетентностная модель : от идеи к образовательной программе// Перемены. Педагогический журнал. – 2004. - №2 –с. 180-189.
   
3. Бондар В.І. Дидактика: ефективні технології навчання студентів. –К.: Вересень, 1996. – 129 с.
   

УДК 378

МОДЕЛЬ ПОРУШНИКА БЕЗПЕКИ ІНФОРМАЦІЇ

MODEL OF VIOLATOR OF SAFETY OF INFORMATION


Кукліна Світлана Валеріївна,

Асистент кафедри інформатики

та прикладної математики

Криворізький державний

педагогічний університет


Новизна і масова доступність інформаційно-комунікаційних технологій Internet сприяли тому, що склалася досить небезпечна ситуація, коли більшість користувачів Internet мають вельми слабке уявлення про те, наскільки небезпечними можуть виявитися їх дії. Для якісного захисту інформації необхідною є не лише організація, що координує діяльність у сфері інформаційної безпеки в межах країни, але й методика формування культури безпечної роботи з інформацією на початковому етапі оволодіння комп’ютером.

A novelty and mass availability of informatively communication technologies of Internet promoted that there was a near-accident enough, when most users of Internet have a very weak picture of that, as far as dangerous their actions can appear. For a high-quality privy necessary is not only organization that co-ordinates activity in the field of informative safety within the limits of country but also method of forming of culture of safe work with information on the initial stage of capture a computer.


Вступ. Спроба дістати несанкціонований доступ до комп’ютерних мереж з метою ознайомитися з ними, залишити записку, виконати, знищити, змінити або викрасти програму або іншу інформацію кваліфікується як комп’ютерне піратство. Як соціальне явище, подібні дії простежуються останні 10 років, але при цьому спостерігається тенденція до їх стрімкого зростання внаслідок зростання кількості побутових комп’ютерів.

Основна частина. Об’єктами зловмисних дій є не тільки комп’ютери, а й інші електронні системи. Для отримання інформації комп’ютерні злочинці проявляють винахідливість, використовуючи психологічні чинники, детальне планування і активні дії. Вони скоюють злочини, вважаючи, що шлях добування грошей за допомогою комп’ютера легший, ніж пограбування банків. При цьому застосовуються такі прийоми, як хабарництво і здирство, про які рядовий власник комп’ютера, можливо, читав, але ніколи не припускав, що сам стане об’єктом таких дій. Дивовижно мало фірм, де керівництво вірить в те, що їх фірма може постраждати від хакерів, і ще менше таких, де аналізувалися можливі погрози і забезпечувався захист комп’ютерних систем.[3].

У залежності від мотивів, цілей і методів дії, порушників безпеки інформації можна розділити на чотири категорії. Наведемо їх коротку характеристику.

Шукач пригод, як правило, молодий (студент або старшокласник), і у нього рідко є продуманий план атаки. Він вибирає мету випадковим чином і зазвичай відступає, зіткнувшись з труднощами. Знайшовши дірку в системі безпеки, він прагне зібрати закриту інформацію, але практично ніколи не намагається її таємно змінити. Своїми перемогами такий шукач пригод ділиться тільки зі своїми близькими друзями або колегами.

Ідейний хакер — вибирає собі конкретні цілі (хости та ресурси) на підставі своїх переконань. Його улюбленим видом атаки є зміна інформаційного наповнення Web - сервера або, в окремих випадках, блокування роботи ресурсу, що атакується. Такий порушник висвітлює свій «подвиг», розміщуючи інформацію на хакерському вузлі Web або конференціях Usenet.

Хакер – професіонал має чіткий план дій і націлюється на певні ресурси. Його атаки добре продумані і зазвичай здійснюються за декілька етапів: збирає попередню інформацію про систему; складає план атаки з урахуванням зібраних даних. Провівши атаку, він отримує закриту інформацію і знищує всі сліди своїх дій. Такий атакуючий професіонал зазвичай добре фінансується і може працювати поодинці або у складі команди професіоналів.

Ненадійний (неблагополучний) співробітник своїми діями може створити стільки ж проблем (буває і більше), скільки промисловий шпигун, до того ж його присутність зазвичай складніше виявити. Крім того, йому доводиться долати не зовнішній захист мережі, а тільки, як правило, менш жорсткий внутрішній. Він не так витончений в способах атаки, як промисловий шпигун, і тому частіше допускає помилки і тим самим може виказати свою присутність. Проте в цьому випадку небезпека його несанкціонованого доступу до корпоративних даних багато вище, ніж будь-якого іншого зловмисника. [2]

Порушник безпеки інформації, як правило, будучи фахівцем певної кваліфікації, намагається дізнатися все про комп’ютерні системи і мережі і, зокрема, про засоби їх захисту. Тому модель порушника визначає:

• категорії осіб, в числі яких може опинитися порушник;
  
• можливі цілі порушника і їх градації за ступенем важливості і небезпеки;
  
• припущення про його кваліфікацію;
  
• оцінку його технічної озброєності;
  
• обмеження і припущення про характер його дій.
  

Діапазон спонукальних мотивів діставання доступу до системи є досить широким: від бажання випробувати емоційний підйом при грі з комп’ютером до відчуття влади над ненависним менеджером.

Професійні хакери — це комп’ютерні фанати, що чудово знають техніку та системи зв’язку. Їх мета — виявити і подолати захист, вивчивши можливості обчислювальної системи. Завдяки високій кваліфікації ці люди розуміють, що ступінь ризику малий, оскільки відсутні мотиви руйнування або розкрадання. Такі особи, керуючись незадоволеністю та гнівом, часто відіграються на інших і відносяться до категорії людей, які ніколи не наполягають на проведенні перевірок пристроїв захисту.

До категорії хакерів – професіоналів зазвичай відносять осіб, які:

• входять до злочинних угрупувань, що переслідують політичні цілі;
  
• прагнуть отримати інформацію в цілях промислового шпигунства;
  
• є хакерами або членами угрупування хакерів, що прагнуть наживи.
  

Широке використання інформаційних технологій у всіх сферах життя суспільства робить вельми актуальною проблему захисту інформації, її користувачів, інформаційних ресурсів і каналів передачі даних від злочинних посягань зловмисників. Концентрація інформації в комп’ютерах примушує одних все більш активізувати пошуки шляхів доступу до інформації, а інших, відповідно, посилювати контроль над нею з метою захисту. Національна безпека, юридичні питання, приватна таємниця — все це вимагає посилення внутрішнього контролю в урядових і комерційних організаціях [1].

Забезпечення безпеки інформації в комп’ютерних мережах передбачає створення перешкод для будь-яких несанкціонованих спроб розкрадання або модифікації даних, які передаються в мережі. При цьому дуже важливо зберегти такі властивості інформації, як:

• цілісність – існування інформації у неспотвореному вигляді;
  
• доступність стосовно відкритої інформації – забезпечення своєчасного й безперешкодного одержання користувачем загальнодоступної інформації, що цікавить його;
  
• конфіденційність стосовно інформації з обмеженим доступом – унеможливлення одержання такої інформації особами, які не входять у коло допущених для ознайомлення з нею.
  

Висновки. Забезпечення безпеки інформації потребує не тільки витрат на закупівлю та установку різних технічних або програмних засобів захисту інформації, але й ознайомлення масового користувача інформаційно-комунікаційних технологій з основами їх безпечного застосування. Таке ознайомлення доцільно реалізувати в рамках загальноосвітньої підготовки з інформатики учнів старших класів загальноосвітніх навчальних закладів, а також у рамках підготовки з сучасних інформаційних технологій студентів вищих навчальних закладів. Нагальним питанням є формування змісту модулів відповідних навчальних дисциплін, форм і методів навчання основам безпечного використання інформаційно-комунікаційних технологій.


Список використаної літератури

1. Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка № 21 (137), листопад 2007
   
2. Інформаційні технології в наукових дослідженнях і навчальному процесі: Матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф., м. Луганськ, 14-16 листоп. 2007 р. – Луганськ, 2007. – 279 с.
   
3. Ю. М. Батурин Проблемы компьютерного права. – М.: Юрид. лит., 1991. – 272 с.
   

УДК З72.461:001