Geum.ru

Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27 вересня 2009 р. Сімферополь Алушта isbn 978-066-2364-01-9

Вид материалаДокументы

Содержание


Проблеми формування соціального партнерства на рівні місцевого самоврядування
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15


Зибцев Валерій Миколайович

Макіївський економіко-гуманітарний інститут, м. Макіївка


ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА НА РІВНІ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ


Україна поставила перед собою завдання формування соціально-орієнтованої держави, що передбачає створення найбільш сприятливих умов життєзабезпечення всіх верств населення країни.

В зв'язку з цим в Україні необхідно підвищувати ефективність функціонування влади на всіх рівнях – загальнодержавному, регіональному і місцевому. Кожен з цих рівнів влади повинен вирішувати соціальні проблеми, що відображають її специфіку. Є соціальні проблеми, які можуть бути вирішені лише на загальнодержавному рівні, а є проблеми, розв’зання яких залежить від діяльності регіональної і місцевої влади.

Вирішення багатьох проблем, пов'язаних із забезпеченням певного рівня життя населення здійснюється в конкретних територіальних утвореннях на рівні місцевого населення. Саме тут слід забезпечувати безпеку громадян, давати можливість здобути освіту, створювати робочі місця, надавати всілякі послуги – комунальні, побутові, медичні тощо.

Забезпечення реалізації такого широкого кола завдань, що стоять перед органами місцевого самоврядування неможливе без пошуку нових форм взаємодії між органами самоврядування і представниками бізнесу, громадськими організаціями, підприємствами, населенням в особі окремих прошарків і соціальних груп. У сучасних умовах такою універсальною формою взаємодії виступає соціальне партнерство. Головною рушійною силою соціального партнерства є інтереси соціальних суб'єктів, а метою взаємодії – реалізація цих інтересів.

Соціальне партнерство визначається як система цивілізованих суспільних стосунків, які забезпечують узгодження і захист інтересів різних соціальних груп, прошарків і класів через досягнення між ними консенсусу по найважливіших напрямах соціально-економічного і політичного розвитку. [1. С. 194]

У той же час соціальне партнерство розглядається як специфічний тип суспільних стосунків, властивих суспільству ринкового типу, спрямованих на примноження спільних інтересів, створення єдиного соціокультурного простору, в якому мешкають різні суб'єкти, що дотримуються спільних правил гри, партнерських норм.

Однією з сфер формування соціального партнерства є територіальні утворення, керовані органами місцевого самоврядування.

Для здійснення своїх соціально-економічних функцій органи місцевого самоврядування повинні розвивати співробітництво, створювати діловий клімат, забезпечувати інформацією соціальних партнерів.

Діяльність органів місцевого самоврядування має чітко виражену соціальну спрямованість, призначену задовольняти громадські потреби членів місцевого співтовариства і захищати їх інтереси.

Соціальне партнерство впливає на володіння, користування і розпорядження муніципальною власністю, на стосунки між місцевими співтовариствами і органами місцевої влади по питаннях соціального утворення.

Соціальне партнерство представляє можливість ефективного її використання безпосередньої демократії і участі громадян в місцевому самоврядуванні, в розвитку різних форм самоврядування і самодіяльності громадян при вирішенні питань життєдіяльності територіальних співтовариств.

Таким чином формування соціального партнерства на рівні місцевого самоврядування сприяє утворенню якісного муніципального середовища в якому успішно сполучаються умови життя територіальної громади та функціонування господарчих суб’єктів. Управління на рівні територіальних громад з опорою на соціальне партнерство створює можливість формування якісного місцевого самоврядування, де чітко розподілені повноваження та відповідні їм джерела доходів. При соціальному партнерстві в відношеннях населення та бізнесу присутня взаємна зацікавленість. Слід також сказати, що соціальне партнерство сприяє тому, що діяльність місцевої влади стає більш прозорою та підзвітною.

Література

1. Михеев В.А., Михеев А.В. Социальное партнерство как механизм устойчивого социально-экономического развития. / Социально-гуманитарные знания. – 2002. - №5. – С. 194 – 199.



Зуб Тетяна Григорівна

Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара,

м. Дніпропетровськ


Ресурсозабезпечення і ресурсовикористання в політиці регіонального розвитку


Створення умов для формування якісно нового за добробутними реаліями суспільства, параметри якого б відповідали загально цивілізаційним вимогам, як ніколи раніше, постає до вирішення як нагальне завдання в умовах сьогодення. Проте результати просування української спільноти по шляху до соціальної держави за вісімнадцятирічний термін часу майже не корелюються з динамікою добробутних характеристик. В минулому порівняно егалітарне суспільство різко розкололося у 1992-1996 рр. на прошарки бідних та багатих і залишається в стані асоціальності. За станом на початок 2007 р. понад 59,4% населення здійснювало середньодушові грошові витрати на місяць нижче прожиткового мінімуму тоді як у 1990 р. такий прошарок не перевищував 6%[1, с.90; 2, с.322]. Все більш очевидним стає факт того, що механізм забезпечення соціальної конверсії полягає не в політичній площині та запровадження ринкового механізму господарювання, а в сфері управління соціально-економічним розвитком. Та соціальна рецесія, яка має місце і продовжує розколювати суспільство, є результатом незбалансованої стратегії і тактики соціально-ринкового реформування. Засоби для вирішення соціальних проблем може надати тільки ефективна економіка. Соціальні цілі мають досягатися не через спеціально розроблену соціальну політику, а переважно на основі нарощування результатів економічної діяльності.

В силу об’єктивних обставин, а саме надання питанням соціалізації домінуючого характеру, наука спрямувала зусилля на їх розробку, знехтувавши суто економічними аспектами на рівні суб’єктів господарювання, переструктурування власності і переходу проблеми ресурсовикористання суто в практичну площину. Як наслідок, при приблизно тотожній ресурсозабезпеченості регіонів посилилася їх поляризація за використанням людського і технічного капіталу.

При обґрунтуванні міри достатності в забезпеченості ресурсами регіонів ми виходили з наступних припущень. Індикатором збалансованого розвитку трудових ресурсів по регіонам країни є коефіцієнт їх зайнятості. При середньому рівні зайнятості населення у віці 15-70 років по країні у 58,7% за станом на кінець 2007 р. по регіонам він коливався від 52,7% до 64,4% [3, с.371]. Тільки у разі надлишку ресурсів праці чи то їх нестачі зайнятість була б або нижчою, або вищою відносно середньої по країні. Щодо основних засобів, то їх прийнятний обсяг кореспондується, на наш погляд, з регіональними можливостями їх відтворення. За нашими розрахунками на початок 2007 р. при середньому значенні коефіцієнта оновлення основних засобів по країні у 5,2% його варіації по регіонам коливалися в межах від 2,7% до 7,2% [3, с.91, 93]. Прийнятним рівнем диференціації регіонів вважається відсутність серед них таких, що не досягають порогового значення будь-якого показника у 75% від середнього по країні [4, с. 60]. Якщо по трудовим ресурсам ця вимога виконується повність по всім регіонам, то по основним засобам з прийнятного поля випадали Запорізька (52%) і Чернігівська (71%) області та АРК (71%). Мова йде про те, що ці регіони неспроможні відновлювати основні засоби території за тими обсягами інвестування, які склалися в економіці.

Виходячи з такого ресурсозабезпечення мав би бути прийнятним і розмах показників їх використання. Проте продуктивність праці зайнятого в економіці населення не відповідала вимогам прийнятності у 2000-2007 рр. по АРК, Вінницькій, Волинській, Житомирській, Закарпатській, Кіровоградській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернівецькій і Чернігівській областях. Це регіони сільськогосподарського спрямування з порівняно високим рівнем ручної праці. Щодо фондовіддачі, то її значення випало з поля вимог тільки по АРК і Черкаській області. Проте більш інформативним у цьому контексті є факт стійкої рецесії цього показника впродовж 2000-2006 рр. по Вінницькій, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Кіровоградській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Чернівецькій, Чернігівській. Якщо по АРК, Запорізькій і Чернігівській області подібна динаміка віднаходить пояснення в неможливості задіяння у виробничі процеси надлишкової маси основних засобів, то по іншим виключно випаданням процесів ресурсовикористання з поля зору органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій.

Зрозуміло, що формування показників ресурсовикористання залежить від менеджменту суб’єктів господарювання, які являють собою конгломерат підприємств, структурованих за формами власності. Немає необхідності вдаватися в тонкощі приватизаційних процесів. Але вони проходили в руслі подрібнення великих і середніх підприємств. Як наслідок, приватний сектор сконцентрував значну кількість ресурсів на підприємствах з неповним технологічним циклом і зношеними основними засобами.

Отже в Україні саме концентрація суб’єктів господарювання і ресурсів в приватному секторі, який не переходить на колію інноваційного розвитку, і є джерелом гальмування економічного розвитку. Суб’єкти управління виявилися неготовими до сприйняття такого повороту справи, а також адаптуватися до таких дій продуцентів, домінуючої форми власності. З позицій пом’якшення негативних впливів на соціально-економічний розвиток регіонів результатів ресурсовикористання суб’єктами виробничої діяльності постає необхідність урахування в практиці регіонального управління взаємозв’язку свідомого керованого процесу з явищами стихійної соціальної та економічної регуляції.

Література

1. Народне господарство Української РСР у 1989 році: Стат. щорічник/ Держкомстат УРСР; Відп. за вип. В. В. Самченко. – К.: Техніка, 1990. – 463 с. – ISBN 5-335-00590-4.

2. Витрати і ресурси домогосподарств України у 2006 році (за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України): Стат. збірник. – Частина 1/ Держкомстат України; Відп. за випуск І. Осипова. – К.: ДП “Інформаційно-аналітичне агентство”, 2007. – 430 с.

3. Статистичний щорічник України за 2007 рік/ Держкомстат України; За ред. О. Г. Осауленка. – К.: Вид-во “Консультант”, 2008. – 571 с. – ISBN 966-8459-25-2.

4. Другов О. О. Регіональна політика соціально економічного розвитку України // Формування ринкових відносин в Україні. – 2005. - №8. – с.54-61.