Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27 вересня 2009 р. Сімферополь Алушта isbn 978-066-2364-01-9

Вид материала

Документы

Содержание Поняття регіону та регіоналізації Стратегічні рішення як основа інноваційності підприємств Проблеми інноваційного розвитку Перспективи розвитку карпатського регіону україни

Подобный материал:

• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Центр розвитку освіти, науки та інновацій консалтингово-конфліктологічний центр громадський, 926.45kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.
• Громадський рух «нова україна» в автономній республіці крим центр розвитку освіти,, 1350.77kb.

ПОНЯТТЯ РЕГІОНУ ТА РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ


Протягом останніх десятиріч в країнах європейської цивілізації все більше проявляються дві тенденції: з одного боку, посилення централізації (Європейський Дім, Європейський Союз тощо), з іншого – все більш значимою стає роль регіонів в політичному та соціально-економічному житті (конституційна реформа в Бельгії, створення та діяльність в країнах ЄС міністерств, які відповідають за регіональне планування і Генерального директората з регіональної політики Європейської Комісії). Актуалізація ідей регіоналізму у Європі виникла як потреба ефективної противаги надцентралізації, перетворенню об’єднаної Європи у нову наддержаву, щось на зразок Європейських Сполучених Штатів.

Тенденції концентрації влади та її розпорошення, скоріш за все, приречені на вічний конфлікт. Антагоністичність, яка при цьому проявляється, в той же час, є лише зовнішньою формою, за якою криється механізм нестійкої рівноваги, набуття якого сприяє розвитку соціального організму. Саме за таких умов відбувається посилення „обмінних” процесів, тобто рух капіталу, інвестицій, перерозподіл інтересів владних структур, і відповідно активність електорату та становлення лідерів.

Зацікавленість світового співтовариства в регіоналізації викликана прагненням зберегти різноманіття мозаїчного світу. Складна система прагне до певного рівня розмаїття, і якщо таке не може бути досягнуте, то відбудеться її деградація або заміщення. Тому ні один етнос, ні одна реліктова група, ні один регіон, які втратили самобутність, скоріше за все до такої вже не повернеться ніколи.

Регіоналізація стала, по-перше, наслідком більш поглибленого міжнародного розподілу праці, зростання впливу зовнішніх факторів на відтворення виробництва, що вимагає виходу виробництва за національні кордони; по-друге, вона являє собою інструмент оптимізації економіки, підвищення ефективності виробництва і вирівнювання регіональних структур; по-третє, вона слугує засобом підтримки відносної рівноваги у світі великої нерівності потенціалів окремих країн; і, нарешті, вона є породженням глобалізації і одночасно є інструментом протидії негативним наслідкам глобалізації.

Виходячи з цього, боротьба з регіоналізацією з яких-небудь короткотермінових політичних міркувань є, з точки зору центру, природною, але в той же час однозначно приреченою. Прагнення підвести під одну риску всі регіони навіть заради єдності унітарної держави – це спосіб збіднити країну у всіх відношеннях зразу. Єдність у багатоманітні – такою є сучасна позиція світового співтовариства, яка знаходить підтвердження у досвіді, яке накопичило людство.

Регіональна політика заявила про себе у другій половині ХХ ст., ставши разом з класичною дипломатією, економічними і культурними зв’язками самостійним розділом міжнародних відносин. Це свого роду особлива форма міжнародного співробітництва, яке базується на різноманітних контактах громадян в рамках партнерських відносин між містами і регіонами.

Останнім часом як зарубіжні, так і вітчизняні вчені, політики, публіцисти все частіше стали використовувати терміни „регіон”, „регіоналізація”, „регіональна політика”. В той же час дискусії на тему регіоналізму та регіональної політики, які відбувалися протягом другої половини 20 століття, так і не призвели до появи єдиного визначення терміна „регіон”. Політологи, економісти пропонували свої версії, які базувалися на різних ознаках та критеріях.

Своє розуміння регіону запропонував О. П. Ковальов. На його думку, це відносно замкнуте територіальне недержавне соціально-виробниче утворення, яке характеризується самовідтворенням культурно-господарської інфраструктури, яка накладається на територіальну структуру косно-біотизованого рівня організації. Таким чином, регіон може бути представлений як самовідтворювана і самоорганізована структура. Це робить регіональну структуру відносно незалежною від міждержавної диференціації, яка носить етнополітичний характер. Це означає, що регіоналізація розгортається паралельно з міждержавною диференціацією і, відповідно, той чи інший регіон може виявитися або всередині держави, або охоплювати дотичні території сусідніх держав, або навіть включати в себе декілька невеликих держав (за приклад можуть слугувати країни Бенілюксу). Крім цього, таке розуміння регіону передбачає, що регіональна структура не є жорстко фіксованою, а може змінюватися за умови взаємодії регіонів між собою. Тут мова йде про те, що регіони розвиваються за своїми власними законами, через що міждержавні кордони стають для них „прозорими”. У зв’язку з чим виникає необхідність вивчення процесу регіоналізації з метою проектування архітектури регіонів як географічних утворень.

Таке розуміння регіону дає можливість вичленити такі позиції:

- регіон не є одиницею адміністративно-територіального поділу території (недержавне утворення); ця структура є самобутньою, в той час як сітка адміністративно-територіального поділу не є такою;

- регіон є системою яка самоорганізується, тому що тільки у цьому випадку є можливим само відтворення культурно-господарської та етнічної структури;

- регіон повинен бути співвідносним з природною територіальною структурою, тобто географічним ландшафтом або географічним середовищем.

Таким чином, регіон може бути представлений як природно-історична самоорганізована система, що робить його відносно незалежним від між- та внутрішньодержавної диференціації, яка носить етнополітичний характер. Це означає, що регіоналізація розгортається паралельно з міждержавною диференціацією і, відповідно, той чи інший регіон може опинитися або всередині держави, або охоплювати суміжні території сусідніх держав (як практично всі прикордонні регіони України – Закарпаття, Полісся, Слобожанщина, Донбас, Приазов’є, Буджак).

Своє розуміння поняття регіону запропонував і російський вчений Володимир Шилов: „Регіон це соціально-економічно організований простір, з конкретною природно-географічною територією, з притаманним йому певним типом і характером виробництва, зі специфічними історико-культурними і демографічними особливостями, з адміністративно-політичною територією розташування та визначеним кордоном регіону, з дією одного кола нормативно-правової бази”.

Асамблея європейських регіонів для своїх цілей запропонувала (коли?) таке визначення: „регіон – це територіальна одиниця, що є наступною після рівня держави, зі своєю системою самоврядування”.

Автори підручника „Основы региональной политики” дали визначення „регіону”, яке, на їх думку, випливає з реалій російської держави: „В умовах Російської Федерації під регіоном мається на увазі частина її території, яка об’єднується спільністю природних, соціально-економічних, національно-культурних та інших умов. Причому регіон не обов’язково повинен співпадати з кордонами суб’єкту Федерації – у багатьох випадках він може об’єднувати території декількох суміжних суб’єктів”.

Тому актуальним залишається питання якою є природа регіонів загалом, як вони виникають та еволюціонують і чи можна регулювати (і як) рух регіону в процесі регіоналізації геопростору в цілому.

Зростання єдності, зв’язності антропосфери, яке проявляється через територіальну диференціацію, функціональну спеціалізацію, які викликають необхідність в розвитку обмінних потоків, є відображенням процесу регіоналізації. Саме обмін, який безперервно породжується відтворюючою диференціацією, формує єдність всього антропотизованого геопростору. Диференціація в свою чергу пов’язана з концентрацією і локалізацією соціально-виробничих функцій в загальній системі світового поділу праці.

У контексті дослідження ролі та місця, статусу регіонів Європи у ХХІ столітті, слід виокремити і складний феномен „регіоналізму”, актуалізація якого на сьогодні зумовлена саме процесами євро інтеграції та активізацією політичного статусу регіонів Європи. Традиційно, регіоналізм пов’язували із протидією модернізації, прогресу депресивних, структурно слабких переважно сільських регіонів, які намагались протистояти будь-яким змінам, зберігаючи етнічну та культурну самобутність. У зв’язку з цим доцільно виокремити два головних напрями регіоналізму: „bottom-up” регіоналізм - як зростання політичної та економічної активності суб’єктів регіону та „top-down” регіоналізм – як формування державної регіональної політики, відповідно із врахуванням специфіки розвитку конкретних регіонів.


Величко Наталія Михайлівна, Уварова Юлія Миколаївна

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля, м. Луганськ


СТРАТЕГІЧНІ РІШЕННЯ ЯК ОСНОВА ІННОВАЦІЙНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ


Інноваційність підприємницької діяльності визнається у світовій науці і практиці як один з ключових чинників конкурентоспроможності підприємств. У більшості промислово розвинених країн розроблені і діють спеціальні програми підтримки інноваційно-активних підприємств. Найважливішою закономірністю сучасного економічного розвитку світової економіки є становлення новітнього технологічного устрою, ядро якого складають мікроелектроніка, програмне забезпечення, обчислювальна техніка і технології обробки інформації, виробництво засобів автоматизації, системи космічного і оптико-волоконного зв'язку. Відомо також, що економічна криза і депресія долаються впровадженням нових технологій, що створюють нові виробничі можливості, освоєння яких забезпечує перехід до зростання. Саме в умовах економічного спаду і депресії зазвичай спостерігається зростання виробництва принципово нових товарів, підйом інвестиційної і інноваційної активності в перспективних напрямах. Відбувається перелив капіталу з традиційних виробництв в нові, оскільки продовження інвестицій в напрямах, що склалися, опиняється ще більш ризиковим, ніж інвестиції в нововведення.

Формування вітчизняної концепції стратегічного управління можна простежити в роботах таких вчених як В. Герасимчук, В. Пономаренко, О. Тридід, М. Кизим, А. Воронкова, З. Шершньова, П. Гордієнко, Г. Кіндрацька, І. Тульпа, О. Сумець. Але, не дивлячись на велику кількість науково-методичної літератури присвяченої теорії і практиці стратегічного управління, в ній явно недостатньо акцентована специфіка саме інноваційної сфери. Мета публікації полягає у обґрунтуванні груп стратегічних рішень відносно інноваційної діяльності машинобудівного підприємства.

На основі стратегічного підходу до організації і планування інноваційної діяльності на підприємстві, що працює в умовах переважних ринкових відносин можна сформулювати концептуальні положення по створенню системи стратегічного управління інноваційною діяльністю підприємства. Система управління інноваційною діяльністю підприємства повинна базуватися на трьох групах стратегічних рішень.

Перша група – вибір привабливої сфери інноваційної діяльності. Такий вибір здійснюється в ході стратегічної сегментації ринку. У загальному випадку це процес аналізу ринкового оточення господарюючого суб'єкта, результатом якого є обґрунтування сфер діяльності (створення інноваційного продукту), привабливих з погляду зростання (об'ємів продажів), фінансової результативності (прибутковості, рентабельності) і надійності в майбутньому (низький рівень нестабільності, зовнішніх умов). В цілому перша група стратегічних рішень характеризує об'єкт (об'єкти) інноваційної діяльності з погляду його привабливості щодо внутрішніх інтересів і особливостей даного господарюючого суб'єкта. У зв'язку з цим і сама стратегія диверсифікації, і процес обґрунтування і створення об'єкту (об'єктів) інноваційної діяльності повинні враховувати особливості функціонування підприємств в умовах кризи. Логіка стратегічного підходу до управління інноваціями в цілях диверсифікації діяльності господарюючого суб'єкта приводить до необхідності ухвалення ще двох наступних груп стратегічних рішень.

Друга група стратегічних рішень, в системі управління інноваційною діяльністю в цілях диверсифікації бізнесу – це діагностика і аналіз навколишнього середовища господарюючого суб'єкта, а так само оцінка можливих її змін у зв'язку з цією діяльністю. Не дивлячись на те, що поняття „зовнішнє середовище підприємства” в даний час є загально вживаним, а його вплив на кінцеві результати діяльності господарюючого суб'єкта всім відомі, необхідно в контексті завдань стратегічного управління інноваційною діяльністю точніше обґрунтувати і класифікувати його чинники і елементи. Перш за все це потрібно для того, що б виділити ті з них, які піддаються не просто опису і аналізу, але і управлінню з боку господарюючого суб'єкта.

Третя група стратегічних рішень в системі управління інноваційною діяльністю господарюючого суб'єкта – це оцінка його внутрішнього потенціалу з погляду здатності не тільки створити (придбати) об'єкт інноваційної діяльності, але і зуміти налагодити його регулярне виробництво і ефективну реалізацію.

Таким чином, загальна концепція стратегічного управління інноваційною діяльністю господарюючого суб'єкта повинна ґрунтуватися на трьох взаємозв'язаних позиціях.

Вихідною позицією в системі управління інноваціями повинен стати усебічний аналіз реального і потенційного ринкового простору з метою виявлення можливих і по певних критеріях прийнятних для даного господарюючого суб'єкта напрямів для розгортання інноваційної активності. При цьому як обмеження можуть (а в окремих випадках і винні) виступати: діюча генеральна мета підприємства, встановлена сукупність внутрішньофірмових цілей, стратегія розвитку, що реалізується.

Після знаходження можливих напрямів інноваційної діяльності і обґрунтування їх господарської привабливості для даного підприємства, система управління повинна бути здатна по кожному з вибраних напрямів провести аналіз зовнішнього середовища. Такий аналіз повинен виявити найбільш активно діючі елементи зовнішнього оточення, потенційну силу їх дії на діяльність даного господарюючого суб'єкта, а так само спрямованість цієї дії. Отримані результати аналізу дозволять сформулювати адекватну стратегію темпів розгортання інноваційної активності в тому або іншому напрямі з урахуванням того, інноваційний продукт повинен бути виведений на ринок з отриманням очікуваного результату.

Після вироблення основних положень зовнішньої стратегії (визначення того, що є предметом інноваційної діяльності) необхідно сформулювати внутрішню стратегію інноваційно активного підприємства. Для цього слід провести аналіз внутрішнього ресурсного і управлінського потенціалу і визначити напрями і методи його розвитку, необхідного і достатнього для реалізації зовнішньої стратегії реалізації інноваційних процесів.

Таким чином, можна зробити висновок, що найбільш дієвою ідеологією управління підприємством в нестабільних умовах господарювання є концепція стратегічного менеджменту, оскільки вона не спирається на ретроспективні оцінки, а ґрунтується на глибокому аналізі зовнішнього оточення підприємства з подальшим виробленням адекватних стратегій розвитку.


Волков Дмитро Петрович

Криворізький економічний інститут

ДВНЗ «Кийвський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана» м. Кривий Ріг


ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ


Проголошений Україною євроінтеграційний курс вимагає, насамперед, розробки й впровадження національної програми побудови сучасної інноваційної системи, яка забезпечила б розвиток високотехнологічних виробництв. Безумовно, екстенсивний шлях розвитку економіки, заснований на посиленні експлуатації сировинних ресурсів та відносно дешевої робочої сили є безперспективним. Виробництво конкурентоспроможної на світовому ринку продукції – необхідна умова забезпечення стабільності та високих темпів економічного зростання та створення умов для повноправного членства України в Європейському Союзі. Таким чином, головним завданням економічної політики держави слід вважати формування інноваційного типу розвитку економіки регіонів України. Особливо важливою є негайна розробка інноваційних моделей розвитку для подолання диспропорцій в економічному розвитку певних регіонів.

Становище окремих країн та регіонів у науково-технічній сфері визначається не тільки науково-технічним потенціалом, але й інтенсивністю застосування його досягнень у господарській практиці. Адже створення та реалізація принципово нової продукції відіграє вирішальну роль в посиленні конкурентних позицій товаровиробників. А це можливо лише за умов ефективної національної інноваційної системи. Найважливішим етапом формування національної інноваційної системи є її первинний рівень - регіональна інноваційна складова. Регіональні інноваційні системи мають створюватись для консолідації активів регіону і оптимального використання його потенціалу, що сприяє збільшенню надходжень до місцевих бюджетів, забезпечує залучення і збереження висококваліфікованого персоналу, можливості стійкого розвитку економіки.

Доцільно зазначити, що на сьогодні плідно працюють у напрямку дослідження інноваційної складової регіонального розвитку, яка пов'язана з оцінкою конкурентоспроможності, такі вчені: М. Долішній, М. Чумаченко, Д. Стеченко, І. Лукінов, Я. Побурко, В. Пила та ряд інших.

Регіональна інноваційна стратегія є потужним інструментом для успішного розвитку місцевої економіки, особливо доцільним для регіонів, що мають високий інноваційний потенціал. Тому головною метою є дослідження функціонування регіональної інноваційної системи, яка передбачає створення в регіонах належної інноваційної інфраструктури, підтримки венчурних підприємств, а також інститутів для партнерського співробітництва між дослідницькими установами і комерційними компаніями та місцевими органами влади.

Не зважаючи на значні доробки в теоретичній базі досліджень інноваційних процесів, у даній сфері залишається багато нерозв'язаних проблем. Однією із найактуальніших є формування ефективної державної інноваційної системи. У даному випадку необхідно оцінити інноваційний потенціал регіонів України, визначити їх інноваційну сприйнятливість, згрупувавши регіони щодо їх фінансових витрат і результативності інноваційної діяльності, та запропонувати шляхи вдосконалення регіональної інноваційної політики.

Негативні тенденції, що склалися в інноваційній сфері, потребують гнучких підходів до формування інноваційної політики та забезпечення правового регулювання інновацій. Враховуючи нерівномірність науково-технічного потенціалу країни, регіональні інноваційні системи є надзвичайно ефективним інструментом територіального розвитку. На нашу думку, стратегія науково-технологічного прориву не може відбуватись без розбудови державної інноваційної системи. Важливим є стимулювання інноваційної активності суб'єктів господарювання на всіх рівнях - від уряду до місцевих органів влади, створення режиму найбільшого сприяння виконанню робіт, спрямованих на реалізацію відповідних пріоритетних напрямів, концентрації на них фінансово-економічних та інтелектуальних ресурсів.

Важливим напрямом реалізації програми розвитку регіонів в інноваційному контексті є створення інформаційної бази інвестиційних паспортів підприємств окремої адміністративної одиниці.

Таким чином, можна стверджувати, що комплексний підхід до вирішення проблеми розвитку ринку інновацій в економіці можливо застосувати за тісної інтеграції і співпраці усіх учасників процесу суспільного виробництва (влади, виробників, інвесторів).


Габа Мирослава Ігорівна

ПВНЗ Європейський університет, м.Київ


ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ КАРПАТСЬКОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ


Природно-ресурсний та історико-культурний потенціал регіону в поєднанні з вигідним географічним положенням в центрі Європи є достатньо вагомою передумовою розвитку і відпочинку, орієнтованою як на внутрішнього споживача, так і на обслуговування іноземного контингенту. [1, c.10]

Карпатський регіон України складають чотири адміністративні області заходу України, в межах яких простягається гірська система Українських Карпат.[3, c.160] А саме: Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька й Закарпатська області.

Загальна площа регіону складає 56600 км² (9,3% території України), де проживають 6,5 млн. Осіб ( або 12 % населення України). [2, c.64]

Клiмат є континентальним. Зими помiрнi, з середньої температурою -5° C. Влiтку тут тепло, середня температура повiтря +18° C. В горах температура на 3-5 градусiв нижча, в залежностi вiд висоти. Гiрськi вершини вкритi снiгом близько 5 мiсяцiв протягом року. [5]

Карпатський регіон України має вигідне суспільно-географічне положення, що зумовлюється його сусідством з чотирма розвинутими країнами Європейського Союзу (Польщею, Словаччиною, Угорщиною й Румунією), а також із Молдовою. Загальна довжина державного кордону України в межах Карпатського регіону становить 1050 км, з них 360 км припадає на кордон із Польщею, 98 км – зі Словаччиною, 135 км – з Угорщиною, 350 км – із Румунією, 110 км – із Молдовою. [1, c.4]

Це винятково вагома суспільно-географічна передумова розвитку в межах Карпатського регіону транскордонного в’їздного й міжнародного туризму. [3, c.64]

Основну частину регiону складають гори Карпати, з їх лiсами, рiками, озерами, полонинами, мiстами та селами. У цього регiону багата культура, бурхливе життя та визначна iсторiя. Це iдеальне мiсце для проведення лiтнього вiдпочинку - прогулянок, верхової їзди, сходження на гiрськi вершини; для вiдпочинку взимку - це катання на лижах, санах. Крім того, відпочинок в Карпатах - це унiкальне цiлюще вони сприяють подальшому розвитку продуктивних сил регіону. Наявна мінерально-сировинна база стала фундаментом для гірське повiтря, лікувальні властивості мiнеральних джерел. [5]

Особлива роль Карпатського регіону України в системі зовнішньополітичних та соціально-економічних пріоритетів зумовлена низкою важливих чинників, серед яких провідним є геополітичне положення. Це слід розглядати як сприятливий чинник входження України до різноманітних європейських економічних та суспільно-політичних структур.

Через територію Карпатського регіону пролягає 12 залізничних сполучень з п'ятьма сусідніми державами, на більшості з яких встановлені прикордонні залізничні переходи. Через гірські хребти прокладено потужні нафто- і газопроводи, якими транспортується основна частина експорту російського і туркменського газу, а також російської нафти в країни Центральної та Західної Європи.

Природні ресурси Карпатського регіону (мінерально-сировинні, лісові, водні та рекреаційні) значною мірою впливають на формування просторової та галузевої структури господарського комплексу, визначають пріоритетні напрями його розвитку. У цілому формування вугільної, нафтохімічної промисловості та промисловості будівельних матеріалів.

Карпатський регіон України як цілісне туристичне утворення має тривалу історію формування. Витоко її сягають початків освоєння термальних купалень Закарпаття в епоху Римської імперії, а сучасні дороговкази розвитку стратегічно сформувалися на початку XXI століття із утворенням Ради з туризму Карпатського регіону та інтеграцію організаційно-фінансових й рекламно – інформаційних зусиль чотирьох областей заходу України з метою спільного просування на зовнішні ринки туристичних можливостей даного краю. [3, c.64]

Висновок. На сьогодні Карпатський туристичний регіон, з огляду на своє унікальне рекреаційно-географічне положення на Східному прикордонні Європейського Союзу, розробляє масштабні маркетингово-інформаційну та інфраструктурно-інвестиційну стратегії, спрямовані на перетворення краю в один із основних осередків стійкого туризму та збереження природної й етнокультурної спадщини на Європейському континенті.

Література:

1. Бодров В.Г. Трансформація економічних систем: концепції, моделі, механізми регулювання та управління: Навчальний посібник. – К.: УАДУ, 2002. – 104 с.
   
2. Мазур Ф.Ф. Соціально-економічні умови розвитку рекреаційної індустрії (на прикладі Карпатського регіону). Навчальльний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2005. – 96 с.
   
3. Рутинський М.Й., Стецюк О.В. Туристичний комплекс Карпатського регіону України: Навчальний посібник. – Чернівці: Книги – ХХI, 2008. – 440 с.
   
4. Рутинський М.Й., Зінько Ю.В. Сільський туризм: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 271 с.
   
5. ntu.kar.net/ ukraine/ kultura/ turizm/ region/ region.php – Карпатський регіон
   

Галгаш Руслан Анатолійович

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля, м. Луганськ