Geum.ru

Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27 вересня 2009 р. Сімферополь Алушта isbn 978-066-2364-01-9

Вид материалаДокументы

Содержание


Кластерна модель регіонального розвитку: проблеми, тенденції, перспективи
Розширення нато та єс: особливості супровідних протиріч у системі міжнародних відносин
Європейська та євроатлантична інтеграція україни, шляхом функціонування міжнародного транспортно – логістичного хабу
Роль інтегрованих корпоративних структур у розвитку регіональної економіки
Особливості розвитку національної економічної моделі південної кореї у ххі ст.
Таблиця 2. Трансформація структури ВВП Південної Кореї у 1974-2007 рр.
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

КЛАСТЕРНА МОДЕЛЬ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ: ПРОБЛЕМИ, ТЕНДЕНЦІЇ, ПЕРСПЕКТИВИ


Світова економіка поступово, протягом майже всього ХХ ст., рухалась в напрямі визначення головних чинників стабільності, позитивних економічних тенденцій, пріоритетності раціонального регіонального розвитку та змін в інституціональній інфраструктурі. Актуалізація цих проблем була обумовлена загостренням регіональних диспропорцій економічного розвитку та об’єктивною потребою регіональної конвергенції. Серед механізмів вирішення зазначених проблем була і ідея кластеризації. Світовий досвід свідчить, що характерною рисою економіки початку XXI ст. є об’єктивність процесу створення вертикально та горизонтально інтегрованих організаційно-економічних структур.

Сучасний стан вітчизняної економіки потребує нових методологічних підходів до підвищення конкурентоспроможності національного господарства, основними пріоритетами стають інновативність, розвиток економіки знань, посилення соціальної спрямованості нових технологій, зростання взаємозв’язку між способами функціонування суб’єктів господарювання. В умовах трансформації економіки розвиток та ідентифікація сучасного виробництва повинні цілком базуватися на нових рішеннях в галузі технології, техніки, організаційних форм й економічних методів господарювання. Вибір цілей і напрямів економічної політики, формування концепції розвитку українського суспільства нового типу передбачає оновлення організаційних структур відповідно до сучасних світових інтеграційних тенденцій розвитку, особливо таких, що поєднують інноваційно-інвестиційні процеси. Серед основних тенденцій регіональної кооперації найбільш актуальним слід відзначити варіант їх інтеграційної взаємодії на основі кластерної моделі. Існуючий стан справ щодо розуміння значущості національних особливостей економічної культури не відповідає потребам розвитку суспільства, є гальмом як реформування національної економіки, так і формування її базових основ. Шляхом вирішення проблеми є активізація формування інформаційного поля та проведення наукових досліджень з даної проблематики. Вирішення проблеми формування кластерної моделі безперечно необхідно здійснювати через призму наявних тенденцій національного та регіонального розвитку. Однак, не викликає сумнівів те, що суттєві відмінності організаційних умов реалізації досліджуваної моделі вимагатимуть уточнення відповідних пріоритетів.

Слід відзначити, що в світовій спільноті швидко зростає розуміння важливості кластерної філософії, а самі кластери стають ключовим компонентом національного та регіонального розвитку. Саме з цих позицій і повинна формуватися та реалізовуватися регіональна інноваційна політика України.

Необхідність формування кластерних структур обумовлена нагальною потребою в розробці нових теоретичних і практичних підходів до створення сприятливих умов для функціонування регіонів національної економіки. В той же час аналіз проблем формування і розвитку інноваційних організаційно-економічних структур дозволяє зробити висновок про активізацію впровадження такої поширеної у світовій практиці організаційної моделі, як територіально-галузеві виробничі системи, або кластери.

Дослідженням проблем формування та досягнення конкурентних переваг організаціями на ринку, питань підвищення ефективності функціонування підприємств в умовах вертикальної та горизонтальної інтеграцій, регіональних аспектів розвитку присвячено достатня кількість наукових публікацій закордонних та вітчизняних вчених. У той же час питання оптимізації взаємодії підприємств регіону в умовах інтеграційних утворень не знайшли достатнього відображення в теорії та практиці економічних досліджень. Щодо питання кластерних моделей регіонального розвитку як найважливішого чинника підвищення конкурентоспроможності, то слід відзначити незначний обсяг наукових публікацій [1, 2, 3]. Одним із першочергових завдань сучасної економічної науки є якнайшвидше вивчення існуючих (сформованих на базі досвіду реформування економіки інших країн) та напрацювання власних теоретичних розробок щодо кластерної моделі.

Феномен кластера як об’єкта економічної агломерації взаємозв’язаних підприємств на деякій території відомий з часів ремісничого виробництва. Але, тільки починаючи з останньої чверті XX століття, промислові кластери розпочали проявляти себе як важливий чинник економічного розвитку регіонів. Серед економістів у всьому світі знаходить все більше визнання точка зору, що регіони, на території яких складаються кластери, стають лідерами економічного розвитку. Кластери підприємств поширені у великій кількості країн. Наприклад, в розвинених країнах (Німеччина, США, Японія) та у країнах, що розвиваються: Латинська Америка, Азія, Африка [2]. Приклади успішних кластерів, методи їх формування, технічної співпраці демонструють такі країни як Індія, Індонезія, Малайзія, Мексика, Нікарагуа, Гондурас, Ямайка, Болівія, Мадагаскар, Марокко [3]. У країнах – членах ЄС кластеризація є однією з умов підвищення економіки регіонів та держави. Зокрема, економіка Фінляндії повністю кластеризована і в ній виділено 9 кластерів, а економіка Нідерландів розбита на 20 „мегакластерів”, на основі функціонування яких визначені пріоритети інноваційної політики держави. У Данії функціонує 29 кластерів, в яких беруть участь 40 відсотків усіх підприємств країні, що забезпечують 60 відсотків експорту.

Що стосується України, то за останнє десятиліття сфера розвитку кластерів суттєво розширилась, сформовано об’єднання організацій і підприємств в Хмельницьку, Луцьку, Львові, Житомирі, Івано-Франківську, Рівне, Херсоні, Севастополі. Такі регіони – лідери визначають конкурентоспроможність національних економік. Проте, існує потреба в точнішій концептуалізації того, що є кластерами і пов’язаними з ними явищами, щоб проводити дослідження кластерів і робити висновки для економічної політики.

Кластерна концепція тісно пов’язана з роботами професора Гарвардської бізнес-школи М.Портера (Michael E. Porter): про індустріальні кластери (The Competitive Advantage of Nations, 1990) і, потім, про регіональні кластери (On Competition, 1998) [4]. І хоча його попередниками в аналізі кластерів були А.Маршалл, Б.С.Ястремський, саме М.Портер створив унікальну модель, що одержала назву „алмаз” (The Diamond of National Competitiveness).

На сучасному етапі кластери ще не здатні стати категоричною альтернативою галузевої організації економіки країни, що відповідає традиційному підходу господарського розвитку. Але, безперечно, що саме кластери виступають головною ланкою сучасних інституціональних утворень, які ефективно організують і врегульовують складну систему взаємозалежних економічних та соціальних факторів. Кластери - це своєрідні комплекси підприємств, промислових компаній, дослідницьких центрів, наукових установ, органів державного управління, профспілок, громадських організацій, що сформувалися шляхом територіальної консолідації та створення мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників і споживачів, що пов’язані технологічним ланцюжком.

Важливість дослідження полягає ще й в тому, що термін кластер використовується для позначення не тільки нових комбінацій взаємодії виробничих, наукових та інших регіональних структур, але й для окреслення нових характеристик функціонування регіональної економіки. Кластери забезпечують якісні зміни виробництва, надання йому нових, новаторських рис, які призводять до збагачення і насичення товарного ринку регіону, задоволення зростаючих потреб суспільства, підвищення конкурентоспроможності. Таким чином, оцінка ефективності функціонування кластерів одночасно містить аналіз кількісних параметрів економічного зростання, а також якісних – позитивна економічна динаміка території, прогресивні технологічні зміни, значне нарощування виробничого потенціалу, посилення концентрації і спеціалізації.

З метою реалізації кластерних технологій і мережевих форм об’єднань підприємств, на наш погляд, насамперед необхідно: 1) досконале вивчення світового досвіду організації та функціонування кластерів; 2) сприяти активізації міжнародних зв’язків вітчизняних кластерів з відповідними об’єднаннями країн, які накопичили досвід реалізації кластерних технологій; 3) закріпити на законодавчому рівні нормативно-правове та методичне забезпечення регламентації процесів формування і функціонування кластерів; 6) розробити та затвердити Національну програму кластеризації економіки України.

Література

1. Геєць В. Кластери і мережеві структури в економіці – тема досить цікава, але на сьогодні ще до кінця не вивчена // Економіст. – 2008. - №10. – С.10-11.

2. Гуменюк О.І. Кластери як організаційна структура інноваційно-інвестиційної моделі розвитку промисловості // Актуальні проблеми економіки. – 2007. - №2. – С.9 – 19.

3. Конкурентоспроможність економіки України: стан і перспективи підвищення / За ред. д-ра екон.наук І.В.Крючкової. – К.: Основа, 2007. – 488 с.

4.Портер М. Конкуренция [переклад з англ.] / Michael E. Porter. – М.: Видавничий будинок „Вільямс”, 2005. – 608 с.


Сотнікова Ксенія Владиславівна

Національний інститут проблем міжнародної безпеки

при РНБО України, м. Київ


РОЗШИРЕННЯ НАТО ТА ЄС: ОСОБЛИВОСТІ СУПРОВІДНИХ ПРОТИРІЧ У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН


Актуальність теми дослідження обумовлена перш за все тим міжнародним політичним контекстом, яки склався довкола питань щодо надання Україні членства в Європейському союзі та Північноатлантичному альянсі. Саме аналіз досвіду інших країн на шляху реалізації їх інтеграційних стратегій може допомогти Україні у виокремленні пріоритетних напрямків, діяльність на яких слід посилити для запобігання виникненню і поглибленню на внутрішньо- та зовнішньополітичних рівнях протиріч, пов’язаних з бажанням України увійти то ЄС та НАТО.

Період після Другої світової війни характеризувався динамічним переформатуванням світової політичної, економічної та безпекової системи. Намітилася стійка світова тенденція до інтеграції. Двома провідними західними структурними утвореннями стали Європейський союз та НАТО.

Створення, розвиток та розширення кожної з цих організацій супроводжувалися значними коливаннями на різних рівнях системи міжнародних відносин.

Особливості протиріч, — як внутрішньополітичних, так і на міжнародному рівні, — в кожному випадку були обумовлені пріоритетною спрямованістю діяльності міжнародної організації, а отже — характером інтересів основних суб’єктів-учасників інтеграційних утворень та тією сферою, зміни у якій передбачалися внаслідок чергового розширення.

Так, Євросоюз є перш за все політико-економічним утворенням, участь у якому передбачає делегування ряду повноважень наднаціональним органам. Саме тому основними аргументами, що спричиняли протиріччя та конфлікти з питання євроінтеграції на внутрішньополітичному рівні стали заперечення обмеження суверенітету, прогнозування негативних економічних наслідків за умов входження до складу ЄС на загальних засадах, апелювання до національної ідентичності та національних інтересів (аж до нагнітання ксенофобії), бажання зберегти за країною особливий статус у європейській політиці тощо. У випадку пострадянських країн окремою підставою для політичних суперечностей був сам вибір зовнішньополітичного вектору: балансування між європейським напрямком та тіснішою кооперацією з країнами СНД.

На більш високому системному рівні, — у міжнародній сфері, — процес розширення ЄС неодноразово блокувався його дійсними членами з метою реалізації ними своїх власних національних інтересів. Насамперед — економічних та геополітичних. Так, однією з причин вето Франції на вступ Великобританії стало бажання Лондону зберегти за собою виняткові позиції у сільськогосподарськькій сфері, що жодним чином не відповідало інтересам Парижа. Пізніше його небажання поступитися провідною роллю у цій галузі обумовило протест Франції і щодо приєднання Португалії та Іспанії. Темпи інтеграції цих країн були під загрозою ще й внаслідок вимог Греції та Італії щодо компенсації негативних економічних наслідків такого розширення, — а також блокування Великобританією переговорів з метою розв’язання власних фінансових питань стосовно бюджетування в ЄС. В свою чергу, Іспанія та Португалія блокували вступ Швеції, Австрії та Фінляндії доти, доки не отримали бажаного для себе рішення щодо фондів ЄС. Крім того, з метою провадження власних економічних інтересів, Іспанія загрожувала ветувати угоди з Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною. Італія також скористалася своїм правом вето, коли їй необхідно було здійснити тиск на Словенію, зокрема змусити уряд країни прийняти ряд законодавчих змін. Територіальні диспути становлять окрему позицію: Італія ветувала вступ Австрії аж до рішення на свою користь, а Словенія і досі перешкоджає Хорватії. Процедури переговорів також бувало заморожено з суто політичних міркувань (прихід до влади недемократичних, радикально налаштованих сил, як, в різні часи, у випадку режимів в Іспанії та Греції або політичних переформатувань у Словаччині).

Щодо НАТО, то вона, в свою чергу виступає насамперед безпековою організацією. А отже економічні фактори конфліктогенності відходять на другий план. Натомість ключові аргументи противників інтеграції у внутрішній політиці різних країн були пов’язані з перспективами членства в Альянсі для національної безпеки держави. Зокрема неодноразово зазначалося, що участь у НАТО може підвищити рівень протистояння у міжнародній системі (наприклад, по вісі НАТО-ОВД, пізніше — НАТО-РФ), що залученість до Альянсу може зробити країну мішенню у конфлікті цих структур, спричинити втягування в регіональні конфлікти. Особливим пунктом залишалося ототожнення НАТО з впливом США, — тому під час війни в Іраку позиції політичних партій, що виступали за інтеграцію, піддавалися ще більшій критиці.

На міжнародному рівні основні протиріччя йшли по двох основних лініях. З боку дійсних членів Альянсу — питання щодо стратегічних пріоритетів: залучення нових членів як поштовх до погіршення відносин з РФ, негативних тенденцій у сфері контролю за озброєннями; доцільність розширення за існуючих умов відсутності реальних військових загроз дійсним членам Альянсу; зниження рівня єдності всередині НАТО, ускладнення внутрішніх реформ в організації та її пристосування до нового, радикально зміненого та пом’якшеного міжнародного клімату тощо. З боку ж країн, що не є членом НАТО (звісно, насамперед йдеться про СРСР, а пізніше — його правонаступника, Російської федерації) завжди мало місце бажання протистояти поширенню впливу цих міжнародних організацій на євроатлантичному просторі, — позиції, закріплені в стратегічних документах країни.

Загальний аналіз світового інтеграційного досвіду свідчить також про наступне:
  • протиріччя на серед політичних еліт, що виникають по вісі орієнтації політичних сил стосовно інтеграції, в залежності від ходу переговорів чи результату всенародного референдуму, можуть призвести до суттєвих структурних змін у правлячих колах, насамперед до розколів та перегрупування існуючих політичних сил (як ми це бачимо, зокрема, на прикладі Норвегії та Австрії);
  • інтеграційна політика, процес ведення переговорів з ЄС і НАТО, ефективність відстоювання національних інтересів безпосередньо впливає на подальші позиції політичних партій, формує електоральний клімат, що може сприяти як зростанню їх успіху, — так і втраті рейтингу і, як наслідок, — місць у парламенті чи можливості участі у формування уряду (зразком першого, позитивного, сценарію тут виступає Мальта, другого ж — Норвегія, Словаччина, Естонія, Великобританія);
  • зміна політичних сил в країні може спричинити замороження інтеграційних процесів, нівелювання зусиль та ініціатив, розпочатих попередниками;
  • негативне ставлення до інтеграції, винесення протиріч з цього питання на обговорення під час передвиборчих перегонів часто є лише складовою електоральної гри;
  • наявність політичних сил (чи навіть значних прошарків населення), налаштованих негативно щодо членства країни в ЄС або НАТО, не обов’язково призводить до блокування інтеграційних процесів;
  • політичні сили можуть змінювати свою точку зору, або внаслідок необхідності визнання інтеграції як факту, що вже здійснився, — або в залежності від впливу інтеграційних процесів на соціально-економічну систему країни;
  • розширення НАТО та ЄС в умовах наявності негативного ставлення СРСР (пізніше - РФ) неодноразово несло негативні наслідки для подальшої взаємодії як з дійсними, так і з новими країнами-членами, — аж до денонсації міжнародних договорів;
  • уповільнення чи блокування розвитку інтеграційних утворень відбувалося за ініціативи дійсних країн-членів не лише у зв’язку з зауваженнями до країни-кандидата, — але й з метою використання свого права вето, зупинки програми розширення, — для розв’язання власних невирішених проблем в рамках міжнародної організації;
  • хвилі розширення щоразу являли собою структурні зсуви на міжнародній арені, обумовлюючи не лише переформатування самих НАТО або ЄС, — а й вироблення нових форматів співробітництва серед країн, що не були їх членами та не бажали входити до їх складу, виходячи з власних національних (економічних чи безпекових) інтересів.

Крім того, слід підкреслити, що розвиток міжнародних організацій як системних утворень залежав не лише від політичних еліт, а також від громадської думки як країн-кандидатів (у випадку розширення), так і дійсних членів (насамперед у випадку винесення ключових документів щодо подальшого функціонування цих міжнародних структур на всенародне обговорення), тобто — від референдумів, як інструменту дії прямої демократії; для запобігання перешкодам на цьому шляху вкрай важливою є цілеспрямована та виважена стратегія інформаційного супроводу інтеграційних процесів.

Як бачимо, розвиток НАТО та ЄС відбувався в складному міжнародному контексті, хвилі їх розширення неодноразово спричиняли переформатування розстановки політичних сил як в окремих країнах, так і на світовій арені. Десятки років світового досвіду дають Україні також і змогу проаналізувати тенденції, що супроводжували приєднання нових членів до цих міжнародних структур, виокремити сфери, на які слід звернути увагу у розбудові своєї інтеграційної політики з метою запобігання виникненню та розгортанню протиріч на різних системних рівнях, що можуть негативно вплинути на темпи просування країни до Північноатлантичного альянсу та Євросоюзу.


Струтинська Ірина Володимирівна

Тернопільський державний технічний університет імені Івана Пулюя, м.Тернопіль


ЄВРОПЕЙСЬКА ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ, ШЛЯХОМ ФУНКЦІОНУВАННЯ МІЖНАРОДНОГО ТРАНСПОРТНО – ЛОГІСТИЧНОГО ХАБУ


Наполегливе прагнення України до якнайшвидшої інтеграції у світове співтовариство, партнерські багатовекторні наміри в розвитку торгово-економічних відносин з іншими державами об'єктивно створюють сприятливі умови для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили через нашу державу. Це у свою чергу веде до росту транснаціональних товарних потоків і збільшенню міжнародного транзиту вантажів. Тому, Україна має досить реальні перспективи в самоствердженні своєї ролі як транзитної держави. Цьому сприяють у першу чергу такі об'єктивні фактори, як геополітичне положення і наявність на її території могутнього транспортного комплексу.

На сучасному етапі збільшення обсягів міжнародного транзиту територією України може стати важливим фактором стабілізації та структурної перебудови її економіки. При цьому слід враховувати, що транзит, як вид експорту транспортних послуг є одним з найбільш ефективних, а інвестиції у цю сферу транспортної діяльності дають швидку віддачу.

Враховуючи зазначене вище, нами пропонується створення міжнародного транспортно - логістичного хабу (МТЛХ) в м. Чоп з функціями комплексу виробничих, складських та транспортних послуг.

Необхідність створення МТЛХ на території України зумовлюють такі обставини:

- територіальна спряженість з міжнародними транспортними магістралями, розвинена і диверсифікована транспортна мережа;

- вигідне економіко-географічне положення ( прикордонна зона);

- наявність необхідної інфраструктури (транспортної, складської і зв'язку);

- тяжіння до існуючих або перспективних центрів ділового співробітництва.

При цьому вбачаємо доцільним створення такого проекту на п’яти сторонніх засадах: українсько – угорсько – словацько –румунсько - польських, але однозначно на території України.

На нашу думку, саме таке розміщення МТЛХ найефективніше сприятиме активізації товарообмінних операцій між країнами ЄС та Україною. При цьому дане географічне розміщення логістичного хабу, сприятиме тому, що даний центр буде єдиним основним центром на території України, через який налагоджуватиметься взаємодія з іншими європейськими логістичними центрами. Тобто відбуватиметься інтеграція у так звану єврологістику.

Таким чином міжнародний транспортно - логістичний хаб стане оператором експортно-імпортних і транзитних потоків вантажів і, в єдиному центрі, на основі загального інформаційного простору спроможний буде забезпечити ефективне виробництво різних видів продукції, комплексне логістичне обслуговування процесу доставки та обробки вантажів, а також митно - брокерских і супутніх послуг.

Саме тому, реалізація даного проекту сприятиме активізації усієї економіки нашої країни, і тим самим сприятиме у вирішенні проблем інтеграції України у європейську та євроатлатичну транспортно-логістичні системи, що є одним із стратегічних завдань розвитку України як незалежної держави.


Ткачук Інна Ігорівна

Харківський національний економічний університет, Харків


РОЛЬ ІНТЕГРОВАНИХ КОРПОРАТИВНИХ СТРУКТУР У РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ


Останні декілька років в українській економіці спостерігаються процеси динамічного перетворення структури власності господарських суб’єктів, керівництво яких намагається знайти найбільш конкурентоспроможну організаційно-правову форму. Заради розширення сфер діяльності господарські суб’єкти вимушені об’єднуватися, що виражається, наприклад, у створенні все більшої кількості корпорацій, що призводить до виникнення міжкорпоративних відносин та інтегрованих корпоративних структур. Вже на початку створення інтегровані корпоративні структури значною мірою впливали на національну економіку, а особливо – на регіональну економіку та окремі галузі.

В наукових працях розглянуто процеси управління і функціонування великих корпоративних об’єднань, так, наприклад, в роботах Афанасьєва М.П., Вінслава В. відображаються методи корпоративного управління, теоретичним основам корпоратизації та інтеграції присвячено дослідження Авдашевої С.Б., Дубровського В.Ж., Якутіна Ю.В., участь банків у трансформаційних процесах власності підприємств досліджує Вожжов А. П., в дослідженнях Бішопа Д., Еванса Ф., Щербакова Н., Єсіпова В. значна увага приділяється проблемі визначення вартості бізнесу корпоративних структур.

Процес формування і функціонування корпоративних структур (холдингів, фінансово-промислових груп, асоціацій, крупних акціонерних компаній, союзів, стратегічних альянсів) є одним з чинників економічного зростання і створення реального конкурентного середовища на регіональному рівні. Тенденція і мотивація українських суб'єктів господарювання до об'єднання в інтегровані корпоративні структури є віддзеркаленням об'єктивної необхідності оскільки великі корпоративні утворення підвищують ринкову регулятивність виробництва, сприяють стійкості економічного співробітництва як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, координації діяльності багаточисельних промислових і фінансових структур засобами внутрішньофірмового управління. Саме інтегровані корпоративні структури можуть стати структуроутворюючою базою регіонального економічного господарства, бо вони є надійною і гнучкою організацією виробничо-фінансової діяльності, що забезпечує поєднання фінансово-майнового контролю з боку корпоративної структури - центральної компанії - з оперативно-правовою самостійністю підприємств.

Вплив корпоративних структур та регіону один на одного є очевидним, природною також є взаємна вигода, коли корпоративна структура як елемент системи регіону буде здійснювати свою діяльність, орієнтуючись на цілі даної системи. Взаємну вигоду можна пояснити тим, що, наприклад, регіону вигідно, щоб корпоративні структури, які утворюються на його території повністю використовували ресурси регіону, підтримуючи його загальну орієнтацію відповідно до міжрегіонального розподілу праці. В той же час, дотримуючись такої поведінки, корпоративна структура може розраховувати на отримання від владних структур регіону певних пільг, підтримки, у тому числі фінансової, інформаційної, соціальної тощо. Для чіткого визначення можливих напрямків розвитку корпоративних структур в регіоні необхідно розглядати інтегровані корпоративні структури як складові елементи системи регіону. Урахування взаємного впливу корпоративних структур на систему регіону, так і системи регіону на корпоративні структури реалізується через взаємозв’язок цілей, причин створення корпоративних структур, взаємного впливу розмірів потенціалу регіону та розташованих на його території корпоративних утворень, економічних показників регіону і характеристик діяльності корпоративних структур тощо.

Можливість участі інтегрованих корпоративних структур у вирішення головних соціально-економічних проблем регіону представляє собою здатність його ресурсів – кадрових, матеріально – технічних, фінансових, організаційних, інформаційно – наукових – вирішувати сучасні та майбутні проблеми корпоративного процесу, як відповідні до цілей регіону так і держави в цілому.


Трофимова В.В.

к.е.н., Київський національний економічний університет

ім. В. Гетьмана


ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ ПІВДЕННОЇ КОРЕЇ У ХХІ СТ.


Південна Корея є країною із найбільшим значенням показника абсолютного обсягу ВВП серед нових індустріальних країн. Структура ВВП країни, яка представлена у табл. 2., зазнає значних зрушень, що характерні для індустріалізаційного етапу розвитку країни, а саме зменшення частки сільського господарства у ВВП, збільшення частки сфери послуг. Зараз Південна Корея знаходиться на 12 місці у світі по темпу розвитку економіки, який у 2007 році складав 5.4%.

Таблиця 2.

Трансформація структури ВВП Південної Кореї у 1974-2007 рр.

Рік
Сільське господарство
Промисловість
Електро-, газопостачання
Будівництво
Послуги

1974
26,6
23,4
0,7
4,3
45,0

1980
16,2
26,3
2,2
8,0
47,3

1990
8,9
28,2
2,1
11,3
49,5

2000
4,9
29,7
2,6
8,4
54,4

2007
3,0
28,2
2,3
8,9
57,6

Фінансова криза в країнах Азії наприкінці 90-х років ХХ сторіччя виявила слабкість економічної структури Південної Кореї. Після фінансової кризи 1998р. ВВП знизився до 6.7%, але вже у 1999 р. збільшився до 9.3%. Це відбулося в значній мірі завдяки реструктуризації фінансового та економічного просотру. У ході реформ уряд вдався до націоналізації великої кількості банків, разом із заходами по лібералізації ринку капіталу та валюти. Порівняно з іншими азіатськими країнами рівень імпорту Південної Кореї достатньо малий. У 2007 р. обсяг імпорту до країни складав 356 млрд. дол. порівняно показником Китаю у 917 млрд. та Японії у 570 млрд. дол. США в тому ж році.

Порівняно з сусідніми країнами політика залучення іноземних інвестицій є недостатньо прозорою та надмірно складною. В умовах появи таких конкурентів як Китай та Індія Південна Корея буде змушена траснформувати підходи до іноземних інвесторів. У 2006 році обсяг прямих іноземних інвестицй в Південну Корею становив близько 118 млрд. дол. США, порівняно з 699 млрд. дол. США інвестицій до Китаю. Абсолютні обсяги іноземних інвестицій зменшуються (рис. 1).



Рис. 1. Прямі іноземні інвестиції в економіку Південної Кореї, млрд. дол. США.


Середні та малі підприємства в країні надають близько 80% робочих місць та складають 40% експорту, але ці ринки все ще регулює уряд країни, в їх справи значно втручаються торгові союзи, через що країна недостатньо конкурентоспроможна порівняно з її регіональними суперниками. Попередня податкова політика змінила систему податків для місцевих та іноземних корпорацій. У податкових реформах, проведених у 2007 році, уряд встановив справедливу податкову систему, згідно з якою рівень податків з компаній складає 25 % як для іноземних, так і для місцевих корпорацій. Ця політика повинна принести позитивні результати, тому що завдяки їй в країні не тільки з’явиться більше іноземних фірм. Такий рівень податкового навантаження є значно нижчим за показники Китаю та Японії, та очікується подальше зниження податку на прибуток до 20%, що сформує додаткові конкурентні переваги для іноземного інвестора.

Висока інноваційна адаптивність в комплексі з високоосвіченою робітничою силою з потрібними технічними навиками формують переваги Кореї у розвитку сфери послуг та дозволяє конкурувати з такими азійськими гігантами, як Індія та Китай.

Кореський уряд проводить активну політику із укладання договорів про створення вільних економічних зон. Так, укладена угода з Японією дозволяє корейській стороні розвивати логістичні послуги із постачання іноземних товарів до Японії, адже в такому випадку витрати постачальника зменшують на 2-10%. Південна Корея та США уклали договір про вільну торгівлю у 2006 році та нині країна намагається укласти договір про вільну торгівлю з Євросоюзом, що зміцнить міжнародну конкурентоспроможність Південної Кореї як логістичного центру.

Економка Південної Кореї зазнає значного негативного впливу через постійні конфлікти з Північною Кореєю. Центральний банк Південної Кореї оголосив ядерну активність Північної Кореї величезним ризиком для економічного розвитку країни, який може спричинити падіння цін на фондовій біржі та зменшення іноземних інвестицій. Саме тому налагодження політичного діалогу та посилення економічного співробітництва між країнами в значній мірі сприятиме розвитку Південної Кореї.

Рівень заробітної плати в Південній Кореї є одним з найвищих в Азії. Мінімальна заробітна плата в країні складає 3.84 долара за годину, 30.74 за день та 868.27 за місяць. Високий рівень заробітної плати означає, що багато людей бажають працювати у промисловості, а постійне вливання робочих в цій сектор гарантує стабільний випуск продукції. Більш того, рівень продуктивності та випуску товарів в країни вищий через не часте скорочення виробництва. Завдяки високому рівню заробітної плати в країні покращився рівень життя, досягнувши найвищих у азійському регіоні стандартів. Незважаючи на швидку урбанізацію, державні витрати на соціальне забезпечення дуже низькі, тому нині активним є рух профспілок, які виступають проти нерівності заробітної плати.

Згідно з даними ОЕСР, Південна Корея за рівнем росту виробництва, протягом 1994-2005 років, знаходилася на другому місці з середнім щорічним приростом у 3.9% . Більш ніж 97% робочих в Південній Кореї є випускниками коледжів або професійних навчальних закладів. Робочі на вищих рівнях мають значний доступ до міжнародного співробітництва та, згідно з даними ОЕСР, країна займає п’яте місце за рівнем освіченості робочих. До того ж, в Південній Кореї дуже високий рівень грамотності населення, який складає 97.9%, найвищий серед всіх націй рівень математичної та наукової грамотності населення.

Після війни у Кореї, через швидкий темп урбанізації велика кількість населення почала переселятися з сільських районів у міста. За останні сорок років близько 30 мільйонів сільських жителів мігрували у міста. Завдяки чому рівень урбанізації зріс з 35.8% у 1960 році до 88.5% у 2002 році. Міське населення продовжує зростати близько на 800.000 осіб на рік. Головною рисою урбанізації була концентрація людей та економічної діяльності у столичній зоні Сеулу. Кількість населення Сеулу збільшилася з 5 мільйонів (20.8%) у 1960 році до 21 мільйона (46.3%) у 2000 році.

В Південній Кореї один з найнижчих в світі показник народжуваності. Загальний рівень народжуваності був дуже низьким та складав 1.28 дітей на одну жінку порівняно з 1.75 в Китаї та 2.81 в Індії. Згідно зі спеціальною доповіддю ООН, яка має назву «Стан населення світу у 2007 році», по рівню народжуваності Південна Корея знаходиться на 151 місті з 155 розглянутих країн. Значним чином на цю ситуацію впливає високий рівень розлучень в країні. Через низькі показники народжуваності та високий рівень розлучень, Південна Корея зараз вважається країною зі старіючим населенням. У 2006 році населення від 0 до 14 років складало всього 18% порівняно з 31% у Індії. До того ж, населення віком у 65 років та старше налічувало 9% порівняно з 5% у Індії за той же період. Цей фактор має велике значення для виробництва та економічної діяльності в майбутньому.

Починаючи з 1994 р. рівень соціального забезпечення щорічно зростав до 18.3%, а витрати на соціальну сферу у відсотковому співвідношенні до ВВП подвоїлись. Проте, рівень соціального забезпечення в відсотковому співвідношенні до ВВП в Південній Кореї складає половину цього показника США та Японії, та близько третини від рівня соціального забезпечення в Європі. У 2004 р. витрати на пенсію людям віком від 65 років та старше складали 13.9%, порівняно з 60-70% на середнього європейця похилого віку. Незважаючи на те, що починаючи з 1987 року в країні швидко збільшується рівень соціального забезпечення, дані показують, що Південній Кореї потрібно ще багато часу, щоб покращити ситуацію.

В Південній Кореї один з найнижчих в світі рівень безробіття. Цим країна завдячує реформам у сфері ринку труда, які проводилися на початку 90-х років ХХ сторіччя. У 2007 році рівень безробіття складав усього 4%. Для того, щоб систематично боротися з проблемою безробіття, уряд країни прийняв низку законів: закон про гарантування зайнятості населення (1993), закон про базову політику зайнятості населення (1995), закон про професійну освіту тощо. Також уряд розробляє програми спрямовані на спеціальні, уразливі групи людей: це програма «Так» - для молодих людей та програма «Почнемо все спочатку» для бездомних тощо.

У відсотковому співвідношенні до загального національного доходу, активний трудовий дохід зменшився з 63.1% у 1996 р. до 58.2% у 2002 р., перш ніж знову піднятися до 61.4% у 2006 році. Проте цей показник все ще залишається нижчим за показники до фінансової кризи у Азії 1997-98 років. Різниця у заробітній платі 10% найбіднішого населення у порівнянні з 10% найбагатшого населення збільшилося до коефіцієнту 5.4 у 2006 році, тоді коли у 2001 році ця різниця складала 4.8. За цим коефіцієнтом, Південна Корея випереджає навіть Сполучені Штати. Також законодавство країни серед країн-учасниць ОЕСР є найжорстокішим по відношенню до робочих, які працюють неповний робочий день та за короткостроковими контрактами. Незважаючи на значний прогрес в останні роки, норми трудового права в країні все ще керуються стандартами інших країн регіону.

В Південній Кореї найбільша кількість зареєстрованих користувачів мережі Інтернет в світі. Також країна знаходить на першому місці по користуванню мобільним зв’язком, який складає 68%. Також Південна Корея представила перший в світі комерційний безпровідний зв'язок (WiBro), почала надавати послуги супутникого та телефонного DMB (DMB – це технологія, яка дає можливість передавати цифровий сигнал на мобільні прилади. Країна почала надавати послуги безпровідного зв’язку WiBro у 2005 році і тепер вони надаються на комерційній основі (у серпні 2006 року). Супутникові DMB послуги почали надавати у червні 2005 року. Наземні DMB почали активно використовувати у другій половині 2005 року та у 2006 перевели на комерційну основу. Що стосується мобільних технологій, країна почала надавати комерційні WCDMA (WCDMA – технологія радіо інтерфейсу, яку обрала більшість операторів мобільного зв’язку для забезпечення радіо доступу з метою підтримки послуг 3G) послуги у 2005 році, а HSDPA (HSDPA – технологія високошвидкісного доступу низхідного зв’язку) у 2006, а HSUPA (HSUPA – стандарт мобільного зв’язку, який дає можливість прискорити передачу даних від WCDMA пристроїв кінцевого користувача до бази даних). Усі ці дії, спрямовані на розвиток країни у технологічному плані приваблюють іноземних інвесторів, орієнтованих на сферу високих технологій.

Рушійними силами економічного зростання Південної Кореї є лідируючі в світі промислові потужності. Південна Корея знаходиться на шостому місці в світі по випуску автомобілів. Також країна займає перше місце по виробництву напівпровідників та LCD продукції. В Південній Кореї знаходяться такі виробники мобільних телефонів як Samsung Electronics, LG Electronics та Pantech, які вважаються найбільшими в світі виробниками мобільних телефонів. Головні компанії Південної Кореї увійшли у список 500 провідних компаній світу. Міжнародні корпорації приділяють значну увагу швидкому росту у сфері найновіших технологій доступних на ринку Південної Кореї. В результаті цього, значно збільшилася кількість створених в країні корпоративних дослідницьких інститутів та науково-дослідних центрів. Ці дослідницькі можливості виступають головним елементом штаб-квартир більшості компаній. У вересні 2005 року, загальна кількість науково-дослідницьких центрів, які підтримали іноземні інвестори, склала 901 центр, включаючи 137 корпоративних науково-дослідницькі центри, якими повністю володіють іноземні інвестори. США належить 50 науково-дослідницьких центрі країни (вони на 100% іноземні), 17 центрів наукових досліджень належить Німеччині. Також в Південній Кореї знаходяться науково-дослідницькі центрів таких країн, як Нідерланди, Франція, Швейцарія, Сінгапур та Китай.

Південна Корея відома інноваціями у сфері високих технологій та великою швидкістю у втіленні ідей в життя, завдяки чому в країні дуже невеликий розрив у часі між інноваціями та комерціалізацією. Експорт високих технологій щорічно складає майже 9% ВВП. У 2007 р., виробник чипів – корпорація Intel оголосила про закриття своїх науково-дослідницьких центрів в Південній Кореї. І хоча, представники компанії назвали це стратегічним ходом, спрямованим на розвиток своїх центрів по всьому світу, для уряду Південної Кореї ця подія має стати сигналом того, що й інші великі науково-дослідницькі компанії можуть наслідувати приклад корпорації Intel.

Слабкою стороною усіх країн Східної Азії виступає втручання уряду в економіку в гіпертрофованій формі і Південна Корея не є виключенням (мова йде насамперед про корупцію, кровний зв’язок родин членів уряду та провідних бізнес родин тощо). Через збільшення кількості відкритих ринків в країні треба зменшити обмеження, різноманітні бізнес процедури та процеси. Більш того, якщо цей процес не прискорити, в Південної Кореї можуть виникнути проблеми з подальшим залученням інвестицій через зростання конкурентоспроможності з боку країн сусідів.

У 1999 р. було запроваджено Довгострокову місію розвитку науки та техніки до 2025 р. (Місія 2025), яка включала 40 завдань та 20 рекомендацій, реалізація яких дозволила б країні вийти на передові позиції у світі. Реалізація цієї місії відбувається послідовно по трьох етапах. На першому етапі (до 2005 р.) корейська влада ставила за мету мобілізацію ресурсів для розвитку промислової інфраструктури та прийняття сприятливих законів. На другому етапі (до 2015 р.) уряд планує вжити заходів щодо досягнення країною найвищого серед країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону рівня інноваційної спроможності. До 2025 р. рівень інноваційної конкурентоспроможності Кореї має досягти рівня країн Великої сімки.

Протягом періоду 2008-2013 рр. виходу з кризи прагматизм, взаємодія та нова дипломатія стали ключовими принципами реалізації державної економічної політики. Результатом реалізації урядової програми «Корея 747» має стати досягнення темпів економічного зростання в 7% на рік та збільшення показника ВВП на душу населення в обсязі 40 тис. дол. або посісти сьоме місце у світовому рейтингу за цим показником. Для досягнення цієї мети планується реформувати сферу освіти, реструктуризувати публічний сектор та урядові інститути, посилити боротьбу з корупцією, стабілізувати ціни на нерухомість, збільшити зайнятість молоді, підвищити привабливість для іноземних та внутрішніх інвестицій, а також вирішити проблему бідності та підвищення добробуту для пристарілих громадян,

Прагнучи досягти вищого рівня розвитку на основі реалізації моделі економіки знань, в країні у 2008 р. було створено Міністерство з економіки знань, до функцій якого входить реалізація промислової, торговельної та енергетичної політик з метою розвитку ключових для національної економіки компонент (рис. 1) .





Рис. 1. Функції Міністерства з економіки знань Південної Кореї.


Зазнаючи посилення конкуренції з боку промислових підприємств Китаю, Корея обрала стратегію розвитку як лідируючого міжнародног логістичного центру в Азійсткьо-Тихоокеанському регіоні. Для цього в країні створено 6 комплексних вільних економічних зон Incheon Busan-Jinhae, Gwangyang, Bay Area, Yellow Sea, Saemangeum-Gunsan, Daegu-Gyeongbuk загальною площею 565 кв. км.

З періодом розвитку до 2020-030 рр. також в країні функціонує 8 промислових вільних торговельних зон та 5 вільних торговельних зон, спрямованих виключно на логістику (де відсутнє промислове виробництво). В країні функціонує 28 морських торгових портів та 7 міжнародних аеропортів. Конкурентоспроможність Південної Кореї як логістичного центру зумовлена насамперед ціновими характеристиками, адже вартість логістичних послуг у порту Шанхаю вища на 6%, у Сінгапурі – на 86%, у Кобе- на 177%, Гонг Конзі – на 222%. [Логіст, 27]. Торгівельний порт Бусан є п’ятим в світі за обсягом вантажоперевезень (рис .2).

Також уряд визначив шість нових джерел економічного зростання:
  • Нові інформаційно-комунікаційні технології (полу провідники, дисплей-панелі, безпровідні комунікації, LEDs, RFID/USN).
  • Послуги в сфері знань (програмне забезпечення, дизайн, охорона здоров’я, послуги в сфері культури).





Рис. 2. Обсяги контейнерних перевезень найбільшими торговельними портами світу (у тисячах торговельних одиниць)


  • Конвергенція галузей (робототехніка, наноматеріали та конвергенція наносистем, конвергенція ІКТ).
  • Транспортні системи («зелені двигуни», морські перевезення та суднобудування).
  • Енергія та довкілля (чисте вугілля, морське біопаливо, сонячна енергія, використання викидів вуглеводів на хімічних виробництвах, атомні станції, клітинні енергетичні установки).

Таким чином, Південна Корея зазнає значних глобалізаційних та регіоналізаційних загроз, у відповідь на які уряд розробляє активні стратегії.

Література:
  1. Policy priority [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.mke.go.kr/language/eng/policy
  2. Bartzokas A. Country Review Korea . [Електронний ресурс] – Електрон. текстові дані (6 Мбайт). – Режим доступу: «ec/europa.eu/invest-in-research/pdf/download_en/korea/pdf».
  3. Logitics in Korea. Emerging investment opportunities. [Електронний ресурс] – Електрон. текстові дані (4 Мбайт). – Режим доступу: «www.mke.go.kr»
  4. Korea`s new president facing new challenges: “Korea 747”, “pragmatism”, “reciprocity”, and “New diplomacy” [Електронний ресурс] – Електрон. текстові дані (2,5 Мбайт). – Режим доступу: «www.mke.go.kr»
  5. Keun Lee, Chung H. Lee The miracle to crisis and the mirage of the postcrisis reform in Korea: Assessment after ten years // Journal of Asian Economics, Volume 19, Issues 5-6, November-December 2008, Pages 425-437