Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27 вересня 2009 р. Сімферополь Алушта isbn 978-066-2364-01-9

Вид материала

Документы

Содержание Стан господарського комплексу як вихідна умова забезпечення розвитку регіонів Результативність соціалізаційних процесів як комплекс індикаторів соціально-економічного розвитку регіону Вплив євроінтеграції на ринок освітніх послуг україни Формування та реалізація концепції антикризового управління ЕКОНОМІКОЮ на регіональному рівні Залучення акціонерного капіталу як засіб антикризового управління фінансовими ЧІ – чисті інвестиції, грн.; ЦПА Ква), балансова вартість однієї акції (Аб Q – кількість емітованих акцій; Ар Балансова вартість однієї акції Ка – балансова вартість акціонерного капіталу; Р Співвідношення ринкової і балансової вартості акцій Прибуток на акцію Па – сума чистого прибутку; Впк Урядова політика в системі ФАКТОРІВ Рис. 1. Детермінанти конкурентоспроможності країни – Факторні умови Умови попиту

Подобный материал:

• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Центр розвитку освіти, науки та інновацій консалтингово-конфліктологічний центр громадський, 926.45kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.
• Громадський рух «нова україна» в автономній республіці крим центр розвитку освіти,, 1350.77kb.

Не існує будь-якого зв’язку і динаміки загального тренду сектору послуг та ланцюгових темпів зростання ВВП і показника умовного здоров`я населення. Логічно припустити, що як загальний тренд , так і показники , відтворюючі соціально-економічні здобутки, формуються в розрізі регіонів і інтегруються на загальнонаціональному рівні. Зменшення частки сільського господарства у загальному продукуванні ВДВ у регіонах сільськогосподарського призначення проходило за практично незмінної частки працюючих в її галузях [3, с.17-25; 4, с.123-128; 5, с.113-118]. Це засвідчує тільки про те, що досягнуті темпи зростання в галузях первинного сектору цих регіонів забезпечувалося ручною працею з досить обмеженими можливостями. При цьому індекс споживчих цін на продукцію сільського господарства зростав вищими темпами від темпів зростання обсягів її виробництва. Як наслідок, недосягнення параметрів споживання за вагою, якістю, калорійністю і стрімке падіння показника умовного здоров`я населення. Ми не приводимо статистичні дані по вторинному сектору економіки, але вони теж копіювали ситуацію первинного сектора. Та і сам сектор послуг по всім його сегментам нарощував кількість зайнятих з темпами, які не поступалися темпам зростання продукованих ними обсягів ВДВ.

Отже, зміни, що відбуваються в секторальній структурі національного господарства країни і економіки регіонів, не підпадають під регуляторні дії ні держави, ні регіональних органів управління. Постанова Кабінету Міністрів України «Про запровадження комплексної оцінки соціально-економічного розвитку АРК, областей, мм. Києва та Севастополя» від 20 червня 2007р. №833 в цьому контексті вимагає відслідкувати лише темп зростання (зменшення) валової продукції сільського господарства та промисловості без будь-якого зв’язку з показниками змін добробуту. На наш погляд, соціально-економічні показники, запропоновані до мониторінгу розвитку регіонів, слід терміново переглянути і доповнити такими, яки б дозволяли своєчасно виявляти і усувати негативні внутрішні тенденції для підтримання загальної позитивної динаміки.

Література

1. Статистичний щорічник України за 2007рік / Державний комітет статистики України; За ред. О.Г.Осауленка. – К .: Вид-во «Консультант», 2008. - 571с. - ISBN 966-8459-25-2
   
2. Соціальні індикатори рівня життя населення: Стат. збірник / Державний комітет статистики України; відп. за вип. І. Калачова. - К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2008. - 240с.
   
3. Статистичний збірник «Регіони України» 2007. Частина II / Державний комітет статистики України; За ред. О.Г. Осауленка. - К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2007. - 823с. - ISBN 978-966-2142-06-8
   
4. Статистичний збірник «Регіони України» 2007. Частина I / Державний комітет статистики України; За ред. О.Г. Осауленка. – К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2007. - 347с. - ISBN 978-966-2142-06-8
   
5. Статистичний збірник «Регіони України» 2005. Частина I / Державний комітет статистики України; За ред. О.Г. Осауленка. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2005. - 511с. - ISBN 966-7773-96-5
   

Гончарук Валентина Віталіївна

Інститут законодавства Верховної Ради України, м. Київ


СТАН ГОСПОДАРСЬКОГО КОМПЛЕКСУ ЯК ВИХІДНА УМОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ


За роки трансформаційних перетворень в господарському комплексі країни і механізмах задіяння його потенціалу на потреби соціальної переорієнтації економіки пройшли суттєві зміни. В ринковій економіці індустріального типу більша частина багатства створюється технічним капіталом. І в силу аксіоматичного положення, щодо більш ефективної виробничої поведінки приватних власників порівняно з державою, в Україні здійснювалися приватизаційні процеси, які переформатували господарський комплекс за власністю. За станом на початок 2005р. до приватних власників перейшло понад 45,2% основних засобів, 31,5% залишилось у державній та державно-корпоративній власності, а решта складала комунальну і комунально–корпоративну власність [1, с.309]. На жаль органи статистики припинили надання інформації щодо переструктурування власності з 2005р., але проходження приватизаційних процесів в руслі покриття дефіциту бюджету дозволяє стверджувати про нарощування технічного капіталу в приватному секторі економіки. Природно, що концентрація засобів виробництва в приватних власників порушує баланс загального добробуту в силу примусового відсторонення певної частки економічно активного населення від участі у виробництві товарів та послуг. Впродовж 1991-2007рр. вартість основних засобів зросла на 40,1%, а кількість зайнятого населення зменшилась на 17,7% [2, с.89,371; 3, с.71]. Проте, якщо питання зайнятості вивільнених працівників і підтримання їх життєвого рівня та працюючих є предметом наукових досліджень і державних інституцій, то проблеми засобів виробництва, як таких, що вийшли за межі державного впливу, вийшли з поля зору науковців. Ця позиція є хибною, оскільки наймані робітники і технічний капітал, утворюючи різні поєднання у виробничому процесі, по-різному впливають як на сукупний результат їх використання, так і на індивідуальні.

Не зупиняючись конкретно на перебігу процесів приватизації, виокремимо лише одну з комплексу його цілей, а саме обов’язкову зміну на краще технічного стану основних засобів і ступеню їх використання. Сама логіка оптимізації зайнятості при нарощуванні потенціалу основних засобів мала сприяти як зростанню фондоозброєності праці, так і підвищенню продуктивності і оплати праці найманих працівників. За нашими розрахунками фондоозброєність праці найманого працівника зросла в період з 1990 по 2007 на 70,3% і склала з розрахунку на працюючого 94253 грн. [2, с.89,371; 3, с.71]. За цей же період продуктивність праці зайнятого в господарському комплексі країни зменшилася на 12% і складала за станом на початок 2007р. біля 26036 грн/особу [2, с.371; 3, с.71; 4, с.15,16; 5, с.5]. Щодо середньомісячної заробітної плати найманого працівника, то вона за станом на 2007р. складала 1351 грн. і дорівнювала лише 38,8% від рівня 1990 р. [2, с.72,408; 6, с.75]. Такий дисонанс в технічному оснащенні виробництва і результатах його за діяння на соціалізаційні потреби вимагає детального моніторингу того стану в цілому по країні і її регіонах.

За станом на початок 2007р. ступінь зносу основних засобів досяг 51,7% і на 15 відсоткових пунктів перевищив значення 1990 р. [2, с.94; 7, с.228]. Не віднайти заперечень тому, що середній ступінь зносу основних засобів по країні формувався під впливом його змін по регіонах. За даними офіційної статистики в регіонах промислового спрямування сконцентровано біля третини основних засобів зі ступенем зносу у Дніпропетровській області - 58,2%, Донецькій - 53,8%, Запорізькій - 59,2%, Луганській-52,4% і Полтавській - 61,7% [2, с.91,94]. А це регіони, від продуктивної здатності яких залежить їх власний розвиток та соціально-економічна динаміка у всіх інших регіонах через насичення їх економіки високопродуктивною технікою і товарами широкого вжитку. Негативний вплив фізичного зносу основних засобів проявляється в тому, що кожний відсоток його приросту в галузях промисловості зменшує ланцюгові темпи зростання обсягу промислової продукції за нашими розрахунками на 0,6%.

Сьогодні в умовах кризи бачення перспектив переходу до економічного зростання є досить категоричним імперативом, спроможним забезпечити вирішення питань соціальної конверсії економіки. Але в разі відтворення основних засобів по регіонам (Дніпропетровська - 4,9%, Донецька - 5,1%, Запорізька - 2,7%, Полтавська обл. - 4,5%) на рівні, який дозволяє оновити технічні засоби за двадцятирічний термін і є меншим від середнього по країні, про економічне зростання можна забути [2, с.91,92]. Виходячи з реалій, що склалися і перспектив, з концепції розбудови на національних теренах соціальної держави, головною стратегією державної політики в розвитку регіонів є модернізація економіки з переорієнтацією інвестування зі споживчих галузей на технічне переозброєння. Досить важливим моментом в силу необхідності активізації інноваційних перетворень серед приватних підприємств вважаємо задіяння показника фізичного зносу основних засобів до обов’язкового моніторингу в процесі оцінки соціально-економічного розвитку регіонів.

Література

6. Статистичний щорічник України за 2005рік / Державний комітет статистики України; За ред. О.Г.Осауленка. – К .: Вид-во «Консультант», 2006. - 575с. - ISBN 966-8459-11-3
   
7. Статистичний щорічник України за 2007рік / Державний комітет статистики України; За ред. О.Г.Осауленка. – К .: Вид-во «Консультант», 2008. - 571с. - ISBN 966-8459-25-2
   
8. Статистичний щорічник України за 1995рік / Міністерство статистики України; Відп. за випуск В.В.Самченко. – К .: Техніка, 1996. - 575с. - ISBN 966-575-000-3
   
9. Національні рахунки України за 2005рік / Статистичний збірник / Державний комітет статистики України; За ред. І.М. Нікітіної. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2007. - 372с.
   
10. Національні рахунки України за 2006рік / Статистичний збірник / Державний комітет статистики України; Відп. за випуск І.М. Нікітіна. – К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство»,2007. - 24с.
    
11. Статистичний щорічник України за 2000 рік / Державний комітет статистики України; За ред. О.Г.Осауленка. – К.: Техніка, 2001. - 598с. - ISBN 966-575-129-8
    
12. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році: Послання президента України до Верховної ради України. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2002. - 412с. - ISBN 966-7773-25-6
    

Гришкін Вадим Олегович

Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара,

м. Дніпропетровськ


РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ СОЦІАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ЯК КОМПЛЕКС ІНДИКАТОРІВ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ


Сьогодні, як ніколи раніше, привертають увагу наукової громадськості проблеми соціальної конверсії економіки або прискореного і збалансованого повороту всіх її сфер до всебічного задоволення інтересів і потреб людей. У зв’язку з необхідністю перевертання піраміди переваг структура господарського комплексу в країні і її регіонах має бути підпорядкованою кінцевій меті, а саме створенню умов до набуття економічно активною людиною потенцій до самозабезпечення та формуванню економічних підвалин до фінансової підтримки тих, хто ще або вже неспроможний до відтворення власної життєдіяльності.

Системний погляд на вже виявлені економічною наукою і практикою негативи і позитиви в сприйнятті соціалізаційних процесів [1] і реалізації потенціалу соціалізації [2], а також тих, що були виокремлені автором [3], підтвердили наявність у 1992 – 2005 рр. суттєвих розбіжностей, які, власне, гальмували рух суспільства до добробуту переважної частини його членів. Обробка статистичних матеріалів за більш тривалий період розбудови соціальної держави і усвідомлення квінтесенції досліджень останньої доби різних наукових шкіл дозволяє дещо по-новому оцінити соціалізаційні процеси та ув’язати їх з проблемою соціально-економічного розвитку регіонів.

Соціальні зміни в суспільстві досить інформативно відтворюються в його динаміці, яка визначається чисельністю та структурою населення, а також доступністю для нього якісних освітніх і медичних послуг, економічною активністю, системою соціального захисту і безпечністю середовища проживання.

На наш погляд, найбільш прозорим і очевидним індикатором змін суспільного життя та формування його якості є чисельність населення. Навряд чи можна визнати соціально прийнятним факт щорічного убування впродовж 1990 – 2007 рр. чисельності населення на 312 тис. осіб. При цьому рецесія численності населення була більш значною по регіонах промислового спрямування, оскільки при загальному зменшенні населення країни на 11 % в них воно склало понад 15 % [4, с. 346; 5, с. 12, 13]. Ці факти пояснюються перевищенням смертності над народжуваністю. Досить тривалі дослідження надають підстави стверджувати, що підвищена смертність в старопромислових регіонах зумовлюється погіршенням загальних умов життя в різних його спектрах. А це прямим чином відтворюється як на тривалості життя, так і на мотивації до обмеження кількості дітей в сім’ї.

Ситуація з загальною чисельністю населення не є фрагментарним явищем, а опосередковується їх комплексом, пов’язаним з соціалізацією продуктивних сил. Процес соціалізації пронизує три етапи становлення людини в набутті власного потенціалу і перетворенні його в капітал, а саме соціалізацію дитини, соціалізацію підлітка і цілісну соціалізацію.

За роки незалежного господарювання українській владі так і не вдалося відновити досягнутий за радянських часів рівень охоплення дітей дошкільними закладами. І склалося так, що в промислових регіонах хоча і вдалося надолужити соціалізаційні здобутки, але рівень охоплення потенційного контингенту первинної соціалізації перевищував середній по країні на 8 – 10 відсоткових пунктів (в.п.), тоді як по сільськогосподарським, в силу розвалу колгоспів, воно зменшилося на 10 – 20 в.п. [4, с. 451]. Реалією утрати сім’ями уваги до власних дітей і усунення держави від продукування суспільно адекватної людської продукції і стали соціально негативні наслідки.

Зсув первинної соціалізації на підліткову фазу не покращує ситуацію в силу скорочення мережі загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості, недостатньо адаптованої матеріально-технічної бази шкільної освіти тощо. До того ж урядові структури діяли так, що регіональна мережа загальноосвітніх навчальних закладів розвивалася без будь-якої відповідності контингенту учнів. При майже тотожному контингенті учнів по промисловим і сільськогосподарським регіонам у 1250 тис., у перших кількість шкіл упродовж 1990 – 2007 рр. скоротилася на 7,1 % і складала на початок 2008 р. близько 4550, а в сільськогосподарських при скороченні на 4,1 % функціонувало на ту ж дату майже в 1,5 рази більше [4, с. 455]. Подібна поляризація відтворилася на кількості учнів, що припадали на вчителя і, зрозуміло, на якості отриманих знань. І ці негаразди у більшій мірі відчуває сільська школа. Безумовно, досягти повної рівності можливостей гарантованого отримання якісної загальноосвітньої підготовки неможливо. Проте, не відчувається і прагнення органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій до створення рівних можливостей доступу до отримання знань. Свідченням цьому є зростання залежності якості освіти від грошових внесків батьків на її отримання.

Ця добровільно-змушена акція пояснюється впливом освіти на продуктивні здатності людини. За даними світового банку, ті, хто не обмежується початковою і неповною середньою освітою, з подовженням шкільного навчання на один рік забезпечують в перспективі зростання заробітної плати на 10 % [6, с. 52]. Але треба підкреслити що в Україні потенціал освіти так і не залучено до формування добробуту. На прогалини освітньої і бюджетної політики орієнтують і факти підвищення рівня осіб без початкової загальної освіти і навіть неписьменних у промислово розвинених регіонах.

Кризою пропозиції за цивілізаційними вимірами ми оцінюємо і можливості отримання професії через професійно-технічні і вищі навчальні заклади. Підготовка кваліфікованих робітників через звужену мережу ПТНЗ скоротилася на 25 % і зосередилася, в основному, в регіонах промислового спрямування [4, с. 461]. Щодо вищих навчальних закладів, то в період 2000 – 2007 рр. стійко започаткувалася тенденція, за якої близько 50 % осіб приймалося на навчання до ВНЗ І – ІІ рівня акредитації на платній основі і 62 % – до ВНЗ ІІІ – ІV рівнів акредитації [7, с. 81].

За результатами наших досліджень, у м. Дніпропетровську в 2004 – 2008 рр. близько половини випускників шкіл і ПТУ починають свій трудових шлях за непрестижними професіями, а 40 % осіб із закінченою вищою освітою взагалі не могли працевлаштувалися. Безвихідність становища і підштовхує досить вагому частку з них до протесту, що не вкладається в правові рамки. Ми впевнені, що ті можливості, які реально формуються щодо пом’якшення ситуації, залишаються поза увагою владних структур. На сьогодні запроваджена Постановою Кабінету Міністрів України № 833 від 20 червня 2007 р. комплексна оцінка соціально-економічного розвитку регіонів відслідковує тільки приріст (зменшення) населення, рівень безробіття, утворення робочих місць, рівень злочинності. Проте вони зовсім не відтворюють процеси формування людського капіталу і його реального задіяння на забезпечення потреб розвитку. Гальмування перебудовчих соціальних процесів віднаходить пояснення у випущенні з поля регуляторних дій цілого комплексу індикаторів соціального виміру, які, на відміну від малоінформативних, реально відтворюють зміст соціально-економічного розвитку регіону.

Література

1. Зайцев Ю.К. Соціалізація економіки України та системна трансформація суспільства: Методологія і практика: Монографія / Ю.К.Зайцев. – К.: КНЕУ, 2002. – 188 с. – ISBN 966-574-377-5

2. Дєєва Н.М. Потенціал соціалізації і його регулювання в економіці: теорія, методологія, перспективи: Монографія /Н.М.Дєєва. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2006. – 444 с. – ISBN 966-348-087-4

3. Гришкін В.О. Соціалізація економіки України: теорія, методологія, перспективи: Монографія / В.О.Гришкін. – Д.: Пороги, 2005. – 498 с. – ISBN 966-525-558-4

4. Статистичний щорічник України за 2007 рік / Державний комітет статистики України; За ред. О.Г.Осауленка. – К.: Вид-во «Консультант», 2008. – 571 с. – ISBN 966-8459-25-2

5. Населення України, 2002 рік: Демографічний щорічник / Державний комітет статистики України; Відп. за вип.. Стельмах Л.М., Задоєнко Л.В. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2003. – 318 с.

6. Звіт про світовий розвиток: Важке завдання розвитку / Пер. з англ. – К.: Абрис, 1994. – 270 с. – ISBN 5-86828-019-9

7. Соціальні індикатори рівня життя населення: Стат. збірник / Державний комітет статистики України; Відп. за вип. І.Калачова. – К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2008. – 240 с.


Дусак Наталія Валеріївна

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, м.Дрогобич


ВПЛИВ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ НА РИНОК ОСВІТНІХ ПОСЛУГ УКРАЇНИ


Європейський вибір України є одним з важливих чинників національного та економічного суверенітету, а також політичної стабільності держави. ХХІ століття – це епоха створення Глобального інформаційного суспільства, в якому міжнародний ринок освітніх послуг став окремою галуззю світового господарства. Його ключові параметри визначаються обсягами продажу послуг освіти та потоками міжнародної академічної мобільності студентів різних форм навчання. Транснаціоналізація навчання визначає спектр освітніх послуг, що можуть бути надані через онлайнові та дистанційні освітні програми, створення навчальних кампусів, інтеграцію освітніх програм, укладення партнерських угод між закладами освіти різних країн щодо проведення спільних курсів навчання, спілкування та обміну студентами.

Європейський рівень функціонування ринку освітніх послуг пов’язаний зі створенням європейського освітнього простору, яке відбувалося в два етапи: на першому – у 1987 році Європейська комісія заснувала програму ERASMUS, куди залучили лише незначну частину студентів та викладацького складу; другий етап розпочався у 1995 році, коли ця ж комісія для зацікавлення європейських вищих навчальних закладів заснувала інституційні контракти. Підписання Болонської декларації у 1999 році мало на меті становлення європейської зони вищої освіти та сприяння поширенню європейської моделі освіти у світовому масштабі. Для цього було запроваджено порівняльну систему рівнів освіти, метою якої на період до 2010 року у декларації було визначено за ціль стимулювання дослідницького потенціалу Європи та можливість вільного переміщення освітніх послуг в межах європейського континенту.

Для України економічний контекст євроінтеграції, а також глобалізації висуває серйозні виклики для національної економіки: або держава далі залишається низько-технологічною країною, як сировинним придатком розвинутіших сусідів, або економіка повинна переорієнтуватися на науково-технологічний та інноваційний розвиток, завдяки чому можна забезпечити посилення позицій вітчизняної науки і зростання інтелектуального рівня всієї нації. Без сумніву, найбільша частка серед механізмів реалізації інноваційної моделі повинна припадати на функціонування ринку освітніх послуг.

Очевидно, що в якісно нових умовах конкуренції, що також пов’язуються зі вступом України до СОТ, сильні позиції будуть мати ті ВНЗ, що зможуть миттєво відреагувати на потреби ринку і будуть спроможні задовольняти нові освітні потреби населення або вдосконалюватимуть технології задоволення існуючих освітніх потреб. Ці завдання мають спонукати ВНЗ до інноваційної спрямованості своєї діяльності, формування адекватних європейським стандартам науково-освітніх послуг. У щорічних Всесвітніх доповідях по освіті ЮНЕСКО висвітлює широкий спектр індикаторів щодо участі у навчанні, рівня витрат на освіту, способу функціонування освітніх систем та результату навчання. Кілька останніх років у доповідях подаються наступні висновки про соціально-демографічні та фінансово-економічні аспекти функціонування світового ринку освітніх послуг в країнах ОЕСР:

• Витрати на освіту не завжди зростають темпами, пропорційними до темпів зростання ВВП. Лише у половині досліджуваних країн збільшення витрат на освіту відповідало цьому процесу (зокрема, у Греції, Угорщині, Польщі, Швейцарії, Туреччині та інших). Реально протягом 90-х років ХХ ст. державні видатки на освіту в Україні скоротилися більше, ніж у 3 рази. Світовий досвід доводить, що видатки на освіту повинні становити не менше 5% ВНП. Якщо частка видатків держави на освіту знижується менше за мінімум, визначений експертами ЮНЕСКО – 3,5%, на їх думку країну чекає розпад інфраструктури освітньої системи ;
  
• Частка отриманих освітніх послуг жіночим населенням є вищою у більшості країн, ніж серед чоловіків;
  
• Приватні джерела фінансування ВНЗ коливаються в межах від 4% (у Данії, Фінляндії, Греції) до 50% (в Австралії, США), а в Кореї досягають понад 80%;
  
• Із збереженням теперішнього рівня участі в освіті прогнозується, що в найближчі 10 років понад 50% молоді країн ОЕСР стане студентами ВНЗ або еквівалентних програм.
  

Приєднання України у 2005 році до Болонського процесу дало їй можливість активно впливати на розвиток європейської системи вищої освіти. Перехід на багаторівневу освіту зі всіма елементами Болонських вимог повинен здійснюватися еволюційним шляхом зі збереженням кращих традицій вищої освіти нашої країни. Звичайно, глобалізація має і негативні прояви у розвитку міжнародного ринку освітніх послуг, до яких відносять: втрату культурної самобутності через активний імпорт послуг вищої освіти в країну чи регіон; занедбання місцевих мов чи програм викладання, які враховують культурні традиції та політичні чи економічні потреби країни чи регіону; міграція найосвіченіших та кваліфікованих кадрів, або, що найгірше, «відплив мізків» за кордон.

Реалізація глобальних тенденцій ринку освітніх послуг, що віддзеркалюють процес інтернаціоналізації освіти, вносить певні складності у функціонування українського ринку освіти. Стратегічним завданням державної освітньої політики повинно стати для України поглиблення міжнародного співробітництва, розширення участі навчальних закладів, вчених, педагогів, учнів, студентів у проектах міжнародних освітніх організацій, співпраця навчальних закладів з міжнародними інституціями та організаціями, що змінює вимоги до якісних показників оцінки освітніх послуг та сприяє становленню статусу українських ВНЗ, і в першу чергу, національних університетів, як важливих суб’єктів ринку освітніх послуг.


Жмурко Ірина Олександрівна

Секретаріат Кабінету Міністрів України, м. Київ


Формування та реалізація концепції антикризового управління ЕКОНОМІКОЮ на регіональному рівні


У практиці управління й сучасній фаховій літературі ще не встановилося загальновизнаного уявлення про кризи в розвитку складних соціально-економічних систем. Багато років в Україні само це поняття було швидше, ідеологічним ніж реальним фак­тором, дію якого враховували б при розробці економічної політики розвитку як країни в цілому, так і її окремих територій. Соціально-економічна система в будь-якому своєму вигляді і будь-якій формі, будь-то суспільна формація, територіальна спільнота або окреме підприємство, має реалізовувати дві тенденції в процесі свого існування, а саме підтримувати життєдіяльність через стабільне виконання функцій, що визначають її сутнісні характеристики, та постійно набувати нової якості в умовах змінюваного середовища. Та нехай і коротка й суперечлива, але національна практика господарювання в ринкових умовах, яка набута системою управління впродовж 1992 – 2008 рр. засвідчує, що поява в системі нової якості у більшості випадків пов’язана з руйнацією багатьох процесів її функціонування [1, с.118 – 172]. Мабуть з врахуванням саме цього факту прагнення системи управління до стабільного функціонування стримує впровадження інноваційних процесів, які в принципі розбалансовують систему і, разом з тим, за недосконалості управління, напруженої політичної ситуації в країні вимагає набуття нею адаптаційних заходів. В силу цього виникає циклічна тенденція розвитку, яка відтворює періодичне настання та подолання криз.

Вже минулі негаразди соціально-економічного розвитку надають підстави стверджувати, що особливістю кризи є те, що вона, зароджуючись на локаль­ному рівні, як ланцюгова реакція, може охопити всю систему в силу органічної взаємодії всіх сфер її економіки чи то складових елементів. Як правило виникає це тоді, коли система управління не володіє антикризовим імунітетом тобто не розпізнає заздалегідь кризові ситуації і навіть в силу управлінських деструкцій підсвідомо мотивує їх розвиток.

Навряд чи можна сумніватися в тому, що технологічні цикли продовжать своє існування і в майбутньому, а розвиток виробництва буде проходити з чергуванням спадів та підйомів, з матеріалізацією у показниках відтворення. І для забезпечення в цілому висхідної тенденції в управлінні будь-якою соціально-економічною системою слід запровадити постійний моніторинг антикризового розвитку. Ми пов’язуємо цей захід зі здійсненням конт­ролю процесів розвитку і відстежуванням його різнопланових тенденцій по симптомо-крите­ріям антикризового управління.

Але для таких упереджуючих дій необхідно сформувати чіткий набір ознак і показників ідентифікації фаз кризового розвитку, методологію їх інформаційної підтримки, розрахунку і використання в аналізі [2, с. 90 – 98]. Система показників, що використовується в процесі рейтингової оцінки соціально-економічного розвитку регіону і міжрегіональних зіставлень в даний час, не зорієнтована на розпізнавання криз. Тому необхідна розробка нових, мабуть синтетичних показників, для того, щоб точніше і своєчасніше визначати вірогідність і момент настання кризових ситуацій в економіці країни чи то регіону.

Проведені нами дослідження та і нагромаджений досвід засвідчують, що ефективність управління суспільним розвитком в частині створення прийнятного середовища для функціонування виробників товарів та послуг на певній території і закономірно забезпечення оптимальної зайнятості працездатного населення в контексті вирішення проблеми його доходів та забезпечення податкових надходжень до бюджетів різних рівнів визначається динамікою самостійно господарюючих суб’єктів. Проте динаміка кількості суб’єктів ЄДРПОУ, яка відслідковується в процесі надання рейтингової оцінки розвитку регіонів, навіть за позитивного її характеру в принципі не є вичерпним індикатором сприятливих змін в економіці, оскільки реально не відтворює числа створених при цьому робочих місць і обсягів продукування товарів та послуг. Будь-яке зростання суб’єктів ЄДРПОУ відносно кількості населення відтворюється у штучно завищеному показникові. Досить спотвореною в цьому контексті виступає і динаміка робочих місць чи то зайнятості працездатного населення.

Досить тривала діагностика функціонування продуцентів на теренах старопромислових регіонів (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька та Луганська області) за комплексом темпових показників, визначених за ланцюговою методикою, надає підстави стверджувати, що джерелом криз, які мали, мають і будуть мати місце в національному просторі є не гіпертрофоване роздування функцій і повноважень держави, не надвисока концентрація влади в центрі, а неефективний регіональний менеджмент та менеджмент у виробничій сфері, не забезпечуючий в силу об’єктивних та суб’єктивних причин достатніх доходів, як для безпосередніх товаровиробників, так і бюджетної сфери та населення. На жаль симптоми цієї деструкції проявляються в показниках, які не є підзвітними перед державними інституціями.

В національній економіці діє чимала кількість неефективних структур, які блокують функціонування ефективних. Зневажливе відношення до їх існування в силу не державних форм власності приводить до того, що незначні за впливом кризові ситуації з часом набувають реальної гостроти і стають затяжними та важко вирішуваними. Можна стверджувати, що подібні негативні явища не можуть бути пом’якшеними управлінськими діями, оскільки до останнього часу відсутні методичні можливості врахування ризиків, пов’язаних з функціонуванням суб’єктів господарювання в цілому та в контексті регіонів, форм власності та масштабів виробничої діяльності. Як сьогоднішні, так і майбутні кризові ситуації в економіці природно залежать від дій чи то бездіяльності множини суб’єктів господарювання. Але ми впевнені, що існує достатня група ситуацій, стосовно яких можлива типологізація й групування симптомів небажаного розвитку і упередження криз за ними.

Література

1. Гришкін, В. О. Соціалізація економіки України: теорія, методологія, перспективи : монографія / В. О. Гришкін .- Д. : Пороги, 2005. – 498 с. – ISBN 966-525-558-4.
   
2. Антикризисное управление : учебник / под ред. Э. М. Короткова. – М. : ИНФРА-М, 2003. – 432 с.
   

Захарченко Вікторія Францівна

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ,

м. Вінниця


Залучення акціонерного капіталу як засіб антикризового управління фінансовими

ресурсами підприємств


Функціонування підприємств в умовах фінансової нестабільності зумовлює необхідність розробки відповідної стратегії управління їх фінансовими ресурсами. При цьому, як зазначають Р.Брейлі та С. Майерс, вирішуються дві проблеми. «Перша – скільки повинна інвестувати компанія і в які види активів? Друга – як отримати необхідні для інвестування грошові кошти? Відповіддю на перше питання виступають інвестиційні рішення фірми, або рішення про планування довгострокових вкладень. Відповідь на друге питання являють собою рішення про вибір джерел фінансування» [1, с. 3].

Відповідно, чимало авторів розглядають всі фінансові рішення як процес, що складається з двох етапів: 1) визначення потреби у фінансових ресурсах та 2) вибір інструментів для залучення капіталу [2; 3, с. 100]. Отже, рішення з управління фінансовими ресурсами та інвестиційні рішення мають розглядатися в «одному пакеті».

У зв’язку з цим зауважимо, що зміцнення (приріст) фінансових ресурсів підприємства може відбуватися за рахунок:

• чистого внутрішнього самофінансування, тобто частини чистого прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства (тезаврований прибуток), та нарахованої амортизації;
  
• корпоративного самофінансування – додаткових надходжень від власників (співвласників) капіталу та операцій, що ведуть до змін у власному капіталі підприємства, наприклад – емісії акцій;
  
• комерційного самофінансування – чистого приросту зобов’язань, зумовлених операціями комерційного характеру;
  
• фінансового кредитування – збільшення фінансових зобов’язань перед банками та іншими фінансовими установами.
  

Вибір одного чи декількох напрямів зміцнення фінансових ресурсів підприємства визначає його інвестиційну стратегію. Так, ми вважаємо, що в умовах, які складися (нестійка кон’юнктура ринку, поглиблення інфляційних процесів) зміцненню фінансових ресурсів, зокрема, ВАТ «Вінницяоблпаливо» сприятиме реалізація ним інвестиційної стратегії на основі залучення акціонерного капіталу.

Розмір чистих інвестицій, які планується отримати від випуску додаткової емісії акцій, розраховують за формулою (1):

(1)

де ЧІ – чисті інвестиції, грн.; ЦПА – планова ціна продажу акцій додаткової емісії грн./за 1 акцію; КА – кількість акцій додаткової емісії, шт.; ДМ – державне мито за реєстрацію інформації про випуск акцій, грн.; НВА – номінальна вартість 1 акції, грн./1 акцію; Вдра – витрати на державну реєстрацію випуску акцій, грн.; Вра – витрати на реалізацію акцій додаткової емісії, грн.

Розмір чистих інвестицій, що мають надійти від емісії акцій ВАТ «Вінницяоблпаливо», становитиме:

Для оцінки ефективності випуску й обігу акцій використовують такі показники, як: капіталізована вартість акцій ( Ква), балансова вартість однієї акції (Аб), співвідношення ринкової і балансової вартості акцій (Са), прибуток на акцію (Па), дивідендна віддача акцій (Да).

Капіталізована вартість акцій (Ква) визначає ринкову вартість акцій акціонерного товариства, тобто:

(2)

де Q – кількість емітованих акцій; Ар – ринкова вартість однієї акції.

Капіталізована вартість акцій ВАТ «Вінницяоблпаливо» складає:

Балансова вартість однієї акції (Аб) є бухгалтерським підтвердженням забезпеченості кожної емітованої акції капіталом акціонерного товариства. Вона обчислюється за формулою (3).

(3)

де Ка – балансова вартість акціонерного капіталу; Р – розмір страхового (резервного) фонду.

Балансова вартість однієї акції ВАТ «Вінницяоблпаливо» становить 6 грн. 3 коп.:

Співвідношення ринкової і балансової вартості акцій (Са) – це узагальнюючий індикатор, що свідчить про успіх (невдачу) акціонерного товариства, тобто:

(4)

Співвідношення ринкової і балансової вартості акцій ВАТ «Вінницяоблпаливо» становить:

Са = 10,0 / 6,03 = 1,658.

Як видно з розрахунку, ринкова вартість акцій є досить значна і перевищує балансову в 1,658 рази. Таким чином, можна стверджувати, що ВАТ «Вінницяоблпаливо» проводить досить вдалу політику щодо приросту фінансових ресурсів за рахунок акціонерного капіталу.

Прибуток на акцію розраховується за наступною формулою:

(5)

де Па – сума чистого прибутку; Впк – абсолютна сума відсотків за користування позиковими коштами.

У ВАТ «Вінницяоблпаливо» прибуток на акцію становить:

Па = (13 09000 – 0) / 94178 = 13,89921 коп.

Дивідендна віддача акцій (Да) характеризує розмір доходу, що спрямовується на поточне споживання акціонерів, тобто виплату дивідендів у розрахунку на одну акцію за ринковою вартістю:

(6)

де d – розмір нарахованого дивіденду в національній валюті.

Дивідендна віддача акцій ВАТ «Вінницяоблпаливо» становить:

Да = 0,28 / 10 = 0,028.

Отже, можна стверджувати, що ВАТ «Вінницяоблпаливо», залучаючи кошти акціонерів у розвиток підприємства, сприяє приросту його фінансових ресурсів на засадах корпоративного самофінансування, що є економічно виправданим в умовах фінансової нестабільності.

Список використаних джерел

1. Брейли Р. Принципы корпоративных финансов : учебник / Ричард Брейли, Стюарт Майерс. – М. : ЗАО «Олимп-Бизнес», 1997. – 1120 с.
   
2. Бригхем Ю. Финансовый менеджмент. Полный курс. : [в 2 т.] / Юджин Бригхем, Луис Гапенски ; под ред. В. В. Ковалева ; [пер. с англ.] – СПб : Экон. шк., 2005. – 1166 с.
   
3. Лобанова Е. Н. Финансовый менеджер / Е. Н. Лобанова, М.А. Лимитовский. – М. : ДеКА, 2000. – 400 с.
   

Захарченко Сергій Володимирович

Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, м. Київ


Урядова політика в системі ФАКТОРІВ

конкурентоспроможності країни


Оцінка ролі уряду в процесі підвищення конкурентоспроможності економіки країни, особливо перехідної, є однією з найгостріших проблем. Одні науковці дотримуються погляду, що урядова підтримка економіки, зокрема національних товаровиробників, має бути дієвою і навіть агресивною, інші ж, прихильники вільного ринку, навпаки, вважають, що економіка повинна розвиватися завдяки природному рухові ринкових сил і роль уряду в регулюванні і підвищенні конкурентоспроможності країни має бути мінімальною. Спробуємо обґрунтувати неупереджену точку зору з цієї проблеми.

М. Портер у своїх працях [3 та ін.] досить чітко ви­значив основні фактори (детермінанти) конкурентоспроможності, які утворюють певну систему, або середовище, в якому діють фірми та галузі даної країни. Таку систему він назвав «даймондом» (рис. 1).

Кожна з вершин ромба, і весь він загалом, демонструє істотні складові для досягнення успіху країни в конкуренції у міжнародних масштабах.

Близької точки зору щодо основних факторів конкурентоспроможності країни дотримується й М. Кастельс [1, с. 114-117]. Він стверджує, що конкуренція всередині глобальної системи організовується на основі чотирьох основних факторів: 1) технологічні потужності в системі «наука – технологія – виробництво – суспільство» (цей фактор, на наш погляд, перекликається з факторними умовами М. Портера); 2) різниця між виробничими витратами у виробляючої сторони і цінами на цільовому ринку (те ж саме); 3) доступ на великий, інтегрований і багатий ринок (це фактично умови попиту); 4) політичні можливості управляти стратегіями зростання країн або регіонів (частково відповідає фактору прямої дії «Стратегія виробника, його структура та конкуренти» і повною мірою – фактору опосередкованої дії «Політика уряду».




Рис. 1. Детермінанти конкурентоспроможності країни –

система «даймонду» М. Портера [2, с. 336]


Отже, обидва автори серед факторів конкурентоспроможності країни приділяють значну увагу політиці уряду. Причому вони зазначають, що конструктивна політика уряду може індукувати додатковий потенціал інших факторів конкурентоспроможності. Тому розглянемо роль урядової політики в системі факторів, що забезпечують підвищення конкурентоспроможності країни.

Факторні умови передбачають наявність у країні людських, природних, матеріальних, фінансових та інформаційних ресурсів, об’єктів інфраструктури тощо. З числа наведених факторів конкурентоспроможності насамперед виділяють основні та розвинені фактори. До числа перших відносяться: географічне положення, природні умови і ресурси, людський потенціал; вони, звичайно, дістаються країні задаром і не потребують інвестицій. Проте в сучасному світі небагато ресурсів передаються у спадок, більшість доводиться розвивати (готувати до використання) протягом тривалого часу, причому часто ціною великих капіталовкладень (нові технології, кваліфіковані кадри, сучасна інфраструктура). Тому для створення конкурентних переваг країни велике, навіть більше, значення мають розвинені фактори, особливо у інноваційних секторах економіки [4, с. 31].

За ступенем спеціалізації фактори конкурентоспроможності поділяються на загальні та спеціальні. Перші з них впливають на конкурентоспроможність багатьох галузей (мережа автомобільних шляхів, позичковий капітал, фахівці широкого профілю), тоді як другі – тільки декількох, а то і однієї (венчурний капітал, вузькоспеціалізовані бази даних, фахівці вузького профілю). Загальними, як правило, виступають основні фактори, а спеціалізованими – розвинені.

Коли країни і їх фірми стикаються з гострою нестачею загальних (основних) факторів, то вони вимушені інтенсивно розвивати спеціалізовані (розвинені) фактори, які важко продублювати іноземним конкурентам. Так, розробка в Японії системи управління «точно в строк» надала можливість її фірмам суттєво зеко­номити на витратах на земельні ділянки під склади.

Нарешті фактори за ступенем мобільності поділяються на низько-, середньо- та високомобільні. Причому загальним (основним) факторам більше характерна властивість низької мобільності, тоді як спеціалізованим (розвиненим) – високої мобільності.

Уряд на поліпшення факторних умов країни може впливати різнопланово: зміцнювати мінерально-сировину базу, підтримувати високотехнологічні розробки тощо.

Умови попиту також є важливим фактором конкурентоспроможності країни. Загальновідомо, що інтенсивний попит на продукцію, що виробляється в країні, стимулює розвиток виробництва в ній. Слід однак мати на увазі, що нині на обсяги і структуру попиту значний вплив справляє зростаюча вибагливість споживачів, особливо зарубіжних. Саме вона спонукає виробників до впровадження нових технологій та випуску нових видів товарів, що, в свою чергу, підвищує конкурентоспроможність окремих виробників і країни в цілому.

Уряд країни може істотно впливати на параметри попиту через макроекономічні механізми й активну соціальну політику (шляхом збільшення розмірів заробітної плати, пенсії, стипендій тощо).

Суттєво впливає на конкурентоспроможність країни наявність пов’язаних та підтримуючих галузей. Наприклад, італійські фірми, що виготовляють ювелірні вироби процвітають тому, що Італія виступає світовим лідером у виробництві машин для обробки дорогоцінного каміння та металів [4, с.32].

На­явність у країні пов’язаних та підтримуючих галузей створює переваги для галузей-споживачів кількома способами: 1) вони одержують більш ефективні фактори виробництва, в т. ч. й за рахунок дешевих трансакцій; 2) їх компанії отримують (по ланцюгах постачання) конкурентні переваги компаній галузей-постачальників, що, зрештою, зміцнює конкурентні позиції як компаній, так і країни; 3) на цій основі вони розвивають інноваційну діяльність та модернізацію власного виробництва.

Для підтримки пов’язаних та підтримуючих галузей уряду країни дуже важливо створити цивілізований конкурентний простір. Від цього значною мірою залежить, реалізація фактора, визначеного Портером, як стратегія, структура та конкуренція.

Слід підкреслити, що нині жодна система управління – ні американська, на японська, ні якась інша – не може бути придатною для універсального застосування. Стає все більш очевидним, що конкурентоспроможність підприємства, галузі, регіону і країни загалом є результатом поєднан­ня практики управління та моделей організації виробництва, найбільш придатних для даної країни, виходячи з її конкурентних переваг, наприклад – високої кваліфікації працівників.

Загалом конкурентоспроможність національної економіки сильно залежить від характеру конкуренції на внутрішньому ринку. Часто з боку держави виникає спокуса необґрунтованого захисту національних товаровиробників з метою протидії іноземним конкурентам. Але часто це призводить до того, що національні компанії стають неконкурентоспроможними не тільки в коротко-, але і в довгостроковому періоді й, зрештою, банкрутують. І навпаки, жорстка конкуренція на внутрішньому ринку часто приводить до того, що національні компанії стають лідерами з виробництва відповідних товарів у світі і можуть перерости в транснаціональні.

Ми вважаємо, що урядове втручання може вважатися доцільним, якщо воно сприяє розвитку ринкових інститутів, ринкової інфраструктури, конкуренції та виступає в ролі каталізатора інновацій, стимулюючи таким чином національні компанії до більш високого рівня конкурентоспроможності у довгостроковому періоді.


Список використаних джерел

1. Кастельс М. Информационная эпоха : экономика, общество и культура / Мануэль Кастельс ; пер. с англ. [под науч. ред. О. И. Шкаратана]. – М. : ГУ ВШЭ, 2000. – 608 с.
   
2. Міжнародна економіка : підручник / А. П. Рум’янцев, Г. Н. Климко, В. В. Рокоча та ін.; за ред. А. П. Рум’янцева. – 2-е вид., випр. і доп. – К.: Знання-Прес, 2004. – 449 с.
   
3. Портер М. Конкуренция / Майкл Портер ; пер. с англ. – М. : Вильямс, 2000. – 495 с.
   
4. Шнипко О. С. Національна конкурентоспроможність : сутність, проблеми, механізми реалізації / О. С. Шнипко. – К. : Наук. думка, 2003. – 334 с.