Geum.ru

Збірка тез доповідей II міжнародної науково-практичної конференції «Фінансово-кредитний механізм в соціально-економічному розвитку країни»/ Ред кол

Вид материалаДокументы

Содержание


Імператив активізації використання
Шляхи покращення фондового ринку україни
Удосконалення соціальної інфраструктури села в контексті сталого розвитку
Подобный материал:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33

УДК 330.341.1:332.13

Стеченко Д. М., д.е.н., професор,

Національний технічний університет України «КПІ», м. Київ.

Sdm37@Yandex.ru

ІМПЕРАТИВ АКТИВІЗАЦІЇ ВИКОРИСТАННЯ

РЕГІОНАЛЬНОГО ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ


Економічний успіх соціально-економічного розвитку регіону в ринкових умовах значною мірою залежить від здатності генерувати нові ідеї, створювати і розповсюджувати нові (інноваційні) продукти, послуги і розробки, тобто реалізувати інновації. В теорії інноватики така спроможність визначається інноваційна активністю.

Інноваційна активність регіону – це комплексна характеристика його інноваційної діяльності, що включає ступінь інтенсивності здійснюваних дій і їх своєчасність, спроможність мобілізувати інноваційний потенціал і перетворити його реалізацію в конкурентну силу, конкурентну перевагу.

Під інноваційним потенціалом належить розуміти сукупність інноваційних ресурсів, що включають інтелектуальні, матеріальні, фінансові та інші ресурси, необхідні для інноваційної діяльності.

Інноваційна активність – складна система, елементами якої є : управлінська активність (техніка, технології, люди і ін.); маркетингова активність (ринкове середовище, інформація); інвестиційна активність (мобілізація і використання фінансових ресурсів); соціально психологічна активність (навички, знання здатності людей генерувати і реалізувати ідеї).

Нарощування можливостей активізації використання регіонального інноваційного потенціалу визначається якістю сумарності науково-технічних, виробничих, маркетингових, збутових, фінансово-економічних, інвестиційних, соціальних, інформаційно-комунікаційних та інституційних його складових елементів. У свою чергу це формує конкурентні переваги в соціально-економічному розвитку регіону. Отже інноваційним потенціалом регіону вважається максимально важлива кількість не ресурсів взагалі, а тільки тих видів, які в поєднанні з механізмом сукупного їх використання забезпечують синергетичний ефект і стабільний соціально-економічний розвиток регіону [3, c. 48].

У країнах з високорозвиненою економікою активізація формування і використання інноваційного потенціалу відбувається під дією, насамперед, наступних прямих форм та методів: надання кредитів та пільгових умов підприємствам і організаціям, що ведуть наукові розробки; безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна та земельних ділянок для організації інноваційних підприємств; створення наукової інфраструктури в регіонах; існування різноманітних програм у межах більшості урядових відомств, спрямованих на підвищення інноваційної активності бізнесу; державні замовлення, переважно у формі контрактів на проведення НДР, забезпечення початкового попиту на ряд нововведень; створення науково-технічних зон зі спеціальним режимом інноваційно-інвестиційної діяльності. В свою чергу непрямі форми та методи дії активізації становлять: податкові пільги та інвестиції, що здійснюються в інноваційній сфері; розвиток нових напрямків науки: біотехнології, генної інженерії та нанотехнології; законодавчі норми, які стимулюють науково-дослідну активність [2, c. 213-214].

В Україні розроблено та прийнято біля 100 законодавчо-нормативних документів (закони України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів, укази та розпорядження Президента тощо) щодо стимулювання активізації розвитку різних галузей національної економіки, регіонального розвитку, матеріального стимулювання колективів і окремих працівників підприємств, організацій та установ і ін.. Однак, аналіз державних документів засвідчує переважно заходи щодо використання наявного інноваційного потенціалу і його збереження. Заходи не спрямовані на активізацію формування і реалізацію регіональних потенціалів інноваційного розвитку регіонів країни.

В ринковому середовищі активізація використання регіонального інноваційного потенціалу стає об’єктом стратегічного управління розвитком регіональної інноваційної системи. Значення стратегії управління розвитком регіональної інноваційної системи визначається своєчасною концентрацією зусиль на створенні та використанні досягнень науки, забезпечення ресурсами інновацій в інтересах стратегічних цілей і ефективної довгострокової господарської діяльності в регіоні.

Активізація використання регіонального інноваційного потенціалу визначаються наступними умовами внутрішнього і зовнішнього ринковими середовищами регіону:

1. Внутрішнє ринкове середовище регіону, що включає спеціалізацію підприємств і комплексний його соціально-економічний розвиток; узгодженість інтересів власників підприємств і організацій на підтримку стратегії інноваційного розвитку; необхідна наявність фінансових ресурсів і джерел фінансування інноваційних підприємницьких проектів; висококваліфікований персонал, здатний використовувати сучасні методи реалізації і управління інноваційними проектами; наявність достатнього наукового потенціалу для розробки і освоєння нових технологій та модернізації діючих і ін.

2. Зовнішнє середовище регіону, що включає: державну підтримку національної науки, всього науково-освітянського комплексу країни; державну інформаційну, правову організаційну підтримку інноваційно-активних стратегій соціально-економічного розвитку регіону; податкові пільги і податкові кредити та інвестиції інноваційного призначення; наявність сталого палатіжноспроможного попиту на продукцію і послуги як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках; можливості придбання зарубіжних ліцензій і комплектуючих; митні пільги для придбання комплектуючих і помірні митні бар’єри для продукції імпортерів; система страхування інвестицій в венчурні інноваційні проекти та ін.. Відомо, що існує тісний взаємозв’язок між інноваціями та інвестиціями. Будь-яка регіональна інноваційно-івнвестиційна програма спрямована на зростання інвестицій і в свою чергу визначає можливості активізації використання регіонального інноваційного потенціалу. Отже, важливою умовою реалізації регіональних інноваційно-інвестиційних програм є поліпшення інвестиційного бізнес-клімату, що сприяє залученню необхідних фінансових ресурсів для модернізації економіки на основі впровадження передових технологій і реалізації ефективних інвестиційних проектів.

Резюмуючи вищевикладене можна зробити наступне узагальнення:

1. Активізація використання регіональних інноваційних потенціалів в Україні є необхідною умовою у процесі модернізації економіки, оновлення основних фондів, забезпечення конкурентних переваг продукції і послуг на внутрішньому і зовнішньому ринках регіону.

2. Перехід до активізації використання регіональних інноваційних потенціалів має базуватися на розробках комплексу правових, економічних, соціальних механізмів його стимулювання та підтримки на державному рівні.

3. Активізація використання регіональних інноваційних потенціалів може бути успішною лише як складових частин цілісного господарського механізму країни. Рівень централізації рішень, що приймаються, мають забезпечити єдність інноваційної політики не руйнуючи самостійність і відповідальність місцевих органів влади з ефективне використання інноваційного потенціалу регіону.

4. Для формування в кожному регіоні сучасного виробничого комплексу необхідним стає залучення ресурсних можливостей, забезпечення розвитку і реалізації їх науково-технічного та інноваційного потенціалу, подолання репресивності території.

5. Активізація формування і використання інноваційного потенціалу в кожному з регіонів України сприятиме усуненню негативних тенденцій регіонального розвитку, що виразно проявилися в останні десятиріччя. Це зокрема: посилення диференціації рівнів соціально-економічного розвитку регіонів; виникнення множини проблемних регіонів-територій з особливими соціальними, економічними, екологічними аномаліями; зростання дезінтеграції (послаблення міжрегіональної взаємодії ) економічного простору країни. Перелом негативних тенденцій і стала прогресивна еволюція економічного простору можуть здійснюватися лише під дією консолідованої інноваційної політики держави і конструктивних сил суспільства. Тим самим будуть усунені ілюзії само вирішення назрілих регіональних проблем в умовах становлення ринкових відносин.

Література:
  1. Барановська І.В. Стимулювання інноваційної діяльності у суднобудуванні: державний та регіональний аспекти //// Формування ринкової економіки : зб. наук. Праць. – Спец. Вип..Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи: у 2-х ч. Ч. 1. –К.: КНЕУ, 2011. -718 с.
  2. Гаман М. Світовий досвід стимулювання інновацій та можливості його застосування в Україні //Вісник національної академії державного управління. – 2004. - № 1. – С. 213-217.
  3. Семенов В.Ф. Інноваційна стратегія ефективного використання економічного потенціалу регіону // Формування ринкової економіки : зб. наук. праць. –Спец. вип.. Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи: у 2-х ч. Ч. 1. –К.: КНЕУ, 2011. -718 с.


УДК 332.872.23

Сьомкіна Т.В., д.е.н., професор

Перькова О.О.

Макіївський економіко-гуманітарний інститут

perkoffa@mail.ru

Адаптація суб'єктів підприємницької діяльності до ринкових умов господарювання


Одним з можливих варіантів подолання кризових явищ суб’єктами підприємницької діяльності є адаптивна поведінка на ринку. Проблеми адаптації підприємств до умов ринкового середовища висвітлені такими дослідниками як Алексєєв С.Б., Кравченко С.А., Степанова Ю.Л., Крисько Ж.Л. та ін. Практичні рекомендації щодо пристосування підприємства до зовнішнього оточення надані у роботах М. Кизима, Ж. Крисько, В. Пономаренка, О. Раєвнєвої та ін. Але, незважаючи на велику кількість робіт, присвячених дослідженню адаптації суб’єктів підприємницької діяльності до умов зовнішнього середовища напрями адаптації потребують подальшого розгляду.

Як відомо, в широкому розумінні адаптацію розуміють як «процес пристосування до умов середовища», що змінюються. В межах економічної теорії її розглядають як «пристосування економічної системи і її окремих суб'єктів, працівників до умов зовнішнього середовища, виробництва, праці», що змінюються. Крім цього, адаптацію визначають як «накопичення і використання інформації для досягнення оптимального в деякому розумінні стану або поведінки системи при початковій невизначеності в зовнішніх умовах», що змінюються. Тобто, адаптивним вважають об’єкт, який може пристосовуватися до змін внутрішніх і зовнішніх умов.

Поняття адаптації в прикладному значенні розуміють як пристосування до зміни умов функціонування. Отже, адаптація передбачає використання механізму заснованого на постійному відстежувані відповідності фактичного рівня розвитку суб’єктів підприємницької діяльності нормативному, внесення своєчасних змін в характер діяльності підприємств з метою забезпечення їх виживання, досягнення і постійного підтримання бажаного рівня результатів діяльності. Визначення адаптації як певної дії не розкриває особливостей управління з точки зору промислового підприємства, що звужує можливість предметного застосування поданого визначення.

Адаптаційні напрями розвитку суб’єкту підприємницької діяльності розглядаються як процес. Таким чином, в усіх визначеннях адаптації є присутньою така властивість як здатність пристосовуватися до умов зовнішнього середовища, що змінюються. Ця властивість називається адаптивністю - «здатність системи або організації пристосовуватися до різних умов довкілля».

Для того, щоб суб’єкт підприємницької діяльності функціонував органічно і оперативно, реагувала на потреби ринку, необхідна його постійна адаптація як до внутрішніх умов, так і до вимог навколишнього середовища і зовнішніх факторів. До внутрішніх умов можна віднести число складових елементів і питому вагу зв'язків між ними в межах системи підприємств, а також їх вплив на діяльність підприємницького суб’єкта.

До складу зовнішніх факторів суб’єктів економічної діяльності, які мають враховуватися під час адаптації відноситься екологічні, політичні та технологічні. Найбільш впливовим в умовах кризи як на виробника так і на надавача послуг є ринкове середовище. Тому увага акцентується в більшій мірі саме на адаптації до умов ринкового середовища. Серед адаптивних принципів на яких базується процес адаптації суб’єкта підприємницької діяльності до змінних умов ринкового середовища можна виділити наступні:
  • принцип варіативності рішень - можливість різних варіантів вирішення задач, уміння здійснювати систематичний відбір варіантів, порівнювати їх і знаходити оптимальний варіант;
  • принцип прозорості – гарантує максимально повний облік інтересів суб’єктів підприємницької діяльності, що забезпечує інформацією суб'єктів управління;
  • принцип інформаційної забезпеченості - наявність єдиного інформаційного простору;
  • принцип стійкості і адаптивності - уміння пристосовуватися до нових умов;
  • принцип ієрархічності – обумовлює впорядкованість зв'язків по горизонталі і вертикалі;
  • принцип ефективності управління - створення сучасної матеріальної бази, формування кваліфікованого і мотивованого персоналу.

Особливістю державного регулювання процесу адаптації є те, що адаптивні властивості державного регулювання в процесі управління розвитком суб’єктів підприємницької діяльності обумовлені багатоваріантністю одночасного застосування специфічних методів, які належать до різних напрямів державного регулювання.

Література
  1. Алексеев С.Б. Адаптивное управлениеконкурентоспособностью предприятия:монографія [Текст] / С. Б. Алексеев. - Донецк:ДонНУЭТ,2007. - 170 с.
  2. Кравченко С.А. Адаптация экономического механизма функционирования сельскохозяйственных предприятий к условиямрынка: монография [Текст] / С.А.Кравчснко. - К:ННЦ ИАЭ, 2008. - 444 с.
  3. Степанова Ю.Л. Поняття адаптаціїпідприємства [Текст] / ЮЛ. Степанова //Економіка. Менеджмент. Підприємництво: зб.наук, праць. - 2007. № 18 (II). - С. 57-61.
  4. Крисько Ж. Л. Адаптаціяпідприємства до зовнішнього середовища черезмеханізм реструктуризації [Текст] / Ж. Л. Крисько// Галицький економічний вісник. — 2009. — № 2.— С. 38-42.


УДК 336.761(477)

Танчак Я.А.,

Львівська державна фінансова академія

jarunatanchak@mail.ru

ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ ФОНДОВОГО РИНКУ УКРАЇНИ


На сьогодні фондовий ринок не виконує своїх функцій: не сприяє залученню інвестицій і перерозподілу капіталу.

За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку у 2010 році відбулось збільшення обсягів торгів цінними паперами (у 3,64 рази) відносно обсягу торгів за 2009 рік, тоді як у 2009 році в порівнянні з 2008 роком обсяги торгів було скорочено на 4,62%. Однак, питома вага обсягів торгів на Фондовій біржі «Перспектива» скоротилась з 31,69% у 2009 році до 27,93% у 2010 році. Середні щоденні обсяги торгів протягом 2010 року дорівнювали 532, 52 млн.грн [1, c. 74].

Станом на 12 січня 2011 року до торгів на Біржі «Перша Фондова Торговельна Система» допущено 835 цінних паперів: 302 акції підприємств, 299 випусків облігацій підприємств, 124 цінні папери інститутів спільного інвестування, 94 випуски державних облігацій та 16 випусків облігацій місцевих пози.

За офіційними даними ДКЦПФР, сукупний обсяг здійснених торговельних операцій (укладених угод) на фондовому ринку України за 2010 рік складає 131,2 млрд. грн., що є дуже низьким показником, зокрема у порівнянні з російським ринком (за 2010 рік обсяг торгів лише на RTS STANDARD становив 110,49 млрд. дол. США) [2, c. 40].

В Україні спостерігається наступна ситуація – значна частка неорганізованого ринку, недостатня кількість інвестиційно привабливих цінних паперів, що знаходяться в обігу, та низька ліквідність організаційно оформлених ринків. Як ми бачимо, на сьогодні український фондовий ринок потребує певних заходів щодо його розвитку.

Основним напрямами розвитку фондового ринку є [3, c. 25]:

Удосконалення базового спеціального законодавства.

Необхідне якнайшвидше прийняття цілої низки нормативних документів: нової редакції Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", Закону України “Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про виконавче впровадження”, Закону України “Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”.
  • Забезпечення виконання вимог законодавства усіма учасниками фондового ринку. Інвестор та інші учасники фондового ринку повинні відчувати як захищеність своїх прав, так і реальність своїх обов’язків. Норми законів не повинні бути мертвими, вони повинні постійно підкріплюватися гарантіями їх виконання на практиці.
  • Створення дієвої системи розкриття інформації емітентами цінних паперів.
  • Упорядкування і підвищення ефективності інфраструктури фондового ринку.
  • Вжиття заходів для залучення емітентів та інвесторів до взаємодії на організованих фондових ринках
  • Розвиток інститутів колективного інвестування

Отже, в результаті проведеного дослідження доцільно запропонувати комплекс заходів з реформування, які будуть спрямовані на подолання існуючих проблем розвитку вітчизняного фондового ринку та забезпечення його ефективного функціонування [4, c. 98]:

− підвищити капіталізацію та ліквідність організованого ринку цінних паперів шляхом використання фондових бірж у процесі приватизації через первинне публічне розміщення акцій;

− створити універсальну національну біржу, яка буде діяти на принципах

регульованих ринків ЄС і здатна інтегруватися у світовий фінансовий простір;

− забезпечити поетапне створення єдиного центрального депозитарію України з урахуванням світового досвіду інтеграції обліково-фінансової інфраструктури;

− прийняти Закон України «Про похідні цінні папери»;

− підвищити прозорість операцій на фондовому ринку та інформації емітента щодо свого фінансового стану та результатів діяльності згідно з вимогами Міжнародної організації комісій з цінних паперів та Директивами Європейського Союзу;

− удосконалити інституційну структуру ринків капіталу з метою диверсифікації ресурсної бази та залучення збережень населення;

− розробити ефективну систему державного регулювання ринків капіталу з метою контролю за дотриманням вимог законодавства, запобігання шахрайства тощо.

Таким чином, розробка власної стратегії розвитку фондового ринку дозволить Україні інтегрувати в світовий фондовий ринок, вирішити питання щодо залучення ресурсів та зміцнити національну конкурентоспроможність у довгостроковій перспективі.

Література:

1. Приказнюк Н. В., Томашко Т. П. Ринок державних цінних паперів: світовий досвід та вітчизняні реалії / Н. В. Приказнюк, Т. П. Томашко // Фінанси України. – 2009. – № 2. – С. 73 – 81.

2. Назарчук М., Карпенко Л. Про деякі особливості розвитку організованого ринку цінних паперів в Україні / М. Назарчук, Л. Карпенко // Економіка України. – 2005. – №10. – С. 39 – 41.

3. Хорунжий С. Про деякі проблеми ринку цінних паперів / С. Хорунжий // Фінансові ризики. – 2000. – №2.

4.Чернишук В. Р., Данькевич А. П. Розвиток ринку цінних паперів: проблеми та перспективи / В. Р. Чернишук, А. П. Данькевич // Фінанси України. – 2008. – № 8. – С. 96 – 103.


УДК: 332.122(1-22):338.49/044.337

Третяк В.П., к.е.н., доцент

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

tvp65@bk.ru

УДОСКОНАЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ СЕЛА В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ


Функціонування підприємств соціальної інфраструктури тісно пов’язано з ефективністю сільськогосподарського виробництва. Різноманітні проблеми розвитку соціальної інфраструктури та її впливу на сільськогосподарське виробництво займають значне місце в роботах вітчизняних та західних економістів [1, с. 22]. Перші згадки на дану тему зустрічаються в роботах А. Маршала, А. Сміта, Дж. Кейнса, А. Маслоу та ін. Серед вітчизняних науковців можна виділити роботи Агабаб’яна Е.М., Антоненка Л.О., Бєсєдіна М.О., Горкавого В.К., Жаміна В.О., Кочерги О.І., Мазаракі О.О., Нікіфорова Л.В., Орлатого М.К., Плаксієнка В.Я.. Прокопи І.В., Тощенка Ж.Т., Хомелянського Б.М., Шепотько Л.О., Шияна В.Й., Юрчишина В.В. та ін. Однак в умовах реформування сільськогосподарських підприємств досить актуальною стає проблема вдосконалення соціальної інфраструктури села у контексті сталого розвитку.

Значний вплив на демографічну ситуацію, продуктивність аграрної праці, життєвий рівень сільського населення здійснює забезпеченість сільської місцевості закладами соціальної інфраструктури та соціальними послугами, оскільки життєдіяльність людини пов’язана із соціальними підприємствами, установами й організаціями практично все життя з часу народження [2, с. 83].

На сьогоднішній день проблемі інвестування розвитку соціальної інфраструктури в умовах скорочення інвестиційних можливостей місцевих та державних бюджетів приділено недостатньо уваги. Актуальність дослідження визначається об’єктивною необхідністю подолання кризових процесів, що мають місце в аграрному секторі економіки на основі комплексного підходу до формування ефективних механізмів і напрямів розвитку соціальної інфраструктури на селі, які визначаються процесами оновлення суспільства. Ефективне функціонування соціальної інфраструктури в сільській місцевості можливе за умови системного підходу до реалізації заходів щодо пріоритетних напрямків її подальшого розвитку, тому всі компоненти соціальної інфраструктури повинні бути предметом єдиного, цілісного процесу управління і планування [3, с. 89]. Створення оптимальних умов соціального розвитку кожного сільського поселення і на цій основі забезпечення сільських жителів належною соціальною інфраструктурою потребує невідкладного опрацювання [4, с. 172]. Така ситуація та наявність дискусійних питань вимагає глибокого комплексного аналізу стану соціальної інфраструктури на селі та обґрунтування перспектив її подальшого розвитку.

Сучасна система економічного механізму регулювання соціальним розвитком села охоплює економічні, організаційні та правові важелі. Крім того вона потребує детального вивчення кожного з важелів, визнаючи при цьому його роль і місце в економічній стратегії, яка б забезпечила високу ефективність ринкової економіки, зокрема подоланню кризових явищ у соціальній сфері села.

У загальному механізмі взаємодії виробничої та невиробничої сфер галузей економіки держави суттєве значення має оптимальність розподілу матеріальних і фінансових ресурсів, а також їх перерозподіл у розвиток та функціонування соціальної інфраструктури. Звідси результативність матеріального виробництва залежить не тільки від його організації, але й від удосконалення системи управління соціально-економічним розвитком території. Оптимальний варіант розвитку мережі соціальної інфраструктури через зворотний зв’язок впливає на ступінь реалізації виробничого потенціалу регіону. Саме такий розгляд взаємодії систем дає підставу зосередити дослідження на вдосконаленні механізму управління соціальними процесами як чинника матеріального виробництва.

З боку держави, місцевих органів влади та самоврядування має бути всебічна підтримка новим господарюючим суб'єктам, зокрема малим та середнім комерційним підприємствам, у наданні сільському населенню різноманітних соціальних послуг.

Надання сільським жителям соціально рівних можливостей задоволення особистих потреб на мінімальному рівні повинно відбуватись незалежно від величини сільського населеного пункту і місця його розташування.

Забезпечення жителям села сприятливих умов для приватизації та купівлі житла, а також створення фонду підтримки індивідуального житлового будівництва повинно забезпечуватись шляхом надання пільгових і довгострокових кредитів для індивідуальних забудовників.

Література

1. Славкова О.П. Соціальна інфраструктура села та реформування сільськогосподарських підприємств // Економіка: проблеми теорії та практики. Зб. наук. праць. - Вип. 53. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2000. - С. 21-26.

2. Чорнобай М. М. Демографічна криза та напрямки її подолання в сільській місцевості Хмельницької області. // Організаційно-економічні проблеми розвитку АПК. У 4 частинах. За ред. П. Т. Саблука. Ч. 1. Соціально-економічні проблеми села. – К.: ІАЕ, 2001.– С. 82-86.

3. Гоголь Т. В. Концептуальні основи пріоритетності соціального розвитку села в умовах реформування аграрного сектору економіки // Організаційно-економічні проблеми розвитку АПК. У чотирьох частинах. За ред. П. Т.Саблука. Ч.1. Соціально-економічні проблеми села. – К.: ІАЕ, 2001. – С.89-91.

4. Євсєєва О. О. Стратегічні напрями соціального розвитку, шляхи державного регулювання : Монографія / О. О. Євсєєва. – Київ: СПД-ФО Коваленко В. Ф., 2011. – 524 с.