Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- Про заходи щодо законодавчого забезпечення пенсійної системи: Закон України від 8 липня 2011 року N 3668-VI // Урядовий кур’єр. – 14 вересня 2011 року. – № 168.
- Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування: Закон України від 9 липня 2003 року № 1058-IV // Урядовий кур’єр. – 14 серпня 2003 року. – № 150.
- Урядовий кур’єр. – 2011 рік. – № 165.
- Про прокуратуру: Закон України від 05.11.1991 № 1789-ХІІ // Відомості Верховної Ради України від 31.12.1991 – 1991. – № 53. – Ст. 793.
- Про пенсійне забезпечення: Закон України від 5 листопада 1991 року № 1788-ХІІ // Відомості Верховної Ради України від 21.01.1992 – 1992. – №3. – Ст. 10.
- Про наукову та науково-технічну діяльність: Закон України від 13.12.1991 № 1977-ХІІ // Відомості Верховної Ради України від 24.03.1992 -1992. – № 12. – Ст. 165.
Андреева Любовь
ПУБЛИЧНОЕ И ЧАСТНОПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ В СФЕРЕ ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ: ПРОТИВОРЕЧИЯ И ВЫЗОВЫ
Основной вопрос для предпринимательского права заключается в том, существуют ли какие-либо особенности правового регулирования предпринимательской деятельности с точки зрения определения права на частное и публичное. В основном существует мнение, что специфика правового регулирования предпринимательской деятельности представляет собой сочетание частноправовых и публично-правовых интересов и отношений, именно в этом заключаются особенности правового регулирования предпринимательской деятельности. Вместе с тем, использование договора как основного частноправового средства регулирования отношений в определенной степени зависит от использования публично-правовых средств и без них применяться не может. По мнению автора, договор является основным правовым средством в предпринимательской деятельности. Однако, в арбитражном процессе при разрешении споров по договорам, одна из сторон среди доказательств использует акты публичного права, и арбитражный суд принимает их как доказательство в области частноправовых отношений. Если публичный акт вызывает возражения со стороны одного из участников процесса, суд определяет, что публичный акт не был оспорен, а, следовательно, применим к данным частноправовым отношения. Таким образом, договор в предпринимательской деятельности и регулирующий эти отношения, рассматривается как второстепенное доказательство. В арбитражный процесс в качестве доказательства предоставляются многочисленные публичные акты. Механизма приостановления арбитражного процесса с целью оспаривания публичного акта, не предусмотрено законом, в связи с чем, решение, разрешающее частноправовые отношения нередко основывается на публичном акте, противоречащем закону. Однако, публично-правовое воздействие на договорные отношения при осуществлении предпринимательской деятельности очевидно. Рассмотрим несколько других вариантов соотношения частноправовых и публичных правоотношений в области предпринимательского права. В том числе в гражданском обороте совокупность гражданско-правовых сделок в сфере предпринимательской деятельности, в определенной степени, не может осуществляться без использования публично-правовых средств и форм. Примером служат гражданско-правовые споры о заключении крупных сделок, которые в основном сводятся не к установлению действительности сделки, а к установлению участников, присутствовавших на общем собрании, подлинности их подписи, иным формальным процедурам. Заключение крупных сделок достаточно частое явление в хозяйственной жизни, следует признать, что в предпринимательской деятельности заключение сделок и договоры непосредственно и тесно соприкасаются и взаимодействуют с публично-правовыми и частноправовыми средства регулирования. Таким образом, государственные органы оказывают воздействие не только на договор в предпринимательской деятельности, но и на отдельные его условия, в частности на условие о цене договора, а в арбитражном процессе доказательства публичного характера имеют определяющее значение. Таким образом, публично-правовые средства регулирования предпринимательской деятельности прямо оказывают существенное влияние на содержание частноправовых отношений. Влияние частноправовые средств на публично-правовые отношения в предпринимательской деятельности выражены слабо. Например, решение органа местного самоуправления грубо нарушает законодательство о конкуренции, даже после соответствующих протестов прокуратуры и решений антимонопольного ведомства, продолжает действовать еще около полугода, и только после этого отменяется. В соответствии с этим, с формально опротестованным актом, рассматриваются споры хозяйствующих субъектов и выносятся неправомерные решения, а после отмены нормативного публичного акта, участники гражданского процесса вынуждены обращаться по вновь открывшимся обстоятельствам, вместе с тем, об обстоятельствах было известно давно, а неправомерные решения уже вступили в силу и были исполнены. Следует отметить, что правовое регулирование предпринимательской деятельности с использованием как частноправовых, так и публично-правовых средств осуществляется нормативными актами, носящими комплексный характер, включающими нормы как частного, так и публичного права. Законодательство о банкротстве содержит как публично-правовые, так и частноправовые нормы. Данное положение подтверждается анализом законодательства о несостоятельности (банкротстве), в котором содержится значительное количество публично-правовых норм. Можно отметить, что в целом вся процедура банкротства в широком понимании этого правового института есть публично-правовое средство регулирования отношений в сфере экономики. Необходимо отметить особенности правового положения некоторых субъектов предпринимательской деятельности. Правоспособность ряда коммерческих организаций носит специальный характер, что определяется нормами публичного права. Множество иных примеров из сферы правового регулирования предпринимательской деятельности свидетельствует о переплетении частных и публичных интересов в одном субъекте предпринимательской деятельности. Например, процедура конкурса муниципального заказа, а в последствие, заключение договора на выполнение работ или услуг с победителем конкурса. Следует отметить, что этот договор частично носит публично-правовой характер, связан ценой заказа. Предпринимательское право следует отнести к отрасли права, которая характеризуется сочетанием элементов публичного и частного права. Сокращение объема применения публично-правовых средств регулирования предпринимательской деятельности, изменение процесса доказывания будут способствовать эффективной предпринимательской деятельности на современном этапе развития экономики.
Противоречия правового регулирования предпринимательской деятельности с точки зрения определения права на частное и публичное регулируются проектом новой редакции Гражданского Кодекса РФ [1]. В проект новой редакции ГК РФ вносятся корректировки, которые повлекут существенные изменения как в определение понятия предпринимательской деятельности, государственной регистрации юридических лиц, государственной регистрации недвижимого имущества и сделок с ним, форм организации хозяйственной деятельности, соотношения объема частноправовых и публичных норм. Проведенный автором анализ проекта ГК РФ вызывает опасения о возникновении новых криминогенных рисков, подкрепленных публичными нормами права.
В соответствии с п.1,2 ст.51 проекта ГК РФ [1], государственная регистрация юридических лиц и включение данных о регистрации в единый государственный реестр юридических лиц будет осуществляться уполномоченным государственным органом юстиции, который обязывается проверять законность оснований государственной регистрации и достоверности данных, включаемых в реестр, соответствия законодательству содержания устава; заблаговременно сообщать заинтересованным лицам о предстоящей государственной регистрации изменений устава юридического лица и о предстоящем включении данных в реестр. При этом заинтересованные лица будут вправе направить в уполномоченный государственный орган юстиции возражения относительно предстоящей государственной регистрации изменений устава или предстоящего включения данных в реестр, а орган юстиции будет обязан их рассмотреть и принять соответствующее решение. Двойной учет неизбежно приведет к неточностям и противоречиям в учетах, многочисленные согласования между уполномоченным органом юстиции и налоговой инспекцией. Проверка законности оснований регистрации и достоверности данных приведет к вопрепятствованию предпринимательской деятельности. Неопределенность термина «о типовом уставе» и условиях проверки в период регистрации юридического лица, использовавшего типовой устав, а также неопределенность понятия типового устава и его законности в связи с утверждением этим же уполномоченным органом, будет способствовать созданию рисков, начиная с момента подачи документов фирмы на регистрацию.
Из оснований отказов в регистрации юридического лица, перечисленных в проекте ГК РФ, полагает автор, создается среда для совершения коррупционных преступлений, в том числе получение взяток должностным лицом, превышении должностного положения, вымогательстве, сращивание бизнеса с коррумпированными чиновниками, излишнего администрирования. В пункте 5 подпункте 1 ст.51 проекта ГК РФ [1] не определен перечень документов, необходимых для регистрации. В пункте 5 подпункте 2 cт.51 проекта ГК РФ [1] неопределенность вызывает понятие «не соответствующих закону». В пункте 5 подпункте 3 ст.51 проекта ГК РФ [1] указывается о несоответствии содержания устава юридического лица закону. Норма пункта 5 подпункт 4 ст.51 проекта ГК РФ [1] неопределенна, что позволит признать, что устав хозяйствующего субъекта не соответствует основам правопорядка или нравственности. В пункте 5 подпункте 5 ст.51 проекта ГК РФ [1] указывается о создании юридического лица в противоречии с законом. Эта позиция позволяет регистрирующему органу регулировать рынок и опосредованно влиять на конкуренцию публичными нормами. Представляется, что расширение перечня оснований для ликвидации юридического лица в свою очередь также приведет к криминализации. Например, в пункте 7 ст.61 проекта ГК РФ [1] дано определение недействующего лица, которое «может быть исключено из единого реестра», в этом заключается угроза предприятию быть подвергнутому ликвидации. Вместе с тем, в проекте отсутствует норма, определяющая предоставление искаженной отчетности о фактической деятельности юридического лица за 12 месяцев. Таким образом, возникают ситуации, когда защита предпринимательской деятельности становится бессмысленной через год с момента атаки рейдеров, в связи с ликвидацией юридического лица.
В целом, совершенствование правовой системы и законодательства в области предпринимательской деятельности требуют комплексного планирования законотворческих работ, в том числе с учетом баланса отношений публичного и частного права.
Литература:
1. Проект изменений в раздел I Гражданского кодекса РФ по состоянию на 07.12.2010 – [Электронный ресурс] Режим доступа – КонсультантПлюс – 2011
Ахмач Ганна
НОВЕЛІЗАЦІЯ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ
Законом України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» (далі Закон) покладено початок черговому етапу судово-правової реформи в Україні. До прийняття Закону найвищий судовий орган в системі судів загальної юрисдикції – Верховний Суд України, займав нішу касаційної інстанції, він був перевантажений справами, що негативно впливало на розгляд справ у розумні строки, ефективність реалізації ролі судової влади у державі.
Перегляд судових рішень Верховним Судом України – це особлива стадія розгляду справи у цивільному судочинстві, що забезпечує законність і обґрунтованість судових рішень, тому дослідження її діяльності безперечно є актуальним.
Проблемі ефективності діяльності Верховного Суду України як судової інстанції, здійснення принципу верховенства права при перегляді судових рішень відповідно з вимогами міжнародних стандартів присвячені дослідження багатьох вчених-юристів та юристів-практиків, зокрема В. В. Комарова, О. В. Лавриновича, Р. М. Мінченко, А. Осетинського, В. П. Паліюка, Ю. Д. Притики та ін. Але деякі проблемні питання, пов’язані з останніми змінами у цивільному процесуальному законодавстві у зв’язку з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів», потребують додаткових досліджень (аналіз процесуальних особливостей процедури вирішення питання про допуск справи до провадження при перегляді рішень у цивільних справах Верховним Судом України, відповідність новел ЦПК реалізації права на судовий захист та ін.). Вирішенню поставлених проблемних питань присвячена дана наукова стаття, що визначає її новизну та актуальність.
Відповідно з положеннями Закону внесені зміни у Цивільний процесуальний кодекс України, які вдосконалюють окремі норми щодо діяльності Верховного Суду України стосовно перегляду судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку, – глава 3 розділу V «Провадження у зв’язку з винятковими обставинами» викладена у нової редакції за назвою «Перегляд судових рішень Верховним Судом України».
Нова редакція глави 3 розділу V ЦПК України пов’язана з суттєвими змінами судової системи відповідно з положеннями Закону. Такими новелами є: створення в системі судів загальної юрисдикції нового виду суду – Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ; скорочення кола осіб, які мають право на звернення про перегляд судових рішень Верховним Судом України; конкретизація підстав для подання заяви про перегляд судових рішень (відносно норм права); зміна процесуального порядку подання заяви про перегляд.
Перегляд судових рішень Верховним Судом України – це окрема, самостійна стадія цивільного процесу, спрямована на перевірку законності судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку виключно з підстав, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України.
Перегляд судових рішень Верховним Судом України має певні особливості, які відрізняють його від інших видів проваджень цивільного процесу:
– перегляд судових рішень регулюється окремою групою цивільно-процесуальних норм, тобто зазначений вид перегляду є окремим правовим інститутом;
– даний вид перегляду є виключним, тому що він може здійснюватися лише після перегляду судових рішень у касаційному порядку;
– підстави перегляду за своєю сутністю також є виключними, – заява про перегляд може бути подана тільки за наявністю підстав, передбачених ст. 355 ЦПК України;
– справа розглядається особливим органом – Верховним Судом України;
– особливий порядок подання заяви про перегляд судових рішень – заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
До суб’єктів, які мають право на звернення про перегляд судових рішень Верховним Судом України, відносяться сторони; інші особи, які брали участь у справі; особа, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
Заява про перегляд судових рішень Верховним судом України може бути подана вказаними суб’єктами виключно з наступних підстав:
1. У випадку неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (п. 1. ч. 1 ст. 355 ЦПК).
Слід зазначити, що згідно з положенням глави 3 розділу V ЦПК України редакції 2004 року ця підстава не передбачала, які самі норми права можуть бути порушені, – підставою перегляду судових рішень у цивільних справах у зв’язку з винятковими обставинами було «неоднаково застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону».
У п. 1 ч. 1 ст. 355 чинного ЦПК України чітко зазначено, неоднакове застосування якої саме норми права може стати підставою перегляду рішень Верховним Судом України, а саме «одних і тих самих норм матеріального права», тобто йдеться про неоднакове застосування виключно норм матеріального права (неоднакове застосування норм процесуального права не може бути підставою перегляду рішень Верховним Судом України).
2. У разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною (тобто Європейським судом з прав людини), порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Заява про перегляд таких судових рішень може бути подана, коли стало відомо про набуття цим рішення статусу остаточного (п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК).
У нової редакції глави 3 розділу V ЦПК встановлюється особливий порядок подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України.
Як зазначалося раніше, відповідно з положеннями Закону України від 07.07.2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» у судової системі України відбулися суттєві зміни, зокрема створено новий вид суду – Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ч. 1 ст. 358 ЦПК) подається до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільний і кримінальних справ.
У Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ заява про перегляд судового рішення реєструється у день надходження та передається судді-доповідачу, який перевіряє відповідність заяви вимогам ЦПК України.
Відповідно з положеннями ст. 360 ЦПК питання про допуск справи до провадження вирішує колегія у складі п’яти суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Колегія формується у порядку, встановленому ч. 3 ст. 11-1 ЦПК. Судді, що приймали рішення, яке оскаржується, не приймають участь у вирішенні питання про допуск справи до розгляду.
Протягом п’ятнадцяти днів з дня надходження заяви Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляє ухвалу про допуск справи до провадження або відмову в такому допуску. Протягом п’яти днів з дня постановлення ухвала про допуск справи до провадження разом із заявою про перегляд судових рішень та доданими до неї документами надсилається до Верховного Суду України, у якому здійснюються підготовчі дії та розгляд справи з підстав, визначених ст. 355 ЦПК.
Зазначені новели у судоустрої України є суттєвим внеском в розвиток судово-правової реформи в Україні, але при цьому порядок вирішення питання про допуск справи до провадження викликає певні зауваження. Як йшлося вище, це питання є компетенцією Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільний і кримінальних справ, однак цей самий суд є також і судом касаційної інстанції, попередній розгляд справи в якому визначається як необхідна умова для подальшого перегляду справи у Верховному Суді України. Тобто, один і той же суд спочатку розглядає справу як касаційна інстанція, а потім вирішує питання про допуск цієї справи до провадження у Верховному Суді України, – про перегляд справи, яку Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільний і кримінальних справ сам і розглядав. Отже виникають певні сумніви відносно належності судової процедури.
Звертає увагу, що законодавець передбачив деякі засоби забезпечення неупередженого вирішення питання про допуск справи до провадження Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільний і кримінальних справ, – колегія формується у порядку, встановленому ч. 3 ст. 11-1 ЦПК; крім того, судді, що приймали рішення, яке оскаржується, не приймають участь у вирішенні питання про допуск справи до розгляду. Однак з метою найбільш ефективного та гарантованого здійснення положень ст. ст. 2 і 7 Закону (виконання завдань суду та реалізацію права на судовий захист) зазначене повноваження, на нашу думку, доцільно доручити саме Верховному Суду України.
Таким чином, як підсумок, запропоновано з метою виконання завдань суду та реалізації права на судовий захист внести відповідні зміни до Цивільного процесуального кодексу України: доручити саме Верховному Суду України вирішувати питання про допуск цивільної справи до провадження при перегляді судових рішень Верховним Судом України. З метою не допустити перевантаженості Верховного Суду України справами, вирішення питання про допуск справи до провадження здійснювати скороченим складом суду – у складі трьох суддів Верховного Суду України.
Гетьманцева Ніна
Козуб Ірина
КОЛЕКТИВНИЙ ДОГОВІР: ПУБЛІЧНО-ПРАВОВІ ТА ПРИВАТНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ
В сучасній Україні зусилля законодавця при вирішенні проблем соціальної справедливості в умовах громадянського суспільства повинні бути направлені передусім на удосконалення правової бази держави, в тому числі питаннях регулювання соціально-трудових відносин, включаючи соціальне партнерство, колективні та трудові договори, соціальний захист населення, які б відповідали дійсно потребам економіки. Ось чому необхідна чітка концепція державної соціальної політики. Нині діючий КЗпП України орієнтований на єдиного роботодавця-державу. Сьогодні суспільство переживає іншу ситуацію і тому в нових законопроектах у сфері праці повинні детермінуватися загальні, ринкові принципи регулювання. Саме вони повинні визначати баланс між економічною ефективністю виробництва та соціальною захищеністю працівників, рівнем їх умов праці. Іншими словами повинен дотримуватись баланс інтересів роботодавця і працівника. Як зазначає Процевський О.І., саме соціальне призначення трудового права виявляється у прагненні держави вирішувати питання трудових відносин переважно з позицій людини і для людини, з урахуванням інтересів і потреб як працівника так і роботодавця [1, с. 225]. Ідея збалансованості інтересів працівників і роботодавців ставить за мету перехід до інноваційного соціально-орієнтованого типу економічного розвитку, в тому числі формування нового його механізму, що заснований на соціальній справедливості та національної конкурентоздатності. Так як ринкові відносини диктують необхідність подальшого переходу від державного регулювання до договірного, то вагоме значення повинен відігравати такий акт локальної нормо творчості як колективний договір. Колективний договір покликаний регулювати соціально-трудові відносини між різними трудовими колективами організацій, підприємств, установ і роботодавців. Колективний договір є правовим актом і його юридичне значення полягає в тому, що він є важливим джерелом права, що приймається не на законодавчому рівні, а заінтересованими сторонами, шляхом досягнення домовленостей у вирішенні різних питань соціально-економічного, трудового та виробничого характеру. Дана обставина надає колективному договору як джерелу права певну гнучкість, дозволяє враховувати різні обставини у відносинах між роботодавцями і працівниками та вносити в колективний договір відповідні корективи. В останні роки намітилась тенденція посилення приватноправових начал трудового права. На законодавчому рівні визнана регулятивна роль колективних договорів (Ст. 10КЗпП України), який став повноцінним джерелом трудового права. Це дає підстави говорити про певні зміни самого методу галузі, який тепер характеризується не тільки поєднанням /співвідношенням/ централізованого та локального, але й державного та договірного регулювання трудових і інших пов’язаних з ними відносин. Якщо звернутися до ст. 1 КЗпП України, то можна констатувати, що поняття колективного договору Закон не дає, а лише вказує на регулятивну його дію. На жаль, дану прогалину не усунуто і в Проекті ТК України. Ст. 366 Проекту ТК лише вказує на ту обставину, що колективний договір укладається на підприємстві, установі, організації незалежно від форм власності, виду діяльності, їх структурних підрозділах, а також роботодавця – фізичної особи. На нашу думку, доцільно б було викласти ст. 366 Проекту ТК в наступній редакції: Колективний договір – це правовий акт, який регулює соціально-економічні, виробничі, трудові відносини між учасниками колективно-договірних відносин з метою збереження виробничого та соціального балансу між роботодавцем і найманими працівниками та захисту їх інтересів. Ми вважаємо, що в новому ТК України повинно бути достатньо чітко визначено коло питань і сферу дії даного правового документа: в першу чергу враховувати саме трудові інтереси. Так як економіко-політичною основою трудових відносин є соціальне партнерство, то не дивлячись на різноманітність інтересів, сторони колективного договору повинні тягнутися до соціальної рівноваги. Таке партнерство повинно бути засноване, передусім, на двох вихідних позиціях: самостійність у сфері праці, що властива роботодавцю і участь представника трудових колективів у захисті їх інтересів у соціально – економічних, трудових, виробничих відносинах між роботодавцями і робітниками. Соціальне партнерство в суспільстві повинно будуватися на основі миру та рівної заінтересованості в розвитку виробництва, економічного прогресу та соціального благополуччя сторін. При цьому подібне партнерство не повинно протирічити інтересам держави, суспільства, робітника та роботодавця. Звісно, що більшість питань, які мають значення на рівні підприємства, можуть бути вирішені шляхом прийняття колективного договору так і інших локальних актах, виходячи з компетенції самого роботодавця та його правотворчої функції, якою наділила його держава. Інколи, колективний договір і інші локальні акти, що приймаються на рівні підприємства /до прикладу: правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про заробітну плату і преміювання/ за своїм змістом регулювання є ідентичними, тому є сенс ставити питання про те, що колективний договір наділяється вищою юридичною силою порівняно з іншими локальними актами. Ще більшу увагу звертає на себе ст. 366 Проекту ТК щодо змісту колективного договору, який відповідно до даної редакції визначається сторонами колективних переговорів самостійно в межах їх повноважень з урахуванням вимог закону. Відразу постає запитання: що переважає в даному положенні – державний чи договірний спосіб регулювання? Адже якщо зміст колективного договору буде встановлюватись лише в централізованому порядку, тоді не має сенсу вести мову про соціальне партнерство. В статті , як ми бачимо, не встановлений вичерпний перелік питань, але в будь-якому випадку умови колективного договору не повинні погіршувати становище працівників порівняно з діючим законодавством (п. 4 ст. 366 Проекту). Встановлюючи нормативні чи зобов’язальні умови в колективному договорі, підприємство, установа, організація передусім виходять із виробничих і фінансових можливостей. Тому це поле діяльності для договірного регулювання. Разом з тим, вирішення даної проблеми неможливо звести лише до повного виконання положень колективно-договірних актів. Не менш важливою складовою ефективності договірного регулювання є якість змістовної частини самих документів. Так як умови колективного договору можуть бути повністю виконані, але якщо за своїм змістом колективний договір «не надавав» працівникам нічого суттєвого в підвищенні оплати праці, встановлення різного роду надбавок, доплат до посадових окладів (тарифних ставок), покращення соціально-побутового обслуговування, організації належних умов праці тощо, навряд чи можна назвати такий колективний договір ефективним [2, с. 45]. Адже призначення колективно-договірного регулювання полягає в реалізації принципу: кожен наступний рівень соціально-партнерських угод (колективних договорів) не може погіршувати умов угод (договорів) більш високого рівня та повинен відрізнятися від попереднього більшою вигодою для працівників [ 3, с. 49-50]. Як бачимо, тут є поле діяльності також для державного регулювання. Отже, ефективність колективних договорів, як інструментів соціального управління повинна проявлятися не тільки в сторону їх фактичної реалізації, а передусім в якості змістовної частини даних актів, тобто в забезпеченні положень змістовної частини рівнем трудових прав та гарантій працівників, порівняно із встановленими у законодавстві. Саме тут повинно чітко проявлятися поєднання державного і договірного регулювання.
Викликає непорозуміння положення Проекту ТК п. 7 ст. 366 про те, що коли у разі колективним договором встановлюються умови, які призводять до погіршення порівняно з раніше укладеними трудовими договорами становища працівників, такі трудові договори зберігають чинність протягом обумовленого в них строку або безстроково, якщо такий строк не встановлено. По-перше: практика пішла по шляху укладення, як правило, не трудових договорів, а контрактів, які мають строковий характер, що дає можливість роботодавцю «своєчасно» вносити зміни у його зміст. По-друге: якщо даний порядок не влаштовує роботодавця то працівник може й надалі «вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці». По-третє: ми знову зіткнемось з формально встановленим рівнем гарантій в сфері праці, який не буде отримувати свого реального підтвердження. Кожен із цих недоліків є серйозним сам по собі. Але взяті разом, вони якраз і будуть створювати знову ж таки ту кризову ситуацію, котра буде виникати в трудовому праві. Тому, на нашу думку, дане положення не має права на існування. В новому трудовому законодавстві повинна найти відображення ідея про необхідність компенсувати витрати, котрі несуть роботодавці у зв’язку з пільгами в сфері трудових відносин, що будуть закріплені в колективному договорі, таким категоріям працівників як особи з пониженою працездатністю,особи, що поєднують роботу з навчанням, вагітні жінки і ті, що мають дітей тощо. Всі гарантії для тих, що мають пільги, повинні бути прив’язані з державними заходами щодо стимулювання роботодавців. У противному випадку роботодавці будуть старатися максимальним чином протидіяти відповідним затратам. Без компенсацій у вигляді податкових і інших пільг неможливо вимагати від роботодавців дотримання гуманних підходів, а вказані категорії працівників будуть першими жертвами завуальованої дискримінації в трудових відносинах. Звісно, дані положення повинні знайти своє відображення в інших нормативних актах іншої галузевої приналежності.
Висновки. Забезпечення рівноваги прав працівників і роботодавців, балансу їх інтересів і інтересів держави є тим критерієм, якому повинні відповідати всі нормативно-правові акти, що регулюють трудові відносини, і, в першу чергу Трудовий кодекс України. Дані обставини обумовлюють необхідність гармонізації способів правового регулювання трудових та інших пов’язаних з ними відносин і, відповідно, актів, які приймаються на державному та договірному рівні. Модель співвідношення актів, які приймаються на державному і договірному рівні повинна здійснюватися на законодавчому визначенні предмета колективно-договірного регулювання, на визнанні положень статутного права, що гарантують заборону погіршення становища працівника порівняно з діючим законодавством.