Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
1. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1990. – № 31. – Ст. 429.
2. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
3. Про охорону навколишнього природного середовища. Закон України від 25 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 41. – Ст. 546.
4. Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року. Закон України від 21 грудня 2010 року // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 26. – Ст. 218.
5. Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 38-39. – Ст. 248.
6. Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів: затверджена Законом України від 22 березня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 28. – Ст. 1135; Загальнодержавна цільова екологічна програма поводження з радіоактивними відходами: затверджена Законом України від 17 вересня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 5. – Ст. 8; Загальнодержавна програма розвитку мінерально-сировинної бази України на період до 2030 року: затверджена Законом України від 21 квітня 2011 року та інші.
7. Екологічне право України. Академічний курс. Підручник, друге видання. За заг. ред. академіка НАН України Ю.С. Шемшученка. – К.: Видавництво «Юридична думка», 2008. – с. 8.
8. Бринчук М.М. Экологическое право. Ученик, 4-е изд. – М., 2010. – с. 62.
9. Андрейцев В.І. Екологічне право і законодавство суверенної України: проблеми реалізації державної екологічної політики. Монографія. – Дніпропетровськ, НГУ, 2011. – с. 30-53.
10. Петров В.В. Экологическое право России. – М., 1995. – с. 53.
Lagutina Irina
HEALTH AND SAFETY: EUROPEAN UNION STANDARDS
The right of every employee to a safe and healthy working environment is a «widely recognised principle, stemming directly from the right to personal integrity, one of the fundamental principles of human rights».
Health and safety is given a wide definition in the European Union context, going beyond the avoidance of accidents and prevention of disease to include all aspects of the worker’s well-being. The competence of the EU to intervene in the field of health and safety at work is defined by the provision in Article 153(1 and 2) TFEU, which authorises the Council to adopt, by means of directives, minimum requirements as regards ‘improvement in particular of the working environment to protect workers’ health and safety’ (a provision originating in the Single European Act 1986). The significance of this broad scope of ‘health and safety’ is immense, as it underpins the potential of EU health and safety policy to prescribe minimum standards to protect all aspects of the worker’s well-being.
The adoption of the Single European Act in 1986 gave new impetus to the occupational health and safety measures taken by the Community. It represented the first time that health and safety at work had been dealt with in an operational provision in the EEC Treaty, under the new Article 118A EEC. This article allowed the Council of Ministers to adopt directives intended to protect workers’ health and safety at work by qualified majority, thus speeding up the adoption process at the Council. Of significant importance to the level of protection in Member States is that directives adopted under Article 118A (now Article 153(2) TFEU) lay down minimum requirements concerning health and safety at work. According to this principle, the Member States must raise their level of protection if it is lower than the minimum requirements set by the directives. Beyond this, the provisions adopted shall not prevent any Member State from maintaining or introducing more stringent measures for the protection of working conditions.
European Union law has produced a number of further directives covering conditions in the workplace, requirements as to work equipment and exposure to dangerous substances (chemical, physical and biological agents). The principal and general measure concerned with health and safety at the workplace is Council Directive 89/654/EEC on the minimum health and safety requirements for the workplace. It is the first individual directive within the meaning of Article 16(1) of Directive 89/391/EEC. Beyond this, there are further directives concerned with specific workplaces or industries.
The Health and Safety at work Framework Council Directive 89/391 introduces general prevention principles applicable to all occupational risks, aimed to ensure a higher degree of protection of workers at work through the implementation of preventive measures to guard against accidents at work and occupational diseases. The directive establishes the obligation on employers to adequately inform (art. 10) and to consult his/her employees and their representatives (art.11) by allowing them «to take part in discussions on all questions relating to safety and health at work», thus including their right to make proposals and to a balanced participation. Finally, the directive sets an obligation on the employer to adequately train at his expenses his/her employees (art. 12) and their representatives, with regular repeals in order to take into account of technological and organizational changes and to the insurgence or changes of new risks.
The general framework directive establishes the principle of employee involvement in the enforcement of health and safety, but does not deal with other aspects of enforcement, such as the role of civil (employers’ liability) or criminal liabilities. Thus, although national law must define the obligations of employers and employees consistently with EU law, the enforcement of those obligations in accordance with national traditions is not necessarily the same in all EU Member States. Some problems of transnational enforcement of employer obligations are being addressed. The Council Framework Decision 2005/214/JHA of 24 February 2005 on the application of the principle of mutual recognition of financial penalties makes it possible for enforcement agencies to collect financial penalties for health and safety offences from companies based in other Member States.
Occupational illness and accidents at work are a heavy burden on both workers and employers in Europe. Every year there are 4 million accidents at work which represent enormous economic costs for the European economy. A considerable share of these costs falls upon social security systems and public finances. Loss of income due to absence from work costs European workers around EUR 1 billion a year. Employers face costs linked to sick pay, replacement of absent workers and loss of productivity – many of which are not covered by insurance.
Sectors such as construction, agriculture, transport and health all present higher than average risks of accidents at work, while young workers, migrants, older workers and those with insecure working conditions are disproportionately affected.
The EU strategy for 2007-2012 aims to achieve a sustained reduction of occupational accidents and diseases in the EU. It sets out a quantitative objective of 25% reduction of accidents at work through a series of actions at European and national levels in the following main areas: 1) improving and simplifying existing legislation and enhancing its implementation in practice through non-binding instruments such as exchange of good practices, awareness-raising campaigns and better information and training; 2) defining and implementing national strategies adjusted to the specific context of each Member State. These strategies should target the sectors and companies most affected and fix national targets for reducing occupational accidents and illness; 3) mainstreaming of health and safety at work in other national and European policy areas (education, public health, research) and finding new synergies.
Also, the EU Framework Directive on health and safety requires occupational safety and health (OSH) employee representatives to play a key role in ensuring that employees are involved and consulted. A number of configurations can be identified: OSH representatives meeting their counterparts regularly; OSH committees based on representative parts; OSH committees based on a competence criterion, although representing all parties involved; risk prevention representatives.
Most countries require a threshold in terms of the number of direct employees in order to introduce indirect employee involvement on an OSH issue by means of either elected or nominated representatives at company level.
Social partners are often involved at national level – not only in consultation and direct negotiation with public authorities, but also in consultative committees on OSH polices and in national agencies. Five configurations can be identified:
1. Unilateral commitment. Social partners develop their own agencies, which provide training, technical expertise and guidance; they do this either on their own or in cooperation with other representative associations. This is the case in Slovakia, Slovenia and Sweden.
2. Bipartite involvement. In Romania, such cooperation is established in the construction sector (dominated by small and micro companies).
3. Tripartite involvement at national level. This is demonstrated in an array of policy interventions. These include policy setting, ranging from advisory committees established at national level included in the national tripartite councils (in Latvia and Hungary) or by means of tripartite OSH committees (as in Austria, Estonia, Lithuania and Portugal). Meanwhile in Denmark social partners sit on the board of the Working Environment Committee, which provides technical expertise.
4. Tripartite involvement both at national and local level. In Finland, labour inspectorates coordinate local-level tripartite committees, while in France regional committees provide advice on the basis of information collected by regional observatories. Bi-level tripartite involvement is also seen in Bulgaria.
5. Combination of both bipartite and tripartite bodies. This configuration is characteristic of Greece and Italy.
Мікуліна Марина
ЩОДО СПОСОБІВ ЗАХИСТУ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ
Фізична особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом свої прав передбаченими законом способами. Способами захисту суб’єктивного права вважається визначений законом порядок забезпечення відновлення (визнання) порушених прав і водночас правового впливу на порушника з метою відновлення порушеної майнової і немайнової сфери [1, с. 257]. Цивільним законодавством встановлений перелік способів захисту (ст. 16 ЦК України): 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов’язку особи в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Цей перелік не є остаточним (вичерпним), тобто суд може захистити цивільне право чи інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
У літературі представлені кілька класифікацій способів захисту суб’єктивних прав: 1) загальні (універсальні) та спеціальні (специфічні); 2) визнання права; відновлення становища, що існувало до порушення; припинення дій, що порушують право; припинення і зміна правовідносин; 3) матеріально-правові та процесуально-правові; 4) заходи відповідальності та заходи захисту; 5) забезпечення реалізації; відновлення становища, яке існувало до правопорушення; компенсація наслідків порушення особистих немайнових прав; 6) підтверджують (засвідчують) право, що захищається, чи припиняють (змінюють) обов’язок; попереджують або припиняють порушення права; відновлюють порушене право і (або) компенсують у зв’язку з його порушенням; 7) превентивно-присікальні способи захисту, тобто ті з них, які спрямовані на попередження та припинення порушення, оспорення, невизнання особистого немайнового права чи реальної загрози вказаних дій (визнання права; припинення дії, яка порушує право; зміна правовідношення; припинення правовідношення; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб тощо); відновлювальні способи захисту, тобто ті з них, які спрямовані на відновлення порушеного права (відновлення становища, яке існувало до порушення, та пов’язані із ним способи; спростування; відповідь; визнання правочину недійсним тощо); компенсаційні способи захисту, тобто ті з них, які спрямовані на додаткове компенсування збитків, що пов’язані із порушенням особистого немайнового права (відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди тощо) [2, с. 149-150].
Крім загальних способів захисту фізичною особою своїх особистих немайнових прав [3, с. 70], обґрунтовуються й спеціальні, які встановлюються конкретно для певної категорії прав у цілому та для конкретного права зокрема. Спеціальні способи захисту поділяють на дві підгрупи: 1) такі, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав; до них законодавець відносить: відновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК України), спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦК України), заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України); 2) такі, що можуть застосовуватися тільки для певного особистого немайнового права; до цієї категорії способів захисту відносять, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його перекручення (ч. 3 ст. 294 ЦК України). Основним у захисті особистих немайнових прав є «відповідність між застосування певного (певних) способу захисту та змістом особистого немайнового права, способу його порушення, й забезпечувало ефективність такого захисту».
Зважаючи на таку поліфонію класифікацій, необхідно зазначити, що для упорядкування способів захисту особистих немайнових прав фізичних осіб повинні ураховуватися: а) процес невизнання, оспорення чи порушення цього права; б) мета захисту – попередження (недопущення) дій (своєчасне, остаточне припинення дій), що порушують право; в) у випадку, якщо мети не досягнуто, – відновлення порушеного права чи компенсації шкоди.
Цивільне законодавство поряд із захистом цивільних прав передбачає і захист інтересів фізичної особи. У ч. 3 п. 3.6 рішення Конституційного Суду України йдеться, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» вживається у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «правá» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб’єктивного права; б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом» [4].
В юридичній літературі наводяться різні класифікації поняття законних інтересів. Зазвичай їхніми критеріями є регламентація інтересу правом або згадування інтересу в тексті юридичних норм [5, с. 60]. Відповідно до критерію регламентації інтересів правом поняття законних інтересів О.І.Чепис поділяє на дві групи: 1) законні інтереси, реалізація яких урегульована нормами права; реалізація цих інтересів досягається за допомогою наданих об’єктивним правом правових засобів: за допомогою норм об’єктивного права й суб’єктивних прав, що виникають на їх основі; 2) законні інтереси, які не опосередковані правовими нормами; йдеться про звичайні фактичні (соціально-економічні) інтереси, які не набули «правової оболонки» у вигляді норм права й виникаючих на їхній основі суб’єктивних прав та обов’язків [6, с. 553].
Законний інтерес складається з таких елементів: 1) дозволення вчинення дій, спрямованих на користування соціальним благом; 2) можливість звертатися за захистом до компетентних державних органів та органів місцевого самоврядування. Юридична дозволеність вчинення дій, які спрямовані на задоволення потреби (користування соціальним благом), характеризує законний інтерес як форму відображення і закріплення в нормативних актах певних правових можливостей. А юридично забезпечена можливість звертатися за захистом законного інтересу є гарантією реалізації інтересу і свідчить про те, що законний інтерес – це самостійний об’єкт судово-правового захисту. До того ж захист законного інтересу може бути пов’язаний не тільки з усуненням обставин, що перешкоджають особі користуватися конкретним соціальним благом, але й зі збереженням вже існуючих умов і можливостей.
В.В.Субочев зазначає, що відсутність гарантування реалізації законного інтересу (порівняно із суб’єктивними правами) не може призводити до неможливості звернення до компетентних органів за захистом. «Для того, щоб можливість реалізації законного інтересу стала реальністю, а його захист – можливим, інтерес повинен відповідати змісту і характеру правових приписів та підкріплюватися зафіксованими правоповноваженнями суб’єктів у вигляді їх прав» [7, с. 443-445]. Адже захист законних інтересів свідчить про динамізм права, рівень правової культури, ефективність діючого механізму правового регулювання, тобто «за ступенем захищеності законних інтересів суб’єктів правовідносин можна визначити цінність особистості для держави».
Література:
1. Цивільне право України: підручник: У 2 т. / В.І.Борисова, Л.М.Баранова, І.В.Жилінкова та ін.; за заг. ред. В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л.Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т. 1. – 480 с.
2. Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві України: дис… доктора юрид. наук: 12.00.03 / Р.О.Стефанчук. – К. , 2007. – 541 с.
3. Музика Л.А. Цивільне право України: посіб. / Л.А.Музика. – К.: Прецедент, 2006. – 218 с.
4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес): справа № 1-10/ 2004; № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 р.
5. Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве / Р. Е. Гукасян. – Саратов: Право, 1970. – 190 с.
6. Чепис О.І. Законний інтерес як категорія цивільного права / О. І. Чепис // Форум права. – 2009. – № 1. – С. 551–559 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: gov.ua/e-journals/FP/2009-1/09hoikcp.pdf.
7. Субочев В.В. Законные интересы / В.В.Субочев; под ред. А.В.Малько. – М.: Норма, 2008. – 496 с.
Мойсак Сергій
СПІВВІДНОШЕННЯ НОРМАТИВНОГО АКТА УПРАВЛІННЯ ТА НОРМАТИВНОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО ДОГОВОРУ
З’ясовуючи співвідношення нормативних актів управління з різними джерелами адміністративного права, особливу увагу привертає до себе питання взаємодії актів управління та адміністративного договору, що мають нормативний характер.
Необхідно звернути увагу, що у вітчизняній науці співвідношенню нормативних актів управління та нормативних адміністративних договорів приділено не достатньо уваги.
Серед основних дослідників, які у певній мірі досліджували проблематику актів управління та адміністративних договорів є: К.К. Афанасьєв, В.А. Дудченко, Ю.М. Старілов, Ю.А. Тихомиров, О.І. Харитонова, Д.В. Хаустов, З.М. Юдин та ін.
У даному дослідженні під нормативним адміністративним актом ми будемо розуміти одностороннє, владне волевиявлення органів публічної влади та інших суб’єктів, які, враховуючи економічні, соціально-політичні, культурологічні та юридичні фактори суспільного життя, встановлюють, змінюють, відміняють правові норми у визначеному порядку і формі, на підставі і з метою виконання законів у процесі здійснення управлінських функцій і завдань.
Досліджуючи співвідношення нормативних актів управління з нормативним адміністративним договором, необхідно вказати на те, що під нормативним адміністративним договором розуміється добровільний акт-угода, що укладається на підставі правових норм двома або більше суб’єктами, одним із яких є орган публічної влади з метою врегулювання публічних інтересів за допомогою загальнообов’язкових правил поведінки, що закріплюються у ньому.
Взявши до уваги подібні визначення нормативного адміністративного акта та нормативного договору спробуємо проаналізувати їх співвідношення між собою.
Зауважимо, що до нормативно-правового договору належать питання міжнародного договору, адміністративного договору та конституційного договору [7, c. 71], тобто нормативний договір є узагальнюючим терміном, а тому, розкриваючи взаємодію актів управління з адміністративними договорами, можна вести мову про те, що і адміністративний нормативний договір, і конституційний договір, і міжнародний – мають спільні властивості при співвідношенні з актами управління.
Через це слушним буде нагадати, що адміністративні договори можуть бути поділені на два види. Так, науковцем Ц.О. Ямпольскою було запропоновано розглядати договір не з точки зору характеристики сторін, а – специфіки змісту договору, специфіки його предмета [10, c. 134].
Подібний підхід дозволив адміністративні договори поділити на правоутворюючі та правозастосовчі. За суттю – адміністративні договори нормативного змісту та адміністративні договори як юридичні факти [8, c. 55].
Враховуючи це, можна визначити місце актів управління, співвідносячи його з нормативними договором, та адміністративними договорами, що мають ознаки нормативності.
Для визначення місця цих правових регуляторів ми в основу співвідношення покладемо юридичну силу, під якою будемо розуміти специфічну властивість правового акта та договору, зміст яких полягає в обов’язковості, а також пріоритеті перед іншими правовими регуляторами, коли один акт (угода) має посісти більш високе місце щодо іншого. Подібний пріоритет виникає з місця у системі органів державної влади, який займає орган, що його видав (уклав).
Поклавши за основу юридичну силу акта управління та нормативного адміністративного договору, на прикладі можна розкрити питання співвідношення згаданих правових регуляторів.
Проаналізуємо Генеральну угоду між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями на 2004 – 2005 рр. [1].
Оскільки вона була укладена з Кабінетом Міністрів України – вищим органом виконавчої влади – то й набула юридичної сили цього органу. Через це існувало декілька актів управління, що відповідали цій правовій угоді.
Так, у Наказі Міністерства палива та енергетики України від 14.07.2004 р. № 399 «Про підвищення заробітної плати на підприємствах ПЕК» [3] зазначалося, що з метою виконання п. 2.1. Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України щодо забезпечення підвищення заробітної плати Міністр наказує керівникам підприємств паливно-енергетичного комплексу забезпечити у 2004 – 2005 рр. підвищення рівня середньої заробітної плати працівників підприємств не менше ніж на 25 % щороку.
Цікавим прикладом може бути і функціонально управлінський адміністративний договір, а саме Генеральна Угода про співробітництво та організацію взаємовідносин Держмитслужби України та Державної адміністрації залізничного транспорту України від 11 серпня 1999 р. (Генеральна Угода про співробітництво та організацію взаємовідносин Держмитслужби України та Державної адміністрації залізничного транспорту України від 11 серпня 1999 р. [4].
Особливістю предмета цієї угоди є організація та практичне забезпечення взаємодії митних органів і залізниць при здійсненні митного контролю та митного оформлення вантажів на прикордонних і внутрішніх залізничних станціях, контроль за переміщенням через територію України зовнішньоторговельних вантажів залізничним транспортом.
Укладення цієї угоди, у свою чергу, було підставою для прийняття низки правових актів у митній сфері та сфері управління залізничним транспортом. (Наприклад, лист Державної митної служби України «Про використання реєстру залізничних вагонів» від 06.02.2003 р. № 11/4 – 09 – 1747 ЕП [6]).
Визначаючи місце актів управління серед нормативних договорів, не можна також обминути й співвідношення останнього з міжнародно-правовою угодою, як різновиду публічного договору, тому що більшість авторів, визначаючи термін «адміністративний договір», бачать його як синонім терміна «публічно-правовий договір» [9, c. 116].
Як приклад можна навести Угоду між митним Комітетом України та Митним Департаментом при Міністерстві Фінансів Литовської Республіки про митне оформлення транзитних вантажів та багажу фізичних осіб від 04 серпня 1993 р. [5]. Цю угоду було покладено за основу при врегулюванні вказаних відносин на митницях обох країн, і на її підставі приймались інші акти у зазначеній сфері.
Необхідно звернути увагу й на те, що нормативні угоди можуть укладатись і на підставі нормативних актів управління. Так, у Постанові «Про затвердження Положення про Міністерство аграрної політики України» № 1541 від 01 листопада 2006 р, вказується, що у межах своїх повноважень міністерство має право укладати міжнародні угоди та забезпечувати їх дотримання [2].
Підводячи підсумок, можна зазначити: при співвідношенні акта управління з адміністративними договорами, необхідно вказати на те, що місце акта управління буде залежати від самої суті договору, тобто чи є він нормативним, чи є юридичним фактом, а також від владності однієї із сторін договору. До адміністративних договорів можуть належати і деякі міжнародні нормативні договори.
Таким чином, враховуючи юридичну силу акта управління та адміністративного договору виділимо такі варіанти взаємодії: 1) адміністративний договір може бути підставою для наступного прийняття актів управління як індивідуального, так і нормативного характеру; 2) адміністративний договір може укладатися на підставі і на виконання нормативного акта органа публічної влади; 3) адміністративно-правовий договір може бути альтернативою акта управління в умовах коли орган публічної влади має право обирати між можливістю укладення договору або прийняттям акта управління.