Geum.ru

Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материалаДокументы

Содержание


Симбіоз публічних та приватних начал у накопичувальній системі пенсійного забезпечення в україні
Всеукраїнський референдум як процедура прийняття конституції – шлях до демократії?
Подобный материал:
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   52
Література:
  1. Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками на 2004 – 2005 роки від 19.04.2004 р. // Урядовий кур’єр. – 2004. – 19 трав., 07 лип.
  2. Положення про Міністерство аграрної політики України : затв. Постановою Кабінету Міністрів України № 1541 від 01 листопада 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 45. – Ст. 2999.
  3. Про підвищення заробітної плати на підприємствах ПЕК : наказ Міністерства палива та енергетики України від 14.07.2004 р. № 399. – Режим доступу до наказу:

ov.ua/fuel/doccatalog/document?id=50104
  1. Генеральна Угода про співробітництво та організацію взаємовідносин Держмитслужби України та Державної адміністрації залізничного транспорту України від 11 серпня 1999 р. – Режим доступу до угоди: ms.gov.ua/dmsu/control/uk/searchPublishing=1&page=1
  2. Угода між митним Комітетом України та Митним Департаментом при Міністерстві Фінансів Литовської Республіки про митне оформлення транзитних вантажів та багажу фізичних осіб від 04 серпня 1993 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 5. – С. 272.
  3. Про використання реєстру залізничних вагонів від 06.02.2003р. № 11/4 – 09 – 1747 ЕП : лист Державної митної служби України. – Режим доступу до акта: ms.gov.ua/dmsu/control/uk/searchPublishing=1
  4. Дудченко В. Адміністративний договір як різновид публічно-правового договору (деякі теоретичні аспекти) / В. Дудченко // Актуальні проблеми держави і права. – 2001. – Вип. 12. – С. 69 – 72.
  5. Савотин А.А. Административно-правовой договор в системе регулирования общественных отношений (понятие и классификация) / А.А. Савотин // Юрист. – 2001. – № 11. – С. 52 – 56.
  6. Самсон І. Адміністративний договір – форма реалізації публічного інтересу / І. Самсон, Н. Іваницька // Право України. – 2006. – № 6. – С. 114 – 118.
  7. Ямпольская Ц.А. О теории административного договора / Ц.А. Ямпольская // Советское государство и право. – 1966. – № 10. – С. 132 – 136.



Орловський Олег

СИМБІОЗ ПУБЛІЧНИХ ТА ПРИВАТНИХ НАЧАЛ У НАКОПИЧУВАЛЬНІЙ СИСТЕМІ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

Загальнообов’язкова накопичувальна система є принципово новим елементом системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування не тільки для України, а й для багатьох країн світу, що протягом останніх 20 років реформували свої пенсійні системи. В Україні правові основи запровадження такої системи передбачає Закон України «Про загальнобов’язкове державне пенсійне страхування» від 3 липня 2003 року [1, ст.1], який відносить її до другого рівня системи пенсійного забезпечення. Базується накопичувальна система на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді або у відповідних недержавних пенсійних фондах – суб’єктах другого рівня системи пенсійного забезпечення та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умовах та в порядку, передбачених законом. Сутнісною особливістю даної системи є її подвійна юридична природа – з одного боку, вона разом із солідарною системою є складовою частиною обов’язкового пенсійного страхування, з іншого – разом із системою недержавного пенсійного забезпечення утворює накопичувальну систему пенсійного страхування. Відповідно можна вести мову про різні правові засади врегулювання накопичувального механізму пенсійного забезпечення, зокрема про поєднання у ньому публічних і приватних засад.

24 квітня 2007 року в першому читанні Верховною Радою України було схвалено Проект Закону про запровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування [2]. З 1 жовтня 2011 року набув чинності Закон України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» [3], який передбачає зміни умов призначення пенсій у солідарній системі, уточнює положення щодо обов’язкової накопичувальної пенсійної системи (другого рівня) та визначає умови участі недержавних пенсійних фондів на другому рівні. Ст.1 Закону встановлює наступну схему функціонування другого рівня: 1) дата запровадження – внески почнуть сплачуватись на другий рівень з 1 січня того року, коли буде забезпечено бездефіцитність бюджету Пенсійного фонду України; 2) учасники – особи, яким на дату запровадження перерахування страхових внесків до другого рівня виповнилося не більше 35 років; 3) тариф внесків – у перший рік запровадження внесків працівники будуть сплачувати до другого рівня 2% заробітної плати із збільшенням кожного наступного року на 1% до досягнення 7%. Проте загальні передумови запровадження накопичувальної системи закріплює п.9 Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» – прийняття закону про спрямування частини страхових внесків до Накопичувального фонду здійснюється лише за умови економічного зростання країни протягом двох останніх років, а саме: якщо в кожному з них валовий внутрішній продукт зростав не менше ніж на 2 відсотки порівняно з попереднім роком [1, ст.376]. Перерахування страхових внесків до Накопичувального фонду здійснюється в разі одночасного підвищення заробітної плати застрахованій особі та лише після виконання таких умов: забезпечення виплати пенсій у солідарній системі в розмірі, передбаченому частиною третьою статті 46 Конституції України (ця вимога вже виконана Законом України від 23 грудня 2004 р. № 2291[4, ст.42]; збалансованості бюджету Пенсійного фонду відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку; створення інституційних компонентів функціонування накопичувальної системи пенсійного страхування, у тому числі: повного впровадження системи персоніфікованого обліку та створення системи автоматизованого звітування щодо стану накопичувальних пенсійних рахунків застрахованих осіб з урахуванням стану пенсійних активів; створення програмно-технічного комплексу для системи збирання страхових внесків до Накопичувального фонду, сумісного з системою електронних переказів банків; прийняття законодавчих актів, необхідних для функціонування накопичувальної системи пенсійного страхування; призначення всіх членів Ради Накопичувального фонду; проведення тендерів та укладання договорів з компаніями з управління активами, зберігачем та аудитором Накопичувального фонду; набуття досвіду роботи системи недержавного пенсійного забезпечення; забезпечення фінансування з державного бюджету втраченої частини страхових коштів у солідарній системі у зв’язку з перерахуванням частини страхових внесків до Накопичувального фонду.

Накопичувальний компонент пенсійної системи планується реалізувати в рамках обов’язкового пенсійного страхування на основі публічного права, а також в рамках недержавного пенсійного забезпечення, яке здійснюється недержавними пенсійними фондами на снові договірних відносин. В Росії громадяни отримали можливість добровільно сплачувати додаткові внески на накопичувальну частину трудової пенсії при паритетному співфінансуванні обов’язкових пенсійних накопичень з боку держави, а також при можливому співфінансуванні з боку роботодавця [5, с.560]. В Україні також планується модель, за якою пенсійні активи Накопичувального фонду формуватимуться насамперед за рахунок обов’язкових страхових внесків застрахованих осіб, які обліковуватимуть на накопичувальних рахунках у єдиній базі даних персоніфікованого обліку внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Інше джерело надходжень – інвестиційний дохід, який утворюватиметься внаслідок інвестування і розміщення коштів Накопичувального фонду з метою отримання прибутку на користь застрахованих осіб та суми пені, що нараховуватимуть за несвоєчасну сплату обов’язкових страхових внесків до цього фонду [6, с.55]. За своїм правовим статусом Накопичувальний пенсійний фонд є публічним пенсійним фондом, активи якого належать застрахованим особам на праві спільної часткової власності із законодавчим обмеженням права розпорядження цими коштами, яке діє до досягнення учасниками пенсійного віку, встановленого законодавством України [7, с.113]. Таким чином пропонується подвійна модель фінансування накопичувальної частини пенсії: по-перше, шляхом спрямуванння страхових внесків до Накопичувального пенсійного фонду як складової частини єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у встановлених законом розмірах; по-друге, шляхом нарахування на суму, передбачену договором про добровільну участь для осіб, які беруть добровільну участь в системі пенсійного страхування. Однак такий механізм породжує суперечливість між публічно-правовим регулюванням відносин в рамках обов’язкового пенсійного страхування, яке не передбачає отримання доходу, і сутністю накопичувального компоненту, який створюється з метою одержання прибутку його учасниками (у формі інвестиційного доходу) і заснованого на договірних началах [5, с.561].

За соціально-юридичною природою накопичувальна частина пенсії є не страховим забезпеченням в системі соціального страхування, а особистим (комерціним) забезпеченнмя, яке повинне здійснюватись на добровільній основі, що відповідатиме її цільовому призначенню. Пов’язується це з тим, що системоутворюючим принципом побудови обов’язкового соціального страхування є соціальна солідарність застрахованих осіб, яка виражається, перед усім, у так званому «договорі поколінь», що концентрує в собі публічні інтереси всіх застрахованих осіб і обумовлює поточне фінансування виплати призначених пенсій за рахунок страхових внесків, сплачених за осіб, які переходять в категорію пенсіонерів [8, с.330]. Підкреслимо, що страхові внески, які повинні відраховуватися на фінансування накопичувальної частини пенсії, навпаки, виведені із соціально-солідарного перерозподілу в рамках системи обов’язкового пенсійного страхування, вони не беруть участі у забезпеченні страхових зобов’язань перед іншими застраховании громадянами і фактично представляють собою не кошти соціального страхування, а особисті заощадження громадян, які справляються у примусовому порядку. Таким чином, накопичувальну частину пенсійної системи слід розглядати як особисте (комерційне) забезпечення, яке повинне здійснюватись на добровільній основі.

Доцільним видається відокремлення інституту пенсійних накопичень від обов’язкового пенсійного страхування, і запровадження добровільної участі громадян у накопичувальній системі. Виходячи з цього, участь у накопичувальній частині пенсійної системи потрібно зробити добровільною справою кожного громадянина. Відповідно до пенсійного страхування слід відносини тільки солідарну (соціально-страхової) частини пенсійної системи, яка будується на принципі соціальної справедливості і захищає особу від ризику втратити трудовий дохід. Накопичувальна частина страхової пенсії є не соціальним забезпеченням у системі соціального страхування, а особистим комерційним страхуванням, яке повинне здійснюватись на добровільній основі. Страхові внески на фінансування накопичувальної частини пенсії не є частиною соціально-розподільчих відносин в рамках системи обов’язкового пенсійного страхування, вони не беруть участь у забезпеченні страхових зобов’язань перед іншими застрахованими особами і фактично виступають не коштами соціального страхування, а особистими заощадженнями громадян.

Література:
  1. Закон України «Про загальнобов’язкове державне пенсійне страхування» від 3 липня 2003 року // // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №49-51. – Ст.1.
  2. Проект Закону «Про запровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування» від 29 груд. 2006 р. № 2854 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: a.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=29195.
  3. Закон України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 8 липня 2011 року №3668-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=3668-17.
  4. Закон України «Про внесення змін до ст. 33 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 04 листопада 2004 р. № 2153-ІV / Верховна рада України // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 2. – Ст. 42.
  5. Воронин Ю.В. Актуальные проблемы развития пенсионного законодательства Российской Федерации / Воронин Ю.В. // Современное состояние законодательства и науки трудового права и права социального обеспечения: материалы 6-й Международной научно-практической конференции / Под. ред. К.Н. Гусова. – Москва: Проспект, 2010.
  6. Горюк Н. В. Правові аспекти пенсійної реформи в Україні / Н. В. Горюк // Соціальна політика і соціальна робота. – 2001. – № 3.
  7. Кременчук І. Ю. Особливості запровадження накопичувальних пенсійних фондів в Україні / І. Ю. Кременчук // Підприємництво, госп-во і право. – 2006. – № 4.
  8. Захаров М.Л. Россия прощается с обязательным социальным страхованием / Захаров М.Л. // Новый Трудовой кодекс Российской Федерации и проблемы его применения. – М., 2004.



Словська Ірина

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РЕФЕРЕНДУМ ЯК ПРОЦЕДУРА ПРИЙНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ – ШЛЯХ ДО ДЕМОКРАТІЇ?

Верховна Рада України за своєю природою є представницьким органом державного апарату, який здійснює законодавчу владу – уповноважений приймати закони [1, підпункт 2 п. 1 резолютивної частини]. У практиці вітчизняного державного будівництва ще не було випадків ухвалення законів чи внесення змін до них безпосередньо на референдумі, але в науці конституційного права і політичних колах дискутується можливість у такий спосіб приймати й вносити зміни до Конституції.

У західній літературі референдум розглядається як основна форма участі громадян у законодавчому процесі – прийнятті законів, внесенні до них змін чи затвердженні прийнятих парламентом нормативно-правових актів [2, 309-310]. Вітчизняне законодавство також надає громадянам право реалізовувати народне законотворення у зазначених формах, але референдуми проводилися лише з питань з’ясування волі народу стосовно юридичних фактів важливого для України значення (приклади всеукраїнських референдумів 1991 та 2000 років) [3, 67]. Очікується, що подальшою спробою усунення декларативності конституційних норм розділу ІІІ може стати постійна практика проведення конституційних і законодавчих референдумів. Проте на порядку денному і нині залишається відкритим питання моральної й організаційної готовності суспільства і державної влади до таких новацій.

Знаний конституціоналіст Л. Т. Кривенко цілком резонно вказує на небезпеку проведення всеукраїнського референдуму як антипода та протидії парламенту з метою послаблення його конституційних повноважень. «Широкі можливості використання… всеукраїнського референдуму … як зброї проти законодавчої влади обумовлені, передусім, чинною конституційною моделлю» його організації і проведення [4, 81].

Згідно зі ст. 72 Основного Закону всеукраїнський референдум можуть призначати Верховна Рада України або Президент відповідно до їхніх повноважень. Парламент уповноважений ініціювати проведення всенародного голосування лише з питань зміни території України [5, ст. 72 і п. 2 ч. 1 ст. 85], що є не часто обговорюваною проблемою у практиці вітчизняного конституціоналізму. До того ж, як вірно зазначає Л. Т. Кривенко, ст. 2 Конституції України однозначно стверджує цілісність і недоторканість державних кордонів. Очевидним є буквальна заборона зміни території України, тобто повноваження Верховної Ради, закріплені у ст. 72 і п. 2 ч. 1 ст. 85 Конституції, є формальними [4, 82-83].

На противагу законодавчому органу, можливості Глави держави в частині призначення всеукраїнського референдуму – більш значимі. Президент України призначає всеукраїнський референдум щодо внесення змін у розділ І «Загальні засади», розділ ІІІ «Вибори. Референдум» і розділ ХІІІ «Внесення змін до Конституції України». Але відповідні зміни повинні бути попередньо ухваленими не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради.

Крім того, Глава держави зобов’язаний проголосити всеукраїнський референдум за народною ініціативою [5, ч. 1 ст. 156, п. 6 ст. 106], якщо його ініційовано з додержанням встановлених Конституцією та законами України вимог щодо організації і порядку здійснення [6, п. 1 резолютивної частини]. Проведення такого голосування ухвалюється на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи з призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області [5, ч. 2 ст. 72]. Держава гарантує громадянам та їх об’єднанням право безперешкодної агітації за оголошення референдуму чи проти здійснення такого голосування. З цією метою зацікавленим особам надаються приміщення для зборів та забезпечується вільний доступ у використанні засобів масової інформації [7, ч. 1 ст. 8].

За наявності правового факту підписання Центральною виборчою комісією протоколу про загальні підсумки збирання підписів під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, Президент зобов’язаний «невідкладно (негайно) видати указ про проголошення референдуму і визначення дня його проведення» [6, підпункт 1 п. 4 мотивувальної частини].

Зміни і доповнення до будь-якого розділу Основного Закону вносяться в ускладненому порядку, тобто Конституція є жорсткою. Ця характеристика поширюється також на процедуру самостійного внесення парламентом змін до усіх розділів, окрім І, ІІІ і ХІІІ. Зокрема, остаточному прийняттю такого законопроекту не менш як 300-ма народними депутатами передує попереднє його схвалення більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. До того ж ця процедура є «розірваною» у часі – два етапи прийняття законопроекту протягом двох чергових сесій [5, ч. 1 ст. 155].

Аналізуючи чинну редакцію Закону «Про всеукраїнський та місцевий референдуми», зауважимо, що вона не відповідає конституційним нормам, оскільки регламентує призначення всеукраїнського референдуму за вимогою громадян та народних депутатів виключно Верховною Радою України. Предметом такого референдуму є питання: 1) затвердження або скасування Конституції України, а також дострокового припинення повноважень парламенту й Президента – якщо цього вимагають не менш як три мільйони громадян, які мають право брати участь у референдумі; 2) з питань затвердження або скасування Конституції та інших законодавчих актів України, які можуть виноситись на всеукраїнський референдум, за винятком питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України та Глави держави, – якщо цього вимагає на менш як половина народних депутатів [7, ст. 12, ч. 1 ст. 13]. Приєднуємося до висловленої у наукових джерелах думки щодо необхідності подальшого узгодження редакцій Конституції України та Закону «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» з окресленого питання у зв’язку з явною суперечливістю законодавчої норми нормі Основного Закону та можливістю визнання її неконституційною на цій підставі [8].

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Конституції України народ володіє виключним правом визначати і змінювати конституційний лад, що не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами. На підставі зазначеного, Рішенням Конституційного Суду України від 11.07.1997 р. № 3-зп прерогативу на прийняття Основного Закону визнано саме за громадянами України, які тільки одноразово уповноважили законодавчий орган реалізувати акт безпосереднього народовладдя. Це підтверджується змістом п. 1 ст. 85 Конституції України, який не передбачає можливості парламенту ухвалювати Основний Закон, а також ст. 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу, після його прийняття у Верховній Раді має затверджуватись всеукраїнським референдумом [9, підпункт 1 п. 4 мотивувальної частини].

У підсумку до вищезазначеного наводимо зауваження Л. Т. Кривенко, позицію якої поділяємо. «Враховуючи, що і світовий, і вітчизняний досвід, у тому числі новітній, знає референдум не лише як могутню форму безпосередньої демократії, а й як спосіб політичного маніпулювання, вирішення виконавчою гілкою питань, обминаючи парламент, зміст поняття цього інституту має втілювати елемент необхідності суворого додержання на всіх стадіях референтного процесу вимог та умов, закріплених конституцією і законами». З метою запобігання практики ухвалення на всеукраїнському референдумі антипарламентських рішень, слід позбавити Президента дискреційного права призначати і проголошувати таке голосування на власний розсуд [10, 10-11]. До внесення змін і доповнень у референтне законодавство слід, принаймні, чітко дотримуватися чинних положень Конституції України з окресленої проблематики.

Література:
  1. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91, 104 Конституції України (щодо повноважності Верховної Ради України) від 17.10.2002 р. № 17-рп/2002 [Електронний ресурс] – Режим доступу: a.gov.ua
  2. Ющенко О. О. Досвід референдуму як основної форми участі громадян у законотворчому процесі в зарубіжних країнах та перспективи для України / О. О. Ющенко // Вибори-2006: Досвід. Проблеми. Перспективи: зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 31.10.-01.11.2006 р. – К. : Атіка, 2007. – С. 309-312.
  3. Плахотнік О. В. Зміст конституційного права громадян України брати участь у референдумах / О. В. Плахотнік // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2008. – №4. – С. 61-69.
  4. Кривенко Л. Конституційні основи референдуму. Проблеми демократизації / Л. Кривенко // Віче. – 2001. – № 2 (107). – С. 78-95.
  5. Конституція України від 28.06.1996 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: a.gov.ua
  6. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положення пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України (справа про проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціативою) від 15.10.2008 р. № 23-рп/2008 [Електронний ресурс] – Режим доступу: a.gov.ua
  7. Про всеукраїнський та місцевий референдуми: Закон України від 03.07.1991 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: da.gov.ua
  8. Плахотнік О. В. Забезпечення в Україні конституційного права громадян брати участь у всеукраїнському референдумі / О. В. Плахотнік // Радник. Український юридичний портал [Електронний ресурс] – Режим доступу: fo/statti/228-konst-pravo/14617-2011-01-18-07-22-31.phpl
  9. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції України» (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України) від 11.07.1997 р. № 3-зп [Електронний ресурс] – Режим доступу: a.gov.ua
  10. Кривенко Л. Референдум. Наближення до горизонту / Л. Кривенко // Віче. – 2004. – № 11 (152). – С. 8-11.