Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Содержание

Так звані «податкові ями» і як захиститися суб’єкту підприємництва від них?
Публічні та приватно-правові аспекти правового статусу керівника підприємства, установи, організації, що є у державній власності
Основание и условия возникновения обязательств вследствие причинения вреда источником повышенной опасности

Подобный материал:

1 ... 42 43 44 45 46 47 48 49 ... 52

Література:

Конституція України. – К.: Істина, 2010.
«Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» / Програма економічних реформ на 2010 – 2014 роки. Комітет з економічних реформ при Президентові України. Версія для обговорення 2 червня 2010 р.
Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування: Закон України від 3 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №49-51. – Ст.1.
Закон України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 8 липня 2011 року №3668-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=3668-17.
Лібанова Е. М. Демографічні передумови реформування системи пенсійного забезпечення / Е. М. Лібанова // Соціальний захист. – 2000. – №2.
Кравченко М. В. Чинники уповільненої дії пенсійного забезпечення українців / М. В. Кравченко // Зб. наук. пр. НАДУ при Президентові України. – 2005. – № 1.

Мазіна Олена

ТАК ЗВАНІ «ПОДАТКОВІ ЯМИ» І ЯК ЗАХИСТИТИСЯ СУБ’ЄКТУ ПІДПРИЄМНИЦТВА ВІД НИХ?

Основна складова стратегії забезпечення економічної стабільності держави – наповнення бюджету, що в сучасних умовах уявляє собою значну проблему для держави і суспільства. Відомо, що Конституцією України [1, ст. 67] передбачений обов’язок сплати податків для суб’єктів підприємництва та фізичних осіб у порядку, передбаченому законодавством, але цей обов’язок суб’єктами не завжди виконується.

Як вказують посадовці ДПА, найбільш розповсюджені правопорушення в галузі оподаткування – завищення податкового кредиту платниками податку на додану вартість, який передбачає відшкодування платникам з бюджету суму «надлишково» сплаченого податку [2, с.80].

Бізнес завжди пов’язаний з ризиком. Наприклад, неможна бути впевненими в своєму контрагенті, навіть якщо від нього отримані необхідні документи, або він перевірений за доступними базами ДПАУ. Адже він може виявитись… «податковою ямою», що потягне за собою суперечки між ДПІ та суб’єктом підприємництва та дуже неприємні судові розгляди.

Законодавство не надає легального визначення поняття «податкових ям», що дозволяє сторонам податкових відносин досить вільно трактувати їх. Так, податковці вважають, що до «податкових ям» відносяться «суб’єкти господарської діяльності, які використовуються іншими платниками для одержання «податкової вигоди» у вигляді ухилення від сплати податків, незаконного відшкодування ПДВ з бюджету» [3].

Або «податкова яма» – це підприємство з ознаками фіктивності, яке, виписуючи податкові накладні, надає можливість своїм контрагентам формувати затратну частину і податковий кредит, при цьому не декларує валового доходу і податкових зобов’язань та не сплачує їх до бюджету» [4].

Щоб правильно оперувати поняттями, необхідно чітко окреслити, як тлумачити дефініцію «підприємства з ознаками фіктивності», оскільки такого поняття законодавство не надає. Ст. 55-1 Господарського кодексу України [5], визначає ознаки фіктивності діяльності суб’єктів господарської діяльності, «що дають підстави для звернення до суду про припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою – підприємцем, в тому числі визнання реєстраційних документів недійсними:

зареєстровано (перереєстровано) на недійсні (втрачені, загублені) та підроблені документи;
незареєстровано у державних органах, якщо обов’язок реєстрації передбачено законодавством;
зареєстровано (перереєстровано) у органах державної реєстрації фізичними особами з подальшою передачею (оформленням) у володіння чи управління підставним (неіснуючим), померлим, безвісти зниклим особам або таким особам, що не мали наміру провадити фінансово-господарську діяльність або реалізовувати повноваження;
зареєстровано (перереєстровано) та проваджене фінансово-господарську діяльність без відома та згоди його засновників та призначених у законному порядку керівників».

Таким чином, визнання фіктивності діяльності суб’єкта господарювання здійснюється судовим рішенням або, при наявності ознак злочину, – вироком суду щодо винних осіб вказаних суб’єктів господарювання.

Отже при перевірках діяльності суб’єктів господарювання податковими інспекціями під ознаки фіктивності підпадають такі ознаки саме підприємств, як відсутність основних засобів та транспортних засобів, мізерний статутний фонд, виявлення засновником, директором та головним бухгалтером однієї особи, відсутність достатньої кількості працівників для здійснення певній діяльності, відсутність підприємства за юридичною адресою реєстрації або знаходження них за адресами масової реєстрації та ін.

При цьому підставами для «надання» підприємству ознак фіктивності або фіктивності правочинів, які здійснюються цими суб’єктами, нерідко становляться оперативні дані ДПА, що прямо вказується в актах планових та позапланових перевірок ДПІ. Визначаючі таких суб’єктів «вірогідними податковими ямами», податковці надсилають їм повідомлення-рішення про збільшення сум грошового зобов’язання за податком на додану вартість, за податком на прибуток та нарахування штрафу, що потрібує або погодитися з повідомленням-рішенням та сплатити вказані суми та «перейти» в список суб’єктів підприємницької діяльності, які стали учасниками незаконних схем підприємництва, або оскаржувати дії податкової інспекції в порядку підпорядкованості та в суді, що не дає можливості займатися повноцінно своєю підприємницькою діяльністю.

Методичні рекомендації (орієнтовний алгоритм дій) органів ДПС по руйнуванню схем ухилення від оподаткування та формуванню доказової бази у справах про стягнення коштів, отриманих за нікчемними угодами, направлені Листом ДПА України від 03.02.2009 р. № 2012/7/10-1017 [6], та роз’яснення «Щодо підстав для визнання договорів нікчемними» (лист ДПА України від 29.09.2010 р. № 20289/7/16-1617) [7] роз’яснюють підстави для звернення ДПІ до суду з позовом про стягнення коштів, але найчастіше дії ДПІ оскаржують до суду суб’єкти підприємництва.

Податкове законодавство має особливість про необхідність доказування відсутності своєї вини та порушень зі своєї сторони суб’єктів оподаткування, якщо йому пред’явлені податкові повідомлення-рішення, що суперечить принципу відповідальності за винне вчинення правопорушення.

Таким чином, в ряді випадків добросовісний платник податків може постраждати, адже незважаючи на те, що його безпосередній постачальник сплачує всі податки – досить і того, аби «податковою ямою» виявився котрийсь із контрагентів постачальника, майже в третьому або четвертому рівнях ланцюгу постачання.

Тому при існуванні таких норм законодавства та практики застосування судами вимог про необхідність поповнення державного бюджету, а також при недостатньому юридичному захисту своїх прав і інтересів в судовому процесі, суб’єкти підприємництва нерідко зупиняють свою діяльність, не маючи можливості сплатити стягнуті з них суми.

Отже, для можливості нормальної діяльності суб’єкти підприємництва мають виконувати певні дії для безпеки своєї діяльності в сфері оподаткування, в тому числі захистити себе від вірогідних «податкових ям», а саме:

– «напрацьовувати» довгострокові зв’язки з контрагентами, які працюють прозоро, обов’язково знайомитись із їх Статутом (якщо це юридична особа), або мати його копію, витягом Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та безпосередньо з керівництвом контрагенту (звертати увагу на місце реєстрації контрагента та місцезнаходження засновників), знати їх юридичне та фактичне місцезнаходження, отримувати від них необхідні документи, необхідні для ідентифікації суб’єкта підприємництва (при необхідності – брати витяги з реєстру обтяжень про відсутність податкового боргу, арешту майна);

– у разі виконання контрагентом певних робіт або надання певних послуг більш конкретизувати акти виконаних робіт, що дозволяє встановити чітку «картину» виду, обсягу послуг (робіт), застосування або незастосування транспортних засобів та ін.;

– при узгодженні угод більш чітко «прописувати» предмет договору, порядок виконання договору, правові обов’язки сторін та відповідальність за порушення умов договору;

– у разі необхідності залучати своїх контрагентів до судового процесу у якості свідків [8, ст. 65], їх участь в судовому засіданні підтверджує їх законну і прозору діяльність (а тому і діяльність, що стала предметом судового розгляду);

– оскільки в судовому розгляді справи за позовом суб’єктів підприємництва до ДПІ щодо протиправності рішень, зі сторони ДПІ, в основному, запереченнями є формальні сторони питань, хоча тягар доказування має нести суб’єкт владних повноважень [8, ч. 2 ст. 71] – надавати до суду фактичні дані щодо виконаних робіт або послуг, що розкривають економічні та інші сторони правочину (наприклад, перелік конкретних дій виконавця відносно надання юридичних, консалтингових, бухгалтерських послуг, фото виконаних робіт, зокрема, ремонтних робіт, отримані документи про подяки, грамоти за виконання певних робіт та ін.), які також мають доказове значення відсутності фіктивності правочинів, документи про своєчасне і повне перерахування податків, акти перевірок інших контролюючих органів та ін.

Суб’єктам підприємництва необхідно пам’ятати, що їх фінансова і податкова безпека в багатьох випадках залежить від ретельності в здійсненні керівництва підприємництвом, правильності ведення бухгалтерського та податкового обліку.

Лутература

Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України, 1996. – № 30. – ст. 141
Гордін О.Я. Правове регулювання відшкодування податку на додану вартість // Форум права, 2008. – № 2. – С. 80
Якель Р. Податкові ями глибокі, але не бездонні //Дзеркало тижня, № 43, 07 листопада 2009 р.
«Податкові ями» Офіційний сайт Державної податкової адміністрації Дніпропетровській області //www.dpa.dp.ua
Господарський кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України, 2003. – № 18, № 19-20, № 21-22. – ст.144
Методичні рекомендації (орієнтовний алгоритм дій) органів ДПС по руйнуванню схем ухилення від оподаткування та формуванню доказової бази у справах про стягнення коштів, отриманих за нікчемними угодами, направлені Лист ДПА України від 03.02.2009 р. № 2012/7/10-1017 ссылка скрыта
Щодо підстав для визнання договорів нікчемними. Лист ДПА України від 29.09.2010 р. № 20289/7/16-1617.// ссылка скрыта
Кодекс адміністративного судочинства України, прийнятий Верховною Радою України 06.07.2005 р. // Відомості Верховної Ради України, 2005, № 35-36, № 37. – ст. 446

Малєнко Ольга

ПУБЛІЧНІ ТА ПРИВАТНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ КЕРІВНИКА ПІДПРИЄМСТВА, УСТАНОВИ, ОРГАНІЗАЦІЇ, ЩО Є У ДЕРЖАВНІЙ ВЛАСНОСТІ

Керівник підприємства, установи, організації, що є у державній власності (далі – керівник організації), відноситься до окремої категорії працівників, щодо якої встановлено особливості правового регулювання. Так, керівник наділений особливою властивістю бути учасником відносин, які регулюються нормами трудового права, не тільки як рядовий працівник організації, але і як представник цієї організації у відносинах з іншими працівниками, а також з усіма іншими суб’єктами трудового права.

Визнаючи особливий статус керівника організації як суб’єкта трудового права, не можна не відзначити і те, що він як інші працівники організації користується правами та виконує трудові обов’язки, встановлені нормами трудового права, що адресованими всім працівникам. Разом з тим, правове становище керівника організації в сфері трудового права – це поєднання публічного та приватного начал, тобто поєднання загальності і обов’язковості основних правових принципів правового регулювання праці керівника, закріплених в нормах трудового законодавства України, та особливостей його праці, які обумовлені соціальною роллю керівника та знаходять свій вираз в контракті з ним.

В процесі своєї праці керівник організації наділений такими ж правами, як і будь-який інший працівник: право керівника на щорічну оплачувану відпустку, право на оплату його праці за загальними нормами, право на охорону праці, право на захист при звільненні чи іншому порушенні трудових прав і гарантій, право на захист персональних даних та багато інших, які встановлені законом щодо всіх категорій працівників, незалежно від їх службового становища. Керівник організації, як будь-який інший працівник організації, має обов’язки: підкорюватися правилам внутрішнього трудового розпорядку, сумлінно працювати, зберігати майно роботодавця, не розголошувати охоронювану законом таємницю і т.п. Таким чином, на трудові відносини керівників організацій слід поширювати дію загальних норм – гарантій трудового права.

Разом з тим єдність регулювання праці керівника значною мірою узгоджується з комплексом повноважень спеціального характеру, обумовлених його особливим професійним становищем у сфері праці.

За допомогою локального регулювання трудових відносин з керівником організації забезпечується конкретне застосування правових норм як з урахуванням факторів, що характеризують місце та умови роботи керівника, так і властивостей, які стосуються самого керівного працівника.

Керівник з ряду питань своєї діяльності на підставі нормативних положень на відміну від інших суб’єктів трудового права має визначені права і обов’язки, що належать тільки йому. Так, керівник як представник власника має наступні повноваження: представляти інтереси власника та трудового колективу; самостійно вирішувати питання діяльності підприємства, за винятком тих, що не віднесені до його компетенції; в межах своєї компетенції видавати накази та інші акти, давати вказівки, обов’язкові для всіх підрозділів та працівників підприємства; накладати на працівників стягнення відповідно до законодавства, тощо.

Обов’язками керівника підприємства, що є у державній власності є поточне (оперативне) керівництво підприємством, організація його виробничо-господарської, соціально-побутової та іншої діяльності, забезпечення виконання завдань підприємства, передбачених законодавством, статутом підприємства та контрактом, забезпечення виконання показників ефективності використання державного майна і прибутку, а також майнового стану підприємства згідно з показниками, що найадекватніше відображають особливості конкретного підприємства.

Окрім того, враховуючи особливості виробництва, у контракті з керівником підприємства можуть бути передбачені й інші умови (вимоги).

За загальним правилом, трудовий договір юридично оформляє взаємні права та обов’язки працівника та роботодавця. Як і для будь-якого іншого договору існують певні правила укладання контракту з керівником організації, що є у державній власності. Так, власник організації має право самостійно визначати процедуру укладання трудового договору (контракту) з керівником, а саме: порядок прийому на роботу, обрання, призначення тощо. Такі особливості можуть встановлюватися в статуті чи інших локальних нормативних актах організації. Отож, можуть бути встановлені процедури, що передують укладенню трудового договору з керівником організації, такі як проведення конкурсу, обрання або призначення на посаду та ін. Так, постановою КМ України «Про проведення конкурсного відбору керівників державних суб’єктів господарювання» від 3 вересня 2008 р. № 777 затверджено Порядок проведення конкурсного відбору керівників державних суб’єктів господарювання. В свою чергу, Міністерство культури і туризму України для керівників державних підприємств, установ та організацій даної сфери діяльності, які належать до сфери управління зазначеного Міністерства, передбачило процедуру призначення на посаду [1].

Слід звернути увагу на встановлення особливих кваліфікаційних вимог до керівників організацій, що є у державній власності. Так, відповідно до постанови КМ України «Про затвердження Положення про формування кадрового резерву керівників державних підприємств, установ і організацій» від 18.10.1999 року № 1912, кандидатами для зарахування до кадрового резерву мають бути професійно підготовлені працівники з повною вищою освітою, які успішно справляються з виконанням службових обов’язків, виявляють ініціативу, мають організаторські здібності, стаж роботи не менше трьох років, а також працівники, що одержали відповідну рекомендацію за результатами проведеної на державному підприємстві атестації [2].

Одним з основних прав керівника-працівника є право на оплату праці. Роботодавець зобов’язаний виплачувати в повному розмірі належну працівникам заробітну плату у строки, встановлені КЗпП України, колективним договором. Держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників. При цьому, слід відмітити, що умови оплати праці керівника підприємства визначаються у контракті й повинні встановлюватися у прямій залежності від результатів виробничо-господарської діяльності підприємства. Крім того, відповідно до п. 11 Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 р. № 203 «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності», у контракті можуть бути визначені умови підвищення або зниження обумовленого розміру оплати праці, встановлення надбавок, премій, винагород за підсумками роботи[3].

Водночас, закон передбачає, що форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими, регіональними угодами.

Слід торкнутися питань, пов’язаних з підставами припинення трудового договору. На сьогодні, відповідно до чинного законодавства трудові відносини з керівниками організацій можуть бути припинені як на загальних підставах, закріплених в КЗпП України, а також з підстав, які передбачені контрактом. Разом з тим, законодавець істотно обмежує права роботодавця на розірвання трудового договору, встановлюючи конкретний перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, гарантії і компенсації звільненим працівникам, право на судовий захист від незаконних звільнень. Крім цього, в Типовій формі контракту з керівниками підприємств, що є у державній власності, затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1995 р. № 597, надається перелік підстав, за якими Орган управління майном (роботодавець) має право звільняти керівника підприємства [4]. Важливим є те, що КЗпП України не містить норм, які позбавляють керівників організацій гарантії у вигляді загальної заборони звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період тимчасової непрацездатності й у період перебування у відпустці.

Отже, держава в сучасних умовах визначає мінімум основних гарантій прав та перелік обов’язків керівника підприємства, що є у державній власності. Конкретні шляхи, засоби, форми та методи досягнення цілей встановлюють самі роботодавці відповідно до їх інтересів та інтересів працівників. Зміст прав та обов’язків керівника підприємства, як трудових, так і похідних від них, визначається як на державному рівні, так на договірному. Так, локальні нормативні акти, що доповнюють чинні нормативно-правові акти у сфері праці, в рамках законодавства покликані детально, з урахуванням специфіки конкретної організації і інтересів колективу, регламентувати трудові відносини між роботодавцем та керівником-працівником, визначати їх взаємні права і обов’язки.

Література:

Про затвердження Порядку призначення та звільнення керівників державних підприємств, установ та організацій: Наказ Міністерства культури і туризму України від 04.08.2005 № 507-к / [Електронний ресурс] – режим доступу: .ua/doc/?uid=1041.24466.0
Про затвердження Положення про формування кадрового резерву керівників державних підприємств, установ і організацій: Постанова КМ від 18.10.1999 року № 1912/ [Електронний ресурс] – режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1912-99-%EF
Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності: Постанова КМ від 19 березня 1993 р. № 203/ [Електронний ресурс] – режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=203-93-%EF
Про типову форму контракту з керівниками підприємств, що є у загальнодержавній власності: Постанова КМ від 2 серпня 1995 р. №597 [Електронний ресурс] – режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=597-95-%EF

Мануилова Екатекрина

ОСНОВАНИЕ И УСЛОВИЯ ВОЗНИКНОВЕНИЯ ОБЯЗАТЕЛЬСТВ ВСЛЕДСТВИЕ ПРИЧИНЕНИЯ ВРЕДА ИСТОЧНИКОМ ПОВЫШЕННОЙ ОПАСНОСТИ

По вопросу об основании деликтной ответственности единодушия во взглядах цивилистов нет. Все существующие подходы к решению проблемы можно разделить на две группы. Сторонники первого подхода утверждают, что основанием деликтной ответственности является состав гражданского правонарушения (деликта) [1, c. 57]. Пропоненты второго подхода полагают, что основанием деликтной ответственности является деяние, причиняющее вред, – правонарушение [2, c. 27].

Что касается первой позиции, то в литературе довольно прочно утвердилось положение о том, что основанием деликтной ответственности является состав правонарушения как совокупность определенных признаков или элементов. В качестве таких элементов рассматриваются: вред, противоправность поведения причинителя вреда, причинная связь между этим поведением и наступившим результатом – вредом (объективные элементы) и вина причинителя вреда (субъективный элемент). Споры же ведутся главным образом о том, является ли состав правонарушения не только общим, но и единственным основанием деликтной ответственности, во-первых, и какие элементы этого состава необходимы для возникновения ответственности, во-вторых.

По мнению одних авторов, состав гражданского правонарушения является не только основным, но и единственным основанием ответственности, а в тех случаях, когда нет полного состава правонарушения, нельзя говорить и об ответственности причинителя вреда. «При отсутствии законченного состава правонарушения, – пишет, в частности, С. С. Алексеев, лицо не может быть привлечено к гражданской ответственности» [3, c. 48]. Другие авторы (а их большинство) считают, что состав правонарушения, порождающий гражданско-правовую ответственность при причинении вреда, может быть как полным, так и ограниченным, или усеченным. Это касается такого элемента правонарушения, как вина причинителя вреда.

Результатом указанного различия во взглядах на основания гражданско-правовой ответственности является продолжающаяся до сих пор дискуссия о том, на каких началах строится ответственность за причинение вреда по гражданскому праву и можно ли вообще считать ответственностью возложение обязанности возместить вред, если его причинение не является результатом виновного поведения правонарушителя. Отсюда различие во взглядах и появление различных теорий об основаниях ответственности за причинение вреда. Господствующей среди них является теория «вины с исключением», или иначе теория «стимулирования», согласно которой ответственность за причинение вреда наступает, по общему правилу, за вину, а в случаях, предусмотренных законом (являющихся исключением из общего правила), – независимо от вины и даже без вины. В этих случаях ответственность установлена в целях стимулирования «повышеннойбдительности» [4, c. 337], «особой предосторожности» [5, c. 521], «должного нужного государству и обществу поведения» [6, c. 137] и т. п. Возражение, которое обычно делается этим авторам, сводится к тому, что при отсутствии вины нельзя говорить о воспитательной роли права и стимулировании определенного поведения лица. На это сторонники рассматриваемой точки зрения вполне обоснованно отвечают: «...стимулировать, побуждать к деятельности можно и не обвиняя» [7, c. 43].

Близко к изложенной примыкает так называемая теория «двух начал». Опираясь на положения закона и широкое распространение на практике случаев причинения вреда источниками повышенной опасности, применительно к которым и установлена ответственность независимо от вины (и даже без вины), автор этой теории К.К. Яичков указывал, что ответственность возможна как за вину, так и без вины. Оба эти начала ответственности отражены в законе, поэтому нет никаких оснований утверждать, что вина как одно из этих начал – главное, определяющее, исходное по сравнению с другим – причинением [8, c. 170]. При всех различиях в обосновании ответственности при невиновном (случайном) причинении вреда общим для этих теорий является исходное положение авторов -ответственность может наступать не только за вину, но и без вины (за случайное причинение вреда).

Другие авторы, исходя из принципа «без вины нет ответственности», полагают, что отношения по возмещению вреда, причиненного в результате случайных, невиновных действий правонарушителя, хотя по своей внешней форме и напоминают отношения ответственности, исключают возможность квалификации их в качестве ответственности [9, c. 131-133].

Что касается второй позиции, то ее представители и в новейшей цивилистике продолжают развивать взгляд на причинение вреда как основание деликтной ответственности.

Такой разброс во взглядах предопределен неодинаковой трактовкой понятий «основание» и «условия» деликтной ответственности.

В.Т. Смирнов и А.А. Собчак подчеркивали, что «в юридической литературе, посвященной исследованию проблем гражданско-правовой ответственности вообще и деликтной ответственности в особенности, понятия «основание» и «условия» ответственности нередко смешиваются и употребляются как тождественные. Между тем их нужно различать не только потому, что каждое явление, отраженное в соответствующем понятии, обладает определенным, только ему присущим содержанием (явление должно, быть сущностным), но и главным образом потому, что они имеют различное не только смысловое, но и юридическое значение. «Основание» -это то, что порождает какое-либо явление, фундамент, на который последнее опирается и который определяет его природу. «Условия» – те признаки, которые характеризуют основание и без наличия которых явление не может возникнуть. Переводя на язык правовых понятий можно сказать, что «основание» – это юридический факт, порождающий возникновение определенных правоотношений, их изменение или прекращение, или на то,на что опирается правопритязание кредитора и из чего возникает обязанность должника в правоотношении. «Условия» – те признаки, которые характеризуют этот факт в целом или отдельные его стороны. Они указаны в законе. Поэтому их можно определить как те нормативные требования, которым в каждом конкретном случае должно отвечать основание (юридический факт) и при отсутствии которых не могут возникнуть или подвергнуться изменению соответствующие правоотношения, поскольку соответствующий факт не приобретает юридического значения (не становится юридическим фактом).

Переходя от изложенной общей посылки к непосредственному вопросу нашего исследования, можно сделать вывод, что факт причинения вреда жизни или здоровью гражданина (физический вред) источником повышенной опасности является основанием (поводом) для решения вопроса о привлечении владельца источника повышенной опасности (или иного обязанного лица) к деликтной ответственности. Для привлечения же владельца источника повышенной опасности к деликтной ответственности необходимо наличие определенного фактического состава. По вопросу о юридических фактах, образующих такой состав, в цивилистике были высказаны различные точки зрения. Так, О.С. Иоффе считал достаточным для возложения ответственности за вред, причиненный источником повышенной опасности, «всего лишь два условия: противоправность совершенного действия и причинная связь между ним и наступившими последствиями» [10, c. 803]. Следует заметить, что автор не признает вред и в качестве общего условия гражданско-правовой ответственности (элемента общего состава гражданского правонарушения). «...Поскольку ни один акт человеческого поведения не остается безрезультатным, определенный результат в смысле наносимого охраняемым отношениям урона неотделим от правонарушения. Однако при конструировании в законе составов отдельных правонарушений результат необязательно должен быть в них отражен». Исключение вреда из разряда условий гражданской ответственности представляется нецелесообразным, так как установление данного условия ответственности сопровождается, как правило, характеристикой причиненного вреда, что имеет, на наш взгляд, большое значение для квалификации нарушенного правоотношения, а также для определения размера ответственности.

Вопрос о вине делинквента в работах, посвященных ответственности за причинение вреда источником повышенной опасности, как правило, специально не рассматривается. Вина, по общему правилу, не является условием ответственности за причинение вреда источником повышенной опасности. Однако существует и ряд исключений – случаев виновной ответственности за такой вред. Это, например, случаи возмещения вреда, причиненного владельцам источников повышенной опасности при взаимодействии последних; компенсации морального вреда, возникшего в результате причинения источником повышенной опасности иного вреда, кроме вреда жизни и здоровью гражданина; ответственности законного владельца источника повышенной опасности за вину в противоправном изъятии последнего.

Таким образом, анализ действующего законодательства позволил прийти к выводу, что вина причинителя ни в одном из случаев не включается законодателем в фактический состав, необходимый и достаточный для возникновения деликтной ответственности вследствие причинения вреда жизни и здоровью гражданина источником повышенной опасности. Таким образом, презюмируем, что условия (фактический состав) наступления такого вида деликтнои ответственности имеют следующий вид: 1) факт вреда жизни или здоровью гражданина; 2) факт действия источника повышенной опасности; 3) причинно-следственная связь между фактом действия источника повышенной опасности и фактом вреда жизни или здоровью гражданина.

Blog

Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Содержание