Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
СИМБІОЗ ПУБЛІЧНОГО ТА ПРИВАТНОГО В СИСТЕМІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ
Формування в Україні інформаційного суспільства, як нового типу соціальної організації, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, породжує необхідність правового регулювання суспільних інформаційних відносин. Як зазначено в Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» одними із основних напрямків розвитку інформаційного суспільства в Україні є формування та впровадження правових умов його розвитку та забезпечення конституційних прав людини, суспільства та держави в інформаційній сфері [ 1 ]. В процесі правового регулювання інформаційних відносинах виникають певні конфлікти приватних та публічних інтересів, розв’язати які ставить за мету інформаційне право, яке в даний час перебуває в стані активного формування, що обумовлює актуальність наукових досліджень в цій сфері.
Метою даної доповіді є аналіз проблеми симбіозу публічного та приватного в системі правового регулювання інформаційних суспільних відносин в Україні.
Як цілком слушно зазначає Селіванов В., однією із цілей процесу існування суспільства як цілісної системи є пошук ефективних механізмів, що сприяли б процесу соціального розвитку, остаточним результатом якого є розвиток людської особистості [ 2, 11 ]. Конституційно – правове інституювання цього принципу знаходимо в ст. 23 Конституції України яка проголошує, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. В сучасних умовах озвиток людини в значній мірі пов’язаний із можливістю доступу до інформації та інформаційних ресурсів, що стало причиною легітимізації права на інформацію.
Право людини на інформацію на міжнародному рівні було закріплено в ст. 19 Загальної декларації прав людини, яка проголосила, що кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.
На думку Копилова В.А., витоки сучасного інформаційного права, як нової галузі права, містяться саме в нормах Загальної декларації прав людини. При цьому, інформація активно використовується в системах цивільного та публічного права, а також як об’єкт самостійного обороту і як засіб доказування між суб’єктами. На цій основі Копилов В.А. робить висновок, що інформаційне право – це комплексна галузь права, предметом регулювання якої є інформаційні відносини, і яка використовує весь спектр традиційних методів правового регулювання публічного і приватного права [ 3, 3 ]. Аналогічної точки зору притримується інший російський вчений – Городов О.О., який розглядає інформаційне право в якості комплексної галузі права, що регулює специфічні групи інформаційних відносин, які складають відокремлений, але тісно взаємодіючий з іншими галузями права предмет регулювання [ 4, 117 ].
В той же час, є інші думки з приводу з приводу місця інформаційного права в правовій системі. Так, російський вчений Тихомиров Ю.А. відносить інформаційне право до однієї із публічних галузей права, предметом правового регулювання якого є інформаційні відносини [ 5, 57 ]. Кохановська О.В. вважає, що термін «інформаційне право» спочатку з’явився в неюридичних джерелах і був покликаний уособлювати в собі, скоріше, бажання узагальнити розрізнені інформаційні дослідження і надати їм зрозумілої форми для вирішення комплексу правових проблем, тому більш виваженим є ведення мови про комплексне інформаційне законодавство. Коріння інформаційного права слід шукати у приватному праві тобто цивільному [ 6, 59] .
Таким чином, в юридичній науці виділяється три підходи до інформаційного права: публічно – правовий, приватно – правовий і комплексний. На нашу думку, специфіка інформації, як об’єкта правових відносин, передбачає галузеву множинність та свого роду «розпорошеність» інформаційно – правових норм. Поєднання публічності та приватності в регулюванні інформаційно – правових відносин обумовлюється необхідністю правового компромісу між інтересами держави та особи в інформаційній сфері. Цей компроміс знаходиться в оптимальному врегулюванні протилежних за змістом, але однакових за суб’єктним складом правовідносин, які знаходяться в наступних площинах: інформаційна безпека особи – інформаційна безпека держави, таємниця приватного життя людини – інформаційна відкритість всіх елементів механізму держави; публічна інформація – персональні дані тощо.
Систему правового регулювання інформаційних суспільних відносин доцільно аналізувати з точки зору закріплення інформації в системі законодавства, оскільки, те чи інше явище стає об’єктом правовідносин тільки в тому випадку, коли воно набуло певного рівня нормативно-правового регулювання і має легітимне визначення. Закон України «Про інформацію» визначає інформацію як будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [ 7 ]. Слід звернути увагу на те, що дана норма – дефініція дає загальне визначення інформації без вказівки на конкретну сферу суспільних відносин в якій інформація знаходиться в обігу. Подальший поділ інформації на види за змістом (на інформацію про фізичну особу; про стан довкілля; про товар (роботу, послугу); науково-технічну, податкову, правову, статистичну, соціологічну інформацію; інформацію довідково-енциклопедичного характеру) дає підстави стверджувати, що інформація може бути об’єктом будь – яких правовідносин: конституційних, адміністративних, цивільних, трудових, екологічних тощо. Підтвердження цього знаходимо в базових нормативно – правових актах України. Так, ст. 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також надає право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Цивільний Кодекс України визнає інформацію як об’єкт цивільного права і трактує її як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Закон України «Про телекомунікації», який визначає повноваження держави щодо управління та регулювання у сфері телекомунікацій, оперує поняттям «інформація» під яким розуміє відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб. в Кримінальний кодекс України визнає ряд відомостей обєктом кримінально – правової охорони (інсайдерську інформацію, державну та комерційну таємницю тощо). Перелік нормативно – правових актів публічно – та приватноправової належності, в яких інформація є об’єктом регулювання, можна продовжити, однак із наведених прикладів очевидний міжгалузевий характер інформаційних відносин.
Слід також підкреслити поліваріантність терміну «інформаційне право», яке в різних наукових джерелах розглядається в суб’єктивному і об’єктивному значенні, як галузь юридичних знань, як комплексна галузь права, як галузь публічного права, як складова приватного права тощо.
Важливо також відмітити теоретичний характер дискусій щодо появи нової галузі права – інформаційного, оскільки, в Україні немає нормативно визначеного переліку галузей національного права. В той же час, існує Класифікатор галузей законодавства України, затверджений наказом Міністерства юстиції України № 43/5 вiд 02.06.2004 р., метою якого є забезпечення виконання завдань з організації та ведення еталонної бази даних правової інформації, необхідної для формування правової політики, підвищення ефективності правового регулювання, реалізації програм законопроектних робіт, забезпечення правової реформи в Україні, вдосконалення обліку актів законодавства, а також забезпечення автоматизованого обміну правовою інформацією. У цьому Класифікаторі інформаційні відносини включені до рубрики «Зв’язок, інформація та інформатизація», що також може бути приводом для наукової дискусії.
Перелік спеціальностей за якими проводяться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, відносить інформаційне право до публічних галузей, хоча паспорт спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право містить основні напрями досліджень у галузі інформаційного права які стосуються і приватноправових відносин.
Таким чином, аналіз проблеми симбіозу публічного та приватного в системі правового регулювання інформаційних суспільних відносин в Україні свідчить про наявність певних протиріч з точки зору нормативістського розуміння права. В той же час розвиток інформаційного суспільства обумовлює перегляд традиційних поглядів на право та його систему, що може бути предметом подальших досліджень в цьому напрямку.
Література:
- Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки: Закон України вiд 09.01.2007 № 537-V // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – N 12. – ст.102.
- Селіванов В. Правова природа регулювання суспільних відносин / В. Селіванов // Право України. – 2000. – № 10. – с 10 – 20 с.
- Копилов В.А. О системе информационного права / В.А. Копылов // Научно- техническая информация. Серия 1. Организация и методика информационной работы . – 2000. – № 4. – С. 1 – 9.
- Городов О.А. Основы информационного права России: Учебное пособие / О.А. Городов. – СПб., 2003. – 305 с.
- Тихомиров Ю. А. Публичное право: Учебник для юрид. фак. и вузов / Ю.А. Тихомиров. – М.: БЕК, 1995. – с 211.
- Кохановська О. В. Цивільно-правові проблеми інформаційних відносин в Україні : Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук : 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право / О.В. Кохановська. – Київ, 2006. – 455 с.
- Про внесення змін до Закону України «Про інформацію»: Закон України вiд 13.01.2011 № 2938-VI . – Режим доступу : //www.rada.gov.ua.
Данильченко Олена Валентинівна
ОБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Під об’єктом цивільних правовідносин розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини.
Цивільний кодекс України відображає найбільш поширену теорію – теорію множинності правових об’єктів, тобто як такі розглядаються: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, нематеріальні блага (результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага), результати робіт, послуги тощо. Поняття «благо» і «об’єкт цивільного права» є поняттями збиральними.
Теорію об’єкта цивільних правовідносин справедливо вважають до найбільш заплутаних. Багато питань на сьогодні залишаються не розв’язаними : чи є синонімами «об’єкт» та «предмет» правовідносин? ; чи є тотожними за змістом поняття «об’єкт права» і «об’єкт правовідносин»?
Слово «об’єкт» – латинського походження (від «оbjectus» – предмет).
Новий тлумачний словник української мови одним із значень слова «об’єкт» подає явище, предмет, особа, на які спрямована певна діяльність, увага і т. п.
У Цивільному кодексі України термін «об’єкт» цивільного права набув законодавчого закріплення. Однак неминучий процес українізації правової лексики повинен би привести до визнання термінів «предмет» та «об’єкт» такими, що мають однакове цивільно-правове значення.
Доцент Ю. П. Космін, пише про об’єкт цивільних прав як про «те, заради чого суб’єкти вступають у відносини і на що спрямовані їхні суб’єктивні права та обов’язки з метою здійснення своїх законних прав та інтересів»[4. ст.178].
Однак така позиція є спірною. Насамперед, слід звернути увагу на нетотожність змісту словосполучень «те, з приводу чого» і «те, заради чого».
Слово «заради» означає мету, а не об’єкт права. Залишається приєднатися до погляду на об’єкт права як на благо, на яке спрямована його (права) дія.
Об’єкт права і об’єкт правовідносин вважаються поняттями тотожними за змістом. Якщо об’єктом права є житловий будинок, то абсолютний обов’язок не зазіхати на недоторканність цього права стосується цього ж будинку. Отже, в абсолютних правовідносинах об’єкт права, об’єкт обов’язку збігаються, а це засвідчує, що об’єкт правовідносин в цілому – єдиний[4.cт.179].
Серед головних ознак, притаманних об’єкту правовідносин, можна назвати такі:
– Об’єктом правовідносин є поведінка, але не будь-яка, а врегульована нормами права. Тобто право діє як один із важливих інструментів управління
поведінкою особи, яка і є об’єктом правового регулювання (правовідносин).
– Поведінка, не врегульована нормами права, не породжуватиме того правового результату, до якого прагне особа, задовольняючи свій інтерес. Хоча існують інтереси, які задовольняються поведінкою, не врегульованою правом (наприклад знайомство з видатним ученим). Відповідно, така поведінка не вважатиметься об’єктом правовідносин.
– При задоволенні свого інтересу особа може поводитися як правомірно (її поведінка відповідає визначеним правовим нормам чи не суперечить їм), так і протиправно (поведінка прямо суперечить правовим нормам).
– Спрямованість поведінки на задоволення інтересу. Кожна особа, що вступає в правовідносини, має свій особистий інтерес. За певних умов особи можуть об’єднуватися в правовідносинах. Це означає, що інтереси осіб або збігаються, або є різнонаправленими, але не суперечать один одному. Об’єктом цивільних правовідносин ми вважаємо врегульовану нормами цивільного права поведінку юридично рівних майново самостійних осіб, яка спрямована на задоволення майнових та немайнових інтересів.
Для характеристики особистих немайнових благ особи слід керуватися такими основними ознаками:
– дане благо належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним та юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності (наприклад, юридична особа не може бути наділена правом на життя, здоров’я, честь, гідність тощо). При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
– дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
– дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом.
– дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об’єктом, у грошовому еквіваленті;
– дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи-носія цих прав та/або передане іншим особам.
Значення особистих немайнових благ у теорії цивільного права полягає в наступному:
1) особисті немайнові блага становлять невід’ємну складову в системі об’єктів цивільних суб’єктивних прав;
2) особисті немайнові блага, будучи специфічним об’єктом особистих немайнових прав фізичних осіб, слугують однією з характерних ознак останніх, відмежовуючи їх від інших суб’єктивних цивільних прав;
3) особистим немайновим благам, у силу притаманної їм системи ознак, встановлено особливий цивільно-правовий режим, що, в свою чергу, впливає на статику та динаміку особистих немайнових прав фізичних осіб;
4) особисте немайнове благо є поняттям збірним, а отже, об’єднує в собі характерні ознаки низки однорідних об’єктів, таких як життя, здоров’я, честь, гідність, репутація, ім’я тощо.
5) окремі особисті немайнові блага наділені, поряд із загальними, особливими юридично значущими ознаками, і, таким чином, визначають диференціацію особистих немайнових прав фізичних осіб у межах їх системи.
Особливості обєкта, його характеристика напряму впливають на саме право, на зміст цивільного правовідношення.
Основна частина особистих немайнових прав виникає у зв’язку і з моменту народження, вони є природними властивостями людини. У ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав – народження людини і припис закону.
В ЦК України не має норми-дефініції особистого немайнового права, а лише зазначається, що особисті немайнові права належать кожній фізичній
особі від народження або за законом (ч. І ст. 269 ЦК України). Аналізуючи положення ч. 2-4 ст. 269 ЦК України можна визначити такі ознаки особистих немайнових прав фізичної особи:
– відсутність в них економічного змісту;
– належать кожній фізичній особі за народженням або за законом довічно;
– тісний зв’язок з особою-носієм, невідчужуваність цих прав ;
– заборона позбавлення фізичної особи цих прав;
– необмеженість, крім випадків, встановлених законом; [5.ст.128]
Стверджувати, що всі особисті немайнові права не пов’язані з майновою сферою, не можна. Наприклад, візьмемо право на охорону здоров’я. Зрозуміло, що реалізувати в повній мірі це право може особа, яка матеріально забезпечена. Або право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості для створення будь-якого винаходу, промислового зразка тощо необхідні певні матеріальні витрати.
Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом і не мають економічного змісту. Ці права тісно пов’язані з фізичною особою, і вона не може відмовитися від них, а також не може бути позбавлена цих прав і володіє ними довічно.
ЦК визначає, що фізична особа володіє своїми особистими немайновими правами довічно. У кодексі не сказано прямо, що ці права припиняються у момент смерті людини. З цього випливає, що, по-перше, навіть повна руйнація особистості (у зв’язку, скажімо з психічною хворобою) не є підставою для припинення особистих немайнових прав, а по-друге – що і померла людина, умовно кажучи, лишається об’єктом правової охорони, що породжує юридичні обов’язки щодо поваги до тіла та місця поховання померлого (ст. 298 ЦК), неприпустимості поширення недостовірної інформації про нього (ст. 277 ЦК).
За ступенем зв’язку особистих немайнових прав з майновими вони поділяються на: особисті немайнові права, які не пов’язані безпосередньо з майновими; ті, що тісно пов’язані з майновими правами.
Існує також поділ даної сфери прав за структурою зв’язків учасників відносин на: абсолютні права (особа-носій має таке право, якому протиставляється необмежене коло зобов’язаних не порушувати його); відносні права (носію права протистоїть конкретна особа чи кілька осіб).
Література:
1. Йоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву.-М.:Статут.-2003.-782с.
2. Гончаренко С. Особисті немайнові права//Адвокат. – 2006. – № 4. – С. 13.
3. Гражданское право: Учебник. Том 1/Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – 6-е изд., перераб. и доп. – М.: Велби, 2002. – С. 279.
4. Ромовська З.В. Українське цивільне право: Загальна частина: Академічний курс: Підручник. – К.: Атіка, 2005. – С. 178.
5. Цивільне право України: Курс лекцій/За ред. Р.Б. Шишки, В.А. Крайтора. – Х.: Еспада, 2004. – С. 124.
Прогонюк Людмила
ДОГОВІРНЕ І ЦЕНТРАЛІЗОВАНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДИСЦИПЛІНИ ПРАЦІ: ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ
Безспірно, всюди, де процес створення матеріальних благ проходить колективно, необхідною умовою є встановлення дисципліни праці, визначення порядку праці, розподілення та уточнення обов’язків між учасниками, єдиного керівництва, підпорядкування всіх такому порядку.
Так, трудова дисципліна є складне, неоднозначне поняття. У науці трудового права більшість фахівців розглядають дисципліну праці як правову категорію в чотирьох аспектах: як принцип трудового права; як елемент трудових правовідносин; як інститут трудового права; як фактичну поведінку учасників трудового процесу.
На сучасному етапі розвитку економіки, плюралізмі форм власності дисципліна праці – це необхідна умова та передумова будь-якої скооперованої праці, організованої роботи, що передбачає обов’язкове підпорядкування всіх працівників правилам поведінки, встановлених законодавством про працю та трудовим договором. Дозріло таке твердження в суспільстві, що для забезпечення трудової дисципліни необхідна перш за все нормальна організація праці, порядок на виробництві, ефективна система стимулювання працівників, тобто те, що сьогодні іменується ефективним менеджментом.
Таку роль перш за все покладають на роботодавця, керівника підприємства, який в межах визначеної законом директивної влади, тобто права вимагати від працівника виконання обов’язків за трудовим договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку має можливість за допомогою сучасного менеджменту так організувати трудовий процес, щоб було забезпечено нормальне та ефективне функціонування виробництва, що є необхідною умовою порядку і дисципліни на підприємстві.
Така здорова ідея закріплена в ст. 140 КЗпП «трудова дисципліна забезпечується шляхом створення необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи». Ця формула знаменувала відхід від переважно публічно-правових підходів регулювання трудової дисципліни до більш широкого використання приватноправових та організаційних методів підтримання порядку і дисципліни на виробництві.
Таким чином, під дисципліною праці слід розуміти заснований на принципах моралі та нормах права порядок взаємовідносин учасників трудового процесу, що виражається в належному виконанні своїх трудових обов’язків за допомогою методів мотивації та стимулювання організації праці з обов’язковим підпорядкуванням встановленим правилам поведінки, закріплених механізмами як публічно-правового (кодексом, законами), так і приватноправового характеру (локальними нормативними актами підприємства, трудовим договором).
При всій різноманітності визначень дисципліни праці, головною ознакою для всіх них є необхідність дотримання сторонами встановленого порядку (внутрішнього трудового розпорядку). Такий порядок постає у вигляді системи правових норм, що регламентують перебіг трудової діяльності працівників конкретного підприємства, установи, організації.
Юридичною першоосновою забезпечення трудового розпорядку і дисципліни праці є визначена Кодексом конфігурація трудового договору. Підпорядкування працівника діючим на підприємстві правилам внутрішнього трудового розпорядку складає головний елемент визначення трудового договору (ст. 21 КЗпП).
Підпорядкування внутрішньому трудовому розпорядку виникає у всіх випадках, коли працівник включається у колектив підприємства, організації для виконання певної трудової функції, та бере участь в управлінні виробництвом і соціальним розвитком колективу. Виокремлення такої суттєвої ознаки надає можливість характеризувати відносини між працівником та роботодавцем як особливі стосунки підпорядкування працівника владі адміністрації.
Підпорядкування визначається суттю трудових правовідносин. Так, А. Р. Саркісов зазначає, що у трудових правовідносинах стосунки конкретних суб’єктів мають характер управління та підпорядкування. Працівник включений відповідно до трудового договору в колектив підприємства, підпорядковується його внутрішньому трудовому розпорядку [1, 122].
Крім визначення за трудовими відносинами «владнопідпорядкувальної» природи як основоположної, для забезпечення правового регулювання внутрішнього трудового розпорядку велике значення має чітке визначення «джерела» такої їх характеристики. Іншими словами, внутрішній трудовий розпорядок має основу, яка визначає його правову природу, специфіку правового регулювання та потребує чіткого усвідомлення.
Основою внутрішнього порядку в сучасній правовій системі підприємства, тобто визначальними факторами його правової організації є влада власника підприємства; колективні договори; трудовий договір.
Звісно, внутрішній трудовий розпорядок базується не тільки на вказаних вище засадах. Крім них, існує законодавство (у широкому розумінні усі нормативні акти), які є основою правового регулювання внутрішнього трудового розпорядку. Саме так реалізується вплив публічної влади (відповідно держави) на внутрішній порядок підприємства. Активна роль держави як носія публічної влади проявляється в регулюванні трудових відносин у двох аспектах. Насамперед це пов’язано з тим, що внутрішній трудовий розпорядок є складовою частиною громадського порядку. Забезпечення внутрішнього трудового розпорядку є одночасно забезпеченням громадського порядку. Разом з тим, це надає державі право втручання у відносини між працівником та роботодавцем [2, 103].
Держава є гарантом забезпечення прав роботодавця та працівника. Відповідно до внутрішнього трудового розпорядку це означає право впливати на повноваження роботодавця щодо обрання засобів впливу на поведінку (як примусу, так і переконання) працівника, способи організації праці на підприємстві, спосіб вирішення трудових спорів на останньому. З іншого боку, це визначає право впливати на ставлення працівника до праці, до майна роботодавця, його особи. Отже, внутрішній трудовий розпорядок – це не тільки приватна зацікавленість роботодавця, а й об’єкт державного інтересу та впливу, що є причиною існування відповідних норм трудового права.
Але характеристика внутрішнього трудового розпорядку як загальнообов’язкового припису, що покликаний забезпечити необхідну форму поведінки учасників трудового процесу в колективній праці не може повністю характеризувати основи внутрішнього трудового розпорядку. Питання про можливість законодавчого регулювання трудових відносин – це питання про межі (критерії) державного втручання в діяльність підприємства, співвідношення локального та централізованого регулювання трудових відносин.
Як наслідок, продовжується практика прийняття на підприємстві основного документу, що регулює внутрішній трудовий розпорядок, – Правил внутрішнього трудового розпорядку, які приймаються на підставі типових правил, актів, прийнятих у централізованому порядку. Частіше це відбувається шляхом повного текстуального повторення. І якщо стосовно державних установ дана практика може вважатись прийнятною, то для недержавних підприємств, організацій повторення положень КЗпП та законів про працю навряд чи може бути основою для регулювання внутрішнього трудового розпорядку.
Так, внутрішній трудовий розпорядок можна визначити як правову форму самоорганізації стосунків між роботодавцем і працівником, основними чинниками якої є самостійність роботодавця щодо організації праці (як предмет приватно-правового регулювання), а також робочий контроль, участь працівників в управлінні підприємством, усі форми колективного захисту (як предмет публічно-правового регулювання).
Як відмічає І. Я. Кисельов, в країнах заходу дисципліна праці ніколи не розглядалася як окремий самостійний інститут трудового права. Традиційно питання підтримання трудової дисципліни, порядку на виробництві висвітлюються у прив’язку з трудовим договором, правами та обов’язками сторін трудових правовідносин. Дисципліна праці трактується скоріше, як проблема приватного, ніж публічного права. В більшості країн джерелом правового регулювання трудової дисципліни є правила внутрішнього трудового розпорядку і колективні договори і тільки в деяких випадках (наприклад, у Франції) питання трудової дисципліни частково регулюються законодавством [3, 101].
Звісно, локальні нормативно-правові акти в сучасних умовах є тією формою права, яка без громіздких процедур прийняття і введення в дію здатна опосередкувати соціально-трудові відносини на будь-якому підприємстві та забезпечити належну дисципліну праці. Але дієвість локальних нормативно-правових актів прямо залежить від правильного їх поєднання з загальними нормативно-правовими актами. Розумне їх поєднання дозволило б максимально забезпечити інтереси працівників і роботодавців в умовах ринкових відносин. Проблема забезпечення науково обґрунтованого поєднання договірного та централізованого регулювання умов праці набуває особливої актуальності саме зараз, коли в науці трудового права все більше уваги приділяється питанням підвищення ефективності правових норм, їх здатності правильно відображати, закріплювати дію законів про працю в потрібному для розвитку економіки напрямку.