Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Содержание

Правове регулювання банкрутства в україні
The right to information in the system of human rights
The list of used sources
Публічно-правові засади пенсійної реформи в україні

Подобный материал:

1 ... 41 42 43 44 45 46 47 48 ... 52

Література:

Саркисов А. Р. Соотношение внутреннего трудового распорядка и трудового договора / А. Р. Саркисов // Советское государство и право. – 1972. – № 3 – С. 120-123.
Панасюк О. Про «внутрішній трудовий розпорядок» як категорію трудового права / О. Панасюк // Право України. – 2005. – № 4. – С. 100-104.
Киселев И. Я. Зарубежное трудовое право: учебник для вузов / И. Я. Киселев. – М. : Норма, 2000. – 263 с.

Богомолова Наталія

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА В УКРАЇНІ

На Україні створено спеціальний правовий механізм, який дозволяє на практиці узгоджувати інтереси боржника та його кредиторів, проводити процедури розпорядження майном, санації та ліквідації підприємств. Основним законом, що регулює правовідносини у сфері банкрутства є Закон України від 30.06.99 р. № 784-XVI «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 30 червня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 42-43. – Ст. 378.)

Звертаючись до даної теми, хочемо зауважити, що банкрутство є, передусім, економічною, а не юридичною категорією, кожна країна має свої особливості стосовно його регулювання, подолання, а інколи навіть мети. Скажімо, законодавство Англії і Німеччини більше захищає кредиторів, а США і Франція віддають пріоритет боржникам. Проте не можна твердити, що у світі існують «продебіторські» чи «прокредиторські» концепції регулювання банкрутства у їх чистому вигляді, оскільки основна ідея всіх сучасних розвинених систем правового регулювання неспроможності полягає в тому, що доцільніше зберегти діюче підприємство, ніж розпродати його вроздріб.

Зазвичай виділяють три концепції розвитку законодавства про неспроможність (банкрутство):

створення механізму розподілу максимізованих активів боржників (концепція Манфреда Бальца);
ефективний розподіл активів і захисту кредиторських вимог (англійська система);
ефективний розподіл і виконання макроекономічних функцій (американська, французька, українська системи).

При цьому у більшості країн основною процедурою все ж залишається конкурсне провадження, у ході якого всі дії з майном здійснюються на користь кредиторів.

Саме відсутність реабілітаційних процедур (санації) свого часу стала однією з дуже важливих проблем, що виникла в процесі перебудови економіки України.

На сучасному етапі, відносини, пов’язані з банкрутством, регулюються низкою нормативно-правових актів різної юридичної сили, але залишається багато прогалин в чинному законодавстві України. Тому Верховна Рада України постановила: Внести зміни до Закону України «Про банкрутство» (2343-12) // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 31. – Ст. 440; 1993. – № 29. – Ст. 308; 1994. – № 27. – Ст. 224).

Визначені Законом норми не повною мірою використовуються для відновлення платоспроможності потенційно здатних до ефективної реструктуризації підприємств.

У Законі відсутні дієві механізми реструктуризації заборгованості шляхом залучення інвесторів, обміну боргів на акції або частки у статутному капіталі боржника після порушення провадження у справі про банкрутство.

Закон не встановлює реальної відповідальності арбітражних керуючих, які разом з боржником та кредиторами є основним учасником процедур банкрутства, за заподіяну шкоду боржнику чи кредиторам непрофесійними діями або бездіяльністю.

Тому повністю погоджуємося з Концепцією Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яка пропонує наступні шляхи удосконалення процедур банкрутства за такими основними принципами:

забезпечення пріоритетності відновлення платоспроможності підприємств порівняно з їх банкрутством;

забезпечення балансу інтересів кредиторів, боржників та власників їх майна;

стимулювання відновлення платоспроможності підприємств у досудових (позасудових) процедурах санації (реструктуризації).

Законопроектом необхідно передбачити:

положення, спрямовані на запобігання банкрутству суб’єктів господарювання;

оптимальні шляхи реструктуризації та погашення боргових зобов’язань суб’єктів господарювання;

розширення повноважень суб’єктів управління об’єктами державної власності під час проведення процедур банкрутства підприємств державного сектору економіки;

спрощення процедур банкрутства та мінімізацію можливостей зволікання з їх проведенням;

особливості відновлення платоспроможності або банкрутства державних підприємств та підприємств, у статутних капіталах яких частка держави становить понад 25 відсотків;

заходи щодо відновлення платоспроможності боржників у позасудовому порядку та нормативне врегулювання заходів досудової санації;

обмеження умов, за якими під час проведення процедур банкрутства можливе оскарження рішень судів першої інстанції;

оптимізацію строку дії мораторію на задоволення вимог кредиторів;

критерії, на підставі яких суд приймає рішення про проведення до утворення ліквідаційної комісії аудиту фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання для виявлення фактів порушень, допущених власником майна боржника або керівником боржника;

скорочення граничних строків проведення процедур розпорядження майном, санації боржника та ліквідації банкрута;

очікувані результати виконання плану санації, укладення мирової угоди;

механізм виявлення кредиторів та їх повідомлення про порушення провадження у справі про банкрутство;

покладення на державний орган з питань банкрутства функцій призначення за участю суб’єктів управління об’єктами державної власності арбітражних керуючих для здійснення повноважень розпорядників майна, керуючих санацією та ліквідаторів державних підприємств та підприємств, у статутних капіталах яких частка держави становить понад 25 відсотків;

обов’язкове страхування діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) на випадок заподіяння шкоди боржнику або кредиторам під час провадження у справі про банкрутство;

підвищення вимог до рівня кваліфікації арбітражних керуючих, посилення контролю за їх діяльністю та удосконалення механізму притягнення до відповідальності арбітражних керуючих у разі неналежного виконання ними обов’язків розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів;

покладення на державний орган з питань банкрутства повноважень щодо встановлення порядку розроблення, підготовки та погодження планів санації, мирових угод;

встановлення порядку відчуження майнових активів боржника у процедурах банкрутства;

запровадження механізмів вирішення питань зайнятості та працевлаштування найманих працівників, звільнених у зв’язку з банкрутством роботодавця, а також працівників, звільнення яких передбачається процедурою санації у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці боржника, вирішення інших соціальних питань, пов’язаних з банкрутством;

спрощення процедури ліквідації відсутнього боржника;

врегулювання процедур банкрутства, пов’язаних з іноземним провадженням;

механізм погашення заборгованості із заробітної плати та забезпечення її своєчасної виплати працівникам суб’єктів господарювання, що перебувають у процедурі банкрутства.

Прийняття нової редакції Закону забезпечить вжиття своєчасних і більш ефективних заходів до відновлення платоспроможності суб’єктів господарювання, в тому числі підприємств державного сектору економіки, сприятиме підвищенню ефективності взаємодії учасників провадження, запобігатиме необґрунтованому розпорядженню майном боржників, заподіянню шкоди кредиторам або боржникам непрофесійними діями арбітражних керуючих.

Вважаємо, також, що в Законі потрібно закріпити спеціальну статтю про повноваження податкового кредитора і визначити його головне завдання – збереження функціонування суб’єкта господарювання.

Таким чином, завдання нашої держави на сьогодні полягає в упорядкуванні питань неспроможності (банкрутства) підприємств з пріоритетом державних інтересів. Продуманий і науково обґрунтований синтез досягнень ряду зарубіжних країн дозволить у перспективі створити в Україні ще більш ефективно дієвий інститут банкрутства та могутні кримінально-правові й організаційні основи протидії кримінальним формам банкрутства.

Voitovich Pavel

THE RIGHT TO INFORMATION IN THE SYSTEM OF HUMAN RIGHTS

For many centuries the society has discussed and debated issues related to freedom. This freedom is represented by freedom of a person and an individual. They are economic, political and social freedoms. They are freedoms for different political system and at different times.

The freedom of information, its receiving and spread and information change is of great importance too. Information is vital to man, because without it he cannot make a choice, and to use his freedom.

The right to information and its interpretation and realization in today’s society originates from the freedom of information. The freedom of information is not limited by the function only to receive information. The freedom of information is a part of human freedom and affects its realization. For this freedom’s realization a person fills up the available information, for example, by sharing it with other people, producing new information [1, p. 3 – 4].

UN Resolution 59 (1) 1946 stresses that the freedom of information is a basic human right and it is a criterion for all other kinds of freedom which are under defense of UNO.

Human rights are defined and normatively structured features and peculiarities of an individual that express his freedom, they are also integral and necessary means and conditions of his life, relationship with a society, state and other individuals [2, p. 1].

Human rights are inalienable. No one can deprive a man of his natural rights – to life, personal integrity, freedom to choose the way of life, freedom of conscience, opinions and belief, autonomy in the sphere of privacy and other rights. Modern world is impossible without human rights which are based on the principles of liberty, equality, justice and are universal in nature.

Today’s relations between the power and a person are characterized by the value reorientation. The previous stages of society’s development were characterized by the main role of a state and now a person has a priority in these relations [3, p. 63]. In this context informational rights are special and specific kind of human rights because informational society poses the problems of finding more appropriate mechanisms of relations regulation at all levels [4, p. 71].

According to Article 34 of the Constitution of Ukraine everyone is guaranteed the right to freedom of thought and speech, and to the free expression of his or her views and beliefs. Everyone has the right to freely collect, store, use and disseminate information by oral, written or other means of his or her choice.

In general the Constitution of Ukraine contains more than 20 legal norms establishing informational rights and freedoms. However just the fixation of the right to information is not enough for its realization and there should be some guarantees of its realization.

As Afanasjeva O. and Afanasjev M. [5] underline, the sphere of human rights is characterized by significant change and it is a reply for the modern crisis of democracy. The realization of democratic ideas is restricted by the individuals’ selfishness and by the specialization and professionalization of politics, significant manipulations of public opinion. And a subjective right to information resists these phenomena. The right to information has a public, state-civil nature and plays a state-building and society-building role [6, p. 156]. This right is the real guarantee of political domination transparency [7, p. 6].

As it is rightly noted by L. Tereschenko, the access to information is important not only for individuals, it is also of great interest for business structures, because it is important for them to receive information on a wide range of issues in time [8, p. 46].

Marhgeim M. and Gavrishov D. underline that it is difficult to include the right to information in one of the generations of human rights, because it can be considered as the right of the first generation, so as the right of the fourth generation of human rights [9, p. 4].

In the process of the right to information legal regulation it is necessary to observe the rules and principles of international law and take into account that the right to information meaning has changed together with the civilization development.

It should be also taken into account that information is not just data, but it is connected with the individual’s possible behavior, the probability of individual’s self-expression, the necessity of the establishment of certain guarantees and defense of the right to information.

E. Pilat states that there are some elements (powers) in the right to access to information (the right to information in a wide sense). These powers can be realized by all the subjects of the right to information [10, p.131]. They are:

– the right to access to the documents and other materials, information resources and informational systems,

– the right to appeal for information to certain entities,

– the right to receive information from certain subjects,

– the right to record information, including through technical means,

– the right to reproduce the information obtained ia a lawful way,

– the right to bring information to specific entities through its publication and spread through data exchange network (including Internet), transmission it through the mass media in the mode of messages.

International fixation of the right to realize informational rights not only in the territory of one country, but also in foreign countries, became the basis for a number of constitutions and a condition of international informational exchange development [11, p. 107].

THE LIST OF USED SOURCES:

Кротов А.В. Свобода информации и право на информацию человека // Адвокатская практика. – 2007. – № 2. – С. 2 – 5.
Права человека: Учебник для вузов / Отв. ред. чл.-корр. РАН, д.ю.н. Е. А. Лукашева. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – 573с.
Лукашева Е.А. Права человека в глобализирующемся мире. – М.: Норма, 2007. – С. 63.
Проскурников Р.И. Конституционно-правовое регулирование реализации прав граждан на получение информации (опит Федеративной Республики Германия) // Конституционное и муниципальное право. – 2010. – № 11. – С. 70 – 72.
Афанасьева О., Афанасьев М. Наш доступ к информации, которой владеет государство. – М.: Фонд «Либеральная миссия», 2010.
Холодковский К.Г. Доступ к информации как демократический институт // Полис. – 2010. – № 5. – С. 155 – 160.
Федосеева Н.Н. Право граждан на доступ к информации в Российской Федерации // Гражданское право. – 2007. – № 3. – С. 6 – 11.
Терещенко Л.К. Доступ к информации: правовые гарантии // Журнал российского права. – 2010. – № 10. – С. 46 – 53.
Мархгейм М.В., Гавришов Д.В. Проблемы развития юридического содержания права граждан на информацию // История государства и права. – 2008. – № 10. – С. 4 – 5.
Пілат Є. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу особи // Вісник Львівського Університету. Серія юрид. – 2010. – Вип. 50. – С. 127 – 132.
Ковалева Е. Международно-правовое регулирование права доступа к информации // Власть. – 2010. – № 7. – С. 107 – 110.

Каптар Ганна

ПУБЛІЧНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПЕНСІЙНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

Конституція проголосила Україну соціальною державою, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [1, ст.3]. Це покладає на державу виконання цілої низки обов’язків, одним з найважливіших з яких є гарантування гідного пенсійного забезпечення. В останні роки у цьому напрямку зроблено чимало кроків, прийнято низку нормативних актів. У всіх на устах сьогодні пенсійна реформа в Україні, шляхи її здійснення та можливі наслідки. Не вдаючись в полеміку з приводу доцільності проведення реформи у сфері пенсійного забезпечення, зазначимо одне – реформа давно назріла, не викликає сумніву потреба не просто оновлення пенсійної системи, а її кардинальної зміни. Обумовлюється це багатьма чинниками, головними серед яких є зростання диспропорції між пенсіонерами та працюючим населенням, наявність невиправдано великої кількості пільговиків. Пенсійні видатки зростають випереджальними темпами порівняно з можливостями економіки щодо їх забезпечення: питома вага пенсійних видатків у ВВП в Україні одна з найвищих у світі й має тенденцію до збільшення (у 2004-2007 рр. – 12-14 %,у 2008 р. – 15,8% ВВП). У кризовому 2009 році цей показник досяг 18,0% ВВП, при цьому трансферти з держбюджету склали майже 40% доходів Пенсійного фонду. Високі пенсійні зобов’язання відволікають ресурси економіки від цілей розвитку, ставлять під загрозу виконання державою своїх функцій [2].

Підкреслимо, що соціальне забезпечення в силу своєї правової природи регламентується у переважній більшості нормами публічного законодавства. Традиційно право соціального забезпечення відноситься до галузей публічного права, хоча в останній період можна говорити про зростання ролі договорів у сфері пенсійного забезпечення. Проте домінують у даній сфері норми публічного права, на аналізі основних з них ми і зосередимо свою увагу.

Започаткувало перший етап пенсійної реформи прийняття 9 липня 2003 року Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [3, ст.1], який вперше запровадив три самостійні рівні пенсійної системи. Перший рівень – солідарна система, яка базується на принципі солідарності поколінь і стосується забезпечення пенсіями нинішнього покоління непрацездатних громадян. Сутністю такої системи є обов’язкове пенсійне страхування з метою компенсування застрахованим громадянам доходу від трудової діяльності, який вони втратили внаслідок непрацездатності через настання старості або інвалідності, а непрацездатні члени сімей померлих застрахованих осіб, які перебували на їх утриманні, внаслідок втрати годувальника. Другий рівень – накопичувальна система – ґрунтується на особистому страхуванні на випадок досягнення пенсійного віку, яке виконує роль додаткової гарантії забезпечення певного рівня життя пенсіонерів, що дозволяє їм мати гідний рівень достатку після припинення трудової діяльності. Третій рівень – недержавне пенсійне забезпечення – є додатковим добровільним видом пенсійного забезпечення громадян, які бажають отримувати інвестиційний дохід від розміщення їх активів у недержавних пенсійних фондах. Проте багато норм даного закону залишилось нереалізованими, не усунуто було дисбаланс між розмірами пенсій у солідарній системі, відкритим залишилось питання про обмеження максимального розміру пенсій, продовжує залишатись значним навантаження на бюджет Пенсійного фонду України через надмірну кількість пільгових категорій пенсіонерів, відкритим є питання запровадження накопичувальної частини пенсії. Тому пенсійна реформа вимагає свого логічного продовження та завершення. На виконання цих завдань, зокрема спрямовані норми Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», який передбачає зміни умов призначення пенсій у солідарній системі, уточнює положення щодо обов’язкової накопичувальної пенсійної системи та визначає умови участі недержавних пенсійних фондів на другому рівні [4]. Наріжним каменем цього Закону стала норма щодо підвищення пенсійного віку для жінок, відповідні зміни були внесені в Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 3 липня 2003 року. Зокрема, ст.26 даного Закону встановлює нову норму, згідно якої особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років. До досягнення цього віку право на пенсію за віком мають жінки 1961 року народження і старші після досягнення ними відповідного віку, передбаченого ст.26 Закону. Іншими словами відбулося законодавче підвищення пенсійного віку для жінок з 55 до 6о років. Звичайно, воно відбувається поетапно, через кожні 6 місяців, однак факт залишається очевидним – для того, щоб реалізувати право виходу на пенсію, жінці потрібно працювати довше, в перспективі – до досягнення 60 років. Якщо відкинути політичні дискусії навколо цього питання і зосередитись виключно на соціально-демографічних, економічних, медичних та юридичних чинниках, які спонукали до підвищення пенсійного віку для жінок, то можна стверджувати про доцільність такого кроку. Більше того, неминучим буде і наступне підвищення віку виходу на пенсію і для чоловіків. Е.М. Лібанова наголошує з цього приводу, що якщо зважити на співвідношення жінок та чоловіків у пенсійному віці та статеві особливості структури життєвого потенціалу (середню тривалість працездатного та пенсійного періодів життя), то слід підкреслити, що дійсно дієві результати може дати встановлення рівного пенсійного віку – 63 років для чоловіків і жінок [5, с.56]. М.В. Кравченко слушно зазначає, що низький пенсійний вік негативно позначатиметься на пенсійному забезпеченні українців. Щодо першого рівня пенсійного забезпечення – реформованої солідарної системи – відбуватиметься поглиблення несприятливого співвідношення працездатних осіб і пенсіонерів (за умови збереження існуючого віку виходу на пенсію у 2050 році на 1000 осіб працездатного віку припадатиме 724 особи пенсійного віку), що вимагатиме збільшення норм відрахувань до Пенсійного фонду. Щодо другого та третього рівнів – обов’язкової накопичувальної системи та недержавного пенсійного забезпечення – більш ранній вихід на пенсію зменшує кількість років, протягом яких особа могла би примножувати обсяги пенсійних накопичень [6, с.435]. Таким чином підвищення пенсійного віку є болючою, однак необхідною умовою покращення самого стану пенсійного забезпечення.

Сучасна пенсійна система повинна бути спроможною надати зароблений і очікуваний повний розмір пенсій якраз у той самий час, коли людина виходить на пенсію. Це є принципово важливою рисою реального соціального забезпечення Це означає, що реформована система повинна ефективно працювати на користь багатьох поколінь.

Blog

Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Содержание