Geum.ru

Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материалаДокументы

Содержание


Приватно-правові засади у функціонуванні місцевого самоврядування в україні
Проблеми публічно-правової відповідальності: досвід державних закупівель в охороні здоров’я
До питання про трактування відповідальності у цивілістичній науці: системний аналіз
Подобный материал:
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52
Література:
  1. Прокопенко В. I. Трудове право України: Підручник. – X.: Фірма «Консум», 1998. – 480 с
  2. Конституція України (із змінами і доп.). – К.: Атіка, 2006. – 64 с.
  3. Генеральна угода про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні на 2010-2012 роки, підписана 9 листопада 2010 року [Електронний ресурс] / Режим доступу до док.: org.ua/images/stories/images/2010/november/151110/genugoda2010-2012p.pdf
  4. Кодекс законів про працю: Офіц. видання. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 160 с.
  5. Трудовий кодекс України. Проект Закону України від 4. 12. 2007 року №1108. Дата розгляду: 10.12.2009 р. [Електронний ресурс] / Режим доступу до док.: gazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JF0US00I.phpl
  6. Про оплату праці. Закон України від 24.03.1995 р. [Електронний ресурс] / Режим доступу до док.: gazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2008_12_25/an/423/T080300.phpl#423



Демченко Іван

ПРИВАТНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ У ФУНКЦІОНУВАННІ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

У кожній країні, в залежності від її політико-правового та адміністративно-територіального устрою, місцеве самоврядування має свої особливості. Однією із таких особливостей є ступінь існування у відносинах місцевого самоврядування приватно-правових засад – насамперед у фокусі концепції «надання публічних послуг населенню». У цьому аспекті зауважимо, що мова все ж таки йде про публічні норми із вміщенням у них частини правових відносин, що врегульовуються нормами приватно-правового характеру. Тривалий час у нашій правовій доктрині проводився достатньо жорсткий і дещо упереджений поділ засобів і методів впливу на суспільні відносини, які виникають у сфері управлінської діяльності (до якої можна віднести і відносини у сфері місцевого самоврядування). Вважалося, що сфері приватного права притаманні відносини рівності і партнерства, а публічним галузям, зокрема, у відносинах у сфері місцевого самоврядування «є пріоритетним імперативний метод» [1, С.15]. Нові соціально-економічні умови потребують більш адекватного реагування на виклики часу, у тому числі використання приватно-правових засад у місцевому самоврядуванні України.

Класичним прикладом із реформування системи місцевого самоврядування у бік приватно-правових засад є досвід Великобританії. Радикальна реформа місцевого самоврядування, що була розпочата у вісімдесятих роках минулого століття базувалася на таких ключових ідеях: 1) впровадження ідей конкуренції у сферу надання публічних послуг; 2) відмова від принципів державного адміністрування згаданих послуг; 3) орієнтація на принцип субсидіарності. Уряд Великобританії, з метою одночасного скорочення державних витрат та підвищення якості та ефективності так званих «публічних послуг», передав частину останніх «до приватного сектору або неприбуткових організацій шляхом укладання адміністративних договорів або приватизації» [2,c.20].

Причини, що спонукали до реформ у Великобританії, на даний момент спостерігаються в Україні. Станом на 2009 рік перед місцевим самоврядуванням в Україні із-поміж інших стоять наступні проблеми: – економічна неспроможність переважної більшості територіальних громад, органів місцевого самоврядування щодо здійснення своїх повноважень; – нерозвиненість незалежного суспільного сектору соціальних ініціатив і соціальної економіки з виробництва соціальних, культурних, побутових, інформаційних та інших послуг для населення[3]. Вважаємо, що станом на сьогоднішній день проблеми залишилися тими самими. Отож постає питання, яким чином може бути покращено функціонування місцевого самоврядування в Україні із урахуванням приватно-правових засад?

Вважаємо, що основою для впровадження приватно-правових засад у місцеве самоврядування в Україні може слугувати запровадження ідеї субсидіарності у місцевому самоврядуванні. Принцип субсидіарності позиціонується як необхідна складова вільного та незалежного місцевого самоврядування. У цьому разі він виступає європейським правовим стандартом місцевого самоврядування. Джерелом таких стандартів для більшості країн-членів Ради Європи виступає Європейська хартія місцевого самоврядування. У зазначеному міжнародному документі виділено дві основні складові принципу субсидіарності у місцевому самоврядуванні. Це, по-перше, здійснення муніципальних функцій, як правило тими інституційними органами, які мають найтісніший контакт з громадянином; по-друге, наділяючи певною функцією інший орган, необхідно враховувати обсяг і характер завдання, а також вимоги досягнення ефективності та економії. У зазначеному мова йде про розподіл повноважень на користь місцевого самоврядування. Проте, буде також вірним положення про те, що деякі із функцій місцевого самоврядування можуть бути передані вже на підставі адміністративних договорів до інших суб’єктів, у тому числі приватного права. Відповідно до п.14 ч.1 ст.3 Кодексу Адміністративного судочинства України адміністративний договір – дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди [4]. Таким суб’єктом і буде виступати орган місцевого самоврядування. Однак, зауважимо, що зазначені вище положення, що стосуються адміністративних договорів, слід відрізняти так звані «нормативно-правові договори», що, згідно із позицією А.Онупрієнко, належать до «системи нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів місцевої влади»[ 5,С.81]. Такі «нормативно-правові договори» можуть бути визнані як певних різновид організаційних відносин між суб’єктами владних повноважень.

Аналізуючи положення, насамперед цивільного права України, приходимо до наступного висновку: органи місцевого самоврядування, як юридичні особи публічного права, можуть укладати договори з іншими юридичними особами. Беззаперечно, базуючись на положенні частини 2 статті 19 Конституції України відмічаємо, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Ґрунтуючись на зазначеному, приходимо до наступного висновку, що предмет таких договорів органів місцевого самоврядування, виходячи із аналізу ч.2, ст.23 Господарського кодексу України, ч.1 ст.18, п.43, ч.1,ст.26 та п.16, ч.4, ст.42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» обмежений виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад. Окрім, цього, як зазначає О.Довгерт, відповідно до чинного законодавства, за органами місцевого самоврядування закріплюється майно на праві оперативного управління [6,С.212]. Отже, органи місцевого самоврядування, які управляють цим майном, можуть укладати договори щодо розпорядження зазначеним майном. Проте, постає цілком слушне питання із приводу того, чи будуть усі договори, що укладаються органами місцевого самоврядування адміністративними? Чи можуть договори предметом яких надання послуг чи виконання робіт, які укладаються органами місцевого самоврядування вважатися адміністративними? Звичайно, відповідь на два поставлені питання буде негативна. Цивільно-правові договори будуть мати зовсім інший об’єкт та мету. Вони будуть опосередковувати не відносини влади-підпорядкування, або «підконтрольності», як зазначено у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні». Базою таких договорів є такі приватно-правові засади, що базуються на відносинах диспозитивності, юридичної рівності сторін, узгодженості волі сторін. Такі договори будуть пов’язані із реалізацією територіальною громадою в особі органів місцевого самоврядування своїх прав як власника відповідного комунального майна, та реалізацією своїх функцій по вирішенню питань місцевого значення.

Слід зазначити, що у зазначених аспектах спостерігається тенденція до наповнення окремих повноважень органів місцевого самоврядування приватно-правовим змістом. Постійне удосконалення місцевого самоврядування, як зазначає А.Павко, відіграє роль механізму узгодження інтересів місцевих громад і державних інституцій, – основа стабільності й повноцінного розвитку держави [7,С.22]. Проте, слід констатувати, що вже згадувана Концепція реформи місцевого самоврядування не містить жодних положень, стосовно актуалізації та розробки питань приватно-правових засад у діяльності місцевого самоврядування в Україні.

Підсумовуючи вищенаведене відзначаємо, що подальше впровадження позитивного досвіду європейських країн, застосування європейських правових стандартів місцевого самоврядування – зокрема ідеї субсидіарності, орієнтація на критерії якості та ефективності – а, отже, орієнтація на застосування приватно-правових засад є тим базисом, що неодмінно має бути врахований при проведенні реформи місцевого самоврядування України.

Література:
  1. Муніципальне право України: Підручник. / Погорілко В.Ф., Баймуратов М.О.,Бальций Ю.Ю. та ін. / За ред.Баймуратова М.О. – 2-ге вид.доп. – К.:Правова єдність, 2009. – 720 с.
  2. Cheema G. From government decentralisation to decentralised governance / Cheema G.S.,Rondinelli D.A.,eds // Brookings Institution Press and Ash Institute For Democratic Governance And Innovation, John F. Kennedy School of Government, Harvard University – 2007 – 326p.
  3. Концепція реформи місцевого самоврядування. – Схвалена Розпорядженням Кабінету міністрів України №900 від 29 липня 2009 року.
  4. Кодекс Адміністративного Судочинства України від 6 липня 2005 року N 2747-IV – Відомості Верховної Ради України вiд 09.09.2005 – 2005 р., № 35, (№№ 35-36, 37), стор. 1358, стаття 446.
  5. Онупрієнко А. Місцеві органи влади в механізмі демократичної держави: теоретико-правовий аналіз: монографія / А.М.Онупрієнко. – Х.: ПП «Торсінг»,2009. – 300 с.
  6. Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1. / Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф.А.С.Довгерт, проф.Н.С.Кузнєцова. – К.:Юстиніан,2005. – 680 с.
  7. Павко А. Місцеве самоврядування в структурі політичних систем: вітчизняний і зарубіжний досвід / А. Павко // Віче. – 2008 – №12. – С.22-23.



Олефір Андрій

ПРОБЛЕМИ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: ДОСВІД ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ В ОХОРОНІ ЗДОРОВ’Я

«Суб’єкт – це найбільш глибокий елемент правової структури» – зазначає М. М. Алєксєєв. Людина є первинним елементом будь-яких правовідносин, беручи в них участь прямо і опосередковано. Опосередкована форма участі, шляхом заснування юридичних осіб – суб’єктів господарювання приватного права, надає кожній особі можливість розширити своє представництво в суспільному житті, реалізувати власні економічні та соціальні інтереси при дотриманні загального правопорядку.

Господарські правовідносини на сьогодні, як симбіоз публічних і приватних елементів, є тією системою координат, де такі інтереси можуть бути забезпечені максимально ефективно. В цьому контексті гарантією господарського правопорядку є господарсько-правова відповідальність, якій характерна дихотомія, як і господарському праву в цілому. Тобто, залежно від первинного об’єкту захисту, вона поділяється на приватно-господарську та публічно-господарську.

Якщо приватно-господарська відповідальність є більш-менш дослідженою, то публічно-господарська, яка інституційно спрямована на захист публічних інтересів, характеризується проблемністю теоретичних і практичних питань. По-перше, обґрунтування галузевої належності даного виду відповідальності, відмежування від суміжних видів відповідальності, визначення співвідношення адміністративно-господарської відповідальності та адміністративно-господарських санкцій дозволяє дійти до висновку, що адміністративно-господарська (публічно-господарська) відповідальність, отримавши правове закріплення в Господарському кодексі України (далі – ГКУ), є видом господарсько-правової відповідальності та не повинна асоціюватися з формалізованим застосуванням адміністративно-господарських санкцій, крім того, її необхідно розмежувати з: а) приватно-господарською (передбачена гл. 25, 26 ГКУ) відповідальністю за такими основними ознаками, як сфера застосування, об’єкт та юридична підстава правопорушення, суб’єктний склад, порядок застосування, характер ініціювання застосування санкцій; б) адміністративно-правовою відповідальністю – за сферою правової охорони, суб’єктним складом, юридичною підставою, переліком санкцій, підставами та межами відповідальності.

По-друге, крім питань трансформації положень загального законодавства відповідно до запитів практики та усунення прогалин, на спеціальну увагу заслуговує питання нормативного регулювання механізму застосування адміністративно-господарських санкцій, як міри реалізації самої відповідальності. У зв’язку з тим, що проблема є широкою за обсягом, адже ситуація певної невизначеності в даному контексті є характерною для державного регулювання господарських відносин в цілому, обґрунтовано її дослідити на прикладі виду господарських правовідносин, а саме, відносин державних закупівель у сфері охорони здоров’я, від якості господарсько-правового забезпечення яких залежить дотримання таких публічних інтересів: а) права громадян на охорону здоров’я; б) раціонального та ефективного використання державних коштів, створення конкурентного середовища у цій сфері.

Незважаючи на те, що питання господарсько-правової відповідальності досліджувалися провідними науковцями – господарниками О. М. Вінник, Д. В. Задихайлом, В. К. Мамутовим, В. М. Пашковим, О. П. Подцерковним, В. С. Щербиною, проблемі нормативного регулювання адміністративно-господарської відповідальності у визначених відносинах увага приділена не була.

Нормативне регулювання механізму застосування санкцій щодо юридичної підстави, самих санкцій, порядку застосування санкцій загалом передбачає з’ясування правомірності дійсного та визначення належного їх нормативного закріплення. Безпосередньо в ГКУ дане питання однозначно не вирішене, з огляду на двозначність самої норми ч. 2 ст. 238 Кодексу: «Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами».

Тобто, конкретна адміністративно-господарська санкція має бути закріплена лише в законі України; щодо категорій «види адміністративно-господарських санкцій», під якими можна розуміти як загальний перелік санкцій (ст. 239 ГКУ), так і конкретні санкції (ст. 117 Бюджетного кодексу України), «умови застосування санкцій» (об’єктивна сторона адміністративно-господарського правопорушення), «порядок застосування санкцій», законодавець використовує широке формулювання «інші законодавчі акти».

Беручи до уваги системне тлумачення категорій «законодавчі акти», «законодавство» в змісті ст. 9, 12, 39, 41, 43, 45 та інших норм ГКУ, можна зробити висновок, що під «законодавчими актами» слід розуміти як закони, так і підзаконні нормативно-правові акти, відповідно і законодавство включає весь масив чинних нормативно-правових актів в державі. Таким чином, правила здійснення господарської діяльності, умови та порядок застосування адміністративно-господарських санкцій можуть визначатися як у законах, так і підзаконних актах. Частково на дану обставину вказує і В. С. Щербина, який зазначає, що оскільки ГКУ не містить з цього приводу жодних заборон, порядок (механізм) застосування окремих адміністративно-господарських санкцій у ряді випадків встановлюється в підзаконних нормативно-правових актах, що деталізують і конкретизують норми відповідних законів.

Закріплення питань адміністративно-господарської відповідності в підзаконних актах суперечить як конституційно-правовим нормам – ст. 19, 92 Конституції України, так і господарсько-правовим – ст. 5, 6, 216 ГКУ. Якщо здійснювати аналіз на рівні структури норми права, то абсурдним є правило, коли адміністративно-господарська санкція за конкретне правопорушення, тобто санкція норми, закріплена в законі, а умови застосування санкції, тобто диспозиція цієї ж норми, – в підзаконному нормативно-правову акті, закріплення ж самої санкції в підзаконному акті є очевидно неправовим рішенням.

Щодо питання нормативного регулювання механізму застосування адміністративно-господарських санкцій за порушення законодавства у відносинах державних закупівель у сфері охорони здоров’я, то варто визначити наступні його загальні ознаки:

1. Переважна єдність елементів структури механізму – правило правомірної поведінки, санкції, умови застосування санкції, порядку застосування санкції закріплені в одному нормативно-правовому акті (Закон України «Про державний матеріальний резерв» від 24.01.1997 року, Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 року, наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Порядку проведення галузевої атестації лабораторій з контролю якості та безпеки лікарських засобів» від 14.01.2004 року), також мають місце випадки, коли в одному нормативно-правовому акті передбачена санкція, окремі положення щодо правила правомірної поведінки, умов та порядку застосування санкції в загальному вигляді (Закон України «Про лікарські засоби» від 04.04.1996 року), що поширювально конкретизуються, тобто створюються нові норми права, в постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації) лікарських засобів» від 26.05.2005 року;

2. Неоднаковість господарсько-правової регламентації, коли, залежно від місця акту – закріплення в ієрархії системи права, можливі такі варіанти: а) правило правомірної поведінки, санкції, умови застосування санкції, порядку застосування санкції закріплені в одному нормативно-правовому акті – законі України (Закон України «Про державний матеріальний резерв» від 24.01.1997 року); б) правило правомірної поведінки, санкції, умови застосування санкції закріплені в законі України, а порядок застосування санкції або конкретизація інших елементів структури механізму – в підзаконному нормативно-правовому акті (Бюджетний кодекс України, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку повернення бюджетних коштів, отриманих як субвенція, до бюджету в разі їх нецільового використання» від 11.04.2002 року); в) правило правомірної поведінки, санкції, умови застосування санкції, порядку застосування санкції закріплені в одному підзаконному нормативно-правовому акті (наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Порядку проведення галузевої атестації лабораторій з контролю якості та безпеки лікарських засобів» від 14.01.2004 року, наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Порядку проведення сертифікації виробництва лікарських засобів» від 30.10.2002 року, наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Порядку проведення сертифікації підприємств, які здійснюють оптову реалізацію (дистрибуцію) лікарських засобів» від 23.08.2005 року); г) правило правомірної поведінки, санкції, умови застосування санкції, порядку застосування санкції закріплені в підзаконному нормативно-правовому акті, а санкція, крім того, передбачена в законі України (наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Порядку заборони (зупинення) та вилучення з обігу лікарських засобів на території України» від 12.12.2001 року, Закон України «Про лікарські засоби» від 04.04.1996 року).

Таким чином, застосування адміністративно-господарських санкцій у відносинах державних закупівель в охороні здоров’я характеризується неоднаковістю господарсько-правової регламентації елементів структури механізму застосування санкцій, що ускладнюється ознакою переважної єдності елементів структури даного механізму, має негативний характер, особливо з точки зору захисту прав суб’єктів адміністративно-господарських правопорушень.

Через протиставлення законодавцем абстрактної спеціальної норми ст. 238 ГКУ обґрунтованій загальній нормі ст. 218 цього Кодексу, маємо ситуацію, коли, особливо у сфері охорони здоров’я, ті чи інші елементи механізму застосування адміністративно-господарських санкцій в різній мірі закріплені в підзаконних актах, що стосується і самих санкцій, щодо яких є пряма заборона в ч. 2 ст. 238 Кодексу. Звичайно, загальні норми гл. 27 ГКУ не можна вважати достатнім засобом правового захисту за таких умов, натомість види адміністративно-господарських санкцій, передбачені в ГКУ, мають бути передбачені в спеціальних законах. Тому необхідно провести ряд змін в системі господарсько-правового забезпечення даних відносин, відправним началом чого має стати закріплення в ГКУ вимоги щодо обов’язкової регламентації виключно на рівні законів України адміністративно-господарських санкцій, умов і порядку їх застосування.

Отже, ситуація нормативної визначеності сприятиме реалізації господарсько-правової відповідальності на демократично-правових засадах і, як наслідок, забезпечить баланс, захист публічних і приватних інтересів в суспільстві.


Петрицин Наталія

ДО ПИТАННЯ ПРО ТРАКТУВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У ЦИВІЛІСТИЧНІЙ НАУЦІ: СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ

Наукові дослідження проблем цивільної відповідальності як окремого виду юридичної відповідальності мають давню історію. Попри вагомі здобутки радянської та української цивілістичної науки у цій галузі знань є ще чимало законодавчих та доктринальних проблем, які потребують нових підходів до їх вирішення. На часі потреба системного аналізу цивільної відповідальності за законодавством України, його порівняльний аналіз із відповідними нормами інших держав Європи.

Останнім часом посилюється увага науковців до юридичної та цивільної відповідальності, зокрема. Про це свідчать численні дисертаційні та монографічні дослідження, які присвячуються різноманітним проблематичним аспектам цих юридичних феноменів. Разом з тим, в руслі до підвищення в сучасній науковій літературі уваги багатьох учених до дослідження цивільної відповідальності, слід відмітити, що виникають нові, зовсім невідомі раніше, види відповідальності. Серед таких: цивільно-процесуальна, земельна, сімейна. Видається цілком слушним, що за такого підходу мала б появитися ще й кримінально-процесуальна. Між тим, незважаючи на численні теоретичні розробки на сьогодні в чинному законодавстві це питання залишається абсолютно непоміченим. Зокрема, у Конституції України задекларовано лише чотири види відповідальності (адміністративна, матеріальна, дисциплінарна, кримінальна). Не зовсім видається зрозумілою така застаріла позиція законодавця, зокрема, логічно у зв’язку з цим постає запитання: яким же критерієм керувалися нормопроектанти при відображенні саме таких видів відповідальності у Основному законі Україні? Можливо, назріла потреба переглянути усталені позиції, що склалися в науці цивільного права та запропонувати іншу класифікацію юридичної відповідальності, але вже через посередництво моністичного підходу до трактування досліджуваного явища державно-правової дійсності.

Між тим, загальновизнаного поняття юридичної відповідальності не вироблено і, на думку Кучеренко І.М. [5, 6], «застосування самого терміна «відповідальність» в різнобічних розуміннях навіть до деякої міри приводить деяких вчених до песимістичних висновків відносно можливості вироблення єдиного поняття відповідальності» [6].

Слід відмітити, що на відміну від наших філософських словників західні, позитивістично орієнтовані словники у статтях про відповідальність уникають давати їй визначення. Лише у «Словнику соціальних наук» Гоулда і Колба про неї сказано: «Термін, в його центральному розумінні, означає – дати відповідь за виконання служби, обов’язок, борг» [4]. Для порівняння наведемо визначення із вітчизняного філософського словника: «Відповідальність – категорія етики і права, яка відображає особливе соціальне та морально-правове відношення особистості до суспільства (людства в цілому), яке характеризується виконанням свого внутрішнього обов’язку та правових норм». Тому перед нами постає цілком закономірне, на мою думку, питання: наскільки ж така теза є актуальною в сучасних умовах державотворення? Щоб дати відповідь, гадаю, слід все ж таки спробувати проаналізувати й ще інші визначення цього явища, що склалися вже традиційно у науці цивільного права.

В традиційному вживанні значення терміна «відповідальність» досить легко сприймається для розуміння із його контексту. Проте в науках же (етиці, праві, соціології, психології та деяких інших) змістовне оперування терміном «відповідальність» являється вже недостатнім. Різноманіття контекстів та смислових навантажень цього поняття в рамках однієї науки повинно опиратися на суворо наукове розуміння явища, вироблення же терміну ускладнюється тим, що навіть в рамках однієї науки поняття «відповідальність» застосовується для характеристики різних явищ, для опису різних сторін діяльності відповідного суб’єкта.

Відомо, що Томас Гоббс, який вперше в історії науки вжив термін «відповідальність» (ХІІ ст.), використавши його в розумінні абстрактної відповідальності громадян, поєднаних «загальносуспільним договором», за дії своєї держави (Левіафана). Кант ототожнював відповідальність особистості з її боргом, Гегель – із розумним усвідомленням нею необхідності визначеної лінії поведінки. Співвітчизник Гоббса Джон-Стюарт Мілль майже двома століттями пізніше вперше застосував термін «відповідальність» в сугубо ретроспективному значенні. Саме Джона Мілля, як підкреслює І.О. Гелевей [16], можна з повним правом вважати родоначальником ретроспективної відповідальності, відповідальності-покарання, «яка на багато десятиліття і навіть століття випередила традицію розгляду цих проблем в юриспруденції» [4]. Дійсно, сучасне традиційне уявлення про юридичну відповідальність виходить від уявлення про неї як про відповідальність-покарання, санкції.

Так, адже різні автори суть юридичної відповідальності бачать в необхідності перетерпіти суб’єктом відповідальності невигідні наслідки державного примусу за протиправну поведінку, тим самим зводячи її до охоронного правовідношення чи ототожнюють із обов’язком, який виконується у стані державного примусу [6, 9]. Проте далеко не всі вчені погодяться з такими визначеннями юридичної відповідальності, оскільки відповідальність розглядається ними в «широкому аспекті»: негативному (ретроспективному) та позитивному (перспективному) та не зводиться тільки до карального аспекту.

На мою думку, не потрібно розглядати юридичну відповідальність в якості різновиду обов’язку, хоча відповідальність – це одночасно і обов’язок для суб’єкта, на якого вона покладена. Правильно вважати, що обов’язок за деякими ознаками має подібність із відповідальністю, але визначити юридичну відповідальність тільки через обов’язок не треба. Це можемо пояснити наступними аргументами. По-перше: обов’язок, як і санкція, передує відповідальності. По-друге: саме за невиконання обов’язку може наступити юридична відповідальність.

Слід визнати обґрунтованою точку зору Иоффе О.С. [16], який, відмічаючи необ’єктивність розподілу відповідальності на «позитивну» та «негативну», розглядав її як взаємозв’язок двох сторін – суб’єктів права.

Низка науковців, зокрема, Я.М. Магазинер [11], В.В. Копейчиков, А.Б. Венгеров [13], О.С. Йоффе [17], І.С. Самощенко [12], М. Ф. Фарукшин [9] та інші, у своїх дослідженнях пов’язують розуміння юридичної відповідальності з протиправною поведінкою, правопорушенням, що спричинило державний примус, покарання. Правомірні дії суб’єктів у розуміння юридичної відповідальності не входять. Ця позиція визначає ретроспективний, негативний аспект юридичної відповідальності. Слід згадати і про існування точки зору[5], згідно з якою особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може бути реалізована і без застосування заходів примусу, шляхом добровільного виконання порушником свого обов’язку по відшкодуванню шкоди. Однак більш обґрунтованою, як видається, є позиція, яку підтримують такі відомі цивілісти як В.Т. Смирнов[10], Д.В. Боброва [7 ], В.О. Тархов [8], котрі визначають цивільну відповідальність як обов’язок особи нести, передбачені нормами права, а її міра – у позбавленнях майнового характеру, що застосовується до правопорушника. Цей обов’язок виступає засобом (мірою) примусу, має примусовий характер незалежно від того, виконується він добровільно чи в судовому порядку.

Українське цивільне право виробило сьогодні дещо інші шляхи