Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
Таким чином, з огляду на існуючий у юридичній науці плюралізм точок зору на юридичну відповідальність та її види, можна зробити висновок про те, що донині ще немає її єдиного розуміння. Звідси, комплексне дослідження специфіки та правової природи цивільної відповідальності неможливе без формування єдиної парадигми відповідальності, що безумовне вплине на отримані результати дослідження. Адже зміст цивільної відповідальності становить її дуалістичну природу: з одного боку, реалізація цієї відповідальності забезпечується можливістю застосування відповідних примусових заходів, а з іншого – передбачає можливість добровільного відшкодування завданої шкоди. Тому це питання, зокрема, щодо специфіки та особливих ознак цивільної відповідальності, її місця в системі юридичної, потребує окремого дослідження.
Література:
- Ромовська З.В. Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс. – Київ: Атіка, 2005. – С.190-195.
- Ромовська З.В. Відповідальність за порушення особистого немайнового права// Проблеми правознавства. – К., 1969. – Вип. 11. – С. 103-111.
- Савицька А.М. Суть цивільно-правової відповідальності // Юридична відповідальність. – Львів, 1975. – С. 5-6.
- Новий тлумачний словник української мови. У 4-х томах. Укладачі Василь Яременко, Оксана Сліпушенко, 1 т. – К., 1998. – с. 439-450.
- Канзафарова И.С. Гражданско-правовая ответственность. – Одесса: Астропринт, 1998. – 76 с.
Холод Вікторія
ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ САМОЧИННО ЗБУДОВАНОЇ СПОРУДИ
Правовий режим традиційно визначається як система юридичних правил, які встановлюють положення об’єкта цивільного права, його правову характеристику, «статику та динаміку правового існування» об’єкта, особливості виникнення, здійснення та зупинення цивільних прав стосовно об’єкту [1, 109], можливість чи неможливість здійснення з об’єктом певних дій [2, 295].
Розглядаючи правовий режим самочинно збудованої споруди не можна не звернути увагу на складність його визначення. Здається, що це один із тих предметів досліджень, навколо якого завжди відбуватимуться дискусії, що перш за все пов’язано з неоднаковим й непослідовним підходом законодавця до регулювання будівельної діяльності.
Останнім часом в літературі все частіше висловлюється думка про те, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, не набуває право власності на нього, а, відповідно, має право лише на будівельні матеріали.
Зазначене пояснюється особливістю правового режиму самочинно збудованих об’єктів – вони не є об’єктами права власності, не введені в цивільний обіг, не можуть бути об’єктами будь-яких угод, тощо. Легальним варіантом вирішення їх долі – бути знесеними особою, яка їх збудувала, або за її рахунок (ч.7 ст.376 ЦК України).
Цілком зрозуміло, що повернення будівельних матеріалів не є кінцевою метою особи, яка здійснила будівництво з порушенням вимог закону. Більш того, об’єкти нерухомості збудовані таким чином за своїми технічними характеристиками можуть нічим не відрізнятись від тих, які збудовані в установленому законом порядку [3, 76-79], тому розгляд самочинного будівництва лише як сукупності будівельних матеріалів вважаємо не зовсім правильним.
Дефініція статті 376 ЦК України оперує поняттями «будівля», «споруда» під якими, як відомо, розуміють закінчені будівництвом об’єкти та прийняті в установленому законом порядку в експлуатацію. Самочинні будівля, споруда такими не є. Проте, використання для їх визначення зазначених правових категорій свідчить, що з точки зору матеріального втілення вони нічим не відрізняються від тих же споруд і будівель своїми стаціонарними, капітальними результатами будівельної діяльності.
За приписами ч. 3 ст. 331 ЦК України, термін «будівельні матеріали» вживається лише до завершення будівництва. У Державному класифікаторі будівель і споруд, при розкритті понять «будівля», «споруда» вказується, що зазначені об’єкти створені з будівельних матеріалів [4, 5].
Під будівельними матеріалами традиційно розуміють природні та штучні матеріали та вироби, які використовуються при будівництві будівель, споруд чи інших об’єктів [5, 11]. На певному етапі будівництва будівельні матеріали, з яких створюється об’єкт, вже не можуть визнаватися такими, оскільки виникла модифікація даних речей під впливом зовнішніх факторів – здійснення будівництва. Будівельні матеріали як самостійні об’єкти перестали існувати у попередньому вигляді, а стали уявляти собою дещо інше, що перейшло в іншу стадію свого еволюційного розвитку, тобто дещо проміжне між рухомими речами, що мали місце (будівельними матеріалами) та закінченим будівництвом нерухомої речі – будівля, споруда, тощо.
Будівельні матеріали та самочинно збудована споруда є речами з різними споживчими і вартісними характеристиками. З позиції чинного законодавства складування будівельних матеріалів на землі не викликає правових наслідків, ідентичних наслідкам здійсненого самочинного будівництва. Тільки тоді, коли ці будівельні матеріали перетворяться в процесі будівельної діяльності в щось, міцно пов’язане із земельною ділянкою і непереміщуване, з’явиться новий об’єкт з особливим правовим режимом, відмінним від правового режиму будівельних матеріалів [6, 127-135].
Самочинно збудована споруда хоча й не потрапляє в обіг, однак має таку принципову можливість у разі визнання права власності на неї, тому може розглядатися як об’єкт майбутнього речового права. Так, за положеннями ч.3 ст. 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Положення наведеної статті визнання права на самочинно збудовану споруду ставить в залежність від наявності юридичного зв’язку самочинно збудованого об’єкту нерухомості з земельною ділянкою, на якій він розташований, та наявністю у забудовника речових чи зобов’язальних прав на неї. Одночасно аналіз статті 375 ЦК України свідчить про те, що випадок здійснення самочинного будівництва на власній земельній ділянці виведений за межі дії цієї норми. Частина 4 зазначеної статті містить відсильну норму про те, що правові наслідки здійснення самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці встановлюються статтею 376 ЦК України. Зазначене означає, що фактично законодавець не визначив правовий режим об’єкту самочинного будівництва з моменту його створення і до застосування до нього відповідних правових наслідків – визнання права власності, прийняття рішення про проведення перебудови або знесення. За таких обставин, застосування правил, які визначають правовий режим об’єкту нерухомості до визнання права власності на самочинно збудовану споруду, будівлю, тощо фактично є неможливим.
Відсутність власника, з одного боку, надає підстави визнати такий об’єкт безхазяйним, з іншого застосування правил статті 335 ЦК України щодо набуття права власності на безхазяйну річ не узгоджується з положеннями спеціальної норми – 376 ЦК України, яка визначає лише єдиний спосіб набуття такого права – постановлення судом рішення про визнання права власності, без встановлення обставин необхідних для визнання речі безхазяйною.
Таким чином, не дивлячись на те, що самочинно збудована споруда до постановлення позитивного рішення суду не має власника, її правовий режим не визначається нормами про безхазяйне майно.
Що стосується критерію порушення будівельних норм і правил, то встановлення його наявності не є очевидним. Більш того, хто, в якій формі та за яких обставин наділений правом встановлювати такі порушення законом не визначено, у зв’язку з чим, нерідко, той чи інший об’єкт нерухомості не встановлюється як самочинний, а оголошується таким.
На сьогоднішній день, прикладом прояву наведеного виступають самочинно збудовані об’єкти нерухомості, завершенні будівництвом ще за радянські часи з проведенням певної перебудови чи без її проведення. Так, особа маючи рішення відповідного держаного органу про збереження об’єкту самочинного будівництва-будинку, в тому числі з правом прописки, позбавлена права щодо його оформлення як в судовому, так і в позасудовому порядку. Одночасно, виходячи з принципу та правової позиції викладеної Європейським судом в рішенні у справі «Компанія «Елія» проти Італії» (2001) [7], знаходження у стані невизначеності щодо свого майна є порушенням права на мирне володіння своїм майном, а відсутність визначеної законодавством процедури – позбавленням права людини на ефективний засіб правового захисту.
Уникнення негативних наслідків для держави та недопущення порушення прав людини, вимагає створення державою відповідних процедурних механізмів і засобів, за допомогою яких буде можливо усунути наявні правові невизначеності.
З урахуванням наведеного, а також розкриття понять «будівля», «споруда» та «будівельні матеріали» можна зробити висновок, що ні з правової, ні з технічної точки зору самочинно збудовану споруду не можна вважати будівельними матеріалами. Вдавання та створення самочинного об’єкту нерухомості породжує певні правові наслідки у відношенні особливого об’єкту, а не будівельних матеріалів, з яких він побудований: в силу закону виникає обов’язок по його перебудові, знесенню, діє заборона щодо залучення до цивільного обігу, існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання права власності та вимагати здійснення технічного обліку інвентаризації, тощо. Зазначене надає підстави стверджувати, що об’єкт самочинного будівництва є особливим об’єктом цивільного права з унікальним правовим режимом.
Література:
- Сенчищев В. И. Объект гражданского правоотношения / В. И. Сенчищев // Актуальные проблемы гражданского права / Под ред. М. И. Брагинского. – М. : Статут, 1999. – С. 109.
- Гражданское право : в 2 т. / Отв. ред. проф. Е. А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Издательство БЕК, 2002. – .– Т. 1: Учебник. – 2002. – С. 295.
- Литовченко В. В. Щодо визначення правового статусу об’єктів новоствореного та реконструйованого нерухомого майна / В. В. Литовченко // Проблеми формування та реалізації державної житлової політики : матеріали Науково-практичного семінару 5 вер. 2008 р. : тези доп. – К., 2008. – С. 76-79.
- Державний класифікатор будівель і споруд : ДК 018-2000. – Офіц. вид. – К. : Держстандарт України, 2000. – 35 с.
- Коровников Б. Д. Строительные материалы / Б. Д. Коровников. – М. : Высшая школа, 1974. – С. 11.
- Кузьмина И. Д. Правовой режим самовольной постройки / И. Д. Кузьмина, В. И. Луконкина // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 2001. – № 11. – С. 127-135.
- Рішення Європейського суду з прав людини від 2 сер. 2001 р. – Справа «Компанія «Елія» проти Італії» (Сase of Elia S.r.l. v. Italy) // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2001. – № 4.
Шефер Ирина
НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ СОВЕРШЕНСТВОВАНИЯ ГРАЖДАНСКОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА
В настоящее время весьма актуальным вопросом для жизни нашего современного общества является деление системы права на отрасли частного и публичного права. Разделению права на частное и публичное уделяли внимание Ш.Л.Монтескье («О духе законов»), Т. Гоббс, Г.В. Гегель, российские правоведы Д.Д.Гримм, К.Д. Кавелин, Н.М. Коркунов, Д.И. Мейер, П.И. Новгородцев, Л.И. Петражицкий, Г.Ф. Шершневич. В современной отечественной юридической литературе к отраслям публичного права относят административное, финансовое, уголовное, отрасли процессуального права, к отраслям частного права – гражданское, трудовое, семейное, торговое, кооперативное, предпринимательское, банковское и др.
При всей важности и принципиальности деления права на частное и публичное, критерии такого деления не однозначны, а границы достаточно условны и размыты. В идеале подразумевается гармоничное сочетание частноправовых и публично-правовых начал и интересов.
Процесс выявления и закрепления в праве общественно значимых интересов, соответствующих объективным интересам общества, имеет особое значение, так как защита правом интересов, не соответствующих объективным интересам общества, влечет нарушение баланса этих интересов. Через законы государство стимулирует осознание интересов, которые признаны им общественно важными, устанавливает механизм их удовлетворения, выводит пределы проявления таких субъективных интересов, которые противоречат объективным интересам общества. В решении этих задач основную роль играет соблюдение принципа формального равенства субъектов права перед законом и судом и отсутствие привилегий в пользовании правами и свободами.
В последние годы в России развитию частного права придается большое значение. В декабре 1991 года распоряжением Президента Российской Федерации создан Исследовательский центр частного права. Принят новый Гражданский кодекс Российской Федерации.
На примере действующего Гражданского кодекса Российской Федерации можно увидеть, что гармоничное сочетание частноправовых и публично – правовых начал просматривается только в трех его частях, а в четвертой части ГК РФ нормы публичного права превалируют над нормами частного.
Невольно возникает вопрос, в каком соотношении должны находиться нормы публичного и частного права в таком симбиозе. Степень соотношения публичного и частноправового регулирования экономических отношений в значительной степени зависит от экономической и правовой политики государства в тот или иной момент развития, но степень возрастания роли публично-правового регулирования не должна препятствовать развитию частной собственности, конкуренции, договора как основного регулятора экономический интересов. В части 1 и 2 ГК РФ нет прямых указаний на то, что является предпринимательским договором, возможно, речь идет об инвестиционном, об инновационном, о биржевом или предпринимательском договоре. Так как любой договор преследует извлечение прибыли необходимо выделить статус предпринимательского договора в гражданском праве. Можно предположить, что превалирование публично-правового регулирования препятствует реализации права на экономическую деятельность и частную инициативу и приведет к несоблюдению принципов равенства между равными по правовому статусу субъектами предпринимательской деятельности. По мнению специалистов, смена частных собственников на государственные приведет к резкому снижению эффективности, например, нефтегазового сектора. «У частных компаний «ЮКОС», «ЛУКОЙЛ», «СИБНЕФТЬ» совокупная доходность активов составляла около 20% и выше, что является весьма высоким показателем по международным меркам. У «ГАЗПРОМА» и «РОСНЕФТИ» стабильно меньше 10%. Это означает, что акции, которые контролируют эти активы, не работают, не приносят дохода, в отличие от активов частных собственников» [1, №1-2, С.21]. С точки зрения статс-секретаря – заместителя министра Министерства Экономического развития и торговли РФ А. Шаронова государство должно перестать быть собственником, а выступать в качестве регулятора. «Оно должно быть над схваткой, а не становиться одним из игроков на рынке. Ведь менеджеры от государства всегда могут в случае конкуренции с негосударственными структурами прибегать к помощи госмашины и доказывать свою правоту не эффективностью и качеством товаров и услуг, а близостью к власти. Это, на взгляд А. Шаронова, бесперспективный путь» [2, №46, С.11].
Доктор юридических наук Белых В.С. акцентирует внимание на такую категорию как публичные юридические лица: министерства, ведомства, Центральный банк Российской Федерации, которые обладая статусом юридического лица, не подлежат регистрации в установленном порядке. « У них нет соответствующих уставов, но есть некая особенность. Если разместить в таком виде публичные юридические лица именно в кодификационном акте частного права, то здесь будет нарушение, будет дисгармония. И еще несколько слов о предприятии. В статье 132 Кодекса Российской Федерации дается определение понятия предприятия как имущественного комплекса, предназначенного для осуществления предпринимательской деятельности. Во – первых, если это предприятие – вещь, то возможно, следовало в рамках статьи 128 ГК РФ предусмотреть: это вещь, сложная вещь, либо это самостоятельный вид объекта гражданских прав. Далее, предприятие определяется через понятие имущественный комплекс, но тогда получается, что имущественный комплекс – это самостоятельный вид объекта. Возможно, тоже надо было его разместить в Гражданском кодексе. Здесь тоже есть вопрос. Либо, если предприятие предназначено для осуществления предпринимательской деятельности, будучи объектом (а объект не может осуществлять предпринимательскую деятельность), то здесь тоже происходит смешение субъекта и объекта в определении понятия предприятия. Есть и другая проблема: связано ли предприятие со статусом юридического лица, можно ли рассматривать объект независимо от того, является ли то или иное образование юридическим лицом. Например, филиал банка. У него есть свое имущество. Можно ли говорить о том, что филиал банка обладает имуществом, отвечающим критерию «предприятие»« [3].
За последние полтора десятилетия постсоветского периода Российское законодательство об экономической деятельности претерпело значительные изменения в части создания правовых условий для развития рыночных отношений. Если обратиться к соответствующей правовой базе данных, то можно обнаружить почти 2 тысячи законодательных актов федерального уровня в сферах гражданского права, финансовой, хозяйственной и внешнеэкономической деятельности, общих вопросов государственного регулирования в экономике.
Разобраться в таком большом количестве нормативного материала с трудом могут даже сильные профессионалы-юристы, не говоря уже о среднестатистическом предпринимателе, уровень правовой подготовки которого далек от идеального.
В государстве проблема соотношения частного – публичного приобретает такой характер, что в большинстве случаев появляется возможность жесткого, причем легитимного ограничения прав частных лиц в целях защиты общего. Именно поэтому представляется необходимым дать общий подход к нахождению баланса частного и публичного права. Граница между сферами частного и публичного интереса подвижна, обусловлена уровнем социально – экономического развития общества, определяется законодателем в зависимости от назревших потребностей государственного и общественного развития. Определение этой границы, наряду с формированием интересов через правовое регулирование, и составляет проблему сочетания публичных и правовых интересов. Особая роль в достижении этой цели придается судам РФ, в деятельности которых реализуется механизм судебного контроля и устранения дисбаланса в случаях, когда законодателем не выполнена задача соблюдения баланса интересов.
Гражданское законодательство, которое формировалось зачастую наспех, в условиях социально-политической и экономической нестабильности, не лишено противоречий и коллизий, требующих дальнейшего разрешения.
На данном этапе в развитии экономики России задачи систематизации гражданского законодательства, а именно кодификации предпринимательского права крайне необходимы, прежде всего, для решения ряда публично-правовых вопросов государственного регулирования экономики страны в целом.
Создание правовыми методами более благоприятных условий для осуществления предпринимательской и иной экономической деятельности и совершенствование механизма правового регулирования позволит решить несколько разнородных задач: применение понятийного аппарата, структурирование правовых норм, устранение противоречий в правовых нормах и устранение проблематики соотношения норм публичного и частного права.
В заключение хотелось бы отметить, что, достижение оптимального соотношения частноправовых и публично-правовых начал, является основной задачей, которую может решить гражданское право. Недостаточность теоретических разработок влечет возникновение противоречий и серьезных разногласий между нормами частного и публичного права, что свидетельствует о необходимости упорядочения публично-правовых воздействий на частноправовые отношения и внесения стабильности в гражданское право для сохранения его основополагающего значения.
Литература:
- Квитко Е. Газ-тормоз // Большая политика. – 2006. – №1-2. – С.21.
- Цит. по: Докучаев Д. На нефть и газ надежды нет // Московские новости. 2005. – № 46. – С.11.
- Выступление Белых В.С., доктора юридических наук с конференции «Перспективы развития частного права» 17.03.2011г.
Буюклі Василь
ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДОКТРИНАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ
Розгляд аспектів вітчизняної правничої доктрини, що містить філософську оцінку та тлумачення категорії правоохоронної діяльності, дозволить усвідомити характеристики відповідного феномену та визначити модальності співставлення відповідної оцінки та реальних правоохоронних форм і механізмів. Загальний аналіз робіт вітчизняних авторів свідчить про те, що визначення правоохоронної діяльності, як правило, містяться у навчальній літературі та окремих наукових роботах у сфері адміністративного та кримінального права, ці визначення не мають узгодженості між собою навіть у ключових питаннях. Поняття ж правоохоронної функції держави взагалі лише розпочинає входити до наукового дискурсу. У цілому думки вітчизняних теоретиків із вказаного питання відрізняється варіативністю.
Так, за твердженням І. В. Бондаренка на сьогоднішній день питання про розуміння понять «правоохоронні функції» та «правоохоронна діяльність» є одними із найбільш дискусійних в теорії права. Цей автор відзначає, що вказані поняття перебувають у стадії становлення і навколо них серед фахівців тривають активні дискусії та що до теперішнього часу проблемою залишається визначення критеріїв, ознак та функцій за якими той чи інший державний орган можна визнати правоохоронним. Зазначений дослідник визнає, що правоохоронна діяльність виходить за межі діяльності лише правоохоронних органів, тому до суб’єктів правоохоронної діяльності він відносить державу через її законодавчий, виконавчі, судові, президентські органи, прокуратуру; «деякі громадські організації та об’єднання; окремих громадян, з урахуванням відповідного розподілу між ними компетенції, форм і засобів здійснення» [2, с. 3].
Зазначена цитата дозволяє побачити загальні проблеми доктрини стосовно правоохоронної діяльності – розмиття та змішування відповідних суб’єктів та невизначеність ознак правоохорони.
Водночас низка вітчизняних авторів робить спроби надати власні визначення правоохорони. Так, В. М. Безчастний визначає правоохоронну діяльність як державну діяльність, що здійснюється з метою охорони права спеціально уповноваженими органами шляхом застосування юридичних заходів впливу у суворій відповідності із законом та неухильному дотриманні встановленого ним порядку. Цей дослідник стверджує, що така діяльність по своєму змісту не є простою, вона включає до себе декілька конкретних напрямів, кожне з яких має власні специфічні задачі та реалізується власними методами [8, с. 8].
Видатний вітчизняний адміністративіст А. С. Васильєв характеризує правоохоронну діяльність як державну та громадську діяльність, спрямовану на охорону суспільних відносин, які регулюються правом, спеціально уповноваженими на то органами шляхом застосування юридичних заходів впливу на порушника у відповідності із вимогами матеріального та процесуального закону [7, с. 5]. Разом із професором О. М. Бандуркою він указує на такі характеристики правоохоронній діяльності:
- така діяльність може здійснюватися виключно шляхом застосування заходів державного примусу та стягнення;
- юридичні заходи впливу під час цієї діяльності мають чітко відповідати приписам матеріального та процесуального законодавства;
- реалізація такої діяльності покладається насамперед на спеціально уповноважені органи, які комплектуються фахівцями із відповідною підготовкою [6, с. 5-6]; [7, с. 5-6].
Д. П. Фіолевський характеризує правоохоронну діяльність як правомірну діяльність визначених державою органів та посадових осіб по охороні, захисту та відновленню конституційних прав і свобод засобами та шляхом, передбаченими у законі [11, с. 102]. У свою чергу В. І. Осадчий визначає правоохоронну діяльність як реалізацію працівниками державних органів під час виконання ними службових обов’язків однієї з встановленого ним переліку правоохоронних функцій, таких як «досудове розслідування в кримінальних справах чи адміністративне провадження» та ін. [5, с. 11].
На думку інших вітчизняних авторів правоохоронна діяльність є державною діяльністю, що здійснюється спеціально уповноваженими органами шляхом застосування юридичних заходів впливу згідно з законом з метою забезпечення законності і правопорядку в суспільстві, боротьби із злочинністю та іншими правопорушеннями, охорони та захисту прав і законних інтересів громадян, державних і громадських організацій. При цьому метою такої діяльності визначається захист встановленого Конституцією суспільного ладу держави, економічної та політичної систем, прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, суб'єктів усіх форм власності, економічної та територіальної цілісності держави, а особливе місце серед завдань правоохоронної діяльності посідає захист прав та свобод людини, її життя, здоров’я, честі [1].
І. А. Діденко характеризує правоохоронну діяльність як форму діяльності компетентних органів держави з попередження правопорушень і притягнення правопорушників до юридичної відповідальності, яка здійснюється з метою охорони і захисту правових норм шляхом застосування заходів юридичного впливу до правопорушників [3, c. 56]. Водночас окремі фахівці для розуміння сутності правоохоронної діяльності вважають за доцільне визначитися із об’єктами її охорони, під яким вони розуміють правовідносини та права і свободи суб’єктів права та об’єктом впливу – суспільно-небезпечними та протиправними діяннями та невиконанням юридичних обов’язків [9, с. 79].
В. Т. Маляренко під головною ознакою правоохоронної діяльності розуміє її властивість охороняти права фізичної або юридичної особи публічно встановленими процедурами, тобто публічний характер такої діяльності. Цей автор характеризує соціальну цінність такої діяльності у позитивному впливі на правову поведінку людини (груп людей) за допомогою використання дозволів, приписів, заборон або реалізації юридичної відповідальності. До ознак правоохоронної діяльності він відносить її процедурний характер та статусну (професійну) ознаку особи, яка є вповноваженим державою суб'єктом такої діяльності [4, с. 134].
Е. В. Третьяк, узагальнивши визначення правоохоронної діяльності в сучасних енциклопедіях, влучно завважує, що ці визначення «здебільшого не дозволяють відокремити правоохоронну діяльність від правозахисної, правозастосовчої, контролюючої форм діяльності». Цей автор констатує відсутність чіткого розуміння змісту та особливих ознак правоохоронної діяльності в Україні та вказує, що досліджені ним визначення «здебільшого не дозволяють відокремити правоохоронну діяльність від правозахисної, правозастосовчої, контролюючої діяльності». Водночас цей автор пропонує «виокремити характерні функціональні ознаки правоохоронної діяльності, як особливої форми державної діяльності, яка відрізняється від судової та правозахисної діяльності» та визначає правоохоронну діяльність, «як державну процесуальну діяльність, спрямовану на захист прав і законних інтересів держави, суспільства, юридичних та фізичних осіб, що здійснюється в рамках законності та полягає у легальному обмеженні прав різних категорій суб’єктів» [10, с. 31].
Отже, можна побачити, що, незважаючи на вкрай широке вжиття у правничій доктрині категорії «правоохоронна діяльність», онтологічний та аксіологічний вимір зазначеного феномену відрізняється вкрай широким спектром доктринальних оцінок. Категорію правоохоронної діяльності слід вважати своєрідним правничим феноменом, що об’єднує в собі елементи публічного примусу та правозастосування у різних галузях права та стає активною частиною реалізації повноважень органів влади. Водночас дослідження у контексті проблеми правоохоронної діяльності мають не лише сприяти її дефінітивної визначеності, але й визначити реальні системні зв’язки між цією доктринальною категорією та реальними проблемами правозастосування та захисту прав і законних інтересів людини, суспільства та держави.
Література:
1. Айб В. Р. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності / В. Р. Айб [Електронний ресурс] – Режим доступу до сайту : chyk.iatp.org.ua/files/pyblicacii/Aib4.php
2. Бондаренко І. В. Органи внутрішніх справ в системах правоохоронних органів України, Російської Федерації та інших зарубіжних країн: теоретичні аспекти : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / І. В. Бондаренко. – К., 2004. – 24 с.
3. Діденко І. А. Судові та правоохоронні органи / І. А. Діденко. – К. : Вентурі, 2006. – 107 с.
4. Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України / Василь Маляренко. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – 375 с.
5. Осадчий В. І. Проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності : автореф. дис. … доктора юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кроримінальне право; кримінально-виконавче право ; кримінологія» / В. І. Осадчий. – К., 2004. – 34 с .
6. Судебные и правоохранительные органы Украины / под ред. А. М. Бандурки. – Х. : УВД, 1999. – 350 с.
7. Судебные и правоохранительные органы Украины / под ред. А. С. Васильева, Е Л. Стрельцова. – Х. : Одиссей, 2006. – 304 с.
8. Судові та правоохоронні органи України / В. М. Бесчастний, В. В. Пашутін, Б. В. Бабін та ін. – К. : Знання, 2007. – 286 с.
9. Тюрина О. Правоохоронні органи : питання теоретичного осмислення та нормативного визначення / О. Тюрина // Право України. – 2001. – № 5. – С. 79–84.
10. Феномен правоохоронних програм у правовій системі України / Бабін Б. В., Кроленко В. О., Третьяк Е. В. – Донецьк : Каштан, 2010. – 137 с.
11. Фиолевский Д. П. Судебная власть и правоохранительная система Украины / Д. П. Фиолевский. – Донецк : Донеччина, 2003. – 272 с.
Костиря Олена
ТАРАНОВСЬКИЙ VERSUS МИХАЙЛОВСЬКИЙ: ЗІТКНЕННЯ ДВОХ ПАРАДИГМ ПРАВОРОЗУМІННЯ
Категорія праворозуміння в усіх її проявах є одним з актуальних предметів філософсько-правового дискурсу, свідченням чого є низка дисертаційних досліджень, виконаних в останнє десятиріччя вітчизняними ученими (В. В. Дудченко, В. І. Тимошенко, В. М. Кравець, С. В. Ромашкін, С. І. Алаїс, В. О. Копоть, Т. І. Дудаш та ін.). Наголошуючи на різноманітності концепцій праворозуміння та відповідних ним правових шкіл, дослідники все більше схиляються до дихотомічного бачення типів праворозуміння, започаткованого В С. Нерсесянцем та його школою: легістського та юснатуралістського (позитивістського та природного-правового).
Традиція дихотомності у типології праворозуміння в реальності, як видається, була закладена за «золотої доби» юридичної науки на вітчизняних теренах, а саме – на межі ХІХ-ХХ століть. Аналізуючи тогочасну ситуацію у філософії права, П. І. Новгородцев писав: «Російська філософія права так само, як і західна, знає два основних напрямки – ідеалістичний і позитивістський. Найбільшим представником ідеалістичного напряму був Б. М. Чичерін, а щонайоригінальнішим і видатним представником позитивістського напряму потрібно визнати Л. Петражицького» [1, с. 518.]. Яскравим прикладом контроверзійності цих типів праворозуміння стала заочна наукова «дуель» двох знаних правознавців – Й. В. Михайловського та Ф. В. Тарановського, яка відбулась у 10-х рр. ХХ ст.
У 1914 р. у Томську був виданий перший том «Нарисів філософії права» Й. В. Михайловського, повністю присвячений проблемам права (другий мав містити теорію держави). Цей твір вважається основною працею вченого, піком його творчості [2, с. 14]. Розмежування матеріалу щодо права та держави дало можливість Ф В. Тарановському оцінити виданий том як цілісний твір і відгукнутися на нього розлогою рецензією, яка у 1915 р. вийшла окремим виданням [3]. Полеміка з Михайловським знайшла свій відбиток і в центральному загальнотеоретичному філософсько-правовому творі Ф. В. Тарановського «Енциклопедія права» (1917 р.).
Науковий спір мав декілька складових, передусім, це було різне бачення ученими системи загальнотеоретичної юриспруденції, сутності права, методології права.
На думку Й. В. Михайловського енциклопедія права, загальна теорія права та філософія права мають один предмет – правове життя у всій її сукупності та повноті як гармонійне єдине ціле, але є різними за глибиною та складністю методи вивчення цього предмету [4, с. 5]. По суті усі вони є однією наукою, яка має різні рівні узагальнення. Енциклопедія права, яка містить короткі відомості про усі юридичні науки, придатна лише для того, щоби бути навчальною дисципліною для початкової юридичної освіти. Загальна теорія права ставить собі завдання: побудувати логічно закінчену систему понять, що лежать в основі всіх спеціальних юридичних наук, і узагальнити всі результати цих наук в одне гармонійне ціле, пройняте не зовнішнім тільки, а й внутрішньою єдністю. До цього додається ще одне завдання, а саме: вивчити методи, за допомогою яких розробляються спеціальні науки. Філософія права не задовольняється простим узагальненням та систематизацією матеріалів спеціальних юридичних наук. ЇЇ завдання – пізнати найглибшу сутність того явища соціального життя, яке називається правом, пов'язати це явище з світовим розумно-етичним порядком. Це абсолютна наука на противагу релятивізм загальної теорії права, і саме вона має стати основою юридичної освіти.
Ф. В. Тарановський категорично заперечував приниження своїм опонентом статусу енциклопедії права. На його думку, наука про право розпадається на три основні галузі – юридичну догматику (або догматичну юриспруденцію), історію права і політику права, які потребують узагальнення та підтримання зв’язку між ними. Це завдання виконує енциклопедія права (або загальна теорія права). На його думку, немає сенсу у протиставленні філософії права енциклопедії права, яка розуміється у сенсі загального вчення про право. Відмінність між ними полягає тільки у методах пізнання [5, с. 9, 13-14].
Основна ідея книги Михайловського – визнання розумно-етичних засад права на противагу теоріям, які виводили право із суспільних відносин. На його думку, якщо би право мало суто суспільне походження, це призвело би до легітимації насильства та свавілля. Тут очевидним є його перефразування відомої сентенції Цицерона, який стверджував, що у випадку суспільного походження права воно би дозволяло батьковбивство та підробку заповітів. Натомість Михайловський наголошував на тому, що право є проявом вищого етичного порядку, який охоплює собою і релігію, і моральність. Автор визнавав поряд з позитивним природне право, в якому вбачав «сукупність найбільш загальних принципів, норм, безпосередньо випливають з абсолютної ідеї права і мають характер вічності, незмінності та безумовної обов'язковості для всіх часів і народів» [4, с. 207]. Ця абсолютна ідея, на його думку, – синтез особистої свободи та суспільного порядку. Такий ейдологічний тип праворозуміння, на думку Ф. В. Тарановського, не переривався в Росії з часів К. О. Неволіна.
Натомість Ф. В. Тарановський у своєму праворозумінні виходив з погляду, що поняття права може бути безпосередньо знайдено в реально-емпіричному ряду соціальної дійсності. Свої міркування з приводу визначення поняття права Ф. В. Тарановський починає з констатації положення про те, що встановлення поняття про право полягає в послідовному пошуку родової ознаки і видової відмінності цього явища.
Відповідаючи на запитання, якою є родова ознака права, учений без коливань відносить право до явищ суспільного життя. Аналіз останнього дозволяє ученому розрізняти дві її сторони: діяльність індивідів та її впорядкування, або координація дій індивідів. Діяльність є необхідною ознакою усіх живих організмів, у тому числі і людей. Координація дій індивідів є необхідною ознакою суспільного життя і досягається завдяки існуванню певних правил, або норм, які регулюють діяльність індивідів. За Тарановським, присвоюючи цим правилам або нормам назву «суспільні норми» або «соціальні норми», ми цим указуємо, що норми ці складаються в суспільному середовищі і вносять до неї певну впорядкованість. Соціальні норми становлять формальний момент суспільного життя.
З урахуванням зазначеного розрізнення змісту і форми суспільного життя, право Ф. В. Тарановський відносить до форми. При цьому під правом він розуміє не саме творення матеріальних і духовних цінностей та їхнє споживання, а лише певну форму діяльності людей, яка виробляє ці цінності, і певну форму, що забезпечує розподіл останніх. Таким чином, робиться висновок, що найближчим родовим поняттям для права є поняття соціальної норми, інакше кажучи, право є не що інше, як один із видів соціальної норми [5, с. 67].
По-різному учені вирішували питання про ключове питання філософії права – співвідношення норми та ідеї, на нормативному рівні якого перебувало питання про співвідношення права та моралі. Якщо для Й. В. Михайловського право є підвидом етичних норм [4, с. 150], то Ф. В. Тарановський виходить із двочленного поділу соціальних норм на право та моральність. Відповідно до цього, завдання пошуку видової ознаки права учений бачить у встановленні відмінності його від моральності. Тарановський підкреслював, що мета у права і моральності одна, а саме – охорона існування і сприяння розвитку суспільства на засадах справедливості. Таким чином між правом і моральністю встановлюється «змістовна спільність». За Тарановським, недоторканність чужої особистості, сімейний зв’язок, завдання влади, ставлення до неї з боку підвладних – всі ці приклади основних питань співжиття, які підлягають однаково і юридичній, і моральній регламентації [5, с. 128]. У той же час учений зазначає, що єдине завдання права і моральності досягається різними шляхами. Моральність діє шляхом накладення односторонніх обов’язків, а право діє шляхом не тільки обов’язків, але й вимог. Це є однією з основних й істотних відмінностей права і моралі.
Будучи стійким прихильником філософського позитивізму, Ф. В. Тарановський одночасно був супротивником прямолінійних односторонніх підходів, застосовуючи у своїх студіях соціологічний підхід та порівняльно-правовий метод поряд з догматичним. У своїй рецензії Ф. В. Тарановський стверджує вторинність методологічної позиції Й. В. Михайловського, яка «не тільки не прокладає нових шляхів, але й не уловлює сутність наявних напрямів розвитку науки» [3, с. 7]. На його думку, поставлене Михайловським завдання створити синтетичну теорію права не було виконано, перетворившись на механічне об’єднання метафізичного підходу, ідеалізму та релігії. Рецензент показує неспроможність історичного обґрунтування Михайловським своєї позиції шляхом звернення до історико-філософської спадщини.
У підсумку слід зазначити, що наукова суперечка між видатними представниками ідеалістичного та матеріалістичного (реалістично-позитивістського) напрямів в російській юриспруденції початку ХХ ст. сприяла збагаченню вітчизняної юриспруденції, виявивши сильні та слабкі сторони кожної з магістральних течій в юридичній науці.
Література:
1. Новгородцев П. И. О своеобразных элементах русской философии права / П. И. Новгородцев // История философии права / под ред. Керимова Д. А. – СПб. : Санкт-Петербургский университет МВД России, 1998. – С. 506-521.
2. Кузьмин А. В. Правовое учение И. В. Михайловского: Эйдологическое направление российской философии права : автореф. дисс. ..канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория права и государства ; История права и государства ; История политических и правовых учений» / А. В. Кузьмин. – СПб.,1998. – 22 c.
3..Тарановский Ф. В. Новый опыт построения философии права в русской литературе / Ф. В. Тарановский. – Юрьев, 1915. – 66 с.
4. Михайловский И. В. Очерки философии права / И. В Михайловский. – Томск, 1915. – 632 c.
5. Тарановский Ф. В. Энциклопедия права / Ф. В. Тарановский. – 3-е изд. – СПб. : Лань, 2001. – 552 c.
Матвєєва Лілія
ІНСТИТУТ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОСТУПКУ ЯК ЗАСІБ ГУМАНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
У постмодерністській юриспруденції серед інших питань суттєво змінюється поняття правопорушення та юридичної відповідальності, що має практичний вихід у подальшому реформуванні галузевого законодавства сучасної України.
Новий етап розвитку нашого суспільства зумовлює необхідність дослідження ряду теоретичних і практичних проблем національної правової системи. Зміна пріоритетів держави, виведення на перший план людини, її інтересів, прав і обов'язків має отримати відповідне відображення в теоретичних підходах щодо визначення природи юридичних стягнень, підстав, принципів і механізму їх застосування. Але сьогодні має місце розбалансованість в розвитку законодавства різних галузей, що особливо яскраво ілюструється чинними Кримінальним кодексом України і Кодексом України про адміністративні правопорушення, як зберігають значний масив норм радянського репресивного законодавства.
За сучасних умов стан законодавства в цілому не відповідає потребам побудови демократичної, правової держави. Зокрема, виникло багато нових явищ, які дуже суперечливо відображені в чинному кримінально-юрисдикційному законодавстві і не одержали адекватного науково-теоретичного тлумачення. Основні напрями удосконалення такого законодавства це – забезпечення гуманізації кримінального законодавства, визначення співвідношення між злочинами і іншими правопорушеннями, реалізація міжнародно-правових зобов'язань України у сфері кримінальної юстиції. Тому дуже серйозну увагу учені і практики мають приділити новому етапу кодифікації чинного законодавства про кримінальну відповідальність.
Серед найважливіших сучасних проблем удосконалення Кримінального кодексу України слід виділити такі з них: подальша гуманізація кримінального закону; необхідність уточнення меж кримінальної відповідальності; вивчення доцільності введення інституту кримінального проступку, кримінальної відповідальності юридичних осіб, подальше вдосконалення правових механізмів кримінальної відповідальності; звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, призначення покарання, кримінальної відповідальності неповнолітніх; удосконалення законодавчих конструкцій складів злочинів в Особливій частині Кримінального кодексу України та ін. Філософія покарання, особливо його мета і завдання свідчать про те, що в питанні про підходи до кримінальної відповідальності ми намагалися використовувати всі гуманістичні ідеї, які вироблені людством. Проте не завжди це проходило на належному рівні.
З метою вирішення зазначених проблем 20 січня 2006 р. Міністр юстиції України видав наказ про створення міжвідомчої робочої групи щодо комплексного вдосконалення положень Кримінального кодексу України. Концепція реформування кримінальної юстиції України схвалена рішенням Ради національної безпеки України від 8 квітня 2008 року і введена в дію Указом Президента України № 311/2008 роки. Однією із важливих змін у сфері кримінального права, яка передбачена у концепції є запровадження інституту кримінального проступку.
Питання про інститут кримінального проступку у вітчизняній юридичній науці є дискусійним. Прихильниками уведення кримінального проступку до чинного законодавства є І. Б. Коліушко і І. П Голосніченко, які висловлювали ці ідеї ще на момент розробки і ухвалення Кримінального кодексу України. Вони справедливо звертали увагу на те, що суспільство, як і більшість юристів, сьогодні ще не готові сприйняти концепцію «кримінального проступку». Це пояснюється ставленням громадян України до кримінальної відповідальності, з якою пов'язані в минулому не тільки репресії, а й обмеження для осіб, які притягувалися до відповідальності: перешкоди для зарахуванні на державну службу, на роботу у правоохоронних органах, призначення їх на відповідальні пости державних підприємств та ін. [1].
Законодавче закріплення інституту кримінального проступку пов'язано і з декриміналізацією кримінального законодавства. В. Навроцький до об'єктів декриміналізації за ознакою відсутності (чи невеликого ступеня) суспільної небезпеки відносить: умисні посягання, які заподіяли матеріальну шкоду в розмірі меншому, ніж встановлений розмір розрахункової одиниці (мінімальної заробітної плати), а щодо окремих категорій злочинів – кратно до розрахункової одиниці; необережні посягання, які завдали матеріальної шкоди в будь-якому розмірі; необережні посягання, які пов'язані із заподіянням легкого (можливого, також середньої тяжкості) тілесного ушкодження; посягання, які викликали наслідки у вигляді створення небезпеки, яка торкається тільки одного потерпілого [2].
У Концепції реформування кримінальної юстиції України, до кримінального проступку віднесені:
- окремі діяння, що за чинним Кримінальним кодексом України відносяться до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації кримінального законодавства будуть визнані законодавцем таким, які не мають значного ступеня суспільної небезпеки;
- діяння, передбачені чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення, які мають судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю суттю (дрібне хуліганство, дрібне розкрадання чужого майно та ін.).
Кримінальні проступки мають бути об'єднані в новий Кодекс України про кримінальні проступки. За їх вчинення можуть бути передбачені стягнення у виді короткострокового позбавлення волі, штрафу у певному обмеженому розмірі, позбавлення спеціальних прав, залучення до обов'язкових робіт тощо, а також застосовуватись спеціальна конфіскація. Вчинення кримінальних проступків не матиме таких правових наслідків, як судимість [3].
Варіанти законодавчої кодифікації кримінального законодавства, які висловлюються вітчизняними вченими можна умовно звести до наступних:
- внесення законодавцем до чинного Кримінального кодексу України поряд із Загальною і Особливою частиною, третю «Спеціальну» частину, яка міститиме норми, що передбачають конкретні склади злочинних вчинків, які відносяться до кримінальних проступків, вид та розмір покарань що застосовуються до осіб які їх вчинили. Або Особлива частина Кримінального Кодексу може бути поділена на дві частини – одна присвячена злочинам, інша – кримінальним проступкам;
- створення та прийняття самостійного нормативно-правового акту – Кодексу України про кримінальні проступки;
- проведення нової кодифікації кримінального законодавства України;
- прийняття нової редакції Кримінального кодексу України.
Слід зазначити, що в сучасних умовах розміщення кримінальних проступків як в Кримінальному кодексі, так і в окремому законодавчому акті має свої переваги та недоліки правотворчого та правозастосовчого значення. В більшості зарубіжних країн в системі кримінального законодавства містяться статті, норми яких передбачають склади злочинів, і статті, в яких передбачаються склади кримінальних проступків (наприклад, Франція, Нідерланди, Великобританія, США). За вчинення кримінальних проступків здебільшого передбачені невисокі стягнення, які не тягнуть за собою судимості. Запровадження інституту кримінального проступку до правової системи України передбачає переоцінку тексту чинного Кримінального кодексу, але перетворення окремих нетяжких злочинів на кримінальні проступки є шляхом до гуманізації кримінального законодавства, кримінальної відповідальності та забезпечення прав і свобод людини.
Література:
1. Коліушко І. Б. Проблеми удосконалення адміністративно-деліктного законодавства України / І. Б. Коліушко, І. П. Голосніченко // Право України. – 2001. – № 3. – С. 39-42.
2. Навроцький В. Кримінальний кодекс України 2001 року: підсумки та перспективи [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа r.org.ua/
3. Концепція реформування кримінальної юстиції України / Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа – dent.gov.ua/