Geum.ru

Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материалаДокументы

Содержание


Дотримання прав учасників публічно-правових відносин у контексті спрощення процедур в адміністративному судочинстві
Фінансова діяльність органів місцевого самоврядування: поняття та зміст
Процедури притягнення осіб до адміністративної відповідальності
Подобный материал:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   52
Література:

1. В.С. Анджиевский, Э.Г.Герасименко, Е.В. Додин и др. Кодекс Украинской ССР об административных правонарушениях: Наук.- практ. коммент. – К.: Изд-во «Украина». – 1991. – С.623.

2. Колпаков В.К. Адміністративна відповідальність (адміністративно-деліктне право): навч. посібник / В.К. Колпаков. – К.: Юрінком Інтер. – 2008. – 187 с.

3. Голосніченко Д.І. Теорія повноважень: вітчизняний та зарубіжний досвід їх формування. Монографія.-К.: Видавець Голосніченко А.М. (Г.А.М.). – 2009. – 182 с.

4. І.Є. Марочкін, П.М. Каркач, Ю.М. Грошевий та ін. Прокурорський нагляд в Україні: Підручник для студенті юрид. спеціальностей вищих навч. закладів. Видання друге / За ред. проф. І.Є. Марочкіна, П.М. Каркача. – Х.: ТОВ «Одіссей». – 2008. – 240 с.


Завальнюк Ігор

ДОТРИМАННЯ ПРАВ УЧАСНИКІВ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН У КОНТЕКСТІ СПРОЩЕННЯ ПРОЦЕДУР В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Прийняття у липні 2005 року та набуття чинності 01 вересня 2005 року Кодексу адміністративного судочинства України [1] (далі – КАС України) стало своєрідною революцією у вітчизняному законодавстві, оскільки вперше в Україні з’явився кодифікований нормативний акт, який ставить за мету та регламентує забезпечення прав та інтересів людини та їх ефективний захист. Із прийняттям КАС України відбувся поступовий процес «європеїзації» адміністративного права, обумовлений, насамперед, європейським вектором української політики. Зазначений нормативно-правовий акт символізував відхід від радянського та пострадянського сприйняття адміністративного права, характерною ознакою якого було панування держави над людиною.

Беззаперечний успіх мало закріплення у КАС України норми, згідно якої кожному гарантувалося право на судовий захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом; заборони позбавлення права на розгляд справи в адміністративному суді (ст.6 КАС України). Зазначене повністю узгодилося із положеннями статті 55 Основного Закону України [2], що також відповідає міжнародно-правовим стандартам. Зокрема, стаття 8 Загальної декларації прав людини проголошує, що «кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом», а п.а ст.3 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права в імперативній формі вимагає від кожної держави-учасниці цього Пакту «забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні; забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту.

Діяльність суду із забезпечення ефективного захисту прав та інтересів учасників публічно-правових відносин заснована на принципах судочинства, які, у свою чергу, закріплені у Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [3] та інших міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Із зазначених принципів випливає комплекс процесуальних прав, забезпечення яким необхідно для повноцінного захисту в суді своїх прав, свобод та інтересів учасників публічно-правових відносин. При цьому зазначені права пов’язані із певними обов’язками.

У чинному КАС України можна умовно виділити наступні основні права учасників публічно-правових відносин: право участі у судових засіданнях, право обізнаності про судову справу та наслідки її розгляду, право заявляти клопотання та відводи, право щодо доказування, право щодо контролю за фіксацією судового процесу, право на оскарження судового рішення та право на правову допомогу.

Нині нагальним є питання запровадження спрощених процедур в адміністративному судочинстві, що надасть можливість повно захистити порушені права та інтереси учасників публічно-правових відносин, у стислі строки, запобігаючи різного роду зловживань з боку протилежної сторони, не зацікавленої у такому відновленні прав. У зв’язку із цим із прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [4] введено революційну новелу – скорочене провадження, значно розширено випадки розгляду справ в порядку письмового провадження – тобто розгляд і вирішення адміністративних справ без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів. Отже, введення зазначених процесуальних новел дало всі підстави для оперативного захисту та відновлення порушених прав у найкоротші терміни.

Поряд із вже введеними спрощеними процедурами в адміністративному судочинстві, можуть розглядатися й інші можливості прискорення розгляду справ адміністративними судами. Поряд із цим виникає питання дотримання балансу між таким спрощенням та дотриманням основоположних прав учасників публічно-правових відносин, таких як право участі у судових засіданнях, право щодо контролю за фіксуванням адміністративного процесу, тощо. Звісно, у випадку розгляду і вирішення адміністративних справ без участі осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів, такі права особи як, знати про дату, час і місце судового розгляду справи; про всі судові рішення, які ухвалюються у справі; право знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання і відводи; давати письмові пояснення, доводи та заперечення; подавати докази; робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи; одержувати копії судових рішень; оскаржувати судові рішення, порушуватися не будуть. У той же час, виникає певне занепокоєння забезпечення такими правами під час застосування спрощених форм адміністративного судочинства, як давати усні пояснення, доводи та заперечення; брати участь у дослідженні доказів; висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи; задавати питання іншим учасникам процесу; знайомитися із технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них. На нашу думку, практична реалізація зазначених прав, визначених частиною 3 статті 49 КАС України у даних випадках буде неможливою.

Практика показує, що введення спрощених процедур значно розвантажило адміністративні суди справами, які хоча і не відрізнялися своєю складністю, однак на їх розгляд витрачалося досить багато часу та матеріальних витрат, пов’язаних як і з поштовими відправленнями повісток (які направлялися учасникам процесу неодноразово), так і з витратами на придбання носіїв інформації, на які здійснювався технічний запис судового засідання. При цьому, із запровадженням спрощення, з урахуванням характеру судових спорів, щодо яких воно було застосовано, можна впевнено стверджувати, що жодним чином не погіршилася якість судових рішень за наслідками розгляду даних справ та якість відправлення правосуддя в цілому.

Проблема дотримання та забезпечення прав учасників публічно-правових відносин під час застосування спрощених форм адміністративного судочинства є досить перспективною і вимагає подальшого вивчення. У будь-якому випадку, коли мова заходить про спрощення судової процедури, яка зачіпає такі непорушні принципи судочинства і загальні умови судового розгляду, як змагальність, презумпція невинності, забезпечення права на захист, безпосередність дослідження всіх доказів, межі судового розгляду, завжди треба пам’ятати про головну умову – це неодмінне збереження всіх процесуальних гарантій.

Література:
  1. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06.07.2005 року № 2747-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 37. – ст. 446
  2. Конституція України: прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст. 141
  3. Конвенція про захист прав і основних свобод людини… (з поправками) Рим. 04.11.1950 р. Ратифікована Україною 17 липня 1997 р. // Закон України від 17.07.1997 року, № 475/ 97 – ВР // Додаток до Вісника Верховного Суду України 3`97. – С.2.
  4. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2453-VІ // Офіційний вісник України. – 2010. – № 55/1. – ст. 1900



Іванова Світлана

ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ: ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ

Актуальність теми полягає у визначенні поняття, особливостей та змісту фінансової діяльності органів місцевого самоврядування в Україні, а також у розкритті значення фінансової діяльності цих органів.

Вагомою гарантією державного суверенітету є фінансово-економічна могутність держави, яка певною мірою забезпечується стабільною, ефективною та раціональною фінансовою діяльністю держави та органів місцевого самоврядування.

«Фінансова діяльність держави» є базисною категорією фінансово-правової науки, на основі якої будуються інші важливі та фундаментальні категорії фінансового права та фінансово-правової науки, а також за допомогою якої дається визначення предмету фінансового права.

Категорію фінансової діяльності в науці фінансового права досліджували такі провідні вітчизняні та зарубіжні вчені, як: академік Л.К. Воронова, О.П. Орлюк, Т.П. Латковська, А.А. Нечай, академік М.П. Кучерявенко, М.В. Карасьова, Ю.О. Крохіна, А.О. Монаєнко, О.Ю. Грачова, Н.Д. Еріашвілі, А.Л. Худяков, Н.І. Хімічева, І.М. Пахомов.

Стосовно визначення поняття «фінансова діяльність держави» та «фінансова діяльність місцевого самоврядування», то в юридичній літературі не має єдиного визначення даних понять. Багато юристів-правників взагалі при розгляданні фінансової діяльності дає визначення тільки поняттю «фінансова діяльність держави», і не дає визначення поняттю «фінансова діяльність органів місцевого самоврядування».

Так, наприклад, ссылка скрыта., фінансову діяльність держави розглядає як діяльність відповідних державних органів щодо утворення, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують виконання функцій держави [2, розділ 7, параграф 3].

Орлюк О.П., вказує, що «фінансова діяльність держави» – це планована діяльність у сфері мобілізації, розподілу й використання централізованих та децентралізованих фондів коштів з метою виконання завдань і функцій держави [4, c. 9-11].

Воронова Л.К. під фінансовою діяльністю держави розуміє діяльність держави з формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів з метою забезпечення здійснення функцій держави, соціально-економічних завдань, управління, обороноздатності, діяльності державних органів [6].

Отже, підтримуючи загальні положення вище зазначених дефініцій, уявляється можливим дати таке визначення фінансовій дальності держави: «фінансова діяльність держави» – це здійснення державою функцій та організаційна діяльність уповноважених органів щодо планомірного формування, перерозподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів (фінансових ресурсів) з метою реалізації завдань соціально-економічного розвитку, забезпечення обороноздатності й безпеки держави, використання фінансових ресурсів необхідних для діяльності державних органів, а також для забезпечення безперервного функціонування держави та її адміністративно-територіальних утворень на кожному етапі суспільного розвитку.

Виходячи з вище сказаного, виникає питання – що ж собою являє фінансова діяльність органів місцевого самоврядування. Як вважає А.О. Монаєнко, органи місцевого самоврядування, як і органи державної влади, здійснюють фінансову діяльність, підтримуючи публічний фінансовий інтерес у державі, наприклад, наділені в законодавчому порядку правом стягнення місцевих податків та зборів у місцевий бюджет. Самостійність у формуванні, затвердженні й виконанні місцевого бюджету є основною гарантією життєдіяльності територіальної громади. Основним джерелом доходів місцевих бюджетів є місцеві податки та збори. Закріплення інституту місцевих податків і зборів засновано на тому, що платники податків отримують доходи від використання ресурсів територіальної громади або повинні компенсувати витрати органів місцевого самоврядування у зв’язку з розвитком соціальної інфраструктури, прибиранням і благоустроєм території [3, c. 21].

На мою думку, фінансова діяльність органів місцевого самоврядування – це сукупність здійснюваних у правовій формі дій органів місцевого самоврядування з планомірного утворення, розподілу й використанню місцевих грошових фондів з метою реалізації соціально-економічних завдань місцевого значення, забезпечення фінансовими ресурсами діяльності органів місцевого самоврядування, а також за допомогою яких забезпечується виконання завдань і функцій місцевого самоврядування. Діяльність цих органів спрямована на вирішення завдань місцевого значення, які визначено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» [5].

Фінансова діяльність органів місцевого самоврядування базується на відповідних принципах – основоположних правилах і вимогах, які відображають її найсуттєвіші особливості та цілеспрямованість, а основний зміст їх визначається Конституцією України [1, Ст. 140-146] та нормами права, що безпосередньо регламентують цю діяльність.

Особливостями фінансової діяльності органів місцевого самоврядування є:
  1. вона має міжгалузевий, загальний характер, оскільки забезпечення фінансовими ресурсами спрямоване на всі галузі і сфери місцевого управління, контролю;
  2. реалізується як органами місцевого самоврядування, так й іноді через спільну діяльність цих органів з державними органами влади;
  3. поєднує як безпосереднє управління з використанням імперативних методів (щодо комунальних підприємств і т. ін.), так і непряме, рекомендаційне (щодо грошових ресурсів недержавних юридичних та фізичних осіб);
  4. здійснюється через діяльність як представницьких, так і виконавчих органів влади.

Зміст фінансової діяльності органів місцевого самоврядування є проявом усіх функцій місцевого самоврядування, оскільки реалізація будь-якої місцевої функції потребує адекватного фінансового забезпечення. Відомо, що в основі змісту фінансової діяльності місцевого самоврядування лежать потреби в грошових коштах та інтереси територіальних громад, які можуть формуватися самими громадами або випливати із завдань, функцій та компетенції місцевого самоврядування [6, c. 65]. У найбільш загальному вигляді основний зміст фінансової діяльності місцевого самоврядування становить фінансування соціально-культурної сфери та місцевих потреб – утримання органів влади й управління, органів місцевого самоврядування, освіта, охорона здоров’я, соціальний захист та соціальне забезпечення, молодіжні програми, житлове й комунальне господарство, культура, фізична культура і спорт, капітальні вкладення, фінансування агропромислового комплексу, роботи з покращання земель, витрати екологічного характеру та інші видатки. В інших країнах світу до цих видатків окремими видами можуть додаватись будівництво шляхів, ветеринарна допомога, догляд за бідними та сиротами, житлове будівництво, працевлаштування безробітних, ритуальні послуги, збирання та утилізація сміття тощо.

Також ще існує думка, що зміст фінансової діяльності органів місцевого самоврядування виявляється на окремих стадіях здійснення цієї діяльності, таких як, стадія формування місцевих бюджетів, стадія розподілу коштів: формування грошових фондів, яке відбувається, наприклад, за надходження коштів у місцеві бюджети, власне розподіл – рух коштів, уже закріплених за окремими бюджетами, на фінансування місцевих завдань і функцій, перерозподіл, стадія використання коштів, а також – виявляється через контроль за рухом грошових фондів, який є наскрізним і здійснюється на кожній стадії руху коштів.

На сьогоднішній день попри існування ряду невирішених проблемних питань у сфері фінансової діяльності органів місцевого самоврядування, значення цієї діяльності досить велике та вагоме. Це значення полягає у наступному: фінансова діяльність муніципальних органів є важливою й необхідною складовою частиною механізму соціального управління, який проявляється у тому, що накопичені фінансові ресурси спрямовуються в економіку, соціальну та інші сфери з урахуванням пріоритетності заходів, які фінансуються; за допомогою фінансової діяльності створюється матеріальна основа, яка необхідна для функціонування органів місцевого самоврядування; фінансова діяльність впливає на розвиток відносин між місцевими утвореннями та державою. Важливою її стороною є розподіл фінансових ресурсів між державними та місцевими органами, що має певне значення для регулювання та координації виробництва та розвитку соціально-культурної сфери в межах як держави, так і її адміністративно-територіальних утворень.

У сучасних умовах, за наявності фінансової кризи, існує нагальна потреба у реформуванні або створенні нової, більш ефективної системи фінансування місцевого самоврядування в Україні, вдосконаленні механізму наповнення місцевих бюджетів. Отже, на мою думку, питанням фінансової діяльності органів місцевого самоврядування повинні приділяти більше уваги не тільки юристи-науковці, але й юристи-практики та законодавці, вирішувати ці питання та удосконалювати цю фінансову діяльність.

Лутература
  1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254 к./96 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
  2. Мельник П.В., Самілик Г.М., Савченко Л.А., Цимбал П.В., Цимбалюк А.В., Бондаренко М.О., Цимбал Т.Я., Глух М.В. Правознавство: Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 309 с. – розділ 7. – параграф 3.
  3. Монаєнко А.О. Правове регулювання фінансової діяльності органів місцевого самоврядування / А.О. Монаєнко // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 10. – С. 20-24.
  4. Орлюк О.П. Фінансове право: Навч. посібник. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 527 с. – С. 9-11.
  5. Про місцеве самоврядування в Україні: Закони України від 21 травня 1997р. (зі змінами та доповненнями від 07.07.2011) // a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=280%2F97-%E2%F0.
  6. Фінансове право України : навч. посіб.для студ. вищ. навч. закл. / [Л.К. Воронова, М.П. Кучерявенко, Н.Ю. Пришва та ін.]. – К. : Правова єдність, 2009. – 395 с.



Компанієць Дмитро

ПРОЦЕДУРИ ПРИТЯГНЕННЯ ОСІБ ДО АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

З розвитком науки адміністративного права і процесу, з вдосконаленням та розвитком адміністративного і адміністративно-процесуального законодавства України зросла зацікавленість вчених та практиків до питань правового регулювання процедур у сфері правозастосовчої діяльності органів адміністративної юрисдикції [1, c. 148].

Відомо, і це не заперечують вчені-адміністративісти, адміністративно-юрисдикційна діяльність відбувається згідно певних процедур. Дослідженню цього питання присвятили свої праці О.М. Бандурка, Д.М. Бахрах, А.С. Васильєв, В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко, М.Я. Масленніков, О.І. Миколенко та багато інших вчених Росії та України. Однак загальний рівень наукової розробки процедур притягнення осіб до адміністративної відповідальності є недостатнім та потребує додаткових комплексних наукових досліджень.

Не зважаючи на той факт, що провадження в справах про адміністративні правопорушення є чи не найпершим адміністративним провадженням, яке було врегульовано законодавством України, воно залишається недосконалим саме з причин відсутності чітких правових процедур.

Існування правових процедур створює умови, що забезпечують законність в діяльності адміністративно-юрисдикційних органів, а також успішне досягнення кінцевих цілей провадження у справах про адміністративні правопорушення – встановлення по кожній справі матеріальної істини та правильної юридичної оцінки в рішенні органів адміністративної юрисдикції. Звичайно, не можна ставити питання так, що будь-яке відхилення від адміністративних процедур у всіх випадках і неодмінно повинно призвести до неправильного рішення органу адміністративної юрисдикції. Можливі випадки, коли матеріали справи достовірно обґрунтовують рішення органу, не зважаючи на те, що по справі не були виконані які-небудь вимоги процесуального характеру. Наприклад, при розгляді колегіальним органом справи про адміністративне правопорушення протокол засідання було складено з порушенням вимог, що містяться у ст. 281 КУАП. Складання протоколу засідання ніяк не впливає на обґрунтованість ухваленого рішення, але не складання такого протоколу є порушенням певної правової процедури. Тому необхідно передбачити в чинному законодавстві окрім вимог щодо складання цього протоколу ще й певні юридичні наслідки невиконання вимог щодо правових процедур, врегульованих законодавством.

Тенденції з процесуальним спрощенням, з неповагою до правових процедур дуже небезпечні, оскільки їх метою є «прискорення» розгляду адміністративної справи, що насправді викликає тяганину з наступною відміною рішення, наприклад, в апеляційному порядку.

Кодекс України про адміністративні правопорушення визначає зміст та порядок заповнення протоколу (ст. 256 КУАП), де повинні вказуватися відомості, що стосуються характеру й розміру шкоди, завданої адміністративним правопорушенням. Однак на практиці, при складанні протоколів про адміністративні правопорушення, відомості, що стосуються характеру й розміру шкоди, завданої правопорушенням, у змісті протоколів не вказуються. Це відбувається з тієї причини, що особи, які наділені правом складати протоколи (ст. 255 КУАП), обмежуються при заповненні протоколу узагальненими фразами, не заглиблюючись у всі обставини справи. Становище в деяких випадках ускладнюється й тим, що до справи, крім протоколу, не долучаються інші матеріали (пояснення порушників, свідків, потерпілого) [2, с. 190-194].

Також чинне законодавство про адміністративну відповідальність, оперуючи певними поняттями, не завжди вказує на порядок реалізації тої чи іншої норми матеріального права. До таких норм, наприклад, відноситься стаття 22 КУАП, яка закріплює, що орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням. На жаль, правова процедура звільнення особи від адміністративної відповідальності у зв’язку з малозначністю проступку відсутня в КУАП. Все це призводить до того, що норми даної ст. 22 КУАП або зовсім не застосовуються, або їх застосування залежить від суб’єктивного розуміння положень статті посадовою особою органу адміністративної юрисдикції.

Отже існуючі правові процедури в межах провадження в справах про адміністративні правопорушення мають безліч недоліків, які необхідно врахувати при розробці та прийнятті нового Кодексу України про адміністративні проступки.

Вирішення цих питань на теоретичному і практичному рівнях дасть можливість в повному обсязі реалізувати принцип законності в провадженні в справах про адміністративні правопорушення.