Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Документы

Содержание Оплатні послуги закладів освіти Види законних інтересів громадян у сфері власності Інституційна основа адміністративно-правового регулювання суспільних відносин у сфері економіки

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
• Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.

Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради від 23 липня 1996 р. – 1996. – № 30. – ст. 141.

2. Ортинський В. Л. Управління в органах виконавчої влади України : [навч. пос.] / Ортинський В. Л., Кісіль З. Р., Ковалів М. В. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 296 с.

3. Колодій А. М. Принципи права України : [монографія] / Анатолій Миколайович Колодій. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – 207 с.

4. Колодій А.М. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: [підручник] / Колодій А.М., Олійник А.Ю; за ред.. Кондратьєва Я.Ю. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 464 с.

5. Про місцеві державні адміністрації : Закон України від 9 квітня 1999 р. № 586-XIV. Редакція від 19.05.2011. [Електронний ресурс] : Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт. – Режим доступу до джерела : // a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=586-14.

6. Глущенко Ю.М. Принципи правотворчої діяльності місцевих державних адміністрацій / Ю.М. Глущенко / Форум права. – 2008. – № 2. – С. 66–67 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : gov.ua/e-journals/FP/2008-2/08hjnmda.pdf.

7. Про затвердження Загального положення про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої адміністрації : Постанова Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 р. № 1569 // Офіційний вісник України вiд 17.10.2003 – 2003. – № 40. – Ст. 48.


Кривенко Юлія

ОПЛАТНІ ПОСЛУГИ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ

Розвиток ринкових стосунків в Україні зумовив той факт, що освіта з безкоштовного привілею, оплачуваного державою, перетворилася на товар, а точніше послугу нематеріального характеру. За досить короткий проміжок часу в Україні склався ринок освітніх послуг, пропозиція яких за останніх 5-7 років зробила колосальний ривок. У багатьох випадках пропозиція навіть перевищує попит.

Після переходу до ринкової економіки в Україні почав формуватися і ринок освітніх послуг.

Актуальність даного питання обумовлена необхідністю законодавчих змін в сфері освіти. Майже всі навчальні заклади на власний розсуд формують перелік послуг, який надається та визначають вартість,ця ситуація на жаль погіршує якість освіти.

Основними нормативними актами в цій сфері діяльності є Конституція України»[1], Закон України «Про освіту»[2], Закон України «Про вищу освіту» [3], Закон України « Про професійно-технічну освіту»[4], Положення «Про прийом іноземців і осіб без громадянства на навчання у Вузи»[5].

У сфері освіти послуги знайшли закріплення в договорі про надання дошкільного виховання і освіти між дошкільною освітньою установою і батьками; договорі про надання початкової (основної, середньої загальної) освіти між школою (гімназією) і батьками; договорі про підготовку фахівця з середньою спеціальною освітою між технікумом (ПТУ) і батьками (або вихованцем); договорі про підготовку фахівця з вищою професійною освітою між вузом і студентом; договорі про організацію цільового прийому студентів між вузом і державним (муніципальним) органом або юридичною особою; договорі про надання післядипломної професійної освіти між вузом (науковою організацією) і слухачем; договорі на здобуття додаткової освіти між вузом (центром) і слухачем.

Товаром на ринку освітніх послуг є знання, уміння і навички, запропоновані суб’єктами цього ринку (вузами, приватними викладачами, училищами, коледжами і тому подібне). Операції між установами сфери освіти, що пропонують послуги, і їх споживачами здійснюються за допомогою обміну .

Вочевидь, що в даний час операції здійснюються таким чином: продавець освітньої послуги навчає споживача і підкріплює здобуту освіту дипломом, свідоцтвом, атестатом, а споживач вносить плату за навчання, або за нього це робить хтось ще, наприклад, держава.

Держава виступає в ролі своєрідного судді на ринку освітніх послуг, видаючи ліцензії на право ведення освітньої діяльності і встановлюючи державний акредитаційний статус учбового закладу, відповідно до якого учбовий заклад має право видавати атестати, дипломи державного зразка. Вища освіта є основою розвитку сучасного суспільства та держави. Саме вища освіта надає можливості людині реалізовувати себе на ринку праці. У зв’язку із цим розвитком ринку в нашій державі набуває значущості поняття освітньої послуги. За її допомогою стають єдиними людина, яка навчається, та ринок як середовище, де знання, здобуті людиною, набувають властивостей товару. Надання та споживання освітніх послуг є необхідним життєвим процесом, без якого немислимі ні діяльність ринку, ні життя держави та суспільства взагалі. Тому особливого значення набуває державне регулювання ринку освітніх послуг, оскільки роль держави у сфері освіти є провідною в отриманні людиною належних та якісних освітніх послуг. Саме держава регулює навчальний процес, контролює якість надання освітніх послуг [6].

Ведення освітньої діяльності без ліцензії заборонене законодавством. Навчальні заклади, що отримали ліцензію на надання освітніх послуг, зобов’язані:

– забезпечувати дотримання вимог законів України та постанов Кабінету Міністрів України в галузі освіти, нормативно-правових документів Міністерства освіти і науки України, що зареєстровані Міністерством юстиції України;

– виконувати ці Ліцензійні умови;

– провадити діяльність відповідно до заявлених під час ліцензування навчальних планів і освітніх програм, установлених обсягів прийому на навчання;

-надавати особам, які вступають до навчального закладу (у тому числі шляхом реклами), достовірну інформацію про умови приймання, плату за навчання, зміст і форму документів, що видаються після його закінчення. [7].

Більшість вузів надають освіту на конкурсній основі, тобто споживачеві, що бажає скористатися послугами вузу, будуть надані послуги , лише якщо він володіє певними знаннями, уміннями і навиками, наявність яких здійснюється за допомогою тестів, іспитів або співбесід. Особливо наочно ця ознака виявляється в державних вузах, але і значна частина приватних також встановлює певні бар’єри для відсіювання людей, які, із їхньої точки зору, не можуть отримати якісні освітні послуги .

Освітні послуги можна поділити на дві наступні групи . Першу групу складають послуги з навчання, що визначають суть договору і складаються з дій організації учбового процесу, передачі інформації, перевірки засвоєння знань. Організація учбового процесу, у свою чергу, включає дії з визначення кола учбових дисциплін, їх змісту, послідовності вивчення, набору викладачів, вибору навчальних програм, навчальних посібників і ін. В процесі діяльності викладач як працівник вузу передає створену самостійно або перероблену ним інформацію, що містить основи учбової дисципліни. Засвоєння знань перевіряється шляхом організації іспиту, заліку, тестування і ін. Навчання нерозривно пов’язане з вихованням і об’єднане в учбовому процесі .

Другу групу утворюють супутні послуги, пов’язані з учбовим процесом і які забезпечують засвоєння знань, або сприяють поліпшення побуту, культурного дозвілля, або направлені на підтримку здоров’я студента (надання послуг бібліотекою, спортивними і культурними комплексами, поліклінікою і ін.).

Освітню послугу, що надається, можна вважати якісною, якщо вона відповідає державному освітньому стандарту і додатковим вимогам, сформульованим в локальних актах навчального закладу.

Освітні послуги наділені в більшій мірі індивідуалізацією, ексклюзивністю. Їх зміст залежить від особи, яка такі послуги надає. Причому навіть не в юридичному сенсі (тобто не від освітньої установи, з якою укладений договір), а в реальному, фактичному сенсі – від того викладача, який веде заняття. Крім того, надання освітніх послуг не може здійснюватися у відриві, окремо від їх споживача. Потрібна не лише його присутність, але і активна участь. Освітні послуги не мають речового результату. Їх результат виражається в знаннях, уміннях і навиках, придбаних таким, що навчається в процесі надання послуг. Як матеріальний результат освітньої послуги не може розглядатися той або інший документ про освіту, який лише служить підтвердженням здобуття того або іншого рівня освіти.

Резюмуючи проведений аналіз освітніх послуг , з урахуванням правового регулювання оплатних освітніх послуг в цивільному законодавстві, вважаємо за можливе запропонувати наступну дефініцію: «Послуга, що надається закладом освіти та здійснюється на оплатних засадах,є правомірною діяльністю направленою на задоволення освітніх потреб , для здійснення яких необхідна активна участь особи, що навчається».

Література:

1.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – N 30. – ст. 141.

2.Про освіту : Закон України // Відомості Верховної Ради України №1060-XII, із змінами вiд 11 червня 2008.

3.Про вищу освіту: Закон України від 17.01.2002 № 2984-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 20. – Ст. 134.

4. Про професійно-технічну освіту : Закон України // Відомості Верховної Ради. – 1998. – N 32. – ст.215.

5.Про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до ВНЗ : Положення Кабінету Міністрів України Постанова від 5 серпня 1998 р. N 1238.

6.Шилова Валентина Іванівна. Державне регулювання ринку освітніх послуг в Україні : дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.02 / Гуманітарний ун-т «Запорізький ін-т держ. та муніципального управління». – Запоріжжя, 2007.

7.Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері вищої освіти // Наказ Міністерства освіти і науки України 24.12.2003 N 847.


Личенко Ірина

ВИДИ ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯН У СФЕРІ ВЛАСНОСТІ

Однією з головних ознак цивілізованої держави є розвиток демократичного процесу, забезпечення та зміцнення прав і законних інтересів людини. Законні інтереси у сфері власності є основним елементом правового статусу громадян України та найважливішою категорією, що відображає соціальну структуру суспільства, рівень демократії, стан законності [1, 91].

Дослідження сутності законних інтересів громадян є неповним без ґрунтовного аналізу основних видів таких законних інтересів.

Питанню класифікації законних інтересів присвятили свої праці Курбанов А.В., Малько А.В., Субочьов В.В. та інші.

Різноманіття законних інтересів громадян у сфері власності своїм корінням має суб’єктивні властивості людини, здатність на основі приписів права та під впливом психологічних особливостей, рівня розвитку особи, економічних, соціальних та інших факторів формувати особисті прагнення у сфері власності та особливості системи права, яка, урегульовуючи суспільні відносини, створює ґрунт для виникнення специфічних суб’єктивних інтересів у їх учасників.

В якості критеріїв для класифікації законних інтересів громадян у сфері власності доцільно визначити особливості носіїв таких законних інтересів, ступінь узгодження законних інтересів громадян у сфері власності на рівні соціального формування, характер даних інтересів, сфери суспільного життя, з якими пов’язані потреби громадян у сфері власності, тривалість існування законних інтересів, спрямування, об’єкти права власності.

Найважливішим критерієм для класифікації законних інтересів громадян у сфері власності є особливості носіїв таких законних інтересів. Носіями законних інтересів у сфері власності можуть бути громадяни, наділені загальними або особливими (спеціальними) ознаками. Зважаючи на це, існують законні інтереси загальних суб’єктів у сфері власності та законні інтереси спеціальних суб’єктів у цій сфері.

Наділеність громадянина ознаками правосуб’єктності у поєднанні з прагненням володіти, користуватися та розпоряджатися майновими благами у відповідності з нормами чинного законодавства робить особу носієм загальних інтересів у сфері власності. Натомість система спеціальних ознак дозволяє диференціювати законні інтереси громадян у залежності від індивідуальних характеристик певних суб’єктів, водночас це дає змогу відобразити соціально-економічні пріоритети щодо правового регулювання суспільних відносин, які стоять перед державою та її органами.

До законних інтересів спеціальних суб’єктів у сфері власності доцільно віднести законні інтереси неповнолітніх, недієздатних осіб чи тих, які володіють обмеженою дієздатністю, засуджених, іноземців та осіб без громадянства тощо.

Захист інтересів неповнолітніх є пріоритетним завданням чинного законодавства. Зокрема, у Положенні про Уповноваженого Президента України з прав дитини, затвердженому Указом Президента України 11 серпня 2011 року N 811/2011 зазначено, що основним завданням Уповноваженого є внесення в установленому порядку Президентові України пропозицій щодо припинення і запобігання повторенню порушень прав і законних інтересів дитини.

Ключовим завданням Концепції державної міграційної політики, яка схвалена Указом Президента України від 30 травня 2011 року N 622/2011, є створення умов для безперешкодної реалізації прав, свобод, законних інтересів мігрантів.

Такого роду нормативно-правові акти засвідчують особливу увагу держави щодо захисту законних інтересів даних спеціальних суб’єктів.

На думку В.В. Субочьова, сутність феномена «законний інтерес» проявляється у діалектичному характері взаємодії різнорівневих інтересів – особи, суспільства, держави, які не можуть бути повністю регламентовані та закріплені у нормах права [2, 89].

Здатність законних інтересів окремих громадян до концентрації та перетворення у законні інтереси певної соціальної спільноти дозволяє визначити окремі рівні законних інтересів (законні інтереси громадян, соціальних груп (колективів), суспільства в цілому та держави). У якості критерію для такої класифікації можна запропонувати ступінь їх узгодження на рівні соціального формування. З урахуванням даного критерію законні інтереси громадян у сфері власності поділяються на індивідуальні (особисті), групові (колективними), загальносуспільні та державні.

Як правило, законодавство стосується захисту індивідуальних законних інтересів громадян [3; 4]. Однак, у окремих нормах чинного законодавства згадується про існування законних інтересів певних груп населення, наприклад об’єднань громадян, чи держави загалом. Зокрема, у статті 8 Закону України «Про об’єднання громадян» зазначено, що Держава забезпечує додержання законних інтересів об’єднань громадян, а у статті 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року N 3038-VI згадано про існування інтересів відповідної територіальної громади.

Про існування законних інтересів держави зазначено у статті 2 Закону України «Про оборону України» від 5 жовтня 2000 року N 2020-III та п. 4.3. Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Подолання впливу світової фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток», затвердженій Постановою Кабінету Міністрів 20.12.2008 N 1107.

Законні інтереси громадян у сфері власності за своїм характером можуть бути майновими або немайновими. Майновий характер законних інтересів громадян у сфері власності пов’язаний із здатністю людини задовольнити потреби свого біологічного існування за рахунок володіння, користування та розпорядження майновими благами. Такі законні інтереси є породженням майнових відносин, які пов’язані із рухом матеріальних благ у суспільстві, їх використанням та споживанням. Наприклад, у статті 5 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 року N 1961-IV зазначено, що об’єктом обов’язкового страхування є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України.

Натомість немайнові інтереси є породженням інтелектуальної діяльності людини. Вони виникають у результаті інтелектуально-вольової діяльності. Дуже поширеним є виникнення немайнових інтересів у суб’єктів права інтелектуальної власності. Наприклад, законний інтерес щодо публікації об’єкта авторського права із зазначенням імені автора чи інтерес щодо збереження змісту твору під час його перекладу, відсутності його перекручення чи спотворення під час опублікування.

Залежно від сфер суспільного життя, з якими пов’язані потреби громадян у сфері власності, законні інтереси можна поділити на речові, житлово-комунальні, земельні, господарські, фінансові, законні інтереси громадян у сфері інтелектуальної власності тощо. Різноманіття проявів законних інтересів громадян у сфері власності обумовлене їх складною соціально-юридичною природою, різними способами реалізації.

Неодноразово про законні інтереси громадян у сфері власності законодавець згадує у нормативно-правових актах, які стосуються їх господарської діяльності. Зокрема про необхідність захисту таких законних інтересів зазначається в Указі Президента України «Про додаткові заходи щодо посилення захисту права власності» від 26 березня 2009 року N 191/2009. Про законні інтереси авторів згадується у Концепції розвитку національної системи правової охорони інтелектуальної власності, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 червня 2002 р. N 321-р; а про законні інтереси власників земельних ділянок та землекористувачів – у статті 32 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» від 17 червня 2004 року N 1808-IV.

За тривалістю існування законні інтереси громадян у сфері власності можуть бути короткотривалі та довготривалі.

Законні інтереси громадян у сфері власності можуть бути спрямовані на одну із правомочностей у сфері власності – володіти, користуватися чи розпоряджатися майном. Про існування законних інтересів щодо володіння, користування та розпорядження майном власників квартир зазначено у ст.16 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 листопада 2001 року N 2866-III. У чинному законодавстві також існують норми, які стосуються законних інтересів користувачів об’єктів права власності, що не володіють усіма правомочностями щодо цих об’єктів. Наприклад, про законні інтереси землекористувачів згадується у статті 32 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» від 17 червня 2004 року N 1808-IV.

Різноманіття об’єктів права власності є підставою для класифікації законних інтересів громадян у сфері власності за цим критерієм. Зважаючи на існуючі напрацювання щодо класифікації об’єктів права власності [5, 325], доцільно класифікувати законні інтереси громадян у цій сфері на законні інтереси щодо об’єктів особисто-споживчого призначення, об’єктів виробничо-підприємницького призначення та об’єктів інтелектуальної праці.

Різноманіття законних інтересів громадян у сфері власності спонукає розглядати їх як систему, яка має єдиний зміст і структуру, обумовлену спільними психоемоційними, юридичними, соціально-економічними та іншими факторами. Це дозволяє визначити законні інтереси громадян у сфері власності як складну систему породжених правом певних правових можливостей.

Ефективність діяльності держави значною мірою визначається її здатністю вчасно визначити найбільш важливі для громадян та суспільства інтереси та сформувати належну законодавчу базу для їх захисту.

Література:

1. Лукашева Е.А. Права человека: [учеб. пособ.] / Лукашева Е.А. – М.: НОРМА – ИНФРА-М, 1999. – 573 с.
   
2. Субочев В.В. Законные интересы / Субочев В.В. – М.: Норма, 2011. – 496 с.
   
3. Про додаткові заходи щодо посилення захисту права власності: указ Президента України від 26 березня 2009 року – Режим доступу : htpp:// www. zakon.rada.gov.ua.
   
4. Про Концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів : указ Президента України від 28 грудня 2004 року – Режим доступу : htpp:// www. zakon.rada.gov.ua.
   
5. Цивільне право України : підручник у 2 книгах / [О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін. ]; під ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – Книга 1 – 2002. – 720 с.
   

Позняков Спартак

ІНСТИТУЦІЙНА ОСНОВА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

Сучасні фундаментальні дослідження у царині економічних та юридичних наук свідчать про необхідність інституціоналізації державних структур та механізмів впливу на економіку, гнучкого пристосування до взаємодії глобальних процесів та регіоналізації економічних відносин [1, с. 107], а також глибоких перетворень в системі функціонально-інституціональної структури державної влади, політичної системи суспільства, системі суспільної, зокрема політичної та правової, свідомості, політичній та правовій культурі, обумовлених змінами реальних об’єктивних умов і суб’єктивних чинників [2, с. 16].

Об’єктивні закономірності культурного, соціально-політичного та економічного розвитку країни свідчать про те, що українське суспільство чітко не структуроване, не сформоване інституційно (соціальні, економічні інститути). Тому у практиці відносин органів публічної адміністрації із громадянами, суб’єктами господарювання у різних сферах соціально-економічного життя виникають певні організаційно-управлінські й юридичні проблеми. Існування зазначених проблем, на нашу думку, пов’язані насамперед із малодослідженістю об’єктивних основ соціально-інституційного підходу у методології та практиці адміністративно-правового регулювання суспільних відносин у сфері економіки.

Одним із можливих шляхів вирішування зазначеної проблеми є удосконалення адміністративно-правового регулювання діяльності органів публічної адміністрації у сфері економіки шляхом методологічного об’єднання характерних (об’єктивних і суб’єктивних) ознак і їх зв’язків щодо: 1) соціально-правових, економіко-правових й адміністративно-правових засобів та 2) необхідних зовнішніх форм впливу і способів правового регулювання суспільних відносин.

Об’єктивні ознаки соціально-правових та економіко-правових засобів визначаються закономірностями загально-правового, соціального й економічного розвитку в суспільстві й вивчаються за допомогою відповідних загальнонаукових та конкретно наукових підходів у царині суспільних, гуманітарних наук.

На нашу думку, найбільш ефективною зовнішньою формою та способом групування, концентрації, об’єднання адміністративно-правових засобів регулювання суспільних відносин у сфері економіки може ступати категорія «інститут права» із так званим об’єктивно-інституційним механізмом адміністративно-правового регулювання відносин.

Формування юридичних інститутів є об’єктивний процес, що відображає традиції, закономірності розвитку суспільних відносин (наприклад у сфері діяльності органів публічної адміністрації) і оснований на прийнятих правових звичаях, культурі, стані економіки, соціального середовища та інших факторів.

Зв’язок із загальнотеоретичним розумінням категорії «інститут права» може надати уявлення не лише про певну юридичну форму права, але й практичну можливість спрямувати й упорядкувати (організувати) суспільні відносини у напрямку визначеному в межах положень державної соціальної, економічної й правової політики. Природа інституту права на підставі об’єктивно сформованих економічних, управлінських, юридичних даних практики публічно-правових суспільних відносин таким чином дозволяє не лише привести у систему розрізнені норми, правила, публічні права та обов’язки, але й вибудувати (сформувати) необхідні за якістю правові засоби так, щоб оптимально досягнути кінцевої мети, ефективно реалізувати адміністративно-правові практичні цілі – забезпечення виконання конституційних публічних обов’язків сторонами відносин, утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

У зв’язку із цим інституційність в адміністративному праві ми можемо розглядати й застосовувати не лише як певну «сукупність», «систему» норм і правил, що регулюють однорідні відносини, але як один із ефективних способів удосконалення правового регулювання діяльності органів публічної адміністрації.

Інституційна основа у галузі адміністративного права, насамперед пов’язана із визначенням адміністративно-правового статусу суб’єктів публічно-правових відносин. Проте статус у юридичній формі правового інституту («інститут-особа») може бути реалізований лише через механізм адміністративно-правового регулювання, засобами так званого «юридичного інституту-механізму» або «юридичного інституціонального механізму» правового регулювання.

Постулати економічної теорії свідчать про те, що справжній ринок починається там, де суспільство, засноване на громадських засадах, відкриває простір для прояву творчої наснаги людей, а держава здійснює ефективну і прозору діяльність перш за все у сфері гнучкого втручання в економіку... [1, с. 40]. Проте гнучкість державно-правового втручання в економіку вимагає розробки відповідної адаптивної системи адміністративно-правових засобів й комбінованих (адаптивних і універсальних) способів впливу, регулювання, що формуються за участю інститутів громадського суспільства.

Із вирішенням питання гнучкості державно-правового втручання в економіку пов’язана проблема трансформації методу адміністративного права у сфері економіки, яка можлива через так звані адаптаційні інституційні механізми адміністративно-правового регулювання. Їх формування й моделювання здійснюється, не лише шляхом об’єднання у систему норм адміністративного права, що регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин але й у спосіб формування й реалізації адаптаційної системи інших видів адміністративно-правових засобів (принципів права, правовідносин, адміністративних та судових актів тощо). У цьому зв’язку юридичною формою і правовим способом впливу на суспільні господарські відносини є адміністративно-правовий (юридичний) інститут.

Отже, основна роль адміністративно-правового (юридичного) інституту є методичне об’єднання у систему необхідних правових засобів впливу, юридичних правил діяльності органів публічної адміністрації у взаємозв’язку із об’єктивно-інституційним станом відносин у сфері економіки для досягнення суспільних цілей соціально-економічного розвитку, реалізації визначеної суспільної ідеї або провідного напрямку державної політики.