Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Документы

Содержание Проблеми порядку і умов позбавлення волі в пенітенціарних установах європейських країн Зовнішньополітичні та внутрішньополітичні чинники загострення міжнародного тероризму Межі прокурорського нагляду за додержанням законів у сфері запобігання і протидії корупції Під межами ж прокурорського нагляду за додержанням законів щодо запобігання і протидії корупції Щодо визначення ступенів виправлення засуджених

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
• Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.

ПРОБЛЕМИ ПОРЯДКУ І УМОВ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ В ПЕНІТЕНЦІАРНИХ УСТАНОВАХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН

Численні дослідження позбавлення волі як покарання призвели до формування нових підходів щодо необхідності та ефективності його застосування, строків і порядку його виконання, умов тримання ув’язнених, їх праці і навчання, спілкування із зовнішнім світом. Ув’язнених стали розглядати в сукупності з їх сім’ями, соціальними групами, соціоекономічним походженням і життєвими перспективами (В. Стерн). Так виникла точка зору, прийнята зараз в більшості країн Західної Європи: ув’язнення приносить шкоду окремій особі, сім’ї і суспільству; позитивні результатів небагато; витрати на будівництво в’язниць, утримання будівель, персоналу установ, на охорону ув’язнених – великі. Проте відмовитись від такого виду покарання сьогодні не можна, погоджуються більшість науковців і практиків, навіть ті, хто пропонує його взагалі скасувати. Вказують на два шляхи вирішення проблеми: в існуючу форму ув’язнення вкласти якісно новий гуманістичний зміст, або залишити такий вид покарання для найнебезпечніших категорій злочинців, переважно за тяжкі і особливо тяжкі насильницькі злочини.

Дослідженню позбавлення волі присвячені сучасні роботи таких вітчизняних вчених як М.Ю. Валуйська, В.В. Голіна, О.Г. Колб, І.В. Саленков, І.С. Яковець та інші. Порядком і умовами тримання ув’язнених опікуються міжнародні організації. Однак питання щодо аналізу проблем порядку і умов позбавлення волі в пенітенціарних установах залишається малорозробленим.

Метою дослідження є визначення проблем порядку і умов позбавлення волі в пенітенціарних установах європейських країн.

Об’єктом дослідження виступає пенітенціарна практика в країнах Європи, що проявляється через порядок і умови тримання ув’язнених в місцях позбавлення волі. Предметом дослідження є міжнародні договори, Доповіді Європейського Комітету попередження катувань, національні нормативно-правові акти окремих європейських країн у сфері поводження з ув’язненими.

Дослідження пенітенціарної практики в зарубіжних країнах виявляють низку загальних тенденцій та стратегій до змін. Так, при відмові від смертної кари позбавлення волі стає найсуворішим видом покарання. З 90-х років минулого століття в більшості країн світу спостерігається зростання кількості ув’язнених як в абсолютних показниках, так і з розрахунку на 100 тис. населення [1]. Світова кримінологія пояснює це як результат «моральної паніки» (S. Cohen), страху перед злочинністю, по мірі зростання якого зростає і репресивна свідомість населення та репресивність держави, поліції, кримінальної юстиції (Гілінський Я.І.), як результат нової категоризації злочинності, що пов’язують з появою нових типів соціальної поведінки, що трактували державою як кримінальні (T. Mathiesen) тощо. При цьому в більшості західноєвропейських країн метою держаної політики проголошується максимально прийнятне для правосуддя і суспільства зниження кількості ув’язнених, а також зменшення шкоди, що приносить перебування у в’язниці. Тому ув’язненим допомагають підтримувати зв’язки з сім’єю, набувати корисних професій і вчать віддавати перевагу загальноприйнятим цінностям. Моніторинг місць позбавлення волі у європейських країнах, який щорічно проводиться Європейським комітетом попередження катувань (далі ЄКПК) показує, що вказані стратегічні напрями ще не отримали належного втілення в пенітенціарну практику. Аналіз доповідей ЄКПК за останні 10 років дозволив виділити основні риси порядку і умов тримання ув’язнених в європейських країнах, котрі впливають на існуючі проблеми в пенітенціарній системі.

Першою рисою майже всіх зарубіжних пенітенціарних систем є перевантаженість в’язниць, яка і обумовлює цілу низку проблем. Переповнення має місце в багатьох Турецьких в’язницях, наприклад, Erzurum E-type Prison 818 ув’язнених на 700 місць. Загальна кількість ув’язнених в Туреччині в 2009 р. досягла 112000 осіб з офіційною місткістю 104323 місць; кількість осіб у в’язницях Іспанії досягла 57042 з офіційною повною місткістю 39893 осіб (143%); в Каталонії – 9363 осіб на 6600 місць; в’язниці Греції заповнені на 170%; Болгарії – в середньому 197%, а в деяких в’язницях (наприклад, Бургас і Плевен) перевищує 300% [2]. В більшості установ пропонуються тісні умови утримання ув’язнених – менше 4 м² на особу. Так, у в’язницях №8 і №12 (Молдова) розміщення ув’язнених відбувається від 4 до 6 осіб в камері близько 14 м²; 8-10 місць в камерах близько 18 м² і т.п. [3]. В деяких установах переповнення має місце через функціонування лише частини установи, частіше за все через плановий ремонт або реконструкцію деяких будівель. Так, в установі м. Пєрнік (Болгарія), не дивлячись на утримання лише 10 ув’язнених, в деяких камерах спостерігалося переповнення: 4 особи в приміщенні 7 м².

Проблема переповнення має пряме відношення до інших проблем – контроль над ув’язненими і підтримання дисципліни в установі, насилля серед ув’язнених, робота та інші заняття засуджених. До того ж це погіршує матеріальні умови, які і так є бідними, санітарно-гігієнічний стан і забезпечення охорони здоров’я ув’язнених. Коли рівень забезпеченості є неадекватним, дійсний контроль в межах установи за багатьма питаннями переходить до засуджених, які самоорганізуються, підтримують і розповсюджують кримінальну субкультуру, втягують в її сферу всіх засуджених установи. Ситуація погіршується послабленим контролем з боку персоналу установи внаслідок недостатньої кількості штатних працівників, їх низької професійної підготовки, відсутності будь-якого спілкування між адміністрацією і засудженими про їх права в місцях позбавлення волі, дистанціювання персоналу установи та мінімальне їх контактування із засудженими. Неадекватне співвідношення штату та ув’язнених не тільки робить майже неможливою підтримку прийнятного режиму, але і створює небезпечне середовище як для штату, так і для ув’язнених. Так, хронічне недоукомплектування персоналом, яке спостерігається у всіх в’язницях Греції (Patras Prison – 18 офіцерів на 700 ув’язнених). В багатьох установах, де мало місце переповнення, було засвідчено наявність більш сильних груп ув’язнених, які нав’язували свою волю іншим ув’язненим, яке часто приймає форму насилля або погроз насиллям. За умов переповнення, коли штатна кількість персоналу відповідає офіційній місткості установи, а не фактичній наявності ув’язнених, гостро відчувається недостатність працівників, які здійснюють контроль, нагляд, охорону спецконтингенту, внаслідок чого послабляється ступінь і якість їх впливу на ув’язнених. Адміністрація не має можливості не тільки ефективно контролювати, а і забезпечувати захист ув’язнених.

В доповнення до великої кількості ув’язнених спостерігається погіршення матеріальних умов їх тримання. Засуджені проживають у приміщеннях барачного типу (46-68 м²) з площею 1,5-2 м² на одного засудженого, кількість ліжок в приміщенні в два рази менше, ніж кількість утримуваних осіб (13 ліжок на 27 ув’язнених). Санітарно-гігієнічне устаткування не відповідає числу ув’язнених. Гуртожитки через щільну їх експлуатацію перебувають у стані несправності та антисанітарії. Прогулянкові дворики хоч і не всюди, але були наявні в більшості установ і засуджені мали доступ до них на передбачений законом час, однак відсутність цілеспрямованого їх обладнання не сприяло бажанню і зацікавленості засуджених до їх відвідування, а відсутність укриття обумовлювала неможливість прогулянок в непогоду.

Згідно національних законодавств засудженим надається можливість займатися різного виду діяльністю: працювати, брати участь у спортивних та освітніх заходах та інших програмах. В установах був офіційний перелік певних видів занять, однак він не залежав від фактичної наявності роботи. Так наприклад, у в’язниці Патрас (Греція) для більше 700 ув’язнених було доступно близько 300 робочих місць і ув’язненим доводиться чекати 3-4 місяці після подання заявки для отримання роботи. Переповнення установи очевидно створює проблеми для працевлаштування всіх бажаючих засуджених, особливо у випадках, коли законом передбачена можливість дострокового звільнення у певному співвідношенні щодо відпрацьованого періоду. Таким чином, робота була скоріше схемою скорочення терміну покарання, чим способом залучення засуджених до цілеспрямованої діяльності або частина програми особистісноформуючого розвитку, отримання кваліфікації чи підготовки до звільнення. До того ж для більшості засуджених не було занять протягом дня, окрім перегляду телебачення і прогулянок у двориках.

В пенітенціарних установах засудженим пропонується відвідування творчих програм, таких як майстерні мистецтва і ремесла, художні майстерні тощо, які позитивно оцінюються засудженими, особливо жінками. Проте їх відвідування теж обмежено певною кількістю осіб, яка при значному переповненні складає фактично невеликий відсоток засуджених.

Не всі установи мають школи або навчальні класи чи освітні курси. Так, не мали можливості навчатися засуджені у в’язницях Амфісса, Хіоса, Корідаллос, Маландріно, Патрас (Греція). Простежується недостатність організованих спортивних заходів або занять, особливо організованого командного спорту.

Крім того, в установах деяких держав застосовують режимні заходи, які є неприпустимі щодо людяного поводження та дотримання честі і гідності ув’язнених. Так, в пенітенціарній системі Греції передбачений особистий огляд інтимного характеру, який проводиться не медичним, а штатним працівником без урахування статі ув’язненого, а у випадках відмови такі ув’язнені поміщаються на декілька днів в одиночне приміщення, де приймають послаблюючі засоби і знаходяться під постійним відео спостереженням, включаючи туалетну кімнату (Korydallos). Такий огляд передбачений законом щодо ув’язнених за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, але проводиться кожного разу при прибутті всіх ув’язнених до установи. Особисті огляди і обшуки ув’язнених, зрозуміло, виступають в якості засобів забезпечення режиму, проте мають бути індивідуалізовані тим більше, чим більшого втручання в особисте життя вони мають, здійснюватися на підставі оцінки небезпеки і ризику в кожному конкретному випадку, а не на постійній основі в якості звичайних заходів. Оскільки такої природи і змісту заходи принижують честь і гідність особи і ведуть до деградації особистості.

Таким чином, існує низка фундаментальних структурних проблем, які перешкоджають забезпеченню відповідних умов покарання і поводження з ув’язненими. Вони включають відсутність стратегічного плану управління такими складними установами, як в’язниці, відсутність ефективної системи спостереження, неадекватне управління персоналом. Важливим є чітке визначення функцій місць позбавлення волі; закріплення цінностей, згідно яких здійснюється діяльність персоналу установи; встановлення оптимального розміру установ закритого типу відносно площі та числа ув’язнених осіб, а також видів режимів; закріплення та упорядкування соціальної активності засуджених та можливості доступу до них різних категорій ув’язнених, включаючи осіб, що тримаються з максимальним ступенем ізоляції.

Література:

1. World Prison Population List (eighth edition) Roy Walmsley December 2008 / International Centre for Prison Studies // ссылка скрыта; Гилинский Я.И. Наказание: криминологический подход // Отечественные Записки. – 2008. – №2. – С. ; Mathiesen, Thomas. Prison on Trial (Criminal Policy). 3 edition – Winchester: Waterside Press, 2006. – 212 p.
   
2. Див.: Report to the United Kingdom Government on the visit to the Bailiwick of Jersey carried out by the European Committee for the Prevention of Torture and Inhuman or Degrading Treatment or Punishment (CPT) from 15 to 18 March 2010 // ссылка скрыта; Report to the Government of Greece on the visit to Greece carried out by the European Committee for the Prevention of Torture and Inhuman or Degrading Treatment or Punishment (CPT) from 17 to 29 September 2009 // ссылка скрыта; Report to the Turkish Government on the visit to Turkey carried out by the European Committee for the Prevention of Torture and Inhuman or Degrading Treatment or Punishment (CPT) from 4 to 17 June 2009// ссылка скрыта; Report to the Russian Government on the visit to the Russian Federation carried out by the European Committee for the Prevention of Torture and Inhuman or Degrading Treatment or Punishment (CPT) from 2 to 17 December 2001 // ссылка скрыта; Report to the Bulgarian Government on the visit to Bulgaria carried out by the European Committee for the Prevention of Torture and Inhuman or Degrading Treatment or Punishment (CPT) from 10 to 21 September 2006 // ссылка скрыта
   
3. Rapport au Gouvernement de la Moldova relatif à la visite effectuée par le Comité européen pour la prévention de la torture et des peines ou traitements inhumains ou dégradants (CPT) en Moldova du 21 au 27 juillet 2010 // ссылка скрыта
   

Серкевич Ірина

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ТА ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ ЗАГОСТРЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ТЕРОРИЗМУ

Однією з вагомих причин виникнення тероризму може бути жорстка, недалекоглядна, а інколи і насильницька політика подолання міжнаціональних проблем, характерна для багатьох держав світу, яка приносила тактичні результати лише на певному історичному етапі, найчастіше призводить до ще більшого їх загострення і зрештою переростання в конфронтацію між домінуючою національною більшістю і пригнічуваною меншістю. Позбавлені можливостей реалізації своїх прав, перш за все, на національно-культурну автономію, представники цієї меншості шукають вихід у неадекватній формі вияву протесту, зокрема у терористичних актах. Застарілі національні конфлікти характеризуються періодичним рецидивом загострення, підтвердженням чого є, наприклад, антитурецькі теракти радикальних вірменських націоналістичних організацій.

Не менше значення для зростання терористичних проявів мають і расові суперечності. Їх небезпека полягає у тому, що нагнітання расової ворожнечі в більшості випадків спрямована проти вихідців з інших держав і іноземних громадян. Таким чином, в расовій неприязні апріорі закладене зерно, здатне спровокувати міжнародну напруженість і, отже, терористичні акти, вчинювані на расовій основі. Приклади расового насильства можна знайти в різних куточках земної кулі, зокрема, в США (діяльність ку-клукс-клану і прихильників різних груп і організацій, що виступають за чистоту «білої раси» і вважають себе носіями ідей «арійської нації»), а також у ряді західноєвропейських країн (напади на вихідців з Азії і Африки і приміщення їх культурних асоціацій і клубів у Франції, Великобританії, Німеччині, Італії).

За останні десятиріччя різко зросло значення релігійного чинника в сучасному міжнародному тероризмі. Проте релігійна передумова виникнення терористичної діяльності на міжнародній арені сформувалася достатньо давно. Одним із прикладів цього може бути діяльність Асоціації «Брати-мусульмани», що виникла в Єгипті 1928 року. Ідеї цієї асоціації та її дії згодом поширилися не тільки в арабських або мусульманських країнах, а у багатьох державах, частина населення яких сповідає іслам. Водночас, було б помилково вважати, що іслам є тією релігією, яка репродукує феномен тероризму. Як показує світова практика, будь-який релігійний конфлікт здатний спровокувати насильницькі дії, включаючи тероризм. Так, у продовж усього XX століття не затихала північноірландська криза, однією з передумов якої були міжрелігійні суперечності, зокрема, між протестантами, які виступали за збереження союзу Ольстера з Великобританією в рамках єдиної держави, і католиками, які боролися за національне звільнення Північної Ірландії і возз’єднання всіх ірландських територій. Релігійні суперечності виявляються і в інших конфліктних регіонах, зокрема, в Індії і Шрі-Ланці. У індійському штаті Пенджаб релігійне протистояння характеризує сепаратизм сикхів проти індуїстської більшості країни. Діяльність «Тигрів звільнення Таміл Ілама» багато в чому зумовлена засиллям сингалів відносно тамілів, які переважно сповідують індуїзм.

Не менш складна ситуація склалася в 80-х – 90-х роках минулого століття у Судані, де з новою силою спалахнув давній конфлікт між центральним урядом країни, що репрезентує інтереси мусульманської півночі, і негроїдними племенами півдня, що сповідують християнство і традиційні африканські вірування. У 1983 році він переріс у громадянську війну, розв’язану сепаратистською Народно-визвольною армією Судану (НВАС), керованою Джоном Гарантом, що виступала за незалежність південних районів країни від мусульманського уряду. Повстанці, які отримували підтримку від деяких держав Африки, зокрема Уганди, робили основний акцент на нагнітання атмосфери страху в Судані, вчиняючи теракти проти урядовців, військовослужбовців регулярної армії і поліції. Водночас доволі часто об’єктами нападу сепаратистів ставали мирні громадяни, фахівці закордонних компаній. Важливою складовою частиною дій південносуданських бунтівників стали економічні диверсії, які мали винятково загрозливий характер, адже зона їх активності охопила суданські провінції, багаті нафтою [1].

У 1999 році виник ще один релігійний конфлікт на Молукських островах. Заворушення, що спалахнули тут у січні спочатку носили міжконфесійний характер, відображаючи протистояння між мусульманською і християнською общинами цієї частини країни. Мусульмансько-християнські зіткнення почалися на острові Амбон, у розташованому на ньому однойменному адміністративному центрі цього регіону країни. Невдовзі сутички перекинулися на сусідні острови і до столиці країни Маніли. За короткий термін конфлікт набув інтернаціонального характеру, зумовленого проникненням на територію країни великої групи закордонних ісламських екстремістів, чисельність яких, за оцінками влади Індонезії, становила 2 тисячі бойовиків з так званого «Воїнства джихаду» («Лашкар джихад»). Противагою їм стало угруповання «Армія Христа», сформоване з представників християнської общини тієї частини Індонезії, які називають себе «хрестоносцями». До кінця червня 2000 року кількість жертв міжрелігійного протистояння досягла близько 3 тис. осіб [2].

Як свідчить світовий досвід, переважна більшість конфліктів, пов’язаних з проявами сучасного міжнародного тероризму, переплітається з діяльністю ісламських екстремістських угруповань, що діють у Північній Африці і Азії, Південній і Північній Америці, на Європейському континенті. Особливу небезпеку викликала діяльність організацій, які виступали під панісламськими гаслами і декларували загальноісламський характер своїх дій. Їх основною метою було об’єднання всіх мусульманських народів світу і побудова єдиної держави (халіфату), що не визнає національних відмінностей і керується лише спільністю віри. Незважаючи на давню історію деяких панісламістських організацій (наприклад, вже згадувана Асоціація «Брати-мусульмани» з численними філіалами в різних арабських і мусульманських країнах), що вдавалися до насильства як інструменту впливу на державу і суспільство, ісламський чинник дійсно набув масштабної і стійкої міжнародної ознаки лише на межі 70-х – 80-х років XX століття. Саме у цей час радикальний ісламізм підняв заколот у Сирії і здійснив успішний замах на єгипетського президента-»відступника» Анвара Садата, який пішов на сепаратну угоду з Ізраїлем [3]. Проте, переломним моментом у становленні ісламського чинника на міжнародній арені стала ісламська революція в Ірані 1978–1979 років, в результаті якої до влади в країні прийшов мусульманський клерикалізм. Ці події не тільки довели спроможність домагань мусульманського шиїтського духівництва на владу, а й продемонстрували його здатність мобілізувати народ і успішно протистояти тиску США. Створення ісламської республіки в Ірані, що стала рівноправним суб’єктом світової політики, було прикладом для наслідування для багатьох мусульманських організацій як шиїтського, так і сунітського спрямування, послужило стимулом для активізації їх діяльності. Крім того, доктрина експорту ісламської революції, узята на озброєння Іраном, сприяла формуванню умов для посилення координації діяльності цих груп і організацій в усьому мусульманському світі. Нарешті орієнтація нового керівництва Ірану щодо надання легітимності терористичним методам ведення міжнародної політики (захоплення співробітників посольства США в Тегерані як заручників «ісламськими студентами») дала могутній імпульс екстремістським організаціям у мусульманському світі до переймання успішного іранського досвіду [4].

Література:

1. Sudan Country Analysis Brief. – 2000. – November; Тhreat Аssessment & Antipathy Report. International Naval review // OpSail 2000. – New York & New Jersey, 2000. – July 2–9. FBI Counterterrorism Division, Counterterrorism Тhreat Аssessment & Warning Unit. – Washington, 2000. – P. 21.
   
2. Бычков А. Армия там больше, чем армия / А. Бычков // Эхо планеты. – 2000. – № 6. – С. 22; Бычков А. Президентский ход конем / А. Бычков // Эхо планеты. – 2000. – № 36. – С. 15, 23; Бычков А. Райский уголок, обагренный кровью / А. Бычков // Эхо планеты. – 2000. – № 28. – С. 16–17; Эхо планеты. – 2000. – № 2–3. – С. 7; Эхо планеты. – 2000. – № 6. – С. 20–22; Echo of Islam. – 2000. – January. – № 183. – Р. 11; Тhe Есоnоmist. – 2001. – Vol. 358. – № 8213. – Р. 42.
   
3. Ахундова Н.Ч. Об организации «Исламский фронт» в Сирии / Н.Ч. Ахундова // Проблемы современной советской арабистики. – Ереван, 1988. – С. 82–85; Нинушин А.О. Императивы авторитаризма и демократизация в политической жизни Сирии / А.О. Нинушин // Арабские страны. Проблемы социально-экономического и общественно-политического развития. – М., 1995. – С. 172, 178; Сулейман А.Д. Опыт ПАСВ в организации политического пространства Сирии / А.Д. Сулейман // Арабские страны. Проблемы социально-экономического и общественно-политического развития. – М., 1995. – С. 136; Филоник А. Курс остается прежним / А. Филоник // Азия и Африка сегодня. – 1996. – № 4. – С. 15; Филоник А. Хафез Асад: призвание – гражданин / А. Филоник // Арабские страны Западном Азии и Северной Африки. – М., 1997. – С. 320, 324; Seale, Patrick A. The Struggle for the Middle East. – Berkeley, 1989. – Р. 3–8, 18–21.
   
4. Агаев С.Л. Иран: рождение республики / Семен Львович Агаев. – М.: Политиздат, 1984. – 336 с., 4 л. ил.; Кременюк В.А. Борьба Вашингтона против революции в Иране / Виктор Александрович Кременюк. – М.: Международные отношения, 1984. – 175 с., 4 л. ил.; Павлов И. Америка тревожных лет : документальные очерки внутренней жизни и внешней политики США в 70-80-е гг. / Игорь Павлов. – М.: Политиздат. 1984. – 254 с.: ил. – С. 134–135.
   

Горан Вадим

МЕЖІ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ У СФЕРІ ЗАПОБІГАННЯ І ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

Запобігання і протидія корупції є специфічним видом суспільно-державної діяльності, що включає систему заходів політичного, правового, організаційно-управлінського, ідеологічного, соціально-психологічного та іншого характеру, спрямованих на зменшення кількості, зміну характеру корупційних проявів, обмеження впливу корупції на соціальні процеси, усунення соціальних передумов, причин та умов вчинення корупційних діянь; збільшення ризику для корупціонерів, виявлення, припинення та розслідування корупційних правопорушень; притягнення осіб, винних у їх вчинені, до юридичної відповідальності, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення інших наслідків корупції.

Нормативно-правову основу системи запобігання і протидії корупції утворює Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції», який у пункті 5 ст. 5 називає органи прокуратури серед спеціально уповноважених суб’єктів у антикорупційній сфері. Водночас, статтею 25 цього ж закону на Генерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів покладається обов’язок здійснювати нагляд за додержанням законів у сфері запобігання і протидії корупції.

З огляду на зальний підхід до визначення предмету прокурорської діяльності, дану сферу утворюють законодавчі норми про запобігання і протидію корупції, регулювання діяльності спеціальних підрозділів державних органів, які ведуть боротьбу з корупцією та норми про юридичну відповідальність за корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією.

Варто зауважити, що на даний час серед науковців і практиків не існує єдиної точки зору щодо такого важливого для теорії прокурорської діяльності питання, як межі прокурорського нагляду взагалі, та нагляду за додержанням законів у сфері запобігання і протидії корупції зокрема. Не випадково А.І. Миколенко та А.Н. Миколенко справедливо зазначають: здійснюючи нагляду за додержанням та застосуванням законів, прокурори повинні правильно визначати межі використання своїх повноважень, щоб, з одного боку, не залишити без реагування встановлені порушення закону, а з другого – не втручатися в оперативно-господарську діяльність підприємств та не підміняти контролюючі органи, господарських керівників і посадових осіб органів державного управління [1, 66].

Межі прокурорського нагляду можливо визначити через дослідження того, на що повинен бути спрямований цей нагляд, що аналізує прокурор, а також з яких вимог він виходить (об’єкт та предмет нагляду) [2, 126].

Інші науковці зазначають, що специфіка прокурорського нагляду полягає в тому, що він розповсюджується практично на всі сфери суспільних відносин в частині, врегульованій правом [3, 92]. Утім, поважаючи думку автора, з його позицією важко погодитись, адже у ст. 1 Закону України «Про прокуратуру» чітко вказано: прокурорський нагляд здійснюється за додержанням і застосуванням законів. Крім того, така позиція автора занадто розширює межі прокурорського нагляду, що, на нашу думку, може призвести, врешті-решт, до втручання органів прокуратури у внутрішню діяльність підприємств, установ, організацій та підміну собою відповідних контролюючих органів.

Слід також зазначити, що відповідно до ст.1 Закону України «Про прокуратуру» Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори здійснюють нагляд за додержанням законів і правильним їх застосуванням.

Крім того, з галузевих наказів також випливає, що основну увагу прокурори усіх рівнів повинні зосереджувати на додержанні законів якими гарантовані права і свободи людини і громадянина, а також інтереси держави. Так, наприклад, у наказі Генерального прокурора України від 12 квітня 2011 року № 3 гн «Про організацію правозахисної діяльності органів прокуратури України» акцентовано увагу на меті його видання: визначенні напрямів правозахисної діяльності органів прокуратури України та підвищення її ефективності. У п. 1 вказаного наказу закріплено, що заступникам Генерального прокурора України, Головному управлінню захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, Головному управлінню військових прокуратур, Головному управлінню нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості, Головному управлінню представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військовим прокурорам регіонів та Військово-Морських Сил України, міським, районним, міжрайонним і прирівняним до них прокурорам основним завданням правозахисної діяльності органів прокуратури слід вважати захист від неправомірних посягань гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, державних та суспільних інтересів.

Згідно з п. 1.2. наказу Генерального прокурора України від 21 червня 2011 року № 10 гн «Про організацію діяльності органів прокуратури у сфері запобігання і протидії корупції» прокурорів усіх рівнів зобов’язано із застосуванням наданих законом повноважень забезпечувати невідворотність відповідальності за корупційні правопорушення, поновлення порушених прав і свобод громадян та інтересів держави, відшкодування збитків, завданих корупційними правопорушеннями, виявлення та усунення причин і умов, що сприяли їх вчиненню.

Тому, на нашу думку, прокурорський нагляд за додержанням законів щодо запобігання і протидії корупції повинен бути спрямований саме на додержання і застосування законів.

Таким чином, виникає цілком слушне запитання: чи входять до предмета прокурорського нагляду підзаконні акти, якими регулюються суспільні відносини у сфері запобігання і протидії корупції? У такому випадку, вважаємо, за доцільне погодитись з позицією А. Казаріної, яка зазначає, що сьогодні прокурор не може ігнорувати постанови уряду, якщо в них містяться механізми реалізації закону, без якого норма права нежиттєздатна [4, 7]. Таку позицію вважаємо актуальною й щодо всіх інших підзаконних актів, у яких міститься механізм реалізації певної норми, закріпленої у чинному законі, або ж на які посилається сам закон. Приміром, діяльність підрозділу органу виконавчої влади з питань запобігання та протидії корупції врегульована Типовим положенням про підрозділ органу виконавчої влади з питань запобігання та протидії корупції, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2009 року № 1422.

Важливо також зазначити, що здійснюючи нагляд за додержанням законів щодо запобігання і протидії корупції не залишаються поза увагою прокурора й міжнародні договори, оскільки відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Таким чином, наприклад, норми Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції» від 18 жовтня 2006 року № 251-V матимуть вищу юридичну силу порівняно з нормами Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», що безумовно має позитивне значення особливо в умовах зближення правових норм світового співтовариства, які регулюють певні сфери суспільних відносин.

Крім того, О.Р. Михайленко зазначає, що прокурору також не піднаглядна діяльність, котра не врегульована законом та оцінка котрої виходить за межі юридичних критеріїв, наприклад, політично-виховна, педагогічна, наукова, творча, виробничо-технічна діяльність тощо. Відомчі ж нормативні акти повинні цікавити прокурора лише з точки зору виявлення причин та умов, що сприяють порушенню законності [2, 127].

Відтак, виходячи з викладеного вважаємо, що здійснюючи нагляд, Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори повинні залишатися в межах правового поля, тобто в межах дії законів та відповідних підзаконних актів, згідно з якими здійснюють свою діяльність об’єкти прокурорського нагляду. При визначені меж нагляду за додержанням законів у сфері запобігання і протидії корупції слід виходити з: 1) нормативно-правових актів, за додержанням та застосуванням яких здійснюють нагляд органи прокуратури України – Конституція України, міжнародні правові акти, ратифіковані відповідно до ст. 9 Конституції України, закони та відповідні підзаконні акти, на які вони посилаються; 2) об’єктів нагляду – суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції; 3) предмету нагляду – додержання і застосуванням Конституції України та законів юридичними і фізичними особами у сфері суспільних відносин щодо запобігання і протидії корупції; 4) повноважень прокурорів з виконання функцій, покладених Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру» на єдину систему прокуратури України.

Під межами ж прокурорського нагляду за додержанням законів щодо запобігання і протидії корупції пропонуємо розуміти визначене чинними законами, міжнародними та підзаконними актами коло суспільних відносин щодо запобігання і протидії корупції, за яким, у випадку наявності передбачених чинним законодавством приводів та підстав, а також в межах своєї компетенції здійснюють нагляд Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори.

Література:

1. Миколенко А.И. Законы Украины «О прокуратуре», «О милиции», «Об адвокатуре»: Комментарии, издание третье, исправленное и дополненное / Миколенко А.И., Миколенко А.Н. – Х.: ООО «Одиссей», 2004. – 304 с.

2. Михайленко О.Р. О пределах прокурорского надзора / О.Р.Михайленко // Прокуратура в системе политических и правовых институтов общества: материалы всесоюзной научно-практической конференции проведенной в прокуратуре союза ССР 1-2 декабря 1989 г. – М: Всесоюзный научно-исследовательский институт проблем укрепления законности и правопорядка, 1990. – С.126–128.

3. Шобухин В.Ю. Прокуратура – основа надзорно-контрольной власти России / В.Ю.Шобухин // Государство и право. – 2007. – № 11. – С.89–94.

4. Казарина А. Предмет общего надзора / А.Казарина // Законность. – 2004. – №11. – С.7–9.


Михалко Ірина

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ СТУПЕНІВ ВИПРАВЛЕННЯ ЗАСУДЖЕНИХ

Одним з важливих принципів кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань є принцип поєднання покарання з виправним впливом, що виступає основною засадою здійснення процесу виправлення засуджених як однієї зі складових мети покарання. Згідно кримінально-виконавчого закону виправлення засуджених – це процес позитивних змін, які відбуваються в їх особистості та створюють у них готовність до самокерованої правослухяної поведінки (ст. 6 КВК України).

По мірі поступового виправлення у засудженого з’являється можливість покращення правового становища шляхом зміни умов відбування покарання у кращій бік. Визначення ступеня виправлення засудженого здійснюється адміністрацією на підставі вивчення особи засудженого й оцінки його поведінки в період відбування покарання, що дозволяє на кожному етапі підбирати та реалізовувати найбільш ефективні на цей час засоби впливу до засуджених з метою забезпечення їх правослухняної поведінки.

Але визначення ступенів виправлення засуджених у практиці виконання кримінальних покарань залишається складною проблемою, оскільки його критерії законом чітко не виділяються. Так, шляхом аналізу КВК України можна виділити наступні ступені виправлення: 1) «стає на шлях виправлення» (ст. 101 КВК України); 2) «стали на шлях виправлення» (ч. 2 ст. 67, ч. 2 ст. 130 КВК України, ч. 3 ст. 82 КК України); 2) «довели своє виправлення» (ч. 2 ст. 67, ч. 2 ст. 81, ч. 2 ст. 130 КВК України, ч. 2 ст. 81 КК України).

Також у законі передбачається можливість застосування такого заходу заохочення, як зарахування до числа тих, хто виправляється (ч. 1 ст. 81 КВК України), але залишається незрозумілим питання щодо того, як цей стан засудженого співвідноситься зі ступенями виправлення.

Треба вказати, що підхід, який використовує законодавець при виділенні зазначених ступенів виправлення, на нашу думку, є спрощеним й більш широким, таким, що обмежує диференційовану оцінку поведінки засуджених на різних етапах виконання покарання, не охоплюючи всього різноманіття етапів виправлення засуджених, і тим самим гальмує процес виправлення. Тому видається доцільним збільшити кількість ступенів виправлення засуджених, уточнити та доопрацювати їх зміст, вдосконаливши їх з точки зору використання більш дрібного підходу щодо їх виділення. Для полегшення їх використання, вважаємо, ці ступені мають бути викладені в окремій статті КВК України з одночасним зазначенням критеріїв їх оцінки.

Пропонуємо виділити 5 ступенів виправлення засуджених до позбавлення волі з метою використання диференційованого підходу стосовно осіб, що знаходяться на різних етапах процесу виправлення:

1) Перший ступінь початкового виправлення – «ступінь початкової позитивної активності засудженого», що характеризує засудженого, який «має потяг до виправлення». До системи узагальнюючих критеріїв, що враховуються при визначенні цього ступеня, можна віднести: правомірну поведінку впродовж 3 останніх місяців (додержання режиму та відсутність злісних порушень режиму); сумлінне ставлення до праці чи навчання; участь засуджених у виховних заходах, які проводяться в колоніях; ставлення до участі засуджених у самодіяльних організаціях. За результатами атестації до засуджених мають бути застосовані заходи позитивного впливу (заохочення).

2) Другий ступінь епізодичного намагання виправлення – «ступінь низької позитивної активності засудженого», коли засуджений «стає на шлях виправлення». До системи основних критеріїв визначення цього ступеня можна віднести: правомірну поведінку впродовж останніх 6 місяців; сумлінне ставлення до праці; сумлінне ставлення до загальноосвітнього і професійно-технічного навчання; активна участь засуджених у виховних заходах, які проводяться в колоніях; активна участь засуджених у самодіяльних організаціях. За результатами атестації засуджені заслуговують заохочення.

3) Третій ступінь активного виправлення – «ступінь середньої позитивної активності засудженого», що характеризує засудженого, який став на шлях виправлення». При атестації пропонуємо враховувати такі критерії: правомірна поведінка впродовж року; сумлінне ставлення до праці; сумлінне ставлення до загальноосвітнього і професійно-технічного навчання; активна участь засуджених у виховних заходах, які проводяться в колоніях; активна участь засуджених у самодіяльних організаціях. За результатами атестації засуджені заслуговують заохочення чи переведення на поліпшені умови тримання. Засуджені при сумлінній праці і ставленні до праці (а у виховних колоніях – до навчання) після відбуття встановленої у законі строку покарання мають право на поліпшення умов тримання в межах однієї колонії. Наприклад, засуджені можуть проживати в межах населеного пункту де розташована колонія, із своїми сім’ями (ст. 99 КВК України); мають право на поліпшення умов тримання (ст. 138-140, ст. 143 КВК України); зміна умов відбування покарання у бік полегшення (ст. 100 КВК України).

4) Четвертий ступінь стійкого виправлення – «ступінь вищої позитивної активності засудженого», відповідно якого засуджений «твердо став на шлях виправлення». Якщо встановлені матеріальні (оцінка поведінки засудженого) і формальні (встановлений в законі строк) підстави можливості заміни невідбутої частини покарання більш м’яким. За результатами атестації засуджені заслуговують заохочення чи заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.

5) П’ятий ступінь доведеного виправлення – «ступінь найвищої позитивної активності засудженого», коли засуджений «довів своє виправлення». Якщо встановлені матеріальні і формальні підстави можливості умовно-дострокового звільнення, а саме сумлінна поведінка і ставлення до праці чи навчання; активна участь у виховних заходах, які проводяться в колоніях; активна участь засуджених у самодіяльних організаціях; часткове чи повне відшкодування заподіяної шкоди; усвідомлення своєї вини.

Таким чином, ступінь виправлення засудженого можна визначити як певний позитивний результат за підсумками атестації засудженого, що характеризує проміжний рівень позитивної активності засудженого на шляху виправлення у процесі відбування покарання.