Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Документы

Содержание Неповнолітні як суб’єкти кримінальних правовідносин Реформування кримінального законодавства україни у світлі оптимізації суддівського розсуду Правова оцінка ухилення від сплати податків за наявності ознак дійового каяття Міжнародне співробітництво держав в галузі гуманізації пенітенціарних систем на сучасному етапі розвитку суспільства Протидія законній господарській діяльності, що спричинила «інші тяжкі наслідки» Деякі аспекти визначення поняття «крадіжка приватності»

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
• Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.

Література:

1. Курс советского уголовного права: в 6 т. Т. ІІ: Преступление. – М.: Наука, 1970. – 516 с.

2. Ошибки в Уголовном кодексе. Постоянные изменения в УК наполнили его противоречиями // Российская газета. – 2010. – 10 июня. – № 126 (5205).

3. Ферри, Э. Уголовная социология. – М.: ИНФРА-М, 2009. – VIII, 658 c.

4. Филимонов, В.Д. Уголовная ответственность по российскому законодательству. – М.: НОУ Институт Актуального образования «ЮрИнфорР-МГУ», 2008. – 249 с.

5. Jakobs, G. Kriminalisierung im Vorfeld einer Rechtsgutverletzung // Zeitschrift fьr die gesamte Strafrechtswissenschaft. – Vol. 97 (1985). – S. 751-785.

6. Stojanoviж, Z. Kriviиnopravni ekspanzionizam i zakonodavstvo Srbije // Stanje kriminaliteta u Srbiji i pravna sredstva reagovanja. Deo IV. – Beograd: Pravni fakultet Univerziteta u Beogradu, 2010. – Str. 32-48.


Дмитришина Т.І.

НЕПОВНОЛІТНІ ЯК СУБ’ЄКТИ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Проблеми диференціації кримінальної відповідальності і індивідуалізації покарання неповнолітніх є одвічно актуальними. Кримінальне законодавство і теорія кримінального права різних країн намагалися і намагаються знайти оптимальні відповіді на питання: а) на якому віковому етапі і рівні розвитку інтелекту і волі, особа стає суб’єктом кримінально-правових відносин і може нести відповідальність за заподіяну шкоду; б) які межі кримінальної відповідальності будуть найбільш оптимальними і розумними для різних вікових груп (діти, підлітки, молодь); вплив особливостей психіки, її патологічних відхилень на призначення покарання.

Сучасна кримінальна політика України орієнтована на посилення протидії тяжким і особливо тяжким злочинам при одночасному пом’якшенні кримінальної відповідальності за злочини невеликої і середньої тяжкості. Демократичні перетворення, що почалися в Україні з 90-х років минулого сторіччя, зумовили кардинальні зміни принципових положень кримінальної політики. У ряді її основоположних ідей стали признаватися, в першу чергу, гуманізм і лібералізм; «приборкання репресивного механізму» було оголошене юристами головною задачею реформування кримінальної політики. Гуманізація кримінально-правових репресій не залишає байдужими і більшість видатних вчених-юристів. Так, відомо (Є.М. Жевлаков), що однією з рис правової держави є загальна гуманізація сфери кримінально-правових відносин, запобігання невиправданому застосуванню кримінальної репресії^.

Визнаючи неповнолітніх як специфічну соціальну групу, що володіє особливим правовим статусом, наділяючи їх відмінним від інших груп об’ємом прав і обов’язків, ми не можемо не визнати останніх як особливого суб’єкта і кримінально-правових відносин, що має значення для процесів гуманізації відповідальності.

Про необхідність розгляду неповнолітнього як «специфічного» суб’єкту кримінально-правових відносин вказується і в міжнародних актах, таких як Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя відносно неповнолітніх (Пекінські правила) і Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх (Ер-Ріядськіє керівні принципи).

Особливість неповнолітніх як суб’єктів кримінально-правових відносин починається зі встановлення віку кримінальної відповідальності.

Слід зазначити, що хронологічний вік неповнолітнього може не відповідати його біологічному, психологічному, соціальному, не тільки в частині випередження, але і в частині відставання в розвитку, що створює певного роду перешкоди до можливостей орієнтуватися в ситуації, адекватно реагувати на ті або інші життєві обставини, робити вибір. Природно, що така можливість виникає не з народження, а у міру соціалізації особи, її входження в суспільні відносини, у міру освоєння нею соціального досвіду, іншими словами, особа повинна володіти певним комплексом загальних знань і навичок, що дозволяють правильно орієнтуватися і уміти поводитися в звичних повсякденних життєвих ситуаціях.

При виборі оптимального віку настання кримінальної відповідальності враховується комплекс взаємозв’язаних і взаємообумовлених ознак – інтелектуальних, емоційних, вольових, сукупність і певне співвідношення яких дозволяє говорити про наявність у особи здібності до усвідомленої і «відповідальної» поведінки.

Встановивши, з урахуванням уявлень про соціальну зрілість особи, загальний вік настання кримінальної відповідальності в 16 років, законодавець передбачає і мінімальний вік кримінальної відповідальності – 14 років, за злочини, соціальна і правова сутність яких зрозумілі і 14-річній особі.

14-річний вік, на думку більшості дослідників, є оптимальним нижнім віковим порогом кримінальної відповідальності. Хоча останнім часом широко обговорюється проблема доцільності зниження віку кримінальної відповідальності.

Аргументуючи свою позицію, прихильники зниження вікової межі кримінальної відповідальності посилаються на ряд обставин.

По-перше, пропозиції про зниження мінімального віку настання кримінальної відповідальності обгрунтовуються результатами психолого-педагогічних досліджень. Ряд дослідників у області дитячої психологиї і педагогіки вважають, що якщо раніше підлітковим віком важався вік від 12-13 до 16 років, то в даний час слід важати підлітковим вік від 11 до 14-15 років. Процес акселерації, на їхню думку, повинен враховуватися при рішенні питання про вікові межі кримінальної відповідальності..

По-друге, обгрунтовувавши необхідність зниження віку кримінальної відповідальності, багато дослідників вказують на випадки здійснення малолітніми тяжких насильницьких злочинів. Йдеться про усвідомлене здійснення малолітніми особами протиправних діянь, які залишаться безкарними.

Проблема доцільності зниження мінімального віку кримінальної відповідальності носить комплексний характер. При рішенні даного питання необхідно враховувати сукупність чинників, що дозволяють судити про усвідомлену, цілеспрямовану поведінку дитини, обумовленої його внутрішнім вибором варіанту протиправної, суспільно-небезпечної поведінки. Тут, якщо і можна вести мову про зниження віку кримінальної відповідальності, то винятково до конкретних осіб, з урахуванням їх індивідуальних особливостей. Йдеться про можливість залучення до кримінальної відповідальності осіб, що не досягли загального віку, вказаного в законі, але які по своїх психофізичними особливостям відповідають даному рівню і здатні нести відповідальність.


Макаренко Анастасія

РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У СВІТЛІ ОПТИМІЗАЦІЇ СУДДІВСЬКОГО РОЗСУДУ

Ефективність кримінально-правового впливу на осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, зумовлюється багатьма факторами, у т. ч. оптимальними межами санкцій кримінального закону, їхньою обґрунтованістю. Від чіткої конструкції кримінально-правової санкції залежить об’єм суддівського розсуду при призначенні покарання. Суддівський розсуд у кримінальному праві – це правозастосовча інтелектуально-вольова діяльність судді, яка представляє собою передбачену кримінальним законом міру свободи вибору одного із варіантів рішення у кримінальній справі. Саме на рівні системи призначення покарання вирішення завдань гуманізації кримінального законодавства бачиться в упорядкуванні правозастосування.

У цьому зв’язку виникає важлива проблема, яка стосується можливих меж відносно-визначених санкцій, а так і об’єму суддівського розсуду. Як показує аналіз Кримінального кодексу (далі – КК) України 2001 р. різниця між верхньою і нижньою межею санкції Особливої частини може бути значно великою. Наприклад, ч. 3 ст. 414 КК передбачає покарання у вигляді позбавлення волі строком від 3 до 12 років. Тобто, з точки зору мінімальної межі даний злочин відноситься до злочинів середньої тяжкості, а з точки зору максимальної межі – до особливо тяжкого. Як уявляється, на практиці настільки «невизначена» ступінь тяжкості відповідного злочинного діяння неможлива. Як відмічає А. М. Ігнатов, надто великий розрив між верхньою і нижньою межею санкції створює простір для прояву суб’єктивізму і не сприяє єдності судової практики у боротьбі зі злочинністю [1, 55]. Аналогічної думки притримується і Г. Т. Ткешеліадзе, який пише, що при широких рамках покарання «ускладнюється проведення єдиної каральної політики» [2, 42]. Взагалі, у теорії кримінального права немає єдиної позитивної оцінки побудови санкцій як з широкими, так і з вузькими розривами між мінімальними і максимальними межами. Така проблема побудови являється дискусійною, адже пов’язана безпосередньо з призначенням справедливого покарання, вона не має хоча б якогось прийнятного рішення [3, 120; 4, 306; 5, 18; 6, 41]. У свою чергу вказана проблема пов’язана із таким поняттям як законодавча техніка, яка, як відмічають А. І. Рарог і Ю. В. Грачова, у вузькому розумінні являє собою сукупність прийомів (засобів) викладення норм права [7, 94]. Ці вчені пишуть, що, у свою чергу, санкція являє собою такий прийом законодавчої техніки як юридична конструкція, яка представляє собою один із засобів обмеження суддівського розсуду при призначенні покарання. До числа юридичних конструкцій відноситься, зокрема, і диспозиція. Однак, вид диспозиції сам по собі не може виступати підставою суддівського розсуду, навпаки, будь-який вид санкції, передбаченої КК, хоча і в різних межах, надає судді можливість розсуду [7, 95].

Відтак думки вчених щодо необхідності звуження чи розширення суддівського розсуду розділилися. На думку Г. А. Злобіна, С. Г. Келіної, А. М. Яковлєва, законодавцю слід розширити рамки судового розсуду при одночасній декриміналізації діянь та гуманізації покарання [8, 60–61]. Інші вчені притримуються з даного питання прямо протилежної думки. Так, на думку А. Б. Сахарова, тенденція до розширення суддівського розсуду при призначенні покарання, по-перше, не відповідає історичній перспективі поступового скорочення злочинності і звуження сфери застосування кримінальної репресії; по-друге, суперечить важливому принципу кримінальної політики, так як неминуче ослаблює авторитет закону, а разом з тим і авторитет самого судового рішення. По-третє, широкий простір суддівського розсуду при призначенні покарання з точки зору законодавчої техніки являється результатом нечіткості визначення складів злочинів [9, 81]. Т. Г. Понятовська вважає, що проблема звуження суддівського розсуду зводиться до пошуку оптимального співвідношення зв’язаності правозастосувача жорсткими рамками, встановленими у законі, зі свободою його оцінки і вибору заходів кримінально-правового характеру [10, 153]. Але в теорії кримінального права деякі вчені висловлюють думку про те, що слід говорити не стільки про звуження чи розширення рамок суддівського розсуду, скільки про їх упорядкування. Представником даної позиції являється С. Г. Келіна, яка пише: «Уявляється, що істотному покращенню якості правосуддя буде слугувати певна формалізація судового розсуду, уточнення його меж на рівні закону» [11, 16].

Ми притримуємося ідеї оптимізації суддівського розсуду при призначенні покаранні – находженні розумного оптимуму співвідношення формальних і дискреційних засад при введенні певних обмежень (конкретизація кримінального закону, чітка диференціація кримінальної відповідальності, а інколи й інтеграція останньої, формалізація правил призначення покарання тощо).

Запропонована ідея оптимізації суддівського розсуду повинна проявитися у наступному:

1. зміна алгоритму конструкції відносно-визначених санкцій шляхом звуження їх меж з прив’язкою до певної категорії злочинів;
   
2. нормативне удосконалення приписів ч. 1 ст. 65 КК в аспекті більш чіткої регламентації підстав суддівського розсуду;
   
3. закріплення критеріїв призначення покарання: критеріїв оцінки тяжкості вчиненого злочину, критеріїв оцінки особи винного, критеріїв оцінки особи потерпілого;
   
4. введення спеціальних правил призначення покарання, у т. ч. правил призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, правил призначення покарання з урахуванням позиції потерпілого, правил призначення покарання за наявності обтяжуючих обставин з метою реструктуризації Особливої частини КК у світлі кваліфікованих і особливо кваліфікованих складів злочинів тощо.
   

Література:

1. Игнатов А. Н. Совершенствование уголовных санкций как средство повышения эффективности исполнения наказания в виде лишения свободы [текст] / А. Н. Игнатов // Комплексная разработка проблем исполнения наказания: Сб. науч. тр. – 1979. – № 50. – С. 54 – 58.
   
2. Ткешелиадзе Г. Т. Судебная практика и уголовный закон: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.08 [текст] / Г. Т. Ткешелиадзе. – М., 1981. – 56 с.
   
3. Курченко В. Психолого-юридические аспекты назначения наказания [текст] / В. Курченко // Уголовное право. – 2003. – № 4. – С. 120 – 121.
   
4. Щепельков В. Ф. Уголовный закон: преодоление противоречий и неполноты [текст] / В. Ф. Щепельков. – М.: Юрлитформ, 2003. – 416 c.
   
5. Зубкова В. Проблемы построения и взаимообусловленности преступлений в УК РФ [текст] / В. Зубкова // Уголовное право. – 2002. – № 4. – С. 18 – 20.
   
6. Непомнящая Т. Мера наказания: Понятие и критерии определения судом [текст] / Т. Непомнящая // Уголовное право. – 2003. – № 1. – С. 41 – 42.
   
7. Рарог А. И., Грачева Ю. В. Законодательная техника как средство ограничения судейского усмотрения [текст] / А. И. Рарог, Ю. В. Грачева // Государство и право. – 2002. – № 11. – С. 93 – 100.
   
8. Злобин Г. А., Келина С. Г., Яковлев А. М. Советская уголовная политика: дифференциация ответственности [текст] / Г. А. Злобин, С. Г. Келина, А. М. Яковлев // Советское государство и право. – 1977. – № 9. – С. 60 – 65.
   
9. Сахаров А. Б. Перспективы развития советского уголовного права [текст] / А. Б. Сахаров // Советское государство и право. – 1983. – № 7. – С. 79 – 86.
   
10. Понятовская Т. Г. Уголовно-правовое значение судейского усмотрения при назначении наказания [текст] / Т. Г. Понятовская // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. Вип. 54 / Редкол.: С. В. Ківалов (голов. ред.) та ін.; Відп. за вип. В. О. Туляков. – Одеса: Юридична література, 2010. – С. 152 – 156.
    
11. Келина С. Г. Некоторые принципиальные идеи, лежащие в основе теоретической модели уголовного кодекса // Проблемы совершенствования уголовного закона. – М.: ИГП АН СССР, 1984. – С. 14 – 18.
    

Палайчук Кароліна

ПРАВОВА ОЦІНКА УХИЛЕННЯ ВІД СПЛАТИ ПОДАТКІВ ЗА НАЯВНОСТІ ОЗНАК ДІЙОВОГО КАЯТТЯ

Динамічність розвитку податкового законодавства в багатьох випадках обумовлює зміну підстав притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ст. 212 Кримінального кодексу України (надалі – КК). У зв’язку із цим, певної новизни набуватиме й правова оцінка податкових злочинів за наявності пом’якшуючих покарання обставин, зокрема, дійового каяття.

Інститут дійового каяття може застосовуватись як стимулюючий інструмент, з допомогою якого можливе звільнення від кримінальної відповідальності за даний злочин або ж пом’якшення покарання.

У відповідності зі ст. 45 КК особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду [1, ст. 45].

Умовами звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям є:

1) вчинення злочину вперше;

2) цей злочин може бути тільки невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості.

Підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно до цієї статті є дійове каяття, яке складається із сукупності наступних елементів:

• щире каяття;

• активне сприяння розкриттю злочину;

• повне відшкодування завданих цією особою збитків або усунення заподіяної шкоди.

Відсутність одного з зазначених елементів виключає можливість застосування відповідної норми.

Розглядаючи процесуальний порядок припинення кримінальної справи у зв’язку з дійовим каяттям, необхідно зазначити, що навіть коли в діях особи присутні всі елементи, які вказують на її дійове каяття, це ще не є підставою для припинення кримінальної справи стосовно такої особи.

Відповідно до положень чинного кримінально-процесуального законодавства за наявності підстав, визначених ст. 45 КК, прокурор, а також слідчий за згодою прокурора, мають право мотивованою постановою направити кримінальну справу до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності [2, ст. 7-1].

Справа направляється до суду із складеним по справі обвинувальним висновком, і після її розгляду у судовому засіданні, досліджені всіх обставин справи, і зокрема, підстав, що вказують на наявність ознак дійового каяття, регламентованих ст. 45 КК України, суддя виносить постанову про закриття справи [2, ст. 7-2].

Конкуренція загальної і спеціальної норми кримінального права містить не тільки загальні підстави звільнення, але й передбачає наявність спеціальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема, і за вчинення податкового злочину. Так, особа, яка вчинила діяння, передбачені частинами першою, другою, або діяння, передбачені частиною третьою ст. 212 КК (якщо такі діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів в особливо великих розмірах), звільняється від кримінальної відповідальності, якщо ця особа до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов’язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня) [1, ст. 212 ч. 4].

На думку деяких фахівців, правозастосування ч. 4 ст. 212 КК потребує аналогії процесуального закону. Один із представників тих науковців, що поділяють дану позицію, зазначають, що у Кримінально-процесуальному кодексі України (надалі – КПК) немає відповідної норми, яка б визначала процесуальну форму закриття кримінальної справи за наявності наведеної матеріально-правової підстави. Таким чином, існує прогалина у кримінально-процесуальному законі.

Отже, якщо державний орган, що здійснює кримінальне судочинство, зустрівся з такою прогалиною, то він має право і зобов’язаний подолати її за правилами аналогії закону. Слідчий, прокурор, суд у наведеній ситуації мають застосовувати ті норми КПК, які визначають порядок звільнення від кримінальної відповідальності за наявності обставин, передбачених Загальною частиною КК. Таким чином, звільнення від кримінальної відповідальності та закриття кримінальної справи за підставою, передбаченою ч. 4 ст. 212 КК, необхідно здійснювати за правилами, передбаченими ст. 7-1 КПК [3, 95 – 96].

Певної дискусії потребує й питання застосування загальних і спеціальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності за податкові злочини на різних стадіях кримінального процесу, оскільки їх застосування матиме різні процесуальні та матеріальні наслідки для суб’єкту відповідальності.

У зв’язку із цим доцільно виділити наступні істотні ознаки стадійності у вирішенні питання звільнення від кримінальної відповідальності за ознак дійового каяття, зокрема, наступні:

1) до порушення кримінальної справи, тобто під час дослідчої перевірки матеріалів в порядку ст. 97 КПК. Якщо на цій стадії, буде встановлена особа, яка підозрюється у вчиненні податкового злочину, і встановлено фактичне ненадходження до бюджету суми несплачених податків, що утворює достатню сукупність підстав для порушення кримінальної справи, але на цій же стадії особа сплачує усі податки і штрафні санкції, то змінюються складоутворюючі фактичні підстави, які дають можливість кваліфікувати дане діяння як злочинне. Отже, за таких обставин підстави для порушення кримінальної справи відсутні, і таким чином, можна стверджувати про наявність підстав для відмови у порушенні кримінальної справи.

При цьому, складаючи постанову про відмову у порушенні кримінальної справи, слідчий не має право застосувати ані загальні підставі звільнення від кримінальної відповідальності [1, ст. 45], ані спеціальні [1, ст. 212 ч. 4];

2) після порушення кримінальної справи в порядку ст. 98 КПК, але до моменту винесення постанови про притягнення підозрюваної особи в якості обвинуваченого в порядку ст. 131 КПК. На даній стадії діє застосування спеціальної норми звільнення від кримінальної відповідальності, тобто положень, передбачених ч. 4 ст. 212 КК. Ця норма права застосовується як до складоутворюючого податкового злочину (ч. 1 ст. 212 КК), так і до кваліфікованих складів податкового злочину, відповідальність за які передбачена ч. 2 і ч. 3 ст. 212 КК, з чим погоджується переважна більшість науковців;

3) після винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого в порядку ст. 131 КПК, але до моменту пред’явлення цій особі обвинувачення в порядку ст. 133 КПК. На думку фахівців в цей період, тобто до моменту пред’явлення обвинувачення, особа вважається такою, що не притягнена до кримінальної відповідальності, оскільки їй не відомо в чому її обвинувачують. У зв’язку із цим її дії, зокрема, ті, які спрямовані на сплату податків і відшкодування шкоди, будуть носити ознаки добровільності. За умов відсутності тягаря обвинувачення такі дії можна кваліфікувати за ч. 4 ст. 212 КК, що дає підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності за цією частиною статті;

4) після пред’явлення обвинувачення в порядку ст. 133 КПК і до моменту завершення досудового слідства в одній із форм, передбачених ст. 212 КПК.

На цій стадії відсутні достатні матеріально-правові підстави застосування ч. 4 ст. 212 КК, оскільки особа набуває статусу особи, притягненої до кримінальної відповідальності. В даному випадку досудове слідство завершується в загальному порядку, тобто складанням обвинувального висновку і направленням справи до суду.

З огляду на це, можна виділити декілька напрямків розв’язання розглянутої проблематики. З одного боку, до тих податкових злочинів, відповідальність за які передбачена ч. 1 і ч. 2 ст. 212 КК можна застосувати норму ст. 45 КК, оскільки ці податкові злочини є злочинами невеликої тяжкості. З іншого боку, за тяжкі податкові злочини, відповідальність за які передбачена ч. 3 ст. 212 КК можливе застосування лише положень п. 1) або п. 2) ч. 1 ст. 66 КК.

Специфічне вирішення можуть мати такі обставини, які свідчать про те, що особа відшкодувала шкоду, але не сплатила податки. Тоді за цією ознакою відсутня обов’язкова підстава для застосування ч. 4 ст. 212 КК – сплата податків. За таких обставин можливо говорити про можливість застосування ст. 45 КК, за умови поєднання щирого каяття і активного сприяння слідству.

Підсумки дослідженого питання знаходитимуть своє відображення в наступних висновках.

1. Підстави застосування звільнення від кримінальної відповідальності розрізняються залежно від наявності в діях особи складоутворюючих ознак дійового каяття як із загальними ознаками (ст.45) , так і спеціальними (ч.4 ст. 212 КК).

2. Застосування загальних і спеціальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності залежить від стадії розслідування податкового злочину і фактичних обставин справи.

Таким чином, системно-предметний аналіз положень чинного КК і КПК дає нове висвітлення усталеним дискусійним питанням звільнення від кримінальної відповідальності за податкові злочини.

Література:

1. Кримінальний кодекс України: Схвалений Верховною Радою України 05. 04. 2001 р. № 2341 – 03 // ВВР. – 2001. – № 25 – 26. – Ст. 131.
   
2. Кримінально-процесуальний кодекс України. – Затверджений Законом від 28. 12. 1960 р. № 1000-05 // ВВР. – 1961. – № 2. – Ст. 15.
   
3. Ворона О. А. Процесуальна форма застосування ч. 4 ст. 212 Кримінального кодексу України // Вісник Академії адвокатури України. – 2011. – № 2 (21). – С. 95 – 101.
   

Піскорська Галина

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ДЕРЖАВ В ГАЛУЗІ ГУМАНІЗАЦІЇ ПЕНІТЕНЦІАРНИХ СИСТЕМ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Довгий час, починаючи з античної доби, ув’язнені не мали практично жодних прав, а умови їх утримання в пенітенціарних закладах тих часів не могли забезпечити додержання навіть елементарних людських потреб. Таке негуманне ставлення до ув’язнених осіб активно підтримувалося суспільством та державою.

Вже на перший погляд зрозуміло, що розвиток пенітенціарної думки був непростим і досить дискусійним, так як гуманістичні ідеї у людському суспільстві прижилися не одразу. Було б дивно, щоб за часи рабовласницького періоду ідеї про захист прав і свобод ув’язнених осіб, які скоїли злочини чи інші правопорушення, були актуальними для громадськості. Однак часи змінювалися, суспільство розвивалося, з’являлися нові ідеї та гуманістичні погляди.

Тільки починаючи з XIV ст. в окремих країнах Західної Європи було зроблено перші кроки у процесі формування нового підходу до забезпечення прав і свобод людини, збереження правопорядку та уникнення правопорушень. Після формування концепції громадянського суспільства виголошені її розробниками цінності обумовили пріоритетні завдання забезпечення прав і свобод людини, у тому числі, осіб, яким було обмежено волю.

Слід відмітити, що у часи Середньовіччя та Нового часу, коли позбавлення волі було найпоширенішою мірою покарання в більшості країн світу, така санкція завжди супроводжувалась тотальним обмеженням прав ув’язнених. Тільки нові економічні відносини запустили процеси демократизації усіх інших суспільних правовідносин, у тому числі й у пенітенціарній сфері.

Починаючи з початку ХІХ, а особливо у ХХ сторіччі, пенітенціарні системи країн Європи та США почали швидко змінюватися під впливом реформування відповідного законодавства та кримінально-виконавчої системи. Активний пошук оптимальної моделі та місця виправних закладів в державному механізмі захисту прав людини, прийняття чи неприйняття тих чи інших світових стандартів покарання правопорушників та злочинців слугувало створенню цивілізованих систем виконання покарань.

В історичному контексті питання дотримання та захист прав ув’язнених почало вирішуватися відносно недавно, відповідно вчення про пенітенціарні системи набуло гуманістичного забарвлення тільки після формування концепції громадянського суспільства.

Сьогодні особи, які знаходяться в ув’язненні, перебувають під прицільною увагою міжнародної спільноти. Причому пенітенціарні установи, в яких утримуються ув’язнені, перебувають під наглядом не тільки міжнародних, але й громадських і релігійних організацій.

Недарма вважається, що організація та стан пенітенціарної системи країни є мірилом рівня її цивілізованості та рівня демократизму. Тільки там, де в’язням залишені більшість основних прав вільних громадян, а також забезпечені специфічні права, зумовлені їх статусом ув’язнених, можна говорити про додержання головних засад гуманізму. Однак такий постулат ще не набув всеосяжного поширення. Дотепер у великій кількості країн світу ув’язнені особи розглядаються просто як в’язні, а позбавлення їх волі – лише як початок тяжких випробувань. Однак до світової громадськості поступово приходить розуміння, що ув’язнення вже саме собою є доволі жорстоким покаранням. Така зміна у ставленні до статусу та проблем ув’язнених осіб сталася серед інших чинників завдяки впливу на національне законодавство міжнародних норм, які сприяли поступовому поширенню принципів демократії та гуманізму у пенітенціарній галузі.

Сила-силенна міжнародних правил, резолюцій та угод у сфері прав в’язнів свідчить, наскільки важлива ця проблема та яка велика розбіжність існує між фактичною ситуацією та юридичним статусом в’язнів і теоретичними міжнародними стандартами. Лише міжнародне ухвалення прав в’язнів та їхнє визнання на міжнародному рівні може зробити систему в’язниць підзвітною, що є істотною гарантією поважання гідності в’язнів.

Після прийняття в 1948 році Загальної декларації прав людини з’явився привід щодо розробки більш гуманних і прогресивних принципів міжнародної пенітенціарної політики, які випливали з необхідності демократичної переорієнтації і оновлення світового суспільства, яке пережило жахи Другої світової війни. У 1949 році до процесу удосконалення стандартів поводження із в’язнями Організація Об’єднаних Націй залучила найкращих міжнародних фахівців у сфері пенітенціарії. Вони й рекомендували переглянути Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими, розроблені під егідою Ліги Націй ще у 1934 році.

Упродовж багатьох років ООН та численні недержавні організації працюють над тим, щоб змінити ситуацію з допомогою низки законодавчих інструментів, у тому числі Європейських виправних правил, Американської конвенції з прав людини та Африканського статуту прав людини й народів. Шанування гідності є найпершим правом кожного в’язня і ефективною підтримкою закону [2, p.211].

Як уже зазначалося, історія міжнародного співробітництва з питань захисту прав і свобод в’язнів охоплює досить тривалий період. Вважається, що перші ідеї міжнародного правового співробітництва в галузі захисту прав і свобод ув’язнених виникли ще у вісімнадцятому сторіччі. Однак тоді інтерес до такої співпраці між державами був викликаний здебільше необхідністю обміну інформацією щодо конкретних в’язнів і умов їх утримання. Згодом через розповсюдження у Європі гуманістичних ідей основоположників пенітенціарної науки Д.Говарда та І.Бентама, виникла необхідність у широкому обговоренні основних пенітенціарних питань, у тому числі захисту прав і свобод в’язнів. Однак було важко, тому ініціатива перейшла до активної громадськості.

Одним з перших масштабних заходів такої міжнародній співпраці у пенітенціарній сфері стала серія міжнародних тюремних конгресів. Перші такі заходи були проведені за ініціативою громадських організацій, а також за підтримки окремих впливових приватних осіб, так як визначитися із форматом такої співпраці на міждержавному рівні було одразу важко [1, c.29].

Згодом, регулярне проведення конгресів під егідою Організації Об’єднаних Націй почало не лише сприяти поглибленню міжнародної співпраці у пенітенціарній сфері, а ще й дозволило винайти ефективний механізм захисту прав осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Тільки ООН, враховуючи її статус і міжнародний авторитет, здатна координувати таку співпрацю та об’єднати зусилля демократичних країн щодо формування єдиних та обов’язкових стандартів пенітенціарної політики та правил поводження з ув’язненими.

На сьогоднішній день міжнародне співробітництво у галузі захисту прав і свобод в’язнів здійснюється й в інших напрямках. Очевидні результати мають міжнародні неурядові та правозахисні організації, такі як: Amnesty International, Freedom House, QCEA, Pew Center та інші.

Автор статті вважає, що головними критеріями оцінки пенітенціарної політики будь-якої держави повинні бути:

• відповідність її змісту природі людини, нормам права і моралі суспільства;
  
• забезпечення збалансованого задоволення та гарантій законних прав та інтересів громадянина, суспільства та держави;
  
• системне вирішення певного комплексу основних складових проблем пенітенціарної функції держави;
  
• максимальне та ефективне використання у справі ресоціалізації злочинців усього національного потенціалу держави.
  

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що ефективність пенітенціарної системи будь-якої демократичної країни, буде напряму залежати від дотримання прав ув’язнених. Як колись доречно зазначив видатний англійський державний і політичний діяч Уїнстон Черчилль: «Покажіть мені ваші в’язниці, і я скажу, в якому суспільстві ви живете» [3, c.105].

Література:

1. Анненков М.Н. Международный тюремный конгресс и английские тюрьмы // Вестник Европы. 1873. – Т.1, Кн.2. – 721 с.

2.Prisons around the world: Studies in International Penology / Michael K. Carlie and Kevin I. Minor (Southwest Missouri State University). – United States of America / Wm. C. Brown Publishers, Dubuque, 1992. – 336 р.

3. Уинстон Черчилль: цитаты, остроты и афоризмы: Пер. с англ. /Сост. Д. Энрайт. – 4-е изд., перераб. и доп. – Днепропетровск: Баланс Бизнес Букс, 2005. – 188 с.


Скора Людмила

ПРОТИДІЯ ЗАКОННІЙ ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ, ЩО СПРИЧИНИЛА «ІНШІ ТЯЖКІ НАСЛІДКИ»

Кримінальна відповідальність за протидію законній господарській діяльності передбачена ст. 206 Кримінального кодексу (КК) України. Кваліфіковані види цієї кримінально-правової норми передбачають ряд обставин, які обтяжують покарання за даний злочин. Однією із таких кваліфікуючих ознак є вчинення протидії законній господарській діяльності, що спричинила інші тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 206 КК України).

Розглядаючи дане питання, слід підкреслити, що у кримінальному законодавстві відсутнє однозначне визначення поняття «тяжкі наслідки». Це, звичайно, викликає труднощі у їх тлумаченні та застосуванні на практиці кримінально-правових норм, у диспозиціях яких міститься дана ознака.

У науці кримінального права домінує точка зору, згідно з якою поняття «тяжкі наслідки» має оціночний характер. Так, В.М. Кудрявцев вважає, що визнання наслідків тяжкими «…є питанням факту». Зазначаючи, що: «До компетенції суду належить як встановлення розміру заподіяних наслідків, так і оцінка їх порівняльної тяжкості» [1, c. 164]. М.І. Панов пропонує у статтях КК, де не наводиться чіткого опису наслідків, застосовувати оціночні терміни і поняття, з’ясування обсягу і змісту яких вимагає уточнення та конкретизації у кожній справі» [2, c. 126]. Такої ж думки дотримуються й інші автори [3, с. 229; 4, с. 190; 5, с. 38]. При цьому, в зазначених вище та інших джерелах надається приблизний перелік можливих тяжких наслідків. Зокрема, до них відносять людські жертви, позбавлення життя чи спричинення тяжких тілесних ушкоджень, заподіяння значної матеріальної шкоди, загибель великої кількості тварин, масові захворювання людей, знищення лісових масивів на значній площі, вимушене звільнення з роботи великої кількості людей, масові безпорядки тощо.

Декілька визначень «тяжких наслідків» пропонується і у постановах Пленуму Верховного Суду України (ППВСУ), зокрема:

1) «під «іншими тяжкими наслідками» … слід розуміти випадки заподіяння тяжких тілесних ушкоджень хоча б одній людині, середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом і більше особам, шкоди у великих розмірах підприємству, установі, організації чи громадянам, а так само тривалий простій підприємств, цехів або їх виробничих дільниць [6, с. 15 – 19];

2) «тяжкими наслідками … визнаються заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень або смерті, доведення його до самогубства, спричинення матеріальних збитків, які у 250 і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розвал діяльності підприємства, установи, організації, їх банкрутство, створення аварійної ситуації, що потягла людські жертви, тощо [7, с. 7 – 9];

3) «іншими тяжкими наслідками можуть визнаватися заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній або декільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень – двом і більше особам, залишення людей без житла або засобів до існування, тривалі припинення чи дезорганізація роботи підприємства, установи, організації тощо» [8];

4) «до інших тяжких наслідків … належить, зокрема, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи декільком особам, середньої тяжкості – двом або більше особам або заподіяння значної матеріальної шкоди декільком фізичним чи юридичним особам, або заподіяння великої майнової шкоди одній юридичній чи фізичній особі (позбавлення притулку, їжі, одягу тощо)» [9, с. 270 – 280];

5) «під «іншими тяжкими наслідками»… слід розуміти заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи декільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом або більше особам, значних матеріальних збитків державній, колективній, громадській організації чи окремим громадянам» [10];

6) «інші тяжкі наслідки – це заподіяння тяжких тілесних ушкоджень хоча б одній особі, середньої тяжкості – двом особам і більше, а також великої матеріальної шкоди будь-якій юридичній чи фізичній особі» [11, с. 2 – 10].

Аналізуючи наведений вище перелік обставин, які згідно з роз’ясненнями ППВСУ, можуть визнаватися тяжкими наслідками при вчиненні різних видів злочинів, робимо висновок, що деякі з них передбачені у ч. 3 ст. 206 КК України як кваліфікуючі ознаки (з конкретизацією змісту). Зокрема, це стосується насильства, небезпечного для життя та здоров’я, яке включає у себе заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, а також спричинення великої шкоди.

Поняття ж «інші тяжкі наслідки», які законодавець окремо виділяє, але не конкретизує, є оціночною категорією, що не повинна визначатись у КК України будь-яким виключним переліком. Адже надзвичайно важко передбачити всі можливі наслідки вчинення протидії законній господарській діяльності, зважаючи на постійне виникнення та розповсюдження все нових форм і способів злочинної поведінки, а обмеження їх певним переліком може негативно позначитись на правозастосовній діяльності.

Судова практика також вносить свої пропозиції щодо визначення інших тяжких наслідків. Так, по епізоду протидії законній господарській діяльності кримінальної справи, розглянутої 27 січня 2009 р. Крюківським районним судом м. Кременчука Полтавської області з обвинувачення 11-ти осіб у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 206; ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 194; ч. 3 ст. 28, ст. 293, ч. 3 ст. 28, ст. 341, ч.1 та ч. 3 ст. 358 КК, у мотивувальній частині постанови зазначено, що злочинними діями обвинувачених, крім …, спричинено й інші тяжкі наслідки, що, зокрема, полягали у побитті працівників охорони заводу, окремим з яких були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, а також у тому, що 25 серпня 2006 р. внаслідок раптового силового захоплення території підприємства було повністю паралізовано його виробничо-господарську діяльність. З 26 серпня 2006 р. по 5 вересня 2006 р. підприємство фактично припинило роботу, раніше укладені угоди та договори у повному обсязі не виконувались, факт захоплення території товариства та відсторонення від роботи його керівництва і колективу негативно позначився на іміджі підприємства, його відносинах з партнерами, постачальниками, споживачами тощо [12].

Як вбачається, у даній кримінальній справі суд відніс до інших тяжких наслідків: заподіяння тілесних ушкоджень третім особам, припинення діяльності підприємства та завдання шкоди його іміджу.

Узагальнюючи викладене вище, погоджуємось із законодавцем у тому, що недоцільно надавати виключного переліку «інших тяжких наслідків» у ст. 206 КК України, між тим, пропонуємо доповнити відповідним положенням ППВСУ №3 від 25 квітня 2003 р. «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності».

Так, на нашу думку, під «іншими тяжкими наслідками» у контексті протидії законній господарській діяльності слід розуміти: необережне заподіяння потерпілому чи близьким йому особам тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; необережне позбавлення їх життя; доведення останніх до самогубства; необережне заподіяння смерті чи тяжких тілесних ушкоджень третім особам (наприклад, загибель сторонніх людей при знищенні майна потерпілого); заподіяння великої матеріальної або іншої шкоди третім особам; припинення діяльності чи тривалий простій підприємства; створення аварійної ситуації, що спричинила людські жертви; масове звільнення людей з роботи; а також інші наслідки, які суд з урахуванням конкретних обставин справи може визнати тяжкими.

Лутература

1. Кудрявцев В. Н. Объективная сторона преступления / Кудрявцев В. Н. – М. : Госюриздат, 1960. – 244 с.
   
2. Кримінальне право України: Загальна частина : підруч. / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.] ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – [4-те вид., переробл. і допов.]. – X. : Право, 2010. – 456 с.
   
3. Курс уголовного права. Общая часть / под ред. Н. Ф. Кузнецовой, И. М. Тяжковой. – М. : Зерцало, 1999– . – Т. I : Учение о преступлении. – 1999. – 578 с.
   
4. Курс российского уголовного права. Общая часть : [учебник] / под ред. В. Н. Кудрявцева и А. В. Наумова. – М.: Спарк, 2001. – 768 с.
   
5. Пинаев А. А. Курс лекций по общей части уголовного права / Пинаев А. А. – Харьков : Харьков юридический, 2002. – Кн. 2 : О наказании. – 2002. – 195 с.
   
6. Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини проти безпеки виробництва : постан. Пленуму Верховного Суду України від 12 черв. 2009 року №7 // Вісник Верховного Суду України. – 2009. – № 8. – С. 15–19.
   
7. Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень : постан. Пленуму Верховного Суду України від 26 груд. 2003 року № 15 // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 2. – С. 7–9.
   
8. Навроцький В. О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації / В. О. Навроцький– К. : Атіка, 1999. – 418 с.
   
9. Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів : постан. Пленуму Верховного Суду України № 8 від 26 черв. 1992 року // Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – Харків, 2001. – С. 270–280.
   
10. Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі : постан. Пленуму Верховного Суду України № 2 від 26 берез. 1993 року // Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – Харків, 2001. – С. 283.
    
11. Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами : постан. Пленуму Верховного Суду України від 26 квіт. 2002 року // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – № 4. – С. 2–10.
    
12. Архів Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області. Справа №1-1/2009 р.
    

Пімонов Г.П.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «КРАДІЖКА ПРИВАТНОСТІ»

У сучасній юрідичній літературі значне місце займає дослідження питань захисту особистості, її прав та свобод. Загалом питання посягань на приватне життя та фінансовий стан особистості, які у західній літературі охоплюються поняттям крадіжка приватності було розглянуто у працях Курмана О.В., Лисодєда О.В., Мойсика В.Р., Смаглюка О.В. та інших вчених, які так чи інше торкалися проблеми шахрайського заволодіння майном засобами викрадення ідентичності. Але незважаючи на досить поширений обсяг робот з цього приводу, безліч питань залишаються відкритими. Насамперед це стосується проблеми крадіжок приватності (identity theft), як кримінальних діянь, що пов’язано із незаконним заволодінням та/або використанням персональної інформації.

Певний аспект крадіжок приватності було розкрито у роботах О.П. Горпинюк [1], яка розглядає характеристики кримінально-правової охорони інформаційного аспекту приватності з точки зору аналізу захисту конфіденційної інформації про особу, лікарської таємниці, таємниці листування, телефонних розмов, банківської таємниці, та інше. Українськими науковцями встановлено, що «специфіка захисту приватності персоніфікованої інформації обумовлюється необхідністю забезпечення конкуруючих інтересів людини у захисті від несанкціонованого розголошення чи іншого використання персоніфікованої інформації без її відома, а також інтересів держави та інших осіб у використанні персоніфікованої інформації» [2, c.5]. Проте термін «крадіжка приватності» охоплює значно ширшій перелік діянь, відносно яких можна казати про необхідність додаткової крімінально-правової охорони. Це пов’язано як із послідовним розвитком сучасних технологій, так і поширенням використання електронних відомостей про особу у різноманітних галузях. Крадіжки приватності пов’язані із організованою злочинністю та тероризмом. Фальшиві посвідчення особистості чи крадіжки інформації самі по себі є злочинами, проте саме вони є також предикатами незаконної міграції, торгівлі людьми, відмивання коштів, незаконного обігу наркотиків, шахрайства з фінансовими ресурсами.

Сам термін «крадіжка приватності» виник з метою опису специфічних видів кримінальної активності репрезентації злочинця як іншої особи. Тобто злочинець привласнює інформацію або документи, які належать іншій особі (прізвище, дата народження, ідентифікаційний код, номер соціальної страховки, номер паспорту, комп’ютерні коди, чи інші носії інформації про особу, та використовує їх, видаючи себе за жертву злочину).

Крадіжка приватності є достатньо поширеною формою кримінальної практики у США. За даними дослідження Федеральної торівельної комісії 9,9 мільонів жертв злочинів, пов’язаних із крадіжкою приватності, було зареєстровано в США.

За даними американських дослідників крадіжки приватності можуть бути розподіленими на декілька груп. Серед них:

• Клонування ідентичності, за яким хтось бажає якимось чином змінити характеристики своєї особистості на ті, що належать іншій особі (нелегальні імігранти, особи, які бажають стати аноонімними по особистим мотивам), або хтось видає себе за іншу особу у соціальних мережах з метою спілкування, сексуальних девіацій, тощо;
  
• Шахрайське використання приватності з метою отримання кредитів та інших преференцій з використанням вкрадених ідентифікаційних даних чи вкрадених даних кредитних карток, сплати адміністративних штрафів, тощо.
  
• Комбіноване (синтетичне) використання приватної інформації (у США це частична підробка документа, пов’язана із внесенням підроблених даних про особистість у справжній документ).
  
• Незаконне використання приватної медичної інформації для отримання медичних послуг чи ліків за певними преференціями чи знижками.
  
• Незаконне використання персональних даних про особу дитини для використання особистих даних неповнолітних з корисливою метою.
  
• Незаконне використання даних про юридичну особу з метою шахрайського заволодіння майном чи майновими правами [3].
  

Як бачимо, значна частина діянь, що аналізуються, охоплюється диспозиціями певних норм Кримінального кодексу України.

Поруч з цим відомо прагнення Європейської спільноти створити єдиний склад злочину «крадіжка приватності» на теренах союзу. Це не тільки надає можливості поступового наукового обговорення цієї проблеми і в українській юридичній літературі, починаючи із системних передумов криміналізації діянь проти особи та її прав та фундаментальних свобод, закінчуючи юридичним аналізом складу злочину та відповідних заходів кримінально-праовового впливу на правопорушників, які його скоїли, але наполягає на такому підході.

Література:

1. Горпинюк О.П. Стан дослідження проблеми кримінально-правової охороні приватности в юридичній литературі // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішних справ – 2009 – Вип.4 – С.198-206.
   
2. Пазюк А.В. Міжнародно-правовий захист права людини на приватність персоніфікованої інформації – Автореф. дис. . канд.юр наук – 12.00.11 – Київ. – 2004. – 15 с.
   
3. 2identitytheft.com/p1_articles_types.php