Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Содержание

Гуманізація кримінально-правового впливу на неповнолітніх
Впровадження європейських стандартів в кримінально-виконавчій системі україні
Оперативно-розшукові заходи і слідчі дії: проблеми співвідношення

Подобный материал:

1 ... 19 20 21 22 23 24 25 26 ... 52

Проць Олександра

ГУМАНІЗАЦІЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ НА НЕПОВНОЛІТНІХ

Однією із загальних тенденцій розвитку правової системи сучасної України є гуманізація правового впливу на суспільні відносини, у тому числі кримінально-правового характеру. Гуманний підхід є особливо важливим при вирішенні питань про кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, на чому наголошує низка зарубіжних та вітчизняних дослідників вказаної проблеми [1; 2; 3].

У кримінально-правовому сенсі неповнолітніми вважаються особи, які досягли 16-річного, в ряді випадків – 14-річного віку, але яким ще не виповнилося 18 років, оскільки Кримінальний кодекс України [4] встановлює загальний (16 років – ч. 1 ст. 22) та знижений (14 років – ч. 2 ст. 22) вік кримінальної відповідальності. Ці вікові межі відповідають міжнародно-правовим вимогам у сфері прав дитини, зокрема, Конвенції про права дитини, яка зобов’язує держави-учасниці встановлювати мінімальний вік, нижче якого діти вважаються нездатними порушити кримінальний закон (стаття 40) [5, 44]. Деякі науковці пропонують знизити вік, з якого настає кримінальна відповідальність, зокрема, В. М. Бурдін вважає, що у віці від 11 до 14 років особу можна притягувати до кримінальної відповідальності лише за вичерпний перелік злочинів за умови підтвердження висновком експертизи відповідності фактичного рівня розвитку її хронологічному віку, достатньому для винної відповідальності [2, 10]. На нашу думку, встановлення нижньої межі кримінальної відповідальності на рівні 14-річного віку обґрунтовано низкою чинників, передовсім, фізичною і розумовою незрілістю дитини до 14 років, яка, до речі, за сімейним та цивільним законодавством України вважається малолітньою (ч. 2 с. 6 Сімейного кодексу України [6, 5]; ч. 1 с. 31 Цивільного кодексу України [7, 10]).

Законодавство не передбачає особливих підстав кримінальної відповідальності неповнолітніх, отже, відповідно до статті 2 Кримінального кодексу України, підставою кримінальної відповідальності неповнолітньої особи є вчинення нею суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину. Особи віком від 14 років підлягають кримінальній відповідальності лише за злочини, вичерпний перелік яких міститься у ч. 2 ст. 22 Кримінального кодексу України. Наголосимо, що законодавець «виключає можливість притягнення до кримінальної відповідальності, починаючи з 14 років, за злочини, вчинені з необережності, тому що відсутність життєвого досвіду і особливості розвитку мислення не дозволяють підліткам передбачити однакові з дорослими особами заходи перестороги. Разом з тим значно розширений перелік злочинів, відповідальність за вчинення яких може поставати з 14 років (наприклад, за диверсію, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників тощо)» 8, 5. Однак виникає питання про доцільність включення до цього переліку таких злочинів, як диверсія, терористичний акт, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна. Звичайно, ці діяння вчиняються повнолітніми суб’єктами, тому видається доцільною гуманізація статті 22 Кримінального кодексу України шляхом вилучення окремих злочинів із вказаного переліку.

У розділі XV Загальної частини Кримінального кодексу України закріплені «особливі, більш гуманні умови (порівняно з дорослими злочинцями) кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх, які вчинили злочин, а саме: 1) за певних умов допускається можливість звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру; 2) скорочено види покарань та обмежено строки і розмір встановлених покарань порівняно зі строками і розміром покарань до дорослих злочинців; 3) визначено умови, за яких можливим є звільнення неповнолітніх від відбування покарання із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру; 4) встановлено можливість застосування за наявності певних обставин умовно-дострокового звільнення від покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину; 5) встановлено більш короткі строки (порівняно зі строками для дорослих злочинців) щодо давності притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності та виконання обвинувального вироку і щодо погашення та зняття судимості з неповнолітніх злочинців» 9, 326–327. Погоджуємося з думкою, що виділення спеціальних норм стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх обумовлено принципами справедливості, гуманізму, економії заходів кримінальної репресії 10, 137.

Як вважають фахівці, суспільство не має права висувати до неповнолітніх такі самі суворі вимоги, як до свої дорослих членів. Тому часто щодо неповнолітніх достатніми є міри виховно-педагогічного, а не карального характеру 11, 223. Гуманною альтернативою кримінальній відповідальності і покаранню неповнолітнього виступає система примусових заходів виховного характеру, передбачена ч. 2 ст. 105 Кримінального кодексу України: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; 4) покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Деякі заходи із вказаного переліку викликають зауваження, зокрема, передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, у багатьох випадках є малоефективним заходом, оскільки діти передаються під нагляд батьків, які уже показали неспроможність виховувати свою дитину належним чином, або й самі втягували її у злочинну діяльність [2, с. 85-86]. Однак його досить часто застосовують, оскільки він не потребує додаткових зусиль від держави для його виконання. І, навпаки, покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків застосовується рідко, позаяк небагато неповнолітніх осіб має власне майно, кошти чи заробіток.

Однією з умов звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності чи покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру є вчинення ним злочину невеликої або середньої тяжкості. Т. О. Гончар пропонує застосовувати таке звільнення при вчиненні неповнолітнім будь-якого злочину [3, 15]. Тільки частково – щодо тяжких злочинів – можемо погодитися з цією пропозицією, тому що особливо тяжкі злочини мають підвищений ступінь суспільної небезпечності і вимагають застосування до особи, що їх вчинила, саме кримінально-правових засобів.

Гуманізації потребує і система кримінальних покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітнього, що визнаний винним у вчиненні злочину. Сьогодні вона включає штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк. Позбавлення волі призначається неповнолітнім найчастіше, і його строк у середньому перевищує три роки. Вважаємо, що позбавлення волі може застосовуватися виключно у разі вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, за інші злочини неповнолітнім повинні призначатися покарання, не пов’язані з позбавленням волі, а перелік останніх необхідно розширити. При цьому українському законодавцеві варто запозичити досвід інших держав, наприклад, у законодавстві Англії передбачені такі покарання для молодих злочинців віком від 14 до 21 року: 1) нагляд з боку чиновника пробації строком від 12 місяців до 3 років; 2) опіка з боку батьків, родичів або іншої особи; 3) штраф розміром від 200 до 5000 ф.ст.; 4) виконання безоплатних робіт від 40 до 120 годин; 5) обмеження волі з утриманням під наглядом в установах для молодих злочинців (центрах затримання) від 21 дня до 4-х місяців; 6) позбавлення волі щодо осіб віком від 15 до 21 року 9, 326.

У цілому зазначимо, що диференціація кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх має соціально обумовлений характер і виступає одним із виявів гуманізму сучасного вітчизняного кримінального права.

Література:

Андрюхин Н. Г. Дифференциация уголовной ответственности и наказания несовершеннолетних : автореф. дис. канд. юрид. наук по спец. 12.00.08 уголовное право, криминология и уголовно-исполнительное право / Н. Г. Андрюхин. – М., 2002. – 20 с.
Бурдін В. М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні : монографія / В. М. Бурдін. – К. : Атіка, 2004. – 240 с.
Гончар Т. О. Неповнолітній як суб’єкт відповідальності за кримінальним правом України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.08 «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право» / Т. О. Гончар. – О., 2005. – 20 с.
Кримінальний кодекс України: [Станом на 7 жовтня 2009 р.]. – К. : Велес, 2009. – 144 с.
Сборник международных стандартов и норм ООН в области правосудия в отношении несовершеннолетних. – М. : ЮНИСЕФ, 1998. – 128 с.
Сімейний кодекс України: [Станом на 7 вересня 2010 р.]. – К. : Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 78 с.
Цивільний кодекс України. – К. : Велес, 2010. – 272 с.
Тацій В. Новий Кримінальний кодекс України / В. Тацій, В. Сташис // Право України. – 2001. – № 7. – С.3-9.
Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак. / П. С. Матишевський. – К. : А.С.К., 2001. – 352 с.
Юзікова Н. Періодизація віку, з якого настає кримінальна відповідальність: вітчизняна практика та європейський досвід / Наталія Юзікова // Генезис публічного права: від становлення до сучасності : збірник наукових праць / за ред. С. В. Ківалова, В. О. Тулякова, О. В. Козаченка. – Миколаїв : Іліон, 2010. – С. 137–139.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05.04.2001 р. / За ред. М. І .Мельника, М. І .Хавронюка. – К. : Каннон, А.С.К., 2003.– 1104 с.

Романова Олена

ВПРОВАДЖЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ В КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНІ

Вступивши до Ради Європи у 1995 р., Україна прийняла на себе зобов’язання привести національне законодавство у відповідність із загальновизнаними міжнародними нормами й стандартами і, на сам перед, з тими, які стосуються забезпечення прав та свобод людини і громадянина, у тому числі осіб, що вчинили злочини. Одним з важливих напрямків діяльності нашої держави у цій сфері стало реформування кримінально-виконавчої системи з метою приведення національного законодавства та практики його застосування у відповідність з міжнародними стандартами поводження із засудженими.

Проте й сьогодні залишаються суперечливими в правовому полі питання виконання кримінальних покарань, в тому числі питання виправлення і ресоціалізації засуджених, приниження людської гідності, заподіяння фізичних страждань, дотримання принципу демократизму, гуманізму, законності та інше.

Аналіз проблем приведення пенітенціарної системи України до міжнародних стандартів знайшли своє відображення в працях таких вчених А. Гель, О. М. Джужа, В. О. Корчинський, А. Х. Степанюк, В. М. Трубников, Ю. В. Шинкарьов, П. А. Фріс та інші.

Так, міжнародні стандарти поводження із засудженими розроблені міжнародною спільнотою в результаті міжнародного співробітництва щодо забезпечення прав людини у сфері виконання кримінальних покарань. Підґрунтям для їх розроблення та розвитку стали Загальна декларація прав людини 10.12.1948 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права [1] та інші основоположні міжнародні акти у сфері забезпечення прав людини. У цих стандартах сконцентрований світовий досвід кримінально-виконавчої практики та сучасні гуманістичні тенденції розвитку системи виконання кримінальних покарань.

Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Із цього випливає, що Україна взяла на себе обов’язок приводити своє національне законодавство у відповідність до міжнародно-правових стандартів щодо прав людини в усіх галузях права, у тому числі й кримінально-виконавчому законодавстві.

У ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу (далі КВК) України чітко сформульована мета та завдання кримінально виконавчого законодавства, із урахуванням пріоритетів, які закріплені в Конституції України та міжнародно-правових актах, зокрема: у ст. 5 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання» [2], у ст. 3 Конвенції про захист прав і основних свобод людини [3] тощо. Важливе значення для забезпечення належного поводження із засудженими мають положення, закріплені у ст. 10 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. У якому, зокрема передбачено, що «всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі»[4]. Для виконання вказаних міжнародно-правових актів України повинна реформувати свою пенітенціарну систему з встановленням належних умов тримання ув’язнених, суттєвою метою їх виправлення і ресоціалізації. Наступною проблемою є необхідність підвищення професіоналізму працівників пенітенціарної системи. У Європейській конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню, передбачено дотримання закону відповідальними особами та забезпечення належної професійної підготовки персоналу пенітенціарної системи [5].

Чинний КВК України закріплює ряд положень, які вже значною мірою приведені до міжнародно-правових стандартів – передбачено на законодавчому рівні принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання та відбування покарань – ст. 5; визначено поняття «виправлення засудженого» та «ресоціалізація» – ст. 6; передбачено основи правового статусу засуджених – гл. 2; сформульовано права і обов’язки засуджених до позбавлення волі. Особливу увагу слід звернути на розширення обсягу трудових прав засуджених до позбавлення волі та на поліпшення комунально-побутового забезпечення та медичного обслуговування цих осіб – ст. 107–122 [7].

Водночас варто розглянути реальний стан речей, а не лише відповідність українського кримінально-виконавчого законодавства міжнародним стандартам.

Пенітенціарна система України відчуває гостру нестачу коштів для фінансування діяльності кримінально-виконавчих установ. Бракує коштів для відкриття сучасних установ європейського зразку, які повністю відповідали б санітарно-побутовим потребам в’язнів. Зокрема, щорічне фінансування Державної кримінально-виконавчої служби (далі – ДКВС) України складає лише 50% від потреб [8,283]. Не більше виділяється коштів й на фінансування інших органів та установ, що реалізують завдання щодо ресоціалізації засуджених (будинки-інтернати, притулки, центри дозвілля та ін.).

Україна є фактично одним із світових лідерів із застосування покарання у виді позбавлення волі, питома вага якого в структурі інших видів покарань становить більш ніж 30 %. При цьому чисельну перевагу становлять особи, які мають термін ув’язнення до 3 років, тобто особи, які не становлять значної суспільної небезпеки. Так, станом на 1 січня 2007 року в Україні в слідчих ізоляторах та місцях позбавлення волі перебувало 92 тис. осіб [9, 37]. Така велика кількість ув’язнених призводить до переповнення місць їх тримання та великих витрат за рахунок коштів Державного бюджету. Крім того, існують і деякі інші проблеми в діяльності кримінально-виконавчої системи. Зокрема, гострою залишається проблема захворювання засуджених та ув’язнених на туберкульоз, ВІЛ-інфекцію та інші соціально небезпечні хвороби. Показник зростання кількості таких осіб, що захворіли на ВІЛ-інфекцію протягом останніх років, складає 25% [8, 427]. Невирішеною, незважаючи на прийняття у 2003 році Закону України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк», є проблема пристосування таких осіб до умов соціального середовища.

У такій ситуації для поповнення реальним змістом діяльності по впровадженню в Україні міжнародних стандартів виконання покарань варто здійснити такі заходи:

1) у Бюджетному кодексі України передбачити 100% фінансування витрат ДКВС України як гарантію дотримання нашою країною міжнародних зобов’язань з питань виконання покарань та дотримання прав і свобод людини і громадянина.

2) забезпечити якісно новий рівень підготовки персоналу органів та установ виконання покарань, спрямований на утвердження у їх свідомості принципів гуманізму та формування відповідних внутрішніх переконань, необхідних для професійної діяльності;

3) вивчити світовий досвід функціонування служб пробації та забезпечити активне впровадження даного інституту в Україні, що дозволить забезпечити широке застосування до злочинців альтернативних позбавленню волі кримінальних покарань соціального спрямування;

4) широко залучати громадськість до виправлення і ресоціалізації засуджених, а не залишати це положення суто декларативним.

Література:

Збірник нормативних актів з кримінально виконавчого права України / В. М. Трубников, Ю.В. Шинкарьов. ─ Х.: Харків юридичний, 2008.─ 684 с.
Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4.ХІ.1950), ратифікована Законом України № 475/ 97-ВР від 17.07.97 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VІІІ від 19.10.73 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua.
Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (Страсбург, 26 листопада 1987 року), ратифікована Законом України від 24.01.97 № 33/97-ВР // Збірка договорів Ради Європи. – Парламентське видавництво. – Київ. – 2000.
Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222–ІV. Станом на 1 січня 2006 року. – К. : Міністерство юстиції України, офіційне видання, 2006.
Кримінально-виконавчий кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua.
Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. ─ К.: Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини , 2007. ─ 526 с.
Стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2006 році (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. ─2007. ─№6(82). ─ с. 30-44.

Шапірко П.М.

ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВІ ЗАХОДИ І СЛІДЧІ ДІЇ: ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ

Дослідження співвідношення між оперативно-розшуковими заходами (далі – ОРЗ) та слідчими діями повинно базуватися на визначенні характеру взаємодії між правовими реаліями більш високого порядку, до яких відноситься оперативно-розшукова діяльність (далі – ОРД) та кримінальний процес. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» цей вид діяльності представляє собою систему гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів з метою пошуку і фіксації фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена кримінальним законодавством України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави. У свою чергу, під кримінальним процесом слід розуміти передбачену кримінально-процесуальним законодавством діяльність органів попереднього розслідування, прокуратури, суду та інших осіб, спрямовану на порушення, розслідування, розгляд та вирішення кримінальних справ, яка здійснюється виключно у формі правовідносин і ставить за мету реалізацію основних положень кримінального закону. Порівняльний аналіз двох зазначених дефініцій дає підстави зробити висновок, що об’єднуючим фактором ОРД і кримінального процесу виступає їх функціональне призначення, яке орієнтоване на забезпечення реалізації основних положень кримінального закону. В той же час очевидними є і відмінності, які найбільш яскраво проявляються в процесі аналізу форм реалізації притаманних оперативній діяльності та кримінальному процесу функцій, оскільки ОРД здійснюється виключно в межах застосування оперативно-розшукових заходів, в той час як кримінальний процес проведенням слідчих дій не обмежується, навіть за умови віднесення до останніх дій, спрямованих на забезпечення реалізації окремих положень процесуального законодавства (наприклад, накладення арешту на майно з метою забезпечення цивільного позову або конфіскації майна) та створення умов для реалізації учасниками кримінального процесу наданих прав та покладених обов’язків (наприклад, ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи у зв’язку із закінченням її розслідування).

Однак слід погодитися, що важливою у структурі кримінального процесу і єдиною визначальною властивістю у структурі ОРД виступає їх активний, дійовий, динамічний аспект, що уособлює певні дійові акти, які у своїй сукупності, будучи узгодженими, взаємопов’язаними й поєднаними між собою загальною метою та завданнями, утворюють відповідно оперативно-розшукові заходи та процесуальні, в тому числі й слідчі дії. Під ОРЗ слід розуміти сукупність узгоджених, взаємопов’язаних і поєднаних загальною метою та завданнями дії уповноважених державних органів та їх посадових осіб, що здійснюються на підставі та у спосіб, визначені діючим законодавством про ОРД. У той же час під слідчими діями зазвичай розуміють певний вид процесуальних дій, перелік, порядок і суб’єкти проведення яких однозначно визначені кримінально-процесуальним законодавством, з метою виявлення, збирання, фіксації та перевірки фактичних даних та їх джерел, створення умов для їх подальшої об’єктивної оцінки і прийняття відповідного процесуального рішення. Порівнюючи ОРЗ та слідчі дії, слід вказати на інтегруючі та розмежувальні характеристики. Зокрема, одним з найважливіших інтегруючих факторів слід визнати їх спільну процесуальну придатність для отримання допустимих доказів у кримінальній справі, що визначається положенням кримінально-процесуального законодавства, відповідно до якого протоколи з відповідними додатками, які складені за результатом проведення ОРЗ розглядаються в якості допустимих джерел доказової інформації (ч. 2 ст. 65 КПК України). Фактором, який одночасно як вказує на зближення ОРЗ та слідчих дій, так і розмежовує їх, виступає суб’єктний склад. Аналіз кола суб’єктів, які наділені повноваженням відносно проведення ОРЗ та слідчих дій, свідчить про відсутність співпадіння, що вказує на відмінність ОРД та кримінального процесу. Разом з тим, окремі суб’єкти ОРД та кримінального процесу, що виконують функції органу дізнання (начальник оперативно-розшукового підрозділу і особа, яка проводить дізнання), уповноважені на виконання функцій ОРД та кримінального процесу одночасно, що ілюструє зв’язок ОРД та кримінального процесу.

Наявність інтегруючих ознак не виключає існування суттєвих розбіжностей між ОРЗ та слідчими діями, які пов’язані: з визначенням мети та завдання їх проведення; з підставами та умовами проведення; з формою, порядком та сферами здійснення; з вимогами щодо фіксації їх ходу та закріплення отриманих результатів; з правовим статусом суб’єктів їх здійснення; з характером правовідносин, що виникають у ході їх проведення; з об’єктом, формами та методами відомчого контролю, прокурорського нагляду та судового контролю за їх здійсненням, що обумовлює їх відособленість.

Викладене створює передумови для висновку, що ОРЗ і слідчі дії представляють собою цілісне соціально-правове утворення, яке може бути представлене в якості самостійної функціональної системи, що утворюється взаємопов’язаними і розміщеними у певному порядку елементами, які піддаються загальному структурно-функціональному аналізу, на підставі якого може бути зроблений висновок про чітке функціональне призначення кожного елементу цієї системи, наявність взаємодії з іншими елементами цієї системи, взаємозалежність з визначенням специфіки і структури кожного елементу системи. Зазначені інтегруючі та розмежувальні властивості ОРЗ та слідчих дій обумовлюють необхідність їх системного аналізу з метою виключення певних протиріч і створення умов для нормативно дозволеного розширення меж застосування ОРЗ та слідчих дій.

Зокрема, системний аналіз окремих видів ОРЗ та слідчих дій вказує на певне їх дублювання, що негативно впливає на практику застосування. Серед ОРЗ виділяються дії, які спрямовані на зняття інформації з каналів зв’язку, застосування інших технічних засобів отримання інформації та контролювання шляхом відбору за окремими ознаками поштово-телеграфної кореспонденції. Зазначені ОРЗ за змістом співпадають із слідчою дією, проведення якої передбачено ст. 187 КПК України і яка ставить за мету накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку. Існуюче дублювання повинно бути подолане шляхом виключення з діючого законодавства, яким регулюється проведення оперативно-розшукових заходів, можливості відбору кореспонденції та зняття інформації з каналів зв’язку. Один з основних аргументів, який використовується в процесі дискусії навколо доцільності збереження зазначених видів ОРЗ, що використовується в першу чергу прибічниками ідеї розширення меж ОРД, називається така властивість ОРЗ, як можливість проведення оперативного втручання при відсутності порушеної кримінальної справи виключно за умов отримання оперативної інформації про підготовку або замах на вчинення злочину. Зазначений аргумент не може розглядатися в якості «переваги» над слідчою дією відповідного виду, оскільки остання також може проводитися до порушення кримінальної справи. Крім того, в процесі прийняття рішення та проведення слідчої дії – накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку, по-перше, законодавець вимагає обов’язкового врахування такої умови, як відсутність іншої можливості отримання інформації, яка в процесі прийняття рішення про проведення ОРЗ не є обов’язковою; по-друге, проведення слідчої дії супроводжується залученням понятих, на яких покладається обов’язок своїм підписом підтвердити відповідність між фактично виконаними діями та записами у протоколі, а в процесі проведення ОРЗ участь понятих не передбачається; по-третє, вилучення відповідної інформації здійснюється слідчим, що забезпечує належну якість оформлення відповідних процесуальних документів, що, у свою чергу, забезпечує допустимість і достовірність тієї інформації, яка в них відображається.

На підставі зазначеного пропонуємо позбавити суб’єктів ОРД можливості проведення оперативно-розшукових заходів, пов’язаних із зняттям інформації з каналів зв’язку й застосуванням інших технічних засобів отримання інформації та контролюванням шляхом відбору за окремими ознаками поштово-телеграфної кореспонденції, оскільки тотожні за змістом дії можуть бути виконані в процесі проведення слідчої дії – накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку із забезпеченням гарантій законності і обґрунтованості, передбачених діючим кримінально-процесуальним законодавством.

У свою чергу слід зазначити, що значний потенціал ОРЗ в поєднанні з кримінальним процесом розглядається виключно в контексті доказування на досудових стадіях провадження у кримінальних справах. В процесі судового розгляду здебільшого здійснюється оцінка результатів ОРЗ, які були проведені під час здійснення досудового розслідування, а нові заходи не проводяться. Сьогодні склалась практика, яка визначає, що у разі необхідності проведення ОРЗ суд повертає справу слідчому для проведення додаткового розслідування, який у свою чергу дає відповідне доручення органу дізнання, на який і покладається обов’язок проведення необхідного ОРЗ. Така позиція суду не враховує положення про судове доручення (ст. 315-1 КПК України), відповідно до якого суд, з метою перевірки і уточнення фактичних даних, отриманих у ході судового слідства, вправі доручити не тільки органу розслідування виконати певні слідчі дії, але й органу дізнання здійснити необхідні ОРЗ, що забезпечує реалізацію завдання відносно швидкого і повного розгляду кримінальної справи.

Blog

Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Содержание