Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Содержание

Оптимізація санкції за групове порушення громадського порядку в контексті удосконалення кримінального законодавства
До питання про субсидіарність участі у кримінально-правовому конфлікті в контексті побудови санкцій
Деякі проблемні питання застосування альтернативних видів покарань в україні

Подобный материал:

1 ... 18 19 20 21 22 23 24 25 ... 52

Литература:

1. Алексеев А. И. Российская уголовная политика: преодоление кризиса / А. И. Алексеев, В. С. Овчинский, Э. Ф. Побегайло. – М. : Норма, 2006. – 144 с.

2. Загородников Н. И. Направления изучения советского уголовного права / Н. И. Загородников, Н. А. Стручков // Сов. государство и право. – 1981. – № 7. – С. 48–55.

Олійничук Роман

ОПТИМІЗАЦІЯ САНКЦІЇ ЗА ГРУПОВЕ ПОРУШЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ В КОНТЕКСТІ УДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Покарання людини – це застосування будь-яких неприємних або небажаних для неї заходів у відповідь на її неправильну поведінку, або, іншими словами, система методів і дій, спрямована на формування в індивідуума соціально прийнятної моделі поведінки [5, 405]. Покарання за групове порушення громадського порядку визначено санкцією ст. 293 Кримінального кодексу (КК) України і є наслідком кримінальної відповідальності осіб, які вчинили цей злочин. У цілому, воно відповідає міжнародній практиці встановлення покарання за аналогічний злочин. Так, проведений нами аналіз свідчить про те, що санкція кримінально-правової норми, передбаченої в ст. 293 КК України, є більш м’яка у порівнянні з іншими санкціями відповідних норм зарубіжного законодавства країн колишнього СРСР, а санкції правових норм за кримінальними кодексами Франції та Ізраїлю, які передбачають відповідальність за групове порушення громадського порядку, є більш суворими у порівнянні з санкцією ст. 293 КК України.

Аналіз відповідних санкцій за групове порушення громадського порядку дозволяє відмітити більш альтернативний характер окремих санкцій норм зарубіжного кримінального законодавства. Цілком логічним є передбачення у відповідних санкціях таких альтернативних основних видів покарання, як штраф, арешт і позбавлення волі [4, 55]. Тому, на нашу думку, вказані положення зарубіжного законодавства можуть бути враховані у чинному кримінальному законодавстві.

Ефективність покарання залежить від якості побудови кримінально-правової санкції, визначення меж якої має теоретичне та практичне значення. Тому А. Д. Чернов, аналізуючи динаміку розвитку кримінально-правових санкцій, відмітив, що в сучасному кримінальному законодавстві частина санкцій піддалась деформації, з’явились їхні позитивні та негативні сторони, що, в свою чергу, впливає на ефективність правосуддя [6, 15]. На наш погляд, законодавець при конструюванні кримінально-правових норм повинен чітко передбачити конкретні кримінально-правові санкції, щоб, з однієї сторони, створити базу для законного закріплення покарання, а з іншої – дотриматися вимог принципів індивідуалізації та справедливості покарання.

Одним із законодавчих заходів, направлених на реалізацію принципу справедливості кримінальної відповідальності за групове порушення громадського порядку, є використання альтернативної санкції в ст. 293 КК України.

Для визначення найбільш оптимальних видів покарання, які необхідно передбачити в санкції ст. 293 КК України, ми порівняли санкції окремих злочинів, суміжних з груповим порушенням громадського порядку. Аналіз санкцій ст.ст. 294, 295, 296, 279, 341, 356 КК України та ст.ст. 185, 185¹ КУпАП дозволив нам визначити певні схожі види та розміри покарання (стягнення), а також зробити висновок про наявність певних недоліків при формуванні відповідних санкцій. Зокрема, злочини, передбачені ст. 293, ст. 295, ч.1 ст. 296, ч.1 ст. 279 КК України, за ступенем суспільної небезпеки відносяться до протиправних діянь невеликої тяжкості; дії, передбачені ч.2 ст. 296 КК України (групове хуліганство), є злочином середньої тяжкості; масові заворушення (ч.1 ст. 294 КК України) – тяжким злочином, а дії, передбачені ч.2 ст. 294 КК України, – особливо тяжким злочином. Типовими покараннями за вказаними злочини є: штраф, арешт, обмеження волі. Менш поширені такі покарання, як виправні роботи та позбавлення волі.

Ст. 295 КК України передбачає відповідальність за заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, які, на нашу думку, є певним проявом замаху на організацію масових заворушень (ст. 294 КК України). Якщо керуватися ч. 3 ст. 68 КК України, то за вчинення замаху на масові заворушення, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 294 КК України. Тобто покарання у виді позбавлення волі за замах на вказаний злочин не може перевищувати 5 років 4 місяців. Однак ст. 295 КК України передбачає максимальне покарання обмеження волі на строк лише до 3 років. Тобто очевидна невідповідність між конструкцією санкції за ст. 295 КК України та ч.1 ст. 294 КК України. Ця ситуація, очевидно, впливає на розмежування злочинів та руйнує принцип справедливості [8, 379].

Одним із варіантів вирішення цієї проблеми є виключення самостійної відповідальності за заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку. Інший варіант – це передбачення відповідальності за такі дії в ч. 1 ст. 294 КК України, яка б передувала безпосередній реалізації масових заворушень (при цьому чинна ч.1 ст. 294 стає ч.2, а чинна ч.2 стає ч.3). У такому разі слід узгодити санкції майбутніх частин 1 та 2 ст. 294 КК України. На нашу думку, такий шлях, хоча й знаходить реалізацію в сучасних змінах до кримінального законодавства, однак не відповідає загальній концепції побудови кримінально-правових норм, тому що формування диспозицій кримінально-правових норм, як правило, пов’язано з закінченими складами злочинів. Встановлення самостійної відповідальності за готування чи замах на злочин, за який вже передбачено кримінальну відповідальність, нівелює загальні норми про незакінчений злочин (ст.ст. 14 та 15 КК України).

Порівняння санкцій за ст. 293 КК України та частинами 1 та 2 ст. 296 КК України дозволяє зробити висновок про відсутність логіки у законодавця щодо визначення відповідних видів та розмірів покарання. Так, вчинення хуліганських дій однією особою карається більш суворо (штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років), ніж групове порушення громадського порядку (штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на строк до шести місяців). У свою чергу, групове хуліганство є значно небезпечнішим злочином (злочином середньої тяжкості), ніж злочин, передбачений ст. 293 КК України (невеликої тяжкості). Тобто законодавець, конструюючи санкції закону про кримінальну відповідальність, не враховував в якості основоположних показників суспільної небезпечності об’єктивні ознаки злочину: характер діяння, характер та тяжкість його наслідків [3, 75].

Така ситуація виникла у законотворчій діяльності тому, що відсутній комплексний науковий підхід до регламентації покарання [7, 97]. Можна погодитися з М. І. Ковальовим, який зазначив, що у світовій практиці поки що не створено теорії санкцій, яка могла б дати конкретні рекомендації законодавцям [2, 29].

На нашу думку, є два можливих варіанта вирішення вказаного питання. Перший шлях полягає в посиленні відповідальності за групове порушення громадського порядку через внесення нового виду покарання у виді позбавлення волі до санкції ст. 293 КК України. Орієнтиром такої нової моделі санкції може стати санкція ч. 2 ст. 296 КК України. Такий шлях відповідає Концепції забезпечення безпеки та правопорядку під час проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу (схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2008 р., № 1244), в якій пропонується посилити відповідальність за правопорушення, вчинені під час та у зв’язку з проведенням футбольного матчу [1]. Очевидно, що такими правопорушеннями можуть стати групові порушення громадського порядку.

Інший шлях полягає, навпаки, у зниженні розмірів покарання та виключення окремих видів покарання (обмеження волі, позбавлення волі) з санкцій частин 1 та 2 ст. 296 КК України.

Як ми бачимо, є варіанти розширення санкції ст. 293 КК України. Ми вважаємо, що однією із раціональних моделей санкції, запропонованої ч.1 ст. 293 КК України, буде наступна її редакція: «караються або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на той самий строк».

Література:

Концепція забезпечення безпеки та правопорядку під час проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу [схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2008 р., № 1244] [Електронний ресурс]. – Режим доступу до Концепції :

ov.ua/mvs/control/main/uk/publish/printable_article/145913

Ковалев М. И. Понятие преступления в советском уголовном праве / Ковалев М. И. – Свердловск : Урал. ун–т, 1987. – 206 с.
Козлов А. П. Проблемы определения пределов уголовно-правовых санкций / А. П. Козлов // Вопросы уголовной ответственности и наказания : Межвуз. сб. – Красноярск : Красноярс. ун-т, 1986. – 176 с.
Кузнецов В. В. Визначення покарання за групове порушення громадського порядку: порівняльно-правовий аспект / В. В. Кузнецов // Современные проблемы и пути их решения науке, транспорте, производстве и образовании 2008 : Сб. научн. трудов по материалам межународ. научно-практической конф. (Одесса, 15-25 декабря 2008 г.) ; Т. 14 : Юридические и политические науки. – Одесса : Черноморье, 2008. – С. 53–55.
Хавронюк М. І. Нові види покарання: чи потрібно їх передбачити у Кримінальному кодексі України? / М. І. Хавронюк // Альманах кримінального права : Збірник статей. – Випуск перший / Відп. ред. П. П. Андрушко, П. С. Берзін. – К. : Правова єдність, 2009. – С. 401–414.
Чернов А. Д. Тенденции развития уголовно-правовых санкций на современном этапе / А. Д. Чернов // Юрист. – 1999. – № 1. – С. 15–16.
Энциклопедия уголовного права : [в 35 т.] / [Г. Ю. Лесников, Н. А. Лопашенко, Ю. Е. Пудовочкин, В. В. Мальцев и др.] ; отв. ред. Б. В. Малинин. – [2–е изд.]. – СПб. : Изд. проф. Малинина ; ЛГУ им. А. С. Пушкина, 2005. – Т. 1 : Понятие уголовного права. – СПб. – 2008. – 736 с.
Энциклопедия уголовного права : [в 35 т.] / [М. А. Кауфман, Е. М. Журавлева, Л. В. Иногамова–Хегай и др.] ; отв. ред. Б. В. Малинин. – СПб. : Изд. проф. Малинина, 2005. – Т. 2 : Уголовный закон. – СПб. – 2005. – 848 с.

Орловська Наталя

ДО ПИТАННЯ ПРО СУБСИДІАРНІСТЬ УЧАСТІ У КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОМУ КОНФЛІКТІ В КОНТЕКСТІ ПОБУДОВИ САНКЦІЙ

Побудова кримінально-правових санкцій є однією з найскладніших задач у сфері нормотворчості, яка вимагає визначення наукових та доктринальних позицій із питань, що мають принциповий характер. Серед останніх слід відзначити проблематику обґрунтування санкцій типізованими характеристиками особистості діяча, вирішення якої передбачає диференціацію осіб, що вступають у конфлікт із кримінальним законом. Зокрема йдеться про виокремлення таких категорій як особи, що вступили в конфлікт із кримінальним законом, та особи, причетні до кримінально-правового конфлікту [1, 402].

Розгляд можливості обґрунтування санкцій типізованими характеристиками осіб, причетних до кримінально-правового конфлікту – субсидіарність участі в кримінально-правовому конфлікті – актуалізований тенденцією розширення кола суб’єктів кримінально-правових відносин. Зокрема, мова йде про визнання як субсидіарних учасників кримінально-правового відношення осіб, безпосередньо не пов’язаних із вчиненням злочину: батьків або законних представників неповнолітнього, юридичної особи, від імені та в інтересах якої було вчинено злочин, потерпілого від злочину. Це певною мірою знаходить висвітлення в КК деяких держав [2; 3] і підтримується деякими фахівцями в плані того, що включення цих осіб у число суб’єктів правовідносин може стати основою вдосконалення системи заходів кримінально-правового впливу [4; 5, 13]. У тому числі й тих заходів, які включаються у зміст кримінально-правових санкцій.

Як видається, такий підхід є наслідком розгляду кримінально-правової санкції як універсального міжгалузевого засобу стимулювання належної поведінки та/або перешкоджання девіантним проявам. Однак кримінально-правова санкція призначена забезпечувати лише дотримання кримінально-правової заборони та не може підмінювати санкції іншої галузевої приналежності.

Зокрема з моральної точки зору, з погляду тлумачення положень Сімейного кодексу України вчинення злочину неповнолітнім – це наслідок недостатнього, неефективного виховання або його відсутності. Однак очевидні педагогічні недоробки батьків, осіб, які їх заміняють, не є кримінально караними. Кримінально-правова санкція не може стимулювати той варіант поведінки, який не входить у сферу кримінально-правового регулювання.

Що стосується юридичних осіб, від імені та в інтересах яких було вчинено злочин, відзначимо, що дискусії щодо доцільності законодавчої регламентації кримінальної відповідальності юридичних осіб у сучасній фаховій літературі активно ведуться з початку 90-х років. До сьогодні кримінально-правовою доктриною не вироблений загальноприйнятний комплексний підхід до аналізу базових понять та інститутів у сфері протидії суспільно небезпечній активності колективних утворень, як юридичних осіб, так й тих, що не мають ознак останніх. З приєднанням пострадянських держав до низки міжнародно-правових документів, присвячених проблематиці протидії злочинності, питання щодо встановлення кримінально-правових санкцій стосовно юридичних осіб та інших колективних утворень отримало додатковий поштовх в сенсі твердження, що це надало б можливість більш ефективно впливати на кримінальну активність.

Як правило, автори придержуються тієї позиції, що колективна кримінальна відповідальність не виключає кримінальної відповідальності фізичної особи (осіб), яка незаконно діяла від імені юридичної особи та/або в її інтересах.

Так, наприклад, в одній з останніх дисертаційних робіт з цього приводу зазначається, що злочин колективного (корпоративного) утворення визначається як заборонене кримінальним законом під загрозою покарання суспільно небезпечне винне діяння, вчинене від імені та/або в інтересах колективного (корпоративного) утворення фізичною особою (особами), яка контролює здійснення цим утворенням його прав та обов’язків або іншим працівником, який діє у межах своїх службових повноважень. При цьому наголошується можливість визначення вини колективного суб’єкта за домінуючою волею, тобто в залежності від вини фізичних осіб, які здійснюють в ньому функції керування. Крім іншого зазначається, що до кримінальної відповідальності не можуть бути притягнені держава, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, іноземні держави та органи влади та управління цих держав, а також юридичні особи, які здійснюють делеговані їм державні повноваження [4, 15-16, 17, 19].

В цьому контексті вважаємо за доцільне зупинитися, принаймні, на двох спірних аспектах.

Так, на наш погляд, відбувається певна підміна понять, внаслідок чого ототожнюються колективна відповідальність та відповідальність колективного суб’єкта (зокрема, юридичної особи). Коли йдеться про колективного суб’єкта, слід обмежуватися лише легітимізованими у встановленому порядку утвореннями. Адже в іншому випадку колективний суб’єкт не матиме правоздатності, дієздатності та деліктоздатності. Але це означає, що такий суб’єкт вступає у правовідносини як єдине ціле, як єдність, а не як сукупність осіб, які його утворили. Крім того, виникає питання щодо «колективної відповідальності» у випадках створення юридичної особи однією особою. Відповідно до цього вважаємо не зовсім адекватним термін «колективна відповідальність», більш коректним видається термін «відповідальність колективного суб’єкта».

Також звернемо увагу на те, що з кола потенційних суб’єктів кримінальної відповідальності запропоновано виключити державу (держави), органи державної влади та місцевого самоврядування, юридичних осіб публічного права та юридичних осіб приватного права щодо діяльності, пов’язаної із здійсненням делегованих їм державою повноважень. Відповідно виникає питання, по-перше, щодо делегування повноважень органами місцевого самоврядування – чи виводить таке делегування юридичну особу з кола суб’єктів кримінальної відповідальності; по-друге – яким чином буде дотримано принципу рівності за такого підходу до визначення цього кола?

Таким чином, пропозиції про визначення в КК України підстав застосування до юридичної особи будь-яких заходів кримінально-правового впливу (тим більше, створення окремої системи покарань та сукупності «інших заходів кримінально-правового характеру» для юридичних осіб [4, 36]), розгляд цих заходів у плані реалізації адміністративної відповідальності [5, 183-184] вважаємо недоцільним. Тут доречно ще раз звернути увагу на те, що якщо будь-які заходи передбачаються кримінальним законом як реакція на вчинене суспільно небезпечне діяння, то немає жодних підстав вважати ці заходи адміністративно-правовими. В цьому плані заходи кримінально-правового впливу мають сенс тільки в контексті санкцій норм кримінального закону. Отже, або мова повинна йти про конструювання санкцій норм Загальної частини КК України, які містять такі заходи, або ці заходи варто ввести у зміст примусових санкцій норм Особливої частини КК України.

Тому вважаємо, що рішення питання про вплив на них не вимагає обов’язкового встановлення кримінально-правових санкцій. Це відповідає вітчизняним традиціям кримінально-правового регулювання та не суперечить міжнародно-правовим стандартам протидії злочинності. В плані останнього зауваження звернемо увагу на те, що положення міжнародно-правових актів, які містять вказівки на санкції, відповідальність, заходи відносно юридичних осіб, не передбачають жорстких вимог щодо саме кримінально-правового впливу на юридичних осіб.

У вітчизняній правовій системі мова може йти про адміністративно-правовий (зокрема, в плані усунення причин і умов вчинення злочину) і цивільно-правовий вплив на юридичних осіб. Саме в цьому контексті доречно розглядати заходи впливу на колективних суб’єктів: штраф, конфіскація майна, спеціальна конфіскація, позбавлення права здійснювати певну діяльність, ліквідація юридичної особи тощо.

Крім цього, в контексті обґрунтованості санкцій ставиться питання про значення правового статусу осіб, потерпілих від злочинів. Звернемо увагу на те, що за смислом ст.49 КПК України потерпілими можуть бути визнані лише фізичні особи. Примирення винного з потерпілим (ст.46 КК України) можливе лише між фізичними особами. Юридичні особи можуть виступати у якості позивачів (ст.28 КПК України), а також, у відповідності зі ст.27-2 КПК України юридичним особам приватного права надана можливість у випадках вчинення злочинів, передбачених ст.ст.364-1, 365-1, 365-2 КК України, звертатися із заявою про порушення кримінальної справи, якщо шкода була заподіяна виключно інтересам цих осіб. Поряд із цим відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди у зміст кримінально-правових санкцій не включається.

Таким чином, вважаємо, що обґрунтованість санкцій норм КК України передбачає оперування типізованими характеристиками тільки тих осіб, які безпосередньо порушують кримінально-правову заборону, відповідні ж характеристики осіб, причетних до кримінально-правового конфлікту, не можуть розглядатися як засади конструювання санкцій в кримінальному праві України.

Література:

Орловская Н.А. Основания и принципы построения уголовно-правовых санкций : монография. – Одесса: Юридична література, 2011. – 624 с.
Уголовный кодекс Республики Беларусь. – Мн.: Акад. МВД РБ, 2006. – 216 с.
Уголовный кодекс Российской Федерации. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. – 192 с.
Антонова Ю.В. Концептуальные основы корпоративной (коллективной) уголовной ответственности: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Дальневосточный федеральный университет. – Владивосток, 2011. – 55 с.
Генрих Н.В. Предмет и метод уголовно-правового регулирования: Автореф. дис…д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Академия права и управления Федеральной службы исполнения наказаний. – Рязань, 2011. – 61 с.
Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: Дис... д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. – К., 2007. – 557 с.

Крецул Віктор

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ АЛЬТЕРНАТИВНИХ ВИДІВ ПОКАРАНЬ В УКРАЇНІ

Інтегруючись у світове співтовариство, Україна взяла курс на створення громадянського суспільства, яке повинно реформувати консервативно-репресивну систему покарань, бо рівень цивілізованості сучасної держави визначається характером ставлення суспільства до злочинця як до людини і пошуком повернення його до правослухняного життя.

З метою не порушення найвищих цінностей людини, її прав, свобод, інтересів багато країн світу запровадили у Кримінальний і Кримінально-виконавчий кодекси покарання, альтернативні позбавленню волі, застосування яких, як показав час, є найбільш гуманним і виправданим засобом, що сприяє досягненню мети покарання.

Система кримінальних покарань з прийняттям у 2001 році нового Кримінального кодексу України зазнала істотних змін. З неї було вилучено такі покарання як громадська догана та позбавлення батьківських прав. Натомість введено чотири нових види покарань: громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт та обмеження волі.

Важливо, що розширення системи покарань сталося, в першу чергу, за рахунок так званих «не тюремних» санкцій. Це пов’язано, насамперед, з негативними наслідками, які тягне за собою ізоляція особи від суспільства. Людина, що опиняється в місцях позбавлення волі, виявляється відірваною від соціального середовища, сім’ї, трудового колективу. В результаті поведінка більшості осіб, засуджених до позбавлення волі, з часом погіршується. Під час же тривалого перебування в місцях позбавлення волі суттєво знижуються можливості адаптації людини до звичайного життя, розриваються сімейні та інші корисні соціальні зв’язки. Зрештою, трагічні соціальні, моральні, психологічні, економічні, демографічні та медичні наслідки переконливо доводять, що позбавлення волі не є найкращим засобом боротьби зі злочинністю. Застосування позбавлення волі є свого роду бумерангом, який, будучи спрямований на злочинця, негативно відбивається на самому суспільстві. Cлід нагадати, що у КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них – на строк до 10-15 років. При цьому, судами України щорічно засуджувалося до 50 відсотків підсудних.

Встановлена система покарань характеризується значним розширенням кола покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Така зміна зумовлена впливом економічних, політичних, соціально-психологічних та інших факторів, наявність яких зачіпає всю сферу призначення і застосування покарань і має враховуватись та оцінюватись адекватно суспільним потребам. З цієї точки зору дуже важливо оцінити роль і місце покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, серед інших засобів боротьби зі злочинністю, їх ефективність і можливі соціальні наслідки.

Діюча практика застосування інституту альтернатив позбавленню волі нерозривно пов’язана не тільки з реформуванням пенітенціарної системи, а й зі ставленням як вітчизняних, так і міжнародних наукових кіл до цієї проблеми. Вчені неодноразово ставили питання у напрямку більш широкого використання санкцій без ізоляції від суспільства.

Аргументи на користь застосування альтернатив позбавленню волі можна навести такі:

– альтернативи є покаранням, і вони вимагають від засудженого дотримуватись певних умов їх відбування, які чітко визначені чинним законодавством України;

– альтернативні види покарань можуть виступати як міра реабілітації засудженого, тобто відновлення його попереднього статусу;

– ці заходи є важливим засобом загального зменшення кількості засуджених, які знаходяться у місцях позбавлення волі, і видаються більш ефективними для запобігання рецидиву;

– альтернативи не ізолюють людину від суспільства, що дає їй змогу не втратити роботу, сімейні відносини, соціальні зв’язки;

– альтернативи є значно дешевшими для здійснення, ніж позбавлення волі, і дають змогу широко долучати громадські та трудові колективи до виправлення засуджених і контролю за ними.

Усі покарання, не пов’язані з позбавленням волі, мають значну специфіку застосування, що тягне за собою необхідність чіткої законодавчої регламентації застосування зазначених видів покарань.

Одним з найбільш поширених покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, передбачених чинним Кодексом, є позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Для визначення змісту цього покарання велике значення має з’ясування реального змісту обмежень, яким піддається засуджений, причому значного поширення набула думка щодо незначного карального впливу цього виду покарання на засуджених. Проте при належній організації виконання зазначеного покарання така думка не матиме під собою достатніх підстав. Таке ствердження пов’язане, насамперед, з тим, що одним з основних каральних елементів цього покарання є позбавлення засудженого права займатися звичною для нього професійною діяльністю. Набуття нових професійних знань потребує не тільки додаткового навчання, а й більш-менш тривалого досвіду практичної роботи. При цьому засуджений, як будь-яка доросла людина, поставлена в становище учня, відчуває тимчасову меншовартість, невпевненість у майбутньому.

Викладене дозволяє дійти висновку, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – достатньо дієве покарання для значної категорії осіб.

Виправні роботи – один з основних видів покарань, який широко застосовується в судовій практиці. Серед причин, якими це можна пояснити, важливою є та, що в цьому покаранні вдало поєднуються каральний і виховний вплив: засуджений залишається на волі, не втрачає соціально корисних зв’язків і водночас, перебуваючи під контролем правоохоронних органів і трудового колективу, піддається профілактичному і виховному впливу.

Аналіз Особливої частини КК, а саме його санкцій, що передбачають можливість застосування цього виду покарання, свідчить, що вона може бути призначена судом за 110 видів злочинів, які законодавець відніс до категорії невеликої тяжкості (ст.12 КК). Згрупувавши їх за об’єктами злочинного посягання, можна дійти висновку, що виправні роботи найчастіше можуть призначатися за суспільно небезпечні діяння проти: трудових та інших особистих прав і свобод громадян (22,5%); життя та здоров’я особи (17,7%); безпеки руху та експлуатації транспорту (14,4 %).

Кримінальний кодекс України 2001 р. вніс певні зміни в процедуру застосування даного виду покарання. Так, згідно з ч.1 ст.57 КК, виправні роботи можуть призначатись на строк від шести місяців до двох років. Відповідно нижня межа санкції значно збільшилась (у кримінальному законодавстві 1960 р. вона становила два місяці). Більш досконале законодавче визначення має фіскальна межа відрахування із суми заробітку засудженого в дохід держави, яка становить від 10 до 20 відсотків.

Принциповою законодавчою новелою є редакція ч.2 ст.57 КК України, відповідно до якої на легітимному рівні окреслено коло осіб, відносно яких не застосовують такий вид покарання, а саме: вагітні жінки; жінки, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною; непрацездатні особи; особи, що не досягли 16 років; нотаріуси; судді; прокурори; адвокати; державні службовці; посадові особи органів місцевого самоврядування.

У контексті цієї норми виникає певне непорозуміння, наприклад, чому виправні роботи не можуть бути призначені особі, яка не досягла 16 років у разі вчинення нею суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч.1 ст.185 (крадіжка), або ч.1 ст.186 (грабіж) КК, якщо вона має самостійний стабільний заробіток.

Нелогічною також видається ч.1 ст.374 КК «Порушення права на захист», що передбачає застосування санкцій у вигляді виправних робіт до особи, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею. Диспозиція зазначеної статті протирічить ч.2 ст.57 КК. З погляду на це, видається слушним виключення із тексту ч.1 ст.374 КК слів «або виправними роботами на строк до двох років».

Статтею 42 КВК нормативно визначено коло правообмежень, які встановлено для засуджених, зокрема, заборона звільнятись за власним бажанням, заборона виїжджати за межі України. Вважаємо, що зазначена норма потребує детальнішого тлумачення, оскільки в цьому форматі очевидна конкуренція норм конституційного, трудового та кримінально-виконавчого права. Перебування засудженого за межами України цілком можливе при проведенні чергової щорічної відпустки, в разі необхідності проходження курсу лікування або реабілітації, при вирішенні проблем приватного характеру (отримання спадщини, одруження, підписання угоди комерційної спрямованості тощо).

Безумовно, позитивною є ч.2 ст.42 КВК, яка передбачає надання засудженим до виправних робіт щорічної чергової відпустки.

Стаття 44 КВК визначила перелік обов’язків власника підприємства, на якому відбувають покарання засуджені до виправних робіт. Цей перелік є досить насиченим і може негативно позначитися на трудових правовідносинах між працедавцем та робітником. Наприклад, щоб ухилятися від виконання покладених на нього обов’язків, він може спрямовувати зусилля на розірвання трудової угоди з особою, яка відбуває покарання у вигляді виправних робіт. Тому вважаємо доречним введення до Трудового кодексу норму, яка передбачала б неможливість звільнення за власним бажанням працівників, що відбувають покарання у вигляді виправних робіт.

Важливою особливістю зазначеного виду покарань є те, що в його виконанні реальну участь беруть органи місцевого самоврядування. Саме на них покладається визначення виду робіт, які будуть виконувати засудженні. Контроль за виконанням покарання покладається на кримінально-виконавчі інспекції. Проте закон не встановлює, яким же органом визначається місце відбування покарання. З цієї причини звернення кримінально-виконавчих інспекцій до власників окремих підприємств, установ, організацій не завжди знаходить належне розуміння і підтримку.

Підсумовуючи викладене, слід наголосити, що подальша наукова розробка проблем застосування та виконання альтернативних позбавленню волі покарань має стати окремим об’єктом дослідження науковців та практиків.

Blog

Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Содержание