Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Содержание

Обеспечение права на доступ к лекарственным средствам в рамках воз
Принципи конституційно-правового статусу іноземців в україні
Права дитини у філософії к. м. вентцеля

Подобный материал:

1 ... 14 15 16 17 18 19 20 21 ... 52

Література:

Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс) : підручник / О. Ф. Скакун. – Х. : Еспада, 2006. – 776 с.
Зайцев Ю. Потреба використання практики Європейського суду з прав людини / Ю. Зайцев // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – К.: Право, 2002. – № 3. – С. 90 – 97.
Малишев Б. В. Методологічні аспекти дослідження прецедентної форми права (на прикладі Англії) // Держава і право. – 2010. –Вип. № 14. – С. 50-62.

Пасечник Елена

ОБЕСПЕЧЕНИЕ ПРАВА НА ДОСТУП К ЛЕКАРСТВЕННЫМ СРЕДСТВАМ В РАМКАХ ВОЗ

Из-за недостатка лекарственных средств ежегодно в мире умирают миллионы людей. В данном исследовании нами было рассмотрено обеспечение права на доступ к лекарственным средствам в рамках Всемирной организации здравоохранения (ВОЗ), как одной из центральных международных организаций занимающейся данным вопросом.

У трети населения земного шара нет доступа к основным лекарствам. В беднейших районах Африки и Азии доля таких людей превышает 50% [1]. Существует множество причин этого. Например, как было сказано в Найроби в 1985 году на Конференции экспертов по рациональному использованию

лекарственных средств: «Рациональное использование лекарств требует, чтобы пациенты получали медикаментозное лечение, соответствующее клиническим показаниям, в таких дозах, которые отвечают их индивидуальным потребностям, в течение достаточного периода времени и при наименьших затратах для них и их общины» [2]. ВОЗ составляет примерный перечень основных лекарственных средств [3]. Данный перечень способствует уменьшению коррупции, т.к. в этот список внесены преквалифицированные лекарства, то есть те, которые действительно направлены на борьбу с болезней, а не для зарабатывание денег на людях. Также большинство лекарственных препаратов из этого списка являются дженериками, а их стоимость на рынке значительно меньше, так как для их производство и регистрацию не требуется стольких затрат, как при создании оригинального препарата.

Входящая в структуру ВОЗ комиссия по правам интеллектуальной собственности, инновациям и общественному здравоохранению приняла доклад о совещании Исполнительного комитета, где говорится, что Всемирная ассамблея здравоохранения «осознавая значительный прогресс, достигнутый в последние годы правительствами, промышленностью, благотворительными фондами и неправительственными организациями в финансировании инициатив по разработке новых продуктов для борьбы с болезнями, влияющими на развивающиеся страны, и по увеличению доступа к существующим» призывает «обеспечить, чтобы двусторонние торговые соглашения не стремились включить обеспечиваемую ТРИПС-плюс защиту таким образом, который может снизить доступ к лекарственным средствам в развивающихся странах» [4].

В 2005 году была принята резолюцию WHA58.27, название которой «Улучшение деятельности по сдерживанию резистентности к противомикробным препаратам». Резистентность человеческого организма к лекарственным препаратам это то, что мешает свободному доступу к лечению и, следовательно, мешает свободному доступу к необходимым лекарственным средствам. Проблема, которая не имеет границ и грозит страшными последствиями. То есть, не будет эффективности в ныне действующих лекарственных препаратах. ВОЗ играет лидирующую роль в сдерживании резистентности к противомикробным препаратам [5].

Принятая в 1986 г. резолюция WHA39.27 состоит из стратегии, направленной на обеспечение свободного доступа к основным лекарственным средствам и способствует «…разработке странами национальной политики в области лекарств, включающей такие элементы, как законодательство в области медикаментов, независимую информацию о лекарствах, борьбу с неэтичным продвижением на рынок и неподходящими пожертвованиями лекарств, безопасность, эффективность, качество лекарств и их рациональное использование» [6].

ВОЗ также содействует проведению научных исследований. Существует множество ныне неизлечимых заболеваний. Например, СПИД. Также существует ряд препаратов остро необходимых только для развивающихся стран, следовательно данные лекарства дефицитные и дорогие.

Существует также проблема со сферой услуг. В развивающихся странах большинство пациентов получает не рациональное, не эффективное лечение. Часты злоупотребления применения антибиотиков, что приводит к резистентности организма и в дальнейшем – невозможность вылечить пациента стандартным списком лекарств, что потребует больших расходов, а иногда и невозможности оказания помощи вследствие альтернативных препаратов. Не соблюдаются правила гигиены. Что может, например, привести к осложнениям при операциях с высоким летальным исходом. Загрязнение питьевой воды приводит к кишечным инфекциям, а на их лечение в свою очередь, требуются врачи-специалисты в данной области, необходимые лекарственные средства, больницы, аптеки, аптечные киоски и т.п.

Проанализированные нами документы говорят о том, насколько важны данные вопросы в регулировании и какую роль играет ВОЗ в их решении. Основной путь к решению проблемы – это рациональное использование лекарственных средств. Также необходимо регулярно пересматривать Перечень основных лекарственных средств, чтоб соответствовать сегодняшним эпидемиологическим реалиям.

Литература:

WHO Medicines Strategy 2000-2003: Framework for action in essential drugs and medicines policy, Department of Essential Drugs and Medicines Policy,World Health Organization, p. 28.
Рациональное использование лекарственныхсредств: ход осуществления стратегии ВОЗ в области лекарственных средств Доклад Секретариата // md/rational.pdf.
Примерный перечень ВОЗ Основных лекарственных средств // nt/medicines/publications/essentialmedicines/EssMedsList_15th-ru.pdf.
Права интеллектуальной собственности Комиссия по правам интеллектуальной собственности, инновациям и общественному здравоохранению: доклад // int/gb/ebwha/pdf_files/WHA59 /A59_16Add1-ru.pdf.
Улучшение деятельности по сдерживанию резистентности к противомикробным препаратам // int/gb/ebwha/pdf_files/ WHA58/WHA58_27-ru.pdf.
Политика в области лекарственных средств на 53-ей Всемирной ассамблее здравоохранения: Май 2000г. b.org/ campaign/access/WHA53ru.phpl#_edn1

Петров Євгеній

ПРИНЦИПИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ІНОЗЕМЦІВ В УКРАЇНІ

Для того, щоб визначитися з поняттям принципів конституційно-правового статусу іноземців, необхідно розглянути поняття принципів права та принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина.

З позицій філософії принцип визначають як основу, начало, керівну ідею або основне правило поведінки [1, с. 363].

У науковій і навчальній літературі принципи характеризують як загальні вимоги до суспільних відносин і їх учасників, а також як вихідні керівні засади, відправні установлення, що виражають сутність права і випливають з ідей справедливості й свободи, а також визначають загальну спрямованість і найістотніші риси діючої правової системи [2, с. 67].

Дослідники кримінального права С. Келіна та В. Кудрявцев визначили принципи як породження суб’єктивного сприйняття людиною об’єктивного світу, свого роду орієнтири взаємовідносин людини зі світом, котрі настільки глибоко ввійшли в наше «я», що сприймаються як щось об’єктивне, існуюче поза межами нашої волі [3, с. 7].

На думку українського науковця О.Ф. Скакун, принципи права – об’єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов’язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів [4, с. 149].

Поняття «принцип» у перекладі з латинської мови означає «початок», «першооснова», «первинність». З давніх-давен принцип вважався підвалиною, фундаментом будь-якої соціальної системи (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку [2, с. 66].

Значення принципів у праві обумовлюється тим, що вони: мають властивість вищої імперативності, універсальності, загальнозначущості, їм притаманні стійкість і стабільність протягом невизначено тривалого часу; спрямовують розвиток і функціонування всієї правової системи; зумовлюють напрями правотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності; координують функціонування механізму правового регулювання виступають найважливішим критерієм законності дій громадян, посадових осіб та інших суб’єктів права; сприяють подоланню прогалин у праві; впливають на рівень правосвідомості і правової культури в суспільстві.

Аналізуючи принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина, російський науковець Д.Б. Катков зазначає, що це основоположні начала, керівні ідеї, які проголошені та охоронювані державою та покладені в основу здійснення прав, свобод та обов’язків людини та громадянина [5, с. 55].

Інший правознавець В.В. Кравченко визначає принципи конституційного-правого статусу людини і громадянина як вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. На його думку, Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948 p.), Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (1966 p.), Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 p.), іншими міжнародно-правовими документами, закріплює щодо правового статусу людини і громадянина такі принципи: свободи людини; рівності людей у своїй гідності та правах; невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини; гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина; рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом; єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством [6, с. 495].

Професор Ю.М. Тодика вказує на те, що принципами конституційно-правого статусу людини і громадянина є засади, на основі яких здійснюються права, свободи та обов’язки особи і визначається місце особи в державі та суспільстві [7, с. 127].

Отже, проаналізувавши все вищевикладене можна зробити висновок, що принципи конституційно-правового статусу іноземців – це ті начала, керівні положення, фундаментальні засади, які визначають надання іноземцям прав і виконання ними обов’язків перед іншими особами, колективами, державою і суспільством. Ці начала мають юридичний характер, вони охороняються державою і правом, саме з них виходить детальне регулювання правового статусу іноземців.

Основними принципами іноземців в Україні є:

1. Принцип національного правового режиму. Він чітко визначений в ст. 26 Конституції України, в якій зазначено, що іноземці, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановлені Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Вищевказані обмеження, наприклад, стосуються політичних прав іноземців, коло яких значно вужче ніж у громадян України. Зокрема, іноземці не можуть бути членами політичних партій.

2. Принцип рівності іноземців перед законом. Іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового положення, расовою і національною приналежності, статі, мови, відношення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Ці положення в рівній мірі відносяться і до осіб без громадянства. Конституція України встановлює, що громадяни України різних рас і національностей мають рівні права. Принцип расового і національного рівноправ’я повною мірою поширюється в Україні і на іноземців.

3. Принцип єдності прав і обов’язків іноземців. Іноземці в Україні наділені широким комплексом прав і свобод, але одночасно і несуть обов’язки. Конституція України, закон «Про статус іноземців та осіб без громадянства» та інші нормативно-правові акти України визначають, що здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинні завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян і інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці зобов’язані шанувати і виконувати норми Конституції і законів України, шанувати традиції і звичаї народу України.

4. Належність іноземцю основних прав і свобод, незалежно того, громадянином якої держави він є.

5. Принцип відповідності правового статусу іноземців в Україні вимогам і стандартам, які на сьогодні склалися в міжнародному співтоваристві.

6. Принцип заборони незаконного обмеження прав та свобод іноземців.

7. Загальнодоступність основних прав і свобод іноземців.

8. Неприпустимість масових висилок іноземців, що законно знаходяться на території цієї країни (індивідуальна висилка можлива тільки згідно із законом).

9. Вільний доступ іноземця в дипломатичні представництва і консульські установи держави його громадянства.

Література:

Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 576 с.
Загальна теорія держави і права // За редакцією проф. М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина // Харків:Право, 2002.
Келина С. Г., Кудрявцев В. Н. Принципи советского уголовного права. – М.: Наука. – 1988. – 173 с.
Теорія держави і права. Скакун О.Ф.. Глави 1-17. Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
Катков Д.Б., Корчиго Е.В. Конституционное право России: Учебное пособие / Отв. ред. академик РАЕН Ю.А. Веденеев. – М.: Юриспруденция, 1999. – 288 с.
Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник.-Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004 – 512 с.
Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора В. С. Журавського. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 544 с.
Е.Д. Аникеева Конституционно-правовой статус иностранный граждан в Российской Федерации [Электронный ресурс]: Дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02.-М.: РГБ, 2003 (Из фондов Российской Государственной Библиотеки) – 172 с.

Повар Олександр

ПРАВА ДИТИНИ У ФІЛОСОФІЇ К. М. ВЕНТЦЕЛЯ

Змістовне наповнення поняття «права людини» в сучасній правовій культури має всеосяжний характер у спатіальному, часовому та персональному просторі. Права людини сприймаються як її невід’ємні, невідчужувані властивості, не залежні від її віку, статі, соціального статусу, громадянства. Але таке бачення прав людини сформувалось тільки внаслідок імплементації національними системами права гуманітарних міжнародних стандартів, філософсько-правовими засадами яких стала концепція трьох поколінь прав людини. Ще століття тому права людини «прикладались» тільки до дорослих чоловіків, а права жінок були під великим питанням. Тим величнішими виглядають мислителі, які уже в ті часи виробили розуміння дитини як правової істоти. На їх переконання дитина нарівні з дорослими володіє комплексом прав, а сім’я, держава та суспільство щодо неї мають нести тягар юридичних та соціальних обов’язків.

Одним з перших у ряду захисників прав дитини стоїть російський педагог та соціальний філософ Костянтин Миколайович Вентцель (1857-1947). Його багата педагогічна та філософська спадщина стала об’єктом дослідження ряду учених (І. Н. Гелашвілі, Ю. І. Дружніков, В. Т. Кудрявцев, Г. А. Репіна, А. М. Растригіна та ін.). Метою ж цього повідомлення є постановка проблеми про філософсько-правовий напрям творчості видатного мислителя, який з позицій гуманізму уперше у вітчизняній традиції теоретично обґрунтував концепцію прав дитини і створив проект юридичного акту – Декларації прав дитини.

Розуміння прав дитини у К. М. Вентцеля випливало з його космічного антропоцентризму. Як слушно зауважує Г. А. Репіна, його приваблювали ідеї про зумовленість свідомої діяльності людей законами природи, про внутрішню перетворюючу місії людини як мислячої істоти, що є органічною складовою частиною Всесвіту. Протягом усього свого зрілого творчого життя К. М. Вентцель шукав шляхи цілісного єднання людини з навколишнім світом на інтеррелігійній основі [1, с. 51]. Людина з позицій філософії К. М. Вентцеля – не тільки частина, але й центр буття, а її головна властивість – свобода. Свобода, на його думку, є головною ідеєю виховання дитини, а вільна дитина – це, у свою чергу, ключ до вирішення соціального питання, до реорганізації суспільства на нових, справедливих засадах [2, с. 1]. Такою, майже езоповою, мовою користувався К. М. Вентцель в дореволюційні часи.

Вітаючи демократичну Лютневу революцію та майбутній демократичний устрій Російської республіки, К. М. Вентцель запропонував Установчим зборам, скликання яких очікувалось усіма прогресивними верствами суспільства, поряд з декларацією прав людини і громадянина, розрахованою на дорослих, ухвалити декларацію прав дитини, проект якої він сам написав [3, с. 12-14]. Він над усе прагнув, аби першою державою, яка визнала права дитини, була саме Росія. При цьому у повній гармонії зі своєю ідеєю космізму він наполягав, що у визнанні прав дитини об’єктивно зацікавлені усі народи, усі держави і, нарешті, усе людство, тому що тільки універсальне, найповніше та широке проведення у життя декларації прав дитини надасть людству можливість досягти відродження та повного оновлення усіх сторін і особистого, і суспільного життя [3, с. 14]

Проект Декларації прав дитини К. М. Вентцеля складався з 18 параграфів, в яких були зафіксовані положення, що, по суті вийшли за межі переліку суб’єктивних прав дитини. У ній знайшли своє місце і принципи інституту прав дитини, і обов’язки дитини, і гарантії реалізації прав та обов’язків дитини. Своєю формою та чіткими, майже бездоганно техніко-юридичними формулюваннями проект К. М. Вентцеля суттєво відрізняється від, наприклад, прийнятого Лігою Націй у 1924 р. проекту Декларації прав дитини, написаного Еглантайн Джебб, в якому зафіксовані не права дитини самі по собі, а тільки обов’язки суспільства та держави щодо дітей.

Керівними засадами-принципами інституту прав дитини мислитель висуває такі положення. По-перше, визнання дитини безвідносно її віку особистістю, яка в жодному випадку не може вважатися ні власністю своїх батьків, ні власністю суспільства, ні власністю держави (§ 4). По-друге, рівність у правах з дорослою людиною (§ 6). По-третє, обмеження свободи дитини допускається лише за законами нормального фізичного та духовного розвитку самої дитини та гарантування іншим членам суспільства користування тими ж правами. По-четверте, це недопущення ув’язнення дитини за винятком тих випадків, коли цього вимагає благо дитини та суспільства, яке його оточує (§ 15).

На основі таких принципів К. М. Вентцелем сформульовано такі права дитини як:

1) право дитини на життєві умови, необхідні для її виживання та розвитку (§ 1);

2) право дитини на вільний розвиток своїх сил, здібностей та обдарувань (§ 3);

3) право на вибір вихователя аж до відмови та залишення батьків у випадку їхньої нездатності бути добрими вихователями (§ 5);

4) право на свободу, яка полягає у дозволі робити усе, що не наносить шкоди фізичному та духовному розвиткові дитини і не шкодить іншим людям (§ 7);

5) право на участь у виробленні правил, якими регулюється життя та діяльність дитини (§ 9);

6) право на вільне виховання та вільну освіту, відповідну її індивідуальності (§ 10);

7) право на власні переконання, у тому числі релігійні (§ 11);

8) право на вільне вираження своїх думок у письмовій або усній формі (§ 13);

9) право на об’єднання (у спілки, гуртки) (§ 14).

Зазначимо, що таке бачення прав дитини майже на століття випередило час. Зокрема, право на участь дитини у вирішенні справ, які її безпосередньо стосуються (§ 9), що зафіксовано у Конвенції ООН про права дитини [4, ст. 12] і сьогодні є одним з контроверзійних і найбільш складно виконуваних положень. Невипадково саме це положення потребувало конкретизації на регіональному рівні – в Європейській Конвенції про здійснення прав дітей (ратифікована Україною з застереженнями 03.08.2006). Конвенція про здійснення прав дітей наділяє дитини процесуальними правами у судовому розгляді. Застереження Української держави поширюють процесуальні права дитини лише на справи щодо: усиновлення дитини; встановлення опіки, піклування над дитиною; визначення місця проживання дитини; позбавлення або оспорювання батьківських прав; інших питань про відносини між батьками та дитиною; будь-яких інших питань, що стосуються дитини особисто, а також питань її сім’ї (у тому числі її виховання, поновлення батьківських прав, управління її майном) [5, ст.ст.3-5; ]

Серед обов’язків дитини мислитель формулює обов’язок з досягненням певного віку брати участь у суспільно-необхідній промисловій, землеробській або іншій виробничій праці залежно від своїх сил та здібностей (§ 18).

До суспільних та державних гарантій реалізації прав та обов’язків дитини К. М. Вентцель відносив:

1) життєві умови, відповідні гігієні дитячого віку і необхідні для розвитку організму дитини та боротьби з ворожими для життя впливами, мають бути забезпечені дитині батьками, суспільством в цілому, державою (§ 1-2);

2) надання кожній дитині доступу до безкоштовного виховання та освіти, в межах яких є мають бути створені найбільш сприятливі умови для гармонійного розвитку дитини (§ 3);

3) державний контроль за дотриманням прав дитини (§ 16);

4) створення фонду коштів для молодого покоління, витрати з якого мають носити суворо цільовий характер і перебувати під жорстким громадським контролем (§ 17).

Отже, К. М. Вентцель визнавав дитину суб’єктом, а не об’єктом права або пасивним об’єктом правового захисту, як це властиво було тодішньому і тим більше досучасному праву. Ґрунтуючись на органічній єдності людини, людства та космосу, К. М. Вентцель висунув ідею «космічного виховання» для утвердження гідності дитини, можливості дитини як творця та учасника нових форм культури, здатного перетворювати світову реальність шляхом самопізнання та самоудосконалення.

Якщо для більшості філософів та теоретиків права дитини є похідними від прав людини (звідси, наприклад, термін «загальнолюдські права дитини»), то для К. М. Вентцеля права дитини є первинними щодо прав людини. Вільно вихована дитина – це й є вільна особистість – громадянин Космосу, що володіє людською гідністю та свободою. Права дитини в інтерпретації К. М. Вентцеля – це осердя його педоцентричної філософії, навколо якого формується його соціальна філософія у цілому.

Blog

Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Содержание