Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
Левченко Денис
ЗАКОННІ ІНТЕРЕСИ ТА СУБ’ЄКТИВНІ ПРАВА: ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
У юридичній науці устоялася точка зору, за якою суб'єктивне право і законний інтерес, хоча і мають схожу природу, все ж не сприймаються як синонімічні категорії. Зокрема, про це пишуть Р. Є. Гукасян, О. Г. Певзнер, О. Ф. Скакун, В. В. Субочев, В. О. Тархов, А. Л. Цыпкин, А. І. Екімов та ін. В той же час, є і інша точка зору, яка підтримується, зокрема, Г. В. Мальцевим.
Законні інтереси і суб'єктивні права можуть бути розглянуті як дві форми правового дозволу, два способи віддзеркалення інтересів особи. Вони знаходяться в діалектичній єдності і тісному взаємозв'язку, незважаючи на цілий ряд відмінностей в їх правовій природі. Риси схожості і відмінності між законними інтересами і суб’єктивними правами наводяться багатьма і кількість їх сягає десятка.
Опосередкування інтересів особистості в суб'єктивних правах і законних інтересах розглядається російським теоретиком права Г. В. Мальцевим, який пише про інтереси особистості, що вони не усі можуть бути опосередкованими в окремих суб'єктивних правах:
по-перше, тому, що пов'язана із суб'єктивним правом можливість юридично претендувати на певні блага, дії інших осіб, не може бути в сучасних умовах забезпечена стосовно абсолютно усіх людських інтересів;
по-друге, можливості правової системи в частині детальної регламентації індивідуальних інтересів обмежені; якби право виражало і регламентувало усі інтереси особи в особливих нормах і правах, то воно було б надзвичайно складною, неозорою і мало придатною для практичних цілей системою. Тому правовій регламентації піддаються лише певні інтереси особи, що є життєво важливими для усіх членів суспільства (чи частини), типовими, тобто такими, які найяскравіше виражають суть суспільних відносин (характерні для них), мають відоме соціальне значення [1, с. 134].
Ця позиція дозволяє В. В. Субочеву дійти таких висновків:
1) деякі інтереси право не може гарантувати на достатньому рівні (на рівні суб'єктивних прав) у зв'язку з об'єктивно існуючими в державі економічними, фінансовими перешкодами, що стоять на шляху їх реалізації;
2) деякі інтереси цілком можуть бути закріпленими в нормах права і бути конкретними суб'єктивними правами особи, проте робити це не представляється доцільним, щоб не засмічувати правовий простір обов'язками, які кореспондують несуттєвим інтересам;
3) окремі інтереси могли б стати частиною діючих правових норм, їх статус дійсно потребує законодавчого оформлення, проте право не всесильне і не може своєю регламентуючою функцією проникнути в певні сфери особистого життя, торкнутися яких-небудь елементів громадянського суспільства [2, с. 135].
У зв’язку із сказаним, в юридичній літературі прийнято називати три основні причини неможливості закріплення деяких інтересів на законодавчому рівні і перетворення їх на суб'єктивні права [3, с. 30-31; 4, с. 78; 5, с. 77]:
1) економічну, пов'язану з об'єктивною нездатністю права і держави цілком гарантувати деякі інтереси у зв'язку з наявністю причин економічного, фінансового характеру;
2) якісну, таку, що виражається в тому, що тільки найбільш важливі з інтересів можуть претендувати на статус суб'єктивних прав і отримувати високу міру гарантованості;
3) кількісну, таку, яка означає те, що кількість інтересів, існуючих у різних осіб набагато перевищує можливості законодавця по їх фіксації в діючому праві.
При цьому, деякі з авторів, наприклад, М. С. Малеїн, зазначають, що єдиним вірним критерієм розмежування законних інтересів і суб’єктивних прав є економічний [3, с. 31]. Цю позицію не можна визнати справедливою, тому що в цьому випадку, якщо у держави з’являтиметься реальна можливість забезпечити той або інший інтерес, вона повинна буде зводити його в ранг суб'єктивного права і наділяти гарантіями реалізації. В той же час, така ситуація приводитиме не стільки до підвищення ефективності права, скільки до розростання і заплутування законодавства, неминучого виникнення конфліктів між суб'єктивними правами.
Думається, що найбільш вірним буде визнати рівнозначність економічної, якісної і кількісної причин, їх діалектична єдність. У такому разі усе стає на свої місця: держава за допомогою права повинна закріпити у вигляді суб'єктивних прав тільки ті інтереси, які відповідають таким критеріям:
– мають найбільше соціальне значення;
– є типовими для даного суспільства;
– можуть розраховувати на реальну охорону і захист з боку держави;
– не вступають в конфлікт і нерозв’язне протиріччя з інтересами суспільства і держави
Підводячи підсумок розгляду схожості і відмінностей між суб’єктивними правами і законними інтересами, зазначимо, що ці риси схожості і відмінності можна розділити на змістовні і формально-юридичні.
Схожість суб'єктивного права і законного інтересу із змістовного боку полягає в тому, що законний інтерес і суб'єктивне право виражають прагнення суб'єкта до задоволення певної потреби.
З формально-юридичного боку суб'єктивне право і законний інтерес мають такі загальні риси:
– законний інтерес і суб'єктивне право є можливостями, що надаються законодавством, – перший неявно, а другий – чітко визначено;
– законні інтереси і суб'єктивні права мають юридичні гарантії захисту і реалізації.
Між законним інтересом і суб'єктивним правом очевидні і відмінності.
Із змістовного боку відмінність полягає в тому, що якщо суб'єктивне право є домаганням у формі необхідності, то законний інтерес – у формі примхи.
Формально-юридичні відмінності такі:
– віддзеркаленість в об’єктивному праві має різну міру: якщо суб'єктивне право чітко зафіксоване в позитивному праві, то законний інтерес лише згадується в загальних фразах;
– законний інтерес не включає правоможності вимагати певних дій, а припускає лише можливість прохання;
– слабка міра правової гарантованості законного інтересу в порівнянні з суб'єктивним правом;
– законний інтерес конкретизується в реальних правовідносинах, на відміну від суб’єктивного права, яке в такій конкретизації не має потреби і може бути реалізоване поза правовим відношенням.
Література:
1. Мальцев Г.В. Социалистическое право и свобода личности (Теоретические вопросы). – М.: Юрид. лит., 1968.
2. Субочев В. В. Законные интересы / Под ред. Малько А. В. – М.: Норма, 2008.
3. Малеин Н.С. Охраняемый законом интерес // Советское государство и право.– 1980. – № 1.
4. Малько А.В. Законные интересы советских граждан: Дис. ... канд. юрид. наук. – Саратов, 1985.
5. Ромовская З.В. Судебная защита охраняемого законом интереса // Вестник Львовского университета. – 1983. – Вып. 22.
Майдебура Андрій
ВІДЗНАКА «ІМЕННА ВОГНЕПАЛЬНА ЗБРОЯ» В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНИХ НАГОРОД УКРАЇНИ
Однією з особливостей нагородної системи України, яка відрізняє її від багатьох інших є те, що Закон України «Про державні нагороди України» одним з видів державних нагород України визначив відзнаку «Іменна вогнепальна зброя».
Традиція використовувати у якості нагород зброю має давні коріння. Так, наприклад, за часів радянської влади Почесна революційна зброя була визнана нагородою відповідно до декрету ВЦВК від 8 квітня 1920 року. Декретом закріплювалося, що: «Почесна революційна зброя, як нагорода виняткова, надається за особливі бойові відзнаки, виявлені вищими керівними особами в діючої армії. Почесною зброєю є шашка (кортик) з визолоченим ефесом, з накладеним на ефес знаком ордена Червоного Прапора». За всю історію існування цієї нагороди нею було відзначено 21 особу.
Водночас, відомо, що нагородження Почесною зброєю розпочалося до офіційного її оформлення, що є достатньо рідким випадком у практиці нагородотворення. Такі воєначальники, як С.Каменєв, С.Будьонний, М.Тухачевський, були нагороджені до офіційного оформлення цієї нагороди. Значення, яке надавалося нагороді владою, було дуже великим. Кандидатуру кожного представленого до нагороди полководця обговорювали на засіданні Президії ВЦВК.
Перелік нагороджених Почесною зброєю за роки громадянської війни полководців свідчить, що усі нагороджені – дійсно внесли значний внесок у військову боротьбу і їх дії суттєво вплинути на кінцевий результат громадянської війни. Активне та успішне ведення бойових дій частинами Червоної армії призвело до необхідності подальшого відзначення вже нагороджених Почесною зброєю полководців. Це призвело до появи нової нагороди – «Почесна вогнепальна зброя з орденом Червоного Прапора».
Постановою ЦВК СРСР від 12 грудня 1924 року був відмінений декрет ВЦВК від 8 квітня 1920 року, яким встановлена Почесна революційна зброя, натомість встановлювалася загальносоюзна почесна революційна зброя.
У незалежній Україні ідея заснування відзнаки «Іменна вогнепальна зброя» належала членові Комісії по державних нагородах України при Президентові України, доктору історичних наук М.Ф.Дмитренко і була висловлена нею на засіданні Комісії по державних нагородах України у грудні 1994 року.
Відзнака Президента України «Іменна вогнепальна зброя» була заснована Президентом України 29 квітня 1995 року для нагородження «за особисті заслуги в забезпеченні обороноздатності України, недоторканності її державного кордону, підтримці високої бойової готовності військ, зміцненні національної безпеки, боротьбі зі злочинністю, захисті конституційних прав і свобод громадян, за бездоганну багаторічну службу, зразкове виконання військового та службового обов’язку, виявлені при цьому честь і доблесть».
Ця відзнака являє собою пістолет «ФОРТ-12», створений на базі власних розробок зброярами Вінницького спеціалізованого науково-виробничого підприємства МВС України «Форт», звідси й назва моделі пістолета.
Корпус пістолета виготовляється з легованих конструктивних сталей, а рукоятка – з благородних порід дерев. Пістолет має заводську маркіровку, товарний знак, а також пластинку, на якій гравірується прізвище, ім’я, по батькові нагородженого.
Зовнішні деталі корпуса пістолета й рукоятки прикрашено художньою декоративною різьбою. Затвор і рамка пістолета посріблені, а курок, важіль запобіжника, затворна затримка, мушка, цілик, спусковий гачок, кнопка фіксатора магазина, гвинти кріплення накладної рукоятки – з жовтого металу.
Цією відзнакою нагороджуються особи офіцерського складу Збройних Сил України, Прикордонних військ України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, органів Міністерства внутрішніх справ України та державні службовці, що мають офіцерське звання.
Клопотання про нагородження відзнакою «Іменна вогнепальна зброя» порушує керівник міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, командуючий військовим формуванням. У клопотанні зазначаються заслуги особи, що стали підставою для його порушення.
Відзнаку «Іменна вогнепальна зброя» разом із посвідченням про нагородження нею та бойовим комплектом у кількості 16 патронів вручає Президент України або за його уповноваженням керівник міністерства, іншого центрального та місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, військового формування.
Зброя, що є відзнакою «Іменна вогнепальна зброя», має бути зареєстрованою в органах внутрішніх справ за місцем проживання нагородженого і зберігається у порядку, що визначається Міністерством внутрішніх справ України. Особи, нагороджені цією відзнакою, мають право зберігати її, носити і застосовувати. Вони повинні неухильно додержувати правил зберігання, носіння і застосування зброї. Передача зброї, що є відзнакою «Іменна вогнепальна зброя», іншим особам або відчуження її забороняється.
У разі втрати (псування) посвідчення до відзнаки «Іменна вогнепальна зброя» дублікат не видається. Його може бути видано, як виняток, лише за умови, що нагороджений не міг запобігти втраті (псуванню) посвідчення. Дублікат зброї, що є відзнакою «Іменна вогнепальна зброя», не видається.
Зброя, що є відзнакою «Іменна вогнепальна зброя», і посвідчення про нагородження, що належали особі, позбавленій відзнаки, а також після смерті нагородженого здаються до органу внутрішніх справ.
Перше нагородження відзнакою «Іменна вогнепальна зброя» відбулося 7 травня 1995 року. За бездоганну багаторічну службу, особисті заслуги у боротьбі зі злочинністю, зміцненні законності і правопорядку був нагороджений начальник Управління МВС України в місті Севастополі, генерал-лейтенант міліції В.О.Білобородов. Всього, у перший рік існування цієї нагороди нею було відзначено дев’ять осіб.
Слід вказати, що даною нагородою відзначається вкрай обмежена кількість громадян. За останні п’ять років нею нагороджено лише п’ять осіб.
Значення цієї нагороди у сучасних умовах полягає у тому, що у символічній формі відмічається особливий характер заслуг, нагороджених нею. Що ж до суто практичних властивостей, то уявляється, що вони не мають значної ролі.
На момент заснування відзнаки «Іменна вогнепальна зброя» її статус визначався як відзнака Президента України, адже саме Президент був її засновником. З прийняттям Закону України «Про державні нагороди України» відзнаку «Іменна вогнепальна зброя» визначено як вид державних нагород України. В зв’язку з цим уявляється, що її назва не зовсім вдала як для виду державних нагород. Більш оптимальним було б визначення цього виду нагород як «Нагородна зброя», або «Іменна зброя», чи «Іменна нагородна зброя». Адже нагородою такого виду могла б бути не лише вогнепальна зброя, а й холодна зброя.
Крім цього, необхідно вказати, що наявність у нагородній системі України в якості відзнаки вогнепальної зброї потребує чіткого закріплення правових засад її обігу та використання у законодавчих актах, які повинні регулювати процес обігу зброї та порядок її використання. Сьогодні в нашій державі, на жаль, ще не прийнято Закону України «Про зброю», що негативно відбивається на регулюванні відповідних відносин.
Пархета Андрій
АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРЕЦЕДЕНТ: СПЕЦИФІКА ВПРОВАДЖЕННЯ В ПРАВОВУ СИСТЕМУ УКРАЇНИ
Сучасна система суспільних відносин постійно потребує змінення старих або появи нових нормативних регуляторів з метою підвищення ефективності взаємодії між суб’єктами та задоволення їх інтересів. Історичний процес розвитку права як регулятора суспільних відносин продемонстрував об’єктивну необхідність і ефективність застосування юридичного прецеденту. Юридичний прецедент (судовий або адміністративний) є рішенням у конкретній справі, що стало зразком для розгляду аналогічних справ в майбутньому.
Прецедент з’являється тоді, коли справа вимагає юридичного вирішення, а відповідної норми в законодавстві немає. В цьому випадку суддя (або посадова особа виконавчого органу влади) чи суд у повному складі (або державний орган в цілому) приймає рішення по конкретній справі. При цьому рішення повинне ними прийматися, виходячи з принципів права, положень юридичної науки, світоглядного сприйняття конкретної ситуації і шляхів її вирішення, правосвідомості, існуючих у суспільстві моральних цінностей. Якщо таке рішення виявиться еталоном для вирішення подібних справ, то воно стає прецедентом. Проте для цього необхідна достатня інформованість про існування такого рішення. Зазвичай це досягається, коли ухвала виноситься судом вищої інстанції і публікується у відповідному збірнику.
Прецедентне право має багато переваг, і сьогодні воно використовується доволі широко, оскільки прецедент є результатом застосування логіки і здорового глузду, використання яких, як правило, призводить до адекватного і точного врегулювання конкретного випадку. Прецедент володіє великою переконливістю, оскільки аргументи на користь прийнятого рішення супроводжуються великою кількістю доказів. Прецедент характеризується значно великим динамізмом, ніж нормативний акт, адже посадова особа, суддя в своєму рішенні здатні відобразити зміни, що відбуваються в житті.
В основі доктрини прецеденту лежить принцип stare decisis («вирішити так, як було вирішено раніше»), згідно з яким для посадових осіб є обов’язковими попередні рішення вищих органів державної влади у аналогічних справах. У загальновизнаному трактуванні під цим принципом зазвичай розуміють stare rationibus decidendi: обов’язковим є не все рішення, а лише ratio decidendi (прецедентна норма права), себто частина прецеденту, в якій міститься правовий принцип аргументації – основний принцип вирішення спору. Все інше вважається попутно сказаним (obiter dictum) і може не братися до уваги під час розгляду аналогічних справ.
Пропонуємо під адміністративним прецедентом розуміти певний спосіб правозастосування, виражений в акті органу виконавчої влади чи «квазі-судового» органу адміністративної юстиції у процесі вирішення правового питання за відсутності або невизначеності його законодавчої регламентації. Він може слугувати зразком для вирішення подальших аналогічних адміністративних справ. Зовнішнє вираження і текстуальне закріплення адміністративного прецеденту відбувається як у формі індивідуального акту «квазі-судового» органу адміністративної юрисдикції або органу виконавчої влади, спрямованого на вирішення окремих юридичних спорів, так і у вигляді акту тлумачення норм позитивного права.
За внутрішньою структурою адміністративні прецеденти (з певною долею умовності) можна віднести до особливого роду правових норм, які є нетиповими нормативними розпорядженнями. Вони, як правило, містять в собі один або декілька елементів правової норми (гіпотезу і диспозицію), в котрих міститься зокрема його ratio, що привносить певну новизну в регулювання суспільних відносин. Умовою створення адміністративного прецеденту є адміністративний розсуд, що забезпечує індивідуальне правове регулювання за відсутності правових норм або їх недосконалості. Правомірність і доцільність адміністративного розсуду передбачає високий професіоналізм правозастосовувача, глибинний аналіз обставин справи, вибір найбільш доцільного варіанту вирішення справи в межах закону. Як прийнятний спосіб легітимації адміністративних прецедентів виступає санкціонування судами важливих або суттєвих для подальшої практики рішень, що приймаються у сфері управління в конкретному випадку вперше (в разі судового оскарження таких рішень) і визнання їх найбільш прийнятними зразками вирішення подібних справ в позасудовому (адміністративному) порядку надалі.
Проблема застосування адміністративного прецеденту як джерела права висуває доволі високі вимоги щодо його «творців», себто до державних службовців, виробляючих конкретне управлінське рішення, яке в подальшому стає адміністративним прецедентом. І в цьому криється «наріжний» камінь суперечливості можливого його застосування як регулятора суспільних відносин і джерела права, оскільки професійний рівень державних службовців в сучасній Україні не є настільки високим, а їх правова свідомість та правова культура не знаходяться на належному рівні, який би забезпечив розсудливе та зважене прийняття рішення. Крім того, надмірна корумпованість владних структур, про що відкрито заявляє Президент України, також створює перешкоди на шляху до застосування адміністративного прецеденту як джерела права, не кажучи вже про його ефективність в механізмі регулювання суспільних відносин та несуперечливість його законодавству.
Адміністративні прецеденти компенсують відставання чинного законодавства від розвитку суспільних відносин, гарантують оперативне розв’язання виникаючих правових суперечок в умовах відсутності або невизначеності їх нормативної регламентації. Таке своєчасне вирішення соціальних протиріч допомагає не допустити гострих правових конфліктів, забезпечити стабільність правопорядку. Види адміністративних прецедентів можуть володіти специфікою залежно від їх характеру і ролі у вдосконаленні чинного законодавства і практики його застосування.
Крім того, можемо запропонувати три групи заходів, спрямованих на впровадження адміністративного прецеденту у вітчизняну правову систему та ефективне його використання: соціально-економічні, організаційні та правові. Соціально-економічні заходи полягають у створенні соціально-економічного середовища, сприятливого для закріплення та ефективного функціонування інституту адміністративного прецеденту в системі джерел права України. До таких заходів можна віднести забезпечення політичної та економічної незалежності органів виконавчої влади особливо місцевого рівня та належного їх фінансування, встановлення ефективних механізмів системної професійної підготовки та підвищення кваліфікації корпусу державних службовців, підвищення рівня їх правової свідомості та правової культури.
Організаційні заходи полягають у створенні умов, які сприяють закріпленню та ефективному функціонуванню інституту адміністративного прецеденту в системі джерел права України. Зокрема, пропонується здійснення методичного забезпечення органів виконавчої влади, забезпечення функціонування певного реєстру рішень владних структур, що в подальшому можуть використовуватися як адміністративні прецеденти, в тому числі забезпечення доступу до такого реєстру лише державним службовцям.
Правові заходи полягають у внесенні до чинного законодавства України змін, спрямованих на закріплення та ефективне функціонування інституту адміністративного прецеденту. Такі заходи, зокрема, полягають у внесенні змін до чинного законодавства України щодо безпосереднього закріплення прецедентних ознак рішень органів виконавчої влади. Крім того, вони спрямовані на створення умов, сприятливих для розвитку адміністративного прецеденту в системі джерел права України. Реалізація всіх зазначених заходів дозволить здійснити системне, послідовне та ефективне впровадження інституту адміністративного прецеденту в систему джерел права України.
Адміністративні прецеденти можуть створювати органи, до компетенції яких відноситься право тлумачити законодавство, вирішувати адміністративні спори, узагальнювати правозастосовчу практику за певним колом питань. У основній своїй частині – це «квазі-судові» органи адміністративної юстиції. Адміністративні прецеденти тлумачення можуть створюватися вищестоящими органами виконавчої влади, які визначають однорідне розуміння і вживання відповідних правових норм. В окремих випадках адміністративні прецеденти створюються і нижчестоящими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, при ухваленні рішень за певним колом справ вперше, встановлюючи тим самим зразок для поведінки в подібній ситуації в подальшому.