Geum.ru

Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материалаДокументы

Содержание


Структура релігійно-правової системи у сучасному суспільстві: теоретичний зміст
Основні стадії процесу реалізації міжнародно-правового зобов’язання й узгодження норм міжнародного і національного права
Підготовка майбутніх юристів до самоосвітньої діяльності: теоретичний аспект
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   52
Література:
  1. Кириленко В.П., Мишальченко Ю.В. Право СНГ в системе международного права. // Московский журнал международного нрава. 2003. №3(51), С. 118-119.
  2. Козик Л. Процессы экономической интеграции государств СНГ // Экономист. – 1998. – № 2.
  3. Мурашин Г.О. Модельна законотворчість та її застосування на пострадянському просторі // Порівняльне законодавство: сучасний стан та перспективи розвитку: Зб. наук. статей / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка, О.В. Кресіна. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського, Київський університет права НАН України, 2006. – С. 175–183.



Заморський Р.Р.

СТРУКТУРА РЕЛІГІЙНО-ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ЗМІСТ

Релігія, як складне соціальне явище та комплексна система, має певну структуру. Її складовими частинами виступають: релігійна свідомість, релігійні відносини і нормотворча діяльність (розробка, прийняття релігійних норм), релігійні норми (канони), релігійні організації та інститути (церква).

Релігійна свідомість – це форма суспільної свідомості, сукупність ідей, міфів, догм, поглядів та уявлень, почуттів та емоцій, традицій та звичаїв, у яких відображається навколишній світ через уявлення про надприродне. Це духовно-практичне перетворення світу відповідно до ідеалів, намагань і потреб віруючого. Це особлива форма мислення й пізнання світу, що реалізується в поведінці та стосунках віруючих, діяльності церков. За обсягом релігійний світогляд є універсальним, оскільки дає відповідь на найрізноманітніші питання буття. Основною ознакою релігійної свідомості є віра в реальне існування надприродних сил та істот. Релігійна віра – досить складне психологічне почуття людини, що сприяє затвердженню переконань про існування особливих зв’язків між людиною і надприродним; є засобом функціонування релігійних уявлень, формою сприйняття релігійних цінностей та ідеалів. Релігійна свідомість виявляється на буденному і теоретичному рівнях. Буденна релігійна свідомість – це властиві масі віруючих релігійне мислення й пізнання, поняття та уявлення про об’єкти релігійного поклоніння, що формуються в процесі їх буденного життя. Теоретичний рівень релігійної свідомості складають поняття, концепції та вчення певним чином систематизовані, раціонально опрацьовані теологами та апологетами релігії. Важливою складовою релігійної свідомості є релігійна психологія – сукупність психологічних емоцій (страх, благоговіння, радість тощо), звичок, настанов і традицій, що виникають унаслідок дії соціально-психологічних механізмів наслідування, навіювання, емоційного зарядження тощо. Релігійні погляди та ідеї разом із релігійною психологією, тобто релігійне світорозуміння і світовідчуття, утворюють єдиний релігійний комплекс, або форму суспільної свідомості.

Релігійна свідомість існує, функціонує та відтворюється засобами, релігійної мови, термінів. Останні є знаковою системою, одиниці якої мають релігійне значення та зміст. Ця система може бути усною або письмовою, а її мета – служити засобом спілкування віруючих, передачі релігійних уявлень, міфів, норм від покоління до покоління тощо. Зміст релігійної мови і термінів поділяється на дві групи: 1) позначає дійсні предмети, яким надають сакральних, священних рис («ікона», «хрест», «храм» та ін.); 2) позначає істоти, властивості, зв’язки, що вважаються об’єктивними, хоча складають лише предметний зміст релігійних образів («бог», «янгол», «душа» і т. д.) [1, с. 36].

Релігійні відносини, як структурний елемент релігійної системи, – це суспільні відносини, що реалізуються через стосунки віруючих, релігійні зв’язки громад і церков. Вони прописуються релігійними звичаями, нормами, канонами, правилами й церковними статутами.

Наступним складовим елементом релігійної системи є релігійна діяльність. Вона визнається видом соціальної діяльності й криє в собі позакультову і культову діяльність. Духовну релігійну позакультову діяльність складають продукування релігійних ідей, систематизація і тлумачення догматів теології, складання богословських творів тощо. Віруючі та релігійні громади ведуть також практичну позакультову діяльність: благодійну, місіонерську, викладацьку в навчальних закладах, управлінську в системі релігійних організацій і центрів, пропагандистську, реставраційно-будівельну, нормотворчу тощо. Важливим видом релігійної діяльності є культ. Культова діяльність визначається і регулюється певною системою норм і правил у духовній і практичній сферах. Якщо релігію визнати видом духовно-практичного опанування світу, то практичним аспектом цього процесу є культ [2, с. 112]. Зміст культу визначається відповідними релігійними ідеологемами, культовими текстами, до яких належать Святе Письмо, молитви, псалми, співи тощо. Об’єктом культової діяльності є усвідомлені у формі релігійних образів ті реальні явища, що уявляються як надприродні. Суб’єктом культової діяльності є віруючий або релігійна група. Засоби здійснення культової діяльності – храм, молитовний будинок, мистецтво, культові предмети (хрест, свічки тощо). Особливе, символічне значення серед засобів культу мають храми, собори, мечеті тощо та релігійне мистецтво (архітектура, живопис, скульптура, музика). Результатом культової діяльності є насамперед задоволення релігійних потреб.

Позакультова і культова діяльність визначається і регулюється відповідно системою релігійних норм і правил. Так, на думку В. Тимошенко та П. Яроцького, культову діяльність у духовній сфері регламентують церковні канони (правила), тому вона має канонічний характер [3, с. 33]. Позакультову діяльність у практичній сфері та безпосередньо культову діяльність (культ) регламентують як церковні канони і статути (церковне право), так і відповідні державні нормативно-правові акти. Тому, нормотворчість у процесі вироблення та прийняття різних релігійних норм, якими відбувається регулювання релігійної сфери діяльності віруючих, необхідно розглядати як практичну, зовнішню (внутрішню) релігійну діяльність та складовим елементом релігійної системи.

Релігійні відносини, як структурний елемент релігійної системи, це суспільні відносини, що реалізуються через стосунки віруючих, релігійні зв’язки громад і церков. Вони прописуються релігійними звичаями, нормами, канонами, правилами й церковними статутами. Релігійні відносини за змістом поділяються на: державно-церковні; судочинство; внутрішньосімейні, внутрішньоцерковні (адміністративно-господарські, управлінські), зовнішньоцерковні та інші. Існують позакультові та культові релігійні відносини. Нарешті, релігійні відносини можуть мати різний характер – солідарності, терпимості й нейтралітету, конкуренції, конфлікту, ворожості тощо. Тому в окремих випадках релігійні відносини регламентовані державними нормативно-правовими актами. Носіями релігійних відносин можуть виступати віруючі, священнослужителі, клір, миряни, соціальні групи, громадські організації, релігійні об’єднання та організації, церква, держава тощо.

Релігійні норми, як складові елементи релігійної системи попередньо можна вважати письмово викладеними правилами, встановленими або затвердженими церквою з метою регламентації правових відносин у сфері її компетенції. Сутність релігії як системи релігійних норм полягає в тому, що релігія (лат. – «religio» – святиня, предмет культу) є духовним союзом людини з Богом. Цей союз полягає в тому, що Бог визначає людині свою волю, а людина, укладаючи цей союз, перетворює його волю на норму свого життя та віддає свої сили на її збереження та охорону. Зрозуміло, що релігійна людина сприймає волю божу як норму своєї поведінки та вбачає у Богові нормотворця релігійних норм та заповідей. Воля Бога визнається джерелом релігійних норм.

До складу релігійної системи входять також релігійні інститути, віровчення, культова діяльність і відповідні організаційні структури (слід розрізняти поняття: «церква як культова споруда», «церква як релігійне віровизначення», «церква як соціальний інститут»). Найпоширенішою організаційною формою релігійних інститутів є церква. Церква – це об’єднання віруючих на основі спільних догматичних уявлень, обрядів, канонів. Будь-яка церква має свою ієрархію (служителі культу, клір, миряни), основу якої складає професійне духовенство, священнослужителі. У церкві діє певна система релігійних норм, цінностей, санкцій, за допомогою яких здійснюється контроль за поведінкою віруючих [4, с. 4].

Отже, підсумовуючи наведене, зазначимо, що процес виникнення та розвитку релігії тісно пов’язаний з етапами виникнення та розвитку суспільства, суспільної свідомості. Розвиток релігійних уявлень та релігійних норм відбувався у всіх культурно-історичних регіонах не однаково. Оскільки релігія – явище багатогранне та неоднозначне і впливає на різні сфери життєдіяльності людини і суспільства, то її сутність необхідно розглядати з різних аспектів: міфологічних, філософських, антропологічних, психологічних, соціологічних, функціональних, історичних, теологічних та інших.

Релігія, релігійна система, а також і релігійні норми є відображенням дійсності, тому вони змінюються разом із зміною цієї дійсності, з розвитком суспільства. Релігія як соціальне явище є специфічною системою взаємопов’язаних елементів, що постають як структурні елементи релігійної системи та пов’язані з функціонуванням суспільства на різних рівнях. Релігія поруч з іншими соціальними регулятивними системами визначає та впливає на поведінку людей. Складовими частинами релігійної системи виступають: релігійна свідомість, релігійні відносини (культова та позакультова діяльність) і нормотворча діяльність (розробка, прийняття релігійних норм), релігійні норми (канони), релігійні організації та інститути.

Релігія реалізує свій вплив через власні інститути (церкву, релігійні організації, об’єднання віруючих), через нормотворчий процес, систему релігійних норм (канонів), правил поведінки, функціонування релігійного культу, ідеологію і масову релігійну свідомість. Релігія постає як цілісна система взаємопов’язаних та взаємоузгоджених елементів. Всі компоненти структури релігії та їх взаємозв’язки з різними компонентами структури суспільства мають соціальні виміри.

Література:
  1. Релігієзнавство : навч. посібник / [Бублик С. А., Колодний А. М., Півень О. О. та ін.]. – [стер. вид.]. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – 496 с. – (Національна академія внутрішніх справ України).
  2. Історія і теорія релігії та вільнодумства : навч. посібник для студ. пед. вищ. навч. закладів / [Бучма О. В., Волинка Г. І., Закович М. М. та ін.] ; за заг. ред. М. М. Заковича. – К. : Знання, 1996. – 256 с.
  3. Тимошенко В. І. Канонічне право / В. І. Тимошенко, П. Л. Яроцький // Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол.: Шемшученко Ю. С. (голова) та ін.]. – К. : Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1998–2004. – Т. 3: К–М. – 2001. – 765 с. : іл.
  4. Суворов Н. С. Учебник церковного права / Н. С. Суворов, В. А. Томсинов. – М. : Изд-во «Зерцало», 2004. – 504 с.



Іванченко Ольга

ОСНОВНІ СТАДІЇ ПРОЦЕСУ РЕАЛІЗАЦІЇ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ Й УЗГОДЖЕННЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО І НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА

Одним із важливих практичних аспектів співвідношення норм міжнародного і національного права є питання про порядок виконання державою міжнародних договірних і звичаєвих зобов’язань на її території. Моністичні концепції співвідношення двох правопорядків припускають пряму дію норм міжнародного права в національній правовій системі. В інших концептуальних напрямках по різному пояснюється суть процесу виконання міжнародно-правових норм у національній сфері.

Серед багатьох підходів до цього питання можна виділити наступні:

1. Механізм дії національного права непридатний для регулювання міжнародних відносин, міжнародне право не здатне регулювати національні взаємини. Щоб бути спроможними регулювати взаємини за участю фізичних і юридичних осіб, правила, які містяться в міжнародному праві, необхідно включити до правової системи країни у встановленому нею порядку. Норми міжнародного права інкорпоруються в національне право. Процес входу норм міжнародного права в правову систему – «імплементація», «трансформація» – це засіб імплементації

2. Міжнародне право і національне право будь-якої держави – це дві різні системи права. Формами реалізації норм міжнародного права є:

– відсилання – включення до національного права норми, що відсилає до міжнародного права і санкціонує застосування правил міжнародного договору або звичаю;

– рецепцію – прийняття державою норм національного права, які закріплюють норми міжнародного права. Ці норми можуть повторювати текстуально, конкретизувати й адаптувати правила міжнародного права до особливостей правової системи держави.

Процес реалізації державою міжнародного-правового зобов’язання й узгодження норм міжнародного і національного права поділяється на: трансформацію, інкорпорацію, рецепцію, відсилання.

Термін «трансформація» має умовний характер, адже по суті норми міжнародного права не втрачають притаманної їм правової природи. Трансформація полягає в забезпеченні державою виконання її міжнародних зобов’язань за допомогою владних повноважень. Якщо формулювання закону текстуально співпадає з положеннями міжнародної угоди – це інкорпорація. Якщо в національному законі в індивідуальній або загальній формі зафіксовано, що у разі розбіжностей між нормами національного права і нормами міжнародного договору застосовуються норми міжнародного права – це відсилання.

Практика Великої Британії щодо застосування норм звичаєвого міжнародного права у внутрішньодержавній сфері базується на двох доктринах: «доктрині трансформації» і «доктрині інкорпорації».

Доктрина трансформації виходить з існування двох різних систем, які діють самостійно. Для того щоб норма або принцип міжнародного права застосовувались у національному праві, вони мають бути явно і точно «трансформовані» у національний закон за допомогою відповідного конституційного механізму, такого як Акт Парламенту.

Доктрина інкорпорації, полягає в тому, що норми звичаєвого міжнародного права є частиною національного права і застосовуються із застереженням, що вони не є несумісними з актами парламенту. Міжнародні договори визнаються частиною англійського права, якщо прийнято відповідний парламентський акт. Ця позиція підтверджується численними судовими прецедентами.

Отже основними концепціями в цій галузі є концепції «імплементації», «трансформації» і «узгодження», які відображають форму і методи закріплення у національному праві положень міжнародних угод.

Імплементація норм міжнародного права – є цілеспрямованою організаційно-правовою діяльністю держав, яка здійснюється індивідуально, колективно або в рамках міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації ухвалених ними відповідно до міжнародного права зобов’язань. У випадку реалізації міжнародно-правових норм на національному рівні, необхідні додаткові внутрішньодержавні заходи для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, у реальні дії юридичних осіб і громадян, які знаходяться під державною юрисдикцією.

Національне право виступає основним інструментом імплементації норм міжнародного права. Перша правова стадія процесу імплементації норм міжнародного права – це рецепція національним правом правил міжнародних договорів. Два основних види рецепції: загальна рецепція; часткова рецепція.

Загальною рецепцією є закріплення в конституціях держав положення, що міжнародні договори є частиною національного права.

Часткова (індивідуальна) рецепція може відбуватися у формі: інкорпорації, або трансформації – конкретного відсилання.

Інкорпорація – це включення до національних систем права норм, які зовнішньо цілком ідентичні з нормами акту міжнародного права. У більшості випадків зазначений міжнародний-правовий акт зберігає форму, найменування, хоча і виступає в якості закону.

Реалізація цих заходів сприятиме забезпеченню інтеграції правової системи України з європейськими міждержавними правовими системами, та встановленню узгодженості внутрішньодержавного та міжнародного права, в аспекті юридично-технічних засобів втілення міжнародних норм у національну правову систему.

Література:
  1. Тихомиров Ю.А. Публичное право: учебник / / Ю.А. Тихомиров. – М., 1995. – С. 266.
  2. Ануфриева Л.П. Международное частное право. В 3-х т. Т. 1: Общая часть. – М.: БЕК, 2000.
  3. Я.Броунли Международное право. В двух томах. Том 1. – М.: Издательство Прогресс , 1977. – 538 с.
  4. Европейское право. Учебник для вузов / МГИМО УМИД РФ. Ин-тут европейского права Отв.ред. Л.М.Энтин. – М., Норма, 2000. – 720 с.
  5. Шишков Ю.В. О некоторых противоречиях в докладе М.А. Чешкова / Ю.В. Шишков // Глобальный мир. Клуб ученых. Материалы постоянно действующего семинара. Вып. третий. Глобалистика как отрасль научного знания. – М., 2001. – С. 39.
  6. Граціанов А.І. Роль уніфікації в систематизації законодавства // Держава і право. – К.: ІДП НАНУ. – 2000. – Вип. 8. – С. 15–19.



Каліцева Олена

ПІДГОТОВКА МАЙБУТНІХ ЮРИСТІВ ДО САМООСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Соціально-економічний розвиток України, розбудова демократичної правової держави, формування громадянського суспільства визначили принципово нові вимоги до професійної підготовки фахівців з правознавства. Одним із чинників забезпечення перебудови правових взаємовідносин, що сприятиме посиленню відповідальності за дотримання прав і свобод громадян, стають фахівці з вищою юридичною освітою, діяльність яких має ґрунтуватися на принципах вірності закону, справедливості, гуманності.

Для реалізації такої концепції потрібні практичні кроки: розробка нових програм курсів та оновлення вже існуючих, визначення й уточнення їх ролі у фаховій підготовці; впровадження новітніх методик і технологій навчання. Крім того, в умовах швидкої зміни та зростання обсягу юридичної інформації від майбутнього юриста вимагається не стільки засвоєння певної суми законів, приписів і норм, скільки готовність у подальшій професійній діяльності до здобуття фахових знань. Безперечно, у світлі вищезазначеного особливого значення набуває підготовка студентів до самоосвітньої діяльності, що є найважливішою умовою забезпечення неперервності навчання.

Самоосвіта як педагогічна категорія розглядалась спершу як додаток (доповнення, підсистема, частковий прояв) категорії освіти і застосовувалась для розв’язання конкретних освітніх завдань: формування волі, боротьби з недоліками, розумового самовдосконалення (Вєдєнов А.А., Ріверс С.М., Екземплярський В.М.). Ідея взаємозв’язку освіти та самоосвіти знайшла свій подальший розвиток у роботах Арета А.Я., Бодальова А.А., Ковальова А.Г. та ін.

Дослідження проблеми самоосвітньої діяльності студентів потребує насамперед проведення логіко-семантичного аналізу поняття «самоосвіта». Цей термін увійшов до російської та української мов у 30 – 60-х рр. ХІХ ст. Поява в цей період у лексиці слів із першою займенниковою частиною «само» зумовлена позамовленєвими чинниками, а саме: «особливою увагою до будь-яких проявів духовних процесів окремої особистості та до розвитку активної діяльнісної першооснови загально-політичного життя» [1, 300]. Ожегов С.І. у «Словаре русского языка» тлумачить самоосвіту як «набуття знань шляхом самостійних занять, без допомоги викладача» [2]. Ширшим є визначення, подане у Великій Радянській Енциклопедії: «Самоосвіта – самостійна освіта, отримання системних знань у певній галузі науки, техніки, культури, політичного життя та ін., яка передбачає безпосередній інтерес особистості в органічному поєднанні із самостійністю у вивченні матеріалу» [3]. За «Українським педагогічним словником» С. У. Гончаренка (1997) «самоосвіта – освіта, яка набувається в процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Самоосвіта є невід’ємною частиною систематичного навчання в стаціонарних закладах, сприяючи поглибленню, розширенню і більш міцному засвоєнню знань» [4, 296]. Науковці Сєріков Г.Н., Громцева А.К., Підкасистий П.І., Половнікова Н.А. розмежовують поняття «самостійна робота» та «самоосвіта».

За Касьяненком М.Д., самоосвіта – цілеспрямований процес самостійного оволодіння цілісною системою знань і умінь, поглядів і переконань, прогресивним досвідом у певній сфері діяльності під впливом особистих та суспільних інтересів [5]. Громцева А. К. розглядає самоосвіту як цілеспрямовану систематичну пізнавальну діяльність самої особистості, яка керується вказаною діяльністю з метою вдосконалення своєї освіченості [6]. Категорійні ознаки цілеспрямованості та систематичності вказують на керований характер самоосвіти, що в свою чергу свідчить про її відмінність від інших типів самостійних робіт, які організовуються вчителем у навчально-виховній діяльності. У даному тлумаченні підкреслюються також мотиви такої діяльності: внутрішні потреби особистості та її власне бажання.

Різні підходи до визначення самоосвіти дозволяють розглядати це поняття як:

 форму отримання та поглиблення знань (Бичкова Г.Б., Лєбєдєв С.);

 процес розвитку інтелектуальних якостей та розумових здібностей (Кочетов О.І.);

 вид пізнавальної діяльності (Пшебильський П.Г., Гончаров І.Ф., Косенко Н.В.,);

 засіб саморозвитку творчої першооснови особистості та корегування її розумової діяльності (Рувінський Л.І.).

Аналіз зазначених трактувань поняття самоосвіти дозволяє виокремити різні підходи до його тлумачення. Розглядаючи самоосвіту як форму пізнавальної діяльності, що характеризується активністю, самостійністю, добровільністю та спрямованістю на розвиток сил та здібностей, формування культури розумової праці, можемо вказати, що одним із завдань сучасної юридичної освіти є формування вмінь та навичок інтелектуальної діяльності майбутніх фахівців.

Аналіз педагогічної літератури та практики свідчить про труднощі в підборі потрібного матеріалу та роботі з текстами різноманітного змісту, запам’ятовуванні значного об’єму інформації, плануванні навчального часу, написанні навчально-дослідних робіт; у багатьох студентів практично відсутні навички роботи з науковою літературою загалом і професійно зорієнтованою зокрема.

Таким чином, самоосвітньою діяльністю можемо назвати процес духовного, інтелектуального становлення, розвитку майбутнього юриста, який відбувається під впливом організаційно-педагогічних та соціально-психологічних факторів. Організація роботи з формування у студентів самоосвітніх навичок є запорукою успішної освітньої діяльності, а відповідно такою, що підвищує якість підготовки майбутніх фахівців.