Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Документы

Содержание К новому пониманию структуры права Правовий статус журналіста у виборчому процесі в україні Воля суб’єктів як умова виникнення, існування та припинення трудових правовідносин Податкове право як самостійна галузь права: проблема визнання Характеристика и содержание наказания в уголовном праве «белой» россии Политическая полиция в механизме государства Справедливість та рівність як ключові принципи розуміння природного права

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
• Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.

Література:

1. Конституція України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
   
2. Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 року // Голос України. – 2010. – 04.12.2010. – № 229 – 230.
   
3. Про військовий обов’язок і військову службу : Закон України від 25 березня 1992 року № 2232-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – Ст. 385.
   
4. Про ратифікацію Європейської конвенції про громадянство: Закон України від 20 вересня 2006 року № 163-V // Офіційний вісник України. – 2006. – № 41. – 25 жовт. 2006 року. – Ст. 2720.
   
5. Балакина А.П. Гражданство и резидентство как элементы правового статуса налогоплательщика // Финансовое право. – 2004. – № 5. – С. 17.
   
6. Денберг Р.Л. Международное налогообложение. – М., 1997. – С. 25.
   
7. Черниченко С.В. Курс международного права. В 7 т. Т. 3. – М., 1989. – С. 81.
   

Горобец Константин

К НОВОМУ ПОНИМАНИЮ СТРУКТУРЫ ПРАВА

Традиционные вопросы общетеоретической юриспруденции, обычно укладывающиеся в пространство проблематики «догмы права» все чаще становятся предметом научной рефлексии. Это не в последнюю очередь связано с тем, что юриспруденция пытается выйти на новые уровни постижения бытия права и государства, находящиеся за рамками их монистических толкований и прочтений.

Одна из классических (но далеко неоднозначных) правовых категорий – структура права. В советские времена структура права по сути отождествлялась с системой законодательства, что, отчасти, связано с фундаментальными разработками С. С. Алексеева [1]. К сожалению, такое видение структуры права перекочевало в учебные курсы теории государства и права и проблем теории государства и права. Несложно заметить, что подобная трактовка структуры права превращается в некую традицию.

В то же время, такое понимание структуры права вызывает ряд вопросов. Во-первых, каким образом соотносятся между собой понятия «структура права», «система права» и «правовая система»? Во-вторых, может ли структура права существовать вне его системы, или же структурные компоненты права – это его системные компоненты? В-третьих, могут ли в праве существовать феномены, выходящие за рамки его структурного и системного измерения? Все эти вопросы, несмотря на их кажущуюся догматичность, представляются важнейшими с точки зрения осмысления специфики современного права, поскольку в них сосредотачиваются ключевые проблемы его бытия, действия и развития.

Рассмотрение вопросов структуры права в современных исследованиях так или иначе выводит на его систему [2], а зачастую понятия «структура права» и «система права» применяются как синонимы и легко заменяют друг друга [3]. Тем не менее, под структурой права понимают его внутреннее строение, характеризирующееся обязательным наличием неотъемлемых, константных, закономерно присутствующих и увязанных между собой (т.е. связе- и строеобразующих) элементов [3, с. 13]. В любом случае, описание структуры права в новейших исследованиях ограничивается либо обоснованием его деления на отрасли, либо обоснованием возникновения новых отраслей или институтов права.

Традиционное понимание структуры в философии – ее трактовка как инвариантного аспекта системы. По большому счету, диалектическое понимание структуры предполагает, что она обуславливает внутреннее стабильное инвариантное строение системы, в то время как ее элементы образуют внешнее вариативное строение. Структура и система, следовательно, неразрывны и немыслимы друг без друга.

Любой системный объект, в том числе и право, должен трактоваться в измерении его структурности. Рассматривая эту проблему в плоскости соотношения системы права и системы законодательства, большинство исследователей говорит о том, что система права отражает внутреннее строение права, в то время как система законодательства – внешняя форма выражения и закрепления системы правовых норм [4, с. 405]. Эта позиция достаточно распространена и прослеживается во многих учебных курсах, где под системой права понимают его внутреннюю структуру.

Возникает достаточно серьезная проблема: система права отождествляется с его структурой. Однако этим вопрос не исчерпывается. Обозначив границы структуры и системы права в их традиционном понимании, мы неизбежно сталкиваемся с тем, что право существует и за этими границами, иными словами – вне пределов своей системы и структуры, поскольку очевидно, что право не тождественно ни системе его источников, ни, тем более, системе законодательства.

Для понимания того, какой смысл необходимо вкладывать в структурное измерение современного права, необходимо обратиться к современным учениям, непосредственно изучающим такие общественные структуры как право.

Для множества современных социологических теорий и философских течений категория структуры является не только ключевой, но и определяющей весь ход теоретических построений и философского конструирования. Помимо классического структурализма, сосредоточенного в социологических учениях Э. Дюркгейма, М. Вебера, П. Сорокина, Т. Парсонса и пр., структуры оказались в центре внимания поструктуралистских концепций в философии (Ж. Деррида, Ж. Делез, У. Эко, поздний М. Фуко), заложивших основу для развития постмодернизма, а также социологических исследований Э. Гидденса и П. Бурдье – двух ключевых фигур в современной социологической теории.

Структурализм и постструктурализм – важнейшие направления современной социологии, пытающиеся представить целостное видение общества, его функционирование и развитие. И если философский постструктурализм не имел своей целью дать какое-либо знание или создать качественно новую методологию, то социологические концепции Э. Гидденса и П. Бурдье представляют значительный интерес в контексте понимания того, как существует структура права, что позволяет ей существовать в рамках его системы или же вне этих рамок и т.д.

Прежде всего, необходимо обозначить, что структура, начиная со времен Т. Парсонса, четко обозначила свое самостоятельное, вне-системное бытие. Структуры в классическом структурализме рассматриваются как результаты конструирования аналитических элементов, лишенных конкретно-исторического смысла, безотносительных к определенному историческому периоду или эмпирическим обстоятельствам. Во многом такая трактовка перекликается с тем, что мы видим в юриспруденции: структура права мыслится как некая конструкция отраслей, институтов права, правовых общностей и их разновидностей, часто без рассмотрения их непосредственного наполнения нормативами. Структура, таким образом – это некая идеальная модель, или, говоря словами Н. Лумана – проекция смысла до неопределенности [5, с. 36].

По большому счету, именно такая трактовка структур привела к возникновению постструктурализма в социологии, основная проблематика которого вращается вокруг ключевого тезиса о том, что в структурализме структуры словно живут своей отдельной жизнью, а человек рассматривается всего лишь как фигурка на шахматной доске, пассивная, бесформенная материя, которой структуры предоставляют готовые формы и формулы поведения [6, с. 99]. И действительно, понимание права сегодня во многом структуралистское: при рассмотрении вопросов о его системе, структуре, признаках субъект правовой жизни, ровно как и сама правовая жизнь, словно остается «за кадром», отдельно от права.

Преодоление этого противоречия, поворот социальных структур (в том числе и права) к субъекту, то есть реальному участнику правовой жизни, связано, по мнению Э. Гидденса, с различением структуры и системы. Структуры предполагают существование, во-первых, знаний со стороны субъектов, во-вторых, социальных практик, организованных через рекурсивную мобилизацию и разверстку этого знания; в-третьих, способностей, необходимых для осуществления этих практик. Соединяя эти три компонента, мы получаем структуру как органическое сплетение знания и мгновения его опредмечивания в действии [7, р. 37]. Сопоставляя структуры и системы, социолог использует аналогию «язык-речь». Во-первых, речь, как и структура, всегда ситуативна, то есть локализирована в пространстве и времени, в то время как язык виртуален и находится во вневременном континууме. Во-вторых, речь предполагает наличие субъекта, ее говорящего, как и структура нуждается в субъекте, ее активирующего; язык – безсубъектный: даже если он воспроизводится, в нем не происходят семантические, грамматические или орфоэпические изменения. Наконец, в-третьих, речь всегда предполагает наличие другого, ровно как и структура предполагает направленность вовне, а язык не является результатом намерений субъекта и не ориентирован ни на что [8, с. 40].

Таким образом, образуется парадоксальный с точки зрения диалектики вывод: система – это более узкое, чем структура, понятие. В своем действии и многообразии структуры существуют независимо от систем и это – специфическая черта современного общества.

В контексте правового развития вопрос о структуре права связывается, таким образом, не только с существованием нормативной его составляющей. Структура и система права – разные плоскости его существования, поскольку структурность права выражается в его свойстве быть склонным к упорядочиванию и институционализации. Структура права – это не столько совокупность его структурных компонентов, сколько то, что позволяет ему существовать в конкретных измерениях пространства и времени, а в самом широком контексте структура права позволяет праву действовать вне системных рамок. Исходя из этого, можно, следуя за выдающимся философом права Н. Н. Алексеевым, понимать под структурой права единство его догмы, субъекта и ценностей, дополнив ее субъективным срезом, проявляющимся в виде правовой ситуации. Соотношение системного и структурного видения права в рассмотренной трактовке этих категорий предстает как соотношение центра (правовая система) и той сферы отношений, ситуаций, событий, которые возникают, развиваются и прекращаются под влиянием этого центра

Литература:

1. Алексеев С. С. Структура советского права / С. С. Алексеев. – М. : Юрид. лит., 1975. – 264 с.

2. Киримова Е. А. Правовой институт :теоретико-правовое исследование : Автореф. дисс. … канд. юрид. наук ; спец. 12.00.01 – Теория права и государства ; История права и государства ; История политических и правовых учений / Е. А. Керимова. – Саратов, 1998. – 23 с.

3. Азми Д. М. Историко-теоретический и методологический анализ структуры права : Автореф. дисс. … д-ра юрид. наук ; спец. 12.00.01 – Теория и история права и государства ; История учений о праве и государстве / Д. М. Азми. – М., 2011. – 45 с.

4. Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс) : Учебник / О. Ф. Скакун ; пер. с укр. – Х. : Эспада, 2007. – 840 с.

5. Луман Н. Понятие общества / Николас Луман // Проблемы теоретической социологии. – СПб. : Петрополис, 1994. – С. 25-42.

6. Соболевська М. Неофункціоналістські та постструктуралістські теорії у сучасній соціології : Навч. посіб. / Марина Соболевська. – К. : Дух і літера, 2010. – 164 с.

7 . Giddens A. Constitution of Society / Antony Giddens. – Cambridge : Cambridge University Press, 1984. – P. 37.

8. Керимова Л. М. Теория структурации Э. Гидденса: методологические аспекты / Л. М. Керимова, Т. Х. Керимов // СОЦИС (Социологические исследования). – 1997. – № 3. – С. 40.


Дашковська Анна

ПРАВОВИЙ СТАТУС ЖУРНАЛІСТА У ВИБОРЧОМУ ПРОЦЕСІ В УКРАЇНІ

Правові засади професійної діяльності журналістів визначені багатьма нормативно-правовими актами України, серед яких Конституція України, закони України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», інші. Під час проведення виборів в Україні, засоби масової інформації та журналісти, як учасники, набувають особливого правового статусу, специфічні права та обов’язки. Законом України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» встановлено, що журналіст – це творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов’язки в засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) – відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій України. Під час виборчого процесу, виконуючи усі професійні функції, журналіст працює із специфічною інформацією, пов’язаною із виборами, умови збирання, одержання, створення і підготовки для ЗМІ якої регулюються спеціальними нормами виборчого законодавства. Так, серед основних принципів виборчого процесу, закріплених у спеціальних законах про вибори, є принципи публічності і відкритості виборчого процесу, який передбачає що підготовка і проведення виборів депутатів здійснюються публічно і відкрито. Саме засоби масової інформації, журналісти засобів масової інформації у першу чергу забезпечують виконання цього принципу на практиці.

Конституцією України встановлено, що кожному громадянинові України незалежно від його професії гарантується право на свободу думки і слова, не вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. У цьому контексті особливу увагу необхідно привернути до професійно-етичного поводження журналіста із інформацією, яка набуває особливої цінності під час виборів. Під час агітаційної стадії саме отримана журналістами та розповсюджена у ЗМІ інформація спонукає виборців голосувати за чи проти певних кандидатів. Серед засад журналістської діяльності необхідно підкреслити принципи журналістської діяльності, пов’язаної із збиранням, одержанням, створенням і підготовкою для ЗМІ інформації про вибори. В першу чергу це принцип чесного та об’єктивного поводження із фактичними даними, отриманими із перевірених джерел. По-друге – це принцип обов’язкового професійного аналізу отриманої інформації та, у разі необхідності, залучення спеціалістів для її детальної обробки. Будь-яка інформація, з якою працює журналіст, повинна бути ним об’єктивно проаналізована, оцінена, у разі необхідності – певним спеціалістом у сфері, до якої ця інформація має безпосереднє відношення, і тільки після проведення усіх цих заходів передана до засобу масової інформації для подальшого її розповсюдження.

Задля виконання перелічених вище функцій, журналісту перш за все необхідна гарантована соціальна підтримка держави, яка б забезпечувала його повну незалежність, як професійну, так і економічну. Статтею 12 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» встановлені особливості соціального захисту журналістів з урахуванням специфіки журналістської діяльності. Серед таких особливостей законодавцем підкреслені специфічні риси та умови журналістської діяльності. Такими рисами та умовами є:

– творчий характер, інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умов жорсткої регламентації редакційного і технологічного циклу підготовки та випуску видань і програм;

– суспільно впливове за наслідками значення роботи, висока соціальна відповідальність за свою працю та її результати;

– постійно значне морально-психологічне навантаження і напруженість, виконання службових обов’язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях;

– систематичне перебування у відрядженнях та роз’їздах, включаючи відрядження до місць надзвичайних подій, професійна творча діяльність в екстремальних умовах, виконання спеціальних завдань з ризиком для здоров’я і життя;

– необхідність здійснювати власний творчий пошук нової потрібної інформації та її джерел, наявність об’єктивних і суб’єктивних труднощів та перешкод у добуванні інформації;

– прояви морально-психологічного тиску, погрози та безпосередні загрозливі дії проти журналіста у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків.

Важливе значення щодо забезпечення діяльності журналістів на сучасному етапі має Закон України від 13 січня 2011 року «Про внесення змін до Закону України «Про інформацію», що набрав чинності 10 травня 2011 року, яким Закон України «Про інформацію» викладено в новій редакції. Відповідно до статті 24 вказаного Закону забороняється цензура, тобто будь-яка вимога, яка спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, яка передбачає узгодження інформації про її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації. Водночас ця заборона не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону, а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації.

Слід зазначити, що у разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. Суд враховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди. Умислом журналіста та/або службової особи засобу масової інформації є таке їх/її ставлення до поширення інформації, коли журналіст та/або службова особа засобу масової інформації усвідомлювали недостовірність інформації та передбачали її суспільно небезпечні наслідки.

Таким чином, сучасні зміни законодавства України пов’язані із тенденцією посилення гарантій журналістської діяльності, безумовно, є позитивною ознакою становлення та впровадження в Україні громадянського суспільства.


Довжич Катерина

ВОЛЯ СУБ’ЄКТІВ ЯК УМОВА ВИНИКНЕННЯ, ІСНУВАННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН

Воля в праві та в різних його галузях має величезну, іноді, вирішальну роль, хоча досі питання впливу свободи вибору суб’єктів на виникнення, існування та припинення певних правовідносин досліджено недостатньо.

Виступаючи невід’ємною складовою людського способу буття, воля є його фундаментальною характеристикою. Як загальнонаукова категорія вона вивчалася філософією, психологією, правом та іншими науками. У вітчизняній науковій літературі велика кількість робіт присвячені різним аспектам зазначеної проблеми. Зокрема, аналіз державної волі – предмет дослідження В.А. Ойгензіхта, Д.А. Керімова. Воля як сторона суб’єктивного фактора соціального розвитку аналізується в працях Ю.Ю. Вейнгольда, А.Ф. Плахотного, В.В. Шаронова, Г.Є. Глезермана. На активно-діяльнісну природу волі звертають увагу В.А. Ойгензіхт, А.Г. Спіркін, А.Ф. Плахотний, В.І. Селіванов, В.І. Шинкарук та ін. Визначенню місця і ролі волі в духовному світі особистості приділяють увагу Б.В. Сафронов і А.І. Дорогова. Ціннісний аспект волі досліджується в працях С.Л. Рубінштейна, Ф.Е. Василюка, В.А. Іваннікова. Спеціальні роботи, присвячені аналізу волі як фактору життєдіяльності суспільства написані Ю.Ю. Вейнгольдом, Л.Ф. Корецькою, А.П. Посівною. Специфічні риси волі: здатність суб’єкта мобілізувати свої можливості для подолання перешкод досягнення поставлених цілей; її регулятивна здатність; свідомий, цілеспрямований характер активізації волі, опосередкованість волі потребами, інтересами та цілями суб’єкта – досліджуються в роботах В.І. Селіванова, М.М. Філіппова, С.Л. Рубінштейна, Д.А. Керімова, В.А. Ойгензіхта та ін. Особливістю вищевказаних робіт є те, що воля розглядається, перш за все, як індивідуально-психологічний феномен. На думку цих дослідників, свідома, цілеспрямована, предметна діяльність складає родовий характер людини, є фундаментальною характеристикою людського буття.

Багато правових понять та категорій безпосередньо визначаються відповідними філософськими категоріями та визначеннями. До них, зокрема, відноситься й така складна та багатогранна категорія як воля суб’єкта правовідносин. З точки зору філософії воля є духовним актом, завдяки якому підтверджується певна цінність або прагнення до чогось. Воля може бути спрямована тільки на щось суб’єктивно цінне, тому вона залежить від індивідуальної субординації цінностей. Вольовий мотив та, як наслідок, цінність або становище речей, що має цінність, виявляється у межах конкретної ситуації. Від сили вольового мотиву залежатиме, чи буде воля мати своїм наслідком певну дію, чи ні. Воля як духовний акт є завжди вільною дією, тобто може обирати серед різноманітних варіантів той, що найбільш відповідає життєвим потребам людини. З часів античної філософії воля виділяється як одна з трьох найважливіших сфер людської душі: розум – почуття – воля. Пильний інтерес до проблеми волі простежується протягом усієї історії філософії. Воля – властивість людини, що полягає в його здатності свідомо управляти своєю психікою і вчинками. До того ж вона виявляється в подоланні перешкод, що виникають на шляху досягнення свідомо поставленої мети. Воля – це здатність людини керувати своєю поведінкою, мобілізовувати всі свої сили на досягнення поставлених цілей, це усвідомлені дії людини, засновані на її особистому світогляді.

Але не тільки філософія безпосередньо впливає на розкриття сутності правових положень, але й інші галузі науки, наприклад, психологія. Однак, як слушно зауважують деякі вчені, на цей аспект психології юристи звертали увагу дуже мало. Більш того, у певному сенсі виник розрив між дослідженнями психологів та юристів, що у випадку дослідження вольових правових категорій, на наш погляд, є неприпустимим. З позицій вітчизняної психології воля – це функція людської психіки, що проявляється, насамперед, у владі над собою, у можливості керувати своїми діями й свідомому регулюванні своєї поведінки. Це здатність людини діяти у напрямі свідомо поставленої мети, долаючи внутрішні перешкоди (тобто свої безпосередні бажання і прагнення). Тобто, вольова дія суб’єкта пов’язана з потребами, але не випливає з них безпосередньо.

Воля нерозривна з характером людини і відіграє значну роль у процесі її формування як особистості. Вважається, що характер поряд з інтелектом є основою вольових процесів. Саме тому в сучасності проблема виховання волі має велике значення для педагогіки.

Думається, що розуміння такого складного явища як воля суб’єкта можливо тільки на підставі поєднання філософського, психологічного, педагогічного, етичного та правового тлумачення волі.

В межах різних правовідносин у залежності від їх особливостей та суб’єктного складу учасників воля проявляється по різному. Так, наприклад, державна воля є особливим суб’єктивним регулятивним процесом, що знаходить своє втілення та закріплення у правових нормах. Важливе місце відводиться волі у погодженні, у виборі певного варіанта поведінки. Не менш важливою є співвідношення волі та волевиявлення суб’єктів у правочині. У діяльності юридичної особи визначальною буде колективна воля суб’єктів, що входять до складу засновників або органів її управляння. Центральне місце має визначення питання щодо формування волі суб’єкта при скоєнні протиправних дій та вчинків, адже від цього залежатиме ступінь його відповідальності: з урахуванням регулятивного розуміння волі можна зрозуміти зміст поняття «вина» та його форми та цьому підґрунті удосконалити практику застосування інституту відповідальності, удосконалити чинне законодавство.

Останнім часом дуже незначна кількість юридичних наукових робіт була присвячена питанням волі. Більшість з таких досліджень проводилася у кримінальному праві, хоча по слушному зауваженню О.А. Красавчикова, проблеми волі та меж волевиявлення суб’єктів не останнє значення мають і для приватних галузей права, таких як цивільне та трудове.

У трудовому праві категорія волі міститься у всіх без винятку правовідносинах, починаючи з моменту реалізації права суб’єкта на працю, його існування та зміні змістовного характеру цих відносин, закінчуючи їх припиненням. Не дивлячись на те, що в законодавстві досить часто зустрічається посилання на волю суб’єктів (наприклад, ст.ст. 5, 21, 22, 31-33, 37-39, 39-1 КЗпП України, тощо), легальна дефініція волі відсутні, що обумовило її невизнання деякими вченими у якості правової категорії.

Зараз можна виділити декілька основних підходів до змісту філософсько-правової категорії «воля», зокрема, у науці трудового права України:

1. Воля як подолання перешкод, як зусилля. «Для усіх вольових проявів характерною є одна загальна ознака – свідома боротьба особи з труднощами, що виражається у цілеспрямованому регулюванні поведінки, діяльності» [1, 4]. При виконанні трудових обов’язків працівник повинен добросовісно виконувати доручену йому трудову функцію, чітко дотримуватися технологічних правил та норм, правил внутрішнього трудового розпорядку, тощо. Це, безперечно, вимагає певних вольових зусиль, цілеспрямованого регулювання власної поведінки.

2. Воля як здібність. В енциклопедичних словниках підкреслюється саме таке визначення: «Воля – це здатність свідомо виконувати доцільні дії». Розуміють волю як здатність втілити в життя те, що вважається доцільним. Наприклад, у трудових відносинах працівник не зобов’язаний виконувати розпорядження або накази роботодавця, якщо вони не передбачені трудовим договором (контрактом), суперечать приписам законодавства, порушують права та свободи безпосередньо працівника, або інших суб’єктів. Крім того, працівник може відмовитися виконувати роботу та взагалі розірвати трудовий договір за власним бажанням у випадках порушення роботодавцем норм з охорони праці.

3. Воля – причина, сумарний підсумок усіх причин, особлива ланка, причинно-наслідковий зв’язок. При сумлінному виконанні працівником трудових обов’язків роботодавцеві належатиме право проявити свою волю шляхом застосування заохочень, преміювання працівника, або запропонувати працівникові підвищення по службі або призначення на вищу посаду. Або, навпаки, при систематичному порушенні працівником трудових обов’язків, неодноразовому застосуванні до нього заходів дисциплінарного впливу, роботодавець має проявити свою волю шляхом ініціювання процесу звільнення працівника за підставами та у порядку, передбаченому КЗпП України.

4. Воля – бажання, погодження. Саме цієї концепції більш за все дотримується юридична наука, яка під вольовим елементом вини розуміє «бажання», а під волею суб’єктів, що є сторонами договору – погодження. Що за своєю внутрішньою суттю означає одне й те саме: погодження – відповідність побажанню. Саме бажання особи працювати за певною спеціальністю є рушійною силою, що спричиняє виникнення або припинення трудових відносин, а погодження сторін лежить в основі укладення або зміни умов трудового договору.

5. Воля як цілеспрямованість, тобто свідомість дій, вчинків, поведінки, які спрямовані на певну мету. Так, ціллю трудової діяльності з боку працівника є виконання роботи, обумовленої у трудовому договорі, за певною посадою, професію, кваліфікацією та отримання за це заробітної плати. А ціллю роботодавця, як правило, є досягнення певного господарсько-економічного результату діяльності підприємства, установи або організації.

Коли ми говоримо про конкретне трудове відношення ми маємо на увазі відносини, що охоплені єдиним вольовим, регулятивним процесом, який не тільки направляє дії суб’єктів, а й виник на підставі трудового договору – акту вольової правомірної дії. У вольових, конкретних відносинах між працівником та роботодавцем виробничі відносини знаходять своє відображення. Норми трудового законодавства закріплюють та регулюють ці відносини, надають їм певну правову форму (трудовий договір). Іншими словами вольове відношення працівника та роботодавця стає юридичним, коли воно врегульовано законом (державною волею). Трудові відносини є наслідком вольових актів людей та не можуть бути відірвані від їх поведінки. Трудовий договір є специфічною юридичною формою, у якій проявляються вольові дії працівника та роботодавця; це акт вираження їх спільної волі; це зобов’язання, до виконання якого примушує їх держава, встановлюючи у Кодексі законів про працю України обов’язкові правила поведінки учасників трудового відношення.

Отож воля – це така властивість суб’єктів, що виникає, розвивається, виявляється і здійснюється в самій діяльності, і без якої діяльність неможлива.

Література:

1. Селиванов В.И. Воля и ее воспитание. – М. : Знание, 1976.


Жадько Вікторія

ПОДАТКОВЕ ПРАВО ЯК САМОСТІЙНА ГАЛУЗЬ ПРАВА: ПРОБЛЕМА ВИЗНАННЯ

В умовах постмодерну політико-правовий розвиток суспільства тісно пов’язаний зі зростанням ролі держави у багатьох сферах. При цьому, властива сьогоденню тенденція перманентної демократизації немислима поза правовим оформленням буття та розвитку суспільства і держави. У зв’язку з цим, на тлі правової реальності нині спостерігаються процеси динамічного розвитку, у т.ч. у формі утворення нових галузей права.

Тенденцією розвитку системи права С.С. Алексєєв називає процес постійного накопичення нормативного матеріалу та розподіл його за структурними блоками – інститутами, галузями. Саме однією з таких сучасних тенденцій, на нашу думку, є формування податкового права як самостійної галузі права.

В основі класифікації галузей права теорія традиційно покладає два наріжні камені: предмет правого регулювання та метод правового регулювання.

На нашу думку, предметом податкового права сучасної держави є: по-перше, група однорідних відносин між державою та юридичними і фізичними особами у зв’язку зі встановленням та стягненням податків та загальнообов’язкових платежів у загальнодержавний та місцеві бюджети, а також спеціально утворені фонди; по-друге, здійснення податкового контролю з боку уповноважених державних органів; по-третє, притягнення порушників податково-правових норм до відповідальності.

Основним правовим методом податкового регулювання виступають державно-владні приписи з боку органів влади у сфері оподаткування. При цьому, сучасні умови розвитку світової економіки та національних ринкових економік вимагають використання не тільки імперативних методів регулювання, а й диспозитивних, адже сучасна держава має своїм основним завданням захист прав та свобод людини, приватної власності, свободи підприємницької діяльності.

Правовий метод регулювання відображає зміст галузі з точки зору способу впливу даної галузі на відносини, що регулюються. Таким чином, галузевий метод розкривається як спосіб впливу галузі на поведінку людей, спосіб організації правових зв’язків учасників відносин, що регулюються.

Як і для усього публічного права в цілому, для податкового права характерне превалювання в методі правового регулювання такого елементу, як припис (позитивне зв’язування). Специфікою методу податкового права є конкретний зміст, а також коло органів, уповноважених державою на владні дії.

Податкові відносини регулюються державою на базі постулатів економічної теорії. При цьому, однак, в першу чергу, ці відносини є правовими, адже вони врегулюються податковими нормами.

Використання функціонального підходу при вивченні галузі права дозволяє відокремити галузі, які відповідають певним функціям сучасної держави. Наприклад, виокремлення податкової функції сучасної держави у самостійну, дозволяє виділити податкове право як окрему галузь права. Це саме стосується й таких функцій сучасної держави як екологічна (екологічне право), інформаційна (інформаційне право), соціальна (право соціального забезпечення). Але, якщо взяти до уваги економічну функцію сучасної держави, то незважаючи на самостійний напрям діяльності держави, її правовою основою є і цивільне, і господарське, і фінансове, і, певною мірою, адміністративне право. Таким чином, функціональний підхід може мати місце, але, все ж, його не варто абсолютизувати.

Зважаючи на сучасні тенденції світу в епоху глобалізації, які впливають також і на систему права, вельми обґрунтованою видається думка про існування або ж утворення в майбутньому податкового права (як і самостійної галузі європейського права). Країни Європейської спільноти намагаються гармонізувати податкове законодавство, виходячи з основної мети ЄС, встановлюють форми податків, властиві усім країнам співтовариства. Так, за період останніх майже тридцяти років прийнято 38 директив Європейського співтовариства тільки з питань гармонізації податку на додану вартість, 30 – з питань гармонізації акцизних зборів, 4 – з питань гармонізації збору з капіталу.

Усе вищевказане дозволяє сформулювати визначення податкового права як сукупності правових норм, які регулюють суспільні відносини щодо встановлення та стягнення податків, загальнообов’язкових платежів, а також відносини, які виникають при здійсненні податкового контролю з боку уповноважених державних органів та притягнення порушників податково-правових норм до відповідальності.

Отже, підсумовуючи викладене, слід зазначити, що податкове право цілком справедливо претендує на роль самостійної галузі права, що підтверджується наявністю специфічного предмета і метода, тенденцією до кодифікації у багатьох країнах норм податкового права у формі окремого нормативного акта – податкового кодексу, що є закономірним наслідком процесу зростання ролі оподаткування як важливої засади наповнення державного бюджету в умовах ринкової економіки.


Зайнутдинов Динар

ХАРАКТЕРИСТИКА И СОДЕРЖАНИЕ НАКАЗАНИЯ В УГОЛОВНОМ ПРАВЕ «БЕЛОЙ» РОССИИ

«Социальное назначение наказания состоит в том, что оно на протяжении многих лет рассматривается как одно из средств борьбы с преступностью, специфический и весьма жесткий регулятор поведения людей, вступающих в конфликт с уголовным законом» [1, 181], – так описывает назначение наказания доктор юридических наук, профессор Б.В. Яцеленко. Особый характер и содержание наказание приобретает во время наступления чрезвычайных условий в обществе. В уголовном законе периода внутренней войны, в связи с обострением общественных отношений, падением морали и нравственности, наказание, как явление социально-правовое, принимает руководящие начала, обличаясь в жесткие формы. Вместе с этим наказание начинает выступать как средство политической борьбы против оппозиции, предупреждая и пресекая всевозможные нелояльные режиму политические группы.

Период Гражданской войны характерен процессами давления различных идеологий на государственную и общественную жизнь. Достигая статуса доминанты в государственно-правовой области, идеология получала основную возможность – воздействовать на формирующееся законодательство, в том числе и уголовное. В соответствии с доктринальными положениями укрепившейся идеологии, наказание, как социально-правовое явление, приобретало крен в сторону либо боَльшей гуманизации, либо ужесточения.

Таким образом, согласно идеями социализма марксистско-ленинского толка в большевистской России уголовное право получило специфический характер чрезмерной идеологизации и политизированности, что в свою очередь отразилось на сущности и видах наказаний. Так, «Руководящие начала по уголовному праву РСФСР» [2, 57-60] перечисляли следующие виды наказаний, специфические для большевистской России: внушение; выражение общественного порицания; принуждение к действию, не представляющему физического лишения (например, пройти известный курс обучения) [изучение социалистической политграмоты – Д.З.]; объявление под бойкотом; исключение из объединения на время или навсегда; лишение политических прав; объявление врагом революции или народа; объявление вне закона и другие. Отчетливо прослеживается связь с идеологий и ее воздействие на наказание. В целом преступления, в советском праве периода Гражданской войны, делились на простые и контрреволюционные. Последние можно было толковать довольно широко, в этой связи применяемое наказание утрачивало определенность. Так доктор юридических наук, профессор И.А. Исаев отмечает: «Такая мера, как объявление вне закона, применялась и к отдельным лицам, и к целым организациям (в ноябре 1917 г. партия конституционных демократов была объявлена «партией врагов народа»). Свободный выбор наказаний предоставлялся ревтрибуналам постановлением Наркомюста в июне 1918 г.» [3, 578]. При «свободном выборе» терялся смысл и очень часто возникала несоразмерность назначения наказания, так как на его меру «влияли социальная принадлежность преступника («принадлежащий к имущему классу» или «неимущий») и социальная направленность деяния («в интересах угнетающего класса»). К смягчающим обстоятельствам относились: принадлежность к «неимущему классу», состояние голода, нужды, невежество и несознательность» [4, 577-578].

Противовесом социалистическому праву выступила правовая система «белой» России. При доминировании в государственно-правовой идеологии «белой» России идей либеральной демократии, развитие системы «белого» уголовного законодательства основывалось на важнейших принципах уголовного права (законности, равенстве всех перед законом, гуманизма), что приводило к максимальному смягчению наказания, то есть заменой смертной казни лишением свободы. Сами большевики, заявляли, например, в отношении колчаковского режима, что правительственные «тюрьмы были переполнены» [5, 148]. Это является косвенным свидетельством гораздо меньшего количества вынесенных смертных приговоров по сравнению с большевистской Россией.

Главное отличие всей правовой системы «белой» России от большевистской заключается в том, что «белые» режимы не пытались создать принципиально новой правовой системы, а лишь совершенствовали старую, давая ей возможность эволюции, с сохранением лучших традиций российского права, подводя его под требования демократического правового государства. Так, на «белом» Юге «Временное Положение об управлении губерниями и областями, занимаемыми войсками Добровольческой Армии», обладающее конституционными полномочиями в первом разделе устанавливало: «В областях, занимаемых добровольческой армией, сохраняют силу законы, действовавшие на территории Российского Государства до 25 октября 1917 г., с изменениями, вытекающими из настоящего Положения, а равно из имеющих быть изданными на основании его закона» [6]. Таким образом, на территории «белого» Юга Положение восстанавливало действие уголовного законодательства Российской империи и Временного правительства, с изменениями и дополнениями. Сохранили свою юридическую силу, такие дореволюционные законодательные акты как: Уголовное Уложение 1903 г. (в той части, в которой оно имело свою силу); Устав уголовного судопроизводства; Устав о наказаниях, налагаемых мировыми судьями; Уложение о наказаниях уголовных и исправительных, и другие. Для их адаптации к условиям военного времени и для территорий находящихся на особом положении, на заседаниях Особого Совещания при Главнокомандующем Вооруженными Силами на Юге России А.И. Деникине, вносились соответствующие изменения и дополнения. Примером в данном случае служит изменение ряда статей в системе уголовного законодательства (Устав о наказаниях, налагаемых мировыми судьями), в отношении отдела «о краже», на заседание Особого Совещания от 11 декабря 1918 года [7].

Специального внимания заслуживает «Постановление Особого совещания об уголовной ответственности участников установления советской власти и лиц, содействовавших ее распространению и упрочению» и дополнения к нему [8] (вышедших к началу краха деникинского режима). Этот документ получил большую критику и порицание со стороны общественности и партийных организаций. Причиной являлось то, что данный нормативный акт имел характер репрессивного законодательства с жесткими санкциями в отношении наказания применяемого к «участникам установления в Российском государстве советской власти», то есть в виде «лишения всех прав состояния и смертной казни» [9]. Отрицательный характер акта отмечали и в той части, что наказания по нему было применимо к довольно широкому кругу лиц. Осуждая данный нормативный акт, князь Г.Н. Трубецкой (общественный и политический деятель, дипломат, публицист, член партии кадетов) высказал особое мнение: «… этот закон устанавливает за одну принадлежность к партии, не выразившуюся в каких-либо иных преступлениях, такую же меру наказания, как и за квалифицированные, явно преступные деяния, направленные против самих основ государственного строя. С подобным разрешением данного вопроса я не могу не согласиться как с точки зрения интересов правосудия, так и по мотивам целесообразности. […] предложенный закон является актом не столько правосудия, сколько массового террора, ибо за принадлежность к партии определена лишь одна мера наказание и при том смертная казнь, так что для суда исключается возможность входить в обсуждение индивидуальных особенностей каждого отдельного случая (например, причин, побудивших обвиняемого вступить в партию, и т.д.). Мы сами становимся на путь большевистского законодательствования» [10].

Анализируя уголовное законодательство двух крупных «белых» центров, Юга и Востока России, можно отметить, что у последнего прослеживается гораздо боَльшие требования к либерально-демократической законности. Это отчетливо видно на примере Приказов Верховного Правителя России по гуманизации способов ведения войны, личной и имущественной неприкосновенности населения. В частности, «Приказ об укреплении дисциплины в армии и повышении ответственности солдат и офицеров перед население» от 6 мая 1919 года устанавливал: «Все должно совершаться на основании закона, а в потребных случаях – по решению суда или приказа вышестоящего начальства, когда это необходимо по боевой обстановке; никакие самовольные действия отдельных лиц не допустимы» [11]. В отношении боَльшей «мягкости» уголовного законодательства Российского правительства, доктор исторических наук В.Ж. Цветков отмечает следующее: «… южнорусское законодательство на протяжении 1919 г. составлялось исходя из неотвратимости и суровости наказания не только членов РСДРП (б) – РКП (б), но и всех, кто так или иначе, добровольно, сознательно поддерживал большевистскую партию и советскую власть. Возможно, подобный радикализм диктовался результатами «красного террора», более жестокого на Юге, чем на Востоке России (из-за краткости советской власти в Сибири). Отсутствие в колчаковском законодательстве санкций в виде смертной казни можно объяснить и стремлением продемонстрировать «демократизм» перед «международным мнением», ввиду возможности «признания» Верховного Правителя России. Однако не следует утверждать, что законодательство белых правительств оставалось неизменным, и в случае «победы над большевизмом» начался бы «массовый белый террор»» [12, 125].

Необходимо отметить, что одной из целей наказания является предупреждение совершения нового преступления, из чего отчетливо видна связь наказания с воспитанием в обществе здорового ответственного правосознания. По данному поводу уместно процитировать смысловое понимание значения наказания, правоведа и «белого» идеолога И.А. Ильина: «Уголовное наказание имеет и только и может иметь одно единое назначение: принудительное воспитание правосознания. Принудить человека к наказанию значит признать, что его правосознание находится в данный момент в таком состоянии, что для него необходимо подвергнуть его обязательному, публично организованному взращиванию и укреплению; это значит признать, что он не может быть предоставлен, без дальнейших мероприятий, обычной нормальной жизни, свойственной человеку как самоуправляющемуся духовному центру…» [13. 275-276]. Именно к достижению данной цели было направлено уголовное законодательство «белой» России.

Следовательно, «белая» идеология достойна высокого признания в части стремления воспитания здорового правосознания, при котором бы каждый индивидуум отрицал возможность совершения какого-либо преступления, независимо от классовых различий, и, при котором выковывалось бы уважение общества к законности и правопорядку, не допускалось пособничество сторонникам полного развала традиционных ценностей российского народа.

Таким образом, «белое» уголовное законодательство стремилось к исполнению социальной функции наказания – восстановления нарушенного общественного порядка основанного. Вместе с этим, преследовались и три основные цели наказания: восстановление социальной справедливости, то есть восстановление нарушенных прав и свобод человека; исправление осужденного, то есть воспитание здорового правосознания, основанного на уважительном отношении к закону, установленному правопорядку, правам и интересам других лиц; предупреждение совершения нового наказания, то есть гуманными мерами предупредить совершение преступления иными лицами и не допустить рецидив ранее осужденного.

Литература:

1. Уголовное право России. Части Общая и Особенная: учеб. / М.П. Журавлев [и др.]; под ред. А.И. Рарога. / Б.В. Яцеленко. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006. – Гл. 13, § 1: Понятие и признаки наказания по уголовному праву. – С. 181.
   
2. Постановление Наркомюста РСФСР от 12.12.1919 «Руководящие начала по уголовному праву Р.С.Ф.С.Р.» / Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР. 1917-1952. М., 1953. – С. 57-60.
   
3. Исаев И.А. История государства и права России: Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2004. – С. 578.
   
4. Там же. – С. 577-578.
   
5. Былые походы: Воспоминания словацких красноармейцев – участников Великой Октябрьской социалистической революции и гражданской войны в СССР. Перевод со словацкого. Под общей редакцией и с предисловием Карякина В. Д. // Арнольд Петраш. В интернациональном отряде в Сибири.– М.: Воениздат, 1961. – С. 148.
   
6. ГА РФ. Ф. 446. Оп. 2. Д. 2. Л. 25-28.
   
7. ГА РФ. Ф. Р-439. Оп. 1. Д.86. Л. 119-122.
   
8. ГА РФ. Ф. Р-439. Оп. 1. Д.92. Л. 16-24.
   
9. Там же.
   
10. ГА РФ. Ф. Р-439. Оп. 1. Д.92. Л. 35-36.
    
11. ГА РФ. Ф. 148. Оп. 4. Д.80. Л. 24-24 об.
    
12. Цветков В.Ж. Белое дело в России. 1919 г. (формирование и эволюция политических структур Белого движения в России). М., 2009. – С. 125 (Ответственность за государственные (политические) преступления в судебной системе белых правительств в 1917-1919 гг.).
    
13. Ильин, И. Общее учение о праве и государстве / Иван Ильин. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – С. 275-276.
    

Коптелов Артем

ПОЛИТИЧЕСКАЯ ПОЛИЦИЯ В МЕХАНИЗМЕ ГОСУДАРСТВА

В современном понимание под термином «полиция» подразумевают звено государственного механизма, выполняющего возложенные на него функции путем осуществления определенной деятельности, получившей название полицейской. Сущность полицейской деятельности заключается в предотвращении и подавлении нарушения некоторых правил поведения, принятых в обществе, а при необходимости – принудительное вмешательство и применение силы. Именно в возможности применения в крайних случаях мер принуждения и заключается специфика полицейской деятельности и ее отличие от деятельности других государственных органов.

Если рассматривать государство в контексте реализации им государственной власти, включая, обеспечение регулирования внутри общества и соблюдение установленных в нем норм, а также, что самое главное, возможности использования мер принуждения, взаимосвязь полиции с государством очевидна, так как соотносится с пониманием «государства как правовой формы публичной власти, устанавливающей и защищающей определенный законодательно закрепленный правопорядок» [1, 30], в рамках которой и проявляется осуществление полицейской функции.

Любое политически организованное общество имеет полицейский аппарат, уполномоченный осуществлять полицейскую деятельность, а именно функцию обеспечения ряда задач внутреннего социального регулирования общества с возможным применением мер принуждения.

«С образованием специализированного ведомства для обеспечения от имени общества общественного порядка и основных норм, его регулирующих, наделенного правом использования силы, и образуется полиция как специальный институт, неотъемлемая часть государственного механизма, всего спектра общественных отношений и элемент политической системы общества» [2, 35].

Полицейские органы обычно делят на общую полицию как систему государственных служб по охране общественного порядка и борьбе с преступностью и полицию политическую.

Критерий такого деления предложил небезызвестный министр полиции при императоре Наполеоне Ж. Фуше, который, говоря о «высокой» и «низкой» полиции, провел различие между политической полицией, четко ориентированной на поддержание существующего государственного строя, и общей полицией, в задачи которой входит обеспечение порядка в обществе.

Перед любым государством всегда стоит проблема обеспечения политической (государственной) безопасности. Последняя понимается «как система мер, устраняющих определенные опасности для общественно-политического строя и политической власти в стране: замыслы и действия зарубежных спецслужб, нацеленных на разложение власти в стране, политическое и моральное разложение самой власти, действия властей, вызывающие возмущение населения, деятельность политических партий, экстремистских и радикальных групп, несущих угрозу существующему строю и власти, действия экстремистов-фракционеров в самой власти, появление и расползание националистических настроений и группировок в обществе» [3, 6].

Обеспечение политической безопасности страны – поле деятельности политической полиции, а основной способ действия для нее -- политический сыск, под которым понимается система мер, направленных на выявление лиц, чьи поступки и образ мыслей согласно существующему законодательству представляют опасность для государственного строя, пресечение и предотвращение деятельности этих лиц; выявление и нейтрализация лиц, групп, организаций, которые борются с существующей властью, сбор информации о них и пресечение их активности, вплоть до полного уничтожения. Если же действия самой власти угрожают существующему строю, то и власть тоже становится предметом сыска. Кроме того, дело сыска – изучение настроений и мнений элиты общества и населения.

Политическую полицию можно рассматривать как один из важнейших элементов сохранения существующей государственно-властной системы, с одной стороны, а с другой – она может играть позитивную социальную роль, став центром объединения системы поддержки государственно-правовому режиму и «посредником» между государственной властью и гражданами.

Политическая полиция становится связующим звеном между государственной властью и общественным окружением, неким уравновешивающим фактором между социальными потребностями граждан и деятельностью государства, направленной на обеспечение нормальной жизнедеятельности общества. Однако для этого полицейская деятельность должна быть направлена не только на защиту существующего режима и создание препятствий его распаду, но и способствовать его укреплению и развитию.

Преобладание политической функции полиции как основной черты полицейской деятельности в государственном механизме предполагает в организационном плане (централизацию, милитаризацию, социальной изоляцию и т.д.), в функциональном (шпионаж, жестокое обращение с гражданами, посягательство на личные свободы, слабый контроль ее деятельности и т.д.). Однако полностью исключить эту функцию не могут себе позволить даже самые либеральные режимы, поскольку совершенно очевидно, что именно политическая полиция оказывает большое влияние на уровень прочности любого действующего государственного режима.

Литература:

1. Нерсесянц В.С. Основные типы учения оправе и государстве // Вестник

академии права и управления. – 2001. – № 1.

2. Горшенева И.А. Полиция в механизме современного демократического

государства: Учебное пособие. – М.: Закон и право, 2004.

3. Макаревич Э.Ф. Восток – Запад. Звезды политического сыска: Истории,
   

судьбы, версии. – М.: ТЕРРА-Книжный клуб, 2003.


Лаб’як Ольга

СПРАВЕДЛИВІСТЬ ТА РІВНІСТЬ ЯК КЛЮЧОВІ ПРИНЦИПИ РОЗУМІННЯ ПРИРОДНОГО ПРАВА

У різні часи ті, чи інші принципи мали свої ціннісні категорії та сприймалися людством різним чином. Якщо за часів Київської Русі звичай кровної помсти був абсолютно прийнятним явищем, то сьогодні такі звичаї канули у минуле і оцінюються суспільством вкрай негативно. Щоправда, ми не можемо виключати, що принцип «око за око» поділяється певним обмеженим колом революційно терористичних угруповань.

Основним завданням природного права є створити цілісну і непорушну основу для позитивного права та діючого законодавства. Як зазначає доктор юридичних наук, професор С. Максимов, «…в найпершому наближенні право може бути визначено як виражена і закріплена у предметно-інституційних формах регулювання зовнішньої поведінки людей справедливість. При цьому правова справедливість, або природне право, не є певною субстанцією, абсолютною реальністю права, а є швидше реляційно-смисловим феноменом. Воно є тим сенсом, який виявляється й утримується у відносинах між різними суб’єктами і моментами правової реальності. У такому випадку природне право слід розуміти як еквівалент об’єктивно дійсного права, принцип людського співіснування, без дії якого неможливий ні культурний, ні соціальний, ні технічний розвиток людини».

Виходячи із цього, у своєму розвиткові природне право здобуло низку цінностей, які є елементами природно-правової доктрини. До таких цінностей сучасні дослідники відносять: справедливість, рівність, свободу, гідність особистості, права людини та правове обмеження влади .

Основою природного права визнавалася справедливість (aegllitas), з позиції якої належало оцінювати чинне право. Згідно Цицерону, сенс справедливості «полягає в тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровоковано це несправедливістю ...». З позиції справедливості слід оцінювати чинне право. Право не збігається зі справедливістю, але воно має бути відображенням справедливості. Де немає справедливості, там немає права, говорили римські юристи.

Однак низка науковців зазначають той факт, у більшості природно-правових вчень античності, Нового часу та сучасності поняття справедливості пов’язують із періодом входження суспільства у державний стан та появою позитивого права. Іншими словами, для справедливості потрібне «писане право». «Поняття справедливості пов’язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить мірилом справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування (держави)», відзначав у IV ст. до н.е. Аристотель.

Науковці-прихильники «війни всіх проти всіх» К.А. Гельвецій стверджував, що у додержавному, тобто природному стані людина може визнавати лише фізичну силу: «Вона не має у своєму серці ні ідеї справедливості, ні слів для вираження її у своїй мові. Справедливість припускає встановлені закони».

Із поняттям справедливості пов’язаний інший принцип природного права – рівність. Вперше заговорили про категорію рівності піфагорійці (приблизно VI-V століття до нашої ери). «Згідно з піфагорійцями, справедливість полягає у віддаванні рівним за рівне. Але суть справедливості як рівного віддавання за рівне змінюється залежно від характеру конкретних відносин, в яких опиняються люди».

Давньогрецький законодавець Солон підкреслював, що він дав закони «простому поряд із знатним нарівні». «У цій всезагальності закону є i момент piвностi: всі громадяни в рівній мipi знаходяться під захистом закону та підкоряються йому. Сенс даної piвностi точно передається прислів’ям: «закони писані для вcix».

Термін «аеquіtаs» («рівність», «еквівалент») широко використовувався в юридичній практиці Давнього Риму і був тотожний правилу справедливості. Як зазначає В.М. Вовк «…юридична рівність римського громадянства була одним із ступенів формування юридичної рівності як принципу позитивного права, який і сьогодні виражається у тому, що «над ідеєю, що всі… особи мають однакові права тому, що в їхніх жилах тече однакова кров, – запанувала ідея, що вони мають однакові права тому, що вони живуть на одній і тій же території. Звідси залишився лише один крок до визнання принципу, що достатньо народитися в межах певної території, щоб володіти певними політичними і громадянськими правами».

Середньовіччя i Новий час, до XVIII ст. включно, були епохою панування всіляких привілеїв i нерівностей – станових, класових, расових. боротьба середніх класів проти аристократії воскресила у XVIII ст. ідею piвностi. У ХІІІ ст. завершилося створення системи схоластики католицької ідеології. У цьому процесі велику роль відіграв Фома Аквінський. Його погляди щодо piвностi людей можна зрозуміти з такого його висловлювання: «Досконалість Всесвіту вимагає, щоб у речах була присутня нерівність, щоб могли бути здійснені вci ступені нерівності», тому i досягнення мети діяльності держави – «загального блага» передбачає збереження феодально-станової iєpapxiї, привілейованого положення правителів i багатих.

Принцип рівності доповнився принципом індивідуальної свободи і, відповідно, суб’єктивного права тільки в Новий час. У розуміння природного (додержавного) стану Джон Локк вкладав, окрім стану повної свободи, i «... стан piвностi, при якому вся влада i вся юрисдикція являються взаємними – ніхто не має більше за іншого» i «... оскільки вci люди piвнi i незалежні, остільки ані один не повинен завдавати шкоду життю, здоров’ю, свободі чи власності інших». Рівність, на думку Локка, людина не відчужує нікому i ні за яких обставин. Стосовно всезагальності, загальнообов’язковості та piвнoї поширеності вимог закону, то «... ні для однієї людини, яка знаходиться в громадянському cycпільствi, не може бути винятку з законів цього суспільства».

Жан-Жак Руссо виходив з гіпотези про природний стан людства, в якому вci люди були piвнi i який він називав золотим віком. У праці «Роздуми про походження i засади нерівності між людьми» він вказував, що нерівність розвивається разом із суспільством. Першою сходинкою нерівності було встановлення майнової нерівності i права приватної власності, другою встановлення державної влади, що посилило економічну нерівність політичною. Нарешті, в результаті виродження влади в деспотичну, настає остання сходинка нерівності, коли перед деспотом всі piвнi у своєму безправ’ї. Головне завдання законодавства, на думку Руссо, полягає в тому, щоб забезпечити щастя i благо вcix громадян, їx свободу i рівність.

Цікавою була і позиція Максиміліана Робесп’єра, ідеолога i керівника якобінців в часи Французької революції: «Я знаю, що неможливо встановити повну рівність i що багато різних причин неминуче, в тій чи іншій мipi, порушують її. Але я говорю, що метою законів повинно бути збереження piвностi, наскільки це дозволяє природа речей, i що закони суперечать всім принципам розуму, якщо вони намагаються по- рушити рівність, яка є джерело вcix благ. Нерівність – джерело всього зла.

Але, що є для особи ця вихідна рівність? Очевидним є той факт, що люди різні, вони не є рівні ні за здібностями, ні за зовнішністю, ні за моральними якостями. Це є нормальною закономірністю природного буття. Цією вихіною рівністю є право розпорядження власною особистістю.

Здійснення зазначених принципів у житті передбачалося в рамках природно-правової конструкції держави. Їх дотримання було перенесено із теоретичної бази у практичне життя і досі служить керівним началом для складання не лише конституційних документів різних країн світу, а й фундаментом для універсальних міжнародних нормативних актів.

Література:

1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия. Опыт комплексного исследования. – М.:Статут, 1999 р. с.550
   
2. Арістотель. Політика. – Київ: Основи, 2005. – 239 с.
   
3. Боднар С.Б. Поняття рівності у філософії права Режим доступу :