Geum.ru

Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материалаДокументы

Содержание


Здійснення конституційних обов’язків поліпатридами
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   52
Литература:
  1. Международные медико-санитарные правила (2005 г.). Краткое введение в проблему осуществления на уровне национального законодательства [Электронный ресурс]. – Режим доступа: nt/ihr/Intro_legislative_implementation_ru.pdf
  2. Три наиболее приоритетных задачи для государств-участников относительно выполнения требований ММСП (2005 г.) [Электронный ресурс]. – Режим доступа: nt/ihr/ihr_three_priorities_ru.pdf
  3. Государства – участники Международных медико-санитарных правил (2005 г.). [Электронный ресурс]. – Режим доступа: nt/ihr/legal_issues/states_parties/ru/index.phpl
  4. Международные медико-санитарные правила (ММСП). [Электронный ресурс]. – Режим доступа: nt/ihr/ru/
  5. Направления работы по выполнению ММСП (2005 г.). [Электронный ресурс]. – Режим доступа: nt/ihr/AreasofworkRU.pdf



Шершенькова Вікторія

РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У XVII-XVIII ст.ст.

У другій половині XVI ст. в Україні була утворена Запорізька Січ. Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли козаки опанували простори нижче Дніпрових порогів (Низ або Запоріжжя). Їх почали називати низовими або запорозькими козаками.

Першу Січ чи власне городок на Запоріжжі збудував князь Дмитро Вишневецький. В 1553 р. Вишневецький зібрав «роту» козаків із пограничних осель, більш ніж 300 людей, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги.

Кілька літ він мав під своїм проводом відділ козаків і міг завести між ними кращий військовий лад. Від того часу козаки почали вважати себе за окреме запорозьке військо.

Запорозьке військо зростало під впливом литовського та польського воєнного устрою, то вся його організація, побут і звичаї мали окремий самостійний характер.

Як зазначав Д.І. Яворницький, «запорозькі козаки завели в себе власні порядки». На Запорізькій Січі не існувало ніяких писаних законів, вони керувалися звичаєвим правом.

Тому відповідно до звичаєвого права до тяжких військових злочинів на Запорізькій Січі відносилися : дезертирство, тобто самовільна відлучення козака під різними приводами в степ під час походу проти ворога; за пияцтво під час походу на ворога козаки застосовували найтяжчі покарання тощо.

Застосування найтяжчих покарань на Запорізькій Січі пояснювали тим, що туди приходи люди зі сумнівною репутацією; військо жило без жінок та не мали пом’якшуючого впливу їх на вдачі; козаки вели постійні війни і тому для підтримки порядку у війську була необхідність у суворих законах.

Найбільш популярним покаранням у запорозьких козаків була смертна кара через забиття у ганебного стовпа киями. За дезертирство на Запорозькій Січі застосовували саме такий вид покарання.

Ганебний стовп завжди стояв на січовій площі біля січової дзвіниці. Біля нього завжди лежала в’язка сухих дубових київ і кожен хто проходив біля злочинця міг його бити, лаяти, пропонували йому гроші, кормили і поїли. Уже за першу добу злочинець від отриманих ударів помирав.

Після Переяславських статей 1659 р., а надалі – Глухівських та Коломацьких (1669 і 1687 р.), які, з одного боку, закріпили автономну владу козацької старшини в Україні, а з іншого – підтверджували усталену владу Росії над Україною, норми козацького права почали поступово замінюватися іншими нормами – в першу чергу законодавчими актами місцевої влади (гетьманськими універсалами, розпорядженнями, декретами, наказами, актами Військової канцелярії), а також нормами права, які діяли в царській Росії.

Безумовно, мав свій вплив і процес кодифікації військового права Російської імперії на початку XVIII століття. Норми військово-кримінального законодавства були зведені в Артикул військовий (1715 р.) – збірку військово-кримінального законодавства, що згодом стали складовою частиною Військового статуту (1716 р.).

Артикул військовий (1715 р., 26 квітня) складався з 24 глав, які містили в собі 209 артикулів (статей). Законодавець вводить нові абстрактні поняття і тлумачення ряду статей. Окрім військових злочинів у Артикулі військовому були закріплені склади загально-кримінальних злочинів.

Бугаев В.О. подає наступну систему військових злочинів за Артикулом військовим 1715 р. : злочини, скоєні в воєнний час або на полі бою; відхилення від військової служби; проти порядку підлеглості; проти порядку збереження військового майна; військові посадові злочини.

Артикул військовий 1715 року за військові злочини передбачав застосування смертної кари (проста – повішення, розстріл, відсікання голови (арт. 94, арт. 96-99, арт. 154) і кваліфікована – четвертування, колесування (арт. 124, арт. 162)); тілесних покарань (арт. 114, 143-146, 188); ув’язнення (арт. 151); заслання на каторгу (арт. 166); майнових покарань (арт. 100, 152, 158, 200, 203).

Спочатку система російського права на Україну не поширювалася. Вводилися в дію ті акти царської влади, які були видані спеціально для України. Наприклад, Указ від 12 жовтня 1760 р. про заміну смертного покарання довічною каторгою, Указ від 20 грудня 1763 р. про необхідність застосування «Статуту військового» 1716 р. в козацьких військових справах та інші.

Наступним кроком у розвитку законодавства про військові злочини стало складання збірки в 1743 році, яка одержала назву «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Глава п’ята нової збірки за назвою «Про службу державну воєнну і про порядок військовий» включала в себе 22 статті, а ті, в свою чергу, поділялися на пункти.

Артикул 10 пункт 2 передбачав притягнення до кримінальеої відповідальності командира, якщо він відправляв у відпустку під час походу додому. Командира в такому випадку позбавляли посади. Артикул 11 пункт 2 – без поважних причин не брали участі у поході, тобто не прибуття на службу та дезертирство. В залежності від правового положення особи, яка покликана нести військову службу призначалося покарання (позбавлення посади, тілесні покарання, штраф). Артикул 12 – за запізнення на військову службу строк проходження військової служби подвоювали. Артикул 13 – за втрату хорунжим в бою прапора, до нього застосовувалася смертна кара, а якщо хорунжий передав прапор іншому, то він позбавлявся посади. Артикул 14 пункт 1 – за будь-які знущання над мирним населенням (крадіжки, грабежі, вбивства, биття людей, гвалтування жінок), то до таких воїнів застосовувалася смертна кара. В артикулі 16 передбачалося, що кожен воїн повинен мати свого коня, свою зброю. Якщо воїн ішов в похід з позиченим, то його притягували до відповідальності у вигляді штрафу. За втечу з поля бою з ворогом до воїнів застосовували тілесні покарання (арт. 17). Якщо під час бою були вкрадені речі, то збірка 1743 р. передбачала повернення їх власнику, в іншому випадку, чиновник міг бути позбавлений честі, а до рядового козака застосовувалися тілесні покарання (арт. 20 п. 2). За артикулом 21 пункт 1 до воїна передбачалося застосування штрафу, якщо він ішов з походу без дозволу командира.

У 1775 році був виданий царський Маніфест про Запорізьку Січ. З 1783 року лівобережні козацькі полки реорганізувалися в регулярні. А в 1797 р. був повністю ліквідований традиційний військовий лад в Лівобережній Україні і введена система рекрутського набору. З того часу на значній частині сучасної території України військовослужбовці несли кримінальну відповідальність, як й інші піддані Російської імперії – вже на основі її законів.

Отже, з кінця XVIII ст. військовослужбовці притягувалися до кримінальної відповідальності за військові злочини за законами Російської імперії, а до цього часу на території України вводилися в дію акти царської влади, які були видані спеціально для України. Призначення покарання залежало від правового положення особи, яка покликана нести військову службу (за однин і той військовий злочин законодавство передбачало застосування таких видів покарань: чиновник міг бути позбавлений честі, а до рядового козака застосовувалися тілесні покарання).


Білецька Оксана

ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ СУДОВОЇ ПОЛІЦІЇ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В СКЛАДІ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА 1921-1939 рр.

Становлення Української незалежної держави потребує налагодження тісної співпраці із країнами-сусідами. Пріоритетне значення при цьому надається взаємовідносинам з державами, історична доля яких упродовж віків була пов’язана з Україною. Насамперед це стосується українсько-польських відносин, які у міжвоєнний період були досить напруженими у зв’язку з непереборним прагненням утвердження влади на західноукраїнських землях Другої Речі Посполитої. Одним із засобів утвердження окупаційного режиму слугувала розгалужена система державної поліції, на яку Розпорядженням Президента Речі Посполитої «Про державну поліцію» від 13 березня 1928 року (яке пізніше багаторазово було змінено) покладені обов’язки забезпечення безпеки, спокою і порядку суспільного, а також розслідування злочинів [1, ст.33].

Польська державна поліція діяла в двох напрямках: превентивному та репрезентивному. Завданням превентивного напрямку було недопущення порушення норм права, а репрезентивного – розслідування вже вчинених злочинів. Виконуючи превентивні заходи, тобто забезпечення суспільного спокою, безпеки і порядку, польська поліція належала до органів виконавчої влади і підпорядковувалась міністру внутрішніх справ, воєводі і старості, отримуючи від них накази і розпорядження. При репрезентивному напрямі роботи поліція підпорядковується органам правосуддя (суддям і прокурорам) [2, ст. 271-272].

Сфера повноваження поліції, як адміністративного органу, була широка, і крім загальних повноважень, складалась також з ряду особливих повноважень, наприклад повноважень у сфері будівництва, водних, промислових справ. А повноваження поліції, як органу правосуддя, в основному передбачались в Кримінальному процесуальному кодексі 1928 року.

Поділ поліції в ІІ Речі Посполитій на судову і адміністративну був запозичений із Французького кримінального кодексу ще у 1795 року. Але як показує історія, такий поділ мав більше теоретичне значення, ніж практичне. На це у своїй праці звертав увагу польський вчений Владислав Кафка, який зазначав, що діяльність поліції здійснюється в рамках внутрішньої адміністрації і направлена на забезпечення суспільного порядку, незважаючи на це чи таке порушення приписів вже відбулось, чи ні [3, ст. 106].

Про штучний поділ польської поліції можна зробити висновок аналізуючи Розпорядження Міністра Внутрішніх справ від 4 січня 1922 року «Про організацію слідчих відділень», де зазначається що судова (слідча) поліція знаходяться в безпосередній залежності від органів правосуддя і підпорядковуються місцевим відділкам поліції. Крім цього в п 2 цього ж Розпорядження вказується на те, що на службовців судової (слідчої) поліції поширювались всі загальні правові акти про державну поліцію [1, ст.188].

Отже, в правових актах ІІ Речі Посполитої, які визначали порядок організації і діяльності державної поліції не було проведено розмежування поліції на адміністративну і судову.

Судову поліцію, в правових актах того часу називали слідчою поліцією, а в літературі кримінальною. Така поліція була організована в містах, які становлять самостійні адміністративні одиниці, в містах в яких діяли крайові суди і в містах в яких виникала на це потреба. Слідчі відділки входили в склад поліції відповідних міст, і на таку поліцію крім розслідування злочинів, покладались і обов’язки із запобіганням їхнього вчинення. Територіальні межі діяльності слідчих відділів і їх службових осіб співпадала з територіальними межами діяльності відповідного суду [1, ст.188].

Функції слідчої міліції в основному були передбачені в Розпорядженнях Міністерства Внутрішніх справ та в Кримінально-процесуальному кодексі Польщі 1928 року.

Серед головних функцій кримінальної поліції у 1919-1926 роках можемо виділити такі: запобігання злочинам та розкриття останніх, проведення слідства у справах вбивства, крадіжок, шахрайства, вимагання, лихварства тощо. Кримінальна поліція залучалась також до проведення слідства у справах щодо диверсійної та антидержавної діяльності. На початковому етапі діяльності слідчої поліції до її компетенції входив контроль за політичними злочинами (до утворення політичної поліції – О. Р.).

Основні методи діяльності слідчої поліції були передбачені Інструкції «Інвігіляційній», яка затверджена Розпорядженням Міністра Внутрішніх справ від 4 січня 1922 року «Про організацію слідчих відділень». Функції, які були покладені на слідчу поліцію здійснювались шляхом:
  1. Спостереження (загального і індивідуального)
  2. Переслідування (безпосереднє і опосередковане)
  3. Розшук (локальний,регіональний, державний)

Загальне спостереження здійснювалось слідчою поліцією за допомогою патрулювання на вулицях, театрах, ринках і в інших місцях скупчення людей, а також за особами, які вже притягалась до відповідальності і не мають постійного місця праці. Індивідуальне спостереження також здійснюється службовими особами слідчих відділень і стосувалось конкретно підозрюваних осіб у вже вчиненому злочині, або злочинові який готується, і про який є такі відомості. Таке спостереження здійснюється таємно, щоб підозрювана особа не дізналась про це. Працівники слідчої поліції здійснювали таке спостереження без форменого одягу і пристосовувались до місцевості, перебираючись в ролі поштаря, лакея, сторожа, продавця [1, ст.189].

Переслідування, відповідно до вищезгаданої інструкції також здійснювалося уповноваженими особами слідчого відділення. Безпосереднє переслідування здійснювалось пішо, коньми, з допомогою інших засобів, залежно від місцевості за особами, які втекли з під варти. А опосередковане переслідування полягало в отриманні інформації про особу, що розшукується, за допомогою запитів через телефон, пошту чи окремого кур’єра. Таке переслідування здійснюється з особливою швидкістю, і до тих пір поки таку особу не затримають.

Розшук здійснюється за особами, які переховуються від слідства, в невідомій місцевості, або коли особа злочинця ще невстановлена. Така дія потребувала об’єднання зусиль кількох відділків поліції. Залежно від обсягу території на якій здійснювався розшук, він поділявся на: 1) розшук локальний, в межах повіту; 2) розшук регіональний, в межах воєводства; 3) розшук державний, на території цілої Речі Посполитої і поза її межами [1, ст.190-194].

У 1938 р. відповідно до розпорядження Президента Польщі про вдосконалення судового процесу з метою посилення дієвості слідства поліції надавалися рівні права з прокуратурою [5, ст. 33-34].

Протягом 1920-х років найбільшим недоліком у слідчій практиці поліції була її недостатня оперативність та формалізм. У 1932 р. прокурор окружного суду в Гродно на з’їзді начальників слідчих відділів (у Вільнюс) вказав на недоліки, які чинили перешкоди в ефективному проведенні слідства. Передусім надто багато зусиль витрачалось на канцелярську роботу (складання докладних протоколів, звітів); до слідства залучалися службовці, які не були уповноваженими проводити дізнання; під час дізнання головна увага приділялась зізнанням свідків (вони часто змінювалися); недооцінювали речові докази, а це призводило до того, що суди часто навіть не могли встановити, чому в матеріалах справи опинився той чи інший речовий доказ, і справа «розсипалась»; дізнання не раз переходило із «рук в руки», а відтак втрачалась відповідальність за його результат; слідчі відділи були перевантажені іншими видами роботи, внаслідок чого слідство не було ретельно проведено і передавалось до суду у недовершеному вигляді [6, арк.55-57].

Отже, після відновлення незалежності польської держави, було зорганізовано міцний поліційний апарат, на який згідно з законодавством були покладені обов’язки забезпечення суспільної безпеки, спокою та порядку. Судова поліція, як елемент системи державної поліції, становила потужний механізм з широкими повноваженнями, основним завданням, якої було проведення дізнання у кримінальних справах.

Література:
  1. Organizacja instytucji policyjnych w II Rzeczypospolitej 1918-1926. Wybór źródeł i dokumentów /Pod red. A. Misiuk i A. Pepłoński – Szczytno, 1994
  2. Rzeczypospolita jej prawa i urzedy. Podrecznik dla urzednikow /Pod red. E. Mieroszewicz i W. Pajor. – Warszawa, 1938
  3. W. Kawka. Policja w ujeciu historucznum i współczesnum . – Wilno, 1939
  4. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 19 marca 1928 r. Kodeks postępowania karnego // DzURP, 1928. – Nr.33. – Poz.313.
  5. Cyprian T. Nowelizacja kodeksu postępowania karnego // Głos Sądownictwa. – 1939. – Nr.1.
  6. ЦДІА України у Львові. – Ф. 205. – Оп. 1. – Спр. 100.



Великоречанін Павло

ЗДІЙСНЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ ПОЛІПАТРИДАМИ

У сфері правових відносин права та обов’язки особистості є структуроутворюючим підґрунтям для багатоманітних видів індивідуальної діяльності. Баланс прав і обов’язків надає формально-юридичному статусу особистості соціальної стійкості, а соціальному середовищу – ознаки збалансованого, цивілізованого правопорядку. Лише через єдність прав і обов’язків людини забезпечується рівновага між обов’язками держави перед особистістю та обов’язків особистості перед державою. У державах світу у конституційному тексті, як правило, закріплюються такі обов’язки особи: дотримуватися Конституції і законодавства; не заподіювати шкоди природі, зберігати культурну спадщину; піклуватися про непрацездатних батьків; виховувати дітей та забезпечувати їм гідні умови життя; обов’язок сплачувати податки; військовий обов’язок та ін.

Крім останніх двох з названих конституційних обов’язків, всі стосуються кожної особи, що перебуває на території держави і жодним чином не пов’язані з громадянським станом особистості. Щодо обов’язку сплачувати податки та проходити військову службу, то ці два обов’язки, як правило зумовлені належністю особи до громадянства. Наявність в особи двох або більше громадянств ускладнює це питання.

А.П. Балакіна розглядає термін «платник податків» як правовий статус особи, на яку у відповідності із законом покладено обов’язок сплачувати податки [5, c. 17]. Беручи до уваги, що з огляду на складність суспільних відносин кожний індивід посідає безліч позицій та має низку соціальних ролей. У цьому зв’язку, задачею держави є врегулювати відносини, що склалися у суспільстві, тому за допомогою правових засобів, що є в її розпорядженні, вона фіксує соціальне положення індивіда, а також відповідну йому роль – суспільну функцію. В результаті цього утворюється правовий статус особи, у тому числі – як платника податків. Сплата податків – це одна з соціальних функцій, ролей індивіда, що існує у сучасному суспільстві. Вона обумовлена необхідністю утримувати державний апарат, а також вирішувати загальносоціальні задачі і проблеми.

Звісно, що кожна конкретна особа не є «податковозобов’язаною» щодо всіх існуючих держав. Відповідно, якщо індивід сплачує податки на користь тої чи іншої держави, то він певним чином пов’язаний з цією державою. Таким зв’язком передусім виступає громадянство, з наявністю якого пов’язане справляння податків. Оскільки стан громадянства є умовою набуття різних прав та обов’язків стосовно всіх галузей права, зокрема – й податкових прав і обов’язків, то закони держави щодо оподаткування поширюються передусім на громадян цієї держави. Відповідно, якщо у Конституції закріплений обов’язок сплачувати податки, то в першу чергу саме громадяни є податковозобов’язаними особами.

Іноземні громадяни також у ряді випадків несуть податковий обов’язок по відношенню щодо «чужої» держави. Відповідно, громадянство – це не єдиний вид зв’язку, який може мати місце між державою та її податковозобов’язаними особами. У податковому праві застосовується термін «резидентство». Ним оперують, коли йдеться про місцезнаходження особи на території держави, у зв’язку з чим виникає обов’язок сплачувати податки на користь цієї держави. При цьому, як правило, відмічається постійний або тривалий характер перебування. Резидентством є правовий зв’язок держави із суб’єктом, територіальний за характером і встановлюваний з метою оподаткування.

Держава будь-який вид територіальних зв’язків управі визнавати резидентством. Крім того, вона може встановлювати умови, за яких такий зв’язок буде вважатися резидентством. Це питання досить докладно розроблене в українському податковому законодавстві, зокрема й щодо статусу осіб з множинним громадянством. Так, стаття 14.1.213 (в) Податкового кодексу України встановлює, що «фізична особа-резидент – фізична особа, яка має місце проживання в Україні. У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв’язки (центр життєвих інтересів) в Україні. У разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від’їзду) протягом періоду або періодів податкового року. Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім’ї або її реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності. Якщо всупереч закону фізична особа-громадянин України має також громадянство іншої країни, то з метою оподаткування цим податком така особа вважається громадянином України, який не має права на залік податків, сплачених за кордоном, передбаченого цим Кодексом або нормами міжнародних угод України» [2].

Отже, якщо особа перебуває на території України, то між ним і державою має місце територіальний зв’язок, однак він буде визнаний резидентством, якщо задовольнить критерій тривалості. Оподаткування на основі територіального зв’язку виправдовується тим, що платник податків повинен брати участь у видатках на управління країною, «яка забезпечує отримання доходу, його підтримання і інвестування, а також його використання через споживання» [6, c. 25].

У статті 65 Конституції України визначено, що «захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України … є обов’язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону» [1].

Законом також визначено, що військовий обов’язок не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні [3]. З цього випливає, що особи, які мають іноземне громадянство не мають військового обов’язку, але, з іншого боку, формальне дотримання законодавства об’єктивно призводить до того, що особа з кількома громадянствами має нести військовий обов’язок у кількох державах – державах свого громадянства. Це зумовило нагальну необхідність вирішення цього питання на міжнародно-правовому рівні. Слід визнати, що із зазначених питань накопичений значний міжнародний досвід. Це обумовлено тим, що питання військового обов’язку поліпатридів, у порівнянні з іншими негативними наслідками множинного громадянства, найчастіше ставали предметом міждержавних суперечок. З цього приводу С.В. Черниченко зазначав наступне: «Може виникнути ситуація, коли особа, яка має подвійне або множинне громадянство, підлягає призову на військову службу у державах свого громадянства, при цьому, звичайно, воно буде проходити її лише в одній державі. Інша держава, громадянином якої ця особа також є, управі, якщо особа опиниться в межах її юрисдикції, притягти її до відповідальності за проходження військової служби в іноземній державі або ухиляння від призову на військову службу. Захист, який перша держава має право їй надати, практично виявляється безсилим» [7, c. 81].

Намагання комплексного вирішення цієї проблеми міститься у главі VII Європейської Конвенції 1997 року про громадянство, що має назву «Військовий обов’язок у випадках множинного громадянства». У ній визначено, що особи, які мають громадянство двох або більше держав-учасниць, повинні виконувати свій військовий обов’язок стосовно лише однієї із цих держав-учасниць (стаття 21).

Слід зазначити, що Європейська Конвенція про громадянство 1997 року була ратифікована Україною із застереженням, яким Україна виключила главу VII із сфери застосування ссылка скрыта. Тому наведені положення в Україні не застосовуються, бо не є частиною національного законодавства [4]. Україна розглядає осіб з множинним громадянством, що є й громадянами України, лише громадянами України – тому поширює на них загальний військовий обов’язок без будь-яких застережень. А особи з множинним громадянством, що не мають при цьому громадянства України, розглядаються Українською державою як іноземці – отже питання про їхню військову службу в Збройних Силах України не піднімається.