Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Документы

Содержание Юрій Ігор Захист прав громадян за кордоном у сучасних зовнішньополітичних доктринах Відображення ідей про форму державного устрою україни в державно-правових поглядах п. і. чижевського Индивидуализация наказания в новом турецком уголовном кодексе: проблемы и перспективы Визначення статусу української мови в правових документах періоду великого князівства литовського

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
• Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.

Юрій Ігор

ПРОБЛЕМА БОРОТЬБИ З ПРОСТИТУЦІЄЮ ТА ТОРГІВЛЕЮ ЖІНКАМИ НА ПІВДНІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ПЕРІОД ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВА О.Г. СТРОГАНОВА (50-60-ті РОКИ ХІХ ст.)

Проблема дослідження різних аспектів боротьби з проституцією і торгівлею жінками надзвичайно актуальна в сучасних умовах. Сьогодні цей вид злочинності за прибутковістю часто порівнюється з наркобізнесом і торгівлею зброєю. Розмаїття проявів сучасної торгівлі жінками та насильницької проституції, що загрожує життєвим інтересам, національній безпеці, збідненню генофонду нації, вимагає посилення протидії і детального вивчення історичного досвіду організації боротьби з цими ганебними явищами.

В історико-правовій літературі з кінця ХІХ – початку ХХ ст. накопичений цінний багаж знань, ґрунтовного аналізу причин виникнення проституції як соціального явища. Значний внесок у дослідження проблеми внесли В. В. Авчинський, К. І. Бібіков, В. М. Броннер, П. А. Граціанов, А. І. Лістратов, В. М. Тарковський, А. І. Федоров, В. С. Шандра та інші. З сучасних правознавців слід відмітити дослідження В. І. Вариводи, присвячені адміністративно-правовій протидії проституції в сучасних умовах. Проте історико-правовий аспект проблеми на сьогоднішній день залишається недостатньо вивченим.

Метою цього дослідження є з’ясування організації боротьби з проституцією і торгівлею жінками на півдні Російської імперії на основі дослідження документів канцелярії новоросійського і бессарабського генерал-губернатора О. Г. Строганова у другій половині 50-х – першій половині 60-х років ХІХ ст.

Проблема примусової проституції і торгівлі жінками має глибоке коріння. Більшість сучасних дослідників вважають, що проблема торгівлі людьми – одного з найнегативніших явищ сучасного суспільства – уперше була піднята правозахисниками на початку ХХ століття. З цього часу торгівля жінками розглядається світовим співтовариством як проблема боротьби зі злочинністю. Дослідження історичного досвіду адміністративно-правової протидії проституції на півдні Російської імперії дозволяє розширити уявлення щодо мотивів такого виду злочину, з’ясувати особливості, форми і методи діяльності правоохоронних структур у залежності від обставин.

З приєднанням Північного Причорномор’я до Російської імперії і розвитком нових портових міст історичні документи фіксують появу проблеми примусової проституції і торгівлі жінками як соціального зла. Так, в м. Одесі ці ганебні явища з’являються з моменту зародження міста. Організована адміністративно-правова протидія проституції і торгівлі жінками розпочинається з започаткуванням інституту градоначальництва, з початку ХІХ ст. Тоді в Одесі налічувалося понад 1,5 тис. «нічних метеликів». Спроби урезонити проституцію репресивними методами в епоху Олександра I були не результативними.

Серед низки правоохоронних заходів першого одеського градоначальника, а згодом херсонського військового губернатора і керуючого цивільною частиною у Катеринославській і Таврійській губерніях Армана Емманюеля дю Плессі дюка де Ришельє одне з чільних місць займала боротьба зі злочинністю і, зокрема, з проституцією і торгівлею жінками [1]. У 1811 р. під його керівництвом в Одесі було розкрито гучну справу компанії братів Челібі і братів Розенбергів, пов’язану з організацією викрадення і переховування у катакомбах вродливих жінок з метою подальшого їх продажу у будинки розпусти Туреччини, Греції, арабських середземноморських країн [2].

Справу боротьби з примусовою проституцією і торгівлею жінками продовжували інші наступники Ришельє. Але, незважаючи на всі старання, ці види злочинності незмінно відроджувалися. В епоху правління Миколи I було започатковано фактично легалізацію проституції через створення і діяльність так званих лікарсько-поліцейських комітетів. У 1843 р. перший такий комітет був заснований у Петербурзі, а згодом і в інших містах.

На півдні Російської імперії час від часу відкривалися факти заманювання спритними ділками у свої тенета довірливих дівчат і вивозу їх закордон для будинків розпусти, проституція зростала. Особливо активізувався цей «промисел» у південному регіоні після завершення Кримської війни [3].

З призначенням на посаду новоросійського і бессарабського генерал-губернатора у 1854 р. графа О. Г. Строганова акценти у боротьбі з проституцією дещо змінилися. Після ознайомлення з генерал-губернаторством О. Г. Строганов у своєму рапорті наполягав на відновленні соціальних привілеїв і переваг для мешканців південного регіону, оскільки вони старанно виконували вимоги військового часу. Він зумів переконати імператора у тому, що в унікальному, ввіреному йому в управління регіоні значну частину життєво важливих питань можна вирішувати самостійно без попереднього узгодження з центром [4].

Серед першочергових заходів соціального спрямування О. Г. Строганов вважав необхідною боротьбу з проституцією, що несла загрозу для населення епідемій венеричних захворювань. За наказом генерал-губернатора у південному регіоні, і особливо в Одесі, був встановлений жорсткий лікарсько-поліцейський нагляд за жінками легкої поведінки. З’явилися перші поліцейські лікарі, до завдань яких входило виявлення та лікування венеричних захворювань, а також контроль за сплатою податків тими жінками, що обрали «найдавнішу професію». Такий крок місцевої адміністрації сприяв збагаченню казни. У зв’язку з цим навіть поширювалася думка про те, що податок на проституцію значно перевищував прибутки від вантажоперевезень одеського порту. Але введення податку на проституцію не вирішувало проблему її знищення як негативного явища. В ефективності заходів щодо боротьби з цим соціальним злом сумнівався і сам О. Г. Строганов. Це йому належить вислів: «Не знаю, чи зживемо ми проституцію, мабуть, скоріше зживе вона нас».

У вересні 1858 р. за розпорядженням О. Г. Строганова була створена спеціальна комісія для розслідування фактів незаконного вивезення жінок до Константинополя для продажу їх у будинки розпусти [5]. Ще до створення комісії з надходженням до канцелярії генерал-губернатора даних від одеського градоначальника і міської поліції про факти заманювання прибулими євреями з Туреччини дівчат і вивезення їх до закордонних будинків розпусти О. Г. Строганов провів низку заходів щодо розслідування злочину. Він звернувся з клопотанням допомогти у справі розслідування до російського посла у Константинополі, відомого дипломата, дійсного таємного радника Аполлінарія Петровича Бутеньова, який після завершення Кримської війни працював з дипломатичною місією щодо відновлення добрих відносин між Росією і Туреччиною. До розслідування справи було залучене консульство у Константинополі, яке відразу зіткнулося з рядом труднощів: не вистачало кадрів для розслідування; жінки, які стали жертвами злочинних оборудок з торгівлі живим товаром, здебільшого уникали зустрічей з представниками влади і розголосу щодо їх становища [6].

В офіційних зверненнях російського посла дійсного таємного радника А. Бутеньова і генерального консула у Константинополі статського радника М. Черняєва до генерал-губернатора О. Строганова містяться дані про жінок, яких звабили і вивезли на чужину у кубла розпусти спритні ділки. Так, генеральний консул М. Черняєв повідомляв про залучення до розшуку потерпілих жінок турецької поліції. З її допомогою трьох вивезених з Одеси жінок вдалося витягнути з приватних будинків розпусти, де над ними жорстоко знущалися. Згодом їх було відправлено на батьківщину. Але для більш ефективного розшуку потрібно було наймати таємних агентів, які вимагали за свої послуги щедрої платні. У Генерального консульства кошти для цієї справи були відсутні [7]. Тому пошук громадянок Російської імперії у будинках розпусти Туреччини суттєвих результатів не дав.

За рішенням генерал-губернатора О.Г. Строганова до Константинополя був направлений чиновник з його канцелярії для особливих доручень, колезький асесор (штатський чин восьмого класу) Миклашевський, який входив до складу комісії з розслідування злочину торгівлі жінками. Звіти слідчої комісії генерал-губернатору свідчать про узгоджену клопітку роботу, проведену у регіоні і закордоном по виявленню злочинних дій щодо організації вивезення через одеський порт жінок з підставними документами. У рапорті слідчої комісії генерал-губернатору від 2 грудня 1858 р. повідомлялись імена ще шести жінок, виявлених у будинках розпусти Константинополя, які подали клопотання генеральному консулу про допомогу щодо повернення їх додому [8].

Склад і напрямки діяльності комісії були узгоджені з Третім відділенням Власної Й. І. В. канцелярії, за висловом О. Герцена, «центральної шпигунської контори» Російської імперії [9]. До складу комісії від Корпусу жандармів був включений полковник Маньковський, чиновники з особливих доручень з канцелярій новоросійського і бессарабського генерал-губернатора і одеського градоначальника, які брали активну участь у розслідуванні справи. Вважається, що О. Г. Строганов не співпрацював із таємною поліцією і намагався мало звертати уваги у вирішенні нагальних питань на Третє відділення [10]. Це протирічить фактам. Завдання і хід розслідування проблеми торгівлі вивезеними до Константинополя з Одеси жінками О. Г. Строганов особисто узгоджував з шефом жандармів і начальником Третього відділення Власної Й. І. В. канцелярії В.А. Долгоруковим [11].

Література:

1. ДАОО. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 41. – Арк. 6, 22.

2. Файтельберг-Бланк Ф. Р. Одесса – Броды // Одесская газета «Порто-франко». – № 35 (728). – 03.09.2004.

3. ДАОО. – Ф. 1 – Оп. 196 – Спр. 1516. – Арк. 7.

4. ДАОО. – Ф. 1 – Оп. 173 – Спр. 14. – Арк. 1–2.

5. ДАОО. – Ф. 1 – Оп. 196 – Спр. 1516. – Арк. 5.

6. ДАОО. – Ф. 1 – Оп. 196 – Спр. 1516. – Арк. 6.

7. ДАОО. – Ф. 1 – Оп. 196 – Спр. 1516. – Арк. 33.

8. ДАОО. – Ф. 1 – Оп. 196 – Спр. 1516. – Арк. 24–25.

9. Герцен А. І. Зібрання творів. – Т.7. – М., 1956. – С. 213.

10. Херлихи П. Одесcа. История. 1794 – 1914. / Патриция Херлихи. – Одесса: Optimum, 2007. – С. 430.

11. ДАОО. – Ф. 1 – Оп. 196 – Спр. 1516. – Арк. 20–21.


Ярошко Олеся

ЗАХИСТ ПРАВ ГРОМАДЯН ЗА КОРДОНОМ У СУЧАСНИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИНАХ

Після розпаду біполярної системи міжнародних відносин проблема захисту прав людини стає одним з ключових питань глобального порядку денного.

Мета цього дослідження – висвітлення особливостей позиціонування питання захисту прав та інтересів громадян за кордоном у доктринах зовнішньої політики держав світу за географічним принципом: країни Європи, в тому числі Східної Європи, Північної та Латинської Америки, Азії, Океанії та Африки.

Наскрізна тема політики європейських країн – захист прав та інтересів їх громадян за кордоном. Власне кажучи, ця тема не нова, оскільки обидві Віденські конвенції про дипломатичні і консульські зносини від 18 квітня 1961 року та 24 квітня 1963 року відповідно передбачають серед функцій дипломатичного та консульського представництва захист громадян власної держави в країні перебування у межах, що допускаються міжнародним правом [1-2], проте в окремих випадках йдеться про удосконалення консульсько-правових процедур, а в інших ще й регулювання питань, пов’язаних із так званою трудовою міграцією. Так, серед пріоритетів зовнішньополітичного відомства Великої Британії – захист громадян за кордоном: допомога у складних ситуаціях (жертви злочинів, хвороба чи інші непередбачувані обставини), відповідь на крупні кризи, що впливають на британських громадян за кордоном, вирішення паспортних та інших юридично-документальних питань у закордонних представництвах [9]. Зовнішня політика Боснії і Герцеговини, особливо на двосторонньому рівні, спрямована на захист інтересів і надання допомоги громадянам країни в іноземних державах у здійсненні їх прав, зокрема шляхом укладення двосторонніх угод в консульській сфері, легальне працевлаштування та захист власності громадян в іноземних країнах, приєднання до багатосторонніх документів у зазначеній сфері та політика, спрямована на лібералізацію візового режиму для громадян Боснії та Герцеговини [6].

Захист громадян держави за кордоном є одним із напрямів зовнішньополітичної активності країн Східної Європи, проте, як вже зазначалось вище, конкретні механізми захисту залежать від потреб громадян та можливостей держави. Румунія дбає про дотримання прав та забезпечення інтересів її громадян за кордоном згідно з нормами міжнародного права та демократичними стандартами [10]. Одним із напрямів діяльності грузинської дипломатії є захист прав її громадян за кордоном, що поряд з традиційними консульсько-правовими інструментами, передбачає заохочення трудової міграції й підписання відповідних угод з країнами її спрямування, запобігання торгівлі людьми, лібералізації візового режиму, надання допомоги громадянам Грузії за кордоном у кризових ситуаціях, а також удосконалення законодавчої бази, в тому числі приєднання до існуючих міжнародних конвенцій у згаданій сфері та ініціювання укладення нових угод [16]. РФ також забезпечує усесторонній захист інтересів російських громадян за кордоном [3]. Однак на практиці, особливо на теренах пострадянського простору, захист співвітчизників занадто політизується.

Захист власних громадян за кордоном та їх інтересів – важлива сфера зовнішньополітичної діяльності північноамериканських країн. Як вже вище зазначалось, ефективність такого роду захисту залежить від потреб громадян, бізнесу та можливостей країни. Канада проводить роботу щодо покращення рівня сервісу для канадців за кордоном, у тому числі допомоги у надзвичайних ситуаціях, а також сприяння бізнес-активності, науково-технологічній співпраці тощо [18]. США також надають підтримку та захист власним громадянам за кордоном і сприяють еміграції висококваліфікованих працівників, виходячи із потреб національної безпеки при розгляді клопотання [14].

Захист прав та інтересів власних громадян і юридичних осіб за кордоном як напрям зовнішньополітичної діяльності також має місце на азіатському порядку денному, проте виходячи із специфіки взаємин суспільство – людина в системі національних цінностей. У досліджуваних нами джерелах положення про захист громадян міститься в індонезійському, ізраїльському, філіппінському, йорданському, індійському офіційних матеріалах та документах [4; 8; 12-13; 17]. Окремим урядовим пріоритетом Таїланду є сприяння захисту прав та інтересів тайських громадян і робітників, приватного сектору за кордоном [11]. Японія також надає важливого значення захисту власних громадян поза межами країни, в тому числі удосконалення та розширення консульської мережі та надання допомоги японцям за кордоном у випадку надзвичайних ситуацій [7].

Захист громадян країн Океанії за кордоном за допомогою консульсько-правових механізмів являється завданням зовнішньополітичних відомств цих країн та їх закордонних установ. Австралія консультує та підтримує туристів і громадян, що проживають за кордоном, а також їх сім’ї, що проживають в Австралії, займається плануванням та реагуванням на міжнародні кризи та стихійні лиха, що стосуються її громадян, інформує австралійських туристів щодо ризиків та загроз в іноземних країнах та можливої консульської допомоги й забезпечує безпечні та ефективні паспортні послуги [19].

Захисту громадян та їх інтересів за кордоном латиноамериканськими країнами приділяється суттєва увага, виходячи із національних можливостей та потреб. Антигуа і Барбуда прагне забезпечити власним громадянам за кордоном високоякісний консульський сервіс [5]. Окреме питання для країни Латинської Америки – забезпечення прав мігрантів, в тому числі й нелегальних.

Традиційний вимір зовнішньої політики – захист прав та інтересів громадян за кордоном – також властивий країнам Африки. Так, ПАР допомагає та захищає інтереси та права власних громадян за кордоном, у тому числі шляхом реалізації низки програм щодо надання допомоги громадянам за кордоном у випадках надзвичайних ситуацій та електронного реєстру громадян, що перебувають за кордоном [15].

Таким чином, в епоху постбіполярного взаємозалежного світу, де має місце інтенсифікація людських потоків, захист прав та інтересів громадян за кордоном є важливою складовою концепцій, стратегій, доктрин і практичної дипломатії держав. Посилення механізмів захисту прав та інтересів громадян за кордоном властиво більшою мірою для країни Європи та Північної Америки, виходячи із цінності людської особистості як такої, хоча для інших країн світу такий напрям зовнішньої політики є також актуальним в контексті консульсько-правової допомоги.

Література:

1. Венская конвенция о дипломатических сношениях от 18 апреля 1961 года // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // da.gov.ua
   
2. Венская конвенция о консульских сношениях от 24 апреля 1963 года // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // da.gov.ua
   
3. Концепция внешней политики Российской Федерации от 12 июля 2008 года [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // u/ns-osndoc.nsf/0e9272befa34209743256c630042d1aa/d48737161a0bc944c32574870048d8f7?OpenDocument
   
4. Annual Report 2007–2008 : Ministry of External Affairs of India [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // ov.in
   
5. Antigua and Barbuda Charts its Diplomatic Agenda for 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // v.ag/gov_v2/government/pressreleases/pressreleases2006/prelease_2006nov28_2.phpl
   
6. Bosnia and Herzegovina Presidency [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // ov.ba/Index_eng.php
   
7. International Situation and Japanese Diplomacy in 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // go.jp/policy/other/bluebook/2008/html/h1/h1_01.phpl
   
8. Ministry of Foreign Affairs [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // ov.il/MFA/MFAArchive/2000_2009/2003/10/Ministry+of+Foreign+Affairs.php
   
9. Mission Statement [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // ov.uk/resources/en/pdf/mission-statement
   
10. Mission Statement [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // o/index.php?unde=doc&id=4988&idlnk=0&cat=2
    
11. Policy on Foreign Affairs and International Economics [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // o.th/web/2695.php
    
12. Purpose of the Foreign Policy [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // .go.id/?category_id=12&news_id=672&main_id=1
    
13. Strategic Plan [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // rdan.gov.jo/wps/wcm/connect/gov/Foreign+Ministry+WS/Home/Ministry/Strategic+Plan/
    
14. Strategic Plan 2007–2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // .gov/documents/organization/86291.pdf
    
15. Strategic Plan 2008–2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // ov.za/department/stratplan2008-2011/strategic_plan08.pdf
    
16. The Georgian Foreign Policy Strategy for the year 2006–2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // ov.ge/files/115_1973_997704_Strategy_MFA2006-2009En.pdf
    
17. Vision, Mission and Values [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // rdan.gov.jo/wps/wcm/connect/gov/Foreign+Ministry+WS/Home/Ministry/Vission+Mission+and+Values/
    
18. Who We Are and What We Do [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // ct.gc.ca/rpp/2008-2009/inst/EXT/EXT01-eng.asp#so_7325_03
    
19. Working in the National Interest [Електронний ресурс]. – Режим доступу : // gov.au/corporateplan/2007/index.phpl
    

Габінет Дмитро

ВІДОБРАЖЕННЯ ІДЕЙ ПРО ФОРМУ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ В ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ПОГЛЯДАХ П. І. ЧИЖЕВСЬКОГО

Розбудова незалежної, правової та демократичної держави в Україні потребує врахування не тільки передового досвіду сучасних демократичних держав, а й вивчення та узагальнення теоретичних і практичних здобутків в галузі історії вітчизняного державотворення.

Особливу цінність в цьому контексті становлять напрацювання щодо форми української держави представників української політичної та наукової еліти, які були очевидцями державотворчих процесів періоду Української національної революції 1917-1921 років, а також подій, які відбулись в Україні після ліквідації її незалежності.

Чільне місце серед останніх належить Павлу Івановичу Чижевському (1860, Гадяч – 17.04.1925, Женева) – політичному і громадському діячу, члену Української радикально-демократичної партії і Товариства українських поступовців, послу і члену української фракції у 1 і 2-й Державних Думах, члену Української Центральної Ради від Полтавської губернії, члену Центрального Комітету Української партії соціалістів-федералістів, члену екзильного уряду УНР у Тарнові [1, 3748].

Будучи непримиренним прихильником здобуття незалежності української держави, П. Чижевський запропонував конституційний проект, яким надав систематизованого нормативного вигляду своїм думкам з-приводу майбутньої моделі розбудови української держави, які висловлювались ним до того у публіцистичному стилі на сторінках різних періодичних видань еміграційної преси.

У тексті «Конституції Української Держави» П. Чижевський запропонував іменувати Україну – «Українською Федеративною Республікою» [2, 7].

Як писав сам автор: «Звичайно, для назви держави можна було б найти якісь свої слова, але «федеративний» і «республіка» – слова остільки відомі й остільки прищепилися до мов всього світа, що можна задовольниться і ними» [3, 413].

Як бачимо з запропонованої назви української держави, П. Чижевський поділяв думку значної кількості представників української інтелектуальної еліти початку ХХ ст., які наслідуючи думки «славнозвітного поводиря української думки … – М. П. Драгоманова» [4, 335], обстоювали ідеї побудови майбутньої незалежної української держави, але обов’язково держави федеративної.

Сам П. Чижевський називав себе «федералістом, – федералістом не в змислі бажання чи потреби федеруватися з Московщиною, Польщею, або иншою якою державою, а в змислі федералізації внутрішнього життя самої української Держави» [4, 334].

Федеративний устрій для України П. Чижевський вважав найкращим тому, що він окрім демократизації суспільного життя, встановлення справжнього народовладдя на місцях, в більшій мірі відображав би історичні і економічні умови розвитку окремих територій, що сприяло б зміцненню соборності України, її прогресу і поступу.

Зазначену думку він стверджує, наводячи приклад Галичини, яка «жила своїм окремим економічним та історичним життям на протязі кількох сот років, і через те вона охоче увійде у склад Соборної України як суверенна окрема область, передавши де-яку частину своїх державних прав спільному українському урядові, але вона не згодиться бути розпорошеною на повіти й потонути, розпливтися в спільному українському морі» [3, 410].

Структурно «Конституцію Української Держави» П. Чижевський поділив на 3 відділи: «Загальні постанови», «Про громадян та їх права й обов’язки», «Власти У.Ф.Р.», які об’єднали у собі 34 артикули [2, 7-11].

У тексті «Конституції» П. Чижевський зазначав, що: «Українська Федеративна Республіка складається з суверенних областей: Східної Галичини, Холмщини, Київщини, Поділля…» [2, 8]. Як бачимо, текст документа не містить вичерпного переліку адміністративно-територіальних одиниць майбутньої української держави. Це можна пояснити, на нашу думку, тим, що П. Чижевський, створюючи конституційний проект в еміграції для фактично неіснуючої держави, не мав змоги чітко передбачити, які землі увійдуть до майбутньої «Української Федеративної Республіки», або вже у складі новоствореної держави, як писав сам автор: «…які, области, по вільній згоді зречуться од частини своїх суверенних прав в межах, означених Конституцією, – на користь спільної держави» [2, 8].

Разом з тим, на думку П. Чижевського, ідеалом якого слід прагнути є українська держава у складі таких областей як: «1. Східна Галичина; 2. колишня Угорська Україна (від авт. – Закарпаття); 3. українська частина Буковини; 4. Холмщина; 5. українська частина Полісся; 6. українська частина Бесарабщини; 7. Волинь; 8. Поділля; 9. Київщина; 10. Херсонщина; 11. Чернігівщина – без частин повітів з білоруським та московським населенням; 12. українська частина Курщини; 13. українська частина Вороніжчини; 14. Полтавщина; 15. Харківщина; 16. Катеринославщина; 17. Таврія – без південної частини Кримського півострова; 18. Кубань; 19. частина української Чорноморії, яка не увійшла в склад Кубані; 20. українська частина Ставропільщини».

При цьому необхідно зауважити, що зазначені території П. Чижевський свідомо називав не краями, не землями і не округами, а «областями», оскільки вважав це слово українським і більш давнім за походженням, ніж інші відомі у світі назви адміністративно-територіальних одиниць, а також таким, що повністю відповідало традиціям державного устрою, запропонованого ще М. Драгомановим [3, 411].

Окрім безпосереднього визначення областей, що мали увійти до складу новоствореної української держави «Конституція» також чітко визначала компетенцію загальнофедеративної влади.

Зокрема, обсяг діяльності органів влади Української Федеративної Республіки обмежувався: проголошенням війни і ухваленням миру; зносинами з «чужосторонніми» державами з питань політичних, торговельних, економічно-господарських та інших, що стосуються інтересів усієї держави, або інтересів окремої області, коли вона звернулася з відповідним проханням до загальнофедеративних органів влади; питаннями організації армії і флоту; питаннями спільних державних фінансів, до яких П. Чижевський відносив – державну митницю, державний банк і його відділи, державну скарбницю, чеканку металевих і видачу (емісію) паперових грошей, складання і виконання щорічних кошторисів держави щодо оподаткування населення для загальнодержавних потреб; питаннями, пов’язаними з загальнодержавними залізничними та водними шляхами, поштою, телеграфом і телефоном, а також питаннями встановлення загальнодержавних мір – довжини, площі, обсягу, ваги та ін. Окрім цього до компетенції органів влади Української Федеративної Республіки мали належати питання Всеукраїнської Національної Академії, Національного Музею та інших просвітницьких інституцій, що мають загальнодержавне значення. У виключній компетенції держави мала б знаходитись і охорона винаходів, а також інших об’єктів інтелектуальної власності [2, 8].

Щодо компетенції областей, то «Конституція Української Федеративної Республіки» визначала її лише в загальних рисах, відносячи до повноважень органів обласного управління питання: організації місцевого самоврядування; освіти; санітарії; ветеринарії; «величезної більшості» різних галузей народного господарства; обласних шляхів, пошти, телеграфу і телефону; пожежної безпеки; організації сільського господарства. Цікаво, що, на думку П. Чижевського, до повноважень обласних органів влади мали належати і питання, пов’язані із прийняттям усього масиву нормативно-правових актів у сфері кримінального і цивільного законодавства [2, 11]. Ми бачимо, що в цьому питанні конституційна модель П. Чижевського певною мірою нагадує конституційну модель США, яка на той момент вже достатньо яскраво продемонструвала свою ефективність та стабільність.

Мабуть, врахувавши державницький досвід США, П. Чижевський висловив і ідею про визначення конкретного обсягу повноважень областей, а також механізму їх реалізації у обласних конституціях, які, виходячи із «принципів федералізму, могли бути неоднаковими, аби тільки вони не порушували постанов Федеральної Конституції» [2, 8, 11].

Отже, П. Чижевський став одним з ідеологів побудови незалежної Української держави. При цьому незалежна держава Україна мала існувати у формі Української Федеративної Республіки.

Створена на федеративних основах Україна мала стати державою, де, враховуючі глибинні ментальні та культурно-історичні особливості, були б забезпечені реальні можливості для розвитку кожної адміністративно-територіальні одиниці, органи влади яких мали бути наділені максимальним обсягом повноважень щодо впорядкування власних справ, а федеральний (центральний) уряд володів би обмеженим чітко визначеним конституцією обсягом правомочностей.

В цілому, концепція побудови майбутньої незалежної української держави, сформульована П. Чижевським, стала вагомим внеском до теоретичного та ідеологічного обґрунтування необхідності існування незалежної української держави та пошуку найоптимальнішої форми її організації.

Література:

1. Енциклопедія українознавства в 10 т. / Гол. Ред. проф., д-р В. Кубійович. – Перевидання в Україні, Львів: Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. Фонд духовного відродження ім. Митрополита Андрея Шептицького. – Т. 10. – 2000. –– С. 3605 – 4014.

2. Чижевський П. Основи української державности // Воля. – Відень. – 1921. – Т. 3. – Ч. 1/2. – С. 3-11.

3. Чижевський П. Основи української державности // Воля. – Відень. – 1921. – Т. 2. – Ч. 11/12. – С. 408-414.

4. Чижевський П. Основи української державности // Воля. – Відень. – 1921. – Т. 2. – Ч. 9/10. – С. 333-339.


Искендеров Ф.Ш.

ИНДИВИДУАЛИЗАЦИЯ НАКАЗАНИЯ В НОВОМ ТУРЕЦКОМ УГОЛОВНОМ КОДЕКСЕ: ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ

Индивидуализация наказания как процесс установления соразмерности наказания нормативным указаниям и антропогенным факторам, по-разному проявляется в национальном праве. В этой связи значительный интерес представляет собой изучение характеристик индивидуализации уголовного наказания по уголовному законодательству Турции.

Это объясняется как спецификой турецкого уголовного права, так и тем, что современное уголовное законодательство Турции формировалось на основе модернистских новелл развития континентальной уголовно-правовой доктрины и впитало в себя наиболее интересные черты ее современного развития. Турецкий Уголовный кодекс был принят 26 сентября 2004 года и вступил в силу с 1 апреля 2005 года, сменив Турецкий уголовный кодекс от 1 марта 1926 г., созданный на основе УК Италии 1889 г. [1]

Это наложило определенные особенности на процесс индивидуализации наказания.

Известно, что индивидуализация наказания в украинском праве происходит в пределах санкции уголовно-правовой нормы, с учетом положений Общей части Уголовного закона, степени тяжести совершенного преступления, личности виновного, обстоятельств, смягчающих или отягчающих наказание.

Cчитается, что индивидуализация наказания есть конкретизация судом вида и размера меры государственного принуждения, назначаемой лицу, совершившему преступление, в зависимости от юридически значимых особенностей данного преступления и его субъекта, а также изменение вида и объема репрессии в процессе исполнения. Таким образом, индивидуализация наказания осуществляется в два этапа: при его назначении и при его исполнении. На первом этапе важнейшими средствами его индивидуализации являются институты смягчающих и отягчающих обстоятельств, освобождения от наказания и его отбывания. На втором этапе речь идет о применении условно-досрочного освобождения от отбывания наказания либо замене наказания более мягким [2]

Законодательство европейских стран по-разному относится к процессам дифференциации и индивидуализации ответственности и наказания. Исходя из социокультурного опыта, преемственности уголовного законодательства, правовых обычаев и традиций, можно говорить о том, что характер причиненного вреда, размер ущерба, особенности личности виновного практически всегда подлежат рассмотрению судом в процессе индивидуализации наказания.

Турецкое уголовное право исходит из экзогенных (относящихся к среде) и эндогенных (относящихся к личности) характеристик и параметров, учитываемых при назначении наказания.

Так, статья 61 УК Турции, «детерминация наказания», определяет, что в каждом конкретном случае судья определяет конкретное наказание в промежутке между минимальными и максимальными пределами санкции с учетом следующих фактов:

А) как преступление было совершено;

Б) какие орудия были использованы при его совершении;

В) в какое время и в каком месте оно было совершено;

Г) насколько серьезны обстоятельства совершения преступления;

Д) тяжесть вреда или риска (вреда) наступления последствий;

Е) тяжесть вины правонарушителя, основанной на умысле или неосторожности;

Ж) характеристики намерений виновного.

При этом смягчение либо отягощение наказания в случае наличия совокупности отягчающих и смягчающих обстоятельств происходит по правилу: сначала назначается более суровое наказание, затем – смягчается. Окончательное наказание назначается с учетом стадий совершения преступления, роли виновного в его совершении, извинительных обстоятельств, возраста, психического состояния или иных характеристик личности.

В случае наличия иных обстоятельств, устанавливаемых по усмотрению суда в пользу подсудимого, суд вправе заменить наказание на более мягкое. При этом обязательно учитываются образ жизни, социальные связи, постпреступное поведение правонарушителя и потенциальные последствия наказания для правонарушителя.

Таким образом, индивидуализация наказания по новому уголовному законодательству Турции носит многоуровневый характер. Первый – уровень принципиальных положений соотношения законности и дискреции Второй – уровень формирования характеристик деяния вне и помимо конститутивных характеристик состава. Третий – уровень реализации назначения наказания с учетом образа жизни, социальных связей, постпреступного поведения правонарушителя и потенциальных последствий наказания для правонарушителя. Четвертый – коррекция назначения и отбывания наказания с учетом судебной дискреции и особенностей с сознания и поведения правонарушителей. Именно здесь проявляется степень реализации уголовной политики государства.

Таким образом, индивидуализация наказания по УК Турции при достаточной доле формализации находится в большой зависимости от дискреционных полномочий судьи, что обусловливает применение наказания и иных уголовно-правовых мер с учетом характеристик и положений современной уголовной политики.

Литература:

1. online.org/documents/action/popup/id/6872/preview

2. Вакарина Е. А. Дифференциация и индивидуализация наказания и средства их достижения (Уголовно-правовые и уголовно-исполнительные аспекты) : Дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 : Краснодар, 2001 – 215 c.


Писаренко Лариса

ВИЗНАЧЕННЯ СТАТУСУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ПРАВОВИХ ДОКУМЕНТАХ ПЕРІОДУ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

Становлення правової системи нерозривно пов’язане з історією мови, тому що право та мова настільки поєднанні між собою, що кожний з елементів не може існувати автономно, треба тільки уміло поєднати форму та зміст. Інтеграція лінгвістики і юриспруденції є явищем природним, але тільки недавно в Україні активізувалися дослідження мови права, представлені доробком Н.В. Артикуци, Ю.Є. Зайцева, Г.С. Онуфрієнко, М.В. Мамич, Ю.Ф. Прадіда, Л.О. Симоненко.

Актуальність даної проблеми активізувала розвиток нової галузі мовознавства – правничої лінгвістики, в межах якої виділилися два напрямки дослідження: 1) юридична лінгвістика, що вивчає юридичні аспекти мови; 2) лінгвістична юристика, предметом якої стали мовні аспекти права [1]. Однією з досліджуваних проблем вітчизняної юридичної лінгвістики є історія становлення української мови як державної. Представники різних галузей науки розпочинають відлік державотворчих процесів в Україні від часів Київської Русі. У цей період формувалася й мова вітчизняного права, представлена кількома жанрами офіційно-ділового стилю: договори, законодавчі акти (Руська Правда), грамоти тощо, які, безумовно, становлять значний інтерес для фахівців з лінгвоюристики [2, 253-258]. В українських підручниках, довідкових та інших виданнях можна прочитати майже офіційну тезу, що в чотирнадцятому столітті, після падіння Київської Русі, сформувалися три східнослов’янські народності, а отже, відповідно і три мови.

Тому, визнаючи справедливість твердження про Київську Русь як колиску трьох братніх народів – російського, українського та білоруського, слід не забувати незаперечний факт, що жодне з цих трьох немовлят «ніколи не качалося по всій колисці, а кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце», а отже, мало свою мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями.

Наприкінці XIV ст. західноукраїнський регіон був окупований Польщею, а всі інші українські й білоруські землі, у тому числі й Київські, приєднані до литовських земель. Так утворилася нова держава – Велике Князівство Литовське, яке в науковій літературі зветься Литовсько-Руська. Традиції розвитку науки, духовної культури, творення й фіксації правових норм Київської Русі не могла занапастити навіть кількасотлітня монголо-татарська навала і вони продовжилися у Великому Князівстві Литовському.

Велике Князівство Литовське значною мірою будувалося на устроєвих і культурно-звичаєвих засадах, що сформувались і розвинулись у Київській і Галицько-Волинській Русі. За часів формування це князівство підпорядкувало частину білоруських земель, у першій половині XIV ст. – решту Білорусі, а в 60-х рр. XIV ст. – більшість України.

Легкість, з якою литовська влада поширювалася на українських землях, пояснюється низкою причин. Литовський уряд справді вважав доцільним «якнайдокладніше приладитися до питоменного укладу руських земель, хоч державна еволюція сама, силою факту неустанно робила різні зміни в їх «старині» [7, 99]. Чи не найважливішим було те, що литовська влада в той час не сприймалася як чужа, оскільки навіть в центральному литовському уряді, при дворі великих князів литовських вживалася розмовна «руська» мова (в основі своїй середньобілоруська, але в українських землях наближена до української). Ще більшою мірою на цю мову перейшли ті представники литовської династії, які поселилися на білоруських та українських землях і прийняли православну віру. Наприклад, з дванадцяти синів Ольґерда десять, ймовірно, були православними.

Однак, для юридико-лінгвістичних досліджень цей період ще не становить особливого інтересу, оскільки будь-яких нормативних актів, які б регламентували особливості функціонування мов, тоді ухвалено не було.

Як зазначає Андрій Яковлів, «українське право було чинним у своїй давній, звиклій зовнішній формі, а саме – на «руській», тобто українсько-білоруській мові, яка внаслідок цього стала офіційною мовою Литовської держави. Ставлення влади до українського права, до мови базувалося на принципі: «Старини не рухати, новини не вводити». Тому природний розвій українського права довгий час ішов вільно, без жодної затримки» [3].

1529 року набув чинності Статут Великого Князівства Литовського – перший загальний кодекс для всієї Литовської держави. Однак, уже через 40 років, 1566 р., було ухвалено його другу редакцію, а 1588 р. – третю. Примітним є те, що всі три редакції головного документа Великого Князівства Литовського були написані руською мовою, а відповідно до статуту 1588 р. «писаръ земски маетъ по руску литерами и словы вси листы, выписы и позвы писати, а не иннымъ языкомъ и словы, а присегнути маетъ на врядъ свой писарски тыми словы: я присегаю Пану Богу в Тройци єдиному». Нею ж велося листування, судочинство, літературна творчість.

І. Огієнко про статус руської (тобто староукраїнської) мови у Великому Князівстві Литовському писав: «По литовсько-польській унії 1386 року спочатку було від вищої польської влади зовсім прихильне ставлення до «руської» мови. Так, знаємо, що королева польська Ядвіга (1371 – 1399) любила читати слов’янську Біблію та твори Св. отців. Король Казимир III видав року 1347-го т. зв. Вислицький Статут, «руською» мовою, і згідно §11 його краківський суддя мав судити згідно із цим Статутом. З опису 1510 р. бібліотеки короля Сигізмунда І (1506 – 1548) бачимо, що він мав десь 33 книги «руських» і тільки 1 польську. Відомий польський учений С. Бандтке писав 1815 р.: «Усі Яґелончики, аж до Сигізмунда Авґуста, в Литві по-руськи писали, привілеї й надання давали, і навіть часом не найкраще по-польськи вміли. Казимир Ягайлович IV († 1492 p.) більше вмів по-руськи, як по-польськи». Ось тому наша українська літературна мова, мова руська, стала помалу навіть офіційною мовою Литовсько-руської держави: цією мовою писано по канцеляріях урядові акти, суджено по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т. зв. Статут Литовський 1529 року, пізніші видання 1566 і 1588 років... Цією ж українською літературною мовою трохи давнішe був написаний і т. зв. Cудебник великого князя Казимира IV 1468 р., за яким суджено скрізь, навіть у Кракові»[4, 139].

Литовсько-руський етап розвитку української мови є надзвичайно важливим, адже так звана актова мова «стала провідником живої нашої мови до мови літературної» [5]. Отже, використання староукраїнської мови в офіційному мовленні сприяло того часу її розвиткові. А підстав для такого розвитку було достатньо, адже «за литовського часу скрізь сильно розвиваються урядові канцелярії – княжі, судові й ін., а також канцелярії єпископські, і в них урядовою мовою була мова українська, по-тогочасному руська. З цих канцелярій виходило багато різних актів, і на їх мові завжди був сильний вплив живої мови. Ця т. зв. актова мова завсіди вела в нас перед у розвої мови літературної, бо все мусила відбивати живу народну мову» [6].

Проте після Люблінської унії 1569 р., згідно з якою було об’єднано Польщу й Литву в одну державу, ситуація дещо змінилася. «Але при цьому українським землям, крім Підляшшя, було визнано деяку автономію місцевого управління та залишено й надалі в чинності Литовський статут і руську мову, – як в адміністрації й суді, так і в центральних установах по справах українських земель. Виняток було зроблено для українських міст з Магдебурзьким правом, де було приписано вживати польську мову. Видання Литовського статуту було завершенням законодавства Литовсько-Руської держави. В подальшому Польща поступово захоплює в свої руки керуючий провід в польсько-литовській унії, протягом XVII – XVIII ст. запроваджує польське право, а разом із тим і польську мову. Литовський статут, який лишився чинним на українських землях і за цієї доби, був прийнятий українським населенням як український національний кодекс та вважався за національне українське право протягом усього часу чинності на українських землях – аж до 40-х років XIX ст. Самоуправа українських міст мала окреме право німецьке – Магдебурзьке, яке під впливом українського звичаєвого права було також до певної міри українізовано. За цей же період (XV – XVI ст.) на західноукраїнських землях, що опинилися під владою Польщі, поступово на місце давнього українського права було заведено право польське» [7, 99].

Статус мови українського народу на території нашої держави докорінно змінився після 5 червня 1569 р., коли, згідно з умовами Люблінської унії, Литва і вся Україна були приєднані до Польщі. Особливості використання української мови в офіційних сферах життя суспільства детально описав Іван Огієнко: «Число канцелярій стало сильно зростати – це різні канцелярії міські, ґродські й інші, які продовжували писати «руською» мовою. Мова ця невпинно росте, але вже легко приймає в себе полонізми, головно до свого словника; появляються полонізми навіть у мовних формах. Помалу починається не тільки збільшений польський вплив на нашу літературну мову, але й насильна урядова полонізація [4, 139].

Література:

1. Голев Н.Д. Юридический аспект языка в лингвистическом освещении. – «Юрислингвистика – 5: Юридические аспекты языка и лингвистические аспекты права» – Ел. ресурс: