Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
Наступною принципово важливою подією в розвитку ринкового землекористування стало прийняття постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р. Всі землі України з 15 березня 1991 оголошувалися об’єктом земельної реформи, причини і цілі якої формулювалися наступним чином: «Земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Українській РСР у зв’язку з переходом економіки республіки до ринкових відносин».
Правовою основою земельної реформи став одночасно прийнятий Земельний кодекс Української РСР, в якому збереглося визнання землі загальнонародною власністю і поряд з цим декларувалося право кожного громадянина на земельну ділянку. У Кодексі залишилися відносно землі формулювання «довічне успадковане володіння» для фізичних осіб і «постійне володіння» – для юридичних. Кодекс дозволяв оренду землі, але орендодавцем виступала держава в особі місцевих Рад.
Всупереч визнання необхідності переходу до ринкових відносин законодавство радянського періоду виявилося не в змозі ввести інститут приватної земельної власності. Закон УРСР «Про власність» від 18 лютого 1991 визнавав право індивідуальної власності, але, йдучи назустріч вже ринковим задумам, поширював це право на доходи від підприємницької діяльності, а також на майно не тільки споживчого, але і виробничого призначення. Земля ж, як і раніше, залишалася частиною національного багатства у власності народу.
Першим кроком до законодавчого визнання можливості земельної приватної власності став Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 р. з характерною для того моменту обережним формулюванням: «Земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надаються громадянам за їх бажанням в довічне успадковане володіння, приватну власність або в оренду. Право приватної власності на земельну ділянку селянським (фермерським) господарством може набуватися після шести років володіння ним».
Таким чином, поняття «приватна власність на землю» вводилося в правовий глосарій, але не в реальне життя. Проте, навіть така, обіцяна в майбутньому, приватна земельна власність мала важливі правові обмеження:
а) вона могла бути лише індивідуальною (сімейною),
б) її розмір обмежувався площею, рівною 50 гектарам сільськогосподарських угідь і 100 гектарам усіх земель;
в) при ліквідації фермерського господарства дозволявся продаж його майна, але не землі: за рішенням місцевої влади вона передавалася іншим особам.
Принципові зміни у законодавчій сфері відбулися після прийняття Закону України «Про форми власності на землю» (30 січня 1992 р.), який стверджує за змістом: «Ввести в Україну поряд з державною – колективну і приватну форму власності на землю. Всі форми власності є рівноправними».
Нове земельне законодавство стрімко розвивалося. У лютому 1992 р. приймається Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», в якому формулювалися правові основи колективної земельної власності. За цим законом землю можна було використовувати для підприємницької діяльності, передавати членам колективу, здавати в оренду, але не можна було продавати чи закладати.
У березні 1992 р. була прийнята нова редакція Земельного кодексу України, де вже з усією визначеністю затверджується право приватної власності громадян на землю. Ключова новація – можливість купівлі-продажу земельних ділянок і їх застави. Разом з тим виключаються можливість реституції земельної власності та іноземна земельна власність.
У грудні 1992 р. приймається декрет Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок», покликаний прискорити передачу в приватну власність невеликих земельних ділянок, які використовуються населенням для ведення підсобного господарства, садівництва та городництва. Декрет підтверджував встановлене Земельним кодексом право купівлі-продажу приватизованих ділянок, але із застереженням «без зміни їх цільового призначення». Підтверджувалося також положення Кодексу про те, що ціна покупки «не може бути менше нормативної ціни землі».
Зазначені правові акти і Земельний кодекс з доповненнями створили необхідні правові підстави для роздержавлення земельного фонду. Проте на початковому етапі цього процесу політичні та організаційні чинники сприяли трансформації державної земельної власності в її колективну форму, в той час як розвиток приватної земельної власності відбувалося недостатньо швидко. У прискоренні процесу приватизації земель вирішальну роль зіграли відповідні укази Президента України, а саме: указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р. вимагав від органів місцевої влади прискорити передачу сільськогосподарських угідь у колективну власність з одночасним її паюванням і передачею земельного паю в приватну власність членам колективу, але без виділення в натурі. Встановлювалося, що право на земельний пай може бути об’єктом купівлі-продажу. При виході з сільськогосподарського підприємства його член міг отримати свій земельний пай у приватну власність в натурі. Цей указ став основою для перетворення державної земельної власності у колективну. За 1995 р. площа колективної форми власності збільшилася з 3,7 до 22,1 млн.га.
Наступний президентський указ «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р. встановлював обов’язковість поділу всієї земельної колективної власності між членами колективу. Проглядалося за рахунок земель сільських рад створити резервний фонд для наділення земельними ділянками осіб, зайнятих у соціальній сфері села. Хоча площі, передані в приватну земельну власність, росли, вирішального значення, однак ця форма власності ще не мала.
Перелом стався після опублікування Указу Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р., відповідно до якого земля і майно підлягали передачі у приватну власність. Замість колективних створювалися приватні аграрні формування. На виконання закону в 2000 р. з колективної у приватну земельну власність передано 25млн га. Принципові підсумки перетворення державної земельної власності у приватну було підбито й надалі змінювалися. Вони свідчать про переходом характері колективної форми власності на землю, тобто про те що, ця форма практично зникає. Чинне законодавство передбачає комунальну форму власності на землю, але розмежування державної та комунальної власності ще не проведено, і таким чином, на 1 січня 2008 року в країні 51% земельної площі передана в приватну власність, а 43% залишається у власності держави. В аграрній сфері рівень приватизація в приватній власності перебуває 73% сільськогосподарських угідь і 82% ріллі. Велика частина сільськогосподарської земельної площі передана власникам безоплатно, що створило так званий первинний земельний ринок. При формуванні та розвитку вторинного земельного ринку буде збільшуватися число землевласників, які купили землю, тобто землеволодіння стане частиною інвестиційного процесу. Світовий досвід свідчить, що саме інвестиційне землеволодіння забезпечує найбільш ефективне використання і найбільшу капіталізацію земельних ресурсів.
Згідно закону України «Про державну підтримку сільського господарства України» N 2657-IV (2657-15) від 16.06.2005 р. зі змінами і доповненнями від 04.03.2010 р. та «Загальнодержавної комплексної програми розвитку українського села на період до 2015 року» та з метою приведення механізмів стимулювання розвитку АПК у відповідність до правил й вимог СОТ у 2010 р. обсяг можливої бюджетної підтримки розвитку підприємств АПК за рахунок коштів загального фонду становить 9291 млн.грн., в тому числі 2500 млн. грн. – на заходи по відтворенню та підвищенню родючості сільськогосподарських земель та на паспортизацію земель – 9 млн.грн.
Висновки: Розглядаючи проблему вдосконалення природокористування, зокрема землекористування, слід враховувати, в першу чергу, правовий аспект.
Література:
- Постанова Верховної Ради УРСР «Про рішення питань, пов’язаних з правом власності на землю» від 5 грудня 1990р.
- Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р.
- Закон УРСР «Про власність» від 18 лютого 1991р.
- Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12 1991р.
- Закон України «Про форми власності на землю» (30 січня 1992 р.)
- Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» N 2657-IV (2657-15) від 16.06.2005 р. зі змінами і доповненнями від 04.03.2010 р.
- Загальнодержавна комплексна програма розвитку українського села на період до 2015 року.
Ткаля Олена
ПРАВОВА ДЕФІНІЦІЯ: ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ ТА РОЛЬ В ЗАКОНОДАВЧІЙ ПРАКТИЦІ
Одним з важливих елементів правової визначеності є дефінітивність. Не викликає сумніву те, що на сучасному етапі правового будівництва дефініції набувають важливого значення у вибудовуванні нової системи громадських зв’язків, складають чималу частину українського законодавства. Введення їх в нормативно-правову систему підпорядковане досягненню сучасним законодавцем необхідної ясності і визначеності, сприяючих їх однаковому розумінню і застосуванню.
Питання юридичних понять і дефініцій отримують все більшу актуалізацію в теорії і практиці юриспруденції. При цьому дискусії відносно їх місця і ролі в системі сучасного права ведуться в діапазоні від логіко-методологічних проблем правових понять і категоріального ладу юриспруденції, до лінгвістичних і формально-юридичних аспектів юридичної техніки. Усе це необхідно як для формулювання юридичних текстів, так і для вдосконалення техніко-юридичного інструментарію в цілому.
Останнім часом в Україні та інших державах пострадянського простору інтерес до наукового дослідження законодавчих дефініцій, викликаний, зокрема, розвитком теорії та практики нормотворення та нормопроектування, зростає (за значимо, наприклад, роботи українських дослідників Р.О. Гаврилюк, Ю. Є. Зайцева, А. Ткачука, В.І. Риндюк, Т.С. Подорожна, А.Хворостянкіна, російських учених Л.Ф. Апт, Т.В. Губаєвої, Д.І. Шакірової, В.М. Баранова, О.А. Курсової, А.С. Піголкіна, Д.А. Керімова, Д.С. Кондакова та інших) [2,23]. В більшості джерел зазначене питання розглядається лише в контексті правил юридичної техніки, наводяться окремі приклади невдалих (з точки зору логіки та юридичної мови) дефініцій. Однак, на нашу думку, проблема використання визначень окремих понять в текстах нормативно-правових актів є значно ширшою і охоплює, окрім суто технічних правил конструювання дефініції, ще і проблему доцільності та необхідності законодавчих дефініцій, значення таких дефініцій для ефективної реалізації правових приписів, ролі нормативних дефініцій в забезпеченні реалізації принципів правової визначеності, стабільності правової системи і, одночасно, гнучкості права та інші питання.
Існуючі на сьогодні погляди з питань ролі дефініції в законодавчій техніці як правового засобу ще не розгорнуті у фундаментальні концепції і не охоплюють усього об’єму проблематики, що відноситься до цієї теми. Між тим мета того або іншого виду юридичної діяльності може бути досягнута тільки у тому випадку, якщо суб’єкт цієї діяльності має в розпорядженні повний набір теоретичних і практичних знань про те, за допомогою яких засобів, способів, прийомів, правил і методів можливо її досягти. Від того, наскільки грамотно законодавець застосовує у своїй діяльності засоби законодавчої техніки і особливо дефініції, залежить технічна досконалість прийнятих ним актів.
Із закріпленням понять і їх дефініцій в законі або другом нормативному правовому акті, а також в судових документах різної функціональної спрямованості їх зміст стає жорсткішим, застиглим, нерухомим. Ця особливість надзвичайно важлива для права. Стабільність, однозначність права обумовлюються передусім стабільністю і однозначністю його понять і визначень. Розмитість, надмірна гнучкість юридичних понять, їх кон’юнктурна еластичність негативно позначаються на праві, руйнують його як соціальне явище. Судова практика, зокрема юридична кваліфікація, потребує таких дефініцій, які дозволяють з найбільшою мірою точності відмежовувати один злочин від іншого, наприклад крадіжку від грабежу, грабіж від розбою і так далі.
В.М. Баранов, аналізуючи законодавчі дефініції, справедливо характеризує їх як соціально-культурне явище, чинник стабілізації в праві, прийом юридичної техніки, різновид юридичних норм та ін. Він відмічає понад 20 різних якостей законодавчих дефініцій [3,26].
Дефініція є правовим засобом законодавчої техніки. За допомогою дефініцій формулюються поняття, вживані в текстах нормативних актів, завдяки чому останнім надається узгодженість, а сформульовані поняття є основою змісту документу. За допомогою дефініцій суб’єкти правотворчої діяльності визначають способи для вирішення правових завдань і досягнення соціальних цілей. Вони є найважливішим засобом в області функціонування і забезпечення правового регулювання. Вони надають ясність і визначеність правовим явищам. Відомо, що право має такі властивості, як абстрактність і невизначеність. У юридичній літературі вірно помічається, що правова невизначеність є властивість права, що виражається в неконкретності змісту правових явищ. Правові поняття також явища дуже абстрактні і придбавають визначеність лише у випадках їх конкретизації, результатом якої є дефініції. Таким чином, правові дефініції є перехід від невизначеності до визначеності в праві [3,27].
Правова дефініція є універсальним «будівельним» матеріалом системи права. Разом з нормою права дефініції, норми-дефініції є початковими(засновницькими, відправними) нормами. Дефініції відносяться до техніко-юридичних засобів законодавчої регламентації, є засобами-встановленнями, мають ознаки правового засобу : є державно-владним велінням загального характеру, мають формальну визначеність, загальнообов’язковість, цілісність і логічну завершеність.
Особливість викладу дефініцій є те, що вони застосовуються і призводять до юридичних наслідків не самі по собі, а у рамках і укупі з нормою права, що утримує їх, або нормативним правовим актом. При цьому норма, її зміст, у відомому сенсі, – стають конкретизацією того, що визначено в дефініції, а дефініція, тим самим, – її стержнем. Тобто, від дефініції залежить спрямованість правової дії, його ефективність. Таким чином законодавчі дефініції не виступають «прямими» правилами поведінки. Їх потрібно розглядати не як норми права (вони можуть входити до них лише як частина), а як особливі державно-владні приписи, які на відміну від наукових та повсякденних визначень є загальнообов’язковими при тлумаченні і застосуванні положень нормативно-правових актів. Вони спрямовані на розмежування, розрізнення та ідентифікацію понять, в результаті чого пояснюється зміст вказаних приписів, а тому слід відносити дефінітивні приписи до основоположних, а не до обслуговуючих. Звідси, від правильності їх формулювання і подальшого викладу в нормативно-правовому акті залежить спрямованість і ефективність правової дії, досягнення поставлених законодавцем цілей. Результатом « правильних», чітких дефініцій є забезпечення прав і законних інтересів суб’єктів права, досягнення певної юридичної мети і результатів в процесі правового регулювання, що, у свою чергу, служить гарантом стійкості і надійності стосунків, що складаються [5,44].
Враховуючи роль законодавчої дефініції в правовому регулюванні стосунків, міру поширення впливу норм-дефініцій на інші норми відповідної галузі, слід дуже зважено і обережно підходити до формулювання нормативних визначень. Дефініція повинна будуватися з урахуванням загальних принципів і начал правового регулювання, відбивати основні, істотні ознаки і властивості даного явища, що дозволяють визначити особливості його внутрішнього змісту і взаємодії з іншими явищами правової дійсності.
При формулюванні дефініції необхідно строго дотримуватися їх логічної структури, що складається з об’єму і змісту, для того, щоб якнайповніше і точно донести закладену законодавцем в них інформацію, націлену на суб’єктів правозастосовчої діяльності і звичайних користувачів, надати цій інформації відповідної матеріальної форми, точне мовне вираження. Вибираючи спосіб визначення понять, слід виходити з тієї мети, яку ставить перед собою законодавець, розробляючи нормативно-правовий акт, і конкретного завдання, яке вирішується за допомогою правових норм, що використовують певний термін. Необхідно вирішити питання про те, наскільки точним має бути зміст поняття і який об’єм йому передбачається надати.
Дефініції, що отримали нормативне закріплення, характеризуються більшою стабільністю, ніж дефініції в правовій науці, оскільки залишаються незмінними до тих пір, поки діє закон. Саме офіційно закріплені дефініції(законодавчі, легальні) мають найбільше значення для правозастосовної системи, оскільки містять інформацію, яку законодавець ставить своєю метою довести до суб’єктів правозастосовчої діяльності. Категорія легальних дефініцій має бути розширена за рахунок включення в неї дефініцій, зосереджених в актах органів судової влади(постановах, визначеннях Конституційного Суду України, роз’ясненнях Верховного Суду України, Вищого Адміністративного Суду України і т. д.), оскільки вони також є обов’язковими для адресантів, і зважаючи на форму їх існування мають юридичну силу [6,70].
Важливим є питання про розташування дефініцій. На наш погляд, дефініції мають бути розташовані в тексті так, щоб можна було б ефективніше і зручно їх використати при роботі з нормативним документом. Це, у свою чергу, сприятиме ясності і чіткості законодавчих приписів, системності законодавства. Можливо доцільним було б створення «Збірника законодавчих дефініцій», де кожний різновид отримав би власне місце та відображення, ретельне та глибоке вивчення. Оскільки, різноманіття законодавчих дефініцій в змістовному, функціональному і структурному аспектах вимагає їх науково-практичного узагальнення і розробки максимально зрозумілою і оптимально зручною як для законодавця, так і правокористувача їх класифікації. За наявності повної і гнучкої класифікації законодавчих дефініцій правокористувач і законодавець зможуть швидше і точніше вибрати адекватний спосіб правової регламентації.
Крім того, нормативні дефініції потребують постійного динамічного контролю, свого роду оперативному веденні, оскільки якщо визначення терміну в установленому порядку змінене, то в усіх актах, де застосовується те ж поняття, такий термін повинен розумітися по-новому. При необхідності треба змінити нормативну дефініцію, яка поміщена у виданому раніше акті або відмінити колишнє визначення і сформулювати нове, або ж внести в старе визначення відповідні зміни. Не менш важливо на науковій основі організувати і провести моніторинг правового простору, що розуміється як систематична комплексна діяльність органів державної влади і управління, інститутів громадянського суспільства, з оцінки, аналізу, узагальнення і прогнозу стану законодавчих визначень і практики їх реалізації.
Критеріями ефективності дефініцій, норм-дефініцій є обґрунтованість і доцільність, досягнення цілей, передбачених нормою, відповідність дефініцій об’єктивній соціальній дійсності, відповідність вимогам законодавчої техніки, задоволення потреб юридичної практики [7, 37].
Для того, щоб служити надійною основою рішення конкретних життєвих проблем, поняття повинні постійно оновлюватися, розвиваючись і вбираючи в себе увесь досвід громадського життя. Вказані вимоги в першу чергу повинні реалізуватися, знайти своє втілення в стрункій і несуперечливій системі дефініцій вітчизняного законодавства.
Література:
- Апт Л.Ф. Правовые дефиниции в законодательстве // Проблемы юридической техники / Под ред. В.М.Баранова. – Нижний Новгород: Нижполиграф, 2000. – C. 81
- Апт Л.Ф. Дефиниции и право: монография. / Л.Ф. Апт. – М.: Издательский центр «Академия», 2008. – C.189.
- Баранов В.М. Законодательная дефиниция как общеправовой феномен // Законодательная дефиниция: логико-гносеологические, политико-юридические, морально-психологические и практические проблемы: Материалы Международного круглого стола (Черновцы, 21-23 сентября 2006 г.) / Под ред. В.М. Баранова и др. Н. Новгород, 2007. С. 26-27.
- Москаленко И.В. Юридическая природа и соотношение гражданско-правовых дефиниций и норм // Современное право. – 2005. – №5. – C.13-15
- Подорожна Т.С. Законодавчі дефініії: поняття, структура, функції.: Дисер…канд. наук.: 12.00.01. – К., 2009. – C.169.
- Циппеліус Р. Юридична методологія / Переклад, адаптація, приклади з права України і список термінів – Р. Корнута. – К.: Реферат, 2004. – С.70-71.
- Хворостянкіна А.В. Визначеність законодавчих дефініцій як умова ефективного дотримання духу та букви закону, – К.: 2008 р. – C. 53.
Трояновський Олександр
ПОНЯТТЯ І ВИДИ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ ТА ЗАСОБИ ЇХ ВИРІШЕННЯ
Виникнення спорів між суб’єктами міжнародного права є невід’ємним елементом міжнародних відносин. І оскільки повне виключення спорів з життя міжнародної спільноти є неможливим, слід докласти максимальних зусиль для їх запобігання або справедливого вирішення. Саме цим обумовлюється значення права мирного вирішення міжнародних спорів, оскільки без механізму мирного вирішення спорів система міжнародних відносин функціонувати нормально не може.
Положення про мирне вирішення міжнародних спорів було зафіксовано у Статуті Організації Об’єднаних Націй (п. 3 ст. 2) й в подальшому було повторено, зокрема, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Заключному Акті РБСЄ 1975 р., а також у Манільській декларації 1982 р. про мирне вирішення міжнародних спорів (Резолюція ГА ООН 37/10 від 15.11.1982). Положення Статуту ООН, що відносяться до мирного вирішення міжнародних спорів, стосуються не тільки держав-членів ООН, але також держав, які не є членами ООН. Мирне вирішення міжнародних спорів є таким чином принципом загального міжнародного права, що є обов’язковим для всіх держав.
У своєму рішенні 1924 р. у справі Концесії Мавромматіса у Палестині Постійна Палата Міжнародного Правосуддя визначила, що спір – це «розбіжність з питань права або факту, конфлікт юридичних позицій або інтересів». Міжнародний Суд ООН вбачає ознаки спору в обставинах, за якими «було висунуто деякі звинувачення проти ряду країн, які іх відхилили» (консультативний висновок від 30 березня 1950 р. у справі Тлумачення мирних договорів з Болгарією, Угорщиною та Румунією). Предметом міжнародного спору може бути, зокрема, правовий статус конкретної території, розмежування державних кордонів, втручання у внутрішні справи, доступ до континентального шельфу та ін.
Від спору слід відрізняти односторонні претензії. У зв’язку з цим, Міжнародний Суд зазначив, що «коли мова йде про спірне питання, то є недостатнім ствердження однієї сторони про наявність спору з іншою стороною. Необхідно доказати, що претензіям однієї сторони явно протистоїть позиція другої сторони» (Рішення від 21 грудня 1962 р. у справі про Південно-Західну Африку (попередні заперечення)).
У Статуті Організації Об’єднаних Націй окрім терміну «міжнародний спір» застосовується також поняття ситуації, «яка може призвести до міжнародних непорозумінь або викликати спір» (ст. 34). Цей другий термін є більш широкий. Ситуація означає положення, у якому непорозуміння та протиріччя між державами не виступають у якості конкретизованих претензій. Статут ООН не дозволяє чітко розмежувати ці поняття, проте подібне визначення має значення, оскільки відповідно до п. 3 ст. 27 Статуту ООН, в Раді Безпеки сторона, яка є учасницею спору, повинна утримуватись від голосування при прийнятті рішення», що не стосується голосування у випадках, які кваліфікуються як ситуація.
Для міжнародного права істотним є розмежування спорів міжнародних та спорів, що не мають такого характеру. Серед міжнародних спорів слід виокремити спори, що загрожують міжнародному миру або безпеки (кваліфіковані спори), а також спори, що не несуть такої загрози (звичайні спори). У першому випадку Рада Безпеки ООН на підставі Розділу VII Статуту ООН має загальну виключну компетенцію для підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки.
У доктрині міжнародного права також застосовується поділ міжнародних спорів на правові (юридичні), у яких підставою претензій та заперечень на них виступають норми міжнародного права, та політичні, які ґрунтуються на політичних аргументах неправової природи. Поняття правового (юридичного) спору міститься також у Статуті ООН: відповідно до п. 3 ст. 36 Статуту «…Рада Безпеки приймає … , що спори юридичного характеру повинні, як правило, передаватися сторонами до Міжнародного Суду згідно з положень Статуту Суду». Статут Міжнародного Суду відніс до юридичних спорів ті, що стосується:
a) тлумачення договору;
b) будь-якого питання міжнародного права;
c) наявності факту, який становить собою порушення міжнародного зобов’язання;
d) характеру та розмірів відшкодування, що належить за порушення міжнародного зобов’язання.
Поділ міжнародних спорів на правові та політичні можна проте оспорити, оскільки у кожному спорі є як елементи політичні, так й правові. Крім того, з рішень Міжнародного Суду ООН витікає, що якщо спір має політичні елементи, це не є перешкодою для його вирішення Міжнародним судом (див., наприклад, рішення у справі Нікарагуа 1986 р.).
Окремим від спору є поняття конфлікту, тобто спору, який набув більш гостру форму і у якому можливим є застосування збройної сили. Поняття «міжнародний спір» та «ситуація» не є видами конфлікту, в їх підґрунті лежить протиріччя, що не завжди має місце у конфлікті. Перетворення їх у конфлікт залежить від ступеня інтенсифікації протиріч та поведінки сторін.
Статут Організації Об’єднаних Націй (п. 3 ст. 2) зобов’язує держави вирішували свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не підвергати загрозі міжнародний мир і безпеки та справедливість.
Стаття 33 Статуту ООН серед мирних засобів вирішення міжнародних спорів вказує: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод. Цей каталог не є закритий, й сторони можуть обрати інші мирні засоби на власний вибір.
Можна виділити дипломатичні (погоджувальні) та судові засоби вирішення міжнародних спорів. Критерієм цього поділу є питання, чи звернення до даної процедури завжди приводить до певного розв’язання міжнародного спору з міжнародно-правової точки зору. Дипломатичні засоби характеризуються тим, що сторони спору залишають за собою прийняття остаточного рішення у розв’язанні спору та самі в більшій або меншій мірі беруть участь у пошуку засобів його вирішення. До дипломатичних засобів відносяться: переговори, добрі послуги, посередництво (медіація), слідчі комісії та консультації. У свою чергу, у випадку судових засобів сторони спору є пов’язаними прийнятим рішенням і мають обмеженні можливості впливу на вирішення спору. Судовими засобами є арбітраж та постійні міжнародні суди.
Виділяють також вирішення спорів міжнародними організаціями. На відміну від дипломатичних та судових засобів, які цілком присвячені вирішенню спорів, для міжнародних організацій вирішення спорів є лише одним з напрямків діяльності. Вирішення спорів міжнародними організаціями проте не становить цілком окремий мирний засіб вирішення міжнародних спорів, оскільки в своїй діяльності у цій сфері вони користуються зазвичай дипломатичними, а інколи також судовими засобами.
Отже, засоби мирного вирішення спорів, що були вироблені в процесі багатовікової практики міжнародного спілкування, вперше було нормативно закріплено в Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 рр. про мирне вирішення міжнародних зіткнень, які передбачали серед таких засобів добрі послуги та посередництво, міжнародні слідчі комісії, міжнародний третейський суд. Статутом Ліги Націй було засновано перший судовий орган – Постійна Палата Міжнародного Правосуддя.
Положення про мирне вирішення міжнародних спорів було зафіксовано у Статуті Організації Об’єднаних Націй (п. 3 ст. 2) й в подальшому було повторено, зокрема, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Заключному Акті РБСЄ 1975 р., а також у Манільській декларації 1982 р. про мирне вирішення міжнародних спорів (Резолюція ГА ООН 37/10 від 15.11.1982). Положення Статуту ООН, що відносяться до мирного вирішення міжнародних спорів, стосуються не тільки держав-членів ООН, але також держав, які не є членами ООН. Мирне вирішення міжнародних спорів є таким чином принципом загального міжнародного права, що є обов’язковим для всіх держав.
Шевчук-Белая Яна
ПРАВОВОЕ ПОЛОЖЕНИЕ НЕМЦЕВ-ХИЛИАСТОВ КАК КОЛОНИСТОВ ЮЖНОЙ ЧАСТИ РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ В НАЧАЛЕ XIX ВЕКА
Проблема защиты политико-правового статуса этнических меньшинств является актуальной для мирового сообщества на протяжении более чем двух столетий. Для понимания современной ситуации и конструирования новых подходов к решению проблем меньшинств необходимо опираться на исторический опыт. Поэтому в своих тезисах я обращаю внимание на те трудности, которые настигали колонистов на пути в Российскую империю, а также на самоотверженность, иногда с риском для своей карьеры, представителей власти, занимавшихся их обустройством.
После окончания наполеоновских войн из Южной Германии в Российскую империю потянулись переселенцы. Они пользовались для передвижения водами Дуная, что значительно удешевляло транспорт. С января 1816 г. по июль 1817 г. в Россию прибыло таким путем более 10 тыс. мужчин и женщин [1]. В дальнейшем число иммигрантов еще более возросло. Переселенцы состояли преимущественно из хилиастов, т.е. приверженцев вероучения о наступлении тысячелетнего царства на земле, за которым должна была последовать райская жизнь на небе. Хилиасты стремились на Кавказ, поближе к Палестине, где, по их убеждению, должен был появиться Христос [5].
Во время переезда через Австрию, Турцию и т.д. хилиасты объединялись в переселенческие братства, или «гармонии», члены которых сдавало свои наличные средства в общую кассу и взаимно поддерживали друг друга в соответствии с коммунистическими традициями раннего христианства. Они плыли по Дунаю, распевая религиозные псалмы, на скверных, наскоро сколоченных плотах, над которыми развевались хилиастические знамена. Четыре месяца длилось путешествие от Ульма (где был сборный пункт переселенцев) до русской границы (Измаил). К моменту прибытия в Россию число беженцев сильно сокращалось из-за недостатка пищи, скученности (на каждый плот набивалось чрезмерно много людей) и нездоровой местности вдоль Дуная.
Особенно тяжело беженцы переносили холода. Наместник Бессарабской области Бахметев докладывал 17 октября 1817 г. статс-секретарю графу И. Каподистрии: «Я получил вчерашнего числа донесения о прибытии нового транспорта колонистов. На одном пароме при отправлении из-за границы он составлял до 300 человек, а ныне явилось 40. Прочие же в пути все померли или разбежались. Сей один случай, вновь происшедший, кажется достаточным к убеждению о необходимости принять со стороны правительства нашего более заботливости, чтоб устроить переселение упомянутого народа на лучшем основании» [2]. При всем старании Бахметева облегчить участь немецких переселенцев их положение оставалось трудным. Поскольку они пересекали Оттоманскую империю, где свирепствовала чума, им приходилось выдерживать 24-дневный карантин на дунайском острове близ Измаила. Помещения карантина не были рассчитаны на такое большое число людей, поэтому значительной части беженцев приходилось и здесь располагаться под открытым небом среди плохо захороненных трупов турецких и русских солдат. Площадь с партией прибывших оцепляли канатами, за которые им не полагалось выходить. Во время пребывания в карантине у эмигрантов истощались последние запасы продовольствия, а впереди был еще долгий, путь на Аккерман (ныне Белгород-Днестровский) и далее в Херсонскую и Таврическую губернии. Им предстояло расплачиваться за ночлег и транспорт из собственных средств, «кормовых денег» им не полагалось.
Колонисты не имели почти никаких средств к жизни и Бахметев принимает экстренные меры: он отпустил на их нужды казенные средства в надежде оправдаться позднее в своих действиях перед центральным правительством. Помогли и пожертвования частных лиц. Так, греческое купечество Измаила выдало переселенцам безвозмездно 7865 левов; офицеры находившегося в Измаиле Камчатского пехотного полка собрали 925 руб [5].
В официальном отношении Бахметева на имя министра внутренних дел Козодавлева от 19 сентября 1817 г. говорилось, что прося утвердить произведенный им расход в 9 тыс. левов на поддержание «иноземцев, ищущие в России отечества», он высказывался за новые ссуды. Пребывающие из Вюртемберга переселенцы, писал он, «почти все недостаточного состояния». В числе их находится множество больных, одержимых горячкою различного рода, все они требуют пищи, топлива, а многие самого одеяния». Появляясь в Измаиле внезапно большими массами, они (неимоверно затрудняют карантиный порядок), однако без карантина обойтись нельзя, так как из-за общения в пути с турецкими подданными они могут оказаться «зачумленными», Бахметев указывал, что все эти обстоятельства заставили его «обременить городское общество повинностью строить скоропостижно шалаши, дабы хоть в оных дать им пристанище ко выдержанию карантинного срока». Он поместил колонистов в ближайших к Дунаю хлебных магазинах. Тем не менее «страдания сих людей умножаются, и смертность увеличивается. Перемена воздуха, несчастное их состояние, непривычка к воде дунайской суть причины, за которыми неминуемо следует вредное для здоровья их влияние» [3].
Опасность была и в другом: местные помещики старались воспользоваться нуждой переселенцев и, давая им продукты и деньги в долг, удерживали их в своих имениях. Так, землевладелец Измаильского цынута Прасин «заарестовал» 14 семейств вюртембергских колонистов за неуплату долгов. Арест колонистов был признан «противным правилам свободы, обретенной ими со вступлением в пределы империи». Были приняты меры к немедленному освобождению арестованных, долги же их помещику предлагалось взыскать законным порядком [4].
Обнищавшие немцы-хилиасты не дошли до Кавказа и тем более до Палестины. Часть из них осела в Буджаке, основав здесь по соседству с варшавскими переселенцами новую колонию – Теплиц. Другие смогли продвинуться дальше на восток и поселились частью на левом берегу Днестра, частью на Молочных водах. Их подселяли к уже жившим в этих местах колонистам, у которых многие из прибывших в первые годы работали по найму [5].
Литература:
1. G. Leibbrandt. Die Auswanderung aus Schwaben nach Rußland. 1816–1823. Ein schwäbisches Zeit- und Charakterbild. Stuttgart, 1928, S. 165.
2. ЦГА МССР. ф. 17, оп. 1, д. 63, л. 46.
3. ЦГА MССР. ф. 17. оп. 1, лл.140 об.– 141, 147–149 об.
4. ЦГА МССР, ф. 17, оп. 1, д. 65, лл. 28-30.
5. Дружинина Е.И. «Южная Украина в 1800-1825гг.» Академия наук СССР. Институт истории СССР. Наука. – М, 1970. – С. 135-137.
Шмерига Виталий
СТРАТЕГИЯ УСТОЙЧИВОГО РАЗВИТИЯ ГОРОДА: МЕХАНИЗМЫ ФОРМИРОВАНИЯ И РЕАЛИЗАЦИИ С УЧАСТИЕМ ГОРОДСКОЙ ТЕРРИТОРИАЛЬНОЙ ГРОМАДЫ
Процесс разработки стратегии устойчивого развития, по своей сути, представляет собой постоянное согласование позиций институтов гражданского общества, муниципальной власти и деловых кругов города относительно развития всех сфер жизнедеятельности города. А сама стратегия, после ее широкого обсуждения и принятия, должна стать своеобразным партнерским соглашением, в котором будут учтены все интересы.
Одним из ключевых условий успешного развития Одессы является установление «социального партнерства», единения городской территориальной громады, власти и бизнеса. Сегодня идеология социального партнерства является базовой идеологией Европейского сообщества, и современная Одесса также стремится к этим стандартам: наш город – первый в Украине, в котором приняты муниципальные положения «О социальном заказе» и «Об органах самоорганизации населения». Всего за несколько лет, в целях эффективного участия горожан в решении проблем местного значения, Одесский городской совет способствовал созданию около 50 органов самоорганизации населения (СОН), а благодаря «социальному заказу» общественные организации города ежегодно, на конкурсной основе, принимают участие в реализации общегородских социальных программ. Дальнейшее содействие процессу самоорганизации населения должно ускорить процесс децентрализации и делегирования властных полномочий, предоставит одесситам реальные возможности решения задач и проблем локального значения.
Международно-правовые обязательства, взятые на себя Украиной, предусматривают действие различных механизмов прямого участия городской территориальной громады в решении важнейших вопросов жизни города. Современная Одесса все более активно осваивает мировой опыт участия граждан в практике муниципального управления. А мировая практика содержит много вариантов форм и методов участия территориальной громады и ее представителей в управлении процессами жизнедеятельности города.
В частности, в небольших американских городах с успехом используются круглые столы, рабочие семинары и встречи с жителями города для определения наиболее актуальных проблем громады и способов их решения. В больших городах в этих целях используется метод совещательного голосования, используемый сегодня в 30 странах мира. Этот метод позволяет муниципалитету ознакомиться с позицией горожан по предлагаемым вариантам решения конкретной общественной проблемы. Суть его состоит в том, что определенному числу горожан (определяемых жеребьевкой из списка избирателей), высылаются информационные материалы. Через определенный период приглашенные жители собираются в муниципалитете. Там они проводят публичное обсуждение общественной проблемы и голосуют за тот или иной вариант ее решения. Хотя результаты голосования не являются обязательными для муниципалитета, присутствие на подобных совещаниях СМИ и их открытый характер имеют достаточное влияние на депутатов местного законодательного собрания.
В мировой практике позитивно зарекомендовали себя такие инструменты привлечения граждан к решению городских проблем, как публичные дебаты и соседские форумы. Обязательным условием является участие в публичных дебатах представителя муниципалитета либо депутатского корпуса, который выступает перед горожанами по определенным проблемам городской жизни и получает от сограждан личные отзывы. Соседский форум – это открытые неофициальные собрания граждан, во время которых горожане обсуждают проблемы местной громады и делятся опытом по их разрешению. В современном постиндустриальном обществе подобные форумы все чаще возникают на страницах городских интернет-сайтов, что дает возможность и предполагает необходимость их внимательного изучения представителями муниципальной власти.
«Мировые моды» на новые формы участия горожан в управлении городом проникают и в Украину. Следует отметить опыт таких украинских городов, как Первомайск и Каменец-Подольский. В этих городах созданы и функционируют так называемые общественные школы резерва управленческих кадров, где все желающие жители города могут бесплатно изучить основы местного самоуправления, его правовые, экономические и финансовые аспекты. Подобные школы позволяют не только ознакомить интересующихся горожан с ключевыми процессами жизнедеятельности города, но и подготовить будущих общественных лидеров.
Перспективными формами участия одесситов в управлении городом является также проведение открытых круглых столов, публичных дебатов и форумов с участием представителей территориальной громады, муниципалитета и предпринимателей, а также внедрение в муниципальную практику принципа совещательного голосования.
В современном мире гражданская филантропия, то есть стремление отдельных лиц или общественных организаций жертвовать собственные денежные средства, имущество, время, умения и навыки во имя улучшения качества жизни территориальной громады, не только не утратила значения, но и занимает ведущее место среди источников финансирования гражданской жизни. К примеру, в США 90% общественных (неправительственных) организаций существует исключительно благодаря пожертвованиям и благотворительности физических лиц, в то время как от финансирования американских корпораций и бизнеса зависят лишь 10% общественных организаций. Среднестатистическая американская семья ежегодно жертвует на различные благотворительные цели около 1000 долларов, при этом 50% американцев посвящают волонтерской работе минимум 4 часа в неделю.
Открытость и ответственность муниципальной власти является не только фактором, гарантирующим максимальное соблюдение конституционных прав одесситов, но и открывает реальные возможности для построения социального партнерства между властью, горожанами и бизнесом. В современном мире используется целый арсенал методов, с помощью которых достигается реальная открытость и ответственность муниципалитета, а также создаются предпосылки для эффективного контроля действий муниципалитета со стороны территориальной громады.
К примеру, в Лондоне ежегодно проводится опрос общественного мнения, который позволяет муниципалитету определить основные проблемы, волнующие горожан, с целью их разрешения. Другой способ повышения открытости и отзывчивости, часто используемый во всем мире, заключается в так называемых «открытых днях», когда руководство муниципалитета лично общается с жителями какого-либо района и лично знакомится с их проблемами. Кроме этого, во время «открытых дней» мэр города либо его заместители посещают школы и высшие учебные заведения, общаясь с молодежью – будущими лидерами громад и городов. Разновидностью «открытого дня» является так называемый ежегодный день открытых дверей, во время которого жители направляются в муниципалитет, где им предоставляется возможность лично познакомиться с сотрудниками муниципалитета и условиями их работы, провести встречи с представителями депутатского корпуса и руководством города, а также получить ответы на интересующие их вопросы. Более того, во многих городах мира, как, например, в Торонто (Канада), двери зала заседаний городского совета всегда открыты как для горожан, так и для туристов, поскольку здание муниципалитета используется еще и как туристический объект.
Помимо дней открытых дверей муниципалитеты во всем мире стремятся всесторонне и полно освещать свою деятельность в муниципальных СМИ. В том числе путем проведения прямых телевизионных трансляций сессионных заседаний (размещения электронных версий стенограмм сессии, видео- и аудиоматериалов на официальном сайте города). Важно помнить, что своевременное и постоянное информирование горожан о деятельности муниципалитета является стратегическим принципом в современных условиях информационного общества.
Значительно повышают уровень информированности горожан о деятельности муниципалитета так называемые информационно-справочные терминалы, устанавливаемые в нескольких районах города и содержащие детальную информацию о структуре муниципалитета и его последних решениях. Традиционные формы информирования горожан печатным и телевизионным способом постепенно вытесняются новыми информационными технологиями. Все больше горожан используют ресурсы интернет-сайтов муниципалитетов для получения необходимой информации.
Существенный вклад в повышение открытости и ответственности муниципальной власти вносит также создание каталога муниципальных услуг – документа, который содержит описание услуг, оказываемых городской территориальной громаде должностными лицами (органом) муниципалитета. К примеру, описание услуг может быть составлено в таком порядке: 1) название и контактная информация органа, оказывающего услугу; 2) название услуги и описание процедуры ее оказания; 3) документы, необходимые для оказания услуги; 4) стоимость и длительность процедуры оказания услуги.
Описанные способы повышения открытости и ответственности муниципальной власти существенным образом минимизируют дистанцию между депутатами, муниципалитетом и жителями города, а значит, повышают уровень открытости и ответственности работников муниципалитета и депутатского корпуса и заставляют их более внимательно относиться к проблемам граждан.
Подводя итог, следует отметить, что сегодня как никогда ранее актуальны вопросы становления в нашем городе гражданского общества европейского образца и формирования новой модели управления Одессой, где жители принимают непосредственное участие в управлении основными процессами ее жизнедеятельности. Фундаментальной основой, главным фактором эффективного устойчивого развития города является наиболее широкое, открытое и активное участие институтов гражданского общества в планировании, разработках, согласованиях и реализации программ развития. Общее согласие, сближение позиций громады, власти и бизнеса, в том числе и по спорным вопросам, может быть достигнуто именно в результате такой совместной работы.