Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Документы

Содержание Авторитаризм і тоталітаризм: проблеми демократизації Голокост. питання про дефініції Аграрна реформа в україні: формування приватного землеволодіння

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
• Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.

<.ru/i№ dex.php?optio№ =com_co№ te№ t&task=view&id=495>.



Стогова Ольга

АВТОРИТАРИЗМ І ТОТАЛІТАРИЗМ: ПРОБЛЕМИ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ

Дослідження політичних режимів залишається актуальною проблемою сучасної теорії держави і права незважаючи на значну кількість наукових праць, які були присвячені цьому питанню. Суспільні трансформації, що відбулися у світі у другій половині ХХ століття та «кольорові революції» початку ХХІ століття знову привернули увагу дослідників до проблеми політичних режимів. Актуальною залишається проблема типологізації політичних режимів, адже з’явилася значна кількість перехідних та гібридних політичних режимів для яких класичні критерії виявляються непридатними. Актуальною ця проблема є і через відмінність типів демократичних транзитів авторитарних і тоталітарних суспільств.

Недемократичні режими зазвичай типологізують на авторитарні і тоталітарні. Дослідженням тоталітаризму займалися Х. Арендт [1], З. Бжезинський, К. Фрідріх, Р. Арон, Ф. Хайєк, К Поппер, Ч. Ендрейн та ін., але чіткі та загальноприйняті критерії відмінності тоталітаризму від авторитаризму невизначені. У якості критеріїв відмінності між авторитаризмом і тоталітаризмом найчастіше пропонувалися суворість політичного режиму та міра застосування репресій. Але більшість дослідників виходять з того, що основною відмінністю між цими режимами є ставлення до громадянського суспільства: тоталітарний режим не визнає його автономності та намагається ліквідувати, а авторитаризм дозволяє існування громадянського суспільства. Тому відмінності між авторитаризмом і тоталітаризмом можна звести до наступних: наявність у другого певної ідеї, яка надає всій політичній і соціальній системі ідеологічного забарвлення, а реалізація цієї ідеї стає для всього суспільства метою подальшого розвитку; тоталітарні режими являють собою крайню форму етатизму, поширюючи свій вплив на всі суспільні сфери без винятку; неполітичні сфери за умов авторитаризму функціонують на плюральній основі, тобто допускається певний плюралізм думок, підприємницька ініціатива.

Відмінності між тоталітарним і авторитарним режимами визначають суттєву різницю у шляхах переходу до демократії, тобто моделях трансформаційних процесів, які мають пройти певні суспільства задля власної демократизації. Так, в авторитаризмі закладені певні ліберальні цінності, що створюють передумови для демократизації. Поставторитарні суспільства більш здатні до мирних способів демократизації, приклад Туреччини, Південної Кореї, Тайваню, Чилі на практиці довели цю тезу[2].

Тоталітарні суспільства до еволюційних моделей демократизації нездатні. Головною проблемою тут є відсутність самоорганізованих груп населення, які можуть здійснювати конструктивний тиск на владу. Демократизація стає можливою тільки за умови краху тоталітаризму.

Авторитаризм формується за наявності гострих суперечностей між різними складовими елементами суспільства. Авторитарна влада відіграє роль арбітра, який силовими методами зберігає цілісність суспільного організму[3]. Але за умови досягнення базового консенсусу між впливовими суспільними групами функціонування авторитарного режиму стає непотрібним, що і складає основну передумову демократизації.

Посттоталітарна трансформація починається за умов не сформованості громадянського суспільства, що значно підвищує роль суб’єктивних чинників : особистості політичного лідера, позиції оточуючих держав, досвіду до тоталітарного життя суспільства[4, 21].

Демократизація авторитаризму починається за умови наявності соціальної інфраструктури, а трансформація тоталітаризму вимагає паралельного створення соціально-економічного та соціокультурного підґрунтя демократизації.

Авторитарний режим у процесі демократизації має реформувати політичну сферу (деконцентрація та децентралізація державної влади, створення конкурентної партійної системи), у той час як певні елементи самоорганізації існують в економічній та культурній сферах і для створення справжнього конкурентного середовища необхідно позбавити їх державного протекціонізму.

Посттоталітарна трансформація має здійснюватися одночасно в усіх сферах суспільного життя, монопольна організація має змінитися на плюральну. Крім тих завдань, які має виконати авторитарний режим, тоталітарному задля власної демократизації необхідно провести цілій ряд додаткових перетворень.

У політичній сфері тоталітарний режим має створити демократичний механізм державної влади, тобто реалізувати ідеї парламентаризму та вільних і конкурентних виборів, побудувати плюральну партійну систему. За демократизації авторитарних режимів політичні партії або вже існують, але із обмеженими функціями, або швидко виникають на грунті громадських асоціацій.

У економічній сфері головною задачею демократизації є перетворення економіки на ринкову, де громадяни є економічно від держави незалежними, усвідомлюють власні соціально-економічні інтереси, що спонукає їх до утворення впливових груп інтересів та як наслідок політичних партій. Важливим завданням для реформування економічної сфери посттоталітарного суспільства є створення середнього класу, який стане соціальною основою демократичних перетворень. Не менш актуальним завданням має стати зростання добробуту населення, яке сприятиме легітимації демократичних перетворень, адже за умови втрати ідеологічних орієнтирів саме рівень задоволення потреб громадян залишається основною підставою легітимності влади.

У культурній сфері завданням демократизації режиму є вироблення та закріплення у широких мас населення стереотипів демократичних ідеалів та зразків поведінки. Реалізація цього завдання виявляється найпроблемнішою, оскільки свідомість та культура є консервативними складовими політичної системи, і докорінні зміни потребують не лише значних зусиль, але й тривалого часу.

Несинхронність змін у політичній, економічній та культурній сферах призводить до появи гібридних режимів. Зрозуміло, що одночасна синхронна реалізація зазначених завдань тоталітарних режимів є малоймовірною, що пояснює відсутність історичних прикладів вдалих еволюційних переходів від тоталітаризму до демократії.

Таким чином питання типологізації авторитарних та тоталітарних режимів має неабияке практичне значення для обрання стратегії демократизації, визначення конкретних її завдань та методів. Демократичний транзит авторитарних суспільств є значно простішим порівняно з транзитом тоталітарних, і здійснюватися ці транзити мають за різними моделями. Так, еволюція авторитарних режимів країн Латинської Америки не є гарантовано успішною схемою для комуністичних посттоталітарних суспільств, адже у різних комуністичних суспільствах процес тоталітаризації зупинився на різних стадіях, тоталітаризм мав неоднакову жорсткість, функціонував неоднаковий час, ускладнює ситуацію паралельна розбудова національної державності [5, 179].

Література:

1. Арендт Х . Джерела тоталітаризму / Перекл. з англ. – К.: Дух і літера, 2001. – 539с.

2. Даймонд Л. Прошла ли третья волна демократизации? // Политические исследования. – 1999. – №1. – С.10-25.

3. Фадеев Д.А. От авторитаризма к демократии: закономерности переходного периода // Политические исследования. – 1991. – №1-2. – С.117-123.

4. Романюк О.І. Проблема типологізації політичних режимів в контексті аналізу демократичних транзитів // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. -2002. – № 555. – 214 с., С.16-26.

5. Кузьо Т. Посткоммунистические транзиты: три измерения или четыре? // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. Выпуск 3. – Харьков: Константа, 2005. – 218 с., С. 169-181.


Сугацька Наталія

ГОЛОКОСТ. ПИТАННЯ ПРО ДЕФІНІЦІЇ

В даній статті автор намагається дати визначення основного поняттєво-категоріального апарату, який є загальноприйнятим у сучасній вітчизняній та зарубіжній історіографії, пов’язаній з проблемою Голокосту.

Події Голокосту все більш відчутно стають предметом наукового дослідження. Це одна з найтрагічніших сторінок вітчизняної та світової історії. Об’єктивне вивчення цих подій має загальнолюдське значення, бо через них найбільш виразно виявляється людиноненависницька сутність нацизму та расизму як найганебніших явищ у людській історії. Повноцінне знання реальних подій Катастрофи та усвідомлення її трагічних наслідків мають слугувати попередженням та стимулом для унеможливлення відродження цих явищ як для сучасників, так і для майбутніх поколінь. Таким чином, проблема Голокосту сьогодні посідає значне місце у наукових дослідженнях.

В документах з даної проблеми, спеціальній літературі, мемуарах як синоніми використовуються такі терміни: геноцид, Голокост, Шоа, Хурбан, Юдеоцид, Аушвіц, «остаточне вирішення єврейського питання».

Наукове дослідження даної теми у світовій історичній науці триває вже більше ніж півстоліття, але актуальним та дискусійним залишається питання про дефініції – термінологічну базу, пов’язану з цим явищем. Адже й сьогодні у представників різних наук, та й у спеціалістів в одній галузі знань, деякі поняття і терміни трактуються по-різному, що ускладнює адекватне розуміння положень і висновків науковців.

Уже перші дослідники даної проблеми звернули увагу на те, що ні в сучасних європейських, ні в єврейських (ідиш та іврит) мовах не існує терміна чи понять, які могли б адекватно відобразити трагічну долю європейського єврейства в часи Другої світової війни. Найближчим за змістом до характеристики явища, про яке йдеться, виявилося поняття «геноцид». Саме це поняття найчастіше вживалося в перші повоєнні роки в мемуарній, публіцистичній та історичній літературі. Цей термін вважався найбільш «ідеологічно витриманим» та найчастіше вживаним у радянській, а згодом і в українській історіографії початку 90-х рр. XX ст. Уперше вживання терміна «геноцид» для характеристики політики нацистів по відношенню до інших народів було здійснене американським юристом Р. Лемкіном (вислів якого наводить Є. Розенблат), який у 1943 р. писав: «Той, хто пише ці рядки, називає «геноцидом» дії завойовників, які знищують народи та етнічні групи... Геноцид здійснюється у формі одночасної агресії проти різних сторін національного життя підкореного народу: знищуються інститути його самоуправління, йому нав’язується німецька влада, регіон його проживання заселяється німцями, знищується інтелігенція, яка є його духовним ядром..., знищуються культурні заклади або забороняється їх діяльність... У сфері фізичного виживання проводиться політика «голодних порцій», тобто обмеження їжі для «не німців», шляхом чого здійснюються фактичні вбивства, в основному євреїв, поляків, словаків та росіян» [1, с. 345]. Після видання в 1944 р. книги Р. Лемкіна «Основное правило в оккупированной Европе» термін «геноцид» став загальноприйнятим юридичним поняттям. У 1946 р. Організація Об’єднаних Націй прийняла резолюцію, в якій визначала геноцид як злочин, що було закріплено та чітко визначено в Міжнародній конвенції «Про попередження злочинів геноциду та покарання за них», підписаної у 1948 р. [2, с. 258; 3, с. 343]. Згодом ізраїльські дослідники (Елі Візель, І. Арад, Аб Міше, Я. Тальмон, І. Гутман, X. Шацкер, П. Агмон та ін.) виступили проти вживання терміна «геноцид» стосовно визначення долі єврейського населення європейських країн. На їх думку, термін через своє інтернаціональне забарвлення та позачасовий характер не повною мірою відповідає справжньому змісту та характеру подій і не відображає унікальності явища. Вони відстоювали думку про те, що події, про які йдеться, в силу відсутності аналогів в історії людства не мають адекватного поняття для їх визначення в більшості сучасних мов, яке могло б повністю розкривати зміст та масштаби трагічних подій у долі саме єврейського народу в часи Другої світової війни [4, с. 62; 5, с. 254 – 267]. Зважаючи на це, згодом було запропоновано кілька термінів, які, здебільшого, мали стати символічними позначеннями зазначених подій. В основному, з таким підходом виявила згоду більшість зарубіжних та вітчизняних дослідників. Серед тих термінів, які були запропоновані європейськими та американськими дослідниками, найбільшого поширення набуло слово Holocaust (Холокост, Голокост) – всеспалювання, повне спалювання. Слово було запозичене з грецького перекладу Біблії, де словом Холокостос позначено спалювання жертви, яка приноситься Богові.

Звернемось до етимології цього терміну. Голокост (від англ. holocaust) – систематичне переслідування і знищення людей за ознакою їх расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.

Англійське слово «holocaust» запозичене з латинської Біблії (де використовується в латинізованій формі holocaustum разом з holocau(s) toma і holocaustosis), воно запозичене з грецьких, також біблейських форм ὁλόκαυ(σ)τος, ὁλόκαυ(σ)τον «спалюваний цілком», «всеспалювання, жертва всеспалювання», ὁλοκαύτωμα «жертва всеспалювання», ὁλοκαύτωσις «принесення жертви всеспалювання»; у російській мові вживалося у формах «олокауст» і «олокаустум» («Геннадієвська Біблія» 1499 р.), в «Письмовнике» Курганова (XVIII століття) спожита форма «голокость» з тлумаченням «жертва, всеспалювання».

В англійській мові термін «holocaust» в близьких до нинішнього значеннях вживається з 1910-х років (спочатку по відношенню до геноциду вірмен в імперії Османа і єврейських погромів часів громадянської війни на Україні), а в сучасному значенні винищування євреїв нацистами (з прописної букви) – з 1942 року. Широкого поширення набув в 1950-ті роки завдяки книгам майбутнього лауреата Нобелівської премії миру письменника Елі Візеля. У радянській пресі з’являється на початку 1980-х, спочатку у формі «холокауст», пізніше в нинішньому вигляді, що наслідує англійській вимові.

У сучасній англійській мові з прописної букви слово «Holocaust» пишеться в значенні винищування євреїв нацистами, а з рядкової (holocaust) – в інших випадках. В російській мові слово «холокост», що не є ім’ям власним, пишеться з рядкової букви, проте стосовно конкретного явища, що описується, пишеться «Холокост» (наприклад, офіційне найменування пам’ятної дати – «Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту»).

В часи війни цей термін з’явився в бюлетені Єврейського телеграфного агентства від 24 грудня 1942 р. і використовувався саме для того, щоб підкреслити, що нацистами на цей час застосовувалося спалення євреїв як один зі способів їх масового знищення [6, с. 343]. У подальшому цей термін все більше набував узагальнюючого змісту і вживався для позначення практичного втілення нацистської політики в єврейському питанні. Цей термін, однак, так і не був у повній мірі сприйнятий ізраїльськими дослідниками, які вважали, що він має занадто велике теологічне забарвлення, до того ж, поступово зазначений термін все частіше стали вживати як синонім до терміна «геноцид» стосовно політики нацистів по відношенню до циган, поляків і т. ін. Крім того, поступово (переважно в публіцистиці) відбувалося своєрідне «зрощування», іноді й спекулятивна підміна термінів «геноцид» та «Голокост». Для того, щоб підкреслити унікальність та неповторність трагічної долі єврейського населення в часи Другої світової війни, ізраїльські дослідники та публіцисти запропонували івритський термін Sho’аh (Шоа), що означає «нещастя», «велике лихо» [7, с. 348]. Термін набув поширення після виходу в 1985 р. на екрани документального фільму Клода Ланцмана з однойменною назвою («Sho’аh»). Досить часто, як зарубіжними, так і вітчизняними дослідниками вживається термін Catastrophe (Катастрофа), який можна вважати найбільш раннім. Ще в 1940 р. вийшла друком брошура на івриті, яка називалася «Катастрофа євреїв Польщі», яку аналізує у своїй статті академік Є. Йоффе [8, с. 103]. Подекуди можна зустріти також терміни Hurb’n – (Хурбан, з ідишу – «розруха»), Юдеоцид, Аушвіц (на основі відомого табору смерті Освенцим) та інші, які в подальшому так і не набули поширення [9, с. 343]. Як зазначає білоруський дослідник Є. Розенблат, в радянській та пострадянській історичній літературі та засобах масової інформації термін «геноцид» давно набув «інтернаціонального» забарвлення з огляду на те, що довгий час вважалося неактуальним загострювати питання на національній приналежності жертв нацизму та, відповідно, акцентувати увагу на особливому характері єврейського питання в часи Другої світової війни. Не можна не погодитися з дослідником і в тому, що використання терміна Голокост (так само як і Шоа, Катастрофа) в кінці XX ст. стало свого роду показником інтеграції історичної науки на пострадянському просторі в європейську та світову. Як вважає Є. Розенблат, в сучасній українській та литовській історіографії такі інтеграційні процеси спостерігаються більш активно та виразно, ніж в російській та білоруській [10, с. 348 – 349]. У цілому, саме термін «Голокост» залишається найбільш загальноприйнятим та вживаним у світовій, а з кінця XX ст. – і у вітчизняній історичній гебраїстиці, що не виключає можливості вживання і терміна «геноцид», який поки що залишається більш звичним та зрозумілим як для певної групи дослідників, так і для більшості читачів.

Не можна обійти увагою і термін, який вживався керівництвом нацистської Німеччини для визначення політики стосовно єврейського населення як в межах самої Німеччини, так і на території окупованих нею країн. Нацистськими лідерами (А. Гітлером, Г. Герінгом, Р. Гейдріхом та ін.) вживався термін die Епdlosung – «остаточне вирішення». Пізніше в дослідницькій та публіцистичній літературі вживалося сполучення «остаточне вирішення єврейського питання». Кінцевою метою нацистської політики в єврейському питанні було утворення Judenfrei (юденфрай) – території (землі), вільної від євреїв [11, с. 342]. Ці два досить абстрактних терміни дозволяли приховувати антигуманний, варварський характер дій нацистів у тотальному знищенні єврейського населення Європи.

Американський дослідник У. Ширер першим висловив думку відносно того, що концепція та програма «остаточного вирішення єврейського питання» ніколи не були викладені Гітлером та його оточенням у вигляді окремого спеціального документа. У. Ширер був присутній на Нюрнберзькому судовому процесі, на матеріали якого він і посилається. Дослідник зазначає, що такого документу не було знайдено серед трофейної документації ІІІ рейху. До того ж, деякі свідки стверджували під час судового процесу, що ніколи не бачили такого наказу, але чули про нього. Напевно, накази такого змісту були усно передані Гітлером особам із його найближчого оточення, а потім конкретизувалися ними у подальших розпорядженнях підлеглим під час контролю щодо їх реалізації [12, с. 500 – 501].

Ідеологічні основи расового антисемітизму були викладені Гітлером у книзі «Mein Kampf» напередодні приходу до влади. У подальшому ця ідеологія реалізувалася в політичній практиці через Нюрнберзькі закони 1935 року («Закон про громадянство рейху», «Закон про захист німецької крові та німецької честі»), організацію бойкотів, єврейських погромів («кришталева ніч») та інших заходів, спрямованих на дискримінацію євреїв і витіснення їх з економічного та соціально-політичного життя Німеччини. Нацистська влада діяла ще досить стримано через те, що німецький уряд мусив зважати на негативну міжнародну реакцію щодо антисемітської політики в Німеччині. З початком Другої світової війни антисемітська політика нацистів набувала все більш агресивного характеру.

Найбільш повним офіційним викладенням того, як нацистський режим мав намір практично реалізувати «остаточне вирішення єврейського питання», стали матеріали конференції керівництва нацистської партії та вищих урядовців, яка відбулася у Ванзеї у січні 1942 року.

Таким чином, нами визначений основний поняттєво-категоріальний апарат, який є загальноприйнятим у сучасній вітчизняній та зарубіжній історіографії Голокосту. Поширеними є поняття Шоа, Катастрофа, Хурбан, Юдеоцид, Аушвіц, «остаточне вирішення єврейського питання», але найбільш вживаними і зрозумілими для дослідників залишаються поняття геноцид та Голокост. Необхідно визнати, що події Голокосту є унікальними за масштабами тотального винищення одного етносу і в цьому відношенні не мають аналогів в історії людства.

Певним показником визнання наукової термінології є її використання в підручниках і навчальних посібниках, стосовно зазначеної проблеми – це Голокост.

Література:

1. Розенблат Е. Основные проблемы терминологии темы Холокоста // Одиннадцатая Ежегодная международная конференция по иудаике. Часть 1. – М., 2004.

2. Гутман И., Шацкер X. Катастрофа и ее значение / Пер. с англ. –Иерусалим: Библиотека – Алия, 1990.

3. Розенблат Е. Основные проблемы терминологии темы Холокоста // Одиннадцатая Ежегодная международная конференция по иудаике. Часть 1. – М., 2004.

4. Арад И. Холокост: Катастрофа европейского єврейства (1933 – 1945). – М.; Иерусалим: Яд Ва-Шем, 1991.

5. Гутман И., Шацкер X. Катастрофа и ее значение / Пер. с англ. – Иерусалим: Библиотека – Алия, 1990.

6. Розенблат Е. Основные проблемы терминологии темы Холокоста // Одиннадцатая Ежегодная международная конференция по иудаике. Часть 1. – М., 2004.

7. Там само.

8. Иоффе Э.Г. Катастрофа белорусского еврейства в отечественной историографии // Евреи Беларуси. История и культура: Сборник статей. – Минск, 1998. – Выпуск 2.

9. Розенблат Е. Основные проблемы терминологии темы Холокоста // Одиннадцатая Ежегодная международная конференция по иудаике. Часть 1. – М., 2004.

10. Там само.

11. Там само.

12. Ширер У. Крах нацистской империи. – М.; Смоленск: «Олимп»; «Русич», 1998.


Терещенко Світлана

Богінська Людмила

АГРАРНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: ФОРМУВАННЯ ПРИВАТНОГО ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ

Вступ. Політичні, економічні, соціальні перетворення останніх років радянської епохи, що отримали назву «горбачовських реформ», передбачали (принаймні, на рівні намірів) поєднання ринкових відносин та планової економіки. Ця ідейна установка дала поштовх до активної законодавчої діяльності у сфері земельних відносин.