Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Документы

Содержание К проблеме соотношения частного и публичного правовых начал в юридической помощи как форме юридического содействия правовой акти Права людини як основний критерій взаємопроникнення публічного та приватного права Місце кодексу феодосія в системі візантійського права Правове регулювання виключного становища в російській імперії Окремі аспекти розуміння «найкращих інтересів» дитини у сша Развитие правовой культуры – позитивное мероприятие в реализации актов еспч

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
• Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.

Панченко Владислав

К ПРОБЛЕМЕ СООТНОШЕНИЯ ЧАСТНОГО И ПУБЛИЧНОГО ПРАВОВЫХ НАЧАЛ В ЮРИДИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ КАК ФОРМЕ ЮРИДИЧЕСКОГО СОДЕЙСТВИЯ ПРАВОВОЙ АКТИВНОСТИ

Общепризнано, что юридическая помощь выступает необходимым элементом механизма обеспечения прав и свобод человека и гражданина. В то же время вопрос о правовой природе института юридической помощи в свете традиционного для романно-германской семьи правовых систем деления права на частное и публичное остается дискуссионным. Установление соотношения частного и публичного правовых начал в юридической помощи важно не только в теоретическом плане познания сущности данного правового феномена, от ответа на который зависят содержательные признаки юридической помощи как вида правовой деятельности, так и круг субъектов, оказывающих юридическую помощь, но и в плане режимов, типов, видов, способов и средств правового регулирования отношений, связанных с доступом к юридической помощи, реализацией права на юридическую помощь в различных отраслях современного российского права.

Попытаемся проанализировать аргументы в пользу каждой из них и на этой основе сформулировать наиболее адекватное, на наш взгляд, взаимодействие частного и публичного начал в правовой природе юридической помощи.

Юридическая помощь рассматривается как структура не государства, а гражданского общества, инструмент в руках гражданского общества [7, 36; 4, 51]. Так, П.Б. Баренбойм и Г.М. Резник полагают, что основная функция адвокатуры состоит в том, что последняя выступает как «защитник и представитель гражданского общества» [2]. Нам представляются обоснованными приводимые против взгляда на юридическую помощь (применительно к адвокатуре) как защитника и представителя гражданского общества доводы о том, что, во–первых, в действительности гражданское общество «состоит из множества сегментов, находящихся в состоянии противоборства не только с властью, но и друг с другом. Гражданское общество (как совокупность институтов–организаций) – это всегда сгусток противоречий» [1, 117]. «Соперничество между этими сегментами (общественными объединениями, религиозными общинами, борющимися за признание и расширение прав различных меньшинств движениями, иными группами влияния), продолжает Н.В. Андрианов, – может достигать очень высокого накала и приобретать непримиримый характер. Акции гражданского неповиновения являются одним из проявлений жизни гражданского общества. Но даже при противоборстве с властью они могут быть направлены на достижение диаметрально противоположных и даже взаимоисключающих целей. На сторону каких общественных объединений и движений, в соответствии с какими критериями и на основании чьего решения должна вставать адвокатура, коль скоро ей будет отведена роль защитника и представителя гражданского общества», всегда расколотого на противоборствующие группировки? Практическое использование этой формулировки чревато тем, что адвокатура будет постоянно подвергаться опасности либо сделаться защитником какой–то части гражданского общества (не исключено, что наиболее радикальной части), либо вообще оказаться под влиянием определенных групп, которые для достижения своих целей вполне могут манипулировать адвокатурой. История знает такие примеры» [1, 117-118]. Во-вторых, «адвокатура, так же как и гражданское общество, не является неким идейно–политическим монолитом» [1, 118]. Она состоит из адвокатов, придерживающихся различных убеждений и взглядов на те или иные вопросы общественной и государственной жизни, принадлежащих к различным конфессиям, имеющих различные политические пристрастия и антипатии, в том числе и в отношении тех или иных сегментов гражданского общества. И было бы крайне недальновидным пытаться выстраивать адвокатов под одним знаменем, даже если на этом знамени начертаны слова «гражданское общество». Каждый адвокат проходит свой путь с собственным знаменем, на котором начертано: «права и интересы доверителя!». Все другие знамена будут во вред и адвокатуре и гражданскому обществу.»

Высказываются мнения о том, что адвокатура выполняет правоохранительную функцию. В деятельности адвокатуры при оказании квалифицированной юридической помощи одновременно присутствуют и частный интерес (восстановление нарушенного права конкретного доверителя), и публичный интерес (интерес всего общества). Публичный интерес выражается в установлении режима законности, своевременного пресечения нарушений прав и свобод граждан, восстановлении нарушенного права и предупреждении таких нарушений в будущем; публично–правовая функция – контроль за соблюдением государством правовых норм, признанием и соблюдением прав и свобод человека и гражданина, и является основной функцией адвокатуры, что делает ее важнейшей частью гражданского общества [6, 10-11].

Действительно, осуществление юридической помощи является, в основном, функцией институтов гражданского общества (адвокатуры, правозащитных организаций, частнопрактикующих юристов и т.д.), которые не наделены публично–властными полномочиями, а влияют на осуществление этих полномочий органами публичной власти и должностными лицами. Однако с учетом неоднородности самого гражданского общества правильнее говорить о юридической помощи как об инструменте в руках каждого конкретного субъекта права.

Не следует и принижать роль государства в оказании юридической помощи, так как при этом игнорируются положения ст.ст. 2, 18, 45 и других статей Конституции РФ, согласно которым обязанность обеспечения прав и свобод человека и гражданина, в том числе права на получение юридической помощи, лежит именно на государстве, задача которого – создать субъектам права возможности воспользоваться юридической помощью в любой проблемной правовой ситуации. Кроме того, органы публичной власти сами осуществляют юридическую помощь.

В юридической помощи сочетаются частное и публичное начала. При этом ведущим является частное начало, которое проявляется в том, что составляет предназначение юридической помощи – в профессиональном правовом содействии реализации индивидуальных интересов конкретного лица, часто противоречащих, а иногда и исключающих интересы других частных лиц, организаций, государственных органов и т.д., но достижимых с помощью допустимых законом средств правового характера. Без этого юридическая помощь лишена всякого смысла, какие бы социально полезные цели ею ни преследовались.

Публичное значение юридической помощи очень точно выразил Л.Е. Владимиров, который применительно к адвокатуре писал, что она «стоит на страже частных интересов», ее общественное значение и социальная ценность проявляется не непосредственно, а «опосредованно – в защите человека» [3, 3]. Наличие развитой инфраструктуры, эффективное осуществление юридической помощи как средства правовой защиты конкретной личности от произвола (как частных лиц, так и государственных структур [5, 6]) отвечает конституционным целям государства, публичному интересу, который выражается в самом факте возможности, реальности и доступности для каждого юридической помощи [4, 133].

Литература:

1. Андрианов Н.В. Гражданское общество как среда институционализации адвокатуры: дис. ... канд. юрид. наук. М., 2005.

2. Баренбойм П.Б., Резник Г.М. Адвокатура как защитник гражданского общества // Вестник Адвокатской палаты г. Москвы. 2004. № 9.

3. Владимиров Л.Е. Advokatus miles. Пособие по уголовной защите. СПб., 1911.

4. Воробьев А.В., Поляков А.В., Тихонравов Ю.В. Теория адвокатуры. М., 2002.

5. Зайцев И.М. Цели и принципы адвокатской деятельности // Адвокатская деятельность: Материалы российско-американского семинара. Ноябрь 1996 года. Саратов / под ред. проф. И.М. Зайцева. Саратов, 1997.

6. Кучерена А.Г. Роль адвокатуры в становлении гражданского общества в России: автореф. дис. … д-ра юрид. наук. М., 2002. С.10–11.

7. Тарло Е.Г. Роль адвокатуры в системе обеспечения конституционного права на юридическую помощь. М., 2001.


Плугатар Тетяна

ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ОСНОВНИЙ КРИТЕРІЙ ВЗАЄМОПРОНИКНЕННЯ ПУБЛІЧНОГО ТА ПРИВАТНОГО ПРАВА

У сучасному світі рівень розвитку свободи та демократії у державі визначається не тільки формальним визнанням владою прав та свобод людини, включаючи офіційне приєднання до міжнародно-правових документів, що їх регламентують, але й наявністю дієвого, ефективного механізму реалізації прав та свобод, що містить гарантії їх забезпечення і захисту. Права людини становлять нормативну форму взаємодії людей, упорядкування їхніх зв’язків, координації їхніх вчинків і діяльності, запобігання суперечностям, протиборства, конфліктів на основі поєднання волі індивіда з волею інших людей, нормальним функціонуванням суспільства та держави.

Комплексність проблеми прав людини зумовлена тривалим періодом та неоднозначним характером їх становлення і розвитку в різних країнах світу. Вони становлять єдину систему, яка відображає життєво важливі об’єктивні потреби та інтереси суспільства і його членів в їх єдності і взаємозв’язку. Система прав людини зумовлює необхідність їх класифікації, що набуває практичного значення при розробленні і творенні конституції та інших законів будь-якої держави, оскільки здатна сприяти забезпеченню повноти й обґрунтованості послідовності викладу таких прав у законодавстві, а також диференційованому визначенню юридичних засобів їх охорони та захисту [1, c. 92].

Прийняті міжнародним співтовариством принципи та стандарти в галузі прав людини встановлюють верховенство загальнолюдських цінностей над усіма іншими. Вони здійснюють значний вплив як на формування національного законодавства в цілому, так і на окремі його інститути. Основоположні міжнародні документи у зазначеній сфері втілили в собі найпрогресивніші ідеї, розроблені людством протягом багатьох століть. У них у юридичній формі закріплено головні гарантії гідного існування людини, захисту її прав та свобод. Основна ідея цих актів – встановлення й реалізація прав людини у відносинах з державною владою.

Права людини є правами не тільки громадянина конкретної держави, а й члена світової спільноти. Це твердження знаходить своє вираження у концепціях, що проголошують: «Всі права людини носять універсальний характер, є неподільними, взаємозалежними та взаємопов’язаними. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини неупереджено та об’єктивно» [1, с. 203].

У Конституції України втілені ідеї демократії, громадянського суспільства та правової держави передбачають наявність ефективних правових механізмів захисту людини від свавілля держави. Органи державної влади не повинні встановлювати норми, які б невиправдано обмежували свободу людини, порушуючи тим самим засади демократії, принципи законності, верховенства права, гуманності. Регламентуючи поведінку людей заради здійснення суспільних цілей, держава повинна органічно поєднувати суспільні інтереси з індивідуальними інтересами, одночасно не допускаючи вседозволеності в індивідуальній поведінці всупереч загальнодержавним інтересам, запобігаючи тим самим розвитку центробіжних тенденцій та атомізації суспільства, руйнуванню авторитету державної влади.

Для України як країни, що намагається сформувати правове громадянське суспільство, шукає своє гідне місце у світовому і європейському співтоваристві, безумовно важливим є створення національної системи права як взаємодії приватного і публічного права [2]. При цьому слід наголосити, що саме норми приватного права насамперед соціально зорієнтовані на регулювання прав і свобод людини і безпосередньо відображають соціальну сутність і зміст суспільних, зокрема юридичних, відносин, а також сприяють соціальним наслідкам змін у суспільстві, визначають демократичні пріоритети і критерії реформаторських зусиль. Однак, варто зазначити, що право єдине за своєю суттю та суспільним призначенням та використовує різні методи до різних предметів регулювання, а звідси – розподіл права на підсистеми публічного та приватного права, при тому, що вони залишаються взаємозалежними частинами єдиного цілого. Поділ права визначається за різними критеріями, наприклад, інтересу, захисту інтересів, методу. Базуючись на них, можна визначати характер норми права, інституту, галузі права, їх приналежність до приватної чи публічної сфери, хоча це може бути досить умовним віднесенням.

Інтереси суспільства і держави не завжди співпадають з особистими інтересами окремої людини, а в деяких випадках навіть суперечать один одному. Тому норми публічного права спрямовані не тільки на організацію життя громадянського суспільства та на вирішення колізійних питань взаємовідносин приватних осіб і держави, а також і на вирішення проблеми, яке б задовольнило інтереси і особи, і суспільства, і держави. А отже, на відміну від приватного права публічне право має не індивідуальний, а загальний характер і сутність, а його основним завданням є забезпечення суспільних інтересів у різних сферах життя. Публічне право базується на примусовій владі держави, надає пріоритет державним інтересам над індивідуальними, а також передбачає можливість реалізації цих інтересів навіть всупереч волі та інтересам окремих членів суспільства. Так як держава існує в суспільстві для того, щоб врегульовувати протиріччя між суспільством та його членами, між приватними та державними, тобто колективними інтересами, то за період існування держави в суспільстві є доречним та виправданим поділ права на публічне та приватне.

Нині спостерігається взаємопроникнення інститутів приватного та публічного права. Наприклад, посилення адміністративно-правового регулювання у сфері аграрних, земельних відносин, і навпаки, застосування засобів приватного права у регулюванні діяльності промислово-торгових утворень, корпорацій державного походження. У будь-якій галузі публічного права можна зафіксувати інститути приватного права і навпаки. Тільки у зв’язку з суттєвою перевагою кількості цих інститутів у певній галузі можна відносити її до публічного чи приватного права. Найбільш показовими прикладами співвідношення та взаємодії публічного та приватного права є питання про державу як суб’єкта приватного права, а також про права людини та їх приналежність до публічної чи приватної сфери регулювання. Поділ системи права на публічне і приватне право є важливим з точки зору: злагодженості та ефективності системи права; юридичної визначеності сфери суспільного життя, де втручання держави обмежене; формування у суспільній свідомості уявлення про невтручання держави в інтереси людини; формування засобів, які б перешкоджали безмежній нормотворчості держави.

З огляду на зазначене вище, публічне і приватне право є парними категоріями, що не можуть існувати одна без одної. У сферах функціонування суспільства, держави і людини з’являються потреби, що потребують як приватно-правового, так і публічно-правового регулювання. Так, висунення на перше місце прав і свобод людини не означає протиставлення її інтересів інтересам суспільства та держави. Хоч публічна сфера охоплює загальні інтереси різних спільнот, об’єднань та об’єктивні умови нормального існування й діяльності людей, їх організацій, підприємств, суспільства в цілому, однак, без забезпечення загальних потреб, інтересів неможливо забезпечити особисті потреби людини. Тому, належне функціонування інститутів публічного права є гарантією стабільності та стійкості суспільства, а також умовою і гарантією реалізації приватного права. А звідси, публічне та приватне право органічно взаємопов’язані та взаємодіють між собою.

Досліджуючи процеси взаємопроникнення приватного та публічного права, слід пам’ятати, що від того, наскільки законодавство враховує приватні інтереси людини, залежить рівень її довіри до влади. Це є своєрідним природним бар’єром від надмірного використання імперативного методу правового регулювання. Важливим чинником взаємопроникнення інститутів приватного та публічного права виступає відповідальність держави за шкоду, завдану фізичним та юридичних особам. Так, наприклад у Франції, крім політичної відповідальності, держава несе перед громадянами також цивільно-правову й адміністративну. Наприклад, цивільно-правова відповідальність наступає за заподіяння збитків під час надання публічних послуг комерційного характеру або збитків, заподіяних яким-небудь транспортним засобом. У всіх інших випадках держава несе адміністративну відповідальність, яка поділяється на договірну, позадоговірну (деліктну), винну й безвинну [3, с. 70–75].

Взаємопроникнення приватного та публічного права виявляється у тому, що публічне право збагачується зобов’язальними, договірними положеннями та процедурами, інститутами приватного походження, а в приватному праві з’являються обумовлені публічними інтересами обмеження, заборони та обов’язки, характерні більше для публічного права. У зв’язку з цим, слушною є пропозиція щодо розробки Державної комплексної наукової Концепції розвитку українського законодавства, приведення його у відповідність до міжнародних стандартів та комплексного правового акту з цих питань, чи то буде Декларація прав та свобод людини і громадянина, чи Кодекс прав та свобод людини і громадянина. Як один із напрямів цієї концепції доцільно передбачити комплексну Програму державної політики в галузі прав і свобод особи, а також Програму забезпечення гарантій прав та свобод людини і громадянина [4, с. 27].

Отже, права людини визначаються як певні можливості людини, необхідні для її існування, розвитку в конкретно-історичних умовах, що об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх. А захист прав і свобод людини виступає одним із головних завдань держави, основою справедливості та миру, що становлять базис правової держави, в якій людську особистість визнають та сприймають як найвищу цінність.

Література:

1. Приватне життя і поліція. Концептуальні підходи. Теорія та практика / [Авт. кол.]; відп. ред. Ю. І. Римаренко. – К. : КНТ, 2006. – 740 с.

2. Селіванов В. Приватно-правові засади розвитку вітчизняної юридичної науки / В. Селіванов // Право України. – 2001. – № 3. – С. 21–32.

3. Беше-Гловко К. Административная ответственность государства : опыт развития во французком праве / Карин Беше-Головко // Сравнительное конституционное обозрение. – 2009. – № 1 (68). – С. 68–82.

4. Права людини у діяльності міліції в контексті протидії поширенню епідемії ВІЛ/СНІДу : [навч. посіб.] / [К. С. Колесник, А. М. Бабенко, М. В. Палій, Є. С. Назимко; за заг. ред. В. М. Бесчасного]. – Донецьк : ДОГЦ «Іскра», 2009. – 132 с.


Попсуєнко Людмила

МІСЦЕ КОДЕКСУ ФЕОДОСІЯ В СИСТЕМІ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПРАВА

Визначаючи місце Кодексу Феодосія в системі візантійського права, необхідно почати з того, що в Візантійській імперії, взагалі, склалась унікальна правова система, що мала за основу систему римського права. Як джерела права (форми) офіційна державно-правова доктрина виділяла імперське законодавство, визнані нормативні приписи, які були вміщені в Священному Писанні та постановах церковних соборів, правові звичаї, а також думки авторитетних знавців права. Відмінною особливістю візантійського законодавства є той факт, що імператори протягом багатьох століть намагалися зберегти наступництво розвитку правових інститутів.

Візантійська держава у IV-V ст.ст. перебувала у новому соціально-економічному та політичному оберті свого розвитку, який, дещо, був успадкований ще із античного Риму. У більш широкому значенні, візантійська цивілізація виникає на теренах Східної Римської імперії і та фаза, яку можна назвати як раннім візантійським періодом, так і пізнім римським. Це типова перехідна епоха, яка веде від Римської імперії до середньовічного Візантійського царства, старі римські форми поступово відживали, а нові – візантійські – поступово набували сили. А будь-які перетворення і численні проблеми, які поставали перед державою, вимагали, крім вжиття інших засобів, адекватного правового забезпечення, про що свідчило видання у 438 році Кодексу Феодосія.

Прийняття Кодексу Феодосія мало під собою певні чинники. Пізньоантичне суспільство, оформлене реставраторськими заходами Діоклетіана, дуже скоро виявило свої якісні розбіжності із суспільством Ранньої імперії. З початку ІV ст. римські правові норми стали реально застосовуватися по відношенню до мешканців провінцій не як до перегринів, а як до громадян, більшість з яких хоча й отримали римське громадянство у 212 р., але протягом ІІІ ст. далеко не завжди могли використовувати права і можливості, що ним надавалися. Створювались умови для певних соціально-правових змін, перш за все, для відступу від класичних зразків самого римського права для його вульгаризації.

Головним правовим матеріалом кодифікації Феодосія було, насамперед і головним чином, римське право класичного періоду, котре слугувало не лише юридичним матеріалом, але й своєрідним ідеальним взірцем основи правової системи.

Велика кількість імператорських конституцій, що накопичилася протягом століть, зумовила необхідність їхньої кодифікації. Спроби таких кодифікацій мали місце ще у часи існування єдиної Римської імперії, коли були створені Кодекс Григорія (Грегоріана) і Кодекс Гермогеніана. Однак, і перший, і другий були неофіційними збірками конституцій. До того ж вони не вдовольняли потреби нової правової системи, що формувалася у Східній Римській (Візантійській) імперії. У зв’язку з цим, у V ст. була проведена кодифікація права, організована східноримським (візантійським) імператором Феодосієм ІІ, котра є не тільки першою офіційною кодифікацією імператорських конституцій, але й за хронологічними та географічними координатами була ближчою до Східної Римської імперії за усі попередні.

Кодекс Феодосія, де було зібрано всі імператорські укази (едикти), починаючи від Костянтина Великого, аж до появи Corpus Iuris Юстиніана, цілком слушно можна вважати найважливішою спробою кодифікації права. З його появою законодавство імперії отримало тривкі підвалини, усуваючи будь-які сумніви щодо сутності права, які виникали через брак урядового збірника законів. Кодекс Феодосія проголошено як на Сході, так і на Заході імперії від імені обох імператорів – Феодосія ІІ і Валентиніана ІІІ.

Кодекс Феодосія був далеко не випадковим явищем для своєї епохи. Очевидно, що в ньому підбивалися підсумки розвиткові суспільства протягом ІV ст. Отже, кодифікація Феодосія знаменувала собою той момент, коли почав зміщуватися акцент у розвиткові римського права з його орієнтованості на громадянське суспільство на суспільство з жорсткими станово-юридичними перепонами.

В результаті кодифікації вийшло 16 книг, не всі з яких збереглися у повному об’ємі. Втрачена значна частина перших шести книг. Кодекс складається з більш ніж 2,5 тисяч імператорських постанов за період правління від Костянтина І до Феодосія ІІ. Книги з другої по шосту містять норми приватного права, з шостої по п’ятнадцяту – норми публічного права, книгу шістнадцяту присвячено релігійним об’єднанням.

Крім кодексу Феодосія, відомі ще дві збірки імператорських конституцій, створених у Візантії у V ст.: новели Феодосія, що являють собою своєрідне доповнення до кодексу Феодосія і, так звані, «Конституції Зирмонда». Але, тим не менш, самою значною збіркою законів у Візантії став Звід Юстиніана, фундаментальне значення якого зберігалося протягом всієї історії візантійської держави.

Значення Кодексу Феодосія для подальшого розвитку візантійського права було надзвичайно великим, оскільки він насправді виступав фундаментальною базою та нормативним підґрунтям для вищевказаних збірок візантійського права протягом всієї його історії.

Вплив кодифікації Феодосія на формування візантійського світогляду є безумовним, оскільки Кодекс Феодосія містив закони, починаючи з 313 р. У християнській історії це час припинення гонінь, початок правління першого християнського імператора. Таким чином, у Кодексі Феодосія зібрано закони, прийняті за християнських часів, християнськими імператорами, що мало для християн величезне значення.

Охоплюючи епоху, протягом якої християнство стало державною релігією, законодавча збірка Феодосія підбиває підсумок того, що нова релігія зробила у сфері права, які зміни вона внесла в юридичні відносини. Цим самим справляє відповідний вплив на світоглядне буття Візантійської держави.


Резнік Олена

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКЛЮЧНОГО СТАНОВИЩА В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Однією з функцій правоохоронних органів Російської імперії було впровадження заходів надзвичайного положення в межах держави, для забезпечення захисту суспільства та державних органів влади. Такі заходи носили загальну назву – виключне становище.

Як зазначає відомий юрист та публіцист ХІХ ст. М.В. Дерюжинський, в російському законодавстві передбачалися різні надзвичайні заходи. Першу групу складали надзвичайні заходи, які приймалися адміністрацією за наданими їй законодавством повноваженнями. Другу групу становили надзвичайні заходи тимчасового характеру та передбачені особливими нормативними актами.

Перша група регулювалася Уставом про попередження та припинення злочинів (Т.ХІУ ЗЗРІ 1890 р.) та Зводом загальних губернських установ (Т.2 ч.1 ЗЗРІ). Другу ж групу заходів регулювало Положення про посилену та надзвичайну охорону.

Гессен В.М., визначний російський державний діяч ХХ ст., в своєму дослідженні про виключне становище в Російській імперії визначає такі види «исключительных положений», які застосовувалися в боротьбі з повстаннями: 1) положення посиленої та надзвичайної охорони; 2) виключні заходи щодо охорони суспільної безпеки; 3) воєнне становище та стан облоги, які запроваджуються за наказом Верховної влади не лише у випадках зовнішньої війни, але й при внутрішніх хвилюваннях; 4)виключні повноваження, які надаються місцевій адміністративній владі як особливими, так і окремими законами.

В результаті повстань та заворушень, які мали місце у грудні 1820 року було створено Особливу Канцелярію при Міністерстві Внутрішніх справ по справам державної поліції. В тому ж році її реорганізували у ІІІ Відділення Особистої Його Імператорської Величності Канцелярії. З цього часу на боротьбу зі смутою було покладено всі зусилля державця. Корпус жандармів було організовано в той самий час як виконавчий орган ІІІ Відділення. 6 квітня 1880 р. III Відділення було реорганізоване в департамент державної поліції при Міністерстві Внутрішніх справ.

Наприкінці ХІХ ст. склалася надзвичайна революційна ситуація, що загрожувала нормальному функціонуванню органів державної влади та насамперед верховній владі Государя. Так, у 1881 році було вбито імператора Олександра ІІ. У зв’язку з цим виникла необхідність запровадження нового законодавства, яке б посилювало заходи безпеки як суспільства, так і влади.

14 серпня 1881 року було затверджено тимчасове трирічне Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою, в яке увійшли ті самі виключні заходи, які були вироблені в ІІІ Відділенні.

В положенні посиленої охорони 4 вересня 1881 р. були оголошені губернії: Петербурзька, Московська, Харківська, Полтавська, Чернігівська, Київська, Волинська, Подільська, Херсонська та Бесарабська, а також градоначальства: Одеське, Таганрозьке та інші. В такому становищі, під дією надзвичайного положення та посиленої охорони, до 1905 року зазначені губернії залишаються безперервно на протязі 24 років.

З огляду на законність чинності Положення треба зауважити, що згідно російському законодавству закон перестає діяти після закінчення вказаного в ньому строку. Таким чином, кожне продовження дії закону було, по суті, виданням нового, що вимагало відповідної законодавчої процедури. Що втім не було виконано і Положення продовжувало діяти кожні три роки лише за погодженням Комітету Міністрів, що не відповідало діючим вимогам законодавства.

Як зауважив В.М. Гессен, щодо законності дії даного Положення: «…Цю практику не можна назвати інакше, ніж як систему принципового беззаконня, – послідовного та безумовного заперечення основних законів».

Положення від 14 серпня 1881 року складалося з 5 розділів та 36 статей: 1) Загальні правила; 2) Правила щодо положення посиленої охорони; 3) Правила щодо положення надзвичайної охорони; 4) Правила для місцевостей, в яких не запроваджено виключне положення; 5) Правила щодо адміністративного вислання.

Положення визначало два види ступенів надзвичайних заходів та окреслювало ознаки, які необхідно було б використовувати при призначенні того чи іншого заходу.

По-перше, це посилена охорона, яка запроваджувалася у випадку загрози громадському спокою злочинними посяганнями у будь-якій місцевості проти існуючого державного устрою чи безпеки приватних осіб та їх майна, чи підготовка до таких, якщо запровадження звичайних діючих законів буде недостатньо.

По-друге, впровадження надзвичайної охорони, як вищий ступінь виключних заходів, коли вказаними посяганнями, населення буде введено в стан тривоги, для невідкладного поновлення порушеного порядку.

Виключні положення запроваджуються Височайше затвердженим положенням Ради Міністрів, щоправда, як виключення, положення посиленої охорони встановлюється безпосередньо міністром внутрішніх справ, а також генерал-губернаторами (за затвердженням міністра внутрішніх справ), за умовою негайного повідомлення про це Правительствуючому Сенату та Государю.

Щодо термінів встановлення виключних положень, то для посиленої охорони строк встановлювався на один рік, а для надзвичайної охорони – шість місяців. Але ці терміни також могли бути продовжені спеціальними актами Ради Міністрів.

Запровадження виключного становища поєднувало в собі деякі заходи, які характеризувалися розширенням компетенції органів місцевої адміністрації. Вищим чинам, як-то генерал-губернаторам, губернаторам, градоначальникам, надавалося право видання спеціальних постанов, обов’язкових на приналежній їм території, для поновлення порядку та ліквідації небезпеки. За невиконання даних постанов встановлювалися адміністративні покарання: арешт, не більше ніж 3 місяці та штраф до 500 руб. А в разі скоєння злочинів, передбачених діючим кримінальним законодавством, під час дії виключного становища, справи направлялися на розгляд воєнних судів для винесення покарань за законами воєнного часу. Також, як превентивними заходами були: заборона зібрань, як народних, так і приватних; закриття торгівельних та промислових закладів; заборона окремим особистостям перебувати в місці посиленої охорони.

Значно розширювалися і повноваження інших адміністративних органів влади: виправників, поліцейських, начальників жандармських управлінь та їх помічників. Таким чином вони мали право на арешт підозрілих осіб (не більше двох тижнів), обшук будь-яких приміщень в будь-який час, арешт будь-якого майна підозрілих осіб.

Ряд заходів було також направлено на посилення відповідальності посадових осіб щодо бездіяльності влади: розмір встановлених стягнень міг перевищувати подвійну ступінь звичайних стягнень.

З запровадженням положення надзвичайної охорони, адміністративні органи влади отримували право, додатково до всіх вищеназваних заходів, вилучення потрібних справ із загальної підсудності та передачу їх на розгляд військових судів; накладати, так званий, секвестр (заборону чи обмеження) на нерухоме та арешт рухомого майна; ув’язнення чи арешту на 3 місяця чи штрафу до 3000 руб.; вислання на визначений термін; звільнення з посад чиновників всіх відомств; закриття періодичних видань та учбових закладів тощо.

Як бачимо, в Російській Імперії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. було прийнято суворих заходів щодо забезпечення громадського та державного порядку. З 1881 по 1901 рік стан посиленої охорони охоплював більшу частину держави. З 1905 року, влада не здатна більше на стримання революційного руху запроваджує надзвичайну охорону та військовий стан. Це доводило лише те, що тривала та безперервна дія виключного становища була не дієвою.


Ригіна Олена

ОКРЕМІ АСПЕКТИ РОЗУМІННЯ «НАЙКРАЩИХ ІНТЕРЕСІВ» ДИТИНИ У США

Досвід США стосовно правового регулювання забезпечення прав дитини є досить цікавим та малодослідженим у сучасній вітчизняній історико-правовій науці. У США достатньо розвинутий національний механізм захисту прав дитини, незважаючи, що Сенат Конгресу поки що не ратифікував Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 р. (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН).

Питання про забезпечення «найкращих інтересів» дитини передусім виникає у випадку розлучення її батьків та їхнього подальшого окремого проживання, а отже, суду необхідно правильно вирішити питання про те, з ким проживатиме дитина. Ця проблема не настільки проста, як видається з першого погляду. Вона загострюється у випадку, коли обоє з батьків бажають проживати з дитиною, тобто мати «опіку» («custody») над нею та мають відповідні матеріальні можливості. Однак, забезпечення найкращих інтересів дитини далеко не обмежується лише матеріальним чинником, а у вирішенні питання беруться до уваги й інші.

Зауважимо, що в різні часи інтерпретація «найкращих інтересів» дитини мала особливості. Питання про усестороннє їхнє забезпечення виникало й тоді, коли вітчимом чи мачухою дитини ставала особа іншої раси, аніж вона. Неодноразово обговорювалося, чи відповідає найкращим інтересам дитини проживання у гомосексуальній сім’ї (у деяких штатах дозволені одностатеві шлюби) або з одним із батьків, хто належить до категорії сексуальних меншин.

Щодо розуміння «найкращих інтересів» дитини в історичному аспекті зазначимо, що в ХІХ ст. вважалося, що вони забезпечуватимуться найповніше, якщо дитина після розірвання шлюбу батьків залишиться проживати з батьком [1, с.825], оскільки він, необмежений у виборі професійної діяльності, матиме кращу змогу матеріально забезпечити її. Крім цього, на нашу думку, така судова практика мала попередити випадки звернення жінок до суду про розірвання шлюбів. Однак, згодом проблема почала вирішуватися по-іншому. Так, у першій половині ХХ ст. набула поширення доктрина «юних років» («tender year» doctrine), згідно з якою про малолітніх дітей краще подбає мати. Для її заперечення батько мав довести, що мати належно не здатна піклуватися про дитину або набагато гірше, аніж він. Щоправда, через деякий час стало зрозумілим, що доктрина «юних років» суперечить XIV поправці до Конституції США, яка передбачає «рівний захист законів». Отже, якщо керуватися XIV поправкою, батько та мати дитини мають рівні права для отримання «опіки» над дитиною.

Таким чином, питання розуміння «найкращих інтересів» дитини набувало все більшої актуальності, оскільки XIV поправка «зрівняла» в правах батька та мати дитини. В 70-х роках ХХ ст. парламенти штатів почали обговорювати питання про необхідність розроблення федерального типового закону, положення якого вносили би ясність у розуміння «найкращих інтересів» дитини. Вони мали намір на його підставі прийняти власні закони. Так, 1979 р. був прийнятий Типовий закон про шлюб і його розірвання (Uniform Marriage and Divorce Act), у положеннях якого визначалися випадки, коли «найкращі інтереси» дитини мають забезпечуватися найоптимальніше. В законі 1979 р. зосереджувалася основна увага не стільки на бажанні одного з батьків проживати з дитиною (хоча, це також необхідна умова), скільки на самій дитині, її побажаннях, відносинах з іншими особами тощо [1, с.824–825].

Отже, відповідно до ст. 402. Типового закону про шлюб і його розірвання 1979 р. суди в цій категорії справ повинні: (1) об’єктивно та повно оцінити докази здатності кожного з батьків особисто піклуватися про дитину; (2) встановити характер взаємовідносин дитини з кожним із батьків; (3) з’ясувати бажання кожного з батьків проживати з дитиною; (4) врахувати можливість збереження умов життя дитини, які склалися до розірвання шлюбу батьків (місце проживання, школа, друзі); (5) з’ясувати побажання самої дитини; (6) брати до уваги стан психічного та фізичного здоров’я всіх заінтересованих осіб. Лише внаслідок врахування всіх вказаних обставин створиться можливість забезпечення «найкращих інтересів» дитини [2, с.102–103].

Стосовно з’ясування побажання самої дитини, з ким із батьків вона хотіла би проживати, та характеру її взаємовідносин з ними, суд штату Род-Айленд розглянув справу «Goldstein v. Goldstein» 1975 р. щодо визначення місця проживання малолітньої дівчинки (мала 9,5 років). Однак, суд зітнувся з труднощами з’ясування її думки, оскільки в судовому засіданні їй було важко відповісти на питання. Згодом, спілкуючись з дитиною вже в кабінеті, суддя встановив, що вона хотіла проживати з батьком, але цього не змогла сказати в присутності матері. Верховний Суд штату Род-Айленд, переглядаючи рішення, зазначив, що суд першої інстанції правильно врахував думку малолітньої дитини. Ця дівчинка була дуже розумною, як для свого віку, й відступив від встановленої судової практики, коли можна брати до уваги побажання дитини, яка досягла 14-річного віку [3, с.455].

Свого часу виникало питання про те, чи відповідає «найкращим інтересам» дитини проживати в сім’ї, якщо той з батьків, кому вона передана під «опіку» за рішенням суду, уклав шлюб з особою іншої раси. З приводу цієї проблеми Верховний Суд США в справі «Palmore v. Sidoti» 1984 р. постановив, що суд низової інстанції припустив помилку, відмовивши передати дитину під «опіку» матері, котра уклала міжрасовий шлюб. На його думку, проживання в такій сім’ї не могло негативно позначитися на інтересах дитини.

В судовій практиці США піднімалося питання й про те, чи можливо за рішенням суду передати під «опіку» дитину, яка вже сповідує певні конфесійні вірування, одному з батьків, хто належить до представників іншої конфесії. Стосовно цього, Верховний Суд штату Массачусетс (справа «Sagar v. Sagar» 2003 р.) вказав, що відповідне не суперечитиме інтересам дитини у випадку, якщо не створиться ймовірність «заподіяння їй шкоди та не перешкоджатиме дитині практикувати релігію, яка є істотною для неї» [4, с.95–96]. Проте, в подібній іншій справі Верховний Суд штату Мен (справа «Osier v. Osier» 1980 р.), зазначив, що суд першої інстанції допустився помилки, визначивши місце проживання дітей з батьком, оскільки їхня мати, керуючись релігійними переконаннями, відмовилася дати згоду на переливання крові дитині [1, с.826].

Досить проблемним є питання про те, чи відповідає «найкращим інтересам» дитини проживати з одним із батьків, хто належить до категорії сексуальних меншин, зокрема, чи не вплине його (її) сексуальна орієнтація на формування сексуальної орієнтації дитини. Більшість судів штатів не можуть однозначно дати відповідь на питання. Наприклад, Верховний Суд штату Міссісіпі (справа «Hollon v. Hollon» 2001 р.) вказав, що такий вплив існує. Однак, Американська Психологічна Асоціація (American Psychological Association), досліджуючи проблему, заперечує його, наголошуючи, що критерій «сексуальної орієнтації» батьків не повинен бути основним у вирішенні питання передання дитини під «опіку» [4, с.98].

Отже, ми намагалися з’ясувати окремі аспекти розуміння «найкращих інтересів» дитини у США, в тому числі, в історичному аспекті. Зокрема, в ХІХ ст. вважалося, що в найкращих інтересах дитини, якщо вона після розірвання шлюбу батьків залишиться проживати з батьком; уже на початку ХХ ст. здебільшого «перевага» надавалась матері. Щоправда, згодом стало зрозумілим, що у випадку, якщо брати до уваги лише статеву приналежність одного з батьків, порушується XIV поправка до Конституції США.

Якщо підсумувати, на сучасному етапі суди США, визначаючи місце проживання дитини з одним із батьків, схиляються до того, щоб враховувати її думку, навіть, якщо вона не досягла 14-річного віку. Суди не беруть до уваги критерій расової приналежності. Надзвичайно обережно підходять до вирішення справ цієї категорії, коли виникають «колізії» у релігійній приналежності батьків і дітей, а також у випадку, якщо один з батьків належить до категорії сексуальних меншин. Останнє пояснюється тим, що принципи «рівності, незалежно від приналежності до раси», «свободи віросповідання» та «недоторканості приватного життя» є тими правовими категоріями (гарантовані поправками до Конституції США), на які переважно покликаються особи, коли вважають, що порушуються їхні конституційні права та свободи немайнового характеру.

Звичайно, правове поняття «найкращі інтереси» дитини надзвичайно широке за змістом. Навіть, якщо «найкращі інтереси» дитини певним чином визначені ст. 402 Типового закону про шлюб і його розірвання 1979 р., очевидно, вказаний перелік не є вичерпним, крім цього, кожен пункт ст. 402 потребує компетентного судового тлумачення. У випадку, коли під час вирішення справ виникне питання про тлумачення поправок до Конституції США, котрі визначають права і свободи громадян, безумовно, такі справи повинен переглядати Верховний Суд США з метою формування єдиної судової практики на території держави.

Література:

1. Бернам У. Правовая система США / Пер. с англ. А.В. Александрова, В.А. Власихина, А.Л. Коновалова, А.А. Мишина, Е.Д. Провоторовой, Д.С. Таратухиной, О.А. Шварца, А.Н. Русова] – 3-й вып. – М.: Новая юстиция, 2006. – 1216 с.

2. Katz S.N. Family Law in America / Sanford N. Katz. – 1 ed. – New York: Oxford University Press Inc., 2003. – 268 p.

3. Gregory J. De W. Understanding family law. / J. De W.Gregory, P.N. Swisher, S.L. Wolf– 2^nd ed. – Danvers, Mass.: LexisNexis, 2001. – 487 p. +Table of case.

4. Oliphant R.E. Family law / Robert E. Oliphant, Nancy Ver Steegh – 2-ed – Aspen, New York: Aspen Publishers, 2007 – 499 p.


Соловьева Татьяна

РАЗВИТИЕ ПРАВОВОЙ КУЛЬТУРЫ – ПОЗИТИВНОЕ МЕРОПРИЯТИЕ В РЕАЛИЗАЦИИ АКТОВ ЕСПЧ

Эффективность реализации постановлений Европейского Суда по правам человека зависит от множества факторов, носящих политический, экономический, правовой и социальный характер.

В ходе реформирования российского государства произошла «разбалансировка» всех социальных систем, прежде всего правовой и моральной. Кризис права выражается, в частности, в тотальном правовом нигилизме, неуважении к законам; их низкой эффективности, пробельности и коллизионности; незрелом, нередко деформированном правосознании, отсутствии должной юридической культуры [1, С. 7]. Все это и вызывает такой поток жалоб в Европейский Суд по правам человека и как следствие наличие большого количества принятых решений, которые необходимо реализовывать.

Основной особенностью российского менталитета является не свобода, как на Западе, а справедливость. Для критического переосмысления свободы необходим соответствующий уровень демократизма в обществе [2, С. 61].

Существуют жалобы в Европейский Суд по правам человека, которые в своей направленности имеют цель не восстановление нарушенных права и получение компенсации, а, именно, достижение справедливости и привлечение внимания общественности и государственных органов к данной проблеме. По таким делам для заявителя важно публичное признание на международном уровне нарушения его прав, а также возможное прецедентное значение решения межгосударственного органа для внутригосударственной правовой практики [3, С.81-87].

Кроме того, обращение в Европейский Суд по правам человека вызвано и тем, что сегодня российским судам приходится функционировать в условиях, когда граждане не рассматривают суды как место для безопасного, экономичного, а главное, результативного разрешения возникших конфликтов и защиты своих прав [4, С. 331-336].

Граждане РФ из-за недостаточного уровня правовой культуры воспринимают Европейский Суд по правам человека как «последнюю инстанцию», где они могут восстановить свои нарушенные права и на это огромное влияние оказывает уровень правовой культуры. При этом обращение в Европейский Суд по правам человека должно рассматриваться и приниматься гражданами как исключительное средство защиты своих прав.

Кроме того, недостаточный уровень правовой культуры прослеживается не только среди граждан, обратившихся за защитой в Европейский суд по правам человека и получивших постановление, но и среди тех субъектов, которым данные постановления адресованы, и по причине действий которых они приняты.

Комитет Министров Совета Европы указывает, что ошибки и недостатки в судебных решениях следует исправлять до того, как решения суда станут обязательными (окончательными) и подлежащими принудительному исполнению [5, С.121].

Оценка представителями органов государственной власти постановлений Европейского Суда по правам человека как негативного явления со стороны наднационального органа, как средства, оказывающего давление на государство, вмешательство в суверенитет также препятствует восприятию данных актов судьями и законодателем как средства совершенствования всей системы правосудия и законодательства. В результате возникает противостояние интересов государства и общества.

Среди мероприятий, направленных на повышение уровня правовой культуры можно назвать, во-первых, активную профилактическую работу, имеющую целью недопущение самой возможности нарушения прав человека или, как минимум, снижение количества такого рода нарушений [6, С.36]. Во-вторых, необходимо изменить стереотип восприятия целей судопроизводства как властной деятельности, где на первом плане стоит требование законности, а не «правозаконности», путем длительного и кропотливого культивирования конституционного правопонимания [7, С.155-171].

В-третьих, основой повышения правовой культуры должна стать ст.18 Конституции, которая устанавливает, что государство гарантирует, что права и свободы человека и гражданина являются непосредственно действующими, и они определяют смысл, содержание и применение законов, деятельность законодательной и исполнительной власти, местного самоуправления и обеспечиваются правосудием. В этой связи, система правосудия сегодня должна восприниматься не как неизвестный, странный и далекий механизм, проявляющий власть и силу посредством принудительного примирения тяжущихся сторон или принудительного подавления конфликтов во имя закона и порядка, а как институт государства, призванный служить людям, обеспечивая правовую защиту [8, С.265-290].

В-четвертых, изменение сложившихся стереотипов массового сознания во многом зависит от объема, характера и доступности информации о функционировании как конкретного суда, так и судебной системы в целом [9, С.119].

Положительным моментом в сфере обеспечения доступности информации о деятельности судов стало принятие 21 января 2009 Федеральный закон от 9 февраля 2009 г. № 8-ФЗ «Об обеспечении доступа к информации о деятельности государственных органов и органов местного самоуправления». Данный закон обязал судей размещать информацию об их деятельности (итоговые решения, определения и иных акты) на соответствующем официальном сайте, который доступен для любого гражданина.

В-пятых, необходимо искоренение из российского законодательства устаревших нравственных и юридических понятий и процедур. Именно поэтому постановления Европейского Суда по правам человека играют огромное значение для формирования мировоззрения судей, прокуроров, адвокатов, научных работников и иных практикующих юристов [10, С.8]. Для адекватного толкования норм права судья должен иметь не только хорошую профессиональную подготовку, но и сформировавшуюся систему нравственных ценностей, которые в совокупности помогут оценить правовые явления под углом зрения категории справедливости [11, С.26].

В-шестых, необходимо повышать профессионализм судей путем проведения обучающих семинаров, конференций и иных мероприятий. При этом не стоит забывать, что уровень профессиональной подготовки судебных кадров зависит не только от объема усвоенных теоретических знаний и практических навыков, но и от состояния правосознания, степени его ведомственной деформации, а в конечном счете от степени соответствия мировоззренческих установок потребностям социального развития [12, С.89]. Кроме того, стоит определить субъектов, ответственных за разработку и реализацию программ профессионального обучения и повышения квалификации в сфере применения Конвенции на национальном уровне и механизм реализации программ [13,С.63-85].

В заключение, хотелось бы согласиться с мнением Е. Торкуновой, что мероприятия по приведению российского законодательства и правоприменительной практики в соответствие с европейскими нормами, в том числе и в области судебной защиты прав человека, должны отвечать национальным потребностям и учитывать сложившиеся традиции, а также опыт, накопленный в развитии правовой системы страны. Лишь в этом случае они будут эффективно способствовать устранению правонарушений, а в конечном итоге – созданию правовой системы, которая обеспечивала бы подлинное соблюдение прав российских граждан [14].

Таким образом, повышение уровня правовой культуры, путем осуществления указанных выше мероприятий, необходимо проводить не только среди граждан, обращающихся за судебной защитой нарушенных прав и законных интересов, но и среди должностных лиц органов государственной власти. Идеальным способом повышения эффективности реализации постановлений Европейского Суда по правам человека является сокращение числа обращений российских граждан в Европейский Суд по правам человека, что возможно только при условии получения адекватной и полной судебной защиты в национальных судах, которая может предоставляться профессиональными судьями.

Литература:

1. Матузов Н.И. Право в политическом измерении // Правовая политика и правовая жизнь.–2002.–№1.
   
2. Цыбулевская О.И. Нравственные основания современного российского права / Под ред. Н.И. Матузова.–Саратов: ГОУ ВПО «Саратовская государственная академия права».–2004.
   
3. Воскобитова М.Р. Стратегии ведения дел в Европейском Суде по правам человека // Закон.–2009.–№11.
   
4. Абдулгалимова Э.Б. Проблемы обеспечения эффективного взаимодействия судов и средств массовой информации // Актуальные проблемы развития судебной системы и системы добровольного и принудительного исполнения решений Конституционного Суда РФ, судов общей юрисдикции, арбитражных, третейских судов и Европейского суда по правам человека: Сб.науч. статей. Краснодар. СПб., 2008.
   
5. Юсупов Т.Б. Некоторые аспекты реализации принципа правовой определенности в свете европейских стандартов защиты прав человека // Актуальные проблемы развития судебной системы и системы добровольного и принудительного исполнения решений Конституционного Суда РФ, судов общей юрисдикции, арбитражных, третейских судов и Европейского суда по правам человека: Сб.науч. статей. Краснодар. СПб., 2008.
   
6. Саликов М.С. О некоторых аспектах защиты прав граждан Российской Федерации Европейским Судом по правам человека// Российская Федерация в Европе: правовые аспекты сотрудничества России с европейскими организациями. Сборник статей / Под ред. профессора Д. Раушнинга, В.Н. Русиновой. – М.: Междунар. отношения. – 2008.
   
7. Крусс В.И. О конституционном значении судов в Российской Федерации // Актуальные проблемы развития судебной системы и системы добровольного и принудительного исполнения решений Конституционного Суда РФ, судов общей юрисдикции, арбитражных, третейских судов и Европейского суда по правам человека: Сб.науч. статей. Краснодар. СПб., 2008.
   
8. Гиллес П. Система гражданского правосудия и гражданский процесс в переходный период. Основные проблемы и напрвления реформирования в Европе: сравнительное обозрение // Актуальные проблемы развития судебной системы и системы добровольного и принудительного исполнения решений Конституционного Суда РФ, судов общей юрисдикции, арбитражных, третейских судов и Европейского суда по правам человека: Сб.науч. статей. Краснодар. СПб., 2008.
   
9. Михайловская И.Б. Суды и судьи: Независимость и управляемость // М. – Проспект. – 2010.
   
10. Российские дела в европейском Суде по правам человека: опыт первого десятилетия: аналитический обзор / Адвокатская палата Московской области, Экспертно-консультативный совет; (М.Р. Воскобитова, С.И. Добровольская, О.С. Шепелева) // М. – Новая юстиция. – 2008.
    
11. Балашов А.Н. Этические основы судейской деятельности: учеб-метод. пособие / А.Н. Балашов, Н.Н. Сенякин // ГОУ ВПО «Саратовская государственная академия права».–Саратов.: Изд-во ГОУ ВПО «Саратовская государственная академия права». – 2009. – С.26
    
12. Михайловская И.Б. Указ.соч.
    
13. Деменева А. Исполнение Россией постановлений Европейского Суда по правам человека: количество, не переходящее в качество // Сравнительное конституционное обозрение. – 2009. – №4. – С.63-85.
    
14. Торкунова Е. Влияние европейской системы защиты прав человека на российское законодательство // Вся Европа.ru. 2007. № 11 //