Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
Литература:
- Государственный архив Ульяновской области (ГАУО). Ф. 640. Оп. 1. Д. 1. Л. 1-8об.
- ГАУО. Ф. 640. Оп. 1. Д. 1. Л. 68-69, 70, 72.
- ГАУО. Ф. 640. Оп. 1. Д. 4. Л. 1-4об.
- ГАПО. Ф. 5. Оп. 1. Д. 4911. Л. 19об-21об.
- ГАПО. Ф. 5. Оп. 1. Д. 5064. Л. 1-5.
- Гончаренко, Л.Н. Города Среднего и Нижнего Поволжья в XIX веке: Социально-экономическое исследование. – Чебоксары, 1994.
- Леонтович, В.В. История либерализма в России. 1762-1914. – М., 1995. – С. 19.
- Мельникова С. Власть. Какой она была? Из истории становления городского самоуправления в г. Симбирске // Ульяновская правда. – 23 января 1993. – С. 4
- Нардова, В.А. Городское самоуправление в России в 60-е – начале 90-х гг. XIX в. Правительственная политика. – Л., 1984. – С. 81.
- Правительственный вестник. – 1870. – № 205.
- Ульяновск сегодня. – 17 октября 2001. – № 79.
Гудзь Людмила
ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У МЕХАНІЗМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИБОРЧИХ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ
Зовнішнім матеріальним проявом об’єктивного виборчого права виступає система виборчого законодавства, яка є сукупністю нормативно-правових актів, спрямованих на регламентацію виборів до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування. Виборче законодавство – це система суб’єктивних, внутрішньо узгоджених законодавчих та інших нормативно-правових актів, що приймаються уповноваженими органами і регулюють та охороняють порядок призначення, організації і проведення виборів.
Характерними рисами виборчого законодавства є: а) нестабільність, високий динамізм змін під впливом різних чинників, особливо політичних; б) жорстка залежність від політичного процесу, його коливань, впливу не тільки внутрішніх, а й зовнішніх чинників; в) загальна орієнтація на міжнародні виборчі стандарти, на врахування вітчизняного й державно-правового досвіду інших країн; г) збільшення в структурі законодавства про вибори кількості процесуальних норм; д) орієнтація законодавства на нормативне забезпечення виборчих прав громадян, в тому числі їх захисту в судовому порядку [1, с.89].
Сучасне законодавство про вибори та забезпечення виборчих прав громадян України відповідають, в основному, міжнародним і регіональним виборчим стандартам. Уся ідеологія виборчого законодавства України спрямована на дотримання міжнародних стандартів. Позитивним у виборчому законодавстві України є те, що воно вбирає в себе такі чинники, як: демократизація політико-правових процесів; прагнення законодавця реально втілити на практиці конституційний принцип народовладдя в нових соціальних умовах; вплив світових і європейських цінностей на становлення в Україні демократичної політичної системи і нового світогляду; впровадження політичної та ідеологічної багатоманітності.
Аналізуючи вплив міжнародних виборчих стандартів на вибори в Україні, вважаємо за необхідне підкреслити, що, на жаль, самі ці стандарти не втілені в конкретному міжнародно-правовому документі. Тому, на думку деяких авторів (М. Рябець, О. Тодика), яку підтримуємо і ми, є всі підстави прийняти Конвенцію про єдині виборчі стандарти на рівні Парламентської Асамблеї Ради Європи. Це дало б змогу уникнути подвійних стандартів при оцінці фактів та явищ у різних країнах незалежно від ставлення міжнародного співтовариства до цих держав [1, с.112].
Оптимальному застосуванню в національній виборчій системі міжнародних виборчих стандартів перешкоджають: низький рівень політико-правової культури значної частини населення, організаторів виборів; застосування «брудних» виборчих технологій; недоліки виборчого законодавства, недостатньо чітке врегулювання в процесуально-процедурному аспекті деяких стадій виборчого процесу; порушення виборчого законодавства різними суб’єктами виборчих правовідносин; використання так званого «адміністративного ресурсу» [1, с.112].
Принцип законності не завжди є визначальним у діях організаторів виборів, політичних партій та їхніх блоків. У процесі виборів нерідко виникають гострі конфлікти, які повинні вирішувати суди, центральні виборчі комісії. Особливо багато цих конфліктів під час проведення передвиборної агітації. Про це свідчить практика виборчих правовідносин в Україні. Виходячи з цього є необхідність наукового аналізу проблем, що виникають при реалізації законодавства про вибори в Україні.
Процес постійного реформування виборчого законодавства негативно впливає на практику його реалізації. Як відомо, найбільш продуктивним є стабільне законодавство, а стабільним є те законодавство, яке найбільш адекватно відображає суспільні потреби і забезпечує ефективні механізми їх правового регулювання. До того ж, постійне реформування виборчого законодавства ускладнює його застосування організаторами й учасниками виборів. Тому необхідно залучити до цієї роботи спеціалістів і організаторів виборів, а потім підготовлений ними проект винести на загальне обговорення.
Деякі фахівці (М. Ставнійчук, М. Оніщук) вважають, що всі правовідносини щодо виборів повинні бути врегульовані в майбутньому Виборчим Кодексом України [2, с.104]. Це досить слушна ідея. Водночас деякі автори (М.Рябець [3, с.20], В. Погорілко [4, с.27]) вважають, що сьогодні ми до цього ще не готові, оскільки: а) окремі закони про вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України, вибори до органів місцевого самоврядування дають можливість значно детальніше, особливо в процесуально-процедурному аспекті, врегулювати всі стадії виборчих правовідносин, аніж виборчий кодекс; б) виборча система в Україні не є усталеною, у політичної еліти немає чіткої позиції, якою має бути оптимальна виборча система; в) не врахований рівень правової культури тих, хто є виборцем. Але, на нашу думку, стратегічним напрямком нормативного регулювання виборчих правовідносин є прийняття Виборчого кодексу України, оскільки весь світ іде шляхом уніфікації виборчого законодавства.
Важлива ланка організації виборчих кампаній – їх фінансування. В Україні, де демократичні інститути, від розвитку яких залежить дієвість і прозорість контрольних механізмів такого фінансування, перебувають лише в процесі формування, сподіватися на прозорість цієї частини організації виборчих кампаній було б передчасним. В який же спосіб можна поліпшити ситуацію у цій сфері?
Головну роль тут повинні відігравати належне законодавче регулювання та забезпечення прозорості контрольних механізмів. Об’єктами такої регуляції мають стати насамперед питання джерел фінансування, обсягу виборчих фондів, витрат чи внесків від приватних та юридичних осіб, звітність, контроль та оприлюднення інформації про фінансування кампаній.
Встановлений порядок приватного фінансування виборів прямо порушує принцип рівності кандидатів. Як слушно зауважив С. Авакьян, вибори перетворились у нас на хворобу, вони породжують корупцію. Приватне фінансування реально виключає з влади багатьох громадян – вони не можуть оплатити свої виборчі кампанії [5, с.21].
Для забезпечення, а не декларування рівності прав кандидатів, необхідно надати їм можливість використовувати на безоплатних і рівних умовах засоби масової інформації. Усі агітаційні матеріали слід видавати тільки від імені виборчих комісій. Можна також створити в кожному районі і місті регіонального значення єдиний позабюджетний фонд при відповідних виборчих комісіях для додаткового фінансування передвиборної агітації кожного кандидата на рівній основі.
Не менш важливою є проблема звітності, контролю та оприлюднення інформації про фінансування кампанії. На сьогодні головним джерелом інформації про фінансові витрати під час виборчої кампанії кандидатів чи партії є звіти, що подаються до Центральної виборчої комісії. Хоча й відомо, що далеко не всі витрати потрапляють у такі звіти, вони є основним офіційним документом щодо передвиборного фінансування. Сьогодні фінансовий звіт про надходження та використання коштів виборчих фондів подається після проведення виборів. На нашу думку, ці звіти мають подаватися в Центральну виборчу комісію до дня голосування, або, якщо це технічно складно забезпечити, слід запровадити поточний контроль виборчого рахунку в банку. Найважливіше, щоб зі звітами до голосування міг ознайомитися загал. Таким чином можливо забезпечити прозорість політичного фінансування.
Нинішнє виборче законодавство в частині норм щодо юридичної відповідальності за його порушення є недосконалим. На думку Г.Удовенко, заслуговує на увагу й такий вид відповідальності, як моральна відповідальність. Громадський осуд є важливою санкцією за порушення, що стають відомі громадськості завдяки інформуванню через ЗМІ. Інколи небажання потрапити під вплив громадського осуду може бути більш відчутним чинником порівняно, наприклад, із покаранням у вигляді штрафів, які доволі легко сплатити [6, с.153–157].
Виходячи із попередньо викладеного матеріалу ми дійшли висновку, що нормативно-правове регулювання слід включати до структури механізму забезпечення виборчих прав громадян, оскільки воно регламентує процеси утвердження, створення умов, реалізації, охорони, захисту, відтворення виборчих прав громадян України.
У системі конституційно-правових основ забезпечення виборчих прав громадян України нормативно-правове регулювання визначає передусім обсяг і зміст зазначеного суб’єктивного виборчого права. Власну систему нормативно-правового регулювання забезпечення виборчих прав громадян становлять матеріальні й процесуальні норми конституційного та суміжних галузей національної системи права, а також міжнародно-правові норми.
Нині діюче законодавство про вибори потребує подальшого вдосконалення у таких напрямках: по-перше, прийняття Виборчого кодексу України; по-друге, належне законодавче регулювання та забезпечення прозорості контрольних механізмів за джерелами фінансування, обсягу виборчих фондів, витрат чи внесків від приватних фізичних та юридичних осіб, звітністю, контролю та оприлюдненням інформації про фінансування виборчих кампаній; по-третє, за порушення виборчого законодавства встановити й такий вид відповідальності, як моральна відповідальність.
Література:
1. Тодика О.Ю. Вибори до парламентів СНД (Порівняльно-правовий аспект) : [монографія] / Тодика О. Ю.– Х. : Факт, 2003. – 145 с.
2. Оніщук М.В. Україні потрібен виборчий кодекс / М.В. Оніщук // Виборче законодавство України : проблеми та шляхи їх вирішення (За матеріалами наук.-практ. конф. та круглих столів) : Ін-т виборч. права. – К. : ФАДА ЛТД, 2005.– С.103 – 104.
3. Рябець М.М. Виборча кампанія 1998 року по виборах народних депутатів України. Підсумки. Проблеми / М.М. Рябець // Зб. міжнар. наук. – практ. конф. (доповіді, виступи, рекомендації) : Україна. Вибори-98. Досвід. Проблеми. Перспективи. – К, 1999. – С. 20 – 24.
4. Погорілко В.Ф. Теоретичні проблеми виборів як форми безпосередньої демократії / В.Ф. Погорілко // Зб. міжнар. наук.-практ. конф. (доповіді, виступи, рекомендації) : Україна. Вибори-98. Досвід. Проблеми. Перспективи.– К., 1999.– С.22 – 27.
5. Сытый не пойдет на баррикады // Российская Федерация.– 2001.– №6.– С.21.
6. Удовенко Т.И. Забезпечення дотримання прав людини / Т.И. Удовенко // Виборче законодавство України : проблеми та шляхи їх вирішення (За матеріалами наук.-практ. конф. та круглих столів) : Ін-т виборч. права. – К : ФАДА ЛТД, 2005. – С. 153 – 157.
Ємельянова Людмила
УМОВИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАННЯХ ЗА РИМСЬКИМ ПРАВОМ
У римському праві універсальним засобом забезпечення належного виконання боржником зобов’язання слугувала така категорія як «компенсація інтересу кредитора». В сучасні юридичній романістичній літературі аналогічне поняття нерідко позначається виразом «відповідальність за порушення зобов’язань». Таке слововживання є не зовсім точним, але разом з тим має певні переваги, оскільки дозволяє з певними застереженнями вживати за необхідності скорочене позначення «відповідальність».
Першою з умов відповідальності за невиконання договірних зобов’язань слід назвати протиправність дій боржника. Це пов’язано з тим, що факт протиправного порушення договору є початковим моментом, з якого виникає питання про відповідальність.
В принципі, всіляке порушення договору є протиправним. Однак з цього загального правила допускаються окремі винятки.
Наприклад, невиконання договору має місце внаслідок того, що кредитор звільнив боржника від боргу. В цьому випадку договір за буквальним тлумаченням його змісту не виконаний. Однак протиправності немає, оскільки результат не суперечить волі сторін, виявленій відповідним чином.
Крім того, протиправність невиконання договору може бути нейтралізована, наприклад, протиправними діями іншої сторони. Так, при простроченні кредитора боржник спочатку мав право просто викинути річ. Пізніше римська правова думка дійшла висновку про недоцільність такого знищення матеріальних цінностей, оскільки це не тільки карало порушника зобов’язання, але й завдавало загальної шкоди суспільству. Тому було встановлено правило про те, що у випадку прострочення кредитора боржник має право передати предмет боргу на зберігання в храм або магістрату, після чого для нього зобов’язання припинялося, хоча в точному значенні слова договір виконаним не був [1].
Однак, загальним правилом було положення: порушення, невиконання договору само по собі є протиправним.
Невиконання договору зазвичай тягло для порушника настання невигідних наслідків, котрими найчастіше було застосування санкцій, передбачених сторонами для забезпечення виконання договору. Наприклад, втрата завдатку, звернення стягнення на предмет застави, стягнення штрафу та інші заходи впливу.
Проте, оскільки у даному випадку йшлося не просто про застосування будь-яких санкцій за порушення, а саме про «компенсацію втраченого або порушеного інтересу кредитора», тобто спеціальну форму відповідальності у вигляді покладення на боржника-порушника обов’язку компенсувати втрачений інтерес кредитора, то умовою такої відповідальності звичайно мала бути також наявність зменшення інтересу кредитора [2] або, користуючись сучасною термінологією, – наявність збитків внаслідок порушення зобов’язання [3].
Говорячи про збитки (інтерес кредитора), як умову відповідальності за невиконання договірних зобов’язань, слід звернути увагу на специфіку їх розуміння у римському праві.
Для порівняння звернемося до визначення збитків у теорії сучасного цивільного права та чинному законодавстві України.
Під збитками у сучасному праві розуміють витрати, проведені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не отримані кредитором прибутки, які він отримав би, якщо б зобов’язання було виконане боржником.
Разом з цим легальним визначенням збитків до юридичного обігу у цивільному праві були введені і традиційно застосовуються поняття «шкода» та «збиток». При цьому під «шкодою» розуміють всіляке зменшення або пошкодження будь-якого блага [4], а «збиток» трактується як поняття практично тотожне збиткам: збитки – це визначена у грошовій формі майнова шкода.
Однак в римському праві такого поділу втрат на шкоду і збитки не було. Як не було і загального терміна для визначення того, що тепер називають «збитками». Кожне пошкодження, зменшення чужого блага, неотримання очікуваної вигоди кредитором тощо мало своє найменування [5].
Тому вживати категорію «збитки» стосовно до положень римського приватного права можна тільки з істотними застереженнями.
По-перше, повинна бути обумовлена умовність терміну «збитки», який не вживався у римському праві, а виник пізніше. Має бути також застережене те, що застосовується він замість терміну «інтерес» (або нарівні з ним), більш характерного для римсько-правової термінології.
Під «інтересом» кредитора у римському праві малася на увазі при порушенні боржником договору різниця між тим, що кредитор збирався отримати внаслідок договору, і тим, що у нього є [6].
З цього видно, що «інтерес» у трактуванні римських правників ближче до сучасної категорії «неотримані прибутки».
Разом з тим, помилкою було б стверджувати, що ці поняття повністю співпадають.
Скоріш за все, «інтерес» можна визначити словом «збитки» у широкому його значенні. Саме так тлумачила це поняття практика в Римі. Наприклад, у Дігестах Юстиніана була така характеристика цієї категорії: «Інтерес – це те, чого мені бракує, і те, що я міг набути» (Дігести Юстиніана. 46.8.13).
Тому, враховуючи всі названі особливості підходу у Римі до визначення цього поняття, в подальшому будемо користуватися більш звичним терміном «збитки». Тим більше, що у більшості випадків у сучасній літературі з римського приватного права використовують, саме його [6]. Із застереженнями, які було зроблено вище, можна казати про наявність декількох класифікацій збитків у римському приватному праві.
По-перше, в залежності від характеру збитків доцільним вважалося розрізняти реальний збиток та «припинену» (втрачену) вигоду.
Реальний збиток – це зменшення або знищення речі, майна, блага, яке вже було у кредитора. Так, якщо з вини наймача предмет найму гинув до закінчення строку договору і не міг бути повернений, тут мала місце загибель блага, яке уже існувало, знищення вже наявної речі, тобто реальний збиток.
«Припинена» (втрачена) вигода означала, що кредитор не отримав той прибуток, який сподівався отримати при належному виконанні договору. Наприклад, якщо в наведеному вище випадку предмет найму гинув, то власник його позбавлявся можливості отримати орендну плату, тобто, ті прибутки, на які він розраховував [7].
По-друге, за характером обумовленості збитків фактом порушення договору вони поділялися на збитки прямі та непрямі.
Прямими збитки вважалися тоді, коли їхня поява безпосередньо була зумовлена порушенням договору.
Якщо ж їх поява обумовлювалась ще будь-якими побічними обставинами, то йшлося про збитки непрямі [8].
Куди віднести збитки: до прямих або непрямих, вирішувалось в кожному окремому випадку, з урахуванням всіх обставин.
Практичні наслідки цієї класифікації полягали в тому, що відшкодуванню підлягали як реальний збиток, так і «втрачена» вигода.
Разом з тим відшкодовувалися лише прямі збитки. Непрямі збитки відшкодуванню не підлягали, оскільки не були безпосередньо пов’язані з порушенням зобов’язання боржником.
У спірних випадках види та розмір збитків, що підлягали компенсації, визначалися позивачем під присягою або встановлювалися на розсуд судді, обраного для такої цілі за погодженням сторін [5].
Література:
1. Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Рецепції приватного права: парадигма прогресу / Харитонов Є.О., Харитонова О.І. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 1999. – С. 74 – 75.
2. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права / Подопригора А.А. – К.: Вентури, 1994. – С. 165.
3. Підопригора О., Харитонов Є. Римське право і майбутнє правової системи України / Підопригора О., Харитонов Є. // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 1. – С. 95 – 103.
4. Підопригора О.А. Основи римського приватного права / Підопригора О.А. – К.: Вища школа, 1995. – С. 153 – 154.
5. Черниловский З.М. Римское частное право: Элементарный курс / Черниловский З.М. – М.: Новый Юрист, 1997. – С. 157 – 161; Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов / Косарев А.И. – М.: Закон и право, 1998. – С. 142 – 145; Черниловский З.М. Римское частное право: Элементарный курс / Черниловский З.М. – М.: Юристъ, 2000. – С. 150 – 154.
6. Ефимов В.В. Догма римского права / Ефимов В.В. – СПб., 1914. – С. 377 – 379.
7. Римское частное право. – М., 1948. – С. 365 – 366.
8. Санфилиппо Ч. Курс римского частного права / Санфилиппо Ч. / Пер. с итал. – М.: БЕК, 2000. – С. 219 – 221.
Заморська Любов
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРАВОВОГО НОРМУВАННЯ
Право, що являє собою особливе нормативне утворення, впорядковує та охороняє найбільш важливі для абсолютної більшості членів соціуму суспільні відносини. Висока соціальна цінність цих відносин дозволяє розглядати їх як загальнозначущі. Саме загальнозначимість цих відносин обумовлює необхідність виконання вимог правових норм усіма членами суспільства. Право, ніби приймається від імені всього суспільства, а норми, утворюючи систему права, поширюють свою дію на всіх членів суспільства, не залежно від їх участі у правотворчій діяльності і внутрішньої психологічної оцінки, значимості встановлюваних за допомогою права правил поведінки. У цьому вбачається одна з істотних відмінностей права від інших нормативних систем.
Але право як будь-яке соціальне нормативне утворення є не просто засобом регулювання, але ще й специфічним способом закріплення певних соціальних зв’язків. Причому природа цих зв’язків в значній мірі зумовлена формою організації суспільства. Так, на додержавних етапах розвитку суспільства соціальні норми закріплювали кровноспоріднені відносини і в цьому сенсі норми відповідали потребам відповідного етапу соціальної еволюції. Але в умовах політичного, державно-організованого суспільства змінилася і специфіка соціальних зв’язків. Принциповим чином змінилася і система соціального регулювання, яка поряд з нормами звичаїв отримала суттєве і необхідне доповнення у вигляді правових норм, що знаходяться в безпосередньому зв’язку з державою [1, с. 33].
Цей зв’язок визначається двома ключовими моментами. По-перше, норми права встановлюються від імені держави і в цьому сенсі вони є продуктом свідомої соціальної діяльності. По-друге, реалізація, втілення в життя вимог правових норм забезпечується системою державних гарантій та санкцій. Їх реалізація підтримується можливістю застосування примусових заходів. При цьому, звичайно, охорона від порушень примусовою силою держави не суперечить тому, що правові, як і інші соціальні, норми в переважній більшості випадків виконуються людьми свідомо і добровільно (всі вони забезпечуються, в першу чергу, заходами переконання, виховання, організації). І лише коли вплив інших засобів виявляється для реалізації норм права недостатнім, виникає необхідність у застосуванні відповідних заходів примусу. Сенс «утверджуваного зв’язку між нормами права і примусом, зводиться до того, що не виконуючи добровільно свої юридичні обов’язки зобов’язаний або ж мусить бути підданий примусовим заходам» [2, с. 220].
Таким чином, особливістю права як нормативного утворення, призначеного для соціального регулювання, є те, що її функціонування забезпечується двома видами державного примусу, тобто фізичним і психічним примусом.
Під фізичним примусом розуміються передбачені законом заходи, що полягають у застосуванні фізичної сили для підтримки правопорядку, в тому числі репресивні заходи, наприклад, ув’язнення, смертна кара і т.п. Що ж стосується психічного примусу, то тут на першому плані стоїть страх «піддатися тим заходам, які передбачені правом на випадок невиконання». Саме страх психічно примушує «громадян співвідносити свою поведінку з вимогами права» [2, с. 214-227]. Державний примус активно застосовується при порушеннях норм права. У всіх інших випадках постійно зберігається лише потенційна можливість його використання.
Ще однією суттєвою особливістю права як особливого нормативного утворення є те, що норми, які функціонують у рамках даної системи мають специфічну формалізацію. Вони закріплюються у відповідних формально-юридичних джерелах права. Це визначається саме особливою соціальною значимістю унормованих суспільних відносин і неприпустимістю довільної інтерпретації випливаючих від держави нормативних установок. Таке закріплення дозволяє уникнути двозначності, підміни правового припису суб’єктивними інтерпретаціями. Особлива, похідна від держави формалізованість, забезпечує відносну стабільність норм права і робить зворотний активний вплив на їх зміст.
Володіючи вищевикладеними особливостями, право за своєю суттю залишається нормативним утворенням, яке виконує функцію соціальної організації. Ця регулятивна система являє собою свого роду інструмент, ефективний засіб, що використовується для закріплення і розвитку, найважливіших для життєдіяльності суспільства відносин. За допомогою норм права здійснюється упорядкування і підпорядкування діяльності безлічі людей досягненню загальних цілей. Поява норм права – це свого роду відповідь політично організованого суспільства на об’єктивну необхідність в узгоджених діях його членів.
Саме праву відводиться основна роль у регулюванні суспільних відносин у рамках держави. Воно нормує, приводить у відповідність з єдиними вимогами поведінку окремих суб’єктів. Право регламентує дії по налагодженню взаємозв’язків між людьми, об’єднує їх для спільної реалізації цілей і завдань держави. Правове нормування – це спосіб упорядкування дій груп та індивідів на основі загальноприйнятих норм і цінностей – політичних, правових, моральних, релігійних та ін. І в цьому сенсі правове нормування є процесом, який забезпечує управління. Створення тих чи інших об’єднань людей як автономних груп, орієнтованих на здійснення конкретних цілей і завдань, – складова частина управлінського процесу.