Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Документы

Содержание Критерії розмежування освітянських та адміністративних правовідносин К вопросу о гарантированности прав человека в правовом государстве Защита социальных прав граждан азербайджана (анализ постановлений конституционного суда азербайджанской республики) Щодо деяких проблем мови кримінального кодексу україни Благоустроительная функция современного государства До питання правового визначення функцій воєнної організації держави

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
• Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.

Література:

1. Репина Г. А. Теория воспитания и «Дом Свободного Ребенка» К. Н. Вентцеля / Г. А. Репина // Дошкільна освіта. – 2008. – № 2(20). – C. 51-61.

2. Вентцель К. Н. Борьба за свободную школу / К. Н. Вентцель. – СПб., 1906. – 291 с.

3. Вентцель К. Н. Отделение школы от государства и декларация прав ребенка / К. Н. Вентцель. – М. : [б. и.], 1918. – 16 с. – (Библиотека свободного воспитания и образования и защиты детей ; вып. 114).

4. Конвенція про права дитини : Конвенцію ратифіковано Постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27.02.91 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа : da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_021

5. Європейська конвенція про здійснення прав дітей : Конвенцію ратифіковано із заявою Законом № 69-V від 03.08.2006 // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 41. – Ст. 354.

6. Про ратифікацію Європейської конвенції про здійснення прав дітей : Закон України від 03.06.2006 // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 41. – Ст. 354.


Тицька Яна

КРИТЕРІЇ РОЗМЕЖУВАННЯ ОСВІТЯНСЬКИХ ТА АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Зі стрімким розвитком суспільних відносин в нашій країні поступово розвивається нова галузь права – освітянська, в межах якої виникають та функціонують освітянські правовідносини. Освітянські правовідносини, будучи ключовими для даної сфери, мають отримати відповідну регламентацію в освітянській галузі законодавства. Натомість суміжні з ними правовідносини (адміністративні, цивільні, фінансові та ін.), повинні залишатися в рамках загальних приписів своїх галузей і підлягати регулюванню нормам законодавства про освіту тільки в тій частині, в якій вони стосуються сфери освітянських відносин.

Наукове обґрунтування відокремлення освітянських правовідносин від суміжних їм адміністративних та виділення критеріїв такого розмежування і буде метою цього дослідження.

Починаючи виклад основного матеріалу, доречно запитати, чому вітчизняні науковці відносять освітянські правовідносини до адміністративно-правових або, принаймні, таких, що носять комплексний характер.

Це припущення черпається ще з часів радянської епохи, коли освіта відносилася до великої повністю контрольованої партійно-державним апаратом соціально-культурної сфери, різноманітні суспільні відносини якої регулювалися адміністративним правом. У радянській юридичній літературі адміністративне право розглядалося як профілююча, традиційна галузь права, яка поряд з державним правом, кримінальним та цивільним утворює «обов’язкову частину системи права» [1, с.189].

Так, «радянське адміністративне право регулювало ті суспільні відносини, які складалися в процесі управління або здійснення управлінської діяльності», і характеризувалися застосуванням імперативного методу централізованого регулювання, який передбачає заборони, обов’язки та покарання.

Особисті інтереси громадян ототожнювалися з відповідною ініціативою «радянської держави», спрямованої на залучення громадян до навчальних відносин [2, с. 86]. Не випадково В. І. Новосьолов стверджував, що «комплекс прав і обов’язків», серед яких право-обов’язок отримати освіту «існує як єдиний елемент», є «самостійним елементом становища громадян» [3, с. 14]. При такому розумінні пріоритетним виявилося не стільки саме право на освіту, скільки обов’язок ним скористатися. Громадяни вступали в освітянські відносини не стільки в силу інтересу, що лежить в основі будь-якого суб’єктивного права, а насамперед тому, що держава взяла на себе турботу про культурний розвиток людини. Звужуючи особисту свободу громадян, шляхом залучення їх у відносини влади-підпорядкування, держава створила «єдині комплекси прав-обов’язків», в рамках яких реалізація прав була обов’язковою і забезпечувалася в адміністративному порядку [4, с. 3].

Разом з тим, завдяки роботам радянських вчених Г. А. Дорохової [5,с.33], Г. С. Сапаргалієва [6,с. 123], були створені теоретико-методологічні передумови для системного вивчення відносин, що виникають у сфері освіти та мають за ключовий елемент системи специфічні («навчальні») відносини, що випливають з конституційного права громадян на освіту. Фактично дослідження цього періоду заклали основу наукової традиції вивчення освітянських правовідносин як самостійного виду.

У 90-х роках починається епоха радикальних перетворень, характерними рисами, якої були: скасування управлінського методу впливу на сферу освіти і заміна його на метод децентралізованого регулювання. Поступово адміністративне право стало втрачати свою домінуючу роль в соціально-культурній сфері, освітянському законодавству належало знайти новий сенс, роль і місце в системі вітчизняного права.

На нашу думку, право повинне відповідати змінам, що відбуваються в суспільному та державному житті. У кінці ХХ століття розпочався якісно новий етап розвитку цивілізації – перехід від постіндустріального до інформаційного суспільства. Нове суспільство знань робить освіту ядром економіки і центром культурного середовища. Саме в такому суспільстві необхідне визнання освітянської галузі права як самостійної, яка безперечно має свій предмет і метод правового регулювання.

Першим критерієм розмежування освітянського та адміністративного права є предмет правового регулювання. Як відомо, предмет правового регулювання – це тип суспільних відносин, який регулює дана галузь, це те, що підлягає правовому регулюванню. Предмет правового регулювання включає: суб’єкти, їх поведінку, об’єкти, соціальні факти, які є підставами виникнення або припинення правових відносин.

Першим елементом складу освітянських та адміністративних правовідносин є їх об’єкт. Без сумніву, він відіграє роль ключового у цих відносинах. Вчені поділяють об’єкт адміністративних правовідносин на два види: перший – це предмети і матеріальні речі, другий – немайнові явища (дії, поведінка людей). На відміну від адміністративного права об’єктом освітянського права є тільки немайнові блага – знання, навички та вміння, набуті громадянином у процесі навчання і виховання, рівень яких відповідає вимогам державного освітнього стандарту та засвідчується документом про відповідну освіту [7, с. 31]. Такий об’єкт створюється спільними зусиллями суб’єктів освітянських правовідносин на основі навчальної програми, реалізованої навчальним закладом (організацією) за сприянням педагогічних працівників. Необхідність підтвердження реального об’єкту відповідним документом, виданим навчальним закладом його випускникам на основі підсумкової атестації, складає одну із специфічних рис освітянських правовідносин.

На відміну від адміністративних правовідносин, які можуть бути, як двосторонні так і багатосторонні, освітянські правовідносини можуть бути, як мінімум тристоронні. Власне освітянські відносини, що пов’язують педагога і учня, виникають тільки за участю загальноосвітнього закладу. Якщо вони виникають безпосередньо, минувши загальноосвітній заклад, то стають предметом іншої галузі, але не освітянської. Прикладом можуть бути репетиторські послуги, які регулюються цивільно-правовими нормами. Законні представники учнів не вступають в освітянські відносини, вони беруть участь в інших супутніх освітнім правових відносинах, наприклад, цивільно-правових [8, с. 19].

Зміст освітянських правовідносин повністю відрізняється від змісту адміністративних правовідносин. Навчальний заклад в освітянських правовідносинах виступає, як правило, зобов’язаною стороною, тому, що по відношенню до осіб, які навчаються, він має не тільки створити тільки нормальні умови для навчального процесу, а забезпечити учням доступ до якісної освіти. Особи, які навчаються, не можуть задовольнити свої потреби за рахунок зобов’язаної сторони. Вони мають самостійно брати активну участь у навчанні і тільки за умов успішного засвоєння навчальної програми та проходження підсумкової атестації мають право на отримання документу про відповідний рівень освіти.

Активна участь педагогічних працівників в навчальному процесі – це необхідна умова для успішного функціонування всієї системи освіти. Будучи стороною, зобов’язаною по відношенню до осіб, які навчаються, педагогічні працівники одночасно виконують по відношенню до них управлінські функції – керують навчальним процесом, а також проводять контроль знань. Подібний зв’язок суб’єктів освітянських правовідносин повністю суперечить канонам адміністративного права.

Таким чином, в освітянських правовідносинах система прав та обов’язків його суб’єктів носить асиметричний характер, де зобов’язана сторона може не мати кореспондуючих їй обов’язків, або наділятися владними повноваженнями відносно правомочної сторони.

Реалізація права вимагає певних якостей, визнаних або встановлених законом для всіх суб’єктів права. Сукупність цих якостей включає поняття правосуб’єктності, тобто правоздатність і дієздатність. Освітянські правовідносини у цьому мають свою специфіку. Наприклад, правоздатність у осіб, які навчаються, виникає з моменту, коли вони приступили до занять в навчальному закладі, тобто з 6-7 років. У суб’єктів адміністративного права правоздатність настає значно пізніше – у 16-18 років.

Як відзначається в літературі (В. М. Сирих) в галузі правового регулювання системи освіти не застосовується інститут обмеження дієздатності осіб. Дієздатні суб’єкти освітнього права не втрачають цю властивість за жодних обставин, тому що ніхто не має права обмежити освітню дієздатність дитини (особи, яка не досягла 18-річного віку) з будь-якого приводу.

Навіть у разі вчинення неповнолітнім злочину чи іншого протиправного діяння і його засудження (по досягненні 14-16 річного віку), скажімо, до позбавлення волі з відбуванням покарання у виховній колонії, йому законодавством, як уже було сказано, надаються всі необхідні умови для продовження освіти в умовах утримання в колонії.

В науковій літературі існує ще один дуже важливий критерій розмежування суспільних відносин – метод правового регулювання. Галузевий метод правового регулювання – це характерний для кожної галузі права набір способів впливу права на суспільні відносини, це те, як право впливає на них. Для адміністративних правовідносин характерний імперативний метод – метод владних розпоряджень, що містить у собі норми-заборони і норми обов’язки. В адміністративних відносинах імперативні норми не можуть бути змінені за домовленістю сторін.

В освітянських правовідносинах виступає диспозитивний метод правового регулювання. Цей метод є протилежний імперативному. Він дає можливість суб’єктам освітянських правовідносин самостійно встановлювати правила своєї поведінки в рамках закону, брати участь в освітянських правовідносинах на засадах автономії, юридичній рівності суб’єктів та угоді сторін.

Отже, на основі вищевикладеного робимо висновок, що освітянські правовідносини – це самостійний вид правовідносин, який не може ототожнюватися з адміністративними правовідносинами. Ці два види правовідносин існують окремо один від одного і можуть переплітатися тільки в тій частині, яка стосується суспільних відносин у сфері освіти.

Подальші дослідження цієї проблематики мають відбуватися у напрямі галузевої характеристики освітянських правовідносин.

Література:

1. Алексеев С. С. Структура советского права. – М.: Юридическая литература, 1975 – 264 c.
   
2. Сапаргалиев Г.С.Основания возникновения правоотношений в области народного образования / Г. С. Сапагалиев //Известия АН КазахскойССР. – 1976. – №4. – С. 86.
   
3. Новоселов В.И. Теоретические проблемы развития административно-правового положення личности. – М., 1977. Автореферат диссертации на соискание ученой степени доктора юридических наук. М., 1979. – с. 14
   
4. Спасская В. В. Образовательние правоотношения: Вопросы теории / В. В. Спасская. – М., 2005. – 168 c.
   
5. Дорохова Г. А. Правовое положение личности в области народного образования (теоретические аспекты) / Г. А. Дорохова // Советское государство и право. – 1978. – №11. – C.31-39.
   
6. Козлов Ю. М. Предмет советского административного права / Ю. М. Козлов. – М., 1967. – 236 c.
   
7. Сырых В.М. Введение в теорию образовательного права / В. М. Сырых. – М., 2002. – 400 с.
   
8. Киримова Е. А. Об образовательном праве / Е. А. Киримова // Право и образование. – 2005. – № 5. – С.17-22.
   

Аскеров Руфат

К ВОПРОСУ О ГАРАНТИРОВАННОСТИ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА В ПРАВОВОМ ГОСУДАРСТВЕ

Неотъемлемым атрибутом и вместе с тем обязанностью подлинно демократического и правового государства является гарантирование господства права, плюрализма и защиты прав человека. Это полностью согласуется с важнейшим постулатом международного права, согласно которому государство, в первую очередь, несет ответственность за осуществление всеми людьми и группами людей прав человека и основных свобод на основе полного равенства.

Рассматривая взаимосвязь института прав человека и правового государства, прежде всего, необходимо определиться с терминами, так как в науке конституционного права существуют различные трактовки понятий «гарантии» и «правовое государство». Однако, как пишет профессор В.В. Лазарев, «сколь бы ни отличались версии правового государства, можно выделить некоторые общие черты, контуры этой политико-правовой модели, поскольку формирование и, в конечном счете, завершение создания правового государства связываются с максимальным обеспечением прав и свобод человека, ответственностью государства перед гражданином и гражданина перед государством, с возвышением авторитета закона и строгим его соблюдением всеми государственными органами, общественными организациями, коллективами и гражданами, с эффективной работой правоохранительных органов [6, c. 231].

Эта мысль находит свое подтверждение в работах многих ученых-правоведов, как прошлого, так и настоящего. Так, дореволюционный российский ученый Б.А. Кистяковский определял правовое государство: «Основной принцип правового или конституционного государства состоит в том, что государственная власть в нем ограничена. В правовом государстве власти положены определенные пределы, которые она не должна и не может преступить. Ограничение власти в правовом государстве создается признанием за человеком неотъемлемых, ненарушаемых, неприкосновенных и неотчуждаемых прав» [3, c. 7]. М.В. Баглай характеризует правовое государство как «государство, которое во всей своей деятельности подчиняется праву и главной своей целью считает обеспечение прав и свобод человека» [1, c. 132].

На наш взгляд, представляется оптимальным определение, которое дает профессор А.В. Малько, рассматривая правовое государство как «организацию политической власти, создающую условия для наиболее полного обеспечения прав и свобод человека и гражданина, а также для наиболее последовательного связывания с помощью права государственной власти в целях недопущения злоупотреблений» [7, c. 254]. Исходя из вышеизложенного, можно установить, что приоритет прав и свобод человека является системообразующим признаком правового государства, а их гарантирование, защита и реализация – основной из функций такого государства.

На сегодняшний день в юридической литературе существует мнение, что «в широком плане понятием «гарантии» охватывается вся совокупность объективных и субъективных факторов, которые направлены на подлинную реализацию прав и свобод граждан» [5, c. 167]. Такой подход поддерживается и убедительно обосновывается в работах многих ученых [2]. Таким образом, гарантии – это система средств и условий, которые создают равные возможности для личности, позволяя ей таким образом осуществлять свои права и свободы.

Представляется, что гарантированность государством прав и свобод человека достигается путем наличия различных факторов. Прежде всего, можно выделить такие факторы, как: единство правовой системы государства, взаимодействие международных и внутригосударственных норм о правах человека внутри этой системы (единство правовой системы обусловлено тем, что права человека универсальны и неделимы), наличие в государстве демократического строя (так как при ограничении демократии прямо или косвенно ограничиваются и права человека). Характеризуя систему государственного гарантирования прав и свобод, нужно исходить из того, что вся эта система основывается на демократизме общественного строя, вследствие чего и само правовое государство конституционно характеризуется как демократическое.

Всемирная конференция по правам человека в Вене констатировала: «Демократия основывается на свободно выраженной воле народа определять свои собственные политическую, экономическую, социальную и культурную системы и на его полном участии во всех аспектах своей жизни. С учетом вышесказанного, процесс поощрения и защиты прав человека и основных свобод на национальном и международном уровнях должен носить универсальный характер и осуществляться без каких-либо условий» [4, c. 81]. Демократизм – главное сущностное свойство основных прав и свобод и гарантированность этого свойства может быть осуществлена лишь адекватной им демократической международно-правовой и конституционной системами. Но основные права и свободы обладают и другими сущностными свойствами, которые реализуются последовательно и полно только при наличии также определенных гарантирующих факторов, в системе которых государство выполняет ключевую роль.

В данном контексте важно подразделять конституционные свойства основных прав и свобод на те, которые принадлежат исключительно человеку (т.е. общепризнанные права и свободы) и те, которые принадлежат гражданину (в конституционном смысле). Рассматривая гарантирование государством прав гражданина, нужно учитывать, что права гражданина охватывают сферу отношений индивида с государством, в которой он рассчитывает не активное содействие со стороны государства в реализации своих прав. Статус гражданина вытекает из особой правовой связи человека с государством – института гражданства. В связи с этим, неудивительно, что в универсальных международно-правовых актах употребляется слово «каждый» и нет понятия «гражданин».

Права человека фактически представляют собой реализацию личных индивидуальных интересов человека, которая осуществляется в гражданском обществе и опирается на естественные права человека, принадлежащие ему от рождения. Государство призвано не вмешиваться в эти отношения и не давать вмешиваться в них другим. К конституционно-правовым свойствам прав человека можно отнести: общепризнанность прав и свобод, их неотчуждаемость, неограниченность, непосредственность действия, способность прав и свобод определять смысл, содержание и применение законов, деятельность органов государственной власти. В данном контексте, очевидно, что способность указанных прав определять содержание и применение законов, деятельность органов власти не может зависеть от государства, так как по своему содержанию правовое государство определяется правами и свободами личности.

Естественно, что и общепризнанность, и неотчуждаемость, и неограниченность действия прав и свобод человека прямо свидетельствуют о независимости этих свойств в их проявлениях, прежде всего от государства. При этом нужно понимать, что подобное утверждение отражает лишь одну сторону свойств прав человека, поскольку представляется так же неверно абсолютизировать указанную независимость конкретных проявлений прав личности от государства, как неверно и совсем ее не учитывать. В действительности эти конкретно выраженные свойства прав человека основываются, в конечном счете, на признании всех этих свойств и на уровне каждого отдельного государства как члена мирового сообщества, и на уровне самого этого сообщества государств в целом. В Преамбуле Всеобщей декларации прав человека указанная изначальная обусловленность выражена достаточно полно и четко. В ней говорится о том, что всеобщее понимание характера этих прав и свобод имеет огромное значение для полного выполнения обязательства государств-членов содействовать в сотрудничестве с Организацией Объединенных Наций всеобщему уважению и соблюдению прав человека и основных свобод.

Непосредственность действия, неотъемлемость, равенство, судебная защищенность прав и свобод и др. качественные проявления становятся присущими правам человека и основным свободам, исключительно в силу той международно-правовой общепризнанности, которая делает их обязательными для государств – членов Сообщества. Таким образом, для прав и основных свобод человека основной международно-правовой гарантией выступает их общепризнанность. Общепризнанность предполагает участие государства, которое, признавая этот принцип, конституционно закрепляет его в своем законодательстве, следует ему, гарантирует его реализацию. Следовательно, главными гарантиями проявления сущностных свойств прав человека являются общепризнанность (как действенный принцип международного права) и признание этих прав человека государством (что влечет за собой их конституционное закрепление в национальном законодательстве).

В данном контексте уместно подчеркнуть, что задачей международного права в современном мире является оказание влияния на развитие и реализацию демократических процессов, а роль государства как гаранта основных прав и свобод состоит не только в следовании положений общепризнанных норм и принципов международного права, но и в их законодательном развитии и конкретизации.

В связи с вышеизложенным, можно сделать вывод, что смысл конституционной гарантии государственного признания, обеспечения и защиты прав и свобод состоит в том, что и признание, и обеспечение, и защита составляют обязанности всего государственного механизма, всех органов государства и должностных лиц и что неисполнение или ненадлежащее исполнение ими этих конституционных обязанностей означает нарушение Конституции.

Литература:

1. Баглай М.В. Конституционное право РФ. – М.: Норма, 2007.

2. Напр.: Баглай М.В. Указ. сочинение С. 294; Витрук Н.В. Общая теория правового положения личности. – М.: Норма, 2008. С. 144. Воеводин Л.Д. Юридический статус личности в России. – М.: Инфра М-Норма, 1997. – С. 221-222.

3. Кистяковский Б.А. Лекции по государственному праву (общее и особенное): Прочитаны в Московском Коммерческом Университете в 1908-1909 гг. – М., 1909.

4. Международные акты о правах человека. Сб. документов / Сост. В.А. Карташкин и Е.А. Лукашева. – М.: Норма-Инфра М, 1999.

5. Мордовец А.С. Социально-юридический механизм обеспечения прав человека и гражданина. – Саратов, 1996.

6. Общая теория права и государства / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юристъ, 2001.

7. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 2001.


Аскерова Нигяр

ЗАЩИТА СОЦИАЛЬНЫХ ПРАВ ГРАЖДАН АЗЕРБАЙДЖАНА (АНАЛИЗ ПОСТАНОВЛЕНИЙ КОНСТИТУЦИОННОГО СУДА АЗЕРБАЙДЖАНСКОЙ РЕСПУБЛИКИ)

Конституция Азербайджанской Республики, принятая 12 ноября 1995 года, воплотила в себе идеи национальной государственности и провозгласила в преамбуле цель утверждения в стране справедливости, свободы и безопасности, а Азербайджан, в числе прочего, – демократическим, правовым и социальным государством. В Основном Законе отражены положения о самоопределении и социальной справедливости, о создании гуманного государства, в котором могли бы жить все народности, населяющие страну, повышая уровень благосостояния, укрепляя взаимопонимание со всеми соседями Азербайджана, с государствами – членами СНГ и с другими зарубежными странами [1, с. 4].

Некоторые российские авторы, чтобы подчеркнуть взаимосвязь демократического политического устройства и социального государства, выделяют такие его характеристики как: свобода, солидаризм, справедливость (законность), демократия, социальная забота и социальный мир [2, с. 94].

Государственная социальная политика находит свое выражение в социальном законодательстве. К конституционным основам социальной политики относятся: 1) охрана труда и здоровья людей, 2) установление гарантированности минимального размера оплаты труда, 3) оказание государственной поддержки семье, материнству, отцовству и детству, инвалидам и пожилым гражданам, 4) развитие системы социальных служб, 5) установление государственных пенсий и пособий.

Тем не менее, законодательное закрепление прав и свобод человека не является гарантией их реализации в реальной жизни. Поэтому государства создают систему институциональных и правовых процедур, призванных обеспечивать соблюдение основных прав и свобод человека, к которым относятся и социальные права. Особую роль в данной системе играет Конституционный Суд Азербайджанской Республики (далее – Конституционный Суд), который был создан в Азербайджане в 1998 году. Наиболее наглядно роль Конституционного Суда в деле защиты социальных прав граждан прослеживается при конкретном контроле правовых норм, то есть, когда право обращаться с жалобой о нарушениях конституционных прав в Конституционный суд имеет каждый. Согласно изменениям, внесенным в статью 130 Конституции Азербайджанской Республики (далее – Конституция), каждый вправе в установленном законом порядке обжаловать в Конституционный Суд нормативные акты органов законодательной и исполнительной власти, акты муниципалитетов и судов, нарушающие его права и свободы в целях восстановления нарушенных прав и свобод человека (статья 130 часть V) [3].

Важными направлениями деятельности Конституционного Суда в сфере защиты прав и свобод граждан является решение вопросов о соответствии законов и других правовых актов Конституции, а также официальное толкование Конституции и законов Азербайджанской Республики. Разъясняя спорные правовые нормы, Суд не только исполняет роль толкователя, а исходя из обязательности своих постановлений, создает условия для надлежащего применения этих норм органами государственной власти.

В связи с вышеизложенным, хотелось бы привести позицию Конституционного Суда по запросу Уполномоченного по правам человека (Омбудсмена) Азербайджанской Республики от 31 марта 2010 года о проверке соответствия части 3 статьи 247 Трудового Кодекса Азербайджанской Республики (далее – Трудовой Кодекс) части I статьи 25, части VI статьи 35, части III статьи 38, статьям 71, 147, частям I и III статьи 149 Конституции. Часть 3 статьи 247 Трудового Кодекса устанавливает, что при заключении трудового договора с работниками, моложе 18 лет, должны быть предусмотрены дополнительные условия, обязательства, обеспечиваемые работодателем для повышения их трудовых и профессиональных навыков. Но во втором предложении 3 части указывается, что время, затраченное работниками, моложе 18 лет, на профессиональную подготовку во время рабочего дня, рассматривается как часть рабочего дня с согласия работодателя. Из содержания последнего положения вытекает, что если работодатель не даст согласия, время, затраченное на профессиональную подготовку, не может быть учтено как рабочее время.

Пленум Конституционного Суда Постановлением от 21 июня 2010 года признал положение «с согласия работодателя» во втором предложении части 3 статьи 247 Трудового Кодекса утратившим силу ввиду несоответствия частям I и III статьи 25, частям I и III статьи 149 Конституции, обосновав свое решение тем, что отражение в трудовом законодательстве нормы такого содержания, ставит лиц, моложе 18 лет, в более ущемленное положение по сравнению с другими лицами, и в первую очередь, не согласуется с целями главы, в которую данная норма входит, и принципом равноправия сторон, предусмотренным в трудовом законодательстве. Как видно из названия и содержания главы 38 Трудового Кодекса, содержащей статью 247, данная глава служит целям создания более приемлемых механизмов гарантии в связи с трудовым правом работников, моложе 18 лет [4, c. 32].

Правовые позиции, изложенные в постановлениях Конституционного Суда, устанавливая существование взаимосвязи между применяемыми нормами Конституции и ее иными положениями, выявляют их истинное значение и содержание и устанавливают их влияние на положения иных нормативно-правовых актов. Выдвижение в постановлениях всевозможных правовых аргументаций отражает влияние, оказываемое на конституционные нормы динамичным развитием общества.

Другим примеров в данной связи может служить Постановление Пленума Конституционного Суда от 29 октября 2010 года в связи с обращением Бакинского Местного экономического суда №1 «О толковании абзаца семь части первой статьи 21 Закона Азербайджанской Республики «О социальном страховании» (далее – Закон). При рассмотрении в Бакинском Местном экономическом суде №1 спора между предприятием «Aksessuar Ticaret ve Sanayi LTD Şti» и Департаментом Государственного Фонда социальной защиты по работе с юридическими лицами г. Баку, было выявлено разногласие, связанное с применением абзаца семь части 1 статьи 21 Закона, где предусмотрено применение финансовой санкции за сокрытие численности работников (при наличии работников, не имеющих трудового договора, или их сокрытие от отчета при наличии такого договора) вне зависимости от собственности и организационно-правовой формы предприятий, учреждений и организаций, их филиалов и представительств со статусом юридического лица, созданного в соответствии с законодательством Азербайджанской Республики или зарубежного государства, за каждого работника – в размере пятидесяти пяти манатов за каждый месяц периода деятельности страхователя.

Пленум Конституционного Суда 29 октября 2010 года постановил: «Предусмотренный в абзаце семь части 1 статьи 21 Закона «О социальном страховании» период деятельности страхователя охватывает не весь период деятельности страхователя, а период, при котором было допущено нарушение, указанное в этом абзаце». Обосновав это тем, что с точки зрения неприкосновенности права собственности и защиты принципа пропорциональности должно быть обеспечено равновесие причинной связи между нанесенным ущербом и применяемой санкцией. Финансовая санкция, предусмотренная в абзаце семь части 1 статьи 21 Закона, по сути – предусмотренное законом вмешательство в право собственности страхователя. Это вмешательство направлено на защиту социального обеспечения населения и на защиту прав и интересов участников трудовых отношений. Однако взыскание и исчисление предусмотренной в этой норме финансовой санкции со всего периода деятельности страхователя может быть расценено как непропорциональность. Так, это в конечном итоге может стать причиной лишения наряду со средствами, полученными за счет сокрытия страхователем численности работников, также и прибыли, полученной на законных основаниях, за период деятельности, не связанной с нарушением.

А это обстоятельство вообще не соответствует целям института финансовой санкции. Административное взыскание, целью которого является воспитание лица, совершившего административный проступок, в духе соблюдения законов, а также предотвращение совершения нового административного проступка – в отличие от меры ответственности, состоит из назначения финансовой санкции по восстановлению имущественных потерь, которым был подвержен государственный бюджет в результате невыполнения или неподобающего выполнения обязательных государственных взносов. Схожая правовая позиция также выражена в постановлении Конституционного Суда от 8 апреля 2002 года [5, с. 36].

Приведенные решения, свидетельствуют о том, что вся деятельность Конституционного Суда построена на повышенном внимании к вопросам, связанным с защитой прав и свобод человека и гражданина. За 13 лет сформированы правовые позиции, как в сфере защиты социальных прав, так и поддержки либеральных свобод. Последовательная политика Конституционного Суда Азербайджанской Республики в этих вопросах позволяет сформировать в обществе уверенность в обеспечении и реализации конституционных прав и свобод каждого гражданина, что является непременным условием существования любого демократического государства.

Литература:

1. Конституции государств – участников СНГ. – М.: Норма, 2001.

2. Милецкий В.П. Российская модернизация: предпосылки и перспективы эволюции социального государства. – СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского университета, 1997.

3. Конституция Азербайджанской Республики от 12 ноября 1995 года (с послед. измен. от 30.03.2009) // Собрание Законодательства Азербайджанской Республики. – 31.07.1997. – № 1.

4. Постановление Пленума Конституционного Суда Азербайджанской Республики «О проверке соответствия части 3 статьи 247 Трудового Кодекса Азербайджанской Республики Конституции Азербайджанской Республики» от 21 июня 2010 года // Azərbaycan Respublikası Konstitusiya Məhkəməsinin Məlumatı. –2010. – №3.

5. Постановление Пленума Конституционного Суда Азербайджанской Республики «О толковании абзаца семь части первой статьи 21 Закона Азербайджанской Республики «О социальном страховании»« от 29 октября 2010 года // Azərbaycan Respublikası Konstitusiya Məhkəməsinin Məlumatı. – 2010. – №4.


Мусиченко Ольга

ЩОДО ДЕЯКИХ ПРОБЛЕМ МОВИ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Право і мова тісно взаємопов’язані, адже право пізнається через мову, об’єктивується в мові. Основне завдання законодавця полягає в тому, щоб точно перекласти існуючі суспільні відносини на мову права, використовуючи відповідні засоби, прийоми і методи.

Мова нормативно-правових актів передусім повинна відповідати всім вимогам до офіційно-ділового стилю: емоційна нейтральність, точність, лаконічність, чітка структурованість тексту, що вимагає використання набору строго визначених мовних засобів (лексичних, морфологічних, синтаксичних). Мова законодавчих актів повинна бути зразком довершеності: не лише відповідати правилам українського правопису, але й вимогам юридичної техніки загалом. Однак і в нормативно-правових актах трапляються мовні помилки, які призводять до ускладнення реалізації норм на практиці. Є.В. Фесенко зауважує, що оскільки законодавча дефініція не завжди викладена достатньо конкретизовано, іноді не лише неповно, неясно, але й навіть редакційно невдало, проблема тлумачення кримінально-правової норми ускладнюється. В таких випадках може виникати суперечність між «буквою закону» та його змістом [8, 123]. Сьогодні іноді стає неясно: чи дійсно законодавець припустив помилки, вживши певне слово в законі або сформулювавши норму певним чином. Усі мають право на помилки, однак пересічна людина задумається, чи є лише технічною помилкою, наприклад використання у законопроекті про внесення змін до Житлового кодексу положення, згідно з яким у ст. 6 встановлюється заборона «надання приміщень у житлових будинках для потреб виробничого характеру» замість «промислового характеру», авторами якого є люди, пов’язані з будівельним бізнесом.

Особливо важливим є дотримання мовної точності і правильності у Кримінальному кодексі України (далі – КК), який займає особливе місце в системі законодавства, потребує абсолютного точного розуміння і застосування. Хавронюк М.І. вважає неприпустимою ситуацію, за якої вимагаючи від усіх суб’єктів кримінально-правових відносин ґрунтовного знання і дотримання усіх положень Кримінального кодексу, сам цей закон містить положення, які часто не є цілком зрозумілими навіть висококваліфікованим юристам і розкриття змісту яких вимагає складного процесу тлумачення [9, 37].

Аналізуючи лексику КК, слід вказати на такі проблеми: використання термінологічних синонімів, що є небажаним явищем для нормативно-правового акта (підроблення, фальсифікація, підробка; вчинення, скоєння; примушування, схиляння, втягнення; близькі родичі, близькі особи); вживання архаїзмів (електронно-обчислювальні машини), вживання омонімів (дитина, здача), слів-кальок, не властивих українській мові (підробка, в виді, завідомо).

Усунення першої проблеми (проблеми синонімії) можливе шляхом вибору у синонімічному ряді одної лексеми, яка, по-перше, найбільш точно й повно передавала б поняття чи явище, по-друге, враховувала національні особливості мови. Так, у зазначених прикладах, підроблення, підробка і фальсифікація – абсолютні синоніми: лексема підробка відрізняється від підроблення лише способом словотворення, причому зазначимо, що для української мови при творенні віддієслівних іменників частіше вживається суфікс -нн-; фальсифікація пояснюється через вживання слова підроблення: «підроблення чого-небудь» [4, 555], схоже пояснення дається і в науково-практичному коментарі: «фальсифікація документів, які відображають господарську чи фінансову діяльність боржника, передбачає їх підроблення» [3, 547], різниця полягає лише в тому, що підроблення – власне українське слово, фальсифікація – іншомовне (від лат. falsificatio). З одного боку, запозичення – це неминучий фактор еволюції мови як змінної системи, але вони є доцільними і прийнятними лише тоді, коли відповідають життєвим потребам і засвоюються, не порушуючи національної специфіки терміносистеми; з іншого – вживання іншомовних термінів є показником імплементації українського законодавства у міжнародне. Тут слід зберігати баланс, використовуючи терміни іншомовного походження з обережністю, особливо, якщо існує загальноприйнятий і загальновживаний для рідної мови відповідник.

Що стосується іншого прикладу – скоєння і вчинення, наразі досить важко визначити, яке з цих слів є більш прийнятним для сучасної української літературної мови, адже і в наукових працях, і в публіцистиці досить часто вживається слово скоєння. Хоча в сучасній мові слово скоєння означає «зробити що-небудь (переважно погане), вчинити», етимологічно припускають можливий зв’язок з праслов’янським kojiti «заспокоювати, вгамовувати» [2, 501-502]. Слово учинити має значення «робити, здійснювати що-небудь» [4, 535], в українській мові в основному вживається у дієслівних словосполученнях з синтаксичним зв’язком керування: учинити опір, учинити допит, учинити слідство, учинити суд, учинити злочин. Для староукраїнської мови досить поширеною є лексема вчинити також у сполученнях з іменниками (оучинити законъ, оучинити покороу, оучинити помстоу, молчанїє оучинити), скоїти у староукраїнській мові було маловживаним словом. Саме лексема вчинити вживається у Литовському статуті 1566 року, написаного руською (староукраїнською мовою): «грабеж вчинил» (р.13, арт. 3), «шкоду учинил» (р. 13, арт. 14), «обыск чинити» (р.14, арт. 5), «справедливость чинити» (р.14 арт. 25) тощо [7]. Вважаємо, що законодавець пішов правильним шляхом, використавши у Кодексі лексему вчинити, зберігши національно-мовні традиції української словесності, хоча залишається незрозумілим залишення у деяких статтях КК (27, 28, 127) слів скоєне, скоєний, скоєні, у скоєнні.

Вживання омонімів призводить до змішування значення слів, що є недопустимим, вимагає додаткового тлумачення термінів. У КК в ст. ст. 137, 148, 150, 164 вживається омонім дитина. У назві ст. 137 «Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей» використовується слово діти, а у самій статті йдеться саме про неповнолітніх, тобто дітей, які не досягли 18-річного віку. У с. 148 «Підміна дитини» йде мова про дитину як «немовля – особу, ідентифікувати яку за її індивідуальними ознаками її батьки чи інші законні представники з тих чи інших причин ще повною мірою неспроможні» [3, 320], причому це має бути чужа дитина для особи, яка підмінює дитину (не батько і не мати). Стаття 150 має назву «Експлуатація дітей», хоча мається на увазі лише ті діти, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, тобто 16 років. У ст. 164 йдеться про неповнолітніх та непрацездатних дітей. Якщо неповнолітні діти – це особи віком до 18 років, якщо згідно із законом вони не набувають прав повнолітніх раніше (наприклад, внаслідок одруження), то непрацездатними є повнолітні діти, які в силу фізичних чи психічних вад позбавлені можливості постійно чи тимчасово працювати (це, зокрема, діти-інваліди І та II групи) [3, 365]. В перших трьох статтях йдеться про дитину за віком: «маленька дівчинка або маленький хлопчик», де діапазон величини віку прикметника «маленький», як бачимо, від 0 до 18 років, в іншій – за родовою приналежністю «син або дочка, незалежно від їх віку» [5, 287]. Для уникнення явища омонімії вважаємо за необхідне обирати більш точний термін, тим більш, що у даному випадку можливість є: «неповновнолітніх» у статті 137, «немовля» у статті 148. Доповнивши Кримінальний кодекс статтею 150-1 у 2009 році, законодавець врахував можливу проблему термінологічної омонімії, ввівши термін «малолітня дитина», тобто дитина, віком до 14 років.

У КК вживається слово «здача»: в ст. 253 «здача проектів», ст. 427 «здача ворогові», ст. 430 «здача в полон». Слово «здача» є омонімом: 1) вживається як віддієслівний іменник від дієслова «здавати, -ся», 2) означає «лишок грошей, що повертається при розрахунку» [6, 532]. Синонімічним віддієслівним іменником є лексема «здавання», використання якого дозволить уникнути вживання слова-омоніма.

Ще однією мовною проблемою Кримінального кодексу є наявність слів-кальок з російської мови. Науковці пояснюють це багаторічним обмеженням функціонування української мови на тлі широкого використання російської, що призвело до труднощів у витворенні українською мовою певних правничих понять [1]. До слів, не властивих українській мові, вжитих у КК України, відносяться конструкції типу «покарання в виді…», «тягнути за собою …», «завідомо», які є кальками з російських відповідників «наказание в виде…», «тянет за собой…», «заведомо». Щодо першого прикладу в українській мові подібні конструкції можна передати декількома шляхами: «покарання + іменник в орудному відмінку», або «покарання + через + іменник у знахідному відмінку», «покарання +у формі + іменник у родовому відмінку». Багатозначне слово «тягнути» має 17 відтінків значень – від «з силою переміщати в напрямку до себе, або за собою» до «боліти» [4, 339-341]. Ні одне з цих значень не відповідає вкладеному законодавцем у це слово поняттю. Український відповідник – «передбачати» у цьому випадку є вдалішим. Так само російському «заведомо», тобто «знаючи щось наперед, роблячи щось усвідомлено» існують українські відповідники «свідомо, явно, заздалегідь», а аж ніяк не словоформа «завідомо», яка є калькою з російського слова.

Таким чином, навіть поверховий аналіз лексики Кримінального кодексу України вказує на те, що наразі існують мовні проблеми, пов’язані з вживанням синонімічних термінів, омонімічних слів, лексем, не властивих українській мові, подолання яких можливе шляхом уніфікації термінів, вживаних у кримінальному законодавстві.

Література:

1. Головатий С., Зайцев Ю., Усенко І. Мова і право: два поняття – одна проблема // Голос України. – K., 1995.- № 72. – 18 квітня.
   
2. Етимологічний словник української мови в 7 томах. – Т. 2: Д-Копці. – К.: Наукова думка, 1985. – 571 с.
   
3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2005. – 1064 с.
   
4. Словник української мови в 11 томах / за заг. ред. І.К. Білодіда. – Том 10. Т-Ф – К.: Наукова думка, 1979. – 658 с.
   
5. Словник української мови в 11 томах / за заг. ред. І.К. Білодіда. – Том 2: Г-Ж. – К.: Наукова думка, 1971. – 550 с.
   
6. Словник української мови в 11 томах / за заг. ред. І.К. Білодіда. – Том 3: З. – К.: Наукова думка, 1972. – 744 с.
   
7. Статути Великого князівства Литовського у 3-х томах. Том ІІ. Статути Великого князівства Литовського 1566 р. / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2003. – 558 с.
   
8. Фесенко Є.В. Межі тлумачення кримінального закону та рекомендації щодо його коментування // Проблеми коментування кримінального закону: матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – Львів, 2004. – С. 123-125.
   
9. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. – К., Істина, 2004. – 504 с.
   

Оборотова Юлия

БЛАГОУСТРОИТЕЛЬНАЯ ФУНКЦИЯ СОВРЕМЕННОГО ГОСУДАРСТВА

Современное государство с целью обеспечения своей жизнеспособности стремится упорядочить взаимодействие своих внутренних и внешних элементов. Чёткое определение функций государства, то есть конкретных направлений его деятельности, и методов их реализации является одной из актуальнейших задач современного государствоведения.

На каждом витке развития общества государству были присущи различные функции, число которых зависело от уровня развития социума, типа государственного режима, особенностей социального устройства. Функции государства отражают динамическую сторону государственного бытия [5, с. 81], они то приобретают актуальность, то становятся второстепенными, а то и исчезают вовсе. Именно через характер функций и связей между ними можно определить сущность государства, его устремлённость.

Особую роль в современных условиях играет общесоциальная деятельность государства, которая обеспечивает определенный уровень устойчивости отношений и связей внутри общества, его целостность и единство на базе общих интересов (экономических, культурных, национальных и др.) Существует такая зависимость: чем больше удельный вес общесоциальных функций, тем выше роль государства как инструмента преодоления противоречий, способа достижения общественного компромисса, оптимизации общественных связей [3, с. 121].

С целью решения вопросов относительно социальной защиты граждан государство создает различного рода учреждения и организации, деятельность которых направлена на поддержание и развитие системы образования, медицины, социальной помощи незащищенным слоям общества. Одной из проблем, которые в настоящее время стоят перед государством является проблема обеспечения благоустройства социального быта граждан.

Понятие «благоустройство» давно известно в юридической литературе, поскольку являлось одним из важных элементов предмета правового регулирования полицейского права Российской Империи. С момента появления в ХІХ веке категория «благоустройство» подверглась эволюции, приобрела новые грани и смысловые оттенки, но в целом сохранила свою суть – призрения государства об общественном благе.

Так, по мнению российских ученых ХIХ века (В.Н. Лешков, Н.Ф. Рождественский, И.Ф. Платонов) понятие благоустройства дополняет понятия благочиния или безопасности, создавая превосходную гармонию государственного строительства. Государство не только обеспечивает безопасность граждан, но и активно способствует их благосостоянию. В. Власьев к понятию благоустройства относил заботы государства о промышленности, торговле кустарном производстве и многом другом, а И.Ф. Платонов, автор одного из первых учебников полицейского права «Вступительные понятия в учение о благоустройстве и благочинии государственном», писал: «Если бы государство ограничивало свое влияние на частный быт его членов, одним обеспечением неприкосновенности их прав, то оно было бы самым ограниченным и скудным обществом; ибо оно совершало бы в половину против того, что в состоянии совершить по своим средствам» [4, с. 304-305].

Понятие «благоустройство» в советский и постсоветский период не нашло своего широкого отображения в науке, более того, даже и в Большой энциклопедии 1896-1905 гг. под редакцией С.Н. Южакова отмечалось, что термин «благоустройство» вышел из употребления в законодательстве. Вместе с тем говорить о ненужности и нецелесообразности использования данной категории нельзя.

Верховная Рада Украины 6 сентября 2005 года приняла Закон «О благоустройстве населенных пунктов» таким образом дав новую жизнь указанному термину. В контексте этого закона понятие «благоустройство» сужается по сравнению с первоначальным своим значением, приобретая некую внешнюю направленность. В ст. 1 даётся определение понятия «благоустройство населенных пунктов» как комплекса работ по инженерной защите, расчистке, осушке и озеленению территории, а также социально-экономических, организационно-правовых и экологических мероприятий по улучшению микроклимата, санитарной очистке, снижению уровня шума и других, осуществляемых на территории населенного пункта с целью её рационального использования, соответствующего содержания и охраны, создания условий по защите и восстановлению благоприятной для жизнедеятельности человека окружающей среды [2].

Таким образом, благоустройство населенных пунктов включает в себя правильное размещение промышленных предприятий, железнодорожных путей, автовокзалов, аэропортов, борьбу с перенаселением, загрязнением, вредными вибрациями, наконец очищению общественных мест от бродячих животных. Также к благоустройству населенных мест относится возвращение улицам исторического наименования, улучшение внешности городов, архитектурное оформление новостроек, парков, устройство игровых площадок для детей и многое другое.

Ст. 50 Конституции Украины определяет, что каждый имеет право на безопасную для жизни и здоровья окружающую среду, а также на возмещение вреда, причиненного нарушением этого права [1]. Понятие окружающей среды включает в себя понятие общественного благоустройства и, следовательно, праву каждого гражданина корреспондирует обязанность государства благоустроить общественные места городов и других населенных пунктов [4, с. 309].

Таким образом, можно сделать вывод, что украинскому государству присуща устойчивая, сложившаяся предметная деятельность в сфере благоустройства населенных пунктов, которую можно определить не иначе как благоустроительную функция государства. Эта функция нуждается в признании и выделении её в отдельный предмет научного исследования, целью которого должно стать определение основных задач и направлений деятельности украинского государства в сфере обеспечения благосостояния общества и быта населения.

Литература:

1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Про благоустрій населених пунктів: Закон України від 6 вересня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 49. – Ст. 517.

3. Актуальні проблеми теорії держави і права. Частина І. Актуальні проблеми теорії держави: Навчальний посібник / С.М. Тимченко, С.К. Бостан, С.М. Легуша, Н.М. Пархоменко, Т.О. Пікуля, Н.В. Пронюк. – К.: КНТ, 2007. – 288 с.

4. Бельский К.С. Полицейское право: Лекционный курс /Под ред. канд. юрид. наук А.В. Куракина. – М.: Дело и Сервис, 2004. – 816 с.

5. Скакун О.Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): Учебник. – Х.: Эспада, 2007. – 840 с.


Погібко Олег

ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОГО ВИЗНАЧЕННЯ ФУНКЦІЙ ВОЄННОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВИ

Сьогодні воєнно-політична обстановка навколо України залишається складною, незважаючи на посилення певних миролюбних тенденцій продовжує існувати загрози виникнення збройного протиборства.

Виникнення та ствердження України як молодої незалежної держави пов’язане із забезпеченням її власної національної безпеки та оборони. В той же час виклики безпеки, що виходять з її внутрішнього середовища, так із зовнішнього політичного оточення, потребують розробки та реалізації державної політики в сфері безпеки та оборони.

Стаття 17 Конституції України визначає: «Оборони України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості покладається на Збройні Сили України». В цілому становлення Воєнної організації держави відбулося, військові формування здатні виконувати властиві їм функції, а структурні компоненти продовжують розвиватись з метою готовності відстояти суверенітет України на випадок воєнної загрози.

З огляду Воєнна організація держави пройшла процес еволюції – від безсистемної сукупності окремих складових до відносно дієздатної і цілісної структури. Важливо Воєнна організація держави, яка включає в себе Збройні Сили України та інші військові формування, утворені відповідно до Конституції України, забезпечує оборону України, захист суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості її кордонів; повинна протидіяти зовнішнім і внутрішнім загрозам воєнного характеру та боротись с організованою злочинністю.

На нашу думку, ефективність діяльності воєнної організації значною мірою залежить від чіткого розмежування повноважень та функцій між її основними військовими формуваннями. Для цього необхідно удосконалити законодавчу базу та провести класифікацію функцій щодо захисту національних інтересів у воєнній сфері, доцільно при цьому виділити зовнішні, внутрішні основні, неосновні, загальні та специфічні функції. Україна, як суверенна європейська країна будує свою державність у досить непростих умовах та зацікавлена в забезпеченні національної безпеки та оборони.

Відомо забезпечити воєнно-політичну стабільність для України саме в контексті розбудови своєї державності – значить створювати умови, за яких спільними зусиллями вдасться усунути антагоністичні протиріччя та своєчасно запобігти виникненню конфліктів між державами. В той же час держава повинна мати достатні та боєздатні військові формування, для того щоб, по-перше протистояти посяганням з боку інших держав на її національні інтереси, а по-друге, у разі необхідності надавати допомогу іншим країнам своїм партнерам під контролем відповідних міжнародних організацій.

На думку автора, повне та системне визначення функцій воєнної організації держави, а також ролі та місця їх складових можливо сформулювати, лише спираючись на нормативно – правові акти та аналіз загроз національній безпеці держави з погляду системного підходу. Звідси на основі системного та функціонального підходу важливо проаналізувати загрози національній безпеці та після удосконалення законодавчої бази визначити функції воєнної організації.

За правовою ознакою загрози національній безпеці можуть бути загрозами протиправного характеру (протиправні й злочинні посягання на інтереси держави, суспільства і людини) за загрозами в межах чинного законодавства без формального порушення його внаслідок неефективного правового регулювання життєво важливих сфер діяльності суспільства, держави, в тому числі її зовнішньої діяльності.

Для формування збалансованої державної політики та ефективного застосування комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів держави в політичній, економічній, соціальній, воєнній та інших сферах створюється система забезпечення національної безпеки та оборони. На підставі законодавчих актів таку систему повинна становити організована державними структурами сукупність суб’єктів державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об’єднаних метою і завданнями захисту національних інтересів – здійснюючих узгоджену діяльність у межах чинного законодавства України.

Згідно Закону України «Про основи національної безпеки України», правову основу забезпечення національної безпеки становлять Конституція України, інші закони та нормативно – правові акти, а також визнані Україною міжнародні договори і угоди.

Одним з головних напрямів удосконалення системи забезпечення національної безпеки держави слід вважати нормативно урегульоване створення надійного механізму військової підтримки органів державного управління під час виконання ними своїх функцій у надзвичайних обставинах.

Важливим суб’єктом системи забезпечення національної безпеки є Воєнна організація держави – «ВОД».

Початок створення воєнної організації припадає на 90 – ті роки, в той же час формувались й інші складові. Безумовно, цей процес не завершено і воєнна організація продовжує удосконалюватись.

Свою діяльність воєнна організація здійснює на основі Конституції України, Законів України «Про основи національної безпеки України», «Про оборону України», Стратегії національної безпеки України, Воєнної доктрини України, інших законодавчих актів і міжнародних угод, укладених Україною.

Відповідно до законодавчих актів, ВОД забезпечує оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості її кордонів; протидіє зовнішнім і внутрішнім загрозам воєнного характеру; бореться з організованою злочинністю та виконує інші функції. Але питання призначення ВОД поки що є досить дискусійними. Зокрема стверджується, що воєнна організація призначена для захисту національних інтересів лише у воєнній сфері. Важливо залишаються частково неврахованими інші важливі сфери життєдіяльності держави – політична, економічна, соціальна, екологічна, науково – технологічна та інформаційна та інші.

Аналіз наукових праць свідчить, що у визначенні понять «оборона держави» та «воєнна безпека» також поки що немає єдиного системного підходу до їх розуміння.

Закон України «Про оборону України» визначає, що під обороною треба розуміти «систему заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту».

На нашу думку, на жаль, у тексті закону немає визначення терміну «збройний конфлікт».

Все це ускладнює правове визначення функцій та терміну «Воєнна організація держави». До речі, під Воєнною організацією держави пропонується розуміти «охоплену єдиним керівництвом сукупність державних військових формувань, воєнно-промислових, воєнно-наукових, військово-навчальних і забезпечувальних структур та органів керування ними, яка створює належні умови для збройного захисту національних інтересів держави від внутрішніх та зовнішніх воєнних загроз». Але до складу воєнної організації входять не лише військові формування, а і державні правоохоронні органи, що з позицій функціонального підходу також має враховуватись у визначенні складу та призначення воєнної організації.

Отже, захист суверенітету й територіальної цілісності є багатоаспектною функцією держави та її системи забезпечення національної безпеки і оборони, а не тільки воєнної організації, яка є елементом системи забезпечення національної безпеки.

Звідси визначати вказану функцію окремою зовнішньою функцією воєнної організації, на нашу думку, недоцільно. Ефективність діяльності воєнної організації значною мірою буде залежати від чіткого розмежування повноважень та функцій між її основними військовими формуваннями.

Таким чином, визначення основних завдань та функцій слід викласти в відпрацьованому законодавчому акті – Концепції Воєнної організації держави.