Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
Розділ ІІ
ГУМАНІЗАЦІЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ: ПРОБЛЕМИ ОПТИМІЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА І ПРАКТИКИ ЗАСТОСУВАННЯ
Терентьев Виктор
УГОЛОВНОЕ НАКАЗАНИЕ, ПРИМЕНЯЕМОЕ В ОТНОШЕНИИ СПЕЦИАЛЬНЫХ СУБЪЕКТОВ ПРЕСТУПЛЕНИЙ
Меры уголовного наказания представляют собой одну из ступеней уголовной ответственности, при чём самую суровую.
В силу того обстоятельства, что в процессе исполнения наказания реализуются основные цели уголовной ответственности, при этом есть необходимость выделить основные признаки наказания, которые позволят определить место и роль наказания в уголовной ответственности.
К ним относятся:
1. Наказание является особой мерой государственного принуждения, которая применяется к лицам, совершившим преступление. Данный признак указывает на общую правовую природу как наказания в частности, так и уголовной ответственности .
2. Наказанию подлежит только лицо, виновное в совершении преступления, следовательно, наказание, его назначение и отбывание – самостоятельные стадии уголовной ответственности.
3. Кара, проявляющаяся в лишениях физического и нравственного характера, которую должен перенести субъект, виновный в совершении преступления.
Кара проявляется в лишениях различного свойства: от лишения свободы, лишений материального и имущественного характера до ограничения права заниматься профессиональной деятельностью, иметь воинские, специальные звания, чины, ранги и т.д.
4. Наказание проявляется в отрицательной оценке со стороны государства как совершённого преступления, так и самого лица, его совершившего.
5. Личностный характер наказания проявляется в том, что назначение уголовного наказания и его исполнение возможны только в отношении лица, виновного в совершении преступления.
6. Наказание влечёт судимость.
На основании изложенного можно сделать вывод, что наказание – это установленная законом мера государственного принуждения, которая является по-своему существу карой и применяется по приговору суда и только к лицу, совершившему преступление.
Свойство наказания, определяемое как возможность его назначения лицу, совершившему преступление, предполагает наличие особых видов наказаний, которые могут быть назначены специальным субъектам преступлений с учётом особых их признаков.
Наказания, которые могут быть установлены лицам со специальными признаками, можно условно разделить на две группы.
К первой относятся те наказания, которые могут быть применены только к отдельным видам субъектов.
Ко второй относятся те наказания, которые могут быть применены только к общим субъектам, наличие специальных признаков является рекомендуемым условием назначения общего наказания.
К первой группе наказания относятся:
– лишение воинского, специального звания, ранга, чина или квалификационного класса;
– лишение права занимать определённые должности или заниматься определённой деятельностью;
– служебные ограничения для военнослужащих;
– арест;
– содержание в дисциплинарном батальоне военнослужащих, (1).
Лишение воинского, специального звания, ранга, чина или квалификационного класса (ст. 54 УК) – является дополнительным наказанием, которое направлено не только на осуществление морального влияния на осуждённое лицо, но и на лишение его тех преимуществ, которые дают соответствующие звания, ранг, чин или квалификационный класс.
В соответствии с этой статьёй суд вправе применить данное наказание только при осуждении лица за тяжкое или особо тяжкое преступление. Данный вид наказания не указывается в санкциях норм Особенной части УК. Его применение зависит от решения суда, который как свидетельствует практика, применяет такое наказание, учитывая следующие обстоятельства:
– использование виновным своего звания, ранга, чина для совершения преступления или для получения не предусмотренных законом льгот или преимуществ для себя либо других лиц;
– его отношение к выполнению служебных обязанностей;
– наличие дисциплинарных взысканий;
– поведение виновного в коллективе и быту.
Данная статья не предусматривает лишение судом осуждённого почётных званий, государственных наград, научных степеней и учёных званий (2. с. 274).
Лишение права занимать определённые должности или заниматься определённой деятельностью (ст. 55 УК).
Это наказание имеет целью недопущение совершения преступлений данным лицом с использованием определённой должности или в результате занятия определённой деятельностью. Это наказание может применяться судом как основное, так и дополнительное. При этом оно не может быть одновременно применено как основное и как дополнительное наказание за одно и то же преступление.
Как основное, это наказание может быть назначено на срок от 2-х до 5-ти лет, а как дополнительное на срок от 1-го года до 3-х лет.
Уголовный кодекс не ограничивает круг должностей и видов деятельности. Судебная практика исходит из того, что данное наказание может быть применено только в тех случаях, когда совершённое преступление было связано со служебным положением подсудимого или занятие имопределённой деятельностью. (2, стр. 275).
Служебные ограничения для военнослужащих (ст 58 УК).
Являются новым видом основного наказания и применяется к осуждённым военнослужащим, кроме военнослужащих срочной службы, на срок от 6 месяцев до 2-х лет в случаях, предусмотренных этим Кодексом, а также в случаях, когда суд, учитывая обстоятельства дела и личность осужденного, сочтёт возможным вместо ограничения свободы или лишения свободы на срок не более 2-х лет назначить служебные ограничения на тот же срок.
Кроме этого суд из суммы денежного содержания осужденного к служебному ограничению производит удержание в доход государства от 10 до 20 процентов. Кроме того, во время отбывания этого наказания осуждённый не может быть повышен в должности, в воинском звании и срок наказания не засчитывается ему в срок выслуги лет для присвоения очередного воинского звания. (3, с. 136).
Арест (ст. 60 УК).
Арест также как и предыдущий вид наказания является новым видом и согласно части 2 ст. 60 УК военнослужащие отбывают арест на гауптвахте. Содержание осужденного на гауптвахте регламентируется УИК Украины (глава 14 УИК), наказание устанавливается на срок от 1-го до 6 месяцев. После отбытия этого наказания военнослужащие считаются не судимыми (п. 4 ст. 89 УК).
Арест как вид наказания является формой реализации уголовной ответственности, назначается только судом за совершённые преступления на основании норм закона об уголовной ответственности, тем он и отличается от административного ареста.
Содержание в дисциплинарном батальоне военнослужащих (ст. 62 УК).
Содержание в дисциплинарном батальоне военнослужащих является одним из основных видов наказания для военнослужащих срочной службы, которое заключается в направлении их в специальное воинское подразделение – дисциплинарный батальон, на срок от 6 месяцев до 2-х лет, где они отбывают наказания, продолжая проходить воинскую службу. Основанием для содержания в дисциплинарном батальоне является приговор военного суда.
В настоящее время, в связи с ликвидацией военных судов, является приговор местного суда по месту дислокации воинской части.
Выполнение данного вида наказания регулируется главой 14 УИК Украины, а порядок и режим отбывания наказания в дисциплинарном батальоне определён «Положением о дисциплинарном батальоне в вооружённых силах Украины» (4).
Время содержания в дисциплинарном батальоне в срок военной службы не засчитывается, но командующий войском оперативного командования и командующий ВМС Украины имеет право зачислить время пребывания в дисциплинарном батальоне в срок военной службы.
Ко второй группе наказаний относятся те, которые связаны возможностью их назначения с наличием у субъекта преступления специальных признаков.
Так, Пленум Верховного Суда Украины определил, что виновным, которые совершили тяжкие преступления, особенно такие, как хищение государственного или коллективного имущества в крупных или особо крупных размерах, получение взятки или дача взятки при отягчающих обстоятельствах, разбой, умышленные тяжкие телесные повреждения, а также лицам ранее судимым, руководителям, организаторам и активным участникам организованных преступных групп, должны назначаться предусмотренные законом суровые меры наказания.
Раскрывая данное положение, Пленум Верховного Суда Украины определил, что при рассмотрении уголовных дел по взяткам, суды должны устанавливать наказания в виде лишения свободы. (5).
Проанализировав содержание статьи 51 УК можно сделать вывод о том, что законодатель стремится определять специальные виды уголовной ответственности и наказания, приняв за основу – специальные признаки (свойства) лица, совершившего то или иное преступление и привлекающееся к уголовной ответственности.
Уголовная ответственность специальных субъектов наиболее полно выражается в возможности применения к этим лицам особых мер уголовно- процессуального принуждения.
Характеристика мер уголовно-процессуального принуждения базируется на определении его соотношения с уголовной ответственностью, применяемой к лицу, совершившему преступление.
В зависимости от степени общественной опасности ответственность может носить уголовно-процессуальный или общественный характер. Так, в статьях 152, 154 и 272 УПК Украины устанавливается применение к нарушителю уголовно-процессуальной ответственности в виде штрафа, а также применения мер общественного воздействия (6).
Среди мер уголовно-процессуального принуждения, которые применяются, в зависимости от признаков специального субъекта, особое место занимают меры пресечения.
К мере пресечения, избираемой в зависимости от признаков специального субъекта преступления, относится передача лица под наблюдение командования воинской части (п. 5 ст.149 УПК Украины) (7 с. 148).
Подводя итог изложенному, можно сделать вывод о том, что уголовное наказание, применяемое в отношении специальных субъектов, более суровое. Оно предполагает наличие особых видов наказаний, которые могут быть назначены только специальным субъектам преступлений с учётом их особых признаков.
Кроме того, к специальным субъектам преступлений можно применить особые меры уголовно-процессуального принуждения. Среди которых особое место занимают меры пресечения.
Литература:
- Уголовный кодекс
- Крецул В.И. «Уголовное право «Общая часть», издание 3-е, переработанное и дополненное, – Николаев, ООО фирма «Илион». – 2009.
- Научно-практический комментарий. Уголовный кодекс Украины. Издание седьмое, переработанное и дополненное. Ответ. ред.Е.Л. Стрельцов – Х: ООО «Одиссей», 2010. – 904 с.
- Положение о дисциплинарном батальоне в вооружённых силах Украины: Указ президента Украины от 05.04.1994 г.
- Про судебную практику в делах про взяточничество: Постановление Пленума Верховного Суда от 26.04.2002 г.
- Научно-практический комментарий Уголовно-процессуального кодекса Украины / Под общей редакцией профессора В.Т.Маляренко и профессора Ю.П. Аленина – издание второе, исправленное и дополненное – Харьков: Одиссей, 2005.
- Терентьев В.И. Меры уголовно-процессуального принуждения, применяемые к специальным субъектам // Сучасний вимір держави та права: Збірник наукових праць. – Миколаїв, 2008.
Балтаджи Поліна
ГУМАНІЗМ: ІДЕЯ, СВІТОГЛЯД, ПРИНЦИП ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ
Протягом історії поняття гуманізму змінювалось, наповнювалось новим змістом і значенням. Європейський варіант гуманізму це результат інтеграції античних ідей і християнського світогляду. В епоху Відродження гуманізм проголошувався ідеалом суспільних відносин, принципом державної політики, сутністю освіти, науки, культури. Через століття сфера тлумачення залишається необмеженою, полісемантичний термін знайшов закріплення у багатьох терміносистемах: філософія, соціологія, психологія, економіка, юриспруденція. Разом з тим загальнонауковим є розуміння гуманізму як світогляду, відкритої, динамічної системи, в основі якої ланцюг цінностей – природа – людина – суспільство.
Сьогодні ідея гуманізму і її реалізація в суспільстві набула нової актуальності, вічна тема залишається предметом наукових досліджень і публічних дискусій. Дослідниками пропонуються нові підходи, напрями, критерії гуманізації, аналізуються історичні тенденції і об’єктивні фактори впливу. В цілому процес гуманізації характеризується як посилення людяності, справедливості у суспільному житті, визнання цінності людини як особистості, її право на вільний розвиток і виявлення своїх здібностей, утвердження пріоритету блага людини як критерію оцінки суспільних відносин [1,194].
Універсальність ідеї поваги до людини і її інтересів, на перший погляд, не викликає сумнівів. Разом з тим, існує позиція щодо залежності змістовного навантаження поняття від певного історичного і соціокультурного контексту. На думку А.В. Цеєва, гуманізм є соціокультурним феноменом, на основі якого, в залежності від цивілізаційного ґрунту і ціннісного середовища, виникають нові соціальні форми. Автор критично оцінює тенденцію універсалізації тлумачення поняття гуманізму і підтримує багатополярний, глобалізаційний підхід до інтерпретації політико-правового гуманізму у певному культурному середовищі [2,14]. Дискусійним є висновок дослідника про залежність поняття гуманізму від ментальності і культури народу.
Важко заперечувати вплив технологічних, економічних, соціальних, культурних, наукових і екологічних факторів на процеси гуманізації. Головним критерієм, незалежно від напряму гуманізації, виступає свобода особи. Заперечення індивідуальної свободи перша ознака дегуманізації. Процес дегуманізації є наслідком складних, як об’єктивних, так і суб’єктивних тенденцій. З одного боку, з часів традиційного суспільства людина була «вбудована» в соціальні рамки, обмежена у можливостях самовизначення і самореалізації. З іншого, на шляху до свободи люди втратили зв’язок з природою, дистанціювались від соціальних інтересів, стали егоїстами, споживачами масової культури. Наука і техніка дали можливість володіти світом, межи свободи сучасної людини здаються умовними. Масове, індустріальне суспільство «проковтнуло» особу. Індивідуальність розчинилась у технократичній культурі. Непомітно для себе, і що важливо, добровільно, люди поступились свободою, втратили здатність критично мислити, робити вибір і нести відповідальність.
У пошуках нового гуманістичного ідеалу набуває цінності ідея суспільного договору, ідея партнерських відносин між особою і суспільством, гарантом яких має виступити держава. Курс на гуманізацію – основна теза модернізації державної політики багатьох країн.
Демократія і права людини історично невід’ємні від гуманізму. Честь і гідність людини, повага до прав і свобод, визнання відповідальності особи перед собою і суспільством, законність, правопорядок – цінності, що поєднують гуманізм і право. Очолює перелік правових цінностей – справедливий, прийнятий на демократичних засадах закон. Г.О.Кудішина називає закон проявом людяності. Актуальність закону визначається колом інтересів і особливостями людського співіснування. Вчена називає право наукою про мистецтво жити в суспільстві [3,32].
Закономірною визнається взаємозалежність гуманізму і демократії. Гуманізм, як світогляд, стає інструментом реалізації демократії, а дієвість механізмів демократії – запорукою гуманізації.
На жаль, ідейне обґрунтування не гарантує результат. Слід звернути увагу на відсутність чіткої інтерпретації політико-правового гуманізму і особливостей його інституціоналізації. Теоретичне розуміння ідей тісно пов’язано з механізмом їх реалізації у суспільному житті завдяки нормативному закріпленню і практичному застосуванню.
У країнах пострадянського простору триває науково-практична дискусія навколо модернізації норм публічного права у напрямі гуманізації. Протягом останніх років були внесені зміни у законодавство Казахстану, Росії, цей шлях обрала і Україна. Гуманізм виходить на перший план серед принципів формування сучасної, національної, правової системи [4]. Однак чи орієнтована законотворчість на людину і її інтереси, чи є закон ефективним юридичним засобом захисту прав?
З позиції абстрактного розуміння права, другий розділ Конституції України є доказом гуманізації законодавства, формальною гарантією захисту прав, закріпленням потенційних можливостей. В цьому контексті документ повністю відповідає гуманістичним ідеям.
Залишається дискусійним питання гуманізації кримінального законодавства.
На законодавчому рівні обговорюється перспектива гуманізації покарань, декриміналізації економічних злочинів та внесення змін у Кримінальний кодекс України. Позитивним визнається досвід Росії. Відповідно до Федерального Закону № 463704-5 «О внесении изменений в Уголовный кодекс Российской Федерации» пом’якшено відповідальність за економічні злочини, переглянуто нижні межі строку позбавлення волі, судам надано можливість визначати мінімальну тривалість покарання за певне злочинне діяння, передбачено закриття справи у економічних злочинах у разі відшкодування збитків. Разом з тим експерти дають різні оцінки критеріям лібералізації даної галузі [5]. Звертається увага на ризик правової патології – невідповідність санкції принципу соціальної справедливості. Розширення судового розсуду сприймається як загроза довільного застосування закону і корупційний фактор.
Оцінюючи якісні параметри змін, які відбуваються у сфері гуманізації законодавства, виникає питання про відповідність нормативних положень реаліям сьогодення. На фоні зростання соціальної нерівності, криміналізації суспільства, розширення меж судового розсуду, орієнтація на інтереси людини виглядає сумнівною. Отже гуманізація законодавства це не лише абстрактні положення чи внесення змін до чинного законодавства під гаслом захисту інтересів особи, це у першу чергу вирішення проблем економічного, соціального, екологічного характеру. Мова йде про створення реальних умов реалізації прийнятих законів: зменшення економічного тиску, контроль кримінального потенціалу, відповідні умови утримання засуджених.
Література:
- Сучасний словник іншомовних слів / О.І.Скопненко, Т.В. Цимбалюк. – К.: Довіра, 2006. – 789с.
- Цеев А.В. Политико-правовые технологии гуманизации российской государственности: автореф. дис. на соискание уч. степени кандидата юрид. наук. спец. 23.00.02 – Национальные и политические процессы и технологии (юридические науки) / Цеев А.В. – Ростов-на-Дону, 2009. – 23 с.
- Кудишина А. Гуманизм – феномен современной культуры. Академический проект. – Москва: Российское гуманистическое общество, 2005 – С.32.
- Черненко А.К. Гуманизация законодательства как функция современной правовой системы // Гуманитарные науки. – 2008. – № 1. – С.75-77.
- Свиридов Б. Реформування кримінальної юстиції з позиції подальшої гуманізації кримінальних покарань // Правовий тиждень. – 2008. – № 17-18.
Катеринчук Іван
ЩОДО КЛАСИФІКАЦІЇ ФУНКЦІЙ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ
Сучасний етап розвитку української державності характеризується підвищенням ролі інформаційних технологій у здійсненні державними органами своєї діяльності. Особливої важливості набуває сьогодні проблема удосконалення інформаційного забезпечення діяльності правоохоронних органів, від якої залежить стан додержання прав і свобод людини та громадянина, громадський порядок та громадська безпека. Разом з тим, не зважаючи на важливість даної проблематики як з теоретичної, так і з практичної точки зору, функції інформаційного забезпечення діяльності правоохоронних органів досліджені сьогодні ще недостатньо. Вказане обумовлює актуальність даної статті, метою написання якої є визначення сутності означених функцій та окреслення їх змісту.
Інформаційне забезпечення являє собою створення оптимальних умов функціонування для задоволення інформаційних потреб, тобто потреб в інформаційних ресурсах, пов’язаних із певною предметною сферою, необхідних для виконання завдань у процесі практичної діяльності, на основі використання сукупності методів, систем і засобів отримання, збору, обробки, зберігання, передачі і використання інформаційних ресурсів. Інформаційне забезпечення діяльності правоохоронних органів включає створення умов для ефективного задоволення інформаційних потреб правоохорони, використання інформаційних ресурсів для досягнення поставлених перед вказаними органами цілей і завдань. Отже, інформаційне забезпечення діяльності правоохоронних органів має своєю метою забезпечення високоефективної роботи як самих вказаних органів, так і кожного їх працівника, забезпечення зворотного зв’язку між ними та суспільством для сумісного вирішення існуючих у правоохоронній сфері проблем, а також інформування широких кіл громадськості про особливості правоохоронної діяльності, підвищення поваги до неї у суспільстві.
Вказані цілі обумовлюють функції інформаційного забезпечення діяльності правоохоронних органів.
Перший блок функцій інформаційного забезпечення діяльності правоохоронних органів пов’язаний із реалізацією ними своїх правоохоронних завдань та управлінням вказаними органами. Цей блок складається відповідно з трьох функцій – інформативної, організаційної та управлінської. Інформативна функція має забезпечувати наявність у правоохоронних органів та їх працівників об’єктивних відомостей щодо стану злочинності та адміністративної делікатності, кількості та особливостей порушення прав і свобод людини і громадянина, причин та умов, які впливають на стан національної безпеки тощо, тобто відомостей, які виступають критеріями результативності діяльності правоохоронних органів або обумовлюють динамічні зміни таких критеріїв. Організаційна функція обумовлює злагоджену дію правоохоронних органів, взаємодію як між ними, так і між окремими структурними підрозділами таких органів. Управлінська функція інформаційного забезпечення діяльності правоохоронних органів пов’язана у першу чергу із отриманням та використанням інформаційних ресурсів, необхідних для підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень в правоохоронних органах, контролем за їх виконанням, при цьому скрізь призму прийняття управлінських рішень можна розглядати всі традиційні функції менеджменту (планування, мотивацію тощо).
Другий блок функцій інформаційного забезпечення діяльності правоохоронних органів пов’язаний із забезпеченням зворотного зв’язку між ними та суспільством для сумісного вирішення існуючих у правоохоронній сфері проблем. Відповідно до особливостей такого зворотного зв’язку тут можна виділити три основні функції: контролю за діяльністю правоохоронних органів, у тому числі громадського, що базується на вимогах Закону України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави»; функцію координації дій правоохоронних органів та громадськості для вирішення сумісних завдань у сфері боротьби зі злочинністю та правопорушеннями, забезпеченні національної безпеки та громадського порядку; а також функцію удосконалення діяльності правоохоронних органів завдяки пропозиціям та рекомендаціям громадськості.
Третій блок функцій інформаційного забезпечення діяльності правоохоронних органів пов’язаний з інформуванням широких кіл громадськості про особливості правоохоронної діяльності, підвищення поваги до неї у суспільстві. У вказаному блоці можна виділити функції доступу до публічної інформації як до відображеної та задокументованої будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформації, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених Законом України «Про доступ до публічної інформації»; функцію підвищення рівня правової культури та правової свідомості учасників суспільних відносин; а також функцію підвищення іміджу правоохоронних органів в очах громадськості. Всі вони нерозривно пов’язані – доступ до інформації про діяльність правоохоронних органів сприяє більшій довірі громадян до вказаних органів та підвищенню рівня їх правової культури та правової свідомості, хоча це можливо лише за умови додержання правоохоронцями вимог законності.
Вважається, що для вирішення існуючих проблем, які виникають у сфері реалізації означених функцій необхідно формування державної політики щодо підвищення якості інформаційного забезпечення діяльності державних органів, у тому числі правоохоронних, що передбачає впровадження комплексу організаційних, законодавчих, науково-технічних, кадрових та фінансових заходів щодо розвитку системи інформаційних ресурсів та підвищення ефективності їх використання; розробку показників оцінки ефективності використання інформаційних ресурсів та введення соціальних стандартів в інформаційній сфері; формування державного замовлення на створення та використання інформаційних ресурсів; розробку технічних стандартів та загальної структури інформаційних ресурсів; розробку технічної політики щодо накопичення, зберігання, використання електронних інформаційних ресурсів; ефективну координацію діяльності органів влади з питань формування, використання та захисту інформаційних ресурсів; налагодження державного обліку електронних інформаційних ресурсів в натуральному та грошовому вимірах з обов’язковою реєстрацією державних інформаційних ресурсів (створених державними органами, установами та підприємствами), створення Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів [9]. Разом з тим, на нашу думку, чинниками, які значною мірою гальмують здійснення вказаних вище заходів є відсутність єдиної науково обґрунтованої і послідовної політики держави в інформаційній сфері. З одного боку, вже багато було сказано про недоліки у координації між правоохоронними органами щодо безперешкодного доступу до інформаційних ресурсів одне одного. Спільне для таких органів завдання боротьби зі злочинністю та правопорушеннями кожен з цих органів виконує, витрачаючи велику кількість часових та людських ресурсів на отримання відомостей, які вже містяться в інформаційно-пошукових системах їх колег з інших відомств. Єдина для всіх правоохоронних органів інформаційно-телекомунікаційна система залишається недосяжною метою, і, на жаль, сьогодні не можна констатувати наявність політичної волі щодо її створення. Спостерігаються проблеми й у сфері прозорості та відкритості для громадського контролю діяльності правоохоронних органів, що не дозволяє у повній мірі реалізувати функції інформаційного забезпечення, пов’язані із забезпеченням зворотного зв’язку між ними та суспільством для сумісного вирішення існуючих у правоохоронній сфері проблем.
Разом з тим визначальною ознакою сучасного стану розвитку інформаційних відносин в нашій державі є зростання правової свідомості та правової культури певного кола учасників таких відносин, до яких у першу чергу належать представники громадських організацій та засобів масової інформації. Їх зусилля, спрямовані на забезпечення своїх прав в інформаційній сфері, у тому числі в судовому порядку, у певній мірі спонукають державні органи удосконалювати свою діяльність з інформаційного забезпечення. Тому, на нашу думку, майбутнє інформаційного забезпечення діяльності правоохоронних органів у значній мірі залежить від розвитку громадянського суспільства в нашій державі.