Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- Кримінально-процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // www.zakon.nau.ua/doc/?code=1001-05,%201002.
- Костін М. Мета кримінального судочинства: поняття і сутність / М. Костін // Право України. – 2008. – № 4. – С. 80-83.
- Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: // www.pravo.by/webnpa/text.asp?RN=hk9900295.
- Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: // www.zakon.kz/211945-ugolovno-processualnyjj-kodeks-rk-2011.phpl.
- Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: // www.roskodeks.ru.
- Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно європейських стандартів: Указ Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=361%2F2006.
- Проект Кримінального процесуального кодексу України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // www.minjust.gov.ua.
Миколенко Олена
ЗВ’ЯЗОК ЕФЕКТИВНОСТІ ПРАВОЗАСТОСОВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Однією з об’єктивних закономірностей розвитку сучасного суспільства є підвищення ефективності правових засобів та механізмів, за допомогою яких здійснюється побудова правової держави.
Цей процес в повній мірі стосується і кримінально-процесуального права, об’єктивно обумовлюючи більш повне використання його можливостей для охорони прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування кримінального та кримінально-процесуального законодавства з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України). Тому всебічне дослідження ефективності правозастосовчої діяльності в межах кримінального процесу та аналіз відповідних кримінально-процесуальних норм залишаються однією з актуальних задач юридичної науки в цілому та науки кримінально-процесуального права зокрема.
Слід зазначити, що проблема ефективності в науці кримінально-процесуального права в основному розглядалася через призму порівняння статистичних даних з використанням оціночних понять «високоефективний», «середньоефективний», «малоефективний» і «неефективний» [1, с. 21]. На жаль, аналіз ефективності кримінального процесу та кримінально-процесуальних норм відбувався без прив’язки до існуючої в національному законодавстві системи кримінально-процесуальних гарантій. Так, проблеми ефективності кримінально-процесуальних норм, кримінального процесу та заходів кримінально-процесуального примусу активно аналізувалися в працях радянських вчених у період з середини 70-х по кінець 80-х років минулого століття (З.Д. Єнікеєв, З.З. Зінатуллін, Є.Ф. Куцова, Ф.Н. Фаткуллін і ін.). Період незалежної України відзначився тим, що ця проблематика чомусь втратила зацікавленість з боку представників науки кримінально-процесуального права. В теорії держави та права і в межах досліджень інших галузевих наук сьогодні можна зустріти поодинокі праці, присвячені ефективності правового регулювання (О.М. Мельник), ефективності дії норм міжнародного гуманітарного права (В.І. Дяченко), ефективності управлінської діяльності (С.С. Лукаш), ефективності функціонування органів виконавчої влади (Д.М. Павлов) тощо.
У кримінально-процесуальній літературі існують висловлювання, які критикують намагання вчених-процесуалістів розглядати ефективність кримінально-процесуальних норм, адже, на їх думку, питання ефективності кримінально-процесуальних норм не є предметом дослідження науки кримінально-процесуального права. Наприклад, І. Петрухин свого часу зазначав, що всі галузеві науки, в тому числі і наука кримінально-процесуального права, не займаються і не здатні займатися вивченням низки факторів, які впливають на ефективність кримінального судочинства. Він стверджував, що наука кримінально-процесуального права обмежується логічним аналізом кримінально-процесуальних норм, не виявляючи при цьому результату їх дії. У зв’язку з цим вчений вважав, що проблематика ефективності правових установ повинна стати предметом дослідження нової комплексної галузі науки [2, с. 10].
З таким підходом не погоджується Ф.Н. Фаткуллін, який зазначав, що науковці, які досліджують кримінальний процес, кримінально-процесуальні відносини та кримінально-процесуальні норми завжди намагалися з’ясувати характер впливу кримінально-процесуальних приписів на суспільні відносини і на цій підставі визначити шляхи подальшого їх вдосконалення [1, с. 5]. При цьому поступово напрацьовувалися певні методики оцінки ефективності правових засобів, а тому зневажати та ігнорувати такий багатолітній науковий досвід не можна. Традиційні сфери науки кримінально-процесуального права не обмежуються логічним аналізом кримінально-процесуальних норм. Аналіз ефективності кримінально-процесуальної норми або будь-якої іншої категорії науки кримінально-процесуального права нерозривно пов’язаний з усвідомленням її сутності, меж та механізму дії, а також багатьох інших сторін.
Це свідчить про те, що проблеми ефективності права чи ефективності правозастосовчої діяльності не обмежуються сьогодні дослідженнями виключно науки кримінально-процесуального права. Проблеми ефективності кримінально-процесуальних норм і кримінально-процесуальної діяльності повинні досліджуватися на рівні науки кримінально-процесуального права, загальної теорії права та інших соціальних наук.
Вважаємо, що один з критеріїв, за допомогою яких можливий аналіз ефективності правозастосовної діяльності в кримінальному процесі, є існування системи кримінально-процесуальних гарантій. Саме через дослідження наявних в чинному законодавстві України кримінально-процесуальних гарантій, можна визначити ступінь ефективності як правозастосовної діяльності суду та органів досудового слідства, так і ефективність норм кримінально-процесуального права в цілому. Без такого дослідження марними будуть всі намагання щодо вдосконалення механізму притягнення особи до кримінальної відповідальності та покращення ефективності засобів охорони і забезпечення прав і законних інтересів особи в кримінальному судочинстві.
Література:
- Фаткуллин Ф.Н. Актуальные вопросы эффективности советского
уголовного процесса // Вопросы эффективности советского уголовного процесса. Научный редактор Ф.Н. Фаткуллин. – Изд-во Казанского университета, 1976. – 144 с.
- Петрухин И. Социологический метод исследования эффективности правосудия / И. Петрухин / Советская юстиция. – 11971. – № 4. – С. 10-15.
Узунова Оксана
КЛАСИФІКАЦІЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ НОРМ, ЩО НАЛЕЖАТЬ ДО РЕГЛАМЕНТАЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
Україна є учасницею багатьох міжнародних конвенцій. В останні роки істотно розширилися договірні відносини нашої країни із іноземними державами з питань видачі, надання правової допомоги та здійснення кримінального переслідування. Деякі з цих договорів передбачають, що держави-учасники можуть розглядати дані договори як правову підставу для видачі осіб, що скоїли або звинувачені у скоєнні передбачених у них злочинів, а також зобов’язуються притягати у відповідності зі своїм законодавством до кримінальної відповідальності осіб, яких вони не видають відповідно до запиту іншої держави.
У зв’язку з дослідженням даної теми розглянемо питання класифікації міжнародно-правових норм, що належать до регламентації кримінально-процесуальної діяльності в Україні.
По-перше, звертаємо увагу на міжнародно-правові норми, що зачіпають дію кримінально-процесуального закону України в просторі та в часі, відносно іноземних громадян і осіб без громадянства. Норми Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України) про межі дії кримінально-процесуального законодавства України торкають питання застосування міжнародно-правових правил на території України в процесі здійснення кримінального судочинства. Вони стосуються дії кримінально-процесуального закону України в просторі, в часі та за колом осіб, а також використання положень іноземного кримінально-процесуального права учасниками кримінального процесу України. Деякі міжнародно-правові норми закріплюють положення й правила дії кримінально-процесуального закону в просторі, дещо відмінні від КПК України. Необхідно також відзначити, що міжнародно-правовими актами передбачається застосування КПК України при розслідуванні злочинів, скоєних за межами території України. Відповідно до інших міжнародних договорів кримінальне судочинство відносно іноземних громадян може забезпечуватися відповідно до українського законодавства, при дотриманні певної підстави – якщо скоєний ними злочин за кримінальним законом України є тяжким. Таким чином, можна зробити висновок, що відносно іноземного громадянина, який скоїв злочин в Україні, застосовується кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство України, за деякими винятками – передбаченими міжнародними нормами. Перелік міжнародно-правових підстав здійснення кримінального переслідування та судового провадження за кримінально-процесуальним законодавством України в положеннях КПК України відсутній. Тільки ч. 1 ст. 3 КПК України встановлює, що «незалежно від місця вчинення злочину провадження у кримінальних справах на території України в усіх випадках ведеться відповідно до КПК України». На нашу думку, при здійсненні кримінально-процесуальної діяльності виходити потрібно не з часу проведення досудового слідства, розгляду справи судом, а з моменту здійснення тієї або іншої процесуальної дії або виконання конкретного рішення. Варто погодитися з даною позицією, оскільки змістом кримінального судочинства є діяльність учасників, оформлена за допомогою документів при здійсненні кримінально-процесуальних дій. У відповідності з ч. 2 ст. 3 КПК України, при провадженні в кримінальній справі застосовується кримінальна-процесуальний закон, який діє відповідно під час досудового слідства або судового розгляду справи. Відповідно до міжнародно-правових актів, кримінально-процесуальний закон набуває чинності в тому же порядку, що й інші закони. За загальними правилами міжнародних документів кримінальне переслідування і судовий розгляд не повинне здійснюватися відповідно до встановленого законодавства порядком, у тих випадках, коли він скасовує або применшує надані учасникам українського кримінального судочинства права, обмежує їхнє використання додатковими умовами. В КПК України передбачити норму про те, що кримінальне переслідування і судове провадження не може здійснюватися відповідно до положень кримінально-процесуального закону, що скасовує або применшує права, гарантовані та надані учасникам кримінального процесу, що обмежує їхнє використання не передбаченими підставами, якщо кримінальне судочинство почате до видання такого закону.
По-друге, розглянемо міжнародні норми кримінально-процесуального права іноземних країн, що застосовуються в процесі здійснення кримінального переслідування та судового розгляду в Україні. Із проведеного дослідження положень міжнародних актів і договорів України з’ясувалось, що правоохоронні органи України в деяких випадках, визначених кримінальним судочинством, зобов’язані здійснювати свою діяльність відповідно до норм міжнародних договорів і кримінально-процесуальних законів іноземних держав. Міжнародно-правові акти й іноземне законодавство можуть застосовуватися українськими слідчими, прокурорами і суддями при здійсненні кримінально-процесуальної діяльності на території іноземної держави, або при забезпеченні виконання запитів компетентних органів іноземних країн про правову допомогу в Україні. Так, можливість застосування кримінально-процесуального права іноземних держав у процесі виконання запитів про надання правової допомоги на території української держави, відбита й у багатьох міжнародно-правових договорах України. Зокрема, Мінська конвенція 1993 р. та інші міжнародні конвенції про правову допомогу і видачу регламентують, що при виконанні клопотання про проведення процесуальних дій, пов’язаних зі скоєним злочином, установа юстиції, якій направлене клопотання, застосовує кримінально-процесуальне і кримінальне законодавство своєї держави. Разом з тим, за доручення установи, від якої виходить запит, вона може застосовувати кримінально-процесуальні норми тієї держави, на прохання якої спрямоване клопотання, якщо вони не суперечать законодавству іншої сторони. Вважаємо за необхідне відзначити, що використання на території України кримінально-процесуального права іноземних держав повинне допускатися й встановлюватися нормами КПК України при дотриманні наступних умов: якщо така можливість передбачена правилами міжнародних договорів про правову допомогу й правові відносини у кримінальних справах; якщо застосовувані норми іноземних країн не суперечать загальним підставам, порядку і умовам, встановленим кримінально-процесуальним законом України.
По-третє, звернемо увагу на міжнародно-правові норми щодо допустимості у кримінально-процесуальному праві України доказів, отриманих із джерел кримінально-процесуального права іноземної держави. В українському кримінальному судочинстві встановлене положення, відповідно до якого допустимими є тільки ті докази, які отримані в передбачених кримінально-процесуальним законодавством України належних джерел. КПК України визначає поняття доказів, передбачені форми і способи їх збирання, закріплення, дослідження, а також встановлені особливі підстави і умови їх допустимості. У зв’язку з розширенням сфери міжнародного співробітництва в процесі надання правової допомоги у кримінальних справах виникає проблема значення «фактичних даних», отриманих із іноземних джерел кримінально-процесуального права, їх допустимості в кримінальному процесі України, як доказів. Конституція України у ч. 3 ст. 62 закріплює правило, відповідно до якого в кримінально-процесуальному праві України використання доказів, отриманих злочинним шляхом є неприпустимим. У свою чергу, кримінально-процесуальним законом не передбачені підстави, порядок і умови фіксації та використання доказів, отриманих із джерел права в іноземній державі. Виходячи із цього, виникає питання про юридичну силу використовуваних у кримінальному судочинстві України доказів, представлених запитуваною стороною на виконання міжнародного слідчого доручення. Питання доказів і доведення в кримінальному процесі, поняття і види доказів, їх допустимість, оцінка, процес передачі доказів іноземним установам і т.д., є предметом міжнародно-правового регулювання. Існує кілька міжнародно-правових аспектів використання доказів, отриманих з кримінально-процесуальних джерел іноземних держав, застосовуваних у кримінальному судочинстві України. Відповідно до деяких міжнародних договорів України компетентні правоохоронні органи іноземних країн уповноважені на проведення певних процесуальних дій на підставі міжнародно-правових запитів компетентних органів юстиції української держави. Для визнання доказів, отриманих з кримінально-процесуальних джерел іноземної держави, допустимими при провадженні у кримінальних справах в Україні, необхідно комплексне застосування всіх статей глави 5 КПК України. Пропонується, у відповідних статтях КПК України, по-перше, зафіксувати норму про те, що «доказами у кримінальній справі є будь-які відомості, на основі яких суд, прокурор, слідчий, орган дізнання у порядку, передбаченому чинним КПК України або відповідно до міжнародного договору України, встановлює наявність або відсутність обставин, що підлягають доведенню при провадженні у кримінальній справі, а також інших обставин, що мають значення для кримінальної справи», по-друге, внести доповнення, що «доказами можуть бути документи й інші дані, надані з кримінально-процесуальних джерел іноземної держави».
Підсумовуючи, приходимо до висновку, що в українському кримінальному судочинстві не забезпечується ряд істотних положень міжнародного права, що визначають стандарти в галузі прав людини. Причиною цього є не тільки недосконалість діючого кримінально-процесуального законодавства, але й те, що суб’єкти кримінального процесу дотепер орієнтуються на пріоритетне застосування внутрішнього законодавства перед міжнародними нормами.
Разом з тим, вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що ігнорування вимог міжнародного права є порушенням конституційного положення, що проголосило міжнародні договори України частиною правової системи нашої країни. Стаття 9 Конституції України дозволяє визнати їх джерелами внутрішнього права України, в тому числі кримінально-процесуального, що мають переважну силу над законами України. Все це ставить перед кримінально-процесуальною наукою завдання подолати існуюче на практиці стереотипне відношення до міжнародних норм, що встановлюють гарантії дотримання прав учасників кримінального процесу, як до таких, що не мають безпосередньої дії на території України.
Хохлова Ірина
Макогонюк А.
КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ СУДУ ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ
Стаття 124 Конституції України передбачає здійснення правосуддя через присяжних [1]. Хоча Конституція прийнята у 1996 році, на практиці дане положення досі не реалізоване.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який вступив в законну силу у 2010 році, зазначає, що у випадках, передбачених кримінально-процесуальним законом, справа розглядається у суді присяжних (стаття 63) . Таким чином, згідно з даною статтею, присяжні як представники народу, залучені для здійснення правосуддя, є носіями судової влади в Україні і виконують свій обов’язок незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Присяжні, як і професійні судді, під час здійснення правосуддя незалежні та підкоряються лише Конституції України і закону. Це єдина стаття, присвячена суду присяжних у чинному законі, окрім частини 1 статті 59, де містяться вимоги до присяжного [2]. Тобто жодних роз’яснень щодо повноважень або здійсненню судового розгляду справ закон не містить. Натомість, зі змісту статті 63 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виникає необхідність проаналізувати кримінально – процесуальне законодавство України щодо цього питання.
Наразі, чинним Кримінально-процесуальним кодексом України (далі КПК України) не визначена процедура проведення судового розгляду справи судом присяжних [3]. Більш того, суд присяжних не згадується в жодній зі статей. Це можна пояснити тим, що чинний КПК України був прийнятий в 1960 році, саме тому він не зовсім відповідає вимогам сучасності та постійно підлягає внесенню змін.
На нашу думку, внесення змін з приводу інституту присяжних до чинного КПК не є доцільним: вирішення проблеми залежить від правової позиції законодавця щодо процесуальної форми функціонування цього інституту в новому КПК України.
Проект КПК України, який у 2007 році повернули на доопрацювання, містить норми, що регламентують основні положення стосовно діяльності суду присяжних в Україні, а саме глава 47 «Особливості провадження в суді присяжних». Названа глава детально регламентує яким чином проходить відбір громадян до колегії присяжних, відводи, а також її розпуск (ст. 437- 349); права та обов’язки присяжних при судовому розгляді справи (ст. 434); підсудність справ (ст.428); судова процедура розгляду справ, в тому числі і попередній розгляд справи (ст.431-432; 443-444); процедура винесення вердикту та його наслідки (ст.451-456) та інші [4]. На нашу думку, необхідно більш детальну увагу приділити певним статтям проекту КПК України.
Згідно зі статтею 435, головуючий в судовому засіданні зобов’язаний забезпечити рівність прав сторін та створити необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Тобто, дана стаття акцентує увагу на принципі змагальності сторін, тим самим збільшуючи практичну роль як сторони обвинувачення, так і сторони захисту, адже при судовому розгляді справи судом присяжних значною мірою змінюється процедура судового розгляду. Дане положення витікає із самої назви глави 47 «Особливості провадження в суді присяжних».
Проект КПК України також містить текст присяги, яку повинні прийняти присяжні після утворення колегії. Відповідно до статті 441 текст присяги зачитує секретар судового засідання. Після цього головуючий називає прізвище кожного з присяжних. Кожен із них має заявити: «Присягаюсь» та підтвердити, що його права, обов’язки і компетенція йому зрозумілі, що вносить у протокол [4]. На нашу думку, додатком до протоколу має бути текст присяги, який повиннен підписати кожен із присяжних.
Необхідно зазначити, що законодавець обрав для України англо-американську модель суду присяжних, яку також називають класичною. Даний висновок витікає зі змісту статті 450, яка зазначає, що за результатами розгляду справи присяжні вирішують такі питання:
1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;
2) чи винуватий підсудний у вчиненні цього діяння;
3) чи заслуговує підсудний, якого вони визнали винним, на пом’якшення відповідальності [4].
На нашу думку, це є вірний вибір законодавця, адже призначати покарання має кваліфікований суддя, який склав кваліфікаційний іспит та володіє достатними знаннями в галузі юриспруденції.
Однак, стаття 437 КПК «Відбір присяжних» не містить вимог, яким повинен відповідати присяжний. Дана стаття посилається на Закон України «Про судоустрій та статус суддів». Вважаємо, вимоги до присяжних (громадянин України, який досяг тридцятирічного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду) мають бути вказані в частині 1 статті 347, оскільки глава присвячена суду присяжних, а вона не містить відповідних положень про те, хто може входити до складу присяжних.
Присяжні повинні володіти юридичною термінологією та певними правовими знаннями. В даному випадку необхідно звернутися до досвіду інших країн, а саме до досвіду Англії та розробляти спеціальні інструкції. Їх призначення – допомогти присяжним правильно та однозначно розуміти тлумачення термінів та інші настанови для правильного виконання покладених на них обов’язків. Також дані інструкції повинні звести рівень суб’єктивізму в рішеннях суду присяжних до мінімуму. Адже, нерідко суд присяжних називають «судом емоцій».
Вважаємо, що необхідними є також і спеціальні навчальні курси, метою яких є оволодіння майбутніми присяжними правовими знаннями. Закінчення курсів – складання іспиту, а в разі його успішного складання – видача сертифікату, який підтверджує можливість особи бути присяжним. Отже, необхідно доповнити главу 47 проекту КПК України відповідними положеннями.
Таким чином, можна зробити певні висновки щодо кримінально-процесуальних засад функціонування суду присяжних в Україні.
В Україні ідея становлення суду присяжних почала реалізовуватися із прийняттям Конституції України в 1996 році.
Закон України «Про судоустрій та статус суддів» закріплює положення про те, що згідно з кримінально-процесуальним законодавством, справи можуть розглядатися судом присяжних. Однак чинний КПК не містить жодних норм стосовно даного питання. На нашу думку, дане питання вирішить прийняття нового КПК України з урахуванням пропозицій науковців.